Кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В. М. КОРЕЦЬКОГО

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Дисертація

Кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів

Нікітенко Віктор Миколайович

Київ - 2018

АНОТАЦІЯ

Нікітенко В М. Кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів. - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» (081 - Право). - Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київ, 2018.

Дисертація присвячена дослідженню теоретичних та практичних проблем щодо встановлення кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів. У роботі формулюються нові теоретичні положення, уточнюється зміст окремих понять і термінів, що мають значення для науково-дослідної, та правозастосовної діяльності, навчального процесу, а також удосконалення законодавства України у сфері протидії фальсифікації доказів.

На основі аналізу існуючих наукових позицій визначено авторську дефініцію поняття «фальсифікація доказів» незалежно від форми судочинства та запропоновано його розуміти як спотворення фактичних даних чи їх процесуальних джерел, вчинені різними способами, що мають істотне значення для правильного вирішення справи чи провадження.

До фальсифікації доказів слід віднести такі дії: 1) підроблення (спотворення); 2) підміна; 3) штучне створення доказів. Встановлено, що штучне створення доказів як різновид «фальсифікації доказів» охоплює наступні дії: 1) схиляння свідка або потерпілого до давання завідомо неправдивих показань, чи примушування експертів, перекладачів, оцінювачів до недостовірного висновку, перекладу чи звіту про оцінку майна; 2) підкидання предметів або документів з метою їх подальшого вилучення та визнання доказами; 3) створення обстановки вчинення неіснуючого злочину; 4) імітація або знищення слідів злочину; 5) виготовлення підроблених предметів чи документів тощо.

Процесуальне поняття «доказ» визначається як діалектична єдність фактичних даних (зміст) та матеріального носія (форма).

Виділено основні етапи становлення та розвитку в Україні норм законодавства про кримінальну відповідальність за фальсифікацію доказів. У чинному КК України вперше був вжитий законодавцем термінологічний зворот «інша фальсифікація» (по суті - «фальсифікація доказів») у контексті кваліфікуючої ознаки ст. 372 «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності».

Досліджено низку європейських та пострадянських кримінальних законодавств у частині заборони вчиняти дії, пов'язані із фальсифікацією доказів, що надало можливість визначити основні підходи до законодавчої регламентації у цій сфері, спрямовані на удосконалення КК України. Зокрема, наявність окремої статті, якою передбачено відповідальність за протиправні дії із доказами у різних формах судочинства (Австрія, Білорусь, Грузія, Латвія, Казахстан, Молдова, Німеччина); об'єднання у межах одного Розділу КК норм, якими заборонено вчиняти діяння у сфері фальсифікації доказів (Польща, Швеція, Франція); вказівка на спеціального суб'єкта таких дій (Австрія, Білорусь, Грузія, Данія, Іспанія, Казахстан, Молдова, Норвегія, Франція,); критерієм диференціації притягнення до кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів є форма судочинства та суб'єкт злочину (Білорусь, Грузія, Казахстан Молдова).

Система кримінально-правової протидії фальсифікації доказів в Україні складається із норм, які законодавець розмістив відповідно у двох Розділах чинного КК: XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг» (ст.ст. 364-366) та XVIII «Злочини проти правосуддя» (ст.ст. 373, 384, 386).

Обґрунтовано, що злочини, пов'язані із спотворенням змісту чи форми доказу у будь-якій формі судочинства та за які настає відповідальність за ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК України, однаково посягають на родовий об'єкт злочину, що визначений як охоронюваний нормами цього Кодексу порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя. Безпосередній об'єкт кожного з цих злочинів виокремлюється із видового (групового) об'єкта спрямованістю діяння на конкретний, процесуально визначений, доказ. Доведено, що за ознакою родового, видового, безпосереднього об'єкту злочину, з урахуванням теоретичних положень науки кримінального права та принципу побудови КК України, норми, якими заборонено вчиняти визначені поняттям «фальсифікація доказів» діяння, у тому числі й ті, які кваліфікуються за ст.ст. 364-366, мають бути зосередженні у Розділі XVIII «Злочини проти правосуддя» цього Кодексу, а за критерієм видового об'єкту - серед групи злочинів, що перешкоджають отриманню достовірних доказів та істинних висновків у справі чи провадженні.

Предмет злочину - процесуально визначені джерела доказів (засоби встановлення) незалежно від форми судочинства є обов'язковою ознакою об'єкта злочинів, пов'язаних із протиправними маніпуляціями з ними, та характеризується обов'язковими ознаками - фізична, соціальна, юридична. Відсутність юридичної ознаки предмета злочину не визначають речові докази у кримінальному провадженні, крім документів з ознаками речових доказів, вказаних у ч. 1 ст. 98 КПК як обов'язкову складову об'єкта злочинів, передбачених ст.ст. 364,365 КК, а такі докази є предметом суспільних відносин в окремих ланках службової діяльності, порядок яких порушується незаконними діями з ними.

Підміна та штучне створення доказів у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві не охоплюється об'єктивною стороною аналізованих злочинів, та чинний КК України не передбачає кримінальної відповідальності за такі дії.

Обґрунтовано, що поряд із примушуванням, домогтися давання завідомо неправдивих показань, а так само висновку, звіту про оцінку майна, перекладу можна без ознак насильства або знущання над особою чи погроз їх здійснення, а за допомогою такої дії, як схиляння, вчинене незаконними способами (умовляння, підкуп, задобрювання тощо). Надано пропозицію щодо нової редакції ст. 386 КК та внесення змін до диспозиції ст. 373 КК.

