Кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів

У контексті викладеного, М. І. Мельниченко зазначає, що примушування як дія, передбачена ст.ст. 373, 386 КК, полягає у впливі на свідомість особи, за якого її воля не подавляється, та є саме психічним насильством, що може поєднуватися як з погрозами, так і з насильством будь-якої форми. Така дія вчиняється з конкретною метою - домогтися від потерпілого, якого примушують, вчинити суспільно небезпечне діяння та характеризується його цілеспрямованістю, що поєднуються з протиправною вимогою, яка повинна бути імперативною, наполегливою та категоричною. Особа, яку примушують, має два варіанти поведінки: виконати те, що від неї вимагають або бути підданою тому, чим їй погрожують. А підкуп як суспільно небезпечне діяння у складі злочину, передбаченому у ст. 386 КК, охоплює пропозицію або обіцянку надати неправомірну вигоду, а також надання неправомірної вигоди свідку, потерпілому, експерту за давання завідомо неправдивого показання чи висновку або за відмову від цих дій. На його думку, підкуп не можна віднести до примушування, тому пропонує встановити відповідальність за таке діяння щодо окремих учасників кримінального провадження, передбачивши у КК України самостійну ст. 386-1 [100, с. 147-149]. Цієї позиції щодо характеристики примушування дотримується Н. Ю. Алєксєєва [1, с. 101]. Ми вважаємо, що позиція вказаних дослідників з цього приводу є слушною в частині виокремлення із диспозиції ст. 386 КК такої дії, як підкуп свідка, потерпілого, експерта до давання завідомо неправдивих показань чи неправдивого висновку, проте заперечуємо проти доповнення цього Кодексу окремою статтею, якою було б передбачено відповідальність за її вчинення, та пропонуємо удосконалити чинну ст. 386.

На наш погляд, вирішити цю проблему можна за рахунок заміни зазначеної у диспозиції ч. 1 ст. 386 КК дії «підкуп» на «схиляння» з огляду на наступне. Відповідно до ч. 4 ст. 27 КК схиляння вчиняється такими способами, як: 1) умовляння; 2) підкуп; 3) погроза; 4) примус; 5) інші способи (доручення, заклик, порада тощо). У диспозиції ст. 386 КК України погроза та примус (насильство) зазначені як насильницькі способи примушування свідка, потерпілого, експерта до давання завідомо неправдивих показань чи неправдивого висновку. Поряд із підкупом, домогтися надання неправдивих показань чи неправдивого висновку від вказаних осіб можливо також іншими ненасильницькими способами, зокрема умовлянням, шахрайства (обман чи зловживання довірою) тощо, перелік яких не є вичерпний. До найбільш розповсюджених таких способів О. С. Стеблінська відносить шантаж, пред'явлення неправдивих доказів, підкуп, застосування гіпнозу, надати спиртні напої, наркотики, обіцянки звільнити особу від відповідальності чи з-під варти або її заарештувати, погіршити умови утримування заарештованого, знищити майно його чи близьких родичів, притягнути до відповідальності за злочин, який потерпілий не вчиняв тощо [183, с. 307].

Із наведеного випливає, що схиляння до давання неправдивих показань чи висновку іншим способом, крім погроз чи насильства (ст. 386 КК), також призводить до спотворення змісту доказу. На нашу думку, цим діянням, як альтернативним примушуванню, можна отримати показання при допиті (ст. 373 КК) шляхом, наприклад, шахрайства або матеріальним заохочуванням, які є також незаконними способами проведення такої процесуальної дії. Тому, пропонуємо передбачити кримінальну відповідальність за схиляння та примушування у самостійних частинах ст. 386 КК України, зазначивши спосіб їх вчинення, а диспозицію ч. 1 ст. 373 КК доповнити альтернативним діянням - схиляння.

З урахуванням викладеного, вважаємо, потерпілими від злочинів, передбачених ст.ст. 373, 386 КК, варто визнавати спеціальних суб'єктів злочину, що зазначені у ст. 384 КК.

Аналізуючи діяння, передбачене ст.ст. 373, 386 КК, цікавою видається позиція С. Р. Багірова, який вважає, що примушування, поряд із завданням фізичної шкоди здоров'ю особи, з якою проводиться допит, може полягати також у спричиненні певних моральних страждань. На його думку, така шкода у виді фізичної болі та стражданні може бути заподіяна особі, яка є близьким родичем тієї особи, яку примушують вчинити певні дії проти її волі [8, с. 169].

У контексті запропонованих нами змін до диспозицій вказаних статей, вважаємо, що такий незаконний вплив на особу, з якою проводиться допит або від якої домагаються надати завідомо неправдиві показання, висновок чи звіт, вчиняється ненасильницьким шляхом, оскільки така особа безпосередньо не зазнає фізичного болю. Отже, заподіяння моральних страждань є наслідком психологічного впливу на потерпілих від злочинів, що кваліфікуються за ст.ст. 373, 386 КК, та дії, вчиненні таким способом, слід віднести до схиляння.

