Кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів

Варто звернути увагу на думку В. М. Кудрявцева, який вказує, що криміналізація охоплює як процес, так і результат визнання певних видів діянь злочинними та кримінально караними. При цьому, під результатом розуміється сукупність норм кримінального права, що містять перелік злочинів і передбачених за них покарань, а також підстав і умов притягнення винних до кримінальної відповідальності та звільнення від неї [135, с. 17].

Таким чином, соціальна функція криміналізації полягає в тому, що кримінальний закон при віднесенні певних видів діянь до злочинів окреслює коло того порядку суспільних відносин, який охороняються державою, а її результатом є створення системи кримінально-правових норм, що визначають такі діяння кримінально караними та встановлюють за них відповідальність, передбачену цими нормами.

П.А. Фефелов зазначає, що при криміналізації суспільно небезпечних діянь слід додержуватися певної послідовності у прийнятті рішень - першочергово довести (або, навпаки, спростувати) необхідність криміналізації, а лише потім, у разі позитивного вирішення цього питання, здійснювати саму криміналізацію із суворим додержанням принципів, розроблених наукою кримінального права [222, с. 101].

Серед дослідників точиться дискусія щодо змісту, кількості та, навіть, назви факторів криміналізації, які у сукупності становлять систему її соціальної обумовленості. Правники, ведучи мову про них, паралельно вживають поняття «підстави», «принципи», «причини», «критерії», «умови» та «фактори» криміналізації [6, с. 79; 37,с. 68-69; 67, с. 69]. Нерідко різними термінами фахівці позначають однакові по суті чинники та немає узгодженості у визначенні їх змісту та систематизації. Це дозволяє говорити, що теорія криміналізації поки що перебуває на стадії розвитку [229, с. 62 ]. З цього приводу ми цілком підтримуємо думку А. Д. Антонова, який зазначає, що для дослідника важливішим є не вибір назви для характеристики відповідного явища, а розуміння тих рівнів соціальної реальності, які приводять у рух процес криміналізації [6, с. 79]. Отже, у даному дослідженні ми будемо дотримуватися визначного законодавцем у ст. 2 КК саме терміну «підстави».

У теорії кримінального права проблемним є питання щодо визначення загальних підстав криміналізації та закріплення найбільш важливих з них у законі. Так, О. М. Готін, Н. О. Лопашенко, С.Г. Келіна та А. В. Наумов, називають такі підстави криміналізації: 1) існування суспільно небезпечної поведінки, яка потребує кримінально-правової заборони; 2) відносна поширеність суспільно небезпечних діянь; 3) зміна уявлень про ступінь суспільної небезпеки діяння; 4) зміна загальновизнаної моральної оцінки відповідного діяння; 5) виконання державою міжнародно-правових обов'язків з охорони прав людини. Між тим, вони зазначають, що наведений перелік підстав криміналізації діянь не є вичерпним [89, с. 130]. На думку Є. В. Лащука, до таких підстав слід віднести: 1) істотність суспільної небезпечності діяння; 2) їх аморальність; 3) типовість і поширеність цих діянь; 4) неможливість протидії таким діянням інакше, як шляхом застосування кримінального покарання; 5) міжнародні зобов'язання держави щодо криміналізації певних діянь; 6) гарантування конституцією держави забезпечення правовою охороною певних суспільних відносин [92, с. 209].

П. С. Дагель вважає, що слід розрізняти об'єктивні й суб'єктивні умови криміналізації. Найважливішими чинниками, які визначають об'єктивну потребу в криміналізації, він вважав суспільну небезпечність діяння, ступінь його розповсюдженості, неможливість успішної боротьби з ними менш репресивними заходами, а суб'єктивними умовами - усвідомлення об'єктивних потреб суспільства в криміналізації й певний рівень суспільної правосвідомості [35, с. 56-57].

Один із вітчизняних розробників теоретичних положень кримінально-правової політики П. Л. Фріс, досліджуючи дане питання, виділяє дві основні групи факторів, що впливають на криміналізацію: 1) підстави кримінально-правової заборони, які слугують об'єктивними передумовами її встановлення; 2) принципи криміналізації, що відносяться до законодавчої техніки [224, с. 293]. Цієї позиції дотримується також і Д. О. Балабанова [10, с. 11].

На думку П. Л. Фріса, при розгляді підстав кримінально-правової заборони варто дотримуватися класифікації, запропонованої О. І. Коробєєвим, як більш детальної та повної [224, с. 294]. Із такої класифікації виділено три групи підстав, що впливають на криміналізацію: юридико-кримінологічні (ступінь суспільної небезпечності діянь, їх відносна розповсюдженість та типовість, динаміка діянь з урахуванням їх причин та умов, можливість впливу на них кримінально-правовими засобами при відсутності можливості боротьби з ними іншими засобами, можливості системи кримінальної юстиції); соціально-економічні (шкода, яка заподіюється діяннями, відсутність негативних наслідків кримінально-правової заборони та наявність матеріальних ресурсів для його реалізації); соціально-психологічні (рівень суспільної правосвідомості й психології та історичні традиції) [67, с. 72-78].

Науковці визначають принципи кримінально-правової заборони як науково обґрунтовані загальні правила та критерії оцінки допустимості та доцільності кримінально-правової новели, яка встановлює чи змінює відповідальність за конкретний вид діянь [135, с. 204-205].

Щодо принципів криміналізації, то найбільш розгорненою вважається їх класифікація, запропонована Г. А. Злобіним, яка поділяється на: 1) ті, що виражають об'єктивну необхідність і політичну доцільність встановлення кримінальної відповідальності (соціальні і соціально-психологічні принципи криміналізації), 2) обумовлені вимогою внутрішньої логічної несуперечності норм права (системно-правові принципи). Останні підрозділяються, у свою чергу, на: а) загальноправові, пов'язані з вимогою несуперечності системи норм кримінального й інших галузей права; б) кримінально-правові, визначувані внутрішніми закономірностями системи чинного кримінального законодавства. Цінність наведеної класифікації полягає в тому, що Г. А. Злобін чітко поділяє в ній соціальний і системний аспекти криміналізації, що дозволяє відділити принципи, що забезпечують підтримку системності в праві, від принципів криміналізації як частини системи соціального контролю [224, с. 294; 204, с.207-210].