Аргументовано, що суб'єкт фальсифікації доказів незалежно від форми судочинства є спеціальний - фізична осудна особа, що наділена процесуальною правосуб'єктністю (правоздатністю та дієздатністю), за виключенням злочину, передбаченого ст. 386 КК, суб'єкт якого є загальний. Запропоновано на законодавчому рівні, крім службових осіб, визначити таких спеціальних суб'єктів: у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві - учасників процесу та представників; у кримінальному провадженні - захисника. Суддя та спеціаліст є також спеціальними суб'єктами незаконних дій із доказами у будь-якій формі судочинства. Відсутність вказівки у диспозиції ч. 1 ст. 384 КК на спеціального суб'єкта подання завідомо недостовірних та підроблених доказів є недоліком вітчизняного кримінального законодавства.

Доведено, що критерієм розмежування сформульованих у диспозиції ч. 1 ст. 384 КК альтернативних діянь, які спрямовані на спотворення змісту доказу й підроблення його форми, та виділення їх в окремі склади злочинів є об'єктивна сторона (форма діяння) і суб'єкт злочину. Запропоновано нову редакцію цієї норми.

Наведено аргументацію на користь включення оцінювача майна, спеціаліста та перекладача, поряд із свідком та експертом, до кола потерпілих від злочину, передбаченого ст. 386 КК.

Обґрунтовано, що діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів, за об'єктивною стороною та суб'єктом характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, у тому числі й ті, за які не передбачено кримінальної відповідальності. Визначено сукупність підстав для криміналізації підміни та штучного створення доказів учасниками процесу, представниками у цивільному, адміністративному й господарському судочинстві та у кримінальному провадженні - захисником.

Для забезпечення повноти кримінально-правової протидії злочинам, пов'язаним із протиправними діями із доказами, запропоновано доповнити Розділ XVIII «Злочини проти правосуддя» КК України статтею 384-1, якою встановити відповідальність за перелік суспільно небезпечних діянь, що охоплюється поняттям «фальсифікація доказів», включаючи ті, які не є кримінально караними. Визначено необхідність виключення у ч. 2 ст. 372, ч. 2 ст. 383, ч. 2 ст. 384 КК відповідно кваліфікуючі ознаки «штучне створення доказів обвинувачення або інша фальсифікація», «штучне створення доказів обвинувачення» та «штучне створення доказів обвинувачення чи захисту».

Ключові слова: фальсифікація, доказ, штучне створення, об'єкт злочину, предмет злочину, правосуддя, суб'єкт фальсифікації доказів, суспільна небезпека, криміналізація, розмежувальна ознака, кримінально-правова протидія.

V. М. Nikitenko .Criminal Responsibility for Falsification of Evidence. - Qualifying scientific work on the rights of a manuscript.

Thesis for the Degree of Candidate of Legal Sciences (Philosophy Doctor) on specialty 12.00.08 «Criminal Law and Criminology; Criminal-Executive Law» (081 - Law). - Koretsky Institute of State and Law of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2018.

The dissertation is devoted to the study of theoretical and practical issues concerning establishment of criminal responsibility for falsification of evidence. The work formulates new theoretical positions, clarifies the content of certain concepts and terms that are important for research and law-enforcement activities, educational process, as well as improving the legislation of Ukraine in the area of resistance to falsification of evidence.

Based on the analysis of existing scientific approaches has been identified author's definition of the term «falsification of evidence» regardless of the form of legal proceedings and suggested to be understood thereof as a distortion of evidence or procedural sources committed in various ways that are essential for the proper settlement of the case or proceeding.

The following actions shall be attributed to falsification of evidence: 1) forgery (distortion); 2) kidnapping; 3) artificial creation of evidence. It was found that the artificial creation of evidence as a type of «falsification of evidence» provides as follows: 1) inclining of a witness or victim to give testimonies known to be false or compulsion of experts, interpreters, value's to unreliable conclusion, translation or property valuation report; 2) dropping articles or documents off for the purpose of their subsequent extraction and recognition as evidence 3) creating an environment of committing of non-existent crime; 4) imitating or destroying traces of a crime; 5) manufacturing of forged articles or documents, etc.

The procedural notion «evidence» defines as the dialectical unity of factual data (content) and material medium (form).

The basic stages of formation and development of the provisions of criminal responsibility in Ukraine for falsification of evidence are set out. In the present Criminal Code of Ukraine, legislator, for the first time, used the terminology «other falsification» (in fact «falsification of evidence») in the context of the qualifying attribute under Art. 372 «Bringing person known to be innocent to criminal responsibility».

A number of European and post-Soviet criminal legislation was investigated in connection with the prohibition of actions related to the falsification of evidence, which made it possible to identify the main approaches to legislative regulation in this area, aimed at improving the Criminal Code of Ukraine. In particular, the existence of a separate article, which provides for responsibility for unlawful acts with evidence in various forms of legal proceedings (Austria, Belarus, Georgia, Latvia, Kazakhstan, Moldova, Germany); combining into one Section of the Criminal Code provisions by which committing the acts in the sphere of falsification of evidence (Poland, Sweden, France) are prohibited; indication of the special subject of such actions (Austria, Belarus, Georgia, Denmark, Spain, Kazakhstan, Moldova, Norway, France); the criterion for differentiation of bringing to criminal responsibility for falsification of evidence is the form of proceedings and the subject of crime (Belarus, Georgia, Kazakhstan Moldova).

The system of criminal legal countering to falsification of evidence in Ukraine consists of regulations that the legislator placed respectively in the two sections of the present CC: XVII «Crimes in sphere of employment activity and professional activity connected with the4 provision of public services» (Art. 364-366) and XVIII «Crimes against Justice» (Art. 373, 384, 386).

