Кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів

У Кримінальному уложенні 1903 року норми, що передбачали відповідальність за фальсифікацію доказів, були зосереджені у Главі 7 «Про протидію правосуддю». Караними визнавалися наступні діяння: 1) завідомо неправдива заява органам влади (ст. 156); 2) завідомо неправдивий донос, поєднаний з завідомо неправдивим обвинуваченням (ст. 157); 3) давання неправдивих показань (ст.ст. 158, 160-161, 169); 4) підроблення або перероблення письмового або речового доказу з метою накликати підозру на певну особу у вчиненні злочинного діяння або службового проступку, якщо такий хибний доказ став предметом дізнання або став приводом для порушення кримінального переслідування або для дисциплінарної відповідальності (ст. 159); 5) пошкодження, приховування або захоплення речового чи письмового доказу (ст. 166). Службовому підробленню присвячено Главу 21 «Про підроблення» (ст. 437-452), в якій були виділені об'єкт і суб'єкт цього злочину. Так, винний притягувався до кримінальної відповідальності за: 1) пошкодження, приховування, захоплення, підроблення та переробку доказів цивільного стану іншої особи з метою замовчування чи зміни його стану (ст. 438); 2) використання завідомо неналежного йому акту стану для заволодіння (привласнення) чужого цивільного стану (майна) (ст. 439) [196, с. 64-67, 141-146]. Фактично, передбачені ст. 159 діяння, охоплювалися визначеним нами поняттям «фальсифікація доказів».

Глава 37 «Про злочинні діяння по службі державній та громадській» містила ряд норм, що встановлювали відповідальність службовців, до яких також належали слідчі та судді, за окремі діяння, пов'язані із штучним створенням доказів обвинувачення. Зокрема, злочинами визнавалися: 1) приховання у доносі істотної обставини вчинення злочину (ст. 644); 2) примушування внаслідок зловживання службовими повноваженнями або заходами, не сумісними з правосуддям обвинуваченого, до визнання, а свідка до давання показань при провадженні цивільних справ або справ про кримінальну чи дисциплінарну відповідальність (ст. 676) [196, с. 212, 223].

Таким чином, у Кримінальному уложенні 1903 року містилися норми, що передбачали відповідальність за різноманітні форми фальсифікації доказів, зокрема за підроблення речових доказів, а не тільки документів, а також пред'явлення до суду завідомо неправдивого доказу. До відповідальності за ці злочини притягувалися як службовці - спеціальний суб'єкт, так і будь-яка особа - загальний суб'єкт. Норми цієї правової пам'ятки були покладені в основу наступних кримінальних законодавств.

Подальша систематизація норм кримінального законодавства була викладена у першому кодифікованому нормативно-правовому акті -КК УРСР 1922 року, який був пов'язаний із утворенням Радянського Союзу. З метою встановлення єдності кримінального законодавства за основу даного кодексу був взятий КК РСФРР [124, с. 204].

У КК УРСР 1922 року норми, які передбачали відповідальність за фальсифікацію доказів, містилися у різних розділах та главах. Так, відповідно до глави 2 «Посадові (службові) злочини» Розділу «Про контрреволюційні злочини» караним визнавалися такі діяння: 1) зловживання владою або службовим становищем (ст. 109); 2) перевищення влади або службових повноважень (ст. 110); 3) примушування до давання показань при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить слідство або дізнання (ст. 112); 4) службове підроблення (ст. 116). У Розділі III «Злочини проти життя, здоров'я та гідності особистості» встановлювалася відповідальність за: 1) завідомо неправдивий донос органу судової або слідчої влади, або службовій особі, яка має право починати провадження про вчинення певною особою злочинного діяння (ст. 177); 2) завідомо неправдиві показання, дане свідком, експертом, перекладачем при проведенні дізнання, слідства або судового розгляду (ст. 178); 3) завідомо неправдиві донос та показання, поєднанні із штучним створенням доказів обвинувачення (ст. 179) [209].

У зв'язку із викладеним, можна констатувати, що вперше у КК УРСР 1922 року міститься посилання на словосполуку «штучне створення доказів обвинувачення» як форму фальсифікації доказів.

Практично схожа ситуація у сфері протидії фальсифікації доказів спостерігалася за КК УРСР 1927 року. На відміну від КК УРСР 1922 року, у даному кодексі містилася стаття 78 глави 2 «Інші злочини проти порядку управління», якою встановлювалася відповідальність за викрадення, пошкодження, приховування або знищення офіційних чи приватних документів із державних установ з метою перешкоджання правильному розгляду справ або, взагалі, діяльності установ [213]. Диспозиція цієї статті налічує, на нашу думку, вичерпний перелік діянь щодо вилучення документів із будь-якої справи, які за певних обставинах, можуть бути способом фальсифікації доказів.

Норми КК УРСР 1960 року (вступив в дію з 01.04.1961 р.), якими передбачалася відповідальність за фальсифікацію доказів, законодавець розмістив у двох главах. Відповідно до глави VII «Посадові злочини» караними визнавалися такі діяння посадових осіб: 1) зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165); 2) перевищення влади або службових повноважень (ст. 166); 3) посадовий підлог (ст. 172). У главі VIII «Злочини проти правосуддя» передбачалася відповідальність за: 1) примушування при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка провадить дізнання або попереднє слідство (ст. 175); 2) завідомо неправдивий донос (ч. 1 ст. 176); 3) завідомо неправдиве показання (ч. 1 ст. 177); 4) примушування свідка (експерта) до дачі завідомо неправдивих показань (висновку) (ст. 180) [211]. КК УРСР 1960 року не містив поняття «фальсифікація доказів». Однак у таких злочинах, як ч. 2 ст. 176, ч. 2 ст. 177, а також ч. 2 ст. 174 («Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності») передбачалася відповідальність за діяння, поєднанні із штучним створенням доказів обвинувачення як кваліфікуючою ознакою, що, по суті, є способом фальсифікації доказів.

