Кримінально-правова та кримінологічна протидія неналежному виконанню професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Обґрунтованість вибору теми дослідження. Конституція України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3). Однією з умов реалізації цього конституційного положення є надання особі якісної і кваліфікованої медичної або фармацевтичної допомоги. У рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема, «Кушнір проти України», «Кучерук проти України», неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником визнано нелюдським і принижуючим гідність поводженням у розумінні статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків є негативним явищем, яке упродовж останніх років демонструє ряд невтішних показників, що пов'язані зі збільшенням кількості облікованих злочинів, передбачених у статті 140 Кримінального кодексу України, зростанням кількості латентних злочинів відповідного виду, а також збільшенням тяжкості суспільно небезпечних наслідків, спричинених цим посяганням.

У сучасній кримінально-правовій доктрині вчення про злочини медичних або фармацевтичних працівників визнається самостійним напрямком наукових досліджень. Вагомий внесок у розвиток теоретичного знання у відповідній сфері зробили такі науковці, як С. В. Антонов, А. О. Байда, В. В. Балабко, Ф. Ю. Бердичевський, Л. П. Брич, В. О. Глушков, І. І. Горелік, О. П. Громов, П. С. Дагель, Т. А. Денисова, Л. Г. Дунаєвська, З. А. Загиней, О. О. Кваша, О. Г. Кибальников, І. В. Кирилюк, Н. Є. Крилова, О. М. Литвак, Н. С. Малеїн, М. Н. Малеїна, А. А. Музика, І. А. Концевич, О. М. Костенко, В. О. Навроцький, І. Ф. Огарков, О. С. Парамонова, В. В. Плотнікова, А. М. Савицька, І. Я. Сенюта, Ю. Д. Сєргєєв, П. П. Сердюк, Я. Н. Старостіна, С. Г. Стеценко, М. В. Радченко, А. А. Раков, Т. Ю. Тарасевич, Л. Н. Урумбаєва, В. Н. Флоря, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк, Ю. Б. Хім'як, Г. В. Чеботарьова, Є. Е. Черніков, В. Є. Ясеницький, О. М. Язухін, Н. М. Ярмиш та інші.

З відповідної проблематики в Україні захищено ряд дисертацій, зокрема: «Кримінально-правова охорона правопорядку в сфері медичної діяльності» (Г. В. Чеботарьова, 2011 р.), «Медичний працівник як спеціальний суб'єкт злочину» (Т. Ю. Тарасевич, 2011 р.), «Кримінальна відповідальність медичних працівників за злочини проти життя та здоров'я особи» (В. В. Балабко, 2012 р.), «Злочинність у сфері охорони здоров'я: кримінологічна характеристика, детермінація та запобігання» (І. В. Кирилюк, 2012 р.), «Кримінально-правова характеристика неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником» (О. С. Парамонова, 2014 р.), «Протидія ятрогенним злочинам» (В. В. Плотнікова, 2015 р.).

Відзначаючи наукові здобутки зазначених вище науковців у формуванні та розвитку сучасних поглядів на проблему протидії неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником, необхідно підкреслити важливість спрямування пізнавального наукового потенціалу на доповнення, переосмислення або розробку тих аспектів, що залишилися поза увагою вчених-криміналістів. Це засвідчує актуальність і своєчасність комплексного дослідження проблем кримінально-правової та кримінологічної протидії неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у межах науково-дослідних робіт Київського університету права НАН України на теми: «Правове регулювання в умовах трансформації суспільних відносин в Україні» (2008 р., номер державної реєстрації 01050001907), «Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні» (2009-2010 рр., номер державної реєстрації 010U010270), «Правова система України в умовах сучасних національних та міжнародних тенденцій розбудови державності» (2011 р., номер державної реєстрації 0111U000006), а також у межах науково-дослідної теми відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Проблеми підвищення ефективності кримінальної юстиції України» (І кв. 2017 р. - ІV кв. 2019 р., номер державної реєстрації 0117U002703).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у здійсненні комплексної кримінально-правової та кримінологічної характеристики неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником, й розробленні на цій основі заходів з удосконалення кримінального законодавства України, практики його застосування та протидії вчиненню цих злочинів.

Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:

- визначити стан дослідження проблеми кримінальної-правової та кримінологічної протидії неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником в науці кримінального права та кримінології;

- дослідити історичну ґенезу становлення та розвитку відповідальності за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником;

- визначити особливості криміналізації неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником в зарубіжному кримінальному законодавстві;

- з'ясувати правову позицію Європейського суду з прав людини щодо оцінки невиконання чи неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником у контексті ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

- охарактеризувати об'єктивні та суб'єктивні ознаки неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником;

- встановити причини та умови неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником;

- охарактеризувати особу медичного або фармацевтичного працівника, який вчинив злочин, передбачений у ст. 140 КК України;

- розробити пропозиції щодо вдосконалення протидії неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником.

Об'єктом дослідження є порядок суспільних відносин, який порушується внаслідок вчинення неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником.

Предметом дослідження є кримінально-правова та кримінологічна протидія неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником.

Методи дослідження обрано з урахуванням поставленої мети та окреслених завдань, за допомогою яких можливо охарактеризувати кримінально-правову та кримінологічну протидію неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником. У роботі було використано такі методи: формально-юридичний (догматичний) під час аналізу юридичного складу злочину, передбаченого у ст. 140 КК України (розділ 2); герменевтичний - під час встановлення змісту окремих кримінально-правових понять (зокрема, понять «неналежне виконання», «медична та фармацевтична допомога», «медичний та фармацевтичний працівник», «цілитель», «медична (фармацевтична) помилка» (розділ 2); діалектичний метод для аналізу напрямків удосконалення протидії цьому злочину (підрозділ 3.3); порівняльно-правовий - під час здійснення порівняльно-правового аналізу КК України та кримінального законодавства зарубіжних держав в частині встановлення відповідальності за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (підрозділ 1.3); історико-правовий - у ході дослідження становлення та розвитку кримінальної відповідальності за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (підрозділ 1.2); соціологічній - для обробки результатів анкетування (розділи 2, 3); статистичний - під час обробки статистичних даних Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України щодо кількості облікованих злочинів, передбаченого у ст. 140 КК України, а також статистичних даних Державної судової адміністрації України щодо кількості постановлених вироків, постанов та ухвал, засуджених осіб за вчинення цього злочину, призначених видів покарань тощо (підрозділ 3.1, 3.2, додаток Б); моделювання - для формулювання конкретних пропозицій до КК України (підрозділи 1.3, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.3); індукції - під час аналізу судових вироків, постанов та ухвал (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 2.4.).

