Кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів

Документ як джерело доказу у кримінальному провадженні згідно із ст.99 КПК має всі ознаки нормативного тлумачення поняття «офіційний документ», викладеного у примітці до ст. 358 КК та постанові Верховного Суду України від 09.07.2015 р. у справі 5-50кс15, зокрема складений у відповідності до норм КПК та містить фактичні дані, які мають юридичне значення.

Документам у кримінальному провадженні як офіційним документам повинні бути притаманні обов'язкові ознаки предмету будь-якого злочину. Так, фізична ознака означає, що офіційні документи є матеріальним носієм (папір, електронний гаджет тощо) будь-яких відомостей, що мають юридичне значення, а їх підроблення може бути зафіксовано органами зору та слуху людини або спеціальними технічними засобами. Соціальна ознака цього предмету злочину з точки зору його законодавчого закріплення характеризує безпосередній зв'язок із існуючим порядком суспільних відносин, яким встановлено правомірне виготовлення, використання та обіг офіційних документів з огляду на місце ст. 366 КК у Розділі XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг». А їх підроблення порушує такий порядок суспільних відносин, що є небезпечним для людини та має для неї негативне значення. Юридичні ознаки характеризуються наступними чинниками: 1) наявність злочинного діяння - підроблення офіційних документів з приводу їх використання шляхом безпосереднього впливу на них - викривлення форми чи змісту; 2) винуватий свідомо бажає деформації офіційних документів для досягнення мети - позитивного для себе рішення суду у будь-якій справі (провадженні); 3) наявність офіційних документів як предмету злочину безпосередньо зазначена у диспозиції ст. 366 КК; 4) такі документи є обов'язковою ознакою злочину, передбаченого цією статтею; 5) офіційні документи нерозривно пов'язані із їх безпосереднім об'єктом.

Отже, офіційні документи, до яких належать документи у кримінальному провадженні мають обов'язкові ознаки (фізична, соціальна, юридична) предмета злочину, передбаченого ст. 366 КК.

Слід зауважити, що при фальсифікації офіційного документу, який є доказом, незважаючи на місце цього злочину у Розділі XVII Особливої частини КК України, юридична ознака його предмету нерозривно пов'язана із таким безпосереднім об'єктом, як сфера правосуддя, та вказує на його місце в Особливій частині у відповідності до принципу побудови цього Кодексу за ознакою родового об'єкту злочину.

Речові докази законодавцем безпосередньо не вказані у диспозиціях ст.ст. 364, 365 КК, тому його встановлення не є обов'язковим [122, с. 467].

Речовими доказами згідно із ст. 98 КПК є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині першій цієї статті [83].

Розглядаючи обов'язкові (необхідні) ознаки предмету будь-якого злочину, слід відмітити, що речовим доказам у кримінальному провадженні притаманні лише дві такі ознаки: 1) фізична - такі докази є матеріалізованими, а протиправні маніпуляції з ними можуть бути сприйнятті органами чуття або зафіксовані спеціальними технічними засобами; 2) соціальна - з точки зору існуючої конструкції Особливій частині КК України вказує на зв'язок із порядком суспільних відносин, який регламентує діяльність в окремих ланках службової діяльності, зокрема щодо збирання, зберігання й використання доказів, а незаконні дії з речовими доказами мають негативне значення. Речові докази позбавлені ряду чинників, які характеризують юридичні ознаки предмету злочину, зокрема прямо чи опосередковано не зазначені у диспозиціях ст.ст. 364, 365 КК, у зв'язку з чим відсутній безпосередній зв'язок із об'єктом посягання, тому є факультативною (не обов'язковою) ознакою злочинів, передбачених цими статтями, крім документів з ознаками речових доказів, вказаних у ч. 1 ст. 98 КПК (ст.ст. 364, 366 КК).

У зв'язку з цим, речові докази у кримінальному провадженні не можуть бути предметом злочинів, передбачених ст.ст. 364, 365 КК, як обов'язкова ознака їх об'єкта, а виступають предметом суспільних відносин в окремих ланках службової діяльності, порядок яких порушується незаконними маніпуляціями з ними.

У диспозиціях ст.ст. 373, 384, 386 КК, якими передбачена відповідальність за спотворення змісту окремих доказів, законодавцем безпосередньо визначений їх предмет, тому його встановлення є обов'язковим, зокрема: 1) показання (ст.ст. 373, 384, 386 КК); 2) висновок експерта, звіт оцінювача про оцінку майна, переклад (ст.ст. 384, 386 КК); 3) письмові, речові і електронні докази у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві (ст. 384 КК). Варто вказати, що визначення предмету злочину, передбаченого ст. 384 КК, пов'язано із суб'єктом злочину та більш детально це питання буде розглянуто нижче. У контексті цього, на наш погляд, до предмета злочину, відповідальність за який настає за ст. 384 КК, слід віднести висновок спеціаліста, оскільки відомості, зазначені в ньому, так само, як і в перекладі чи звіті про оцінку майна, можуть мати значення для встановлення фактичних обставин справи чи провадження. Цю обставину необхідно урахувати при удосконаленні диспозиції ст. 384 КК.

Показання, висновок експерта, звіт про оцінку майна та переклад, нас цікавлять, перш за все, в якості документів, які є джерелами доказів (засобами встановлення) у різних форма судочинства, з приводу яких вчиняються злочини, передбачені вказаними статтями КК України. Тому, вважаємо, немає сенсу їх детально розглядати та будемо виходити з того, що предметами цих злочинів є інформація (відомості чи повідомлення), яка матеріалізована у відповідній формі.

Згідно із ст.ст. 94 КАС, 92 ГПК, 96 ЦПК письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Речовими доказами відповідно до ст.ст 96 КАС, 94 ГПК, 98 ЦПК є предмети матеріального світу, що своїм існуванням, властивостями якостями, місцем знаходження та іншими ознаками дають змогу з'ясувати дійсні події (обставини), які мають значення для справи чи провадження.