Варто відмітити, що у всіх проаналізованих вище теоріях криміналізації присутня така її підстава, як суспільна небезпека діяння. З цього приводу П. С. Тоболкін вважає, що суспільна небезпека діяння охоплює всі умови встановлення криміналізації [189, с. 58]. М. І. Хавронюк вказує, що визначальною є лише одна підстава криміналізації - існування суспільно небезпечної поведінки, що вимагає кримінально-правової заборони [227, с. 180]. Підтримуючи позицію цих науковців, С. С. Мірошниченко зазначає, що з усіх різноманітних факторів, що обумовлюють встановлення кримінальної відповідальності, вирішальним виступає характер і ступінь суспільної небезпеки та його поширеність [106, с. 78]. Ми погоджуємося із думками вказаних дослідників у частині того, що суспільну небезпеку діяння слід віднести до основної, навіть - головної підстави криміналізації, проте ця підстава не єдина. Інші, так звані додаткові підстави, вважаємо, при певних обставинах можуть відігравати роль основних, тому для встановлення кримінальної відповідальності за вчинення суспільно небезпечного діяння, видається, правильним визначити сукупність підстав криміналізації.

Отже, лише за умов комплексного урахування системи підстав, які впливають на криміналізацію, можна досягти позитивного результату при утворенні кримінально-правової норми, зміні або удосконаленні кримінального законодавства, включаючи протидію фальсифікації доказів.

У теорії криміналізації панує думка, що вирішальною підставою для віднесення певних діянь до злочинів є їх суспільна небезпека.

Суспільну небезпеку П. Л. Фріс формулює як притаманна злочину властивість, яка полягає в тому, що він (злочин) спричиняє тяжку шкоду існуючому в суспільстві правопорядку або ставить правопорядок під загрозу заподіяння такої шкоди. Фактично суспільна небезпечність не залежить від позиції законодавця, є об'єктивною характеристикою, властива відповідній поведінці, скерованій на відповідні суспільні відносини [223, с. 24].

З цього приводу М. Й. Коржанський зауважує, що суспільна небезпека має два виміри - характер та ступінь. При цьому характер суспільної небезпеки діяння становить його якість, яка визначається суспільною цінністю об'єкта посягання, а також злочинними наслідками, способом учинення злочину, мотивом і формою вини. Ступінь суспільної небезпеки діяння становить її кількість і визначається, головним чином, способом вчинення злочину та розміром заподіяної шкоди [66, с. 81].

В юридичній літературі відмічається, що «діяння визнається злочином, якщо спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди. Акцентується, що поняття «істотна шкода» не обмежуються спричиненням лише майнової (матеріальної) шкоди, яка безпосередньо визначена у законі за допомогою певних кількісних показників, і тому шкода може бути визнана істотною, якщо порушуються й інші, наприклад, основні конституційні права і свободи людини і громадянина (право на життя, здоров'я, особисту безпеку і недоторканність, виборчі, трудові, житлові права тощо). Шкода нематеріального характеру має оціночний характер і не може бути виражена у чітких формалізованих критеріях, вона встановлюється судом у кожному окремому випадку з урахуванням обставин конкретного провадження. У свою чергу, матеріальна (майнова) шкода може: а) бути реальною, тобто полягати у зменшенні наявних фондів; б) виражатися в так званій упущеній (втраченій) вигоді, тобто в неодержаних доходах; в) складатися із суми реальної матеріальної шкоди і упущеної вигоди. Отже, істотна шкода може: а) полягати у наслідках лише матеріального (майнового) характеру, б) виражатися в наслідках тільки нематеріального характеру, в) поєднувати в собі наслідки як матеріального, так і нематеріального характеру» [193, с. 9-10 ].

Судова практика визнає істотною таку шкоду, яка полягає: у порушенні охоронюваних Конституцією України, іншими законами прав та свобод людини й громадянина (права на свободу й особисту недоторканність, недоторканність житла, виборчі, трудові, житлові права тощо; у підриві престижу та авторитету органів державної влади чи місцевого самоврядування; порушенні громадської безпеки та громадського порядку; створенні обстановки, що ускладнює чи перешкоджає підприємствам, установам та організаціям виконувати свої основні функції [165].

Правники одностайні в тому, що суспільна небезпека фальсифікації доказів незалежно від форми судочинства має різноплановий характер та шкода, яка спричиняється такими діями, торкається важливих суспільних відносин у будь-якій сфері судочинства. Так, С. В. Асташов зазначає, що негативними наслідками вказаних дії є: порушення рівності прав сторін у змагальності; загрозі викривленні істини у справі та винесенні неправосудного судового рішення у справі; підриві авторитету правосуддя; потенційному використанні незаконного й необґрунтованого судового акту у справах інших форм юрисдикцій [7, с. 10]. Слушно, видається, думка В. В. Вишнякова, який зазначає, що шкода, яка спричиняється такими ж діями, проявляється на двох рівнях: 1) загальносоціальному - веде до підриву суспільних очікувань, спрямованих на справедливість та законність; формуванню правового нігілізму й недовіри до судової гілки влади: 2) індивідуальному - використання сфальсифікованих доказів незалежно від форми судочинства може призвести до незаконного й необґрунтованого судового рішення, що у свою чергу, не лише принижує авторитет правосуддя, а й порушує права і свободи сторін у справах будь-якої юрисдикції. Цей науковець вважає, що небезпека вказаних дій підвищується у рамках сучасної моделі судочинства, одним із базових принципів якої є змагальність сторін. Саме сторони процесу надають суду докази на підтвердження позовних вимог чи їх спростування. За власною ініціативою суд не вправі вчиняти дії щодо встановлення істини у справі, а подане будь-якою стороною сфальсифікований доказ може відіграти вирішальну роль при винесенні процесуального рішення [25, с. 13].

