Кримінально-правова та кримінологічна протидія неналежному виконанню професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником

Проаналізуємо розвиток причинного зв'язку, ускладненого поведінкою самого потерпілого. На думку вчених, дії потерпілого можуть порушувати загальноприйняті правила безпеки у тих чи інших сферах діяльності та приєднуватися до розвитку причинності [295, с. 35, 104]. Зокрема, несвоєчасне звернення до ЗОЗ, приховування даних, неповне або неправильне викладення анамнезу, відмова або несвоєчасна згода на операцію, транспортування або направлення до ЗОЗ, а також порушення внутрішніх нормативних актів ЗОЗ, може бути результатом настання суспільно небезпечних наслідків, адже у таких випадках у хворого або пацієнта погіршується стан здоров'я або прогресують захворювання, що вже існують. Тобто заподіяні медичним або фармацевтичним працівником тяжкі наслідки за умови неправомірної поведінки хворого або пацієнта перебувають в об'єктивному зв'язку. Вважаємо за доцільне погодитися з Н. Ф. Кузнєцовою, О. О. Дудоровим, які вказували, що негативну поведінку потерпілого, яка не виключає вини суб'єкта злочину, прийнято вважати обставиною, що пом'якшує покарання [293, с. 215, 216; 316, с. 218]. А тому якщо поведінка хворого або пацієнта була неправомірною (за умови усвідомлення і передбачення медичним або фармацевтичним працівником настання наслідків свого діяння), вона повинна належати до обставин, що пом'якшують покарання медичного або фармацевтичного працівника при неналежному виконанні професійних обов'язків.

Для характеристики об'єктивної сторони складу злочину важливе значення мають також і його факультативні ознаки. Як було зазначено вище, такою ознакою складу злочину, передбаченого у ст. 140 КК, є обстановка - під час виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником. На нашу думку, з обстановкою вчинення злочину безпосередньо пов'язаний перебіг причинного зв'язку, в якій відбувається взаємодія причинних зв'язків. Наприклад у тих випадках, коли вони відображають закономірність розвитку подій (зокрема, коли суспільно небезпечні наслідки для хворого або пацієнта із внутрішньою закономірністю випливають з неналежного виконання професійних обов'язків).

Професійні обов'язки медичних або фармацевтичних працівників визначені у ст. 78 Основ: надання медичної допомоги; пропаганда, в тому числі власним прикладом, здорового способу життя; дотримання професійної етики і деонтології; поширення наукових та медичних знань серед населення; збереження лікарської таємниці; підвищення рівня професійних знань [179]. Не в усіх випадках за невиконання чи неналежне виконання зазначених професійних обов'язків буде наставати кримінальна відповідальність. Наприклад, невиконання такого професійного обов'язку як пропаганда, в тому числі власним прикладом, здорового способу життя; поширення наукових та медичних знань серед населення; підвищення рівня професійних знань безпосередньо не може заподіяти тяжкі наслідки для потерпілого. А за невиконання такого обов'язку, як збереження лікарської таємниці, передбачена кримінальна відповідальність у ст. 145 КК «Розголошення лікарської таємниці». На думку окремих дослідників, змістом професійних обов'язків фармацевтичних працівників є надання фармацевтичної допомоги [297, с. 89].

Поняття «фармацевтична допомога» у законодавстві України відсутнє. На думку деяких вчених, фармацевтичною допомогою визнається діяльність з забезпечення фармацевтичним працівником лікарськими засобами та виробами медичного призначення, що покращують якість життя та усувають фізичні та моральні страждання [297, с. 90]; з надання допомоги з фармакотерапії (лікування лікарськими засобами) при відпуску ліків з аптеки, інформуванні хворого про можливі ускладнення, розвиток побічних явищ, особливості дозування, взаємодію ліків, умови прийому; при необхідності узгодження схеми лікування, у процесі або після застосування окремих ліків, при одночасному застосуванні кількох препаратів, які прописані лікарями різного профілю) [298, с. 69]; з фармацевтичної опіки (виготовлення провізором за вказівками лікаря лікарських засобів) [299, с. 22]. Тобто фармацевтична допомога складається з таких елементів як надання допомоги з фармакотерапії (допомога при лікуванні лікарськими засобами), виготовлення та надання виробів медичного призначення, фармацевтичної опіки. А тому комплекс заходів з фармакотерапії, виготовлення та надання виробів медичного призначення, фармацевтичної опіки є першою ознакою поняття «фармацевтична допомога». Другою ознакою поняття «фармацевтична допомога» є те, що фармацевтична допомога здійснюється фармацевтичним працівником. Це твердження ґрунтується на тому, що відповідно до Довідника лише на фармацевтичних працівників покладається обов'язок з фармакотерапії, забезпечення лікарськими засобами та виробами медичного призначення, фармацевтичної опіки [300]. Третя ознака поняття «фармацевтична допомога» полягає у тому, що така допомога здійснюється фармацевтичним працівником щодо хворого або пацієнта, оскільки вони потребують інформації про можливі ускладнення від прийому лікарських засобів чи застосування медичних виробів, умови прийому та інше. Також фармацевтична допомога здійснюється ЗОЗ та фізичними особами-підприємцями за наявності ліцензії (Законом України «Про ліцензування видів господарської діяльності») [301].

Враховуючи зазначені вище ознаки, запропонуємо таке визначення поняття «фармацевтична допомога»: це діяльність фармацевтичного працівника, спрямована на надання комплексу заходів з фармакотерапії, виготовлення та надання виробів медичного призначення, фармацевтичної опіки, хворому або пацієнту.