Слід звернути увагу, що ч. 4 ст. 212 КАС, ч. 5 ст. 231 ЦПК, ч. 3 ст. 212 ГПК передбачено з'ясування питання щодо наявності перешкод для допиту свідка та, у разі їх відсутності, суд попереджає його про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання, що встановлена ст. 384 КК. У ході судового розгляду цивільних, адміністративних та господарських справ згідно із ч. 7 ст. 101 КАС, ч. 7 ст. 99 ГПК, ч. 7 ст. 103 ЦПК експерт попереджається під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок (ст. 384 КК) та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків. У контексті цього, вважаємо, що законодавець мав на увазі скоєння відносно свідка незаконних дій, передбачених ст. 386 КК, а також такий незаконний вплив на експерта може бути підставою для уникнення його від виконання своїх обов'язків. Тому, на нашу думку, сфера застосування діянь, які утворюють об'єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 386 КК, розповсюджується, крім кримінального провадження, на цивільне, адміністративне та господарське судочинство, так само, як і ст. 384 КК.

У нині діючій редакції ст. 386 КК та запропонованих до неї змін, а так само у диспозиції ст. 373 КК, суспільно небезпечні наслідки, як обов'язкова ознака, не передбачені. У зв'язку з цим, злочини, які кваліфікуються за цими статтями, за своєю конструкцією є формальним та вважаються закінченими з моменту вчинення будь-якої із дій, які утворюють схиляння або примушування свідків, потерпілих, експертів до давання завідомо неправдивих показань чи висновку у ході судового розгляду справи будь-якої форми судочинства, а для кримінального провадження - такі ж самі дії, вчиненні під час досудового розслідування.

Слід звернути увагу, що за надання завідомо неправдивого звіту оцінювача про оцінку майна під час виконавчого провадження встановлена відповідальність за ст. 384 КК. Відповідно до процесуальних законодавств будь-якої форми судочинства звіт про оцінку майна не виділений законодавцем у самостійне джерело доказу, тому такий звіт, на наш погляд, може належати до документів чи письмових доказів, що є джерелами дока замів (засобами встановлення), хоч за змістом близький до висновку експерта, але його не замінює. Завідомо неправдивий звіт оцінювача може заподіяти істотну шкоду не лише інтересам правосуддя, державі, юридичним особам, а й фізичним особам. Отже, схиляння або примушування незаконними способами оцінювача майна до завідомого неправдивого звіту перешкоджає відправленню правосуддя, тому при внесенні змін у диспозиції ст. 386 КК варто урахувати цю обставину та віднести цього спеціального суб'єкта злочину до потерпілих осіб. Запропоновані зміни до ст. 386 КК будуть викладені у висновках до дисертації.

В юридичній літературі відмічається, що об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 384 КК, виражається у вчиненні однієї із наступних дій з надання: 1) завідомо неправдивого показання свідка та потерпілого; 2) завідомо неправдивого висновку експерта; 3) завідомо неправдивого звіту оцінювача про оцінку майна; 4) завідомо неправильного перекладу, зроблений перекладачем. Кожна з цих дій утворює закінчений злочин, а момент його закінчення залежить від стадії процесу [183, с. 310; 81, с. 1143]. Таким моментом закінчення цього злочину, на нашу думку, слід вважати факт надання завідомого неправдивих показань, висновку, звіту про оцінку майна чи неправильного перекладу, незалежно від викриття цих протиправних дій до постановлення судового рішення.

Варто додати, що Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» доповнено диспозицію ч. 1 ст. 384 КК, такими діяннями, як: 1) складення для надання завідомо неправдиве показання свідка, потерпілого, завідомо неправдивий висновок експерта; 2) подання завідомо недостовірних або підроблених доказів. Вжита законодавцем дефініція «складення для надання» випливає, на нашу думку, зі змісту ст.ст. 89 ГПК, 94 ЦПК, оскільки цими нормами передбачено надання показань свідків також у письмовій формі. З урахуванням цього, злочин, передбачений ст. 384 КК, слід вважати закінченим з моменту подання вказаних доказів до суду незалежно від настання негативних наслідків з приводу їх використання.

Однак, заборона на вчинення підроблення доказів у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві не захищає докази від таких дій, як підміна або їх штучне створення, що охоплюється визначеним нами поняттям «фальсифікація доказів». Адже, такі дії можуть вчинятися під час судового розгляду справи. Так, при ознайомленні із матеріалами справи сторона або учасник процесу, зловживаючи довірчими відносинами із працівниками апарату суду, здатний непомітно замінити необхідні документи або стерти інформацію, що зберігається на матеріальному носії електронного доказу.

Крім того, підміна або штучне створення доказів може мати місце у адміністративному судочинстві під час розгляду справ про порушення митних правил. Зокрема, вилучений товар, який ввезений на територію України поза митним контролем, під час зберігання на складі або, перебуваючи на відповідальному зберіганні, підміняється на інший, з гіршими характеристиками або меншої кількості. Унаслідок такої дії державним інтересам завдається істотна шкода, що виражається у несплаті обов'язкових платежів до бюджету України. Актуальність проблеми охорони кримінальним законом упорядкованих суспільних відносин, якими регламентовано законом сплату митних платежів, набирає обертів за рахунок декриміналізації контрабанди товарів, обіг яких не заборонений державою. Отже, встановлення кримінальної відповідальності лише за підроблення доказів у вказаних формах судочинства, в цілому, не вирішує проблему кримінально-правової охорони доказів від незаконних дій з ними, що свідчить про необхідність удосконалення вітчизняного законодавства в сфері протидії таким негативним явищам.