Цікавою, видається, позиція Г. Г. Радіонова, який поділяє думку попереднього дослідника та додає, що суспільна небезпека фальсифікації доказів у будь-якій формі судочинства не обмежується здатністю заподіяти шкоду інтересам правосуддя та конкретним учасникам процесу. Негативний ефект від таких дій зачіпає не лише інтереси держави та конкретної особи, а й посягає на природні права людини - право на судовий захист та справедливий судовий розгляд справи, які в цілому визнаються та охороняються світовою спільнотою. Автор відмічає, що фальсифікація доказів у цивільній, адміністративній чи господарській формах судочинства може заподіяти майнову шкоду, підірвати репутацію суб'єкта господарювання або спричинити банкрутство підприємства, організації, установи, сприяти рейдерським захопленням майнових комплексів, зневіри бізнесу до держави, погіршенню інвестиційного клімату [166, с. 22].

У загальних рисах ми поділяємо погляди цих науковців, оскільки очевидним є те, що вказані дії ставлять під загрозу, засновану на законі, діяльність правосуддя як гілки державної влади. Саме посягання на судову владу України, одним із головних завдань якої є забезпечення, заснованих на законі, нормальних умов існування суспільства, характеризується підвищеною суспільною небезпечністю.

Крім того, протиправні маніпуляції із доказами у будь-якій формі судочинства призводять до порушення закріплених Конституцією України (Розділ II) та охоронюваних КК України (ст. 1) прав та свобод людини і громадянина, серед яких є, наприклад, право власності, а також державні інтереси та інтереси фізичних і юридичних осіб, що є додатковими безпосереднім об'єктами окремих злочинів у сфері службової діяльності та проти правосуддя (ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК). Тобто, такі діяння можуть одночасно посягати на декілька об'єкти кримінально-правової охорони.

З цього приводу науковці вказують, що кожен із названих об'єктів самостійно охороняється кримінальним законом, проте при вчиненні злочинів цієї групи суспільні відносини неминуче ставляться під загрозу заподіяння їм шкоди чи вона їм фактично завдається в разі впливу на основний безпосередній об'єкт посягання. Наявність додаткового безпосереднього об'єкта підвищує суспільну небезпечність відповідних злочинів проти правосуддя і тягне за собою посилення кримінальної відповідальності за їх вчинення [53, с. 10].

У частині підвищеної суспільної небезпечності кримінально-правової охорони правосуддя, ми поділяємо позицію Л. В. Лобанової, яка слушно зауважує, що державний захист прав і свобод має ще й позасудові форми реалізації. Однак, на відміну від інших органів державної влади, лише суд наділений головним завданням - охорона прав і свобод людини. Крім того, судовий захист має ряд безумовних переваг перед іншими механізмами охорони, які полягають у наступному: 1) судовий захист розповсюджується на необмежне коло осіб; 2) судовий захист зачіпає усі, без винятку, права і свободи, що належать індивіду, у тому числі ті, які не мають прямого нормативного закріплення, але не суперечать закону; 3) судовим захистом охоплюються права і свободи, які порушуються або обмежуються будь-яким органом державної влади, місцевого самоврядування, громадським об'єднанням, службовою особою будь-якого рівня; 4) безпосередньо судовий захист належить до тих прав, що не підлягають обмеженню ні за яких умов [95, с. 8].

Правосуддя, на думку дослідників, може бути ефективним лише за умови додержання законів як самими суддями, так й іншими службовими особами, та громадянами, які з тих чи інших підстав, передбачених процесуальним законодавством, залучаються до діяльності судів щодо здійснення правосуддя. На жаль, трапляються випадки, коли судді, а також інші суб'єкти забезпечення правосуддя зловживають своїми правами, порушують одну з основних засад належного відправлення правосуддя - його законність [53, с. 5].

В аспекті даного питання слушною, видається, думка П. Л. Фріса, який зазначає, що суспільна небезпека є характеристикою не лише вчиненого діяння, а й особи, яка його здійснила. Тому, коли мова йде про критерії криміналізації, слід мати на увазі, що вони торкаються й оцінки відповідних характеристик особи, які свідчать про її підвищену суспільну небезпеку у порівнянні з іншими [223, с. 25]. У контексті цього, варто відмітити, що учасники та представники цивільного, адміністративного і господарського судочинства, а також адвокат у кримінальному провадженні, є спеціальним суб'єктом, які покликані сприяти здійсненню законного правосуддя. Вчиняючи протиправні маніпуляції із доказами, вони, насамперед, зловживають своїм процесуальним правом, а головне - посягають на сферу правосуддя, чим нівелюється діяльність цієї гілки влади та свідчить про їх підвищену суспільну небезпечність.

Крім того, фальсифікуючи доказ незалежно від форми судочинства, спеціальний суб'єкт усвідомлює характер і ступень суспільної небезпеки такого діяння, передбачає настання шкідливих наслідків, та вольової спрямованості на досягнення негативного результату. Такі протиправні дії вчиняються тільки з прямим умислом, а відтак, мають також підвищений ступінь суспільної небезпеки.

Отже, окремі діяння фальсифікуючого характеру незалежно від форми судочинства та процесуально визначеного джерела доказу, безумовно, є суспільно небезпечними.

Суспільна небезпека вказаних діянь безпосередньо пов'язана із такою підставою криміналізації, як економія кримінальної репресії. На законодавчому рівні, як зазначає Р. В. Вереша, суть цієї підстави полягає у тому, що законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфери кримінально караних відносить лише ті з них, які мають високий ступінь суспільної небезпеки, грубо порушують публічні або приватні права та інтереси, завдаючи їм істотної шкоди чи створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди [22, с. 21]. Отже, позначені нами протиправні маніпуляції із доказами, включаючи ті, які не є караними, за характеристикою їх суспільної небезпеки цілком відповідають зазначеній підставі встановлення кримінально-правової заборони щодо вчинення таких діянь.