У чинному КК України, який діє з 01.09.2001 р., у контексті ч. 2 ст. 372 «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності» уперше згадується про «штучне створення доказів обвинувачення або інша фальсифікація» як кваліфікуюча ознака. З цього випливає, що така ознака вказує на фальсифікацію доказів саме у кримінальному судочинстві

Оскільки у КК України відсутня спеціальна стаття, що встановлює відповідальність за фальсифікацію доказів, виникає необхідність кваліфікації цих діянь за іншими статтями, які розміщені у двох розділах Особливої частини даного Кодексу. Так, до Розділу XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг» включено ст.ст. 364-366, якими передбачена відповідальність спеціального суб'єкта - службової особи за вчинення протиправних діянь із доказами у кримінальному провадженні. У Розділ XVIII «Злочини проти правосуддя» законодавець об'єднав такі злочини, пов'язані із фальсифікацією доказів, як:1) примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку прокурора, слідчого або працівника підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність (ст. 373); 2) завідомо неправдиве показання свідка, потерпілого, завідомо неправдивий висновок експерта, завідомо неправдивий звіт оцінювача про оцінку майна, завідомо неправильний переклад та подання завідомо недостовірних або підроблених доказів, а також ті самі дії, поєднані із штучним створення доказів обвинувачення чи захисту (ст. 384); 4) примушування свідка, потерпілого, експерта до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погроз або їх підкуп з тією самою метою (ст. 386) [79].

Слід відзначити, що за діючим КК України криміналізовано низку протиправних діянь із офіційними документами та їх підроблення, вчиненні загальним суб'єктом злочину (ст. 358), на відміну від КК УРСР 1960 року, а у ст. 384 цього Кодексу законодавцем уперше вжито термін «подання завідомо недостовірних або підроблених доказів» як діяння, а також «штучне створення доказів» як види фальсифікації доказів. У контексті викладеного відмітимо, що до внесення змін до ст. 384 КК України, які набули чинності 15.12.2017 р., за підроблення офіційних документів, які використовувалися як докази у будь-якій формі судочинства, особа притягувалася до відповідальності за ст. 358 КК України.

1.3 Відповідальність за фальсифікацію доказів за зарубіжним кримінальним законодавством

Дослідивши кримінальне законодавство зарубіжних держав, можна виявити недоліки вітчизняного закону про кримінальну відповідальність у сфері протидії фальсифікації доказів та узагальнити науково обґрунтовані пропозиції для його удосконалення у цій частині. У контексті викладеного М. Ансель зазначає, що «вивчення зарубіжного права відкриває перед юристом нові горизонти, дозволяючи йому краще пізнавати право своєї країни, бо специфічні риси цього права особливо чітко виявляються в порівнянні з іншими системами. Порівняння здатне озброїти юриста ідеями та аргументами, які не можна отримати навіть при дуже гарному знанні тільки власного права» [5, с. 38].

Слід відмітити, що у багатьох державах значного розвитку отримали порівняльно-правові дослідження, метою яких є вивчення закономірностей розвитку сучасних правових систем, удосконалення національних законодавств та поглиблення міжнародного співробітництва у галузі юриспруденції. Такі дослідження сприяють не лише вирішенню існуючих проблем, а й виявленню та вдосконаленню нових актуальних питань [127, с. 144].

У даному дослідженні ми пропонуємо порівняти кримінальні законодавства держав ряду європейських та інших країн із вітчизняним кримінальним законодавством в частині встановлення кримінальної відповідальності за діяння, пов'язані із протиправними діями із доказами, оскільки такий аналіз може мати певні позитивні моменти, які можуть бути ураховані вітчизняним законодавцем для удосконалення кримінального законодавства.

Перша група країн, КК яких були проаналізовані, - це країни пострадянського простору, оскільки упродовж значного проміжку часу їх законодавство, у тому числі і вітчизняне, формувалося однаково. Із набуттям незалежності кримінальні законодавства цих країн мали певні відмінності.

Так, КК Казахстану (офіційна назва держави - Республіки Казахстан) містить ст. 416 «Фальсифікація доказів та оперативно-розшукових матеріалів», цивільній справі особою, яка бере участь у справі, або її представником (ч. 1); фальсифікацію доказів у справах про адміністративні правопорушення, вчинене службовою особою, уповноваженою складати відповідний протокол (ч 2); фальсифікацію оперативно-розшукових матеріалів або протоколів негласних слідчих дій або додатків до них працівником органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність (ч. 3); фальсифікацію доказів у кримінальному судочинстві особою, яка здійснює досудове розслідування, прокурором, спеціалістом, що приймає участь у процесуальних діях чи захисником (ч. 4); діяння, передбачені ч.ч. 1-4 цієї статті, що спричинило винесення неправосудного вироку, рішення або іншого судового акту (ч. 5); фальсифікацію доказів по кримінальній справі про тяжкий чи особливо тяжкий злочин, а так само фальсифікація доказів, яка потягла тяжкі наслідки (ч. 6) [206].

Досліджуючи кримінальні законодавства інших пострадянських держав, І. О. Волкова. вказує, що більшість з них (Азербайджанська Республіка - ст. 294 КК (далі - Азербайджан), Республіка Білорусь - ст. 395 КК (далі - Білорусія), Російська Федерація - ст. 303 КК (далі - РФ), Республіка Молдова - ст. 310 КК (далі - Молдова), Республіка Грузія - ст.ст. 369, 369-1 КК (далі - Грузія), Киргизька Республіка - ст. 326 КК (далі - Киргизія) також містять окрему норму, якою передбачено кримінальну відповідальність за фальсифікацію доказів, в тій чи іншій мірі подібній до ст. 416 КК Казахстану [26, с. 31]. У зв'язку з цим, ми вважаємо, що немає сенсу детально аналізувати КК зазначених республік. До цього слід додати, що ч. 2 ст. 395 КК Білорусі до суб'єктів фальсифікації доказів включає не тільки посадових осіб дізнання, слідства і прокуратури, а також і суддю [75]. У ч. 1 ст. 310 КК Молдови встановлена відповідальність за фальсифікацію доказів в цивільному чи кримінальному процесі особою, яка бере участь у справі, чи його представником. За ч. 2 настає відповідальність за перелічені в ч. 1 дії, вчинені посадовою особою. Суб'єктом злочину за ч. 3 є адвокат, що вчинив передбачені в ч. 1 дії при укладенні угоди про визнання вини [207]. На відміну від КК вказаних країн, КК Республіки Таджикистан (ст. 358) та КК Республіки Узбекистан (ст. 238) (далі - Узбекистан) не містять такої окремої норми, проте під фальсифікацією доказів мають на увазі лише завідомо неправдиве показання [18, с. 52].