It is substantiated that crimes related with the distortion of the content or form of evidence in any form of legal proceedings and for which criminal responsibility ensues according to the Art. 364-366, 373, 384, 386 of the Criminal Code of Ukraine, equally infringe upon the generic object of a crime, which is defined as protected by the provisions of the Code, order of public relations in sphere of the administration of justice.The direct object each of these crimes is distinguished from the species (group) object by the direction of the act on a specific procedurally determined evidence. It is proved that on the basis of generic, specific, direct object of crime, given the theoretical provisions of criminal law science and principles of the Criminal Code of Ukraine, provisions by which are prohibited to commit established by the concept of «falsification of evidence» actions including those that qualify for by the Art. 364-366 should be concentrated in Chapter XVIII «Crimes against justice» of the Code, and the criterion of specific object - a group of crimes that prevent obtaining reliable evidence and conclusions true in the case or proceedings.

The subject of crime - procedurally defined sources of evidences (means of ascertainment) regardless of the form of proceedings is a mandatory indicia of the object of crime related to illegal manipulation thereof and is characterized by mandatory attributes - physical, social, legal. The absence of a legal feature of an offense does not determine material evidence in a criminal proceeding, except for documents with signs of material evidence, specified in the Part 1 of Art.98 CCP as an integral part of the object of the crimes provided for by Art.364, 365 of the Criminal Code and such evidence is the subject of public relations in certain segments of official activity, the order of which is violated by illegal manipulations thereof.

Kidnapping and artificial creation of evidence in civil, administrative and economic proceedings is not covered by the objective side of the crimes in question, and the current Criminal Code of Ukraine does not provide for criminal responsibility for such actions.

It is substantiated that, along with compulsion, it is possible to obtain testimonies known to be false, as well as a conclusion or property valuation report, translation without any signs of violence or mistreatment of a person or threats to realization thereof, through such action as inclining committed in an illegal manner (persuasion, bribery, coaxing, etc.). The proposal for a new edition of the Art.386 of the Criminal Code is given and amendment to the disposition of the Art.373 of the Criminal Code.

It is argued that the subject of falsification of evidence, regardless of the form of legal proceedings, is a special one - a physical, putable person, endowed by procedural legal personality (legal competence and legal capacity), except for the crime provided for by Art.386 of the Criminal Code, the subject of which is general. It is proposed at the legislative level, in addition to officials, to identify the following special subjects: in civil, administrative and economic proceedings - process participants and representatives; in a criminal proceeding - a defender. A judge and specialist are also special subjects of illegal actions with evidence in any form of legal proceedings. No indication in the disposition of Part 1 of Art.384 of the CC on a special subject of submission known to be false and false evidence is a disadvantage of domestic criminal law.

It is proved that the criterion of distinction formulated in the disposition of Part 1 of Art. 384 of the Criminal Code of alternative acts, aimed at distorting the content of evidence and forgery of its form, and their allocation into separate components of crimes is the objective side (form of act) and the subject of crime. A new redaction of this provision is proposed.

It is argued in favor of including a property valuer, a specialist and an interpreter, along with a witness and an expert, is given to the group of victims of an offense under Art.386 of the Criminal Code.

It is substantiated that the actions related to the falsification of evidenceby the objective element and actor, are characterized by increased social danger, including those for which no criminal responsibility is provided. The aggregate grounds for criminalization of substitution and artificial creation of evidence by the participants of the process, representatives in civil, administrative and economic proceedings and in criminal proceedings - a defender were determined.

In order to ensure the completeness of criminal justice responses to crimes related to unlawful acts of evidence, it is proposed to supplement Section XVIII «Crimes against Justice» of the Criminal Code of Ukraine by Art.384-1, which establishes responsibility for the list of socially dangerous acts covered by the term «falsification of evidence», including those that are not criminally punishable. It was determined the need for exclusion into Part 2 of Art. 372, part 2 of Art. 383, part 2 of Art. 384 of the Criminal Code, respectively, qualifying attributes «artificial creation of evidence of prosecution or other falsification», «artificial creation of evidence of prosecution» and «artificial creation of evidence of prosecution or defense».

Key words: falsification, evidence, artificial creation, object of a crime, subject of a crime, justice, subject of falsification of evidence, social danger, criminalization, dividing indicia, criminal justice responses to crimes.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ФАЛЬСИФІКАЦІЮ ДОКАЗІВ

1.1 Загальне поняття фальсифікації доказів

1.2 Ґенеза законодавства щодо кримінальної відповідальності за діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів

1.3 Відповідальність за фальсифікацію доказів за зарубіжним кримінальним законодавством

РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, ПОВЯЗАНИХ ІЗ ФАЛЬСИФІКАЦІЄЮ ДОКАЗІВ

2.1 Об'єктивні ознаки складів злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів

2.2 Суб'єктивні ознаки складів злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПРОТИДІЇ ФАЛЬСИФІКАЦІЇ ДОКАЗІВ

3.1 Обумовленість криміналізації діянь, пов'язаних із фальсифікацією доказів

3.2 Шляхи удосконалення кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

КК - Кримінальний кодекс України

ЦК - Цивільний кодекс України

КПК - Кримінальний процесуальний кодекс України

ЦПК - Цивільний процесуальний кодекс України

ГПК - Господарський процесуальний кодекс України

КАС - Кодекс адміністративного судочинства України

КУпАП - Кодекс України про адміністративні правопорушення

УРСР - Українська Радянська Соціалістична Республіка

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Одним із основних завдань сучасного суспільства є продовження розбудови України як демократичної, правової держави, утвердження принципів справедливості й верховенства права, спрямованих на забезпечення захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також створення ефективної системи національного правосуддя, орієнтованого на європейські стандарти.