Визначаючи наступну підставу криміналізації - відносну поширеність діяння, у юридичній літературі визначається її суть, яка полягає в тому, що кримінальне право регулює форму реакції суспільства і держави на такі громадські вчинки індивідів, які є реально можливими, тобто являють собою прояви деяких загальних тенденцій та закономірностей, інакше кажучи - явища не випадкові. При цьому, такі вчинки повинні знаходитися в певних межах. З одного боку, вони не повинні бути поодинокими випадками, оскільки в цьому випадку втрачається регулятивне значення кримінального права, а з іншого - вкрай поширеними. Можлива повторюваність - необхідна властивість діяння, віднесеного законом до числа злочинів [135, с. 42].

У зв'язку з тим, що вітчизняний кримінальний закон не містить норму, яка передбачала б відповідальність за фальсифікацію доказів незалежно від юрисдикції справи, тому офіційні статистичні дані щодо реєстрації протиправних маніпуляцій із різними джерелами доказів незалежно від форми судочинства їх вчинення таких дії спеціальним суб'єктом відсутні. Варто відмітити, що за даними Державної судової адміністрації України у 2016 році серед справ, що надійшли до судів першої інстанції, переважають справи цивільного судочинства - 34,7%, а також справи і матеріали кримінального провадження - 30,8%. Крім того, до місцевих загальних судів надійшло на розгляд 655,3 тис. справ про адміністративні правопорушення, що на 3,9 відсотків більше, ніж минулого року. Упродовж даного періоду в місцевих загальних судах перебувало 2,6 тис. справ про адміністративні правопорушення, пов'язані з корупцією. За вчинення корупційних діянь оштрафовано 1,5 тис. осіб на загальну суму 4,1 млн. грн., правопорушниками добровільно сплачено - 2,4 млн. грн. Місцеві господарські суди у 2016 році розглянули 85,8 тис. господарських справ, що на 23% менше, ніж попереднього року. У структурі розглянутих господарських справ, як і раніше, переважають майнові спори, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, їх частка становить 54,5% [132].

Незважаючи на відсутність статистичної інформації щодо виявлення фактів фальсифікації у різних формах судочинства, проведене нами дослідження свідчить про достатню розповсюдженість таких дій не лише у кримінальному провадженні. Із 180 опитаних суддів 53% у своїй практиці упродовж останніх трьох років стикалися із різновидами фальсифікації доказів. У цивільному судочинстві із загальної кількості розглянутих позовів за вказаних період спостерігалися випадки використання учасниками процесу недостовірних (з ознаками фальсифікації) або не маючих відношення до предмету спору доказів у 27% справах, в адміністративному судочинстві - у 12% справах та у господарському судочинстві - у 14% справах. Відповіді респондентів розподілилися так: лжесвідчення сторін - 23%; подання письмових доказів із недостовірним змістом - 17%; підроблення письмового доказу (підчистка, дописка, зміна підпису) - 15%; підміна на гірший за якісними характеристиками вилученого контрабандного товару, майна подружжя при його поділі - 11%; підроблення речового доказу - автотранспорту (збільшення року випуску) для зменшення його оціночної вартості - 10%; недостовірний висновок автотехнічної експертизи - 9%; монтаж аудіовідеозапису для підтвердження факту спільного проживання (справи про спадкування) - 7%; «підставні» свідки - 5%. У ході розгляду справ вказаних юрисдикцій 16% суддів вказали, що були намагання використати сфальсифіковані докази з боку позивача; 7% - відповідачем та 6% - представниками сторін (адвокати, практикуючі юристи) (Додаток Е).

Результати проведеного анкетування та аналіз судової практики свідчить про непоодинокі випадки вчинення недобросовісними учасниками справи та представниками протиправних дій із доказами незалежно від юрисдикції справи (провадження) та їх латентність, які набувають системного характеру. Так, у цивільному судочинстві фальсифікація речових доказів може мати місце при вирішенні спорів з кредитних відносин чи при поділі майна подружжя. У таких справах можливі маніпуляції із заставним майном та речами, які є предметом спору, зокрема житло, земельна ділянка, побутова техніка тощо, або рухомим майном, що перебуває на зберіганні або у користуванні позичальника чи подружжя. Загалом, мова може йти про зміну якісних характеристик речових доказів шляхом їх переробки або підміни, унаслідок чого зменшується вартість заставного майна чи воно зникає, чим заподіюється, насамперед, майнова шкода стороні цивільних правовідносин.

В адміністративному судочинстві, наприклад, підміна вилучених контрабандних товарів, які були приховані від митного контролю та перебувають на митному складі тимчасового зберігання або у складському приміщенні організації - отримувача гуманітарної допомоги, на інші, меншої вартості, тягне на заподіяння істотної матеріальної (майнової) шкоди державі, що виражається у несплаті в повному обсязі обов'язкових платежів до бюджету, тобто наявна так звана упущена (втрачена) вигода.

В аспекті цього варто зауважити, що за характером та розміром майнова та, в деяких випадках, і моральна, шкода, що спричиняється за наслідками вчинення протиправних маніпуляції із доказами у цивільному, адміністративному чи господарському судочинстві, фактично однакова з тими наслідками, які настають у кримінальному провадженні, наприклад при вчиненні злочинів проти власності (ст.ст. 185-198 КК України).

Отже, встановлення кримінальної відповідальності за будь-які діяння, пов'язані із незаконними діями із доказами незалежно від форми судочинства, вчиненні спеціальним суб'єктом, вважаємо, необхідним та своєчасним кроком, що здатний усунути прогалини у законодавстві та привести його у відповідність до теорії кримінального права. Без вжиття такого кримінально-правового впливу не може йти мова про ефективність протидії фальсифікації доказів та дотримання основних засад здійснення правосуддя - верховенство права, змагальність та законність, адже держава не повинна вибірково реагувати на однакові суспільно небезпечні діяння.

Наступною визначеною нами підставою криміналізації суспільно небезпечного діяння є конституційна адекватність, яка полягає в тому, що законодавчі новели повинні ґрунтуватися на положеннях, що містяться у Конституції України. У ст. 8 Основного Закону України наголошено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Зокрема, мова йде про ст. 62 Основного Закону України, в якій зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом [64].