Дещо по-інший зміст має диспозиція ст. 289 «Фальсифікація доказів» КК Латвії (офіційна назва держави - Латвійська Республіка), відповідно до якої передбачена відповідальність за створення завідомо неправдивих доказів чи приховування наявних доказів, вчинені суддею чи особою, яка здійснює досудове розслідування. Слід відмітити, що термін «фальсифікація», ураховуючи його лексичне значення, не включає таке діяння, як приховування наявних доказів. Також цим Кодексом визнані караними такі діяння, що можуть перешкоджати встановленню істини у справі, як: 1) умисна невидача предметів, документів та інших матеріалів, які можуть мати значення доказів в кримінальній справі, установі досудового розгляду чи суду, що витребували їх у особи, яка не є підозрюваною, обвинуваченою чи підсудною (ст. 306); 2) викрадення, умисне знищення, пошкодження чи підробку матеріалів кримінальної справи (ст. 307) [202].

Ураховуючи євроінтеграційні процеси України, у тому числі у галузі кримінального законодавства, варто проаналізувати КК окремих європейських держав, які, на наш погляд, є більш прогресивними та новішими у частині встановлення відповідальності за фальсифікацію доказів. У контексті викладеного, ми вважаємо, що КК Франції та Іспанії найбільш повно відповідають вимогам сучасності у цій сфері.

Так, статті КК Франції, що встановлюють відповідальність за злочини, пов'язані із фальсифікацією доказів, включено до відділу ІІ «Про перешкоджання здійсненню правосуддя» глави IV «Про посягання на здійснення правосуддя» та глави І «Про підроблення» розділу IV «Про посягання на суспільну довіру». Так, ст. 434-4 визнано караним діяння, вчинене з метою перешкоджання встановленню істини, що виявляється у: 1) зміні стану місць вчинення злочину чи проступку шляхом спотворення, фальсифікації чи стирання відбитків або слідів або шляхом підкидання, переміщення чи знищення будь-яких предметів (п. 1); 2) знищенні, вилученні, приховуванні чи спотворенні будь-якого державного чи приватного документу або предмету, здатного полегшити розкриття злочину чи проступку, пошук доказів чи засудження винних (п. 2). У разі вчинення вказаних діянь особою, покликаною в силу своїх обов'язків сприяти встановленню істини, покарання суттєво збільшується. Якщо будь - яка особа знала про існування доказів невинуватості особи, тимчасово взяту під варту або засудженої за злочин, що виразилося в умисному утриманні від негайної дачі про це показань судовим або адміністративним органам влади передбачає покарання за ст. 434-11. Караним також є діяння, що полягає у використанні обіцянок, подарунків, тиску, погроз, побоїв, хитрощів чи обману в ході судового процесу для схиляння іншої особи до давання неправдивих показань або до тримання від давання показань (ст. 434-15). Експерт притягується до кримінальної відповідальності за ст. 434-20 у разі фальсифікації своїх письмових висновків чи усних показань або результатів експертиз. У ст. 441-1 визначено, що підробленням є спотворення істини, вчинене різним способом, у будь-якому письмовому тексті або іншому носії інформації, яке може бути доказом якогось права чи факту з юридичними наслідками. По суті мова йде про фальсифікацію документів чи їх матеріальних носіїв, що заборонено цією нормою. За підроблення документу або його використання, що видається органом державного управління передбачена відповідальність за ст. 441-2. Покарання призначається також за зловмисне зберігання підроблених документів відповідно до ст. 441-3 [215].

Норми кримінального законодавства, що забороняють фальсифікацію доказів, законодавець Іспанії (офіційна назва держави - Королівство Іспанія) передбачив у розділі ХVIII «Про фальсифікації» (ст.ст. 386-403). Так, притягується до відповідальності посадова особа або державний службовець, який при виконанні своїх обов'язків вчинить підроблення документів такими способами: 1) змінить в документі суттєвий елемент чи реквізит; 2) підробить цілком або частково, ввівши в оману щодо його справжності; 3) напише в акті про участь осіб, яких в дійсності не було, чи припише присутнім особам заяви або дії, що відрізняються від тих, які вони здійснювали насправді; 4) схибив жодним словом у викладі подій (ст. 390). За ст. 392 караним визнається підроблення приватною особою державного офіційного або комерційного документу способом, зазначеним у підпунктах 1)-3) ст. 390. Також злочином вважається надання до суду або використання: 1) свідомо підробленого документу з метою завдання шкоди третій особі (ст. 393); 2) завідомо неправдивого документу для заподіяння шкоди іншій особі (ст. 396). Крім того, КК Іспанії містить норми, якими також заборонено діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів, зокрема Главу VI «Про неправдиве свідчення» (ст.ст.458-462) та Главу VII «Про обструкцію правосуддю і порушення професійного обов'язку» (ст.ст. 463-467). За ст.458 до кримінальної відповідальності притягується свідок, який дасть неправдиві показання в судовому засіданні (ч. 1). Кримінальне покарання за ст. 461 встановлюється за умисне надання фальшивого свідка, експерта чи перекладача (ч. 1 ); за ч. 2 - тому, хто свідомо надасть суду фальшиві документи. За цією статтею покарання також призначається, якщо злочин було вчинено адвокатом, прокурором, соціальним службовцем чи представником прокуратури під час професійної діяльності або виконання своїх функцій. Згідно із ст. 464 до кримінальної відповідальності притягується особа, яка вчиняє такі діяння: 1) насильством чи залякуванням спробує прямо чи опосередковано вплинути на заявника, сторону чи обвинуваченого, адвоката, прокурора, експерта, перекладача або свідка в процесі для того, щоб той змінив свою процесуальну позицію (ч. 1); 2) вчинить будь-яку дію, що посягатиме на життя, недоторканість, свободу, статеву свободу чи майно в якості помсти особам, вказаним в попередній частині, за їх діяльність в судовому процесі (ч. 2). За ст. 465 кримінально караними є діяння адвокатів, прокурорів щодо знищення, зіпсування або приховування документів чи дій, про які вони отримали повідомлення в силу свого положення (ч. 1), а також такі ж діяння, вчинені приватною особою (ч. 2) [201].

КК Федеративної Республіки Німеччини (далі - ФРН) у § 269 розділу 23 «Підробка даних, значущих для отримання доказів» встановлює відповідальність особи, яка з метою обману в правозастосовній діяльності збирає або змінює дані, значимі для отримання доказів, таким чином, що відбувається сприйняття підроблених чи сфальсифікованих документів або використовує подібним чином зібрані чи змінені дані [214].