Медична допомога визначається як діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами (ст. 3 Основ) [179]. З точки зору вчених-медиків та юристів медична допомога охоплює: оздоровлення та лікування [302, с. 5]; діагностику, реабілітацію та профілактику [303, c. 6]; косметичні операції, операції та експерименти на людях, вилучення крові, органів та тканин, штучне запліднення [304, с. 578]. На нашу думку, медична допомога складається з таких елементів, як лікування (яке включає усі види операційних втручань, донорство крові та її компонентів, трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів, протезування, експерименти, а також лікування соціально небезпечних - туберкульозу, психічних, венеричних захворювань, СНІД-у, лепри, хронічного алкоголізму, наркоманії та карантинних захворювань, у тому числі у примусовому порядку), діагностику (визначення та виявлення стану пацієнта для з'ясування хвороби, а також медичні дослідження та тлумачення лабораторних та рентгенівських результатів); профілактику захворювань (комплекс заходів, що направлені на забезпечення високого рівня здоров'я людини та усунення причин захворювання); реабілітацію (комплекс медичних, педагогічних, профілактичних та юридичних заходів, що направлені на відновлення порушення функцій організму, а саме: санаторно-курортне лікування, лікувальна фізкультура тощо); у зв'язку з вагітністю та пологами. На думку В. В. Балабко, поведінка пластичного хірурга не є наданням медичної допомоги [55, c. 113]. Не можемо погодитися з таким підходом, оскільки всі види операційних втручань (в т.ч. косметичні операції) належить до лікування. Вважаємо, що в усіх зазначених випадках буде наставати кримінальна відповідальність. Зокрема, неправильна діагностика та лікування можуть заподіяти хворому або пацієнту тяжких наслідків. А також під час виконання профілактики та реабілітації повинно враховуватися протипоказання для хворого або пацієнта, наприклад, після перенесеного гострого інфаркту міокарда не можуть застосовуватися соляні ванни, оскільки вони можуть спричинити повторення виникнення такого захворювання [304, с. 45].

З точки зору О. С. Парамонової, на думку якої «фармакотерапія визначається як лікування порушень здоров'я за допомогою лікарських засобів, а лікування є одним із заходів медичної допомоги», «фармакотерапія входить у медичну допомогу як її складова» [56, с. 73]. Не можемо погодитися з таким підходом. Усі питання діагностики і вибору схеми (плану) призначення ліків - це компетенція медичного працівника. Участь провізора або фармацевта у фармакотерапії полягає у наданні кваліфікованої допомоги при відпуску ліків з аптеки та інформуванні про їх дію, а також пояснення щодо умов і особливостей лікування при прописуванні лікарських засобів, виникнення несумісностей будь-якого характеру (фармацевтичних, у фармакокінетичній або фармакодинамічній фазах) [298, с. 47, 56]. Оскільки відпуск ліків з аптеки не є ознакою медичної допомоги, то фармакотерапія є відмінною від медичної допомоги.

Медична допомога, насамперед, включає комплекс діагностичних, лікувальних, профілактичних, реабілітаційних заходів (що характеризувалося вище), а також у зв'язку з вагітністю та пологами. Окрім того, медична допомога надається медичним працівником та здійснюється щодо хворого або пацієнта для покращення його (їх) життя та здоров'я. Також медична допомога здійснюється ЗОЗ та фізичними особами-підприємцями за наявності ліцензії (Законом України «Про ліцензування видів господарської діяльності») [301]. Отже, медична допомога, на нашу думку, - це діяльність медичного працівника, спрямована на надання комплексу діагностичних, лікувальних, профілактичних, реабілітаційних заходів, а також у зв'язку з вагітністю та пологами, хворому або пацієнту.

Відповідно до ст. 74-1 Основ, хворий або пацієнт може звернутися до особи, яка не має спеціальної медичної освіти, але зареєстрована в установленому законом порядку як фізична особа-підприємець та отримала спеціальний дозвіл на зайняття народною медициною (цілительством) [179]. Поняття «народна медицина (цілительство)» визначається як методи оздоровлення, профілактики, діагностики і лікування, що ґрунтуються на досвіді багатьох поколінь людей, усталені в народних традиціях і не потребують державної реєстрації (ст. 74-1 Основ). На нашу думку, це поняття не включаються в обсяг понять «медична та фармацевтична допомога», оскільки вони належать до порівнюваних несумісних понять, що перебувають у відносинах співпідпорядкування. Наприклад, кваліфікована діагностика, що складається з медичних досліджень, тлумачення лабораторних та рентгенівських результатів, не може здійснюватися відповідно до досвіду багатьох поколінь людей, усталених в народних традиціях. При тому, що не всі методи лікування можуть застосовуватися народною медициною.

Вважаємо, що потрібно вести мову про цілительську допомогу, адже хворий або пацієнт звертається до цілителя не за народною медициною, а безпосередньо за цілительською допомогою. Зазначимо, що поняття «цілительська допомога» у законодавстві України відсутнє. На нашу думку, відповідно до переліку методів народної медицини, що визначено у Кваліфікаційних вимогах до фізичних осіб - підприємців, які займаються народною медициною (цілительством) [202], цілительська допомога складається з таких елементів як аромотерапія, біоенергоінформотерапія, іридодіагностика, мануальна терапія, точковий масаж, Су-Джок терапія неінвазивна, фітотерапія. А тому комплекс заходів з надання такого виду допомоги - це ознака поняття «цілительська допомога». Цілительська допомога здійснюється певним суб'єктом - цілителем. Відповідно до ст. 74-1 Основ цілителям дозволяється займатися народною медициною (цілительством) [179]. Цілительська допомога здійснюється цілителем щодо хворого або пацієнта, який звернувся за наданням відповідної допомоги [179; 202]. Для надання цілительської допомоги цілитель повинен бути зареєстрований у встановленому законом порядку як суб'єкт підприємницької діяльності та мати спеціальний дозвіл на зайняття народною медициною (цілительством) [179]. Ураховуючи зазначені вище ознаки, запропонуємо таке визначення поняття «цілительська допомога»: це діяльність цілителя за наявності реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності та спеціального дозволу на зайняття народною медициною (цілительством), спрямована на надання комплексу заходів з аромотерапії, біоенергоінформотерапії, іридодіагностики, мануальної терапії, точкового масажу, Су-Джок терапії неінвазивної, фітотерапії, хворому або пацієнту.