Емпіричну базу дослідження становлять статистичні дані за 2004-2017 рр. Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України та Державної судової адміністрації України; матеріали опублікованої судової практики (усього вивчено та проаналізовано практику судів України за архівними даними та за Єдиним державним реєстром судових рішень (112 вироків, постанов та ухвал за ст. 140 КК України)), результати анкетування працівників правоохоронних органів і науково-педагогічних працівників (загалом 850 респондентів).

Науково-теоретичним підґрунтям роботи стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі кримінального права, кримінології, філософії, логіки, медицини та деяких інших наук.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є комплексним дослідженням кримінально-правової та кримінологічної протидії неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником. До положень, що мають наукову новизну, зокрема, належать такі:

вперше:

1) крізь призму правових позицій Європейського суду з прав людини (рішення «Кушнір проти України», «Кучерук проти України» тощо) розкрито зміст поняття «невиконання чи неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником». Запропоновано розуміти під ним поводження з хворим або пацієнтом, що принижує його гідність, яке полягає у повному невиконанні (невиконання) чи неправильному, неповному та/або несвоєчасному виконанні (неналежне виконання) професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником, що передбачені у регулятивному законодавстві України та у правилах медичної науки і практики;

2) запропоновано у диспозиції ст. 140 КК України одночасно з хворим визнати потерпілим від злочину пацієнта, оскільки обсяги понять «хворий» та «пацієнт» збігаються лише частково. Хворий - це фізична особа, яка звернулася за медичною, фармацевтичною, цілительською допомогою або через безпорадний стан не має можливості звернутися та/або скористатися такою допомогою, а пацієнт - фізична особа, яка звернулася за медичною, фармацевтичною, цілительською допомогою незалежно від наявності захворювання (захворювань);

3) зроблено висновок, що методи народної медицини (цілительство) не включаються в обсяг понять «медична допомога» та «фармацевтична допомога». Запропоновано передбачити у назві та диспозиції ч. 1 ст. 140 КК України цілителя як спеціального суб'єкта злочину поряд з медичним або фармацевтичним працівником;

удосконалено:

4) наукову позицію щодо співвідношення біологічних та соціальних характеристик особи медичного або фармацевтичного працівника на основі соціально-натуралістичної доктрини правознавства. Зроблено висновок, що невиконання чи неналежне виконання ним професійних обов'язків є наслідком відхилення волі, що знаходиться в стані сваволі, й свідомості, яка перебуває в стані ілюзій, від природних законів підтримання на належному рівні життя чи здоров'я хворого або пацієнта, а також його гідності, у результаті чого у медичного або фармацевтичного працівника формується комплекс сваволі та ілюзій;

5) підходи до розуміння причинного зв'язку при вчиненні злочину, передбаченого у ст. 140 КК України, який ускладнюється множинністю каузальних факторів (зокрема, втручанням інших осіб, особливістю процесів організму хворого або пацієнта), що зумовлює аналіз сукупності об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину, а також механізму спричинення суспільно небезпечних наслідків;

дістали подальшого розвитку:

6) наукові підходи, відповідно до яких основним безпосереднім об'єктом неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК України) є порядок суспільних відносин у сфері охорони здоров'я людини, а додатковим безпосереднім об'єктом - порядок суспільних відносин у сфері охорони здоров'я, що виникає у зв'язку із реалізацією права на охорону життя, здоров'я та гідності людини під час виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником;

7) встановлення відмінностей між медичним та фармацевтичним працівником як суб'єктами злочину, передбаченого у ст. 140 КК України. Виокремлено та охарактеризовано ознаки поняття «фармацевтичний працівник»: фізична повнолітня осудна особа; наявність спеціальної освіти; відповідність єдиним кваліфікаційним вимогам; здійснення професійних обов'язків з фармацевтичної (або домедичної) допомоги;

8) науковий підхід щодо недоцільності включення у науковий обіг кримінального права України понять «ятрогенія» та «дефект медичного працівника», що використовуються у медичній літературі для позначення негативних наслідків, спричинених діями медичного або фармацевтичного працівника, оскільки відповідні поняття не мають чіткого правового змісту;

9) розуміння поняття «медична (фармацевтична) помилка» як суспільно небезпечного протиправного необережного діяння (дії або бездіяльності) медичного або фармацевтичного працівника, яке вчиняється під час виконання професійних обов'язків, внаслідок чого заподіюються тяжкі наслідки хворому або пацієнту. Обґрунтовано можливість визнання в окремих випадках діянь, учинених за наявності медичної (фармацевтичної) помилки, неналежним виконанням професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК України);

10) наукові підходи, відповідно до яких зменшення випадків невиконання чи неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником можна досягнути шляхом поєднання нормативних та просвітницьких методів, що має на меті підвищення соціальної культури медичних або фармацевтичних працівників.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у дисертаційному дослідженні висновки та рекомендації можуть бути використані у таких сферах:

- науково-дослідній - для подальшого вивчення теоретичних проблем кримінально-правової та кримінологічної протидії «медичним злочинам» загалом та неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником зокрема;

- правотворчій - для подальшого вдосконалення КК України у частині встановлення кримінальної відповідальності за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (лист Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності від 6 жовтня 2014 р. № 04-20/12-2094);

- правозастосовній - як рекомендації щодо вдосконалення організаційних і методичних засад слідчої, прокурорської і судової практики;

- навчальній - під час підготовки відповідних розділів підручників і навчальних посібників, викладанні курсів кримінального права, кримінології на юридичних факультетах вищих навчальних закладів (акт про впровадження результатів дисертаційного дослідження у навчальний процес Київського університету права НАН України від 10 вересня 2014 року).