Унаслідок розвитку інформаційних технологій у більшості випадків стало використання учасниками провадження або сторонами процесів для підтвердження певних обставин (подій) електронних документів, створених за допомогою цифрової техніки, тобто цифрові докази. У ст. 5 Закону України від 22.05.2003 р. № 851-IV «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ визначається як документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа [158]. А ст. 1 Закону України від 22.05.2003 р. № 852-IV «Про електронний цифровий підпис» передбачено, що електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора [157]. Саме наявність цифрового підпису відрізняє електронний документ від інших цифрових доказів. У цьому Законі зазначено, що за певних умов електронний цифровий підпис прирівнюється до власного підпису та використовується фізичними і юридичними особами - суб'єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача і підтвердження цілісності даних в електронній формі. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму, яка є відображенням даних, що містяться у ньому, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною (ст.ст. 3, 4).

У контексті викладеного Законом України від 03.11.2016 р. № 1724-VIII «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів (щодо усунення адміністративних бар'єрів для експорту послуг)» передбачено, що у разі експорту робіт (послуг), зовнішньоекономічний договір (контракт) може укладатися шляхом прийняття публічної пропозиції про угоду (оферти) або шляхом обміну електронними повідомленнями, або в інший спосіб, зокрема шляхом виставлення рахунку (інвойсу), у тому числі в електронному вигляді, за виконані роботи, надані послуги [156].

Прикладом використання як доказів електронних документів, а саме електронну переписку без електронного цифрового підпису, може слугувати постанова Київського апеляційного господарського суду від 13.07.2011 р. у справі № 35/409, у якій зазначено: «Доводи скаржника про те, що електронні листи не можуть бути належним доказом у справі з посиланням на положення Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» спростовується наступним. У відповідності до абз. 2 ч. 1 ст. 207 ЦК України під час здійснення правочину воля сторін може бути виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Спірний договір не містить положень щодо електронного документу, а лише визначає форму надсилання звіту. Позивачем за первісним позовом були дотримані вимоги додатку №1 до договору, звіт відповідачеві за первісним позовом був направлений як в електронній так і в паперовій формі» [146].

Відповідно до ст. 8 Закону «Про електронні документи та електронний документообіг» юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Згідно з цією статтею електронний документ не може бути застосовано як оригінал: 1) свідоцтва про право на спадщину; 2) документа, який відповідно до законодавства може бути створений лише в одному оригінальному примірнику, крім випадків існування централізованого сховища оригіналів електронних документів; 3) в інших випадках, передбачених законом [158].

У зв'язку з цим ми підтримуємо законодавця щодо визнання електронного документу як окремого джерела доказів у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві.

Згідно із ст.ст. 99 КАС, 97 ГПК, 101 ЦПК електронними доказами є зафіксована в електронній (цифровій) формі інформація, яка містить дані про обставини, що мають значення для провадження чи справи, зокрема, електронні документи (текстові документи, графічні зображення, фотографії, відео - та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, бази даних та інші відомості в електронній формі. Такі дані можуть зберігатись, зокрема на різних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах та ін.), серверах, системах резервного копіювання, електронних скриньках та інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).

Аналізуючи обов'язкові ознаки (фізична, соціальна, юридична) предмета злочину, передбаченого ст. 384 КК, М. В. Шепітько зазначає, що «фізична ознака для предмета злочину, що розглядаються в даній статті, реалізується через текстовий або електронний вираз, викладений на документованому носієві у формі протоколів, висновку, звіту тощо. Соціальна ознака виявляється через зв'язок предмета та об'єкта злочину - впливаючи на предмет даного злочину, змінюється й об'єкт. Щодо юридичної ознаки, то вона випливає із законодавчої вказівки, перш за все, з диспозиції закону про кримінальну відповідальність. При цьому, слід мати на увазі, що зміст предмета злочину в даному випадку розкривається завдяки бланкетності диспозиції ст. 384 КК, а його юридична ознака - через процесуальність, тобто деформація предмету злочину поза процесуальною формою бути не може, а відтак і відсутність даного злочину» [231, с. 42-43].

Слід зазначити, що на відміну від кримінального провадження, соціальна ознака предмету злочину - речових доказів в інших формах судочинства відображає їх безпосередній зв'язок із порядком суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, що перешкоджають отриманню достовірних доказів та істинних висновків у справі (провадженні), порушення якого призводить до таких самих негативних наслідків для людини, як і у кримінальному провадженні.

До вказаних обов'язкових (необхідних) ознак предмету злочину, передбаченого ст. 384 КК, науковці додають ще спеціальні (додаткові) його ознаки, а саме інформативність, документальність, відповідність дійсності та доказовість [100, с. 91; 231, с. 42-43].

З цього приводу М. В. Шепітько зазначає, що «виокремлення спеціальних ознак впливає на визначення місця предмета злочину серед інших предметів цього та інших злочинів та на сутність предмета відповідно до інших ознак складу злочину» [231, с. 44].

Н. Ю. Алєксєєва та М. І. Мельниченко, підтримуючи вказаного науковця, додають до спеціальних ознак предмету злочину, передбаченого ст. 384 КК, ще одну - повна чи часткова невідповідність дійсності, посилаючись визначеність її законодавцем, як завідомо неправдиве показання, завідомо неправдивий висновок, завідомо неправдивий звіт оцінювача майна та завідомо неправильний переклад [1, с. 91; 100, с. 93].

Ми підтримуємо думки цих авторів щодо предмету злочину, передбаченого цією статтею КК, якому притаманні обов'язкові (фізична, соціальна, юридична) та спеціальні (інформативність, документальність, доказовість, невідповідність дійсності) ознаки. У зв'язку з викладеним, на наш погляд, такі самі обов'язкові та спеціальні ознаки містить предмет злочину, передбачений ст.ст. 373, 386 КК.