М. В. Шепітько, досліджуючи склад злочину, передбачений ст. 384 КК, зазначає, що за конструкцією об'єктивної сторони дії, передбачені вказаною статтею, належать до злочинів із формальним складом. Це обумовлено тим, що під час конструювання її диспозиції законодавець вказав лише загальну обов'язкову ознаку об'єктивної сторони злочину - суспільно небезпечне діяння та не посилався на наслідки, і відповідно, причинний зв'язок. Ці ознаки об'єктивної сторони аналізуємого злочину не зазначені ні в тексті закону, а необхідність їх встановлення не передбачає його зміст [231, с. 69].

Диспозицією цієї статті, крім суспільно небезпечного діяння, передбачена така обов'язкова ознака, як обстановка вчинення злочину, а саме під час провадження досудового слідства, здійснення виконавчого провадження, проведення розслідування тимчасовою слідчою чи спеціальною тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України або в суді. Діяння, вчиненні в останній наведеній обстановці, не охоплюються будь-якою формою судочинства та відповідно до ст. 89 Конституції України висновки і пропозиції вказаних тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду, тому, на наш погляд, немає сенсу їх досліджувати у контексті спотворення змісту доказу. Крім того, Закон України «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні слідчі комісії» від 15.01.2009 р. № 890-VI визнано неконституційним згідно з рішенням Конституційного суду України № 20-рп/2009 від 10.09.2009 [170].

Щодо обстановки вчинення злочину, передбаченого ст. 384 КК, на наш погляд, правильним є зауваження першого заступника Керівника Головного юридичного управління Верховної Ради України А. І. Нижника, який зазначає, що вказана стаття розміщена у розділі XVIII «Злочини проти правосуддя», а родовим об'єктом цих злочинів є суспільні відносини щодо постановлення правосудного рішення. А відповідно до положень ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вища рада правосуддя бере участь в організаційному забезпеченні діяльності судів та не має безпосереднього відношення до здійснення правосуддя. Отже, відповідальність за завідомо неправдиве показання свідка, потерпілого тощо у Вищій раді правосуддя варто було б передбачити у Розділі XV КК України «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та злочини проти журналістів» [153]. У зв'язку з цим, вважаємо, дана норма потребує змін у цій частині.

Науковці зазначають, що крім обстановки вчинення злочину, передбаченого ст. 384 КК, відповідальність настає також за наявності таких умов: 1) показання, висновок, звіт чи переклад мають містити відомості про факти та обставини, що підлягають встановленню та дослідженню з кримінальної або цивільної справи і які мають значення для правильного їх вирішення та постановлення правосудного судового акта; 2) показання, висновок, звіт чи переклад мають виходити від осіб, яких у встановленому законом процесуальному порядку попереджено про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань [183, с. 311; 81, с. 1144]. Ми згодні із такими умовами, оскільки вони безпосередньо випливають із норм процесуальних законодавств відповідної форми судочинства, тому стосуються також справ адміністративної та господарської юрисдикції. З цього приводу слід додати, що відповідно до ч. 5 ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження» [150] за недостовірну чи необ'єктивну оцінку майна оцінювач несе кримінальну відповідальність у порядку, встановленому законом, про що він має бути попереджений державним виконавцем. Тому, такі ж самі умови, вважаємо, характерні й для звіту про оцінку майна.

Виходячи зі змісту диспозиції цієї статті, на наш погляд, обов'язковому встановленню підлягає, факт того, що показання, висновок, звіт оцінювача про оцінку майна та переклад являються завідомо неправдивими, тобто виключається добросовісна помилка у повідомленні в усній чи письмовій формі відомості про факти, які мають значення для будь-якої справи чи провадження.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» оцінка майна, крім іншого, проводиться на підставі ухвали суду [162], А ст. 7 цього Закону визначені випадки проведення оцінки майна, серед яких є обов'язкові. Така оцінка може бути призначена у будь-якій формі судочинства, наприклад, при виділенні частки майна у спільному рухомому і нерухомому майні при його поділі (цивільне судочинство), під час встановлення вартості вилученого товару при незаконному перетину кордону України для його оподаткування, тобто нарахування обов'язкових платежів до державного бюджету (адміністративне судочинство), у ході реорганізації, банкрутства, ліквідації державних, комунальних підприємств та господарських товариств (господарське судочинство), а також для визначення розміру матеріальної (майнової) шкоди, завданої потерпілому злочином та правильної його кваліфікації (кримінальне провадження). Фактично оцінювач відповідно до ст. 29 цього Закону має рівні права із експертом, а його звіт є документом, який містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, який підписується оцінювачами, що безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності. При цьому, вимоги до змісту такого звіту по суті однакові із висновком експерта. Також оцінювач, як і експерт, відповідно до ст. 32 вказаного Закону та ст. 20 Закону України «Про виконавче провадження» несе відповідальність, у тому числі кримінальну, за надання завідомо недостовірного звіту про оцінку майна, про що має бути попередженим.

У зв'язку з цим, ми підтримуємо пропозицію М. В. Шепітька, який вважає, що «оцінювач може надати завідомо неправдивий звіт про оцінку майна не тільки у ході виконавчого провадження, а й під час здійснення правосуддя» [231, с. 187]. Тому запропонована ним авторська редакція ст. 384 КК щодо змінення обстановки вчинення цього злочину, зокрема оцінювачем, видається, цілком виправданою, а законодавцем своєчасно підтримана, у зв'язку з чим внесені відповідні зміни до цієї статті.