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації доповідалися й обговорювалися на таких науково-практичних конференціях, круглих столах: круглому столі «Проблеми захисту прав людини і громадянина в кримінальному судочинстві (м. Чернігів, 21 листопада 2006 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку (м. Косів Івано-Франківської області, 27 січня - 30 січня 2007 р.); ІХ міжнародній науково-практичній конференції «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку (м. Косів Івано-Франківської області, 27 січня - 31 січня 2008 р.); V ювілейній міжнародній науково-практичній конференції «Татищевские чтения: актуальные проблемы науки и практики (м. Тольятті, 16 квітня - 19 квітня 2008 р.)», науково-практичній конференції «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку» (м. Косів Івано-Франківської області, 27 січня - 31 січня 2009 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми кримінального права, процесу та криміналістики» (м. Одеса, 9 жовтня 2009 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Алушта, 29 жовтня - 1 листопада 2009 р.); ІІІ науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих науковців «Право і держава в дослідженнях молодих науковців матеріали» (м. Одеса, 28 березня 2010 р.); ІІ міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики (м. Одеса, 8 жовтня 2010 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих науковців «Право і держава в дослідженнях молодих науковців» (м. Одеса, 25 березня 2011 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми кримінального права, процесу та оперативно-розшукової діяльності» (м. Хмельницький, 3 березня 2017 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення, висновки і практичні результати, отримані в процесі роботи над дисертацією, містяться в 18 наукових публікаціях, з яких 6 - статті в наукових фахових виданнях України, 1 - стаття в зарубіжному виданні, 11 - тези виступів на конференціях, в тому числі міжнародних.

1. Загальнотеоретичні та методологічні положення кримінальної відповідальності за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником

1.1 Стан дослідження проблем кримінально-правової та кримінологічної протидії неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником

Аналіз наукової літератури, у якій висвітлюються проблеми кримінально-правової та кримінологічної протидії неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником продемонстрував, що у цілому всі наукові дослідження можна згрупувати, виокремивши ті, що видані до 1 вересня 2001 р. (до моменту набрання чинності КК) та ті, що опубліковані після 1 вересня 2001 р. Таки виокремлення можна обґрунтувати тим, що до 2001 р. норми про неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником у кримінальному законодавстві України не існувало.

З 1924 р. по 1941 р. на теоретичному рівні діяння, що заподіяли суспільно небезпечні наслідки хворому поділялися на медичну помилку та ятрогенії. Саме у цей період виходять праці Г. А. Дембо (1924 р.) [1], І. В. Марковіна (1928 р.) [2], Я. Ю. Лейбовича (1928 р.) [3], А. Є. Брусиловського (1930 р.) [4], А. Д. Гусєва (1935 р.) [5], І. В. Давидовського (1941 р.) [6] та інших вчених. Медична помилка вважалася: 1) недбалими, необережними, недобросовісними діяннями та прийомами під час надання медичної допомоги або догляду за хворим внаслідок чого заподіяні тілесні ушкодження, смерть, погіршення стану захворювання або втрата часу для правильного лікування [7, c. 15-18]. Це поняття використовувалося лише у медицині; 2) нещасним випадком, необережним діянням або злочинним чи незлочинним діянням [1, с. 63; 2, с. 24; 4, с. 24; 5, с. 15; 8, с. 26]; 3) добросовісною оманою, яка зумовлена недосконалістю медичної науки та її методів або є результатом атипового перебігу захворювання чи недостатністю підготовки лікаря, за умови відсутності елементів халатності, неуважності або медичного невігластва [4, с. 5].

У цей період Р. А. Лурія (1935 р.) запропонував ввести таке поняття як іатрогенні захворювання (або ятрогенні), під якими розумів заподіяння хворому психічної травми необережним словом [9, с. 35]. Однак, вчений жодним чином це поняття не пов'язував з відповідальністю лікаря.

З 1942 р. по 1973 р. такі вчені, як Г. Я. Гуревич-Ільїн (1942 р.) [10], Ю. П. Едель (1957 р.) [11], Ю. С. Зальмунін (1950 р.) [12], Ю. Я. Гріцман, М. І. Краковський (1959 р.) [13], М. А. Авдєєв (1966 р.) [14], І. Ф. Огарков (1966 р.) [15], А. П. Громов (1969 р.) [16], Ф. Ю. Бердичевський (1970 р.) [17], І. Ф. Крилов (1972 р.) [18] та інші усі діяння, що заподіяли суспільно небезпечні наслідки хворому поділяли на: нещасні випадки (наприклад, коли лікар діяв відповідно до вимог медичної науки та практики, але суспільно небезпечні наслідки заподіяні випадково); медичну помилку (неправильні діяння лікаря при наявності добросовісної омани без елементів халатності, недбалості); карані упущення (умисні або необережні) (неправильні діяння лікаря, що не відповідають правилам медичної науки та практики з елементами легковажності, халатності, недбалості). На думку цих учених, при вирішенні питання щодо віднесення діянь до медичної помилки чи необережного караного упущення необхідно встановити об'єктивні (недостатність знань, відсутність підготовки лікаря, медичного устаткування) та суб'єктивні причини (неправильне трактування клінічних і лабораторних даних, недбале втручання). Н. В. Попов (1946 р.) поряд з поняттям «медична помилка» аналізує поняття «дефект у діяльності лікаря» (або дефект лікаря), яким пропонує визнавати недбалі або необережні діяння, надмірне захоплення при використанні нових методів лікування, передоручення своїх професійних обов'язків, бездушне відношення до хворих, недоліки в організації медичної допомоги [19, с. 322]. Однак цей науковець не розмежовував необережне каране упущення з дефектом у діяльності лікаря. Окрім цього, приділялася увага й ятрогенним захворюванням. Зокрема, І. А. Кассирський (1969 р.) це поняття розумів як функціональні та організаційні захворювання, внаслідок прямих дій лікаря [20, с. 56]. Причинами виникнення такого захворювання є: пряме травмування хворого неправильним лікуванням або внаслідок неправильної діагностики; травмування хворого, який страждає на психопатії, нервово-психічні збудження; неправильна поведінка лікаря при інструментальному дослідженні, помилковому призначенні або введенні ліків. Цей вчений запропонував ятрогенні патології, що виникли при оперативних втручаннях досліджувати у рамках медичної помилки, під якою розумів добросовісну оману [20, с. 57, 59]. Отже, у цей період, медична помилка вважалася неправильним діянням при наявності добросовісної омани (без елементів халатності, недбалості) та не поєднувалася з нещасним випадком. Виникає поняття «дефект у діяльності лікаря» (дефект лікаря), що розглядається окремо від поняття «медична помилка». Аналізуються випадки, коли медична помилка належить до ятрогенних захворювань.