Таким чином, у цьому підрозділі визначено, що об'єктивна сторона неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником характеризується, насамперед, суспільно небезпечним діянням, яке може мати форму активної дії (неналежне виконання професійних обов'язків) та пасивної бездіяльності (невиконання професійних обов'язків). Обов'язковою ознакою складу злочину, передбаченого у ст. 140 КК є тяжкі наслідки, причинний зв'язок між неналежним виконанням професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником та тяжкими наслідками для хворого або пацієнта. Зроблено висновок, що для встановлення причинного зв'язку при вчиненні злочину, передбаченого у ст. 140 КК, необхідно проаналізувати сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину, а також механізм спричинення суспільно небезпечних наслідків. Запропоновано ознаки різних за змістом понять «медична допомога», «фармацевтична допомога», «цілительська допомога».

2.3 Суб'єкт злочину, передбаченого у ст. 140 КК України

У теорії кримінального права суб'єкт розглядається як один із необхідних елементів cкладу злочину, «оскільки ні діяння, як складова частина об'єктивної сторони, ні вина, як основа суб'єктивної сторони, не існують без суб'єкта, що вчинює злочин та без нього не може наставати кримінальна відповідальність» [305, с. 399]. Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК суб'єктом злочину є осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. У ч. 2 цієї статті законодавець визначив, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Медичний або фармацевтичний працівник як суб'єкт злочину, передбачений у ст. 140 КК, характеризується як загальними, так і спеціальними (додатковими) ознаками. Тому спробуємо їх охарактеризувати.

Першою загальною ознакою суб'єкта злочину, передбаченого у ст. 140 КК, є вчинення його фізичною особою. Таким суб'єктом не можуть бути юридичні особи, зокрема, ЗОЗ, фармацевтичні установи.

Медичний або фармацевтичний працівник - це осудна особа, а тому під час вчинення злочину він повинен усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК). У науковій літературі щодо осіб, які працюють в умовах нервово-психічних перевантажень (службових осіб, операторів технічних систем тощо) вчені-криміналісти (зокрема, Л. П. Брич, М. С. Грінберг, В. О. Навроцький, Р. І. Міхєєв, Н. А. Орловська, Т. Ю. Тарасевич та інші) виділяють спеціальну (професійну) осудність [306, с. 61; 307, с. 34; 308, с. 108; 309, с. 183], якою визначається стан особи певної професії, що здатна до адекватної поведінки в умовах нервово-психічних перевантажень. П. С. Дагель підтримуючи таку точку зору вказував, що реалізація ідеї спеціальної осудності зробила б поняття спеціального суб'єкта щодо «технічних» злочинів більш змістовним, коли б ураховувалися психофізичні якості людини [310, c. 38].

З'ясуємо, яким чином нервово-психічні перевантаження впливають на здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними при виконанні професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником. Нервово-психічні перевантаження - це стан організму людини при психічній перенапрузі внаслідок важкої роботи [311, с. 95], що буває двох видів: психічне напруження (стан мобілізації, який входить у рамки оптимального рівня бадьорості) та психічна напруженість (негативна емоційна реакція, яка виникає в незвичайній, новій або загрозливій ситуації), що викликають емоційно-сенсорні або емоційно-інтелектуальні порушення [312, с. 103]. Істотна роль у виникненні, розвитку і перебігу психічної напруженості виявляється під час дії несприятливих факторах, а також у складних умовах життя. Початок захворювання може бути бурхливим, іноді поступовим, непомітним для оточуючих (хронічне безсоння, значне ослаблення організму та інше). Однак навіть у цьому випадку порушуються процеси сприйняття навколишнього світу, увага, спостерігаються розлади мислення [313]. Вчені-психіатри зазначають, що тривала дія психічної напруженості може викликати в осіб різноманітні психогенні захворювання - неврози, психози або психопатії, які у цілому характеризуються надмірною збудливістю, дратливістю, зоровими галюцинаціями, а також психопатичними станами, перебіг яких супроводжується розладом свідомості, що належить до тимчасових розладів психічної діяльності [314, с. 259; 315, с. 409-410].

На думку респондентів, медичних або фармацевтичних працівників, опитаних у ході проведеного анкетування, 88,3 % підпадало під дію нервово-психічних перевантаженнь (питання 1) (додаток Д). При цьому нервово-психічні перевантаження погіршують показники пам'яті (19,5 %), викликають важкість прийняття рішень та тривалі коливання під час вибору (16,3 %), підвищене відволікання (15,4 %), зосередження (13,6 %) (питання 2) (додаток Д). Ці симптоми завжди були причиною помилкового діагнозу та (або) призначення неадекватної схеми лікування, що призводило до вповільнення процесу одужання хворого або пацієнта чи до погіршення стану їх здоров'я (73,2 %). Опитані лікарі, провізори, фармацевти, молодші спеціалісти з медичною освітою вказували, що нервово-психічні перевантаження у деяких випадках викликали появу психічних розладів, що вимагало звернення до ЗОЗ (питання 3) (додаток Д). На нашу думку, у разі заподіяння суспільно небезпечних наслідків хворому або пацієнту у результаті неналежного виконання професійних обов'язків в умовах нервово-психічних перевантаженнях при збереженні можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними, кримінальна відповідальність повинна вирішуватися у рамках необережної форми вини (злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості) або казусу. Однак у тих випадках, коли медичний або фармацевтичний працівник виявляється нездатним усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок тимчасового розладу психічної діяльності має місце не спеціальна осудність, а неосудність у її традиційному розумінні.

Особа може притягатися до кримінальної відповідальності, якщо на момент вчинення злочину вона досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Відповідно до ч. 1 ст. 22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Законодавцем не вказано вік, з якого може наставити відповідальність за вчинення злочину спеціальним суб'єктом. На думку О. С. Парамонової, М. Й. Коржанського кримінальна відповідальність за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником буде наставати у випадку досягнення особою на момент вчинення злочину 16 років [56, с. 107; 247, с. 149]. Не можемо погодитися з цією думкою. Відповідно до Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти ІІІ-ІV рівня акредитації медичних факультетів університетів обов'язковою формою післядипломної підготовки випускників факультетів медичних і фармацевтичних закладів освіти є інтернатура [316], строк навчання у якій залежить від виду спеціалізації (мінімальний строк становить - 1 рік) [317]. Тому якщо особа вступає до вищого навчального закладу у 17 років, то лише після досягнення 24 років їй присвоюється відповідна кваліфікація. Особа, яка бажає мати середню медичну або фармацевтичну освіту (мінімальний строк навчання становить 3 роки) отримує її на основі повної середньої освіти (9 класів), яка досягається після 15-16 років [318]. Тому до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений у ст. 140 КК, можуть притягатися лише особи, яким до вчинення злочину виповнилося щонайменше 18 років.