У § 293 «Підроблення доказів» розділу 12 «Злочини проти достовірності документів та засобів доказування» КК Австрії (офіційна назва держави - Австрійська Республіка) передбачена відповідальність того, хто «виготовляє фальшивий доказ чи підробляє справжній, якщо він діє з наміром, що такий доказ буде використаний в судовому чи адміністративному процесі». Суб'єктом даного злочину може бути будь-яка особа, яка перекручує, підробляє докази або їх використовує у суді. Відповідно до § 295 цього кодексу до кримінальної відповідальності притягується особа за знищення, пошкодження чи приховування засобу доказування, яке призначене для використання в судовому чи адміністративному процесі [197, с. 64-265].

Параграфи КК Данії (офіційна назва держави - Королівство Данія), якими визнано караними діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів, включено до глави 17 «Неправдиві докази та неправдиве обвинувачення» (§ 158-165) та глави 19 «Злочини щодо доказів» (§ 171-179). Так, передбачена відповідальність: 1) за давання неправдивих доказів у національному та іноземному суді (§ 158); 2) за подання неправдивого доказу особою, якій пред'явлено обвинувачення в порядку державних кримінальних процедур (§ 159); 3) за неправдиві показання будь-якою особою з метою, щоб невинній особі було пред'явлено обвинувачення або вона була засуджена, або до неї могли застосовуватися правові наслідки, а також за знищення, спотворення або усунення доказу або подання помилкового доказу з метою, щоб будь-якій особі було пред'явлено обвинувачення або вона була засуджена за вчинення злочину (§ 164). У ч. 1 § 171 зазначено, що особа з наміром здійснення обману з будь-якого питання, пов'язаного з правовими наслідками, використовує підроблений документ визнається винним у підробці документів. Також у цьому параграфі вказано, що документом є письмове твердження з іменем автора, призначене для використання або використовується як доказ будь-якого права (ч. 2), а документ є підробленими, якщо він виходить не від автора, зазначеного на ньому або в ньому, будь-що додано або змінено іншою особою, крім автора (ч. 3). Інші параграфи глави 19 КК Данії передбачають відповідальність за незаконні дії з документами, які можуть бути доказами у будь-якому питанні, пов'язаному із правовими наслідками. За § 178 караним визнано дії особи, яка знищує, усуває або робить недійсним повністю або частково доказ, який може бути використаний з будь-якого питання [200, с. 40-145, 147-153].

Відповідно до ст. 225 розділу «Підроблення документів» Книги 2 КК Голландії до відповідальності притягується особа, яка шляхом обману виготовляє або фальсифікує документ, що є доказом будь-якого факту, з метою використання його як справжнього і нефальсифікованого або для використання його іншими особами. За ст. 360 розділу ХХVIII «Злочини, пов'язані із зловживаннями по посаді» цієї Книги передбачена відповідальність публічного службовця або особи, яка виконує постійно чи тимчасово будь-яку публічну посаду, за внесення недостовірних записів до книг або регістрів, призначені виключно для адміністративного контролю, або фальсифікують такі книги або регістри. Караним визнані діяння особи, зазначеної у ст. 360, яка умисно привласнює, руйнує, псує або робить непридатним предмет, призначений для використання в якості доказу, або правовий акт, документи або регістри [199].

Глава 14 «Про злочини, пов'язані із фальсифікацією» КК Швеції включає 12 статей. Стаття 1 наголошує, що виготовлення або використання фальшивого документу, а так само зміна чи доповнення справжнього документу, доведеного експертизою, визнається злочином за підроблення документів. Під документом розуміється протокол, контракт, вексель, довідка або інший документ, складений як доказ, або важливий як доказ. Також визнається злочином знищення (ст. 4), використання фальшивого (ст. 9) та приховування (ст.12) документа [216].

Відповідно до § 120 глави 11 «Посадові злочини» КК Норвегії до відповідальності притягується лише посадова особа, яка умисно робить в офіційному документі неправильний запис або приховує правду. У главі 15 «Надання неправдивих показань» розміщені §§ 168-172, якими заборонено будь-якій особі викривляти та приховувати дійсні обставини злочину чи сприяти у цьому [203, с. 130-131].

Законодавець Болгарії (офіційна назва держави - Республіка Болгарія) злочини, пов'язані із фальсифікацією доказів, розмістив в окремі глави КК. Зокрема, глава 9 «Підроблення документів» цілком присвячена виготовленню та використанню сфальсифікованого (підробленого) документу, включаючи його знищення або приховування, вчинене як загальним суб'єктом (ст.ст. 308. 309, 312-319), так і службовою особою (ст.ст. 310, 311). У розділ 3 «Злочини проти правосуддя» глави 8 «Злочини проти діяльності державних органів та громадських організацій» передбачено кримінальну відповідальність за незаконні примусові заходи з метою отримання від обвинуваченого, свідка або експерта визнання, показання або висновки, вчиненні представником влади (ст. 287). Окремим злочином визнається виготовлення та використання будь-якою особою підробленого технічного запису, а також його переробка та знищення, чим вводиться в оману орган судової влади щодо дійсних обставин (ст. 287а). За ст. 290 визнано караним умисне неправдиве показання свідка або умовчування істини перед судом, а також діяння перекладача, що полягають в завідомо невірному перекладі чи тлумаченні. За підтвердження неправди або приховування істини у письмовій заяві передбачена відповідальність згідно із ст. 290а. Відповідно до ст. 291 експерт притягується до відповідальності за: 1) завідомо неправдиве показання чи надання суду невірного висновку (п. 1); 2) діяння, передбачені п. 1 цієї статті, вчиненні з необережності (п. 2). У той же час ст. 292 передбачає умови звільнення за злочини, передбачені ст.ст. 290, 291, а саме: 1) якщо особа, що надала правдиві показання, висновок чи переклад, звинуватило б себе у злочині (п. 1); 2) якщо особа відмовиться від уповноваженого органу від лжесвідчення, невірного перекладу, тлумачення чи висновку до вступу вироку або рішення у законну силу та до його кримінального переслідування (п. 2). Також положення п. 2 ст. 292 застосовується у випадках, встановлених ст. 290а, якщо особа відкличе свою заяву до винесення рішення у справі, по якій надавалася така заява [205].