З 1973 р. по 2001 р. усі діяння, що заподіяли суспільно небезпечні наслідки хворому поділялися на: медичну помилку; дефект лікаря (або медичного працівника); ятрогенії; необережне вбивство або заподіяння тяжких чи менш тяжких тілесних ушкоджень. Наукові пошуки питання медичної помилки здійснювалося у трьох напрямках. Перший представлений більшістю медиків та окремих юристів (А. П. Громов (1976 р.) [21], І. І. Бенедиктов (1977 р.) [22], Є. І. Чазов (1979 р.) [23], І. А. Концевич (1983 р.) [24], В. О. Глушков (1987 р.) [25], Ф. М. Гайдук, Г. І. Герасимович (1991 р.) [26], Г. А. Пашенян, П. О. Ромодановський (2000 р.) [27], О. М. Шамгунов (2001 р.) [28]), які намагаються виправдати заподіяння шкоди життю та здоров'ю хворого, стверджуючи, що медичні працівники мають право на помилку навіть у тих випадках, коли вона призводить до суспільно небезпечних наслідків. У працях цих науковців за основу покладена дефініція поняття «лікарська помилка», що у 1941 р. запропонував І. В. Давидовський. Це визначення з певними редакційними та змістовними уточненнями було відтворено практично у всіх медичних енциклопедіях, монографіях, підручниках. Інші вчені-медики, а також юристи (Н. М. Малеїна (1988 р.) [29], І. М. Тяжкова (1994 р.) [30], Ж. Д. Семидоцька (1996 р.) [31], виділяють кримінально карані (за наявності умов, які сприяли медичній помилці, з урахуванням відповідності (невідповідності) діянь медичних працівників правилам та методам медицини) та незлочинні медичні помилки, що є випадком, при якому відсутні вина й відповідальність (такі випадки полягають у сумлінному невірному уявленні у процесах діагностики та лікування). Третій напрямок представлений більшістю вчених-юристів та окремих медиків (зокрема, І. І. Горелік (1973 р) [32], С. П. Ботвінов (1981 р.) [33], Є. Я. Сєвєрова (1983 р.) [34], Ю. Д. Сергєєв (1984 р.) [35], Г. К. Гусейнов (1988 р.) [36], А. А. Грандо (1988 р.) [37], В. О. Постовіт (1994 р.) [38], Р. К. Ригельман (1994 р.) [39], В. Л. Попов, Н. П. Попова (1997 р.) [40]), які не погоджуються з тим, що медична помилка - це добросовісна омана медичного працівника та вважають, що вони не мають права на заподіяння шкоди життю та здоров'я хворого внаслідок помилкових діянь, а тому мають притягатися до кримінальної відповідальності. На думку цих учених, медична помилка є неправильним діянням медичного працівника у діагнозі та лікуванні внаслідок недостатніх знань або з необережності, що заподіяло смерть або тяжкі чи менш тяжкі тілесні ушкодження [32, с. 194; 33, с. 12; 34, с. 62]. При цьому науковці стверджують, що медична помилка утворює склад злочину та кваліфікується як необережне вбивство або заподіяння тяжких чи менш тяжких тілесних ушкоджень [32, с. 194]. У подальшому деякі вчені, погоджуючись з науковцями третього напрямку (зокрема, Ю. Д. Сергєєв (1988 р.) [41], В. Ф. Чавпецов (1995 р.) [42]) пропонують медичну помилку пов'язувати з неналежним виконанням професійних обов'язків. Однак, підстави, за якими медична помилка є неналежним виконанням професійних обов'язків, вченими не аналізувалися.

По-іншому визначається дефект лікаря (медичного працівника). Зокрема, ним визнається медична помилка, тобто неправильна діагностика надання чи ненадання медичної допомоги (М. Ф. Копєлєв, Є. Я. Сєвєрова, М. Н. Припускова (1983 р.) [43, с. 61], А. З. Виноградов (1999 р.) [44, с. 30]), невиконання чи неналежне виконання професійних обов'язків (В. В. Томілін 2000 р.) [45, с. 4]. Проте вченими не приділялася увага підставам кримінальної відповідальності за таке діяння.