У диспозиції ст. 384 КК не вказаний спосіб учинення злочину, однак він безпосередньо випливає із її змісту, тому, виходячи з теорії кримінального права, його встановлення є обов'язковим.

З цього приводу М. В. Шепітько зазначає, що «способом вчинення вказаного злочину є обман, що виражається у наданні неправдивої інформації у формі показань або інформація від учасника процесу подається у виді неправди, яка може бути повною - тобто правда не просто замовчується, вона взагалі не має місця або напівправдою - завуальовано надається неправдива інформація замість правдивої» [231, с. 78, 84]. У цілому ми погоджуємося с цим науковцем, але з деякими доповненнями. На нашу думку, способом вчинення злочину, передбаченого ст. 384 КК, також може бути умовчування істини, оскільки повне або часткове приховування дійсних фактичних даних за наслідком рівнозначно їх перекрученню, тобто спотворенню змісту доказу та його фальсифікації в цілому.

У контексті викладеного ми не поділяємо думку вказаного автора в частині того, що приховування правди (умовчування істини) виступає не способом, а змішаною формою діяння, тобто одночасно містить активну поведінку - дію (обман) та пасивну поведінку - бездіяльність (приховування правди) [231, с. 133-134]. З наведеного питання, на наш погляд, правильною видається позиція В. І. Тютюгіна та О. С. Стеблинської, які зазначають, що повне чи часткове замовчування яких-небудь фактів та обставин, що зазначені у показаннях, висновку експерта, звіті про оцінку майна чи перекладі, не можуть кваліфікуватися за ст. 384 КК. Таке замовчування є формою діяння - бездіяльністю та різновидом відмови від давання показань, відповідальність за яке передбачено ч. 1 ст. 385 КК [ 81, с. 1143; 183, с. 310].

Таким чином, дослідивши об'єктивні ознаки злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів, можна констатувати наступне: 1) злочини, передбачені ст.ст. 366, 373, 384, 386 КК, є предметними, а ст.ст. 364, 365 КК - безпредметними; 2) вказані злочини вчиняються шляхом лише активних дій; 3) за своєю конструкцією злочини, відповідальність за які настає за ч. 1 ст. 366, ст.ст. 373, 384, 386 КК є злочинами із формальним складом, а передбачені ст.ст. 364, 365, ч. 2 ст. 366 КК являються злочинами із матеріальним складом; 3) обов'язковою ознакою для злочинів, передбачених ст.ст. 373, 384, 386 КК є обстановка; 4) спосіб виступає обов'язковим для встановлення при вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 373, 386 КК.

З урахуванням об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 384 КК, відсутня кримінальна відповідальність за такі діяння, що охоплюються поняттям «фальсифікації доказів», як підміна або штучне їх створення, крім діянь, передбачених ст.ст. 373, 386 КК України.

2.2 Суб'єктивні ознаки складів злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів

Проаналізувавши об'єктивні ознаки складів злочинів, пов'язаних із протиправними діями із доказами, у цьому підрозділі проведемо дослідження щодо суб'єкта та суб'єктивної сторони таких дій, що вчиняються у різних формах судочинства.

Науковці відмічають, що ознаки, які характеризують суб'єкт злочину, невід'ємно пов'язані з усіма іншими елементами складу злочину. Саме своїм суспільно небезпечним діянням, яке становить об'єктивну сторону злочину, суб'єкт заподіює шкоду об'єкту посягання, діючи при цьому винно, тобто умисно або необережно, що є його суб'єктивною стороною [91, с. 101;104, с. 64]

В. І. Терентьєв зазначає, що «суб'єкт злочину є початковою ланкою кримінальної відповідальності і своїми ознаками (або їх відсутністю) визначає характер відповідальності. Тому в процесі криміналізації і реалізації кримінальної відповідальності ознаки суб'єкта злочину виступають підставою для диференціації кримінальної відповідальності як основного напряму реалізації сучасної кримінальної політики» [187, с. 58].

У ст. 18 КК визначено, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Зі змісту цієї статті однозначно випливає, що обов'язковими ознаками суб'єкту будь-якого злочину є: 1) фізична особа; 2) осудна; 3) досягнення нею певного віку. У КК надається роз'яснення цим ознакам, зокрема осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ст. 19); кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (загальний вік), а особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за низку особливо тяжких злочинів (ст. 22). Виходячи з положень ст.ст. 6-8 КК, юридична особа (органи державної влади, підприємства, установи, організації) не може бути суб'єктом злочину, а лише відповідні посадові фізичні - громадяни України, особи без громадянства та іноземці особи, які, у разі вчинення злочину, притягуються до кримінальної відповідальності.

У теорії кримінального права відмічається, що фізична, осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, прийнято називати загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемента складу, а отже, виключає склад злочину і, як наслідок, кримінальну відповідальність [78, с. 142].