Розглянувши загальні ознаки суб'єкта злочину, передбаченого у ст. 140 КК, перейдемо до аналізу спеціальних (додаткових) ознак.

У диспозиції ч. 1 ст. 140 КК суб'єктом злочину визнається медичний або фармацевтичний працівник. Важливе значення для кримінально-правової характеристики спеціального суб'єкта злочину, передбаченого у ст. 140 КК, має встановлення категорій медичних та фармацевтичних працівників [319, с. 490-491]. Аналіз чинного законодавства дозволяє виділити наступні категорії медичних працівників. Це професіонали з медичною освітою - лікарі. Так, лікар - це професіонал, спеціаліст, який застосовує сучасні методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та диспансеризації хворих у межах своєї спеціальності, надає швидку та невідкладну допомогу, здійснює нагляд за побічними реакціями/діями лікарських засобів [320], та належить до професіоналів в області медицини, кваліфікація яких підтверджується дипломом про вищу освіту [320; 321]. До медичних працівників належать молодші спеціалісти з медичною освітою (медичні сестри, акушерки, фельдшери, лаборанти, масажисти) [300; 320]. Медичними працівниками визнаються масажисти (медичні сестри з фізкультурною освітою) [322; 323] та молодші медичні спеціалісти без медичної освіти (санітари, санітари-прибиральники, санітари-буфетники та молодший медичні сестри по догляду за хворими) [320]. При цьому діяльність молодших медичних спеціалістів без медичної освіти у ЗОЗ носить виключно технічний характер, оскільки на них не покладений обов'язок надавати медичну допомогу хворим [320]. Медичним працівником також визнається спеціаліст в області традиційної медицини - фахівець безконтактного масажу [319, с. 490-491].

Згідно з чинним законодавством України до фармацевтичних працівників належать наступні категорії. Насамперед, це професіонали з фармацевтичною освітою (провізори) [320], які забезпечують населення та лікувально-профілактичні заклади лікарськими засобами й іншими товарами медичного призначення, виготовляє та контролює якість лікарських засобів і напівфабрикатів тощо [320]. Згідно з Переліком провізорських посад у ЗОЗ до них належать: старший провізор, провізор, провізор-косметолог, провізор-аналітик, провізор клінічний, провізор-інтерн [324]. До фармацевтичних працівників належать і молодші спеціалісти з медичною освітою (фармацевти) [325, с. 332-333], які є спеціалістами з вищою чи середньою фармацевтичною освітою, та мають право займатися фармацевтичною діяльністю [320] й організовують роботу відділу безрецептурного продажу ліків, приймають та реалізовують лікарські засоби, що підлягають відпуску без рецептів тощо [300].

На думку деяких вчених фармацевтичні працівники є однією з категорій медичних працівників [53, с. 105; 54, с. 139]. Не можемо погодитися із цим твердженням, оскільки аналіз обов'язків фармацевтичних працівників дозволяє констатувати, що до них висуваються інші вимоги щодо надання допомоги хворому або пацієнту [325, с. 331]. Зокрема, забезпечення належної фармацевтичної опіки хворих при відпуску безрецептурних лікарських препаратів, надання рекомендацій лікарям та хворим про найбільш ефективні лікарські препарати, здійснення підбору ліків та визначення їх індивідуальних доз для хворих залежно від віку, статі, основного захворювання та супутньої патології тощо [300]. Тобто фармацевтичний працівник виконує інші, відмінні від медичного працівника, обов'язки.

Відповідно до коду 222 Класифікатора, до професіоналів в галузі медицини віднесені професіонали в галузі лікувальної справи (код 2221), професіонали в галузі стоматології (код 2222), професіонали в галузі ветеринарної медицини (код 2223), професіонали в галузі фармації (код 2224), професіонали в галузі медико-профілактичної справи (код 2225), інші професіонали в галузі медицини (2229). Хоча професіонали в галузі фармації та лікувальної справи віднесені до одного коду класифікації, вказані професії є різними [55, с. 153]. Також у Довіднику виділяються професіонали в галузі лікувальної справи (зокрема, лікарі), професіонали в галузі стоматології, професіоналів в галузі медико-профілактичної справи (наприклад, лікар-вірусолог тощо), інших професіоналів в галузі медицини (зокрема, лікар-фізіотерапевт тощо) і професіонали в галузі фармації (провізор, провізор аналітик, провізор клінічний тощо). Цю обставину підтверджує і законодавець у ст. 78 Основ, де медичні і фармацевтичні працівники зазначені окремо. Зауважимо, що у більшості вивчених вироках, постановах та ухвалах (100 %) за ст. 140 КК не міститься вказівка, що неналежне виконання професійних обов'язків вчинено фармацевтичним працівником. Однак не зазначено, що медичний працівник здійснює фармацевтичну допомогу (додаток Б). Отже, аналіз законодавства дозволяє стверджувати, що немає достатніх підстав об'єднувати медичного та фармацевтичного працівників в одне поняття. При тому, що «непередбачення фармацевтичного працівника як окремого суб'єкта злочину за умови суперечливого тлумачення регулятивного законодавства може призвести до безкарності суспільно небезпечної поведінки фармацевтичних працівників» [55, с. 154].