Відсутня єдність при визначенні поняття «ятрогенія». На думку вчених, ятрогенією необхідно визнавати необережне заподіяння шкоди здоров'ю хворого під час проведення профілактичних, діагностичних та лікувальних заходів (Д. С. Саркісов 1990 р., Ф. А. Айзенштейн 1995 р.) [46, с. 65; 47, с. 46] або шкоду від прямого або опосередкованого лікування (С. В. Єрофєєв, Ю. Д. Сергєєв (1998 р.) [48, с. 4]. Інші науковці стверджують, що ятрогенія - це захворювання, причиною якого може бути необережне слово лікаря (А. П. Громов (1992 р.) [49, с. 17], Р. І. Пацюрко (1997 р.) [50, с. 11]) або його діяння (В. В. Некачалов (1998 р.) [51, с. 4]. Також є науковці (наприклад, А. В. Шапошников (1998 р.), які називають такі значення терміна «ятрогенія»: 1) механізм виникнення неблагонадійних наслідків лікарського впливу на пацієнта; 2) кінцевий неблагонадійний результат зусиль лікаря - у випадках зрозумілості та наочності дефекту, який трапився або настав; 3) якісна оцінка небажаної лікарської активності та її підсумків [52, с. 23]. Отже, у цей період медична помилка пов'язується з необережним діянням та пропонується розглядати її як склад злочину. Дискусійним є питання визначення поняття «дефект лікаря», яким визнається медична помилка або невиконання чи неналежне виконання професійних обов'язків. У поняття «ятрогенія» науковці включають необережне заподіяння шкоди або захворювання внаслідок слова або діяння лікаря.

З моменту набрання чинності КК, неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником було визнано злочинним (ст. 140 КК). За спеціальністю 12.00.08 було захищено ряд дисертацій, присвячених як загальним питанням відповідальності за «медичні» злочини (Г. В. Чеботарьова «Кримінально-правова охорона правопорядку в сфері медичної діяльності» (Київ, 2011 р.) [53], Т. Ю. Тарасевич «Медичний працівник як спеціальний суб'єкт злочину» (Київ, 2011 р.) [54], В. В. Балабко «Кримінальна відповідальність медичних працівників за злочини проти життя та здоров'я особи» (Київ, 2012 р.) [55]), так і питанням протидії неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (О. С. Парамонова «Кримінально-правова характеристика неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником» (Київ, 2014 р.) [56]). У поглядах науковців існують діаметрально протилежні точки зору щодо розташування злочинів, що вчиняються медичними або фармацевтичними працівниками; ознак понять «пацієнт», «невиконання чи неналежне виконання професійних обов'язків», «медичний або фармацевтичний працівник»; відносин, яким заподіюється шкода при неналежному виконанні професійних обов'язків; визначення джерел, що вимагають від медичних або фармацевтичних працівників виконання професійних обов'язків; охоплення тяжкими наслідками смерті хворого; передбачення кваліфікуючих ознак; характеристика суб'єкта злочину; аналіз невігластва медичного або фармацевтичного працівника; ознаки особи, що звертається до цілителя, можливість віднесення цілителів до медичних або фармацевтичних працівників, можливість застосування за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником покарань, альтернативних позбавленню волі (наприклад, штрафу). Також немає єдності у кримінально-правовій оцінці поняття «медична помилка» та «ятрогенія». Зокрема, на думку Г. В. Чеботарьової, така оцінка повинна ґрунтуватися на класифікації на такі, що здійснюються при вибачальних обставинах (нещасні випадки) та помилки невибачальні (причиною якої є невігластво) [53, c. 438]. Т. Ю. Тарасевич стверджує, що медична помилка - це необережне діяння медичного працівника, що оцінюється як невиконання чи неналежне виконання професійних обов'язків [54, с. 150]. В. В. Балабко зазначає, що «лікарська помилка це добросовісна (сумлінна) омана лікаря, яка виключає кримінальну відповідальність через відсутність вини [55, с. 198]. З точки зору вчених, ятрогенія - це таке винне діяння медичних працівників під час виконання професійних обов'язків, які з необережності потягли шкоду для фізичного або й психічного здоров'я пацієнта. Такі злочини є лише частиною злочинів медичних працівників, пов'язаних з професійною діяльністю останніх (Г. В. Чеботарьова) [53, c. 96]; є вузькоспеціалізованим, медичним і переносити його у площину юриспруденції навряд чи доцільно. Однак, в плані характеристики суспільно небезпечного діяння професійних злочинів медичного працівника ятрогенія ще раз наочно демонструє, що вони (як, зрештою і будь-які суспільно небезпечні посягання) можуть бути вчинені і за допомогою вербальних форм, тобто, шляхом передачі інформації того або іншого змісту (Т. Ю. Тарасевич) [54, с. 81]; це нове захворювання чи патологічний стан, що є наслідками медичного втручання при діагностиці, лікуванні або профілактиці (В. В. Балабко) [55, с. 185].

Питання протидії неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником розглядалося у працях І. В. Кирилюка «Злочинність у сфері охорони здоров'я: кримінологічна характеристика, детермінація та запобігання» (Київ, 2012 р.) [57], В. В. Плотнікової «Протидія ятрогенним злочинам (Київ, 2015 р.) [58] лише дотично, при кримінологічній характеристики злочинів у сфері охорони здоров'я. При цьому не аналізувалося співвідношення біологічних та соціальних характеристик особи медичного або фармацевтичного працівника, просвітницькі методи, що сприяють формуванню культури у медичного або фармацевтичного працівника та інше.

За кордоном також здійснювалися дослідження проблем кримінальної відповідальності за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником, зокрема, М. І. Галюковою [59], О. Г. Кибальником, Я. В. Старостіною [60], Г. Г. Карагезяном [61], Н. Є. Криловою [62], Н. В. Павловою [63], А. А. Раковим [64], Г. Р. Рустемовою [65], Д. В. Тягуновим [66], Л. Н. Урумбаєвою [67], В. Н. Флорєю [68], Є. В. Червонних [69]. Однак у працях цих вчених не досліджено питання відповідальності фармацевтичного працівника або цілителя, не висвітлені окремі проблеми відповідальності у разі наявності медичної помилки та ятрогенії.

Отже, проблема кримінально-правової та кримінологічної протидії неналежному виконанню професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником була предметом багатьох вчених. Окреслені проблеми, які піднімалися у науковій літературі, демонструють актуальність цієї проблеми, що зумовлена наявністю цілої низки невирішених питань, які потребують подальших наукових досліджень.