КК, поряд із загальним суб'єктом, визначає поняття спеціального суб'єкту злочину. Відповідно до ч. 2 ст. 18 КК спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Науковці визначають спеціального суб'єкта як особу, що, крім обов'язкових загальних ознак (фізична, осудна особа, яка досягла віку притягнення до кримінальної відповідальності), має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, прямо передбачені в статті Особливої частини КК для суб'єкта конкретного складу злочину. В інших випадках, хоч у нормі закону прямо не названий спеціальний суб'єкт, проте безпосередньо злочин припускає його наявність. На прикладі ст.ст. 364-370 КК, вони зазначають, що злочини, передбачені цими статтями, можуть вчинити лише службові особи. Ознаки спеціального суб'єкта виступають як додаткові та доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину [78, с. 142].

В юридичній літературі відмічається, що найбільш численні ознаки, які характеризують спеціальний суб'єкт злочину, пов'язані із юридично закріпленим правовим становищем особи та його соціальним статусом, зокрема службовим (посадовим) становищем, громадянством, професією, родом та характером діяльності, відношенням до військової служби, участі у судовому процесі тощо [30, с. 52; 187, с. 134-138].

У КК наведено поняття службової особи як спеціального суб'єкту низки злочинів. Згідно із ч. 3 ст. 18 КК службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом. Відповідно до ч. 4 ст. 18 КК службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів [79].

Аналізуючи поняття спеціального суб'єкта, дослідники вказують, що в ч. 2 ст. 18 КК наведено лише загальне поняття спеціального суб'єкта злочину. Тоді як у нормах Особливої частини КК з урахуванням специфіки об'єкта та об'єктивної сторони певних складів злочинів поняття спеціального суб'єкта знаходить свою подальшу конкретизацію. Найчастіше ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при опису основного складу злочину. Проте, нерідкими є випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовуються законодавцем і при визначенні кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів злочинів. Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є обмежувальними, оскільки вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка, а тільки та особа, яка має такі ознаки. Тому інші особи, що не мають цих ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому передбачений спеціальний суб'єкт [72, с. 150; 78, с. 143-144]. Із цього виходить, що ознаки спеціального суб'єкта, зазвичай, є обов'язковими ознаками певних складів злочинів.

Отже, правильне встановлення суб'єкта діянь, пов'язаних із фальсифікацією доказів, безпосередньо впливає на кримінально-правову кваліфікацію злочинів, передбачених ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК, та виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб за їх вчинення.

Суб'єктами суспільно небезпечних діянь, пов'язаних із фальсифікацією доказів, на думку Л. В. Лобанової, можуть бути особи, які використовують своє службове становище та повинні сприяти органам правосуддя або не пов'язані з ними [95, с. 26]. Вважаємо, що такий поділ суб'єктів відповідає нормам КК, якими встановлена відповідальність за вказані діяння.

У науково-практичних коментарях КК зазначено, що суб'єкт злочину, передбаченого ст. 386 КК, є загальний, тобто фізична, осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Виходячи з опису складів злочинів, передбачених ст.ст. 364-366, 373, 384 КК, їх суб'єкт може бути лише спеціальний, а саме службова особа, працівник правоохоронного органу, свідок, потерпілий, експерт, оцінювач майна та перекладач [81, с. 1057, 1075; 183, с. 269, 284, 287].

Варто нагадати, що внесеними змінами до КК доповнено диспозицію ч. 1 ст. 384 таким діянням, як «подання завідомо недостовірних або підроблених доказів», проте відсутнє однозначне розуміння його суб'єкта - спеціальний (свідок, потерпілий, експерт) або загальний суб'єкт злочину. Виходячи з конструкції цієї статті, відповідальність за вказане діяння настає у разі його вчинення загальним суб'єктом у цивільному, адміністративному чи господарському судочинстві, оскільки ч. 2 цієї ж статті передбачена відповідальність за ті самі дії, поєднані зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту у кримінальному провадженні. Тим більш, внесення змін до ст. 384 КК відбувалося в аспекті запровадження у законодавство України фактично нових редакцій ЦПК, КАС та ГПК, тому і покарання за подання завідомо недостовірних або підроблених доказів передбачено, виходячи з цього, у цих формах судочинства.

Із наведеного випливає, що поряд із спеціальним суб'єктом, за подання завідомо недостовірних або підроблених доказів у вказаних формах до відповідальності за ч. 1 ст. 384 КК має бути притягнутий і загальний суб'єкт злочину. У зв'язку з цим, простежимо відповідність конструкції ч. 1 ст. 384 КК теоретичним положенням кримінально-правової науки за ознакою суб'єкта злочину.

З огляду на те, що кримінальне провадження має низку відмінностей порівняно із іншими формами судочинства, вважаємо за необхідне, окреслити окремо суб'єктів фальсифікації доказів у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві від таких суб'єктів у кримінальному провадженні.

Аналізуючи наведене питання, І. С. Благодарь зазначає, що у цивільному та адміністративному судочинстві суб'єктом фальсифікації доказів, зокрема документів та речових доказів, можуть бути: 1) особи, які беруть участь у справі; 2) представники цих осіб [13, с. 103]. В загальних рисах ми підтримуємо думку цього автора, проте, на нашу думку, вказані суб'єкти потребують уточнення з урахуванням їх визначення відповідними нормами процесуального права.