У наказі МОЗ «Про організацію роботи фізичних осіб - підприємців, які займаються народною медициною (цілительством)» від 16 березня 2016 р. виокремлено цілителя, яким визнається фізична особа - підприємець, що займається народною медициною (цілительством), застосовує методи з профілактики, діагностики та лікування хворих, які ґрунтуються на досвіді багатьох поколінь людей, усталені в народних традиціях і не потребують державної реєстрації [326; 327]. За даними МОЗ в Україні практикує близько 60 тисяч цілителів [328]. Із збільшенням чисельності суб'єктів, що надають відповідні послуги, кількість порушень у цій сфері зростає. Наприклад, зцілення деяких малят, схильних до епілепсії, через кілька тижнів оберталися надзвичайно тяжкими рецидивами хвороб, спостерігалася загибель кори головного мозку. Ці діти ставали важкими інвалідами [329]. А тому надання цілительської допомоги за умови неадекватної підготовки, не може бути ефективною та якісною. Особливо непокоїть той факт, що для «отримання спеціального дозволу від МОЗ, претенденту потрібно пройти навчання протягом трьох тижнів з курсу «Основи медичних знань», вартістю 1000 грн» [330], при цьому більшість цілителів не мають навіть елементарного знання анатомії людини [329]. З аналізу проведеного анкетування, можна констатувати, що деяким опитаним респондентам (83,4 %) були заподіяні негативні наслідки цілителем при виконання професійних обов'язків (питання № 2) (додаток В). Отже, пропонуємо передбачити у назві та диспозиції ч. 1 ст. 140 КК цілителя як спеціального суб'єкта злочину. Про ставлення практичних працівників та науково-педагогічних працівників до того, чи доцільно передбачити цілителя у ст. 140 КК як спеціального суб'єкта злочину - у додатку А (питання № 6 анкети).

У тих випадках, коли неналежне виконання професійних обов'язків цілителем не заподіяло тяжкі наслідки хворому чи пацієнту, воно повинно у будь-якому випадку мати негативні наслідки у вигляді застосування заходів адміністративно-правового характеру. Зокрема, відповідно до ст. 46-2 КУпАП, цілителя можна притягнути до відповідальності лише за порушення встановлених законодавством вимог щодо зайняття народною медициною. Ця стаття має бланкетний характер і передбачає відповідальність лише за порушення вимог щодо зайняття народною медициною, що підтверджується атестаційно-експертним висновком. Однак не поширюється на умови зайняття народною медициною (цілительством). Наприклад, у разі відсутності діагностичного, профілактичного або лікувального ефекту від використання методів народної медицини, цілитель зобов'язаний своєчасно направити хворого або пацієнта до ЗОЗ з метою надання кваліфікованої медичної допомоги; забезпечити умови для запобігання виникненню ускладнень, які можуть призвести до погіршення стану здоров'я [327]. Пропонуємо доповнити ст. 46-2 КУпАП такого змісту: «Порушення встановлених законодавством умов та вимог щодо зайняття народною медициною (цілительством)», - карається…».

Проаналізуємо спеціальні (додаткові) ознаки, що дозволять з'ясувати, які з вище зазначених категорій медичних або фармацевтичних працівників можуть визнаватися суб'єктами злочину, передбаченого у ст. 140 КК.

Першою спеціальною (додатковою) ознакою медичного або фармацевтичного працівника є здобуття ним спеціальної освіти. Згідно з галузевим законодавством України медичні та фармацевтичні працівники з вищою (лікарі, провізори, фармацевти) та середньою освітою (фармацевти, медичні сестри, акушерки, фельдшери, лаборанти, масажисти) здобувають її у вищих навчальних (медичних або фармацевтичних) закладах III-IV рівня акредитації [322; 323]. Окрім того, лікарі та провізори повинні закінчити інтернатуру, яка є обов'язковою формою післядипломної підготовки випускників всіх факультетів вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти, після закінчення якої їм присвоюється кваліфікація лікаря (провізора) - спеціаліста певного фаху [316]. Фармацевт може мати неповну вищу освіту (молодший спеціаліст) або базову вищу освіту (бакалавр) за напрямом підготовки «Фармація», спеціальністю «Фармація» [331; 332]. Спеціальна освіта не вимагається для молодших медичних спеціалістів без медичної освіти, фахівців безконтактного масажу, а також для цілителів. Однак масажисти можуть мати також і фізкультурну освіту [203; 323]. Отримання спеціальної освіти підтверджується дипломом державного зразка.

Другою спеціальною ознакою медичного або фармацевтичного працівника є його відповідність єдиним кваліфікаційним вимогам, що встановлюються на підставі їх атестації (обов'язкової або добровільної). Цю ознаку не можна розглядати окремо від першої ознаки спеціального суб'єкта, оскільки на всіх етапах здобуття спеціальної освіти відбувається підтвердження відповідності медичного або фармацевтичного працівника таким вимогам [300]. Зокрема, відповідність медичних або фармацевтичних працівників єдиним кваліфікаційним вимогам засвідчується дипломом про вищу освіту, сертифікатом лікаря-спеціаліста (або провізора), посвідченням про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії зі спеціальностей молодших спеціалістів з медичною освітою тощо [176].

Згідно з законодавством України атестації підлягають лікарі, провізори, молодші спеціалісти з медичною освітою та цілителі. Атестація лікарів та провізорів поділяється на такі види:

1) на визначення знань і практичних навиків з присвоєнням (підтвердженням) звання «лікар-спеціаліст» (або «провізор-спеціаліст»), що проводиться комісіями при вищих медичних та фармацевтичних навчальних закладах освіти та закладах післядипломної освіти. Лікарем-спеціалістом може бути лікар, який закінчив інтернатуру, магістратуру, клінічну ординатуру або аспірантуру і має сертифікат лікаря-спеціаліста, а також особа, яка в установленому законодавством порядку допущена до медичної практики, пройшла курси спеціалізації або стажування. Лікарі, які не працювали більше трьох років за конкретною лікарською спеціальністю, та особи, які своєчасно не пройшли атестацію на кваліфікаційну категорію або яким відмовлено у присвоєнні другої кваліфікаційної категорії, не можуть займатися лікарською діяльністю за цією спеціальністю без попереднього проходження стажування [334]. Атестація з присвоєнням фаху «провізор-спеціаліст» проводиться щодо провізорів, які закінчують навчання в інтернатурі та через кожні п'ять років після проходження курсів підвищення кваліфікації;