1.2 Історична ґенеза становлення та розвитку відповідальності за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником в Україні

Для кримінально-правової характеристики неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником важливо прослідкувати історичну ґенезу відповідної норми у пам'ятках кримінального права.

Як слушно зазначає Г. В. Чеботарьова, відносини з приводу надання медичної допомоги тривалий час обмежувалися дією звичаїв та норм моралі [70, с. 483]. Знання та обов'язки з лікування передавалися у вигляді релігійного відання особам наділеним особливим талантами, однак серед них не було чітких обов'язків з лікування [71, с. 37, 38]. Зокрема, у різних місцевостях Київської Русі найбільшою популярністю користувалися знахарі, волхви, зелейники, відуни, різальники, у діяльності яких поєднувалося фахові ознаки фармацевтів і лікарів: вони самі готували ліки, призначали їх хворим, здійснювали нагляд за лікуванням та за дією ліків. При цьому існували «зачатки» кримінальної відповідальності у разі заподіяння смерті чи неефективного лікування: «знахаря саджали на віз сухих дров, підпалювали й пускали волів у степ» [72, c. 104-105].

Початки формування основ професійних обов'язків нероздільно пов'язані із зародженням літописання у Київській Русі, що носило офіційний характер та містило порядок відносин державного, суспільного та церковного життя. Зокрема, літописні зводи, укладалися від кінця Х ст. при дворі великих князів київських, а також у Києво-Печерському та Видубицькому монастирях. Особливе значення має Церковний статут Володимира Великого (? - 1015 р.), яким розпочалася офіційна заборона народної медицини (її представників, волхвів і знахарів, оголошували слугами диявола й переслідували), лікарні були оголошені церковними установами, а самих лікарів визнавали людськими церковниками, які підпорядковувалися єпископу [73, с. 65, 70].

У літописі «Посмертні чудеса святителя Миколи архієпископа Мирликийського чудотворця» 1078 р. здійснюється розподіл лікарів-ченців за напрямками: з лікування ломоти, очні, з венеричних та психічних захворювань [74, с. 9]. У монастирському статуті «Око церковне» 1083 р. був регламентований обов'язок лікаря про належне виконання та заборона брати подарунки від хворих [73, с. 78]. Наступний за часом Київський літопис Володимира Мономаха (1113 р.) покладав обов'язок на лікарів розшукувати по місту хворих і доставляти їх до місця надання допомоги, здійснювати узагальнення набутого фахового досвіду [75, с. 103]. Варто звернути увагу на Києво-Печерський патерик, який містить інформацію з організації надання медичної допомоги лікарями-ченцями: належно виготовлювати ліки, терпимо доглядати за хворими, виконувати будь-яку роботу щодо хворих, не піклуватися про особисте збагачення [76, с. 23].

Проведені дослідження статутів та літописів монастирської медицини дозволяють стверджувати про закріплені обов'язки лікарів: «досконало володіти медициною», «належно виготовлювати ліки», «ретельний догляд за хворими», «належне виконання обов'язків лікаря», «обов'язок розшукувати хворих», «обов'язок виконувати будь-яку роботу щодо хворих» були тісно пов'язані з нормами суспільної моралі, саме тому і була відсутня закріплена відповідальності лікарів за неналежне лікування, що виникло на основі традиційних поглядів на лікаря як взірця чесноти та терпіння [76, с. 23-24].

У 1036 р. у зв'язку з появою збірника законів «Руська правда» паралельно з монастирською медициною виникла світська (міська) медицина. Медичну допомогу надавав лікар, що працював на професійні основі, якому гарантувалася оплата послуг [76, c. 23; 77, с. 100; 78, с. 55]. У Руській правді не була регламентована відповідальність лікаря, однак на думку вчених-теоретиків, за завдану шкоду лікар сплачував штраф та компенсував потерпілому грошима завдані збитки [70, с. 483]. У «Ізборнику Святослава» 1076 р. медицина розглядалася як найвища майстерність, якою потрібно володіти досконало, щоб зціляти хворих [79, с. 256]. З історії Київської Русі відомо про застосування смертної кари лікарю Леону за невдале лікування, що призвело до смерті сина Великого князя Іоанна ІІІ [76, с. 23-24]. Норми Руської Правди також поширювалися і на території Галицько-Волинської держави, повторюючи традиційні історичні девіації. Однак з 1200 р. на етнічні українські території впливали домінанти візантійських та балканських правових державностей. При цьому вимоги до обов'язків лікаря та аптекаря не зазнали змін. Зокрема, з'явилися переклади творів Гіппократа, Арістотеля, Галена, у яких висувалися вимоги до виконання професійних обов'язків лікарем та аптекарем. Зокрема, у «З історії зріченних книг IV Арістотелевої огорожі або Тайная тайних» зазначається, що лікарі та аптекарі мають виконувати належно свої обов'язки та не заподіювати шкоду хворому [80, с. 52, 67]. За часів короля Казиміра ІІІ, що володів західними землями, зберігалися правові традиції часів Руської Правди, однак дозволялася народна медицина. Загальновідомий порадник «Книга, що глаголить про литовський лікарський порадник» регламентував діяльність лікаря і аптекаря по обов'язок мати відповідні знання [81, с. 150].

Вперше схожа норма, що встановлює відповідальність за порушення професійних обов'язків з'явилася у 1497 р. («Судебник Івана ІІІ» або «Великокнязівський судебник»), зокрема, здійснення лікування за відсутності відповідних знань з медичних наук і заподіяння смерті хворому з недбалості при використанні медикаментів [82, с. 11].

У 1519 р. був затверджений Вірменський статут (що діяв у Львові), відповідно до якого заподіяння смерті лікарем каралося штрафом - сплатою головщини [83, с. 86]. З початку XVII ст. Річ Посполита, яка об'єдналася з Великим князівством Литовським встановила повний контроль над Україною. У цей час починається швидко поширюватися Магдебурзьке право. Лікарі належали до «міських слуг» та у разі заподіяння шкоди не підлягали відповідальності [84, с. 300].