Право кожної особи на справедливий розгляд її справи неупередженим судом гарантоване ст. 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та ст. 14 (1) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року. Положення цих міжнародно-правових документів відображені в Конституції України та вітчизняних нормативних актах. Справедливе судове рішення має бути підтверджено та обґрунтовано достовірними доказами, які відтворюють усі фактичні обставини справи чи події. Однак аналіз судової практики свідчить про чималі випадки вчинення як працівниками правоохоронних органів, так і учасниками процесу, протиправних дій із доказами у різних формах судочинства, що перешкоджає здійсненню законного правосуддя та призводить до вкрай негативних наслідків.

Кримінально-правова протидія злочинам, що вчиняються у сфері фальсифікації доказів (зловживання, підроблення, примушування давати показання, завідомо неправдиві показання тощо), забезпечується окремими загальними та спеціальними нормами, що зосереджені відповідно у розділах XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг» (ст.ст. 364-366) та XVIII «Злочини проти правосуддя» (ст.ст. 373, 384, 386) КК України. За даними Генеральної прокуратури України кількість облікованих у 2017 році злочинів проти правосуддя, передбачених цими статтями, значно збільшилася порівняно із такими ж показниками у 2014 році. Зокрема, якщо у 2014 році було обліковано 16 злочинів, передбачених ст. 373 КК України (жодній особі не вручено підозру), 568 злочинів - ст. 384 КК України (141 особі вручено підозру), 44 злочини - ст. 386 КК України (7 особам вручено підозру), то у 2017 році було обліковано 31 злочин, передбачений ст. 373 КК України (жодній особі не вручено підозру), 724 злочини - ст. 384 КК України (141 особі вручено підозру), 59 злочинів - ст. 386 КК України (9 особам вручено підозру). Отже, у 2017 році зросла кількість окремих діянь, пов'язаних із спотворенням доказів, за які встановлена відповідальність згідно із ст.ст. 373 (+48%), 384 (+22%), 386 (+25%) КК України.

Законодавчими змінами, внесеними до ст. 384 КК України («Введення в оману суду або іншого уповноваженого органу») та які набули чинності 15 грудня 2017 року, встановлена відповідальність не лише за викривлення фактичних даних, а й за подання завідомо недостовірних або підроблених доказів, що свідчить про необхідність та важливість захисту інтересів правосуддя. Проте окремі діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів, не кваліфікуються за цією статтею, що унеможливлює в повній мірі їх фіксування, облік та ефективну протидію кримінально-правовими засобами. Адже значна шкода від таких діянь полягає не лише у порушенні законних прав і інтересів громадян, а й у підриві авторитету судової гілки влади.

Окремим проблемам кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів в аспекті злочинів проти правосуддя та у сфері службової діяльності, а також удосконалення правозастосування приділяли увагу такі вітчизняні науковці, як Ю. В. Александров, Н. Ю. Алєксєєва, С. Р. Багіров, М. І. Бажанов, А. М. Бойко, О. О. Вакулик, А. В. Воронцов, Ю. М. Грошевий, С. Є. Дідик, О. О. Дудоров, З. А. Загиней, Н. С. Карпов, О. О. Кваша, О. М. Костенко, В. Н. Кубальський, В. В. Кудрявцев, В. В. Кузнєцов, Р. І. Мельник, М. І. Мельниченко, А. А. Музика, В. О. Навроцький, М. В. Сийплокі, О. Ю. Татаров, В. І. Тютюгін, В. Я. Тацій, Н. О. Тимошенко, С. С. Тучков, Л. Д. Удалова, О. Ю. Хабло, Є. В. Фесенко, П. Л. Фріс, Ю. С. Шемшученко, В. М. Шепітько, М. В. Шепітько, М. Є. Шумило, Б. В. Щур та інші.

Деякі питання щодо формування достовірних доказів під час здійснення правосуддя були предметом дисертаційних дослідженнях у таких роботах, як: «Кримінально-правова характеристика притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності» (М. В. Сийплокі, 2009 рік); «Примушування давати показання: кримінально-правові та кримінологічні аспекти» (В. В. Кончаковська, 2010 рік); «Кримінально-правова характеристика примушування давати показання» (О. О. Вакулик, 2011 рік); «Кримінальна відповідальність за злочини проти правосуддя, які вчиняються службовими особами органів дізнання та досудового слідства» (А. В. Воронцов, 2011 рік); «Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання» (М. В. Шепітько, 2011 рік.); «Кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні» (М. І. Мельниченко, 2016 рік); «Кримінальна відповідальність за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них» (Н. Ю. Алєксєєва, 2017 рік).

Наукові праці зазначених вчених є значним теоретичним підґрунтям для подальших досліджень цієї проблеми, а також вагомим внеском у науку кримінального права, запобігання та практики кваліфікації злочинів, пов'язаних з протиправними діями із доказами. Водночас окремого комплексного дисертаційного або монографічного дослідження кримінально-правової охорони доказів від фальсифікації у різних формах судочинства проведено не було.