2) на присвоєння кваліфікаційної категорії, що проводиться екзаменаційною комісією, яка створюється на відповідній кафедрі. До такої атестації допускається лікар, який закінчив інтернатуру, магістратуру, клінічну ординатуру або аспірантуру за цією спеціальністю і має сертифікат лікаря-спеціаліста, а також особа, яка в установленому законодавством порядку допущена до медичної практики, пройшла курси спеціалізації або стажування та має необхідну за програмою теоретичну і практичну підготовку за своєю спеціальністю. До атестації допускаються провізори-спеціалісти, що отримали сертифікат провізора - спеціаліста та закінчили протягом року перед атестацією передатестаційний цикл;

3) на підтвердження кваліфікаційної категорії, що проводиться у закладах післядипломної освіти або на факультетах післядипломної освіти. Ця атестація отримується лікарями за бажанням (а для провізорів - обов'язково), яким присвоєні кваліфікаційні категорії, у строк до п'яти років з дня попередньої атестації [335; 336].

Атестація молодших спеціалістів з медичною освітою поділяється на присвоєння та на підтвердження кваліфікаційної категорії. До атестації допускаються особи, які мають стаж роботи не менше 5 років та закінчили протягом останніх п'яти років в закладі (підрозділі) післядипломної освіти курси підвищення кваліфікації.

Цілителі для підтвердження наявності цілительських здібностей проходить в атестаційно-експертній комісії МОЗ атестацію та експертизу (допускається при результаті правильних відповідей на атестації) [337]. Відповідність цілителя кваліфікаційним вимогам засвідчується атестаційно-експертним висновком [337]. Цілитель, який не займався народною медициною (цілительством) більше трьох років, не може займатися народною медициною (цілительством) та допускається до здійснення своєї діяльності після проходження атестаційно-експертної оцінки цілительських здібностей [202]. Окрім цього, у законодавстві України не передбачено отримання фахівцем безконтактного масажу спеціальної дозволу (ліцензії) для здійснення медичної діяльності у галузі нетрадиційної медицини.

Також для підтвердження єдиним кваліфікаційним вимогам законодавство вимагає наявність дозволу на право зайняття медичною або фармацевтичною діяльністю (для медичних або фармацевтичних працівників, які пройшли підготовку у медичних або фармацевтичних навчальних закладах за кордоном) [340], ліцензії на зайняття медичною практикою (для суб'єктів господарювання, що зареєстровані в установленому порядку як юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності і які проводять господарську діяльність з медичної практики, а також фізичними особами - суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність у зазначеній галузі) [176].

Третьою спеціальною ознакою медичного або фармацевтичного працівника є виконання ним професійних обов'язків з медичної, фармацевтичної (або домедичної) допомоги, що пов'язано з лікуванням, діагностикою, профілактикою захворювань та реабілітацією, у зв'язку з вагітністю та пологами, а також фармакотерапією, виготовленням та наданням виробів медичного призначення, фармацевтичної опіки. А для цілителя є виконання професійних обов'язків з цілительської допомоги, що пов'язано з аромотерапією, біоенергоінформотерапією, іридодіагностикою тощо.

Отже, суб'єктом злочину, передбаченого у ст. 140 КК, не можуть визнаватися молодші медичні спеціалісти без медичної освіти та фахівці безконтактного масажу, оскільки щодо них законодавство не вимагає наявність спеціальної освіти, підтвердження відповідності єдиним кваліфікаційним вимогам, а також їх діяльність безпосередньо не пов'язана з наданням медичної допомоги хворим або пацієнтам.

На нашу думку, суб'єктом злочину, передбаченого у ст. 140 КК, визнаватися лише: 1) медичні працівники: професіонали з медичною освітою (лікарі); молодші спеціалісти з медичною освітою (медичні сестри, акушерки, фельдшери, лаборанти); масажисти (медичні сестри) з фізкультурною освітою; 2) фармацевтичні працівники: професіонали з фармацевтичною освітою (провізори); фармацевти; молодші спеціалісти з фармацевтичною освітою (фармацевти); 3) цілителі.

Медичний працівник як спеціальний суб'єкт злочину характеризується наступними ознаками: 1) фізична повнолітня осудна особа; 2) наявність спеціальної освіти; 3) відповідність єдиним кваліфікаційним вимогам; 4) здійснення професійних обов'язків з надання медичної допомоги [341, с. 113-115]. Фармацевтичний працівник як спеціальний суб'єкт злочину: 1) фізична повнолітня осудна особа; 2) наявність спеціальної освіти; 3) відповідність єдиним кваліфікаційним вимогам; 4) здійснення професійних обов'язків з фармацевтичної (або домедичної) допомоги. Цілитель: 1) фізична повнолітня осудна особа; 2) відповідність кваліфікаційним вимогам; 3) наявність реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності та спеціального дозволу на зайняття народною медициною (цілительством); 4) здійснення професійних обов'язків з надання цілительської допомоги.

Таким чином, медичний працівник - це фізична повнолітня осудна особа, яка має спеціальну освіту, відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам та здійснює професійні обов'язки з медичної допомоги. Фармацевтичний працівник - це фізична повнолітня осудна особа, яка має спеціальну освіту, відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам та здійснює професійні обов'язки з фармацевтичної (або домедичної) допомоги. Під цілителем запропоновано розуміти фізичну повнолітню осудну особу, яка відповідає кваліфікаційним вимогам, зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності, має спеціальний дозвіл на зайняття народною медициною (цілительством) та здійснює професійні обов'язки з надання цілительської допомоги.

2.4 Суб'єктивна сторона складу злочину, передбаченого у ст. 140 КК України

У теорії кримінального права суб'єктивна сторона злочину визначається як внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, яке нею вчинене, та до його наслідків [147, c. 159]. Науковці по-різному визначають форму вини злочину, передбаченого у ст. 140 КК: «змішана» форма вини (Я. Г. Лизогуб, С. С. Яценко) [246, c. 85; 342, с. 289]; необережна та умисна форма вини (П. П. Андрушко, І. Ф. Крилов, С. С. Пастушенко) [18, с. 37; 218, с. 298; 343, с. 332-333]; лише необережна форма вини (М. Й. Коржанський, О. С. Парамонова, О. А. Чуваков, Т. Ю. Тарасевич та інші) [25, с. 96-97; 54, с. 147; 147, с. 65; 163, с. 125; 232, с. 330; 344, с. 250-251].