На початку ХVІІІ ст. Річ Посполита перестала існувати як самостійна держава, внаслідок цього Україна була розділена між Росією і Австрією (Австро-Угорщиною) [85, с. 115]. У період австрійського панування на західноукраїнських землях діяло Кримінальне уложення 1768 р., яке звільняло від відповідальності за заподіяння смерті при здійсненні професійних обов'язків [86, с. 23-24]. З 1773 р. за Санітарним патентом заборонялося лікарям і аптекарям виконувати професійні обов'язки без наявності університетських дипломів. У разі порушення, до них застосовувалися такі види покарання як попередження, штраф та позбавлення (на певний строк або довічно) права займатися медичною чи аптечною справою. Також патент зобов'язував аптекарів виготовляти ліки лише за рецептом, підписаним лікарем і затвердженим лікарською комісією. Особлива увага приділялася якості виготовлених ліків. Для того, щоб одержати дозвіл на відкриття аптеки, необхідно було скласти іспит [87, с. 51]. В 1879 р. було видано Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки, де за заподіяння смерті внаслідок незнання своєї професії або недбалого виконання своїх обов'язків чи недотримання існуючих правил, винній особі призначалося ув'язнення на строк до 3 років і штраф [88, с. 12-14].

У 1654 р. гетьман України Богдан Хмельницький укладає військову угоду з Московським царством. З цього часу надання медичної допомоги на терені України регулюється Аптекарським приказом - першим централізованим органом медичного управління, що керував всією лікарською і аптечною службою в Росії з 1581 р. до 20-х рр. XVІІ ст. Він був наділений адміністративними і судовими функціями. Цей орган видавав дозволи на право зайняття медичною діяльністю, готував медичні кадри, забезпечував лікарськими засобами, розглядав судові справи, що стосувалися відповідальності лікарів за негативні наслідки лікування [89, c. 359; 90, с. 187]. Також не заборонялася народна медицина, якою у більшості користувалися козаки [89, с. 46].

Наприкінці XVІІ ст. було видано Боярський приговор «Про покарання лікарів за умисне та необережне вбивство хворих» від 4 березня 1686 р. та «Про покарання за незнання з недбалості медичних наук при використанні лікарських засобів, що заподіяло смерть хворого» від 14 лютого 1700 р., відповідно до яких, лікар у випадках умисного або необережного вбивства підлягав смертній карі [91, с. 58-59]. Затвердженим Статутом морським від 13 квітня 1720 р. передбачалася відповідальність за необережні неправильні дії лікаря (Книга 3, глава 10, артикули 1-12) [92, с. 56].

У другій половині ХІХ ст. було прийнято Лікарський статут (том XIII Зводу Законів Російської імперії 1832 р.). Норми цього законодавчого акту окремо встановлювали відповідальність як фармацевтів (необережні неправильні дії фармацевта за упущення, продаж неналежних ліків), так і лікарів (відмову у наданні медичної допомоги, предписання неналежних ліків) [93, с. 200, 205, 210]. Також передбачалася відповідальність за медичну помилку лікаря, що вчинялася внаслідок незнання. За такі помилки лікарям заборонялася практика, до моменту проходження нового випробування та отримання свідоцтва, що підтверджує наявність належних знань (ст. 59) [93, с. 200, 205]. Окрім цього, заборонялося знахарям займатися медичною практикою (ст. 130) [93, с. 205, 210].

В Уложенні про покарання кримінальні та виправні, затвердженого 15 серпня 1845 р. було закріплено нові склади злочинів лікарів (неповідомлення про поширення небезпечних захворювань, ненадання допомоги хворому без поважних причин, нез'явлення на законну вимогу поліції для проведення судово-медичного обстеження або для надання медичної допомоги злочинцю, упущення та зловживання фармацевтів), повивальних бабок (проведення операції породіллі без допомоги лікаря, переривання вагітності, неповідомлення про народження дитини) та фармацевтів (утворення аптеки без належного дозволу, використання для приготування ліків неякісних або недостатніх матеріалів, неналежне зберігання, відпуск чи вживання ядовитих та сильнодіючих речовин) [94, с. 307-309]. У цій пам'ятці існувала відповідальність за медичну помилку - лікар, оператор, акушер та повивальна бабка при помилкових діяннях, зобов'язані витримати нове випробування та отримати свідоцтво. У разі якщо внаслідок неправильного лікування буде заподіяна смерть або небезпечна шкода здоров'ю, винна особа підлягає церковному покаянню (ст. 870) [94, с. 300]. Також за цим Уложенням знахарів притягали до відповідальності лише у разі заподіяння тяжких наслідків хворому (ст. 104) [94, с. 107], що дає змогу стверджувати, що знахарі мали право займатися народною медициною.

На думку О. Є. Боброва медична помилка, що зазначена у цьому Уложенні не належала до діянь, що могла потягнути настання кримінальної відповідальності [95, с. 20]. Не можемо погодитися з цим вченим, адже норма, що встановлює відповідальність за медичну помилку не містить положення про пом'якшення або звільнення від відповідальності. Також таке покарання як церковне покаяння віднесено законодавцем до переліку кримінальних та виправних покарань (ст. 61 цього Уложення). При цьому якщо проаналізувати Особливу частину вказаного Уложення, то злочини проти церкви подані у першому розділі, що свідчить про їх найбільш небезпечність.