Викладені обставини свідчать про важливість та актуальність обраної проблематики, що зумовлює необхідність подальшого удосконалення діючого законодавства, чіткої й обґрунтованої кваліфікації злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів, а також створення належної системи протидії цим негативним явищам кримінально-правовими засобами.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано у межах планових тем відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України: «Протидія корупційній злочинності в Україні в умовах реформування кримінальної юстиції» на 2012 - 2014 роки (номер державної реєстрації 0112U007120), «Проблеми забезпечення правопорядку засобами кримінальної юстиції (в контексті європейських стандартів)» на 2014 - 2016 роки (номер державної реєстрації 0114U003872), «Проблеми підвищення ефективності кримінальної юстиції України» на 2017 - 2019 роки (номер державної реєстрації 0117U002703).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних та практичних засад кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів незалежно від форми судочинства. Відповідно до поставленої мети були сформульовані такі завдання:

- визначити зміст понять «фальсифікація доказів», «штучне створення доказів», їх співвідношення та перелік діянь, що ними охоплюються;

- дослідити становлення та розвиток кримінальної відповідальності за діяння, пов'язані із незаконними діями із доказами;

- провести порівняльно-правове дослідження норм, що встановлюють відповідальність за злочини у сфері фальсифікації доказів, зарубіжного та вітчизняного кримінального законодавства;

- охарактеризувати об'єктивні та суб'єктивні ознаки складів злочинів, за якими кваліфікуються діяння, пов'язані із протиправними маніпуляціями із доказами (ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК України);

- встановити незаконні дії із доказами, які не є кримінально караними, та з'ясувати доцільність встановлення кримінальної відповідальності за їх вчинення;

- підготувати теоретичні висновки та розробити ґрунтовні пропозиції щодо вдосконалення норм КК, визначити найбільш ефективні шляхи подолання недоліків і прогалин законодавства у частині кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів незалежно від форми судочинства.

Об'єктом дослідження є порядок суспільних відносини в сфері здійснення правосуддя, який забезпечує отримання достовірних процесуально визначених доказів та істинних висновків у кримінальному провадженні, цивільному, адміністративному та господарському судочинстві, а також їх охорону від протиправного впливу.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність методів філософського, загальнонаукового та конкретно-наукового рівнів дослідження. Провідним методом дослідження є діалектичний. За допомогою законів та категорій діалектики визначено сутність і зміст фальсифікації доказів (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2). Використання законів формальної логіки та таких її методів, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, надало можливість визначити шлях дослідження від загального до особливого, побудувати структурно-логічну схему роботи, виявити властивості та ознаки досліджуваних злочинів (підрозділ 1.1). Серед загальнонаукових методів використано системний, який дав змогу визначити місце норм, що забезпечують протидію протиправним маніпуляціям із доказами та надати їх кримінально-правову характеристику (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 3.2). Завдяки історико-правовому методу визначення витоки становлення й розвитку норм про кримінальну відповідальність за діяння, пов'язані із протиправними маніпуляціями із доказами (підрозділ 1.2). За допомогою структурного та функціонального методів досліджено взаємозалежність і взаємодію норм, що забезпечують кримінально-правову охорону доказів від їх фальсифікації, проаналізовано їх відповідність міжнародним зобов'язанням держави щодо криміналізації у цій сфері (підрозділ 3.1). Із спеціально-наукових методів використано формально-юридичний, порівняльно-правовий, герменевтичний соціологічний та статистичний. Використання формально-юридичного (догматичного) методу дозволило визначити нормативно-правовий зміст, елементи та ознаки складів злочинів, передбачених ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК, що сприяло виявити прогалини у законодавстві щодо протидії незаконним маніпуляціям із доказами та сформулювати пропозиції щодо їх усунення (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2). Завдяки порівняльно-правовому методу досліджено особливості встановлення кримінальної відповідальності за злочини, що вчиняються у сфері фальсифікації доказів, у законодавстві окремих європейських та пострадянських держав (підрозділи 1.3, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2). За допомогою герменевтичного методу здійснено пізнання та інтерпретацію текстів монографічних видань, наукових статей, навчальних матеріалів у сфері протиправних дій із доказами, що надало можливість розкрити зміст та узагальнення сформульованих у роботі положень (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2, 3.2). Соціологічний та статистичний методи використано у ході дослідження матеріалів правозастосовної практики, проведення анкетування суддів, прокурорів, адвокатів, практикуючих юристів, учасників процесу, засуджених та опрацювання статистичних даних (підрозділи 1.1, 2.2, 3.1). Логіко-семантичний метод дозволив визначити такі поняття, що використовуються у дисертації, як «доказ», «фальсифікація доказів» (у тексті закону - «інша фальсифікація»), «штучне створення доказів», «фальшивість документів або речових доказів» (підрозділи 1.1, 2.1, 3.2.).

Нормативну базу дослідження становлять Конституція України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Господарський кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України тощо.

Емпіричну базу дослідження становлять: матеріали опублікованої судової практики (усього вивчено й проаналізовано практику судів України за Єдиним державним реєстром судових рішень (120 вироків, постановлених за ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК України); статистичні дані Генеральної прокуратури України, Державної судової адміністрації України, а також результати анкетування 180 суддів та 300 засуджених, які стикалися із випадками протиправних дій із доказами у різних формах судочинства, та повідомлення про факти використання сфальсифікованих доказів, що розміщенні в ЗМІ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням проблем кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів у кримінальному провадженні та цивільному, адміністративному й господарському судочинстві. До положень, що мають наукову новизну, зокрема, належать:

уперше:

1) сформульовано авторську дефініцію поняття «фальсифікація доказів» незалежно від форми судочинства як умисне спотворення фактичних даних чи їх процесуальних джерел (засобів встановлення), що мають істотне значення для правильного вирішення справи чи провадження. До фальсифікації доказів слід віднести такі дії: 1) підроблення; 2) підміна; 3) штучне створення;

2) обґрунтовано, що суб'єкт фальсифікації доказів незалежно від формі судочинства є спеціальний - фізична осудна особа, що наділена процесуальною правосуб'єктністю, за виключенням злочину, передбаченого ст. 386 КК України, суб'єкт якого є загальний. Відсутність вказівки у диспозиції ч. 1 ст. 384 КК України на спеціального суб'єкта подання завідомо недостовірних та підроблених доказів є прогалиною у кримінальному законодавстві;