У кримінально-правовій науці існують різні точки зору щодо змішаної форми вини. Одні вчені виокремлюють дві групи злочинів, при вчиненні яких у одному випадку діяння проявляється у порушенні певних правил безпеки, тобто посягання визнаються необережними, а у іншому - вчинене діяння тягне за собою два різні наслідки: перший (наближений) у формі умислу, другий (віддалений) - лише у формі необережності [159, c. 179-182]. На думку інших вчених, злочинами з подвійною формою вини визнаються такі, у складі яких є два види якісно відмінних за характером і тяжкістю суспільної небезпеки злочинні наслідки того самого діяння. Тобто винна особа до першого з них ставиться умисно, а до другого - необережно [159, с. 205]. Нарешті треті стверджують, що поняття «подвійна» та «змішана» форма вини - не тотожні. На думку О. А. Пінаєва, подвійна форма вини має місце у тих випадках, коли у межах одного складу злочину одночасно містяться як всі ознаки, властивості умисної та необережної форми вини. На відміну подвійної форми вини, змішана форма вини має місце у тих випадках, коли в межах одного складу злочину одночасно містяться деякі ознаки, властивості умисної та необережної форми вини [345, с. 27].

Окремі автори взагалі відкидають теорію змішаної форми вини. Наприклад, Н. Ф. Кузнєцова, Г. А. Крігер та інші вчені вважають, що немає змішаної форми вини, оскільки її наявність вказує на суперечність із законодавчими поняттями окремих форм вини, на розрив єдиного психічного процесу й об'єктивного простору, що визначають зміст повної форми вини [346, с. 92; 347, с. 5]. На думку О. І. Рарога, злочини із двома формами вини можуть паралельно існувати лише у кваліфікованих складах злочину: умисел як конструктивний елемент основного складу умисного злочину, а необережність по відношенню до кваліфікуючих наслідків [348, с. 99].

Погодимося із Д. С. Азаровим, який зазначав, що «під кутом зору закону немає значення, як винний ставиться до самого порушення: умисно чи необережно. Важливо лише те, як він ставиться до суспільно небезпечних наслідків» [349, с. 188], оскільки для визнання злочину необережним, достатньо встановити факт необережного ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків [349, с. 188]. Як справедливо вказувала О. С. Парамонова, «якщо поділити злочин на дві складових (окремо діяння і діяння плюс наслідки), то вийде, що діяння у вигляді неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення само по собі не є злочинним, воно буде таким, якщо настануть тяжкі наслідки» [56, с. 125-126]. На нашу думку, злочин, передбачений у ст. 140 КК, не може бути вчинений з умисною формою вини. Наявність спеціальних медичних або фармацевтичних знань, набутий досвід, формують загальну уяву щодо мети і завдань діяльності медичного або фармацевтичного працівника та слугує підставою для оцінки власних вчинків і їхнього корегування. Тому під час неналежного виконання професійних обов'язків медичний або фармацевтичний працівник повинен усвідомлювати, що його діяння заподіює суспільно небезпечні наслідки хворому або пацієнту, погіршується стан здоров'я чи втрачається життя, а також те, що він є працівником з медичною або фармацевтичною освітою, і при цьому свідомо вчиняє діяння, що являє собою неналежне виконання професійних обов'язків. Тобто медичний або фармацевтичний працівник повинен усвідомлювати суспільну небезпеку неналежного виконання професійних обов'язків. Отже випадки, коли медичний або фармацевтичний працівник усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав настання суспільно небезпечних наслідків, бажав або хоча і не бажав, але свідомо припускав їх настання, його діяння потрібно кваліфікувати як відповідний умисний злочин проти життя та здоров'я особи (наприклад, за ст. ст. 115, 121, 122 КК). Саме така оцінка психічного ставлення суб'єкта до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння випливає зі змісту ст. 24 КК. Вважаємо, що злочин, передбачений у ст. 140 КК, може бути вчинений лише з необережності. Зауважимо, що у вивчених вироках, постановах та ухвалах, за ст. 140 КК зазначено, що неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником вчиняється з необережності (100 %) (додаток Б). При цьому в деяких випадках суди зазначали, що медичний або фармацевтичний працівник вчиняє неналежне виконання професійних обов'язків внаслідок несумлінного ставлення (24 %) та недбалого ставлення (34,8 %) (додаток Б).

На думку О. М. Костенка, що «вина - це вияв комплексу сваволі й ілюзій особи у виді протиприродного, передбаченого кримінальним законом небезпечного діяння» [350, с. 234]. «Злочин з необережності - це специфічна форма вияву комплексу сваволі й ілюзій … де виявляються намір задовольнити свої потреби таким чином, що це небезпечно випадковим заподіянням шкоди життю, здоров'ю й інтересам інших людей» [350, с. 154]. Вважаємо, що вчинення неналежного виконання професійних обов'язків є наслідком відхилення волі (що знаходиться в стані сваволі) й свідомості (що знаходиться в стані ілюзій), медичного або фармацевтичного працівника від природних законів підтримки на належному рівні життя та здоров'я хворого або пацієнта. Цей стан волі й свідомості медичного або фармацевтичного працівника утворює комплекс сваволі й ілюзій, що і є коренем неналежного виконання професійних обов'язків. З урахуванням поняття вини як обов'язкової ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, яке визначає О. М. Костенко, можемо визначити поняття вини медичного або фармацевтичного працівника у вчиненні неналежного виконання професійних обов'язків як виявлення волі і свідомості особи, які утворюють комплекс сваволі й ілюзій у виді протиправного діяння, що визначається у регулятивному законодавстві України та у правилах медичної науки і практики. Вина особи, яка вчинила злочин, передбачений у ст. 140 КК, це вияв волі й свідомості медичного або фармацевтичного працівника, який порушуючи виконання професійних обов'язків заподіює тяжкі наслідки хворому або пацієнту.