Необхідно звернути увагу на форму вини медичної помилки, яка у Лікарському статуті 1832 р. та Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. проступає не чітко, що дозволяє на сьогодні науковцям трактувати її на свій розсуд. Наприклад, на думку Т. Ю. Тарасевич, відповідальність за медичну помилку наставала незалежно від наявності вини [54, с. 39]. Проте, аналізуючи формулювання умисної та необережної форми вини, наприклад в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р., вважаємо, що медична помилка не може вчинятися умисно, оскільки у конструкції зазначених норм відсутня вказівка на обдуманий намір або на раптовість (ст. 6 цього Уложення). Зважаючи на те, що тодішня правова дійсність виділяла такі форми необережності, при якій наслідки діяння не могли бути з легкістю передбачені або їх неможливо було передбачити взагалі [61, с. 56], можна припустити, що медична помилка, яка вчинена внаслідок незнання та неправильного лікування належала до необережних злочинів.

У Кримінальному уложенні 1903 р. також передбачалася кримінальна відповідальність, зокрема, повальних бабок за невиконання обов'язку з запрошення лікаря до жінки, яка народжує або у разі передчасних пологів; лікаря за необережне заподіяння смерті при лікуванні; лікаря, фельдшера, повивальних бабок за ненадання допомоги, якщо їм було відомо про небезпечних стан хворих [96, с. 145, 183]. Також знахарів притягали до відповідальності у разі заподіяння тяжких наслідків хворому [96, с. 147].

Лікарські справи у цей період направлялися у лікарські управи або медичну раду, що вирішували питання про притягнення до відповідальності [95, с. 53]. На думку Т. Ю. Тарасевич: «в той час існувала процесуальна проблема притягнення медичних працівників до відповідальності … розгляд таких справ залежав від тих же медиків» [54, с. 440]. Відповідно до того, що притягнення до відповідальності за медичну помилку вирішувалися лікарськими управами або медичною радою, вчинення медичної помилки автоматично зневолювало нанівець необхідність медичної сфери у послугах кримінального законодавства. А тому, крім Лікарського статуту 1832 р. та Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., відповідальність за медичну помилку не була передбачена. Кримінальне уложення 1903 р. майже у повному обсязі діяло в Україні до радянських часів, тобто до 1917 р. [97, с. 10-13].

На нашу думку, аналіз історичних норм починаючи з 1497 р. дає підстави стверджувати, що формування такого складу як неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником опиралося на вироблені історією порушення (наприклад, «лікування, при незнанні медичних наук або своєї професії» «недбалість у використанні медикаментів», «недбале виконання своїх обов'язків», «необережне заподіяння смерті лікарем», «необережні неправильні дії лікаря і аптекаря», «недотримання існуючих правил», «медична помилка») і історичні законодавчі акти ставали його першоджерелами.

24 листопада 1917 р. відповідно до Декрету Ради Народних Комісарів «Про суд» № 1 було скасовано дореволюційні закони у випадку їх «суперечності революційній совісті та революційній правосвідомості» [98, с. 124-126]. Із зміною капіталістичного ладу на соціалістичний була замінена державна система охорони здоров'я і законодавства. Зокрема, 24 січня 1920 р. було видано наказ, яким націоналізовано всю сферу охорони здоров'я і аптечну справу, а також запроваджену трудову повинність медичних та фармацевтичних працівників: «медичне майно є народним добром, всім медичним або фармацевтичним працівникам не полишати служби без дозволу місцевих органів влади» [99, c. 96].

24 травня 1922 р. було прийнято КК УРСР, у якому не передбачалася відповідальність за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником. Лікар притягався до відповідальності за ненадання допомоги хворому без поважної причини, що зобов'язаний був її надавати за законом чи за встановленими правилами (ст. 164). Також і у КК УРСР 1927 р. окремо передбачалася відповідальність лише за ненадання медичної допомоги (ст. 160) [100, с. 49-52]. Діяльність цілителів належала до заняття лікарюванням як професія осіб, що не мали належно засвідченої медичної освіти (ст. 194) [100, с. 49-52]. Заподіяння смерті або тілесних ушкоджень при неналежному виконанні професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником кваліфікувалося як необережне вбивство або тілесне ушкодження [101, с. 182; 102, с. 358]. При цьому існування вище зазначених статей у КК УРСР 1927 р. викликало серед медичних та фармацевтичних працівників протест. Зокрема, у заяві Ленінградського акушерсько-гінекологічного товариства пропонувалося створити особливі комісії при відділах охорони здоров'я університетських міст для розгляду справ та передачі винної особи до суду або його каяття, а у складних ситуаціях - для передачі справи щодо винесення остаточного рішення Центральною експертною комісією при Народному комісаріаті охорони здоров'я. Згідно з цим, Наказом прокурора Союзу Радянських Соціалістичних Республік від 11 серпня 1939 р., прокурорам районів заборонялося порушувати кримінальні справи щодо медичного або фармацевтичного працівника за фактом неналежного виконання ними своїх професійних обов'язків без висновку вище зазначеної комісії. При цьому до складу таких комісій входили медичні або фармацевтичні працівники, які намагалися не доводити ці справи до суду [105, с. 22]. З 1954 р. прокуратура передбачала особливий порядок порушення кримінальних справ, пов'язаних із медичними правопорушеннями. Зокрема, постанова про порушення кримінальної справи виносилася лише з дозволу прокурора союзної або автономної республіки, області (краю). Після надходження сигналу про професійне правопорушення медичним або фармацевтичним працівником, обов'язково проводилася адміністративна перевірка, за результатами якої приймалося рішення про порушення кримінальної справи. СМЕ проводилася групою експертів на чолі з начальником Бюро СМЕ [106, с. 54].

КК УРСР 1960 р. як і в КК 1922 та 1927 рр. передбачав відповідальність за ненадання допомоги хворому особою медичного персоналу (ст. 113 КК) та незаконне лікарювання (ст. 226) [107, с. 417, 425].

У КК 2001 р. вперше була передбачена кримінальна відповідальність медичних або фармацевтичних працівників за неналежне виконання професійних обов'язків (ст. 140). Відповідно до неї медичний або фармацевтичний працівник підлягає відповідальності у разі невиконання чи неналежного виконання професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого. Право на зайняття народною медициною (цілительством) було передбачено у регулятивному законодавстві з 2012 р.