3) доведено необхідність кваліфікації за різними кримінально-правовими нормами альтернативних діянь, що сформульовані у диспозиції ч. 1 ст. 384 КК України та спрямовані на спотворення змісту доказу (показання, висновок, звіт про оцінку майна, переклад) й підроблення його форми (документи, письмові, речові й електронні докази), оскільки є різними за об'єктивною стороною (форма діяння) та суб'єктом злочину. Відповідно до цього запропоновано нову редакцію диспозиції ч. 1 ст. 384 КК України;

4) аргументовано положення, що поряд із примушуванням, домогтися давання завідомо неправдивих показань, висновку, перекладу або звіту про оцінку майна можна без ознак насильства, знущання над особою чи погроз їх здійснення, а за допомогою такої дії, як схиляння. На підставі цього запропоновано нову редакцію ст. 386 КК України, в якій передбачити диференціацію відповідальності за схиляння та примушування до спотворення змісту вказаних доказів, включивши до кола потерпілих осіб спеціаліста, перекладача та оцінювача майна поряд із свідком та експертом, а диспозицію ч.1 ст. 373 КК України доповнити альтернативним діянням - схиляння;

5) з метою систематизації та повноти кримінально-правової протидії протиправним діям із доказами наведено аргументи щодо доповнення Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» КК України статтею 384-1, в якій закріпити поняття «фальсифікація доказів». Водночас це надасть можливість у межах даної статті об'єднати спеціальні норми, якими передбачити відповідальність за перелік дій, визначених цим поняттям, у тому числі тих, які не є кримінально караними;

удосконалено:

6) позицію, відповідно до якої злочини, пов'язані із фальсифікацією доказів у будь-якій формі судочинства та які кваліфікуються за ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК України, посягають на такий родовий об'єкт злочину як порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя. Виходячи з цього доведено, що норми, якими встановлюється відповідальність за протиправні дії із доказами у кримінальному провадженні та цивільних, адміністративних чи господарських справах, мають бути зосередженні у Розділі XVIII «Злочини проти правосуддя» цього Кодексу;

7) підхід, відповідно до якого основний безпосередній об'єкт злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів, визначається як охоронюваний нормами КК України порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, яким забезпечується одержання достовірних, процесуально визначених доказів (засобів встановлення), та істинних висновків у справі чи провадженні. Додатковий факультативний об'єкт - охоронюваний нормами КК України порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, що виникає з приводу: 1) охорони та реалізації установлених законом прав, свобод й інтересів учасників судового процесу; 2) сплати до державного бюджету обов'язкових платежів та відшкодування майнових втрат стягувачу у цивільних, адміністративних та господарських справах;

8) визначення предмета фальсифікації доказів - обов'язкової ознаки об'єкта злочину, яким є не лише матеріальна форма збереження фактичних даних (процесуальне джерело доказу), а й відомості про факти (зміст доказу), що міститься у показаннях свідка чи потерпілого, висновках експерта, перекладі, акті про оцінку майна. Спотворення будь-яким способом фактичних даних, так само як і викривлення їх матеріальної форми, призводить до фальсифікації доказу та втрати його основної властивості - достовірності;

набули подальшого розвитку:

9) наукова ідея, що за об'єктивною стороною та суб'єктом злочину незаконні дії із доказами у будь-якій формі судочинства характеризуються підвищеним ступенем суспільної небезпеки, оскільки одночасно можуть посягати на декілька об'єктів кримінально-правової охорони та вчиняються спеціальними суб'єктами злочину;

10) положення, що за критерієм видового (групового) об'єкту злочину місце суспільно небезпечних діянь, пов'язаних із фальсифікацією доказів, має бути серед групи злочинів, що перешкоджають отриманню достовірних доказів та істинних висновків у справі чи провадженні Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» Особливої частини КК України;

11) підхід, згідно з яким передбачені ч. 2 ст. 372, ч. 2 ст. 383 та ч. 2 ст. 384 КК України відповідно кваліфікуючі ознаки «штучне створення доказів обвинувачення або інша фальсифікація», «штучне створення доказів обвинувачення» й «штучне створення доказів обвинувачення чи захисту», є окремими суспільно небезпечними діяннями, які посягають на об'єкти злочинів проти правосуддя, та у поєднанні із фальсифікацією доказів їх кваліфікація має відбуватися за сукупністю злочинів. У зв'язку з цим запропоновано виключити вказівку на такі кваліфікуючі ознаки;

12) пропозиція щодо включення судді до кола спеціальних суб'єктів фальсифікації доказів з огляду на його правовий і процесуальний статус та підвищений ступінь суспільної небезпеки порівняно з іншими спеціальними суб'єктами вчинення протиправних дій із доказами.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертаційному дослідженні положення та висновки можуть бути використані:

- у науково-дослідницькій діяльності - для подальшого вивчення проблем кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів та протидії цим негативним явищам;

- у правотворчій діяльності - під час внесення змін до КК, КПК, ЦПК, ГПК України, інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність судових та правоохоронних органів тощо;

- у правозастосовній діяльності - під час кваліфікації злочинів, що вчиняються у сфері фальсифікації доказів;

- в освітньому процесі - при викладанні курсу кримінального права в юридичних вищих навчальних закладах, підготовці підручників, навчальних та довідкових посібників, методичних рекомендацій (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в освітній процес Університету державної фіскальної служби України від 06 грудня 2017 року).