Відповідно до ст. 25 КК необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Злочинна самовпевненість має місце тоді, коли особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховує на їх відвернення. Першою ознакою злочинної самовпевненості є усвідомлення медичним або фармацевтичним працівником суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності).

У теорії кримінального права таку ознаку прийнято називати інтелектуальною. Вона означає, що винувата особа розуміє не лише фактичні обставини, які стосуються об'єкта і об'єктивної сторони певного злочину, а й його суспільну небезпеку [351, c. 164]. На думку деяких вчених, усвідомлення суспільно небезпечних наслідків свого діяння охоплюється змістом самовпевненості, оскільки суб'єкт передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків, у такому разі він обов'язково усвідомлює суспільну небезпеку і своїх дій. При цьому до таких злочинів відносять злочини зі спеціальним суб'єктом, на якого покладається обов'язок виконання спеціальних правил [271, c. 369; 352, с. 25]. Усвідомлення суспільної небезпеки наслідків свого діяння включає уявлення особи і про ті факультативні ознаки об'єктивної сторони, за яких вчинюється злочин [351, с. 165].

Характер усвідомлення суспільно небезпечних наслідків трактується різними вченими по-різному. Зокрема, деякі науковці (А. А. Піонтковський, В. І. Борисов) вважають, що таке усвідомлення має абстрактний характер, тобто особа, діючи у відповідній конкретній обстановці, не усвідомлює реального розвитку причинного зв'язку між своєю поведінкою та наслідками [271, с. 369; 353, c. 8]. Інші вчені, наприклад О. І. Рарог, вказують, що усвідомлення - це певний розумовий процес [354, c. 57]. Однак усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, що має кримінально-правове значення, нейтралізується за рахунок обставин, яке здатне, на її думку, запобігти наслідкам, що можуть настати [355, с. 10]. Тобто, можна визначити наступну ознаку злочинної самовпевненості, якою є обставина, котра здатна, на думку медичного або фармацевтичного працівника запобігти настанню суспільно небезпечних наслідків для хворого або пацієнта. Зокрема, під час неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником передбачається, що такі діяння загалом призводять до настання тяжких наслідків для хворого або пацієнта, однак, вважається, що у цій конкретній ситуації наслідки за наявності певних обставин не повинні наставати (наприклад, враховуючи власний досвід, професійну майстерність, ґрунтовні знання медичної науки, стандартну медичну поведінку). Найчастіше розрахунок при неналежному виконанні професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником полягає у тому, що він легковажно орієнтується на аналогічні випадки, коли таке порушення ним або іншими працівниками не призводило до настання тяжких наслідків. Такий розрахунок дозволяє з'ясувати відносну значимість покладених на нього тих чи інших обов'язків. Деякі з них, на його думку, існують лише для «перестрахування» і не потрібні для реального забезпечення життя та здоров'я хворого або пацієнта. Однак якщо суб'єкт розраховує на обставини, які у певній ситуації не є закономірними, або відсутні взагалі, самовпевненість виключається. Розрахунок не на конкретну обставину, а лише на «аби що», на якусь випадковість не нівелює свідомого припущення настання шкоди життю чи здоров'ю, а тому повинна бути віднесена до непрямого умислу [147, с. 174].

Як було зазначено вище, злочин, передбачений у ст. 140 КК, може бути вчинений як зі злочинною самовпевненістю, так і зі злочинною недбалістю. Відповідно до ч. 3 ст. 25 КК злочинна недбалість полягає у тому, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Інтелектуальна ознака злочинної недбалості полягає у відсутності у особи передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків, а вольова - маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, особа не мобілізує свої інтелектуальні та психічні здібності для того, що здійснити вольові дії, необхідні для запобігання таких наслідків. Законодавець формулює психічний зміст злочинної недбалості у вигляді негативної характеристики, а тому на думку деяких вчених, у прямому розумінні у цій формулі відсутній інтелектуальний момент, а це означає, що дійсне психічне ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків відсутнє [356, с. 61]. Інші вчені вважають, що відсутність усвідомлення суспільно небезпечних наслідків при недбалості не означає відсутність взагалі якого-небудь передбачення [352, c. 92; 355, с. 19]. Погодимося з цими вченими. Як справедливо зазначав С. І. Нежурбіда, при злочинній недбалості ступінь усвідомлення порушення правил обережності може бути різним, а іноді саме діяння винної особи може бути і зовсім неусвідомленим, але воно було обумовлено свідомою поведінкою особи, що передувала цьому [357, с. 8]. З точки зору Н. М. Ярмиш, усвідомлювання має виражену специфіку, оскільки перебуває не в «фокусі» свідомості, а «на периферії»… . А те, що людина не обтяжує себе, утримуючи певні обставини в центрі уваги, дозволяє собі «засунути» їх у віддалені куточки свідомості - лежить на її совісті, оскільки це процеси цілком контрольовані» [358, с. 23-27]. І. П. Лановенко, Ф. А. Лопушанський, О. М. Костенко та інші вчені стверджували, що вчиняючи певне діяння, особа не може не відображати у тій або іншій формі і його наслідки. Відсутність передбачення - це не усвідомлення картини майбутнього, яка отримана у результаті випереджаючого віддзеркалення поведінкового діяння. Сама можливість усвідомлення суспільно небезпечних наслідків діяння власне і виникає завдяки тому, що і наслідки відображені психікою, і інформація про них міститься на рівні несвідомого [284, с. 53-54]. Зокрема, Д. Н. Узнадзе зазначав що людина має здатність психічної активності, тобто вона здатна переключати свою психічну активність з імпульсивної установки на установку, у формуванні якої беруть участь вищі психічні елементи - воля і інтелект. Саме на цій здатності засноване моральне і правове засудження поведінки, при якій особа завдає шкоду, хоча повинна була і могла уникнути цього, мобілізувавши свою волю і свідомість [359, с. 38-42].