З урахуванням процесуального поняття «доказ» (єдність форми та змісту), принципу рівності доказів при їх оцінці, вважаємо, що вказані спеціальні ознаки предмету злочину характерні для будь-яких джерел доказів (засобів встановлення) незалежно від юрисдикції справи чи провадження, включаючи речові докази у кримінальному провадженні, які на законодавчому рівні не визначені предметом аналізованих злочинів.

Таким чином, відповідно до діючого КК та чинних процесуальних законодавств різних форм судочинства предметом злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів, є: 1) документи у кримінальному провадженні (ст. 366 КК); 2) показання, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, висновок експерта, звіт оцінювача про оцінку майна та переклад у будь-якій формі судочинства (ст.ст. 373, 384, 386 КК); 3) письмові, речові і електронні докази у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві (ст. 384 КК).

Не віднесено до предмета аналізованих злочинів речові докази у кримінальному провадженні (ст.ст. 364, 365 КК), крім документів з ознаками речових доказів, вказаних у ч. 1 ст. 98 КПК (ст.ст. 364, 366 КК), з огляду відсутність чинників, що характеризують юридичну ознаку предмета злочину, а саме законодавчу невизначеність та відсутній нерозривний їх зв'язок із об'єктом посягання.

Об'єктивна сторона є обов'язковим та основним конструктивним елементом складу будь-якого злочину. У теорії кримінального права під об'єктивною стороною злочину розуміється його «зовнішня сторона» (зовнішнє вираження), що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між ними, а також місцем, часом, обстановкою, способом, знаряддями та засобами вчинення злочину. Значення цього елементу складу злочину полягає в тому, що: 1) об'єктивна сторона є елементом складу злочину і підставою кримінальної відповідальності, а відтак особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненому неї діянні встановлені всі ознаки об'єктивної сторони складу злочину; 2) ознаки об'єктивної сторони у більшості визначають найважливіші показники суспільної небезпеки злочину - характер діяння, спосіб його вчинення, місце, час, обстановка вчинення злочину, тяжкість суспільно небезпечних наслідків, що враховуються законодавцем, передусім, при вирішенні питання про криміналізацію тих чи інших діянь, тобто визнанні їх злочинними і караними самим; 3) об'єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину, що надає можливість встановлювати інші елементи й ознаки складу злочину - об'єкт, якому заподіюється шкода певним злочином, відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК України; 4) об'єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних; 5) урахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням цього призначити справедливе покарання, що відповідає вчиненому [178, с. 55; 72, с. 117-118; 119]

В аспекті викладеного В. М. Кудрявцев наголошує, що «без об'єктивної сторони не може бути посягання на об'єкт злочину, відсутні як суб'єктивна сторона - певне відображення об'єктивних ознак у свідомості, так і суб'єкт, а об'єктивна сторона визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння, ступінь вини злочинця та впливає на характер міри покарання» [86, с. 49].

Як зазначає М. І. Мельниченко, «ознаки об'єктивної сторони складу злочину залежно від їх закріплення у диспозиціях статей Особливої частини КК поділяються на дві групи - обов'язкові та факультативні. Обов'язковою ознакою будь-якого злочину є діяння (дія або бездіяльність). Суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, а також знаряддя та засоби вчинення злочину є факультативними ознаками складу злочину, однак, підлягають обов'язковому встановленню, якщо вони передбачаються у диспозиції статті Особливої частини КК. Об'єктивна сторона будь-якого складу злочину може бути сконструйована двояко. В одних випадках цей елемент складу злочину характеризується лише суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), а в інших - ще й суспільно небезпечними наслідками та причинним зв'язком між діянням та наслідками» [100, с. 115] .

М. В. Шепітько звертає увагу, що «від формулювання злочину в законі залежить й момент визнання його закінченим, а саме у злочинах з формальним складом - з моменту вчинення діяння, яке описано в законі; у злочинах з матеріальним складом - з моменту настання суспільно небезпечних наслідків. Отже, вирішення питання обґрунтування необхідності класифікації складів злочинів на матеріальні та формальні обумовлює подальший поділ ознак об'єктивної сторони складу злочину на обов'язкові та факультативні. Для злочинів з матеріальним складом обов'язковими ознаками є суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки, причинно-наслідковий зв'язок між суспільно небезпечними діянням та наслідками. Для злочинів з формальним складом обов'язковою ознакою є лише суспільно небезпечне діяння. Всі інші ознаки є факультативними» [231, с. 68-69].

С. І. Селецький зазначає, що «дія - це активна, свідома, суспільно небезпечна поведінка суб'єкта. Бездіяльність є пасивна форма поведінки людини, яка полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), що вона повинна і могла вчинити в даних конкретних умовах. Обов'язок діяти може випливати з приписів нормативних актів» [178, с. 55].

У науці кримінального права суспільно небезпечні наслідки визначаються як шкода чи збиток, що заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створюється реальна загроза її заподіяння. Існує два види суспільно небезпечних наслідків: 1) матеріальні, до яких належить шкода особистого (фізичного) характеру та майнова шкода; 2) нематеріальні, що не пов'язані з фізичним впливом на суб'єкта суспільних відносин чи на матеріальні предмети зовнішнього світу (блага), з приводу яких існують суспільні відносини [72, с. 130-131; 178, с. 5].

У кримінально-правовому розумінні причинний зв'язок означає, що злочинний наслідок породжується суспільно небезпечним і протиправним діянням, вчиненим суб'єктом злочину. Його формула виглядає наступним чином: одне явище (суспільно небезпечне діяння) породжує інше явище (злочинний наслідок). Звідси випливає, що не було б діяння - не настали б і наслідки [178, с. 58-59].

Науковці одностайні в тому, що серед усіх факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину спосіб його вчинення має найбільш юридичне значення та визначається як певний метод, порядок і послідовність рухів, прийомів, що застосовуються особою для вчинення злочину [138, с. 9; 103, с. 178].