Згідно із главами 4 процесуальних законодавств цивільного, адміністративного та господарського судочинства учасники процесу поділяються на: 1) учасників справи (ст. 43 ЦПК, ст. 42 ГПК, ст. 42 КАС); 2) представників, у тому числі законних представників (ст.ст. 57-62 ГПК, ст.ст. 59-65 ЦПК, ст.ст. 55-60 КАСУ); 3) інших учасників судового процесу, якими є помічник судді, секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, експерт з питань права, перекладач, спеціаліст (ст. 61 КАС, ст. 63 ГПК, ст. 66 ЦПК).

Інші визначені учасники процесу, прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (або представник), органи державної влади, органи місцевого самоврядування, територіальна громада, юридична особа беруть участь у судовому процесі через відповідного керівника або уповноваженого представника (ст. 59 ЦПК, ст. 57 ГПК, ст. 55 КАС). Такі учасники процесу вказаних форм судочинства, як помічник судді, секретар судового засідання, судовий розпорядник, прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, керівник або уповноважений представник установи чи організації відповідно до ст.ст. 3, 6 Закону України «Про державну службу» [151] та примітки 1 ст. 364 КК віднесені до категорії службових осіб, тобто є спеціальними суб'єктами, тому вчинені ними протиправні дії із офіційними документами-доказами та речовими доказами кваліфікуються за ст.ст. 364-366 КК. Зокрема, йдеться про те, що помічник судді та секретар судового засідання не вправі подавати докази, але ними здійснюється підготовка запитів, листів, інших матеріалів, пов'язаних із розглядом конкретної справи, виконавчих документів, фіксація технічними засобами судового засідання та ведення його протоколу. Також доступ до доказів має судовий розпорядник, в обов'язки якого входить за вказівкою головуючого у справі під час судового засідання приймати від учасників судового процесу документи та інші матеріали та їх передачу до суду (ст.ст. 62-64 КАС, ст.ст. 64-66 ГПК, ст.ст. 67-69 ЦПК). За спотворення змісту доказу експерт, свідок, перекладач як інші учасники процесу притягуються до відповідальності за ст. 384 КК також як спеціальні суб'єкти злочину.

У контексті викладеного М. В. Шепітько зазначає, що спеціаліст може бути притягнутий до кримінальної відповідальності в залежності від варіанта його поведінки під час судового процесу чи у ході виконавчого провадження. На думку цього науковця, така відповідальність може бути передбачена лише визнання висновку спеціаліста як джерела доказів (засобу доказування). У зв'язку з чим діяння спеціаліста з надання завідомо неправдивого висновку буде посягати на доказовість, отже він може бути суб'єктом злочину, передбаченого ст. 384 КК [231, с. 172, 174]. Н. Ю. Алєксєєва також пропонує визначити спеціаліста як спеціального суб'єкта спотворення змісту доказу [1, с. 12]. Ми підтримуємо позицію вказаних науковців, оскільки процесуальні законодавства різних форм судочинства наділяють спеціаліста правосуб'єктністю, що надає йому додаткових й обмежувальних ознак спеціального суб'єкта злочину.

Не погоджується із включенням експерта з питань права до інших учасників процесу перший заступник Керівника Головного юридичного управління Верховної Ради України А.І. Нижник. Він зазначає, що «по-перше, згідно із ст.ст. 74 ЦПК, 71 ГПК, 69 КАС як експерт з питань права може залучатися особа, яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у галузі права. Наведені положення містять юридичну невизначеність, оскільки не вказано, що слід розуміти під формулюванням «визнаний фахівець у галузі права» - ким і в якому порядку він має бути визнаний. По-друге, до повноважень цього експерта віднесено надання висновку з питань застосування аналогії права чи аналогії закону та змісту норм іноземного права (ст.ст. 112 КАС, 115 ЦПК, 109 ГПК). Проте, відповідно до статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» при застосуванні права іноземної держави саме суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. При цьому з метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. У не передбачений законом спосіб через процесуальний закон розширюються повноваження експерта з питань права щодо надання висновку з питань застосування аналогії права чи аналогії закону, які належать до повноважень суду (судді). Навіть якщо припустити, що суддя потребуватиме на практиці певних консультацій у галузі права, у частині одинадцятій статті 155 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що до штату апаратів судів входять також і наукові консультанти. Відповідно до ч. 2 ст.ст. 110 ГПК, 116 ЦПК, 113 КАС суд може послатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань. Однак у законодавстві відсутнє поняття «джерело відомостей» та суд не зобов'язаний посилатися на такий висновок, адже він має керуватися, зокрема принципом верховенством права» [153]. Ми погоджуємося із наведеними зауваженнями щодо розширення кола учасників процесу такою особою, як експерт з питань права, але з деякими уточненнями та пропозиціями.