Апробація матеріалів дисертації. Основні положення й висновки дисертації обговорювалися на Міжнародній науково-практичній конференції «Ольвійський форум-2016: стратегії країн Причорноморського регіону в геополітичному просторі. Актуальні питання юриспруденції» (м. Миколаїв, 9-11 червня 2016 р.), II Всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми кримінального права та процесу» (м. Кривий Ріг, 10 червня 2016 р.), II Всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні питання досудового розслідування» (м. Кривий Ріг, 21 жовтня 2016 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Правова система в умовах розвитку соціально-правової держави: питання теорії і практики» (м. Черкаси, 24-25 листопада 2016 р.), Міжнародній науковій конференції «Дванадцяти юридичні читання» - «Держава в суспільно-політичних процесах: виклики і загрози» (м. Київ, 1-2 червня 2017 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені у шести статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях України, дві з яких включено до міжнародних науково-метричних баз, а також п'яти тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається із переліку умовних позначень, вступу, трьох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації - 251 сторінка, із них основний текст на 204 сторінках, список використаних джерел (238 найменувань) - 23 сторінки, додатки - 24 сторінки.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ФАЛЬСИФІКАЦІЮ ДОКАЗІВ

1.1 Загальне поняття фальсифікації доказів

Проблема фальсифікації доказів, що є «зброєю небезпечною, проте ефективною» в руках недобросовісних суб'єктів кримінальної чи будь-якої форми судочинства, виникла не сьогодні. Так, фальсифікація доказів тільки з політичних обвинувачень за відносно короткий термін (1918 - 1953 роки) призвела до розстрілу близько 1 млн. «ворогів» і «терористів», а фактично - людей, не бажаних режиму [87, с. 315]. На сьогодні такі дії можуть бути інструментом так званої «кадрової корупції», що передбачає використання корупційних схем для заміщення (збереження) посад на державній службі або органах місцевого самоврядування чи звільнення «неугодних» чиновників [166, с. 40].

Сучасному суспільству відомі непоодинокі випадки використання сфальсифікованих доказів для тиску на політичних діячів. З цього приводу показовою є справа щодо колишнього Міністра внутрішніх справ України та лідера опозиційної партії «Народна Самооборона» Ю. В. Луценка, якого 27.02.2012 р. Печерським районним судом м. Києва незаконно засуджено за вчинення злочинів, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 365 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4,5 роки з конфіскацією майна. За словами одного з його захисників-адвоката І. Фоміна, в цілому, суд заслухав близько 140 свідків, більшість з яких були представниками МВС України та всі вони виправдовували Ю. В. Луценка, відмовляючись від власних свідчень, що були надані у ході досудового слідства. Більшість з них вказували на тиск, який довелося зазнати на досудових етапах кримінального провадження [39].

Аналіз сучасного стану судочинства свідчить, що у кримінальному провадженні, насамперед службові особи правоохоронних органів використовують сфальсифіковані докази для притягнення невинного до відповідальності або виправдання винуватого.

Так, відповідно до повідомлення прокуратури Донецької області у порядку ст. 208 КПК 20.07.2017 р. затримано трьох дільничних офіцерів сектору превенції Покровського відділу поліції ГУ Національної поліції у Донецькій області за підозрою у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 307 КК України, яких звинувачують у катуванні затриманих з метою отримання зізнань, а також підробленні доказів. Вказані поліцейські створили злочинну схему штучного покращення показників службової діяльності та фальсифікували докази винуватості осіб у кримінальних провадженнях, зокрема, передавали наркозалежним особам наркотики, а потім затримували та відомості щодо них вносили до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Крім того, зловмисники в приміщенні одного з дільничних пунктів поліції змушували затриманого взяти на себе відповідальність за злочин, якого він не скоював. Отримавши відмову від затриманого, поліцейські побили гумовим кийком по голові, тулубу, рукам та ногам [109].

За вироком Хмельницького міського районного суду від 07.07.2008 р. у справі № 1-669/2008 зазначено, що речовий доказ (одноразовий медичний шприц із світлою рідиною з кристалічною речовиною темно - фіолетового кольору) був підмінений. Після дослідження обставин справи суд дійшов до висновку, зазначивши в мотивувальній частині вироку, що докази, якими органи досудового слідства обґрунтовують винність особи С. у вчиненні доказів, є сумнівними та сфальсифікованими. Згідно з вироком суду вказану особу в пред'явленому обвинувачені за ч. 2 ст. 307, ч. 1 ст. 311 КК України визнано невинним та виправдано [23]

У контексті ч. 2 ст. 372 КК «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності» законодавцем згадується про «штучне створення доказів обвинувачення або інша фальсифікація» як кваліфікуюча ознака. Виходячи зі змісту цієї ознаки, словосполучення «інша фальсифікація» розуміється саме як «фальсифікація доказів». У ч. 2 ст. 383 КК «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину» та ч. 2 ст. 384 КК «Завідомо неправдиве показання» також однією із кваліфікуючих ознак є відповідно «штучне створення доказів обвинувачення» та «штучне створення доказів обвинувачення чи захисту» [130, с. 23].

У аспекті викладеного В.Н. Кубальський зазначає, що «фальсифікація доказів може виступати способом вчинення інших злочинів: 1) притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК); 2) незаконного звільнення підозрюваного або обвинуваченого від кримінальної відповідальності (ст.ст. 364, 365 КК); 3) постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК)» [85, с. 524].

Перш, ніж визначити наведене поняття, необхідно з'ясувати етимологію слова «фальсифікація».