Відповідно до ст. 91 КПК спосіб вчинення злочину включений до обов'язкової обставини, що підлягає доказуванню, та дає можливість виявити інші ознаки й елементи складу будь-якого злочину, впливає на формування кваліфікованих складів злочинів.

В юридичній літературі констатується, що інші факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину визначаються як: 1) місце вчинення злочину - це певна територія або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки (у ряді злочинів місце його вчинення є обов'язковою ознакою); 2) час вчинення злочину - це певний відрізок (проміжок) часу, протягом якого відбувається суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки; 3) обстановка вчинення злочину - це конкретні об'єктивно-предметні умови, в яких вчиняється злочин (кримінально-правове значення має лише та обстановка, яка вказана в диспозиції кримінально-правової норми); 4) засоби вчинення злочину - це предмети матеріального світу, що застосовуються злочинцем при вчиненні суспільно небезпечного діяння; знаряддя - це предмети, використовуючи які, особа вчиняє фізичний вплив на матеріальні об'єкти. Засоби вчинення злочину відрізняються від предмета злочину з огляду на наступне. Предмет злочину - це річ матеріального світу, з приводу якої вчиняється злочин, він нерозривно пов'язаний з об'єктом злочину та завжди перебуває в статичному стані. Засоби ж, забезпечують здійснення посягання на об'єкт кримінально-правової охорони, у тому числі вплив на предмет злочину, та перебувають у динамічному стані [72, с. 142-145; 178, с. 59; 191, с. 68-69].

З урахуванням цього, ми будемо аналізувати об'єктивні сторони окремих складів злочинів, з огляду на діяння, що охоплюються визначений нами у підрозділі 1.1 поняттям «фальсифікація доказів».

Так, об'єктивна сторона складу злочину, який кваліфікується за ст. 366 КК, полягає у складанні, видачі завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей та іншому підробленні офіційних документів.

У юридичній літературі та судовій практиці наведено роз'яснення щодо діянь, які становлять об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст. 366 КК. Так, підроблення документів передбачає часткову чи повну заміну змісту дійсного документу чи його реквізитів (форму), при цьому спосіб його підроблення для кваліфікації діяння за ст. 366 КК значення не має. Внесення до документів неправдивих відомостей означає включення інформації, яка повністю або частково не відповідає дійсності, до офіційного документа. При цьому форма документа та всі його реквізити відповідають необхідним вимогам. Складання неправдивих документів - це повне виготовлення документа, який містить інформацію, що не відповідає дійсності (повністю чи частково). При цьому форма та реквізити документа відповідають необхідним вимогам. Видача неправдивих документів означає надання фізичним або юридичним особам такого документа, зміст якого цілком або частково не відповідає дійсності та який був складений або службовою особою, яка його видала, або іншою уповноваженою особою [81, с. 1090-1091; 116, 921-922; 217].

Діяння, які описані у диспозиції ст. 366 КК, на нашу думку, потребують конкретизації та доповнення із зазначенням способу їх вчинення, оскільки його встановлення визначає форму і зміст кожного з цих діянь. В окремих випадках, якщо не виявлений спосіб, наприклад при підробленні форми документа, може бути відсутній склад злочину, передбачений цією статтею.

Слід відзначити, що документи у кримінальному провадженні, висновки експертів, переклад, звіт про оцінку майна, письмові докази у цивільній, адміністративній або господарській формах судочинства, хоч мають різне процесуальне походження й значення, проте способи їх фальсифікації, вважаємо, є однаковими.

У контексті викладеного, В. Ю. Шепітько наводить такі способи виготовлення документів, як рукописний, машинописний, комп'ютерний, поліграфічний, за допомогою письмових знаків, інших графічних зображень, виконаних олівцем, тушшю, чорнилами, пастами для кулькових ручок, друкарською фарбою або іншою речовиною, та вказаний перелік не є вичерпний. Цей науковець-криміналіст вказує, що у судово-слідчій практиці існують такі види документів: 1) письмові (тексти, цифри та інші записи); 2) графічні (креслення, малюнки, схеми); 3) фотодокументи; 4) кіно- та відеодокументи; 5) фонодокументи; 6) електронні документи [71, с. 87-88].

У науці кримінального права за юридичною природою документи поділяються на дійсні (справжні) та сфальсифіковані (підроблені). У криміналістичній літературі виділяються два види підроблення - інтелектуальне та матеріальне. Інтелектуальне підроблення полягає у складанні та виданні правильного за формою документа, але неправдивого за змістом, тобто саме відомості, викладенні в ньому, є завідомо перекрученими або такими, що повністю чи частково не відповідають дійсності. Виявити факт інтелектуального підроблення за допомогою криміналістичної експертизи неможливо. Матеріальне підроблення передбачає змінення змісту документа шляхом внесення до нього неправдивих відомостей або повного чи часткового виготовлення підробленого документа. Матеріальне підроблення, на відміну від інтелектуального, виявляється за допомогою техніко-криміналістичного дослідження документів [71, с. 87; 70, с. 188].

Аналізуючи дане питання, М. М. Алієва вказує, що на практиці існує ще й матеріально-інтелектуальне підроблення документів, що являє собою змішаний та самостійний його вид [2, с. 22]. Ми погоджуємося із цим автором, оскільки учасник процесу спочатку може виготовити, наприклад, за допомогою комп'ютерної техніки, несправжній за формою бланк документу та одночасно вносить у його зміст неправдиву інформацію, а у подальшому використати такий документ у ході судового розгляду справи (провадження).

Отже, за способом вчинення фальсифікація доказів поділяється на такі форми: 1) матеріальну; 2) інтелектуальну; 3) матеріально-інтелектуальну [131, с. 167].