Слід урахувати, що доказ являє собою органічну єдність джерел відомостей та засобів їх встановлення - показання свідків, висновки експерта, письмові, речові та електронні докази. Саме ці джерела доказів (засобів доказування) суд оцінює при прийнятті судового рішення, а згідно із ч. 1 ст.ст. 110 ГПК, 116 ЦПК, 113 КАС висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов'язковим для суду. До цього ж, нормами процесуального законодавства визначено, що предметом висновку експерта не можуть бути питання права (ст.ст. 99 ГПК, 103 ЦПК, 101 КАС), а також експерт з питань права не попереджається про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку, передбачену ст. 384 КК. На наш погляд, у судовому процесі експерта з питань права варто використовувати як спеціаліста або свідка, ураховуючи його консультаційний та допоміжний характер. Оскільки висновок експерта з питань права не посягає на доказовість та не є засобом встановлення обставин справи, тому цей експерт, на нашу думку, не може бути віднесений до суб'єктів фальсифікації доказів. Отже, вирішення питання щодо доцільності віднесення цього експерта до інших учасників процесу вказаних форм судочинства, вважаємо, є передчасним та потребує подальшого дослідження з урахуванням судової практики його використання під час розгляду відповідних справ.

Наступним етапом нашого дослідження є з'ясування питання, чи відносяться учасники справи та представники до спеціального суб'єкта злочину.

На нашу думку, вчиненню фальсифікації доказів спонукає не лише зацікавленість особи, яка бере участь у справі, у винесенні кінцевого позитивного судового рішення на свою користь, а й можливість подавати їх суду, а також наявність доступу до матеріалів справи, що забезпечується її процесуальною правоздатністю, тобто здатність мати процесуальні права та обов'язки у певній формі судочинства.

З цього приводу С. В. Асташов зазначає, що суб'єкт фальсифікації доказів у цивільній справі повинен бути наділений не лише процесуальною правоздатністю, а й процесуальною дієздатністю, оскільки для того, щоб особа здатна була б вчиняти у процесі юридично значимі як правомірні, так і протиправні дії, які спричиняють шкоду охоронюваним кримінальним законом відносинам, необхідно їй мати також можливість самостійно виконувати свої процесуальні права та обов'язки. Таким чином, особа, яка бере участь у справі, має тільки процесуальну правоздатність, але не наділена процесуальною дієздатністю, не може бути віднесена до спеціального суб'єкта фальсифікації доказів [7, с. 13].

У контексті цього варто зазначити, що цивільна процесуальна правоздатність учасників справи регламентована ст. 47 ЦПК, та визначається як здатність мати фізичною та юридичною особою цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи, а цивільна процесуальна дієздатність - здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді передбачена ст. 48 ЦПК. В адміністративному судочинстві правоздатність та дієздатність (адміністративна процесуальна правосуб'єктність) відповідно до ст.ст. 43, 44 КАС визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами), а здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові, належить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь. У господарському судочинстві згідно із ст. 45 ГПК усі фізичні і юридичні особи здатні мати процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, боржника (процесуальна правоздатність), а фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи здатні особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (процесуальна дієздатність).

Зокрема, учасники справи мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом (ст. 44 ЦПК, ст. 47 ГПК, ст. 44 КАС).

Крім того, ст.ст. 59 ЦПК, 57 ГПК, 55 КАС передбачено, що сторона, третя особа в цивільній, адміністративній та господарській справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. У зв'язку з цим, представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов'язки (ст.ст. 62 ГПК, 60 КАС, 65 ЦПК).

Отже, учасники цивільної, адміністративної та господарської справи та представники, завдяки наявністю у них процесуальної правоздатності й процесуальної дієздатності (процесуальної правосуб'єктності), набувають додаткових й обмежувальних ознак, які характеризують їх як спеціального суб'єкта злочину, у тому числі передбаченого ст. 384 КК. Із наведеного випливає, що зазначені особи, які вчиняють описані у диспозиції цієї статті протиправні діяння із фактичними даними чи їх джерелами, мають ознаки спеціального суб'єкта злочину, оскільки будь-яка особа (загальний суб'єкт) позбавлена процесуальної можливості щодо участі у справі (провадженні), зокрема подання доказів та доступу до них.

За низкою особливостей кримінальне провадження відрізняється від інших форм судочинства, а саме: 1) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом (ч. 2 ст. 17 КПК); 2) у кримінальному провадженні обов'язок доказування всіх обставин вчинення злочину покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого (ст. 92 КПК), а в інших формах судочинства кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ЦПК, ст. 11 КАС, ст. 4-3 ГПК); 3) наявністю стадії досудового розслідування, на якій збираються, подаються та формуються докази; 3) окрім суду, слідчому та прокурору надано право оцінювати кожний доказ з точки зору належності, допустимості та достовірності (ст. 94 КПК); 4) фальсифікація доказів у кримінальному провадженні призводить до незаконного кримінального переслідування та настання негативних наслідків найбільшого ступеня тяжкості. Отже, суб'єктний склад осіб, здатних вчинити фальсифікацію доказів у кримінальному провадженні, наділений підвищеним ступенем суспільної небезпечності порівняно із особами, які беруть участь у справах інших форм судочинства, тому і відповідне покарання щодо них має бути диференційоване.

Відповідно до ст. 3 КПК учасниками процесу у судовому провадженні кримінального правопорушення, зокрема злочину виступають: сторони кримінального провадження з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом; з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), заявник, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, секретар судового засідання, судовий розпорядник.

Згідно із п. 17 ч. 1 ст. 3 КПК слідчий - службова особа органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, органу Державної кримінально-виконавчої служби України, підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень.

Відповідно до п. 15 ч. 2 ст. 3 КПК прокурор - особа, яка обіймає посаду, передбачену ст. 17 Закону України «Про прокуратуру», та діє у межах своїх повноважень.