Наявність міжнародно-правових зобов'язань як підстава встановлення кримінальної відповідальності означає, що Україна має забезпечити приведення національного кримінального законодавства у відповідність до прийнятих на себе міжнародних зобов'язань у боротьбі із злочинністю, а також здійснювати попередню оцінку пропонованих змін кримінального закону з позиції його відповідності наявним зобов'язанням [134, с. 744]. Дана підстава безпосередньо випливає зі змісту ст. 9 Конституції України, згідно з якою чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [244]. Варто відмітити, що Україна є однією з країн-засновниць Організації Об'єднаних Націй (ООН) - з 1945 по 1991 роки вона брала участь в роботі ООН як УРСР, а з моменту проголошення незалежності - як Україна.

Відповідно до ст.ст. 55, 64 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом та не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених цим Основним Законом [64]. Кримінально-правова заборона вчинення діянь фальсифікуючого характеру незалежно від форми судочинства, у тому числі ті, за які не передбачено кримінальної відповідальності, безумовно, узгоджується з цими конституційними нормами, а також основними засадами судочинства, визначених у ст. 129 Конституції України.

Вказані конституційні приписи кореспондують із ст.ст. 6,13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (ратифіковано Україною 17.07.1997 р., дата набрання чинності для України - 11.09.1997 р.) (далі - Конвенція) [62], ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966, ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII від 19.10.1973 р.) [105], ст.ст. 7,8 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 р.), якими визначено, що всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на: 1) рівний їх захист, 2) справедливий та публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить, який вирішить його спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення; 3) ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом [50].

Важливим, на наш погляд, є те, що згідно із ст. 19 Конвенції для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини (далі - Суд). А його рішення є обов'язковим для виконання національними судами відповідно до Закону України від 23.02.2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яким передбачено, що Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права (ст. 17). Цей Закон покликаний усунути причини порушення Україною Конвенції та протоколів до неї, а також упровадити в українське судочинство й адміністративну практику європейських стандартів прав людини [152].

Так, у постановах Великої палати суду у справах: «Яллох проти Німеччини» (Jalloh v. Germany), скарга № 54810/00, §§ 95 та наступні, ECHR 2006-IX ( у цьому ж рішенні йдеться посилання на §§ 35, 37 справи «Хан проти Великобританії»), «Аллан проти Великобританії» (Allan v. the United Kingdom), скарга № 48539, §§ 43, 47 ECHR 2002-IX зазначено, що «Коли обставини, за яких був одержаний доказ, викликають сумніви щодо його достовірності чи правильності, використання такого доказу може підірвати справедливість судового розгляду взагалі» [145].

Із наведеного випливає, що при використанні учасниками процесу будь-яких сфальсифікованих процесуально визначених доказів незалежно від форми судочинства не може йти мова про ефективне поновлення національними компетентними судами порушених прав людини, наданих Конституцією України або законами. Крім того, протиправні дії із доказами порушують вказані міжнародні договори, які є частиною джерела права України та національного законодавства.

Отже, встановлення кримінальної відповідальності за діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів, беззаперечно, є соціально обумовленим, відповідає потребам суспільства та підставам криміналізації.

3.2 Шляхи удосконалення кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів

Дослідники зазначають, що у процесі криміналізації після вирішення питання про допустимість, можливість і доцільність встановлення кримінально-правової заборони наступним етапом є формулювання кримінально-правової норми, що також підкоряється певним правилам і вимогам, іменованим законодавчою технікою. Після вироблення рішення по суті (формування законодавчої волі), це рішення втілюється в праві. Формулювання кримінально-правової норми є однією із завершальних стадій процесу криміналізації. Етап формулювання норми логічно випливає з етапу її обумовленості, де виявляється потреба в кримінально-правовій забороні, і з урахуванням завдань і цілей кримінально-правової політики визначається його змістовна сторона. Певні обмеження встановлення кримінальної караності, пов'язані з особливостями законодавчої техніки, вимогами внутрішнього порядку, є принципами криміналізації. До них можна віднести: 1) відсутність прогалин у законі та зайвої заборони; 2) визначеність і єдність термінології; 3) доцільність [135, с. 207-210]. У контексті цього слушною є думка Г. О. Злобіна та С. Г. Келіної, які зазначають, що мало констатувати факт соціальної обумовленості закону, ще необхідно розкрити спосіб, яким здійснюється «перехід» суспільної потреби в норму кримінального права [52, с. 106].

П. Л. Фріс відмічає, що «одним із способів криміналізації є віднесення певних суспільно небезпечних діянь до числа злочинних шляхом закріплення ознак складів відповідних злочинів у нормах Особливої частини кримінального законодавства (криміналізація за рахунок розширення об'єкта). Криміналізація може здійснюватися не тільки за рахунок включення нових норм в Особливу частину КК, а й за рахунок розширення меж хоча б одного з елементів уже наявних складів злочинів. Частіше за все такими елементами є суб'єкт і об'єктивна сторона. Цей шлях криміналізації став основним при прийнятті чинного КК України у 2001 році» [224, с. 288].

У підрозділі 2.1 нами визначено, що з урахуванням принципу побудови Особливої частини КК - за ознакою родового об'єкту злочину, кримінально-правові норми, що передбачають відповідальність за будь-яке діяння, пов'язане із протиправними діями із доказами незалежно від форми судочинства, у тому числі й ті, що об'єднані у Розділі XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг» (ст.ст. 364-366 КК), мають бути зосереджені у Розділі XVIII Особливої частини «Злочини проти правосуддя» цього Кодексу.

У зв'язку з цим, вважаємо, що кримінально-правова заборона щодо незаконних дії із доказами має відбуватися шляхом удосконалення Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» КК. Тому, немає сенсу розглядати теоретичну можливість удосконалення складів злочинів, передбачених ст.ст. 364-366 КК за рахунок розширення меж їх об'єктивних сторін та суб'єктів.