Статті КК Польщі (офіційна назва держави - Республіка Польща), якими визнано караними діяння фальсифікуючого характеру, об'єднані у главу ХХХ «Злочини проти правосуддя». Встановлена кримінальна відповідальність за: 1) надання неправдивих показань свідком; експертом, спеціалістом, перекладачем - висновків або перекладу, що можуть бути використані як докази у будь-якій формі судочинства (ст. 233); 2) неправдиве обвинувачення особи у вчиненні злочину органом, покликаному здійснювати переслідування або виносити рішення у справах про злочини, у тому числі податкових, чи проступках (ст. 234); 3) штучне створення доказів або інші такі діяння, спрямовані на переслідування особи, яка завідомо невинна у вчиненні злочину, у тому числі податкового, або проступку (ст. 235); 4) приховування доказів невинуватості особи, підозрюваної у скоєнні злочину, у тому числі податкового, або проступку (ст. 236); 5) застосування насильства або протизаконної погрози з метою впливу на свідка, експерта, перекладача, обвинувача або обвинуваченого (ст. 245); 6) застосування насильства, протизаконної погрози чи знущання над іншою особою, вчинене публічною посадовою особою або особою, яка діє за її дорученням, з метою отримання певних показань, пояснень, інформації або заяви (ст. 246) [208].

КК Туреччини містить ст. 296 глави 6 «Приховування злочинів та знищення доказів злочину» розділу 4, якою передбачено відповідальність непрямого співучасника злочину, який сприяє заплутуванню проведення офіційного розслідування або укриттю винної особи від офіційного, знаючи місце приховування особи, або знищить, змінить або пошкодить ознаки і докази злочину [210].

Аналіз зарубіжного кримінального законодавства свідчить, що норми, які регламентують відповідальність за фальсифікацію доказів, закріплені у КК багатьох держав, втім, підходи законодавців щодо врегулювання цього питання є різними.

Зокрема, КК більшості республік пострадянського простору містять спеціальну норму, яка передбачає відповідальність за фальсифікацію доказів із назвою «Фальсифікація доказів» (КК Азербайджанської Республіки - ст. 294, КК Латвійської республіка - ст. 289, КК Республіка Білорусь - ст. 395, Республіки Казахстан - ст. 416 КК, КК Республіки Молдова - ст. 310, КК Республіки Грузія - ст.ст. 369, 369-1, КК Киргизької Республіки - ст. 326, КК Російської Федерації - ст. 303. Законодавець Іспанії у Книзі II передбачив розділ ХVIII із назвою «Про фальсифікації» (ст.ст. 386-403), в якому зосередив статті, якими заборонено підроблення державного чи комерційного документа або сертифіката, а також умисне надання фальшивого свідку.

У КК деяких зарубіжних країн (ФРН, Австрія, Польща, Норвегія, Болгарія, Швеція, Данія, Іспанія, Франція) відсутня така окрема норма, а діяння, що віднесені до вказаного терміну, кваліфікуються за відповідними нормами з іншими назвами, які по суті означають різні форми фальсифікації, а саме: відділ ІІ «Про перешкоджання здійсненню правосуддя» глави IV «Про посягання на здійснення правосуддя» та глава І «Про підроблення» розділу IV «Про посягання на суспільну довіру» КК Франції; § 269 розділу 23 «Підробка даних, значущих для отримання доказів», § 293 «Підроблення доказів» розділу 12 «Злочини проти достовірності документів та засобів доказування» КК Австрійської Республіки; §158-165 глави 17 «Неправдиві докази та неправдиве обвинувачення» та §171-179 глави 19 «Злочини щодо доказів» КК Данії; ст. 225 розділу XII «Підроблення документів» Книги 2 КК Голландії; Глава 14 «Про злочини, пов'язані із фальсифікацією» КК Швеції; глава 9 «Підроблення документів» КК Болгарії.

Проаналізувавши диспозиції відповідних статей, слід вказати, що вони поділяються на частини в залежності від форми судочинства та предмета злочину - процесуально визначених джерел доказів (засобів доказування). Зокрема, такий поділ запроваджено: у цивільній справі (КК Азербайджану, Казахстану, Киргизстану, РФ, Таджикистану), у цивільній та господарській справі (КК Білорусі), у цивільному процесі (КК Молдови); у кримінальній справі (КК Азербайджану, Білорусі, Киргизстану, РФ, Таджикистану), оперативно-розшукові матеріали або протоколи негласних слідчих дій чи додатки до них (КК Казахстану), результати оперативно-розшукової діяльності (КК РФ), у справах про адміністративні правопорушення (КК Казахстану), у ході кримінального судочинства (КК Казахстану), у кримінальному процесі (КК Молдови).

З цього приводу цікавою є позиція законодавця Грузії, який виділив в окремі статті фальсифікацію доказів у цивільній або адміністративній справі (ст. 369 КК) та кримінальній справі (ст. 369-1 КК).

Незважаючи на те, що кримінальні законодавства деяких розглянутих нами деяких країн визначають фальсифікацію доказів як самостійний кваліфікований склад злочину, проте у диспозиціях відповідних статтях не наведено переліку діянь, що охоплюються цим злочином, за виключенням КК Франції, у ст. 441-1 якого надано роз'яснення поняття «підроблення» як складової «фальсифікації». Видається, що наявність такої спеціальної норми не означає більш ефективнішу протидію цим негативним явищам. На наш погляд, кримінально-правова охорона доказів від їх фальсифікації може бути на достатньо належному рівні у випадку своєчасного віднесення її різноманітних форм до злочинів та встановлення за них кримінальної відповідальності.

Здійснене порівняльне дослідження дало змогу виявити схожі риси та відмінності між нормами вітчизняного і зарубіжного КК, які встановлюють відповідальність за фальсифікацію доказів.

З'ясовано, що до КК Іспанії, Австрії, Латвії, Польщі, Франції, Голландії, Туреччини, Болгарії передбачають кримінальну відповідальність за знищення, пошкодження, вилучення справжніх, а також за надання сфальсифікованих (підроблених) доказів, передбачених відповідними нормами процесуальних законів. За вітчизняним КК визнаються караними незаконні дії із доказами у кримінальному провадженні (ст.ст. 364-366, 373, 384 КК) та аналогічні діяння у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві (ст.ст. 384, 386).

Приховуванню доказів присвячені окремі статті КК Франції, Голландії, Латвії, Польщі, Туреччини. КК України передбачає кримінальну відповідальність тільки за приховування офіційних документів (ст. 357). Проте, таке діяння не охоплюється терміном «фальсифікація».