З цього приводу І. С. Іванов зазначає, що «фальсифікація» у повсякденному житті вживається менш, ніж слова «брехня» та «обман». Основою їх побутового розуміння є те, що людина сприймає інформацію від іншої людини з викривленнями, якщо особа - джерело відомостей про факти, по-перше, повністю спотворюється дійсність (чиста брехня), по-друге, частково спотворюються фактичні обставини (навпіл брехня), в-третіх, приховується інформацію (брехня - умовчування). Особа вводиться в оману шляхом: 1) ствердженням про наявність або відсутністю фактів; 2) хибною інтерпретацією фактів; 3) підтриманням існуючої омани. Тобто, брехня й обман - феномени суспільства, вивченням яких займаються психологи. За їх твердженнями, брехня є наміром перекрутити дійсний стан речей та, частіше за все, виражається у змісті речових повідомлень, негайна перевірка яких неможлива або обумовлена певними труднощами. Вона може бути породжена егоїстичними мотивами та спрямована, зокрема на досягнення особистого добробуту за рахунок інших людей. Обман - це навпіл правда, яка провокує людину на помилкові висновки. Обманщик повідомляє тільки частину дійсних відомостей та, одночасно, приховує частину важливої інформації, яка необхідна для правильного висновку. Таким чином, на думку психологів, термінологічна різниця даних понять полягає лише в тому, що в людському спілкуванні брехня є повна фальсифікація (викривлення) дійсності, а обман - часткова. Проте, особа вводиться в оману, приходить до помилкових висновків, тому брехня і обман співпадають у своєму кінцевому результаті [54, с. 19-21]

З літературних джерел можна дізнатися, що термін «фальсифікація» (лат. falsificarе - підробляти) означає як підроблення будь-чого, спотворення, підміну справжнього хибним, уявним [179, с. 531]. Словникова література має декілька значень слова «фальсифікація»: 1) підроблення документів (спеціальний термін: зміна якості у бік погіршення при збереженні зовнішнього вигляду); 2) підміна чого-небудь дійсного, справжнього хибним, уявним; 3) підроблена річ видана за справжню; підробка [180, с. 549-550]. У вітчизняній Юридичній енциклопедії та Великому енциклопедичному юридичному словнику термін «фальсифікація» (франц. falsification - підробка, спотворення, від пізньолат. falsificarе - підробляти, falsus - фальшивий і facere - робити) - це дія, яка виражається в умисному спотворенні, викривленні, перекрученні, підтасовці або завідомо неправильному тлумаченні, висвітленні тих чи інших явищ, подій, фактів, підробленні тощо [236, с. 249; 20, с. 935].

На думку І. А. Гаага, «фальсифікація - це сукупність підробки і підроблення, при якому особа спочатку виготовляє не відповідний об'єктивній дійсності предмет (або шляхом внесення помилкових змін до справжнього предмету, або шляхом виготовлення спочатку підробленого предмету), а потім його використовує згідно з тими цілями, які має намір досягти» [27, с. 69].

Із наведеного випливає, що суть етимологічного значення слова «фальсифікація» полягає у безпосередньому зв'язку із підробленням (спотворенням) та існуванні конкретної мети - підмінити справжню річ або предмет на підроблені.

Для з'ясування кримінально - правової природи фальсифікації доказів має значення процесуальне розуміння поняття «доказ», оскільки у будь-якому судочинстві об'єктивні обставини справи або провадження встановлюються саме доказами.

Процесуальні законодавства різних форм судочинства визначають докази як різні відомості про факти (фактичні дані), на підставі яких встановлюються дійсні події, що мають значення для постановлення правосудного судового рішення у справі чи провадженні. Фактичними даними є не самі факти, а інформація про них. Фактами є дійсні явища та події, які не можуть бути долучені до матеріалів справи (провадження) без їх упредметнення та покладені в основу судового чи іншого процесуального рішення. Тому, суд та учасники процесу судочинства використовують лише ті відомості про факти, що матеріалізовані у показаннях свідків, висновках експертів, звітах оцінювачів про оцінку майна, документах і предметах та які є джерелами доказів (засобами доказування).

Отже, незалежно від форми судочинства будь-який доказ характеризується органічною єдністю фактичних даних (відомостей про факти) та процесуального джерела його одержання (засобу доказування), тобто відповідно змістом та формою. З цього приводу ми цілком підтримуємо М. А. Погорецького, який зазначає, що «фактичні дані у будь-якому з названих процесуальних законах джерел можуть існувати, зберігатись, передаватись та досліджуватися виключно в їх нерозривній єдності з останніми. За відсутності такої єдності доказ втрачає свою сутність» [142].

Відсутність єдиного розуміння поняття «фальсифікації доказів» породжує різноманітність поглядів у визначенні цього поняття та переліку дій, що ним охоплюється.

Проведеним нами анонімним опитуванням 300 засуджених у трьох виправних колоніях на території Житомирської, Чернігівської та Харківської областей установлено, що у ході кримінального провадження щодо них вчинялися такі факти незаконних дій із доказами, покладені у судові рішення на обґрунтування вини у вчиненні злочинів, як: 1) обмова з боку свідків - 14%; 2) викривлення змісту документу (дописка) або виправлення в ньому підпису шляхом підчистки - 9%; 3) неправильне відображення у протоколах дійсних подій - 7%; 4) використання «підставних» свідків - 11%: 5) підкидання грошових коштів, наркотичних засобів, патронів, викрадених речей, вогнепальної та холодної зброї - 11%; 6) відмова слідчого та суду долучити документи, які спростовують обвинувачення - 9%; 7) недостовірний висновок експерта, що полягає його складання без реального предмета дослідження - 7%; 8) долучення до матеріалів провадження документів та речових доказів, які не мають відношення до дійсних обставин, у тому числі монтаж відеозвукозапису - 9%; 9) підміна документів, речових доказів на різних стадіях провадження - 11%; 10) відмова долучити до матеріалів провадження документів, предметів або допитати свідків, які підтверджували невинуватість засудженого, а також знищення таких доказів - 9%. Загалом, кожен третій засуджений вважає, що докази, на яких ґрунтується вирок, повністю чи частково сфальсифіковані (Додатки Б, В).