А. В. Мировська поділяє матеріальне підроблення документів на два види: повне підроблення та часткове підроблення. Повне підроблення документа полягає у його виготовленні, зміст якого не відповідає дійсності. Таке підроблення починається із виготовлення бланка документа, а закінчується внесенням до нього відповідних відомостей. Вказаний автор виділяє наступні способи повного підроблення документів: 1) типографський (за допомогою типографських шрифтів); 2) фотомеханічний; 3) за допомогою кліше (ручного гравіювання); 4) копіювання (за допомогою копірів); 5) малювання (за допомогою підручних засобів). Часткове підроблення документів нею визначається як дія, що полягає у внесенні змін до окремих реквізитів справжнього документа [70, с. 188-189]. Вважаємо, що повне підроблення документа по суті є штучне його створення та являє собою різновид фальсифікації доказів.

Ми підтримуємо тих криміналістів, які до часткового підроблення документів, крім наведеної дії, відносять також внесення змін до змісту (тексту) документу, вчинених різними способами. Найбільш поширеними способами внесення змін до документу, на їх погляд, є: 1) видалення тексту шляхом підчищення (стирання або зіскоб гострим предметом штрихів тексту), травлення (частина тексту видаляється за допомогою хімічних реактивів), змивання (розчинення та вилучення барвінку штрихів тексту з поверхні документу за допомогою води, спирту, спеціальних хімічних речовин); 2) внесення нових записів шляхом дописування (додрукування) та вставки (нові слова, цифри, фрази або окремі письмові знаки вносяться до тексту документу без його механічного пошкодження), а також домалювання (додавання штрихів або елементів на вільні ділянки до вже написаних літер (цифр) та виправлення (переробка одних літерних і цифрових знаків (записів) на інші); 3) заміна частини документа шляхом підміни окремих його аркушів, вклеювання деяких ділянок або переклеювання фотокартки; 4) підроблення печаток і штампів (перероблення існуючих або нанесення нових відбитків); 5) підроблення підписів; 6) підроблення бланків документів [71, с. 90-92; 233, с. 153-155; 12, с. 164].

Інтелектуальне підроблення документів у контексті ст. 366 КК може вчинятися такими способами: 1) умовчування або перекручення (повне чи часткове) дійсних фактичних даних при наданні їм документальної форми (перетворення у процесуальне джерело); 2) заміна на документі оригіналу підпису уповноваженої чи іншої особи без використання технічних засобів (приладів) шляхом викривлення власного підпису або проставляння підпису будь-яким суб'єктом, схожого на оригінал; 3) створення нових реквізитів документа (номер, дата, адреса тощо) без їх матеріального підроблення; 4) часткова заміна змісту документа шляхом підміни деяких його аркушів на інші, які справжні за формою та містять неправдиві дані [128, с. 149].

З огляду на викладене, вважаємо, що зазначене у диспозиції ст. 366 КК діяння - складання, видача завідомо неправдивих офіційних документів та внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей є інтелектуальним підробленням.

На відміну від письмових, графічних і фотодокументів, дещо різняться способи підроблення відео- та фонодокументів, а також електронних документів з огляду на їх правове походження та складові частини.

Можна констатувати, що цифрові докази та електронні документи об'єднує їх основні складові елементи, а саме комп'ютерна чи цифрована інформація, матеріальний носій та реквізити, тому способи їх фальсифікації є подібними, за виключенням окремих особливостей. Отже, якщо підробляється будь-який із цих складових елементів, у цілому такий доказ є сфальсифікований. Специфіка фоно-, відео- та електронних документів полягає в тому, що інформація є віртуально обмежена та формою її зберігання представляє собою файл, який зберігається в пам'яті цифрової техніки та має бути ідентифікований за допомогою його реквізитів - ім'я, формат, розмір дата, час створення чи зміни. Такі документи зосереджуються та зберігаються на матеріальному носії інформації - пристрою, який також має бути ідентифікований за типом, маркою, серійним чи заводським номером та іншими ознаками. Такими пристроями є флеш-пам'ять, карти пам'яті, оптичні диски (CD-RVR, DVD), відеокамера, цифрові диктофон, смартфони з аудіо- і відеозаписом, банківські карти тощо.

Із наведеного випливає, що характерними способами підроблення цифрових доказів та електронних документів, на наш погляд, можуть бути такими: 1) внесення змін до файлу, що містить первісну інформацію електронного документу, шляхом його монтажу, часткового знищення чи заміни, а також редагування файлу; 2) використання комп'ютерних програм для протиправних маніпуляцій із відео та звуковими файлами, зокрема синтез голосу чи мови людини, монтаж його зовнішності або перебування в іншому місці тощо; 3) несанкціонований доступ (видалене чи локальне проникнення) до тексту документу, що зберігається на електронній адресі (е-mail) через мережу Інтернет за допомогою «хакерських атак», а саме зламування паролів, використання мережних сканерів, шкідливих (вірусних) програм, аналізаторів протоколів тощо; 4) повна або часткова зміна будь-якого реквізиту файлу, на якому зберігається інформація цифрових доказів або електронного документу; 5) протиправне використання електронного цифрового підпису шляхом несанкціонованого доступу до особистого ключа підписувача.

Отже, об'єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст. 366 КК, з урахуванням його предмету та терміну «фальсифікація», характеризуються лише активними діями, що виражаються у матеріальному, інтелектуальному чи матеріально-інтелектуальному підробленні документів, включаючи електронні документи з обов'язковими реквізитами та формою, які охоплюються поняттям «офіційний документ».

Місце, час, обстановка, способу, знаряддя та засоби вчинення підроблення офіційних документів, які можуть бути використані як докази та є предметом злочину, передбаченого ст. 366 КК, не зазначені у диспозиції цієї статті, тому є факультативними (не обов'язковими) ознаками його об'єктивної сторони.

Склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК, сконструйований законодавцем як формальний та визнається закінченими з моменту вчинення будь-якої альтернативної дії, що описані у диспозиції цієї норми незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків. Диспозиція ч. 2 ст. 366 КК, у разі спричинення тяжких наслідків, визначає злочин, передбачений цією нормою, як матеріальний, тобто суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між ними та діянням, мають альтернативний характер.