КК Франції містить окремі статті за неправдиві свідчення, спотворення перекладачем змісту документів та фальсифікацію експертом своїх письмових висновків чи усних показань, або результатів експертиз на відміну від КК України, в якому аналогічні діяння об'єднані в одну норму (ст. 384).

Слід звернути увагу на КК Болгарії, яким встановлена відповідальність експерта також за неправильний висновок з необережності. Вітчизняний КК за аналогічне діяння передбачає відповідальність експерта лише за надання завідомо неправдивого висновку, тобто за наявності умисної форма вини. За КК України неправдивий висновок експерта, складений з необережності, за певних обставин, може бути кваліфікований як службова недбалість (ст. 367 КК). Слід звернути увагу вітчизняного законодавця, що ст. 292 КК Болгарії передбачає умови звільнення особи від кримінального переслідування за неправдиве показання, висновок чи переклад (тлумачення), на відміну від КК України, який не містить аналогічної норми.

Законодавці Франції, Іспанії, Польщі, Болгарії визнають кримінально караними такі діяння, як схиляння особи шляхом підкупу, залякування, насильства або інших дій до давання неправдивих показань, що по суті є штучне створення доказів. В залежності від суб'єкту злочину КК України містить подібні норми, зокрема ст.ст. 373, 386 [123, с.124].

Варто зазначити, що такі країни, як ФРН, Австрія, Норвегія, Швеція, Данія фальсифікацію доказів розглядають як підроблення документів та кримінальна відповідальність встановлюється лише за це діяння. За КК України розширений перелік суспільно небезпечних діянь, що охоплюються вказаним поняттям, зокрема штучне створення доказів. Зазначимо, що найменше відмінностей із КК України в частині встановлення відповідальності за підроблення документів, мають КК Швеції, Данії та Іспанії, які містять подібні норми.

Суб'єктом фальсифікації за КК Іспанії, Австрії, Данії може бути будь-яка особа, що спотворює, підробляє або використовує в суді докази. До суб'єктів зазначених діянь у кримінальному судочинстві Т. А. Веденєєва пропонує включити спеціаліста, потерпілого, а також суддю, секретаря судового засідання та помічника судді [19, с. 7]. Ми не заперечуємо проти позицію цього автора та, вважаємо, що дане питання варто розглянути у підрозділі 2.2 нашої роботи.

Таким чином, проведене дослідження норм КК зарубіжних держав у сфері протидії фальсифікації доказів надало можливість узагальнити окремі законодавчі рішення, які, на наш погляд, заслуговують на увагу вітчизняного законодавця та можуть бути використані для удосконалення КК України, зокрема: 1) наявність окремої статті, якою передбачено відповідальність за протиправні дії із доказами у різних формах судочинства (Австрія, Білорусь, Грузія, Латвія, Казахстан, Молдова, Німеччина); 2) об'єднання у межах одного Розділу КК норми, якими заборонено вчиняти діяння у сфері фальсифікації доказів (Польща, Швеція, Франція); 3) вказівка на спеціального суб'єкта таких дій (Франція, Іспанія, Австрія, Данія, Норвегія, Грузія, Казахстан, Молдова, Білорусь); 4) критерієм диференціації притягнення до кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів є форма судочинства та суб'єкт злочину (Грузія, Молдова, Казахстан, Білорусь).

1. З'ясовано, що смисловий об'єм поняття «фальсифікація доказів» розкривається через етимологію й енциклопедичне значення слова «фальсифікація» та включає такі дії, як спотворення (перекручення), підроблення, підміна документів, предметів, фактів, явищ чи подій.

2. Доказами у будь-якій формі судочинства є різні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюються об'єктивні обставини справи (провадження). Під «фактичними даними» розуміються не самі факти, а відомості (інформація) про них. Фактами є явища та події дійсності, які можуть бути долучені до матеріалів справи (провадження) після їх упредметнення та покладені в основу судового рішення. Тому, суд та учасники процесу використовують відомості про факти, матеріалізовані у показаннях свідків, поясненнях сторін, висновках експертів, предметах, документах, які є джерелами доказів. Отже, незалежно від форми судочинства будь-який доказ характеризується діалектичною єдністю фактичних даних (зміст) та процесуального джерела його одержання (форма).

3. Установлено, що штучне створення доказів є різновидом фальсифікації доказів та передбачає використання таких доказів, які не перебувають у причино-наслідковому зв'язку із дійсними подіями та створюються спеціально для перекручення фактичних обставин, хоч мають належну процесуальну форму їх закріплення. Ним охоплюються наступні дії: 1) схиляння свідка або потерпілого до давання завідомо неправдивих показань, чи примушування експертів, перекладачів, оцінювачів до недостовірного висновку, перекладу чи звіту про оцінку майна; 2) підкидання предметів або документів з метою їх подальшого вилучення та визнання доказами; 3) створення обстановки вчинення неіснуючого злочину; 4) імітація або знищення слідів злочину; 5) виготовлення підроблених предметів чи документів тощо.

4. Запропоновано визначення поняття «фальсифікація доказів» незалежно від форми судочинства як будь - яке спотворення фактичних даних чи їх процесуальних джерел, вчинені різними способами, що мають істотне значення для правильного вирішення справи чи провадження. До фальсифікації доказів слід віднести такі дії: 1) спотворення чи підроблення доказів; 2) підміна; 3) штучне створення доказів.

5. Обґрунтовано, що єдиним (узагальненим) поняттям, що максимально охоплює обсяг та зміст протиправних дій із доказами у будь-яких формах судочинства, є «фальсифікація доказів». Запропоновано словосполуки «штучне створення або підроблення доказів» (п. 1 ч. 2 ст. 459 КПК) та «фальшивість письмових, речових чи електронних доказів» (п. 2 ч. 2 ст. 361 КАС, п. 2 ч. 2 ст. 423 ЦПК, п. 2 ч. 2 ст. 320 ГПК) замінити на «фальсифікація доказів».