У контексті цього слушною є думка М. І. Мельниченка, який вважає, що «вагоме значення як для теорії, так і для практики кримінального права має класифікація злочинів проти правосуддя з урахуванням безпосереднього (видового) об'єкта. При цьому важливо не лише запропонувати той або інший класифікаційний критерій поділу злочинів проти правосуддя, а й пам'ятати, що при побудові відповідної системи злочини мають бути пов'язані один з одним, перетворювати хаотичний набір злочинів в єдине ціле, де кожен елемент системи пов'язаний з усіма іншими елементами і його властивості не можуть визначатися без урахування існуючого зв'язку» [100, с. 18-19].

Отже, за таким критерієм як видовий об'єкт злочину місце протиправних діянь із доказами у будь-якій формі судочинства має бути серед групи злочинів проти правосуддя, які посягають на порядок суспільних відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі. До цієї групи належать, зокрема злочини, відповідальність за які передбачена ст.ст. 373, 384, 386 КК. Незважаючи на однакову суть та деякі відмінності у поглядах науковців щодо вказаної групи, зокрема інша назва [195, с. 709] та додатково включено ряд злочинів [232, с. 131], вважаємо, що такі зміни, в цілому, не впливають на розгляд нашого питання, тому немає сенсу заглиблюватися з цього приводу.

Серед вітчизняних науковців панує думка з приводу того, що на часі введення самостійної кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів. Так, М. І. Мельниченко зазначає, що необхідно передбачити кримінальну відповідальність за фальсифікацію доказів, що відповідає критеріям (підставам або принципам) криміналізації, які розроблені у кримінально-правовій доктрині. На його погляд, протиправні дії із доказами характеризуються достатнім для криміналізації ступенем суспільної небезпеки, оскільки може перешкодити встановленню істини по справі, призвести до постановлення необґрунтованого і незаконного судового рішення [100, с. 64-65]. Б. В. Щур акцентує увагу на тому, що кримінально-правова регламентація відповідальності за фальсифікацію доказів як форма протидії розслідуванню злочинів є неналежною. Ним запропоновано передбачити у КК України окрему норму «Фальсифікація доказів», проте не наведено її змісту [234, с. 158].

Більш переконливою з цього питання, видається, позиція В. Н. Кубальського, який також вважає за доцільне доповнення Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» КК спеціальною статтею, яка передбачатиме заборону вчинення протиправних дій із доказами. На його погляд, прийняття такої спеціальної норми «актуалізує протидію фальсифікації доказів, зверне увагу суспільства і правоохоронних органів на це негативне явище, підвищить ефективність боротьби з нею та матиме певний превентивний вплив. Сам факт встановлення такої відповідальності за вказане діяння свідчитиме про визнання істотної шкоди, яку завдає фальсифікація доказів особі, суспільству та державі, а також належне розуміння законодавцем важливості кримінально-правового захисту інтересів правосуддя» [85, с. 524].

Окремої уваги щодо даного питання заслуговує позиція М. В. Шепітька, який вказує, що «в системі злочинів, які посягають на формування доказів під час здійснення правосуддя, не знайшло відображення таке суспільно небезпечне явище, яке в багатьох країнах світу набуло в кримінальному законі форми злочину, як «Фальсифікація доказів». Це означає, що особи, які здійснюють досудове слідство та дізнання, а також судовий розгляд, не можуть бути притягнуті до «спеціальної» кримінальної відповідальності за такий незаконний вплив на докази як фальсифікація. Отже, необхідно заповнити дану законодавчу прогалину та внести відповідні зміни у Розділ XVIII Особливої частини КК». Продовжуючи дане питання, цей науковець слушно зауважує, що «кримінальне законодавство України потребує виокремлення злочину із назвою «Фальсифікація доказів», оскільки перелік кваліфікуючих ознак, які приєднані до інших злочинів (ст.ст. 372, 383, 384 КК), є недостатнім для того, щоб захистити формування доказів. Цілком очевидно, що фальсифікація доказів може вчинятися і без завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину, завідомо неправдивого показання та притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності». Він також вважає, що необхідно захистити за допомогою КК і суспільні відносини, що забезпечують формування доказів у будь-якій формі судочинства [231, с. 35; 130].

Досліджуючи проблему кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні та визначаючи ознаки фальсифікації доказів як самостійного складу злочину, М. І. Мельниченко запропонував ввести до Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» КК нову ст. 384-1 «Підроблення доказів», якою встановити кримінальну відповідальність не за фальсифікацію, а за підроблення доказів (речових доказів та документів), оскільки фальсифікація показань та висновку експерта перебуває під забороною ст. 384 [100, с. 66].

Пропозиція цього науковця є слушною та актуальною, проте, в цілому, ми не можемо з нею погодитися з огляду на наступне. Крім підроблення, поняття «фальсифікація доказів» охоплює ще й такі дії, як підміна та штучне створення доказів, зокрема: підкидання предметів або документів з метою їх подальшого вилучення та визнання доказами; створення обстановки вчинення неіснуючого злочину; імітація або знищення слідів злочину тощо. Також цією статтею не передбачено відповідальності за підроблення письмових, речових і електронних доказів у цивільному, адміністративному чи господарському судочинстві та не визначено встановлених нами спеціальних суб'єктів таких дій - учасників справи та представників.

Законодавцем запропоновано вирішити проблему кримінально-правової охорони доказів від різноманітних форм протиправних маніпуляцій з ними шляхом внесених змін до диспозиції ч. 1 ст. 384 КК України, які набули чинності 15.12.2017 р.

Такі зміни до цієї статті були внесені у відповідності до п. 6 Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» [154]. Зокрема, її назва викладена так - «Стаття 384. Введення в оману суду або іншого уповноваженого органу», а диспозиція ч. 1 доповнена такими діяннями, як подання завідомо недостовірних або підроблених доказів та складення для надання завідомо неправдивого показання свідка, потерпілого, завідомо неправдивого висновку експерта.