У кримінальному провадженні за фальсифікацію речових доказів, зокрема підроблення, підміну або їх штучне створення, вчинених службовою особою-працівником правоохоронного органу, передбачена відповідальність за ст.ст. 364, 365 КК.

В юридичній літературі відмічається, що об'єктивна сторона зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) виявляється у діянні (дії чи бездіяльності), яке: 1) вчиняється з використанням влади або службового становища; 2) здійснюється у межах повноважень, наданих особі за посадою чи у зв'язку з виконанням нею службових обов'язків; 3) суперечить інтересам служби; 4) заподіює істотну шкоду або тягне тяжкі наслідки; 5) знаходиться у причинному зв'язку із зазначеними наслідками. Об'єктивна сторона перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК) припускає тільки активну поведінку винного - дію, яка характеризуються тим, що завжди: 1) обумовлені службовим становищем винного; 2) пов'язані з реалізацією його службових повноважень щодо потерпілого; 3) явно виходять за межі тих прав та повноважень, які надані особі за посадою або у зв'язку зі здійсненням службових обов'язків; 4) заподіюють істотну шкоду чи тяжкі наслідки; 5) перебувають у причинному зв'язку з цими наслідками. На відміну від зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК), за яким діяння хоча й суперечить інтересам служби, однак вчиняється у межах наданих службовій особі повноважень, перевищення службових повноважень (ст. 365 КК) визнається злочином з огляду на те, що дії службової особи не тільки не входять до її компетенції, але і явно виходять за межі наданих винному повноважень [81, с. 1080, 1084-1085].

Не зважаючи на те, що дії, спрямовані на фальсифікацію доказів, зокрема речових доказів, не зазначені у диспозиціях вказаних статей, законодавець та судова практика визначає їх як специфічну форму зловживання владою або службовим становищем, а також перевищення владою або службових повноважень працівником правоохоронного органу, що становить об'єктивну сторону цих злочинів. У вказаних діях речові докази виступають предметом, що входить до структури упорядкованих суспільних відносин в окремих сферах службової діяльності, тобто об'єкта злочинів, передбачених ст.ст. 364, 365 КК, та з їх приводу існують такі відносини.

Вважаємо, що конкретизацію, а також зміст та суть кожного із наведених діянь визначає спосіб їх вчинення, хоч його також прямо не передбачено цими нормами кримінального закону. Узагальнюючи судово-слідчу практику, І. О. Волкова наводить такі способи фальсифікації доказів у кримінальному провадженні: 1) умисне спотворення доказів (підміна, підроблення, внесення виправлень, внесення неправдивих відомостей); 2) штучне створення доказів (імітація слідів злочину, знищення доказів, схиляння свідків до давання завідомо неправдивих показань) [26, с. 66]. Ми не можемо підтримати позицію цього автора з наведеного питання, оскільки спотворення та штучне створення доказів є діями, що входять до смислового об'єму слова «фальсифікація» з огляду на його етимологію, а спосіб - їх суттєвою властивістю та системою методів і прийомів, що застосовуються особою для вчинення цих дій.

З цього приводу Є. А. Севрюкова відмічає, що «речові докази можуть бути сфальсифіковані шляхом повного або часткового внесення змін до їх властивостей, зокрема спилювання бойка у пістолета, приведення у непридатність транспортного засобу або навпаки, виправлення наявних в ньому недоліків, що слугували причиною аварії тощо. Іншим способом фальсифікації доказів є внесення до доказу, отриманого відповідно до закону, таких змін та виправлень, які повністю змінюють його зміст (значення) і спрямованість, у результаті чого доказ вини становиться доказом виправдувальним» [169, с. 7]. У загальних рисах ми погоджуємося із таким визначенням способів фальсифікації речових доказів, але з деякими уточненнями. На наш погляд, наведені цим автором способи стосуються переважно такої дії, як підроблення, яка дещо різниться від підміни справжніх доказів на спотворенні.

Підміна службовою особою речових доказів, вважаємо, може бути також як повною, так і частковою. Способом повної підміни є незаконне вилучення доказу із матеріалів справи (провадження) та заміни його на створений заново («з нуля»), який зовні подібний справжньому, але відрізняється за кількісними чи якісними характеристиками (вага, об'єм, рідина, функціональні дані тощо) або розпізнавальними знаками (реквізитами). Так, слідчий (оперативний працівник, експерт), маючи «на руках» речовий доказ, зокрема золоті прикраси, до (або) у ході проведення експертизи замінює повністю їх на виготовлені із металу жовтого кольору вироби, унаслідок цього доказ втрачає свою матеріальну властивість - вартість. Спосіб часткової підміни доказів може полягати у внесенні змін у властивості речового доказу, не вилучаючи повністю його з матеріалів справи чи провадження. Наприклад, замінюються декілька купюр грошових коштів, вилучених як доказ отримання хабара, або наркотичний засіб направляється на дослідження у меншій кількості. Такі дії призводять до уникнення винної особи від кримінальної відповідальності або кваліфікації її суспільно небезпечного діяння як менш тяжкого злочину.

Оскільки штучне створення речових доказів полягає у використанні таких доказів, які не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку із дійсними подіями, то спосіб їх вчинення залежить від обставин конкретного діяння.