6. Виокремлено три основні етапи становлення і розвитку кримінальної відповідальність за протиправні дії із доказами: Перший етап - зародження кримінально-правової заборони на вчинення діянь у сфері фальсифікації доказів (ХІ - XVIII століття). Такі правові джерела, як «Руська Правда» та її редакції, Судебники 1497 та 1550 років, Литовські статути (1529, 1566 та 1588 років), Соборне Уложення 1649 року, Артикул військовий Петра І 1715 року, містили відповідні норми, спрямовані на протидію фальсифікації доказів (завідомо неправдиве показання; підроблення документів та предметів; виготовлення недостовірного офіційного документу; підкидання речей з метою їх вилучення на місці злочину (штучне створення доказів). Другий - розвиток та становлення відповідних норм, що кримінального законодавства (ХІХ - перша половина ХХ століття), що зосереджувалися в окремих структурних частинах Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року, Кримінальному уложенні 1903 року, КК УСРР 1922 року та КК УРСР 1927 років серед злочинів проти правосуддя (примушування до давання показань; завідомо неправдиві показання, надане свідком, експертом, перекладачем при проведенні дізнання, слідства або судового розгляду; перероблення письмового або речового доказу, а так само його пред'явлення до суду; недонесення. До відповідальності за ці злочини притягувалися як службовці - спеціальний суб'єкт, так і будь-яка особа - загальний суб'єкт. Уперше КК УРСР 1922 року містить посилання на словосполуку «штучне створення доказів обвинувачення» як форму фальсифікації доказів (ст. 179). Третій - сучасний стан кримінально-правової охорони доказів від їх фальсифікації (друга половина ХХ століття - ХХІ століття), упродовж якого діяв КК 1960 року та нині є чинним КК 2001 року. Норми КК УРСР 1960 року, якими передбачалася відповідальність за злочини, пов'язані із фальсифікацією доказів, законодавець розмістив у двох різних главах: VII «Посадові злочини» (ст.ст. 165, 166, 172) та VIII «Злочини проти правосуддя» (ст.ст. 175-177, 180). У КК 2001 року відповідні норми були зосереджені також у двох Розділах: XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг» (ст.ст. 364-366) та XVIII «Злочини проти правосуддя» (ст.ст. 373, 384, 386). У чинному КК України вперше був вжитий законодавцем термін «фальсифікація доказів» як «інша фальсифікація» у контексті кваліфікуючої ознаки ст. 372. Штучне створення доказів також як кваліфікуюча ознака була передбачена у ст.ст. 174, 176, 177 КК України 1960 року та ст.ст. 372, 383, 384 КК України 2001 року, а словосполука «подання завідомо недостовірних або підроблених доказів» - у ст. 384 КК.

7. Досліджені зарубіжні кримінальні законодавства містять норми, які регламентують відповідальність за фальсифікацію доказів, проте підходи законодавців щодо врегулювання цього питання є різним. Зокрема, кримінальні законодавства деяких держав містять окрему статтю, якою передбачено відповідальність за протиправні дії із доказами у різних формах судочинства (Австрія, Білорусь, Грузія, Латвія, Казахстан, Молдова, ФРН), в інших - такі дії кваліфікуються за нормами різних статей, що зосереджені у межах одного розділу КК (Польща, Швеція, Франція). КК Франції, Іспанії, Австрії, Грузії, Казахстану, Молдови, Білорусі визначають суб'єкта фальсифікації доказів шляхом їх нормативного закріплення. В залежності від суб'єкта злочину та форми судочинства передбачено диференційоване покарання за протиправні дії із доказами (Грузія, Молдова, Казахстан, Білорусь).

РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, ПОВЯЗАНИХ ІЗ ФАЛЬСИФІКАЦІЄЮ ДОКАЗІВ

2.1 Об'єктивні ознаки складів злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Склад будь-якого злочину передбачає наявність таких обов'язкових елементів: 1) об'єкт злочину; 2) об'єктивну сторону; 3) суб'єкт злочину; 4) суб'єктивну сторону.

У цьому підрозділі проаналізуємо об'єкт та об'єктивну сторону злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів.

В учбовій літературі відмічається, що роль об'єкта злочину полягає в тому, що саме він дозволяє визначити соціальну сутність злочину, з'ясувати його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних суспільно небезпечних посягань. Об'єкт має істотне значення також для визначення самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, є вихідним при кваліфікації злочинів, побудові системи Особливої частини КК України» [72, с. 100]. У кримінальному законі відсутнє визначення об'єкту злочину, проте низка таких його ознак, як завдання шкоди або загроза її заподіяння, предмет та потерпілий від злочину, зазначені у диспозиціях значної кількості норм Особливої частини КК України. З цього приводу А. А. Музика зазначає, що «у «формальному» розумінні об'єктом є те, чому злочинне посягання завдає або може завдати шкоди, або те, на що спрямовано, на що посягає злочин, або те й інше разом» [107, с. 45].

Проблема точного та чіткого встановлення об'єкта злочинів, які вчиняються у сфері фальсифікації доказів, є актуальною у сучасній науці кримінального права, оскільки є важливою ознакою складів цих злочинів, що безпосередньо впливає на їх місце в Особливій частині КК, а також характер і ступень суспільної небезпеки.

Досліджуючи дане питання, С. Є. Дідик вказує, що науковці пропонують наступні концепції визначення об'єкту злочину: 1) суспільні відносини (М. І. Бажанов, М. Й. Коржанський, І. П. Лановенко, А. А. Музика, В. О. Навроцький, О. Я. Свєтлов, В. Я. Тацій, Г. І. Чангулі, С. С. Яценко); 2) охоронюваний кримінальним законом порядок відносин між людьми в суспільстві (О. М. Костенко, А. В. Ландіна, А. С. Нерсесян); 3) соціально - значущі блага, цінності (П. С. Матишевський, Є. Ф. Фесенко, А. В. Наумов); 4) охоронювані кримінальним правом блага (С. Б. Гавриш); 5) соціальні цінності, різновидами яких є: потерпілий; права, свободи та інтереси потерпілого; соціальні зв'язки між членами суспільства з приводу реалізації ними належних їм прав, свобод та інтересів, у тому числі у формі правовідносин (П. П. Андрушко); 6) потерпілий від злочину в широкому розумінні - фізичні, юридичні особи або соціум (В. О. Туляков, І. Я. Козаченко, Г. П. Новосьолов); 7) правовідносини (С. Я. Лихова); 8) правові норми (М. С. Таганцев, В. Д. Спасович) [42, с. 13-14].

З цього приводу В. Є. Чеботарьова відмічає, що нині у науці кримінального права нараховується ще більше таких концепцій. Зокрема, В. П. Ємельянов вважає, що об'єктом злочину є сфери життєдіяльності людей. На думку В. М. Трубникова, такий елемент складу злочину слід розглядати як специфічну соціальну оболонку, якій завжди завдається збиток вчиненням злочину [229, с. 104].