На нашу думку, конструкція та зміст цієї кримінально-правової норми є невдалою, оскільки не відповідає теорії кримінального права та поза забороною КК залишаються окремі діяння (за об'єктивною стороною та суб'єктом), що вчиняються у сфері фальсифікації доказів. По-перше, так само як із пропозицією М. І. Мельниченка щодо криміналізації підроблення речових доказів і документів спеціальним суб'єктом у кримінальному провадженні, не передбачено відповідальності за такі дії фальсифікуючого характеру, як підміна і штучне створення доказів у цивільному, адміністративному чи господарському судочинстві, якими погіршуються якісні характеристики, а відтак, і зменшується вартість предметів (контрабандний товар, майно подружжя, заставне майно тощо), часткове знищення доказової інформації без знищення матеріального носія доказу, зокрема відеозвукозапису. Вказані дії можуть бути вчинені із доказами на будь-якій стадії судового провадження, які містяться у матеріалах провадження чи справи, або перебувають на відповідальному зберіганні, а не лише на стадії їх подання до суду або іншого уповноваженого органу. Актуальність встановлення кримінальної відповідальності за підміну доказів, зокрема речових доказів у рамках адміністративного судочинства при порушенні митних правил, обумовлена, як нами зазначалося, декриміналізацією такого негативного явища, як контрабанда товарів, обіг яких не заборонений законодавством України. По-друге, суб'єкт подання завідомо недостовірних або підроблених доказів, завдяки наявністю процесуальної правосуб'єктності, визначений нами як спеціальний суб'єкт злочину. Натомість, законодавцем не виокремлено його із загального суб'єкта злочину, що не відображає підвищений ступінь суспільної небезпеки такого суб'єкта фальсифікації доказів.

Щодо діяння - «складення для надання завідомо неправдивого показання свідка, потерпілого, завідомо неправдивого висновку експерта», його криміналізація, як було зазначено у підрозділі 2.1, пов'язана із можливістю надавати письмові показання свідками, що передбачено ст.ст. 89 ГПК, 94 ЦПК. В аспекті цього ми поділяємо позицію першого заступника Керівника Головного юридичного управління Верховної Ради України А. І. Нижника, який зазначає, що «з практичної точки зору, може бути доволі складним фіксування таких правопорушень, а також доведення умислу у діяннях особи за умови, що ці документи ще не були подані до відповідних органів і не призвели до певних негативних наслідків» [153]. На нашу погляд, у даному випадку мова повинна йти саме про надання завідомо неправдивих показань чи висновку під час судового засідання, оскільки не має різниці, наприклад, в якій формі надані показання (усна чи письмова), адже кінцевий результат однаковий - спотворення доказу. У діях учасника процесу, який склав такі показання чи висновок та їх не використав, виключається відповідний склад злочину.

Слід зазначити, що ч. 2 ст. 384 КК встановлено відповідальність за дії, передбачені ч. 1, поєднані із штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту. З цього приводу В. Я. Тацій у монографії «Об'єкт і предмет злочину у кримінальному праві» (2016 р.) сформулював правила кваліфікації за об'єктом при конкуренції кримінально-правових норм, відповідно до яких злочин, при вчиненні якого заподіюється рівна за тяжкістю шкода як основному, так і додатковому об'єкту, і він містить ознаки рівного за тяжкістю злочину, має кваліфікуватися за сукупністю [186, с. 241].

У контексті даного питання, варто зазначити, що штучне створення доказів як різновид їх фальсифікації, так само як і спотворення змісту чи його форми, за які передбачено відповідальність за ст.ст. 373, ч. 1 ст. 384, 386 КК, мають однакові, визначені нами у підрозділі 2.1, об'єкти посягання - основний, додатковий і факультативний та завдають їм рівну за ступенем тяжкості шкоду сфері правосуддя, оскільки жоден доказ не має переваг один перед іншим при їх оцінці. Отже, штучне створення доказів є не кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 2 ст. 384 КК, а окремим суспільно небезпечним діянням, яке не може бути кваліфіковано за цією нормою та підлягає виокремленню. Так само кваліфікуючі ознаки, що вказані у ч. 2 ст. 372 КК та ч. 2 ст. 383 КК, відповідно «штучне створення доказів обвинувачення або інша фальсифікація» та «штучне створення доказів обвинувачення» є окремими злочинами, які підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів із тими діяннями, що зазначені у диспозиціях цих норм.

Ураховуючи викладене, ми підтримуємо позицію М. І. Мельниченка, який при запровадженні окремої кримінальної відповідальності за підроблення документів та речових доказів у кримінальному провадженні обґрунтував, що «штучне створення доказів (обвинувачення або захисту) не повинно визнаватися кваліфікуючою ознакою злочинів, передбачених ч. 2 ст. 383 КК та ч. 2 ст. 384 КК, оскільки на етапі подання завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину фактичні дані ще не визнаються доказами, а завідомо неправдиві показання та завідомо неправдивий висновок експерта і є штучним створенням доказів. Тому кваліфікуюча ознака «штучне створення доказів» необхідно вилучити із вказаних норм» [100, с. 180-184].

Слід звернути увагу, що ч. 1 ст. 384 КК законодавцем сконструйована таким чином, що її диспозиція включає альтернативні діяння, якими одночасно спотворюється зміст доказу (показання, висновок, звіт про оцінку майна, переклад) та його форма (документи; письмові, речові і електронні докази), а суб'єкт вчинення цих діянь визначений як спеціальний, так і загальний.

З цього приводу Л. П. Брич, посилаючись на думки Ф. Г. Бурчака та Є. В. Фесенка, зауважує, що за об'єктивною стороною найчастіше відбувається розмежування всередині кожної групи злочинів, пов'язаних з посяганням на спільний для них родовий об'єкт, та розмежувальне значення мають не всі ознаки об'єктивної сторони, а лише ті, котрі відображають специфіку саме даного виду злочину, а саме діяння, наслідки, спосіб, ситуацію [17, с. 246-247].