Слідчий буде суб'єктом вказаних злочинів у разі визначення його особою, яка одноособово здійснює досудове розслідування, або у складі слідчої групи, а прокурор - якщо він здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, а саме нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням у конкретному кримінальному провадженні (ст.ст. 37, 39 КПК).

Також ці особи відповідно до ч. 2 ст. 36, ч. 2 ст. 40 КПК наділені процесуальними повноваженнями повідомляти особі про підозру, складати обвинувальний акт та звертатися з ним до суду, а також мають повий доступ до матеріалів і доказів, що стосуються досудового розслідування злочинів. Зокрема, Порядком зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.11.2012 р. № 1104, визначено, що вилучені (отримані) стороною обвинувачення речові докази зберігаються разом з матеріалами кримінального провадження в індивідуальному сейфі (металевій шафі) слідчого, який здійснює таке провадження (п. 7) [164]. Крім того, у визначених ст. 284 КПК випадках, слідчий та прокурор мають повноваження на закриття кримінального провадження. Саме наявність таких повноважень відрізняють цих службових осіб від інших учасників кримінального судочинства, у тому числі сторони захисту, якій на стадії досудового розслідування надається обмежена можливість знайомитися із матеріалами провадження, у тому числі доказами (ст. 221 КПК). З огляду на викладене, без сумніву, найбільш потенційними «фальсифікаторами» у кримінальному провадженні виступає сторона обвинувачення, серед якої можна виділити слідчого та прокурора. фальсифікація доказ кримінальний злочин

За відсутності у КК України окремої статті, яка б встановлювала відповідальність за фальсифікацію доказів, вчинення слідчим, прокурором протиправних дій із матеріальними носіями (формою) доказів, зокрема документами та речовими доказами, визначається як спеціальний вид службових зловживань, адже вони за окремо визначеними повноваженнями здійснюють функції представників влади. В залежності від конкретних обставин провадження, способу та обстановки вчинення фальсифікації доказів дії вказаних осіб, за ознакою службової особи як спеціального суб'єкта, їх діяння кваліфікуються за ст.ст. 364-366 КК.

Визначаючи суб'єкта злочину, передбаченого ст. 373 КК, науковці відмічають, що ним може бути лише особа, яка відповідно до закону наділена правом на провадження дізнання або досудового слідства, а також особа, яка тимчасово призначена виконувати ці функції уповноваженою на те службовою особою у встановленому законом порядку [72, с. 468; 183, с. 308]. З цього приводу законодавець у диспозиції цієї норми чітко зазначив, що суб'єкт вказаного злочину - спеціальний, а саме прокурор, слідчий або працівник підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність. Адже, вони є службовими особами, а лише прокурор та слідчий мають процесуальне право проводити допит осіб у кримінальному провадженні згідно із ст.ст. 36, 40 КПК на стадії його досудового розслідування.

Із зазначеного переліку осіб заслуговує на увагу такий спеціальний суб'єкт злочину, передбаченого ст. 373 КК, як працівник підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність. Включення його законодавцем до переліку суб'єктів вказаного злочину, на наш погляд, обумовлено тим, що відповідно до ст. 41 КПК оперативні підрозділи правоохоронних органів уповноважені здійснювати слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні тільки за письмовим дорученням слідчого, прокурора та не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою. Під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого.

Основним законодавчим актом, яким регулюється проведення оперативно-розшукової діяльності, є Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» [161]. Відповідно до ст.ст. 1, 3, 10 цього Закону оперативно-розшукова діяльність здійснюється для пошуку і фіксації за допомогою оперативних та оперативно-технічних засобів фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена КК, а матеріали такої діяльності можуть бути доказами у кримінальному провадженні. Крім того, вказаним законодавчим актом передбачено, що підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, зобов'язані виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора про проведення оперативно-розшукових заходів (ст. 7), а також при цьому наділені рядом прав (ст. 8).

Отже, працівник оперативного підрозділу при виконанні доручень слідчого, прокурора або самостійно при здійсненні оперативно-розшукової діяльності, безпосередньо формує доказ та подає його слідчому, прокурору, тому може вчиняти будь-які діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів, у тому числі штучне їх створення. Поряд із слідчим та прокурором вчинення працівником оперативного підрозділу таких діянь як службовою особою-спеціальним суб'єктом злочину кваліфікується також за ст.ст. 364-366 КК.

Ряд науковців (В. Г. Гончаренко, В. Т. Нор, М. Є. Шумило) відмічають, що оперативні підрозділи, окрім оперативно-розшукової, можуть здійснювати і процесуальну діяльність, якою є слідчі (розшукові) та негласні дії у кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора, не виходячи за його межі [84, с. 132].

З цього приводу правильним, на наш погляд, є зауваження М. І. Мельниченка, який вказує на недолік КПК у частині того, що працівник оперативного підрозділу відсутній серед сторін кримінального провадження з боку обвинувачення (п. 19 ч. 11 ст. 3), хоч фактично належить до сторони обвинувачення з огляду на його процесуальні повноваження слідчого у передбачених КПК України випадках [100, с. 154]. Тому запропоноване ним доповнення цього нормативного положення вказівкою на працівника оперативного підрозділу, вважаємо, правильним.