Аналізуючи наведене питання ми погоджуємося із Г. Г. Радіоновим, який зазначає, що в сучасних умовах досить розповсюдженими є випадки підкидання предметів (наркотичних засобів, зброї, боєприпасів тощо) або підроблених документів з метою їх подальшого вилучення та визнання доказами. Така дія фальсифікуючого характеру виявляється майже у кожній п'ятій кримінальній справі (провадженні). У результаті подібних дій відбувається формування матеріальних носіїв доказової інформації, які у подальшому визнаються речовими доказами [166, с. 91]. На нашу думку, способи вчинення вказаних діянь можуть бути наступними: 1) непомітність; 2) насильство чи погроза його застосування; 3) шахрайство (введення в оману або зловживання довірою) тощо. Наприклад, затриманій особі, із застосуванням насильства, в карман одежі підкладаються заздалегідь помічені грошові кошти, а потім за участю понятих та з використанням відеокамери фіксують їх вилучення у процесуальному документі для подальшого приєднання до кримінального провадження в якості речового доказу.

Способи створення обстановки неіснуючого злочину, імітація або знищення слідів злочину є взаємопов'язаними та досить різноманітними. Вважаємо, що вказані дії можуть бути вчинені шляхом: 1) непомітного отримання відбитків пальців невинуватої особи на предметах та залишення їх на місці події; 2) видалення або нанесення плям крові, бруду чи іншої рідини на одежі особи, не причетної до скоєного злочину; 3) стирання відбитків пальців злочинця на речових доказах тощо. Слід додати, що зазначений перелік способів таких видів штучного створення доказів не є вичерпним та може бути доповнений в залежності від форми судочинства та суб'єкту злочину, а також інших факторів, які впливають на мету їх фальсифікації.

Таким чином, об'єктивна сторона злочинів в окремих ланках службової діяльності, пов'язаних із фальсифікацією речових доказів (ст.ст. 364, 365 КК), характеризується наступними активними діями, що виражаються у: 1) підробленні, підміні та виготовленні (штучне створення) речових доказів; 2) підкиданні предметів або підроблених документів з метою їх подальшого вилучення та визнання речовими доказами; 3) створенні обстановки неіснуючого злочину; 4) імітації або знищенні слідів злочину тощо.

Виходячи з описання диспозицій ч. 1 ст. 364 КК та ч. 1 ст. 365 КК, крім діяння, обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цих злочинів є настання суспільне небезпечних наслідків у виді спричинення істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам фізичних чи юридичних осіб або державним інтересам, а для ч. 2 ст. 364 КК - заподіяння тяжких наслідків, а також причинний зв'язок між вказаними діяннями та суспільно небезпечними наслідками.

За своєю конструкцією злочини, передбачені ст.ст. 364, 365 КК, належать до злочинів із матеріальним складом і вважаються закінченими з моменту завдання істотної шкоди або спричинення тяжких наслідків, а такі ознаки об'єктивної сторони злочину, як спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя та засоби вчинення фальсифікації речових доказів у кримінальному провадженні, не передбачені цими статтями, тому не є обов'язковими для їх встановлення, за виключенням ч. 2 ст. 365 КК.

Спотворення змісту доказу - фактичних даних вчиняється такою дією як схиляння свідка, потерпілого, експерта, оцінювача майна, перекладача, а також підозрюваного, обвинуваченого або засудженого до давання завідомо неправдивих показань, чи примушування їх давати показання в окремих випадках є різновидом штучного створення доказів, оскільки спеціально перекручують фактичні обставини справи (провадження), хоч процесуальну форму їх закріплення здійснено у відповідності до норм КПК України. У залежності від суб'єкту та обстановки, а також спрямованості та, в деякій мірі, способу вчинення злочину вказані дії кваліфікуються за ст.ст. 365, 373, 386 КК.

Виходячи з описання диспозиції злочину, передбаченого ст. 373 КК, обов'язковими ознаками його об'єктивної сторони є: 1) діяння, що вчиняється лише шляхом активної поведінки - дії та виражається у примушуванні давати показання; 2) спосіб - шляхом незаконних дій, у тому числі із застосуванням насильства та із знущанням над особою, за відсутності ознак катування; 3) обстановка - при допиті у ході досудового розслідування у кримінальному провадженні [81, с. 1116-1117; 116, с. 936].

До обов'язкових ознак об'єктивної сторони цього злочину, виходячи з положень ч. 4 ст. 223 КПК, варто віднести також час вчинення аналізованого злочину (з 6 до 22 години), оскільки допит не вважається невідкладним випадком, коли затримка в його проведенні може призвести до втрати слідів злочину чи втечі підозрюваного. Адже, особа, яку застали під час вчинення злочину або очевидці безпосередньо вказують на те, що саме ця особа вчинила злочин, вона одразу затримується, чим підозрюваний уникає можливості втекти з місця події, а сліди злочину зберігаються на матеріальних об'єктах, що віднесено до речових доказів.

Ю. В. Александров вказує, що незаконними діями, які утворюють склад злочину, передбаченого ст. 373 КК, можуть бути: 1) погроза застосувати насильство до допитуваного або близьких йому осіб, розголосити відомості, що ганьблять допитуваного або цих осіб, або ставлять їх у невигідне положення, притягнути допитуваного або вказаних осіб до відповідальності за злочини, які вони не вчиняли тощо; 2) обман (демонстрація підробленої постанови про арешт, брехливе повідомлення про те, що відносно допитуваного є докази його вини тощо); 3) приниження гідності особи допитуваного (образою, яка вчиняється словами чи жестами, вимогою дати клятву тощо); 4) задобрювання (нездійсненими обіцянками закрити кримінальне провадження, звільнити з-під варти, незаконними матеріальними заохоченнями: частування горілкою, наркотиками тощо); 5) інші методи психологічного впливу (залучення до допиту гіпнотизерів, екстрасенсів тощо). Цей злочин також може бути вчинений при проведенні допиту, очної ставки (одночасний допит), пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події. Примушування працівником правоохоронного органу давати показання, вчинене не під час слідчих дій, може бути кваліфіковане за ст. 365 КК [77, с. 520]. Ми погоджуємося із цим науковцем щодо способів та обстановки вчинення даного злочину, але з деякими уточненнями. На нашу думку, примушування з боку прокурора, слідчого або працівника, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, поза проведенням допиту особи, не утворює склад злочину, передбаченого ст. 373 КК, оскільки у її диспозиції однозначно названа обстановка його вчинення, а саме у ході проведення слідчої дії - допиту. Відповідно до ч. 9 ст. 224 КПК вказана слідча дія включає ще й проведення слідчим або прокурором одночасного допиту двох чи більше раніше допитаних осіб для з'ясування розбіжностей у їхніх показаннях.