Значну увагу проблемі кримінально-правової кваліфікації діянь приділив вітчизняний вчений В.О. Навроцький, який зазначив, що розмежування різних складів злочинів проводиться за кількома ознаками, тобто чим більше є розмежувальних ознак, тим чіткішим і більш очевидним є розмежування між ними. На його погляд, такими ознаками можуть бути: предмет посягання та потерпілий; зміст, об'єм та характер суспільно небезпечного діяння; спосіб; мета вчинення конкретної дії; суб'єкт злочину тощо [111, с. 483-485]. Вважаємо, що зазначені цим науковцем розмежувальні ознаки є більш точними та універсальними, тому їх слід ураховувати при кримінально-правовій кваліфікації суспільно небезпечних діянь, що вчиняються у сфері фальсифікації доказів.

В аспекті викладеного М. В. Шепітько, порівнюючи діяння, які охоплюються поняттям «фальсифікація доказів» та зазначені у диспозиції ст. 384 КК, вказує, що за способом та обстановкою такі діяння ідентичні. Він вважає, що при співставленні об'єктивної сторони «фальсифікації доказів» із «завідомо неправдивим показанням» слід звернути увагу і на форму діяння. При «фальсифікації доказів» вплив має зовнішній характер - слідчий, прокурор або інша уповноважена особа вчинює вплив на існуючі докази і таким чином впливає на їх формування (ст. 372 КК); особа, яка повідомила про вчинення злочину, впливає на діяльність органів, які розслідують злочини, а введені в оману органи формують нові докази, які є неправдивими (ст. 383 КК). «Завідомо неправдиве показання» вчинюється дещо іншим чином - свідок, потерпілий, експерт, перекладач, оцінювач є особами, які надають таку інформацію, яка може отримати форму доказу (або акта оцінки майна). Неправдиві відомості заносяться до носіїв інформації, які вказані у законі, вчинюють «внутрішній» вплив на предмет злочину, який матеріалізується через протокол допиту, очної ставки, пред'явлення для впізнання, носії засобів звуко-, відеозапису (кінозйомки), висновок експерта тощо [231, с. 130-131]. Ми підтримуємо думку цього дослідника в частині того, що форма діяння фальсифікації доказів та передбачених ст. 384 КК є різною, та не можемо погодитися із ідентичністю їх вчинення за способом та обстановкою. Адже, спосіб протиправних дій із формою доказу передбачає матеріальне підроблення з використанням певних засобів та знарядь, а його зміст викривляється лише шляхом інтелектуального підроблення. Крім того, ст. 384 КК передбачено, що спотворення змісту доказу відбувається виключно під час провадження досудового розслідування, здійснення виконавчого провадження або в суді, а фальсифікація форми доказу може вчинятися у будь-якій обстановці. Варто додати, що цей науковець мову веде про кримінальне провадження, тому, крім зазначених ним осіб, зовнішній характер впливу на фальсифікацію доказів має також захисник, а у цивільному, адміністративному чи господарському судочинстві ще й учасники процесу та представники.

М. І. Мельниченко зазначає, що слід розмежовувати поняття «джерела фактичних даних» та «джерела доказів» (а відтак і «фактичні дані» і «докази»), оскільки вони мають різне правове значення. Зокрема, фактичні дані, які не визначені джерелом доказу (засобом встановлення), не можуть бути використані під час доказування як докази. Такі докази мають лише орієнтуюче значення для проведення відповідних слідчих чи процесуальних дій, спрямованих на формування доказів [100, с. 184].

Отже, за об'єктивною стороною та суб'єктом суспільно небезпечні діяння, якими спотворюється зміст доказу та вчиняється підроблення його форми, містять різні склади злочину, тому їх об'єднання у межах однієї диспозиції ч. 1 ст. 384 КК не містить наукового обґрунтування.

Вирішуючи питання щодо підвищення ефективності кримінально-правової протидії фальсифікації доказів, на наш погляд, варто використати досвід зарубіжного законодавця у цій сфері. Досліджені нами кримінальні законодавства пострадянських та європейських держав продемонструвало, що одним із засобів кримінально-правової охорони доказів від протиправних маніпуляцій з ними є наявність у їх кримінальних законах спеціальних норм, якими встановлена заборона на вчинення різних форм фальсифікації доказів (КК Азербайджану, Латвії, Білорусі, Казахстану, Молдови, Грузії, Киргизії). Законодавець Грузії передбачив відповідальність за фальсифікацію доказів окремо у цивільній та адміністративній справі (ст. 369 КК) та кримінальній справі (ст. 369-1 КК), а Книга II КК Іспанії містить окремий розділ із назвою «Про фальсифікації», в якому зосереджено норми, спрямовані на заборону незаконних дій із доказами. Слід звернути увагу, що відповідні статті КК вказаних держав поділяються на частини в залежності від форми судочинства та предмета злочину - доказів. Суб'єкт таких дій є спеціальний, а саме у цивільній справі - особа, яка бере участь у справі, її представник; у кримінальній справі (провадженні) - особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, захисник (захисних, допущений до кримінального процесу за КК Молдови). Суддя є спеціальним суб'єктом за КК Білорусі та Латвії, а державний службовець або посадова особа - за КК Іспанії та Норвегії.

Отже, ураховуючи теоретичні положення науки кримінального права, підтримуючи позицію українських науковців та зважаючи на досвід зарубіжного кримінального законодавства щодо захисту доказів від незаконних дій з ними, вважаємо, що оптимальним шляхом удосконалення вітчизняного кримінального закону у сфері протидії цим негативним явищам є доповнення Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» КК статтею «Фальсифікація доказів». Такий крок надасть можливість зосередити у межах однієї статті цього Розділу спеціальні норми, якими встановлюється відповідальність за протиправні маніпуляції з будь-якими джерелами доказів у кримінальному провадженні та цивільних, адміністративних чи господарських справах, вчиненні спеціальним суб'єктом злочину, які не є кримінально караними за об'єктивною стороною та суб'єктом, що відповідатиме принципу побудови Особливої частини цього Кодексу за ознакою родового об'єкту злочину. Крім того, введення вказаної спеціальної статті надасть можливість фіксувати та вести єдиний статистичний облік різноманітних діянь, які охоплюються поняттям «фальсифікація доказів», а також розуміти масштабність їх загрози для суспільства, що сприятиме, на наш погляд, своєчасному та адекватному реагуванню цим негативним явищам кримінально-правовими засобами.