Щодо існування різноманіття концепцій щодо визначення об'єкта злочину в сучасній теорії кримінального права, ми підтримуємо позицію П. П. Андрушка, який слушно зауважує, що «жодна з концепцій об'єкта злочину… не може вважатися єдино правильною («істиною в останній інстанції»), кожна із них має право на існування, оскільки має як позитивні, об'єктивно безспірні моменти, так і спірні чи неприйнятні моменти, перш за все з методологічної точки зору… Принциповим є не те, що ми будемо вважати об'єктом злочину: суспільні відносини, цінності, соціальні цінності, блага, правові блага чи інтереси, а вирішення питання про: 1) структурні елементи (структуру) названих категорій, їх зміст та прикладне значення; 2) чи можуть визнаватись об'єктом конкретних злочинів (групи злочинів) окремі структурні елементи того, що визнається об'єктом злочину; 3) як співвідносяться поняття «об'єкт злочину», «об'єкт кримінально-правової охорони», «об'єкт злочинного впливу»; 4) як співвідносяться поняття «об'єкт злочину» та «предмет злочину» і яке місце останнього, як і самого об'єкта злочину, у структурі юридичного складу конкретного злочину; 5) в чому суть шкоди, яка заподіюється об'єкту кримінально-правової охорони, та чи є вона обов'язковою ознакою всіх складів злочинів (як матеріальних чи формальних), чи лише так званих матеріальних складів злочинів, тобто чи є без наслідкові злочини; 6) який механізм заподіяння шкоди об'єкту кримінально-правової охорони та критерії визначення її розміру» [4, с. 22-23].

У загальному значенні В. П. Ревін розуміє суспільні відносини як взаємовідносини між людьми з приводу предметів, явищ матеріального і духовного світу, що їх цікавлять. У зв'язку з цим, на його думку, такі взаємовідносини між індивідуумами є не чим іншим, як перетином взаємних актів поведінки, що виражається у двох формах - активній (дії) та пасивній (бездіяльності) [194, с. 70].

У контексті викладеного, на нашу думку, такі визначення об'єкта злочину, як блага, цінності, сфери життєдіяльності людей є невдалими, оскільки їх не можна розглядати окремо від суспільних відносин. Саме блага, цінності є тими предметами (матеріальними і нематеріальними), щодо яких виникають суспільні відносини, а їх визначає діяльність людей.

Ми вважаємо, що концепція «об'єкт злочину - люди (потерпілий)» досить звужена, оскільки унаслідок суспільно небезпечного діяння шкода може бути завдана не лише безпосередньо людині, а й її матеріальним чи нематеріальним предметам, зокрема інтересам національної безпеки держави, правосуддю, громадському порядку тощо.

Тривалий час у теорії кримінального права панувала концепція, що об'єктом будь-якого злочину є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм шкоди або створюючи загрозу її заподіяння. Одним із тих дослідників, що започаткував цю теорію, вважається О. А. Піонтковський, який зазначає, що «об'єктом будь-якого злочинного діяння виступають суспільні відносини, що охороняються апаратом кримінально-правової охорони» [139, с. 133]. Підтримуючи позицію вказаного науковця, Б. С. Нікіфоров відмічає, що «радянське соціалістичне кримінальне право охороняє суспільні відносини соціалізму від істотної шкоди» [120, с. 72]. Однодумець такого визначення об'єкту злочину М. Й. Коржанський вказує, що «об'єктом злочину за кримінальним правом є існуючі суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом від злочинних посягань, в цілому, повністю, як такі, незалежно від того, що зміна чи ліквідація їх здійснюється шляхом впливу на яку-небудь одну з їх сторін (суб'єкт, матеріальний об'єкт)» [65, с. 46].

Для надання відповіді на питання, яким чином протиправне діяння посягає на об'єкт злочину та з'ясування його сутності, необхідно розглянути структуру суспільних відносин, а також взаємодію між її складовими частинами.

Прихильник концепції «об'єкт злочину - суспільні відносини», В. Я. Тацій, розкриваючи структуру суспільних відносин, підкреслює, що «вони являють собою цілісну систему, яка може функціонувати як певна єдність, індивідуально неповторне поєднання та взаємозв'язок елементів, що утворюють цю систему. У разі зміни (наприклад, функції) чи втрати одного з них, суспільні відносини також змінюються або припиняють своє існування». На думку цього вченого, до структурних елементів суспільних відносин, які завжди є незмінними, відносяться: 1) суб'єкти (носії) відносин; 2) предмет, з приводу якого існують відносини; 3) соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин [185, с. 8, 21-65]. Схоже бачення щодо розуміння структури суспільних відносин мають Б. С. Нікіфоров, В. К. Глістін [231, с. 14].

У теорії кримінального права до суб'єктів суспільних відносин відносять державу, в особі її уповноважених спеціальних органів, різні об'єднання громадян, юридичні та фізичні особи, а також особу, яка вчинила злочин. Предметом суспільних відносин справедливо називають усе те, з приводу чого або у зв'язку із чим існує саме ці відношення. Тому предметом суспільних відносин можуть виступати, насамперед, різного роду фізичні тіла, речі (природні об'єкти, різні товари чи предмети, що не мають ознаки товару), а також сама людина. Усі суспільні відносини залежно від особливостей предмета необхідно розділяти на дві групи - матеріальні та нематеріальні. Відносини, до складу яких входить матеріальний предмет (майно, ліс, дикі тварини й інше), прийнято називати матеріальними. Предмет у нематеріальних відносинах - інші соціальні цінності (наприклад, державна влада або духовні блага). Обов'язковим структурним елементом будь-яких суспільних відносин є соціальний зв'язок, що розглядається, насамперед, в якості змісту самих відносин, а також розуміється як певна взаємодія, певний взаємозв'язок суб'єктів. Такий зв'язок властивий лише людині та є «дзеркалом» внутрішньої структури суспільних відносин, в якому проявляються його сутність і соціальні властивості, а зовні виявляється у різних формах людської діяльності. Сутність соціального зв'язку характеризується його змістом, який полягає у нерозривному поєднанні з іншими структурними елементами суспільних відносин, а також носить предметний характер. Безпредметного соціального зв'язку в суспільстві бути не може. Важливо відзначити те, що такий зв'язок, як і суспільні відносини, завжди носить об'єктивний характер. Він завжди існує як щось дане, реальне, наявне та лише в такому виді виступає як об'єкт злочину [72, с. 102-103; 191, с. 44-46].