Наявність спеціального суб'єкту цього злочину - працівник правоохоронного органу, та встановлений кримінальним процесуальним законодавством порядок досудового розслідування й судового розгляду злочинів (у подальшому - кримінальних правопорушень) свідчать, що цей злочин вчиняється лише у кримінальному провадженні на стадії досудового розслідування.

Суспільно небезпечні наслідки не передбачені диспозицією ст. 373 КК як обов'язкова ознака об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого даною статтею. Тому, за своєю конструкцією цей злочин є формальним та вважається закінченим з моменту вчинення незаконних дій, спрямованих на примушування допитуваної особи надати неправдиві показання або свідчення щодо себе, членів сім'ї або близьких родичів усупереч ст. 63 Конституції України.

Крім суспільно небезпечного діяння, суспільно небезпечних наслідків та причинного зв'язку між ними, обов'язковим елементом об'єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, є спосіб його вчинення, що зазначений у диспозиції цієї статті, а саме насильство або погроза застосування насильства, застосування зброї чи спеціальних засобів або болісні і такі, що ображають особисту гідність потерпілого, дії, за відсутності ознак катування.

Вважаємо, що у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 р. № 15 надано уточнення способів насильства, яке «при перевищенні влади або службових повноважень може бути як фізичним, так і психічним. Фізичне насильство полягає в незаконному позбавленні волі, завданні побоїв або ударів, заподіянні легких або середньої тяжкості ушкоджень, у мордуванні, а психічне - у реальній погрозі заподіяння фізичного насильства щодо потерпілого чи його близьких». Способи заподіяння болі й образи особистої гідності потерпілого розкриті у п. 9 цієї постанови та можуть полягати у «протиправному застосуванні спеціальних засобів (наручники, гумові кийки, отруйні гази, водомети тощо), тривалому позбавленні людини їжі, води, тепла, залишені її у шкідливих для здоров'я умовах, використанні вогню, ектроструму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, а також у приниженні честі, гідності, заподіянні душевних переживань, глумлінні тощо» [165]. На нашу думку, наведені способи вчинення перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу (ч. 2 ст. 365 КК) охоплюються вжитим законодавцем словосполуки «незаконні дії» та можуть бути застосовані при вчиненні злочинів, передбачених ст. 373, 386 КК.

Щодо співвідношення вказаних суспільно небезпечних діянь з точки зору їх кваліфікації, В. І. Тютюгін справедливо зазначає, що «злочин, передбачений ст. 373 КК, є спеціальним видом перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу та дана стаття співвідноситься із ст. 365 КК як спеціальна та загальна норма, оскільки вказані злочини посягають на різні суспільні відносини» [81, с. 1071, 1116].

У частині спотворення змісту доказу, на нашу думку, не зовсім зрозуміло у кримінальному законі виписані об'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 386 КК. Згідно із побудовою речення, в якому вміщена диспозиція цієї статті, до таких ознак належать: 1) діяння у формі активних дій - примушування до давання завідомо неправдивих показань свідка, потерпілого чи завідомо неправдивого висновку експерта; 2) спосіб - шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, або підкуп свідка, потерпілого чи експерта з тією самою метою. Перелік способів примушування, зазначених у ст. 386 КК, є вичерпним, тому інші - не утворюють склад цього злочину.

У юридичній літературі вказується, що об'єктивна сторона цього злочину виражається в активній поведінці винної особи - діях, які можуть здійснюватися у формах, визначених у диспозиції ст. 386 КК [80, с. 1077]. Отже, цей злочин шляхом бездіяльності не може бути вчинений.

З приводу конструкції диспозиції вказаної статті КК одні юристи вважають, що підкуп свідка, потерпілого чи експерта є способом вчинення цього злочину, який виражається у матеріальному заохоченні безпосередньо свідка, потерпілого, експерта або через посередників чи в обіцянці майнових вигод, позбавленні від матеріальних витрат за відмову від давання або за давання неправдивих показань [81, с. 1150]. Інші стверджують, що згідно із диспозицією ст. 386 КК підкуп вказаних осіб (свідок, потерпілий, експерт) є окремою альтернативною дією» [100, с 116; 77, с. 537]. Ми підтримуємо останню точку зору, але з уточненнями та з урахуванням досвіду деяких зарубіжних кримінальних законодавств, якими встановлена відповідальність за подібні суспільно небезпечні діяння.

Так, згідно із ст. 422 КК Казахстану особа притягується до відповідальності за: 1) підкуп свідка, потерпілого з метою давання ними неправдивих показань чи експерта з метою давання ним неправдивого висновку або неправдивих показань, а так само перекладача з метою здійснення ним неправильного перекладу (ч. 1); 2) примушування свідка, потерпілого до давання неправдивих показань, експерта до давання неправдивого висновку чи перекладача до здійсненню неправильного перекладу, пов'язане із шантажем, погрозою вбивством, спричиненням шкоди здоров'ю, знищенням майна цих осіб чи їх близьких (ч. 2) [206]. За ст. 434-15 КК Франції караним є діяння, що полягає у використанні обіцянок, подарунків, тиску, погроз, побоїв, хитрощів чи обману в ході судового процесу для схиляння чи примушування іншої особи до давання неправдивих показань [127, с. 146]. У диспозиціях вказаних статей зазначені самостійні діяння - підкуп (схиляння) та примушування, а також способи вчинення злочинів - ненасильницькі (шантаж, використання обіцянок, подарунки, хитрощі, обман тощо) та насильницькі (тиск, погроза, побої тощо) форми.