До наведеної структури суспільних відносин І. І. Митрофанов включає додатковий елемент - права й обов'язки сторін (суб'єктів), які мають бути урегульовані нормативно-правовими актами [103, с. 152]. На нашу думку, даний елемент не варто окремо виділяти у структурі суспільних відносин, оскільки упорядкована поведінка учасників цих відносин (взаємні правомочності та обов'язки), тобто правопорядок, по суті виступає нормативною основою їх змісту та охоплюється таким структурним елементом, як соціальний зв'язок.

В аспекті викладеного слід відрізняти зазначену нормативну основу змісту суспільних відносин від концепції «об'єкт злочину - правові норми», яку ми не підтримуємо. Адже норми, як до так і після вчинення злочину, залишаються незмінними, тому мова про завдання їм шкоди не може йти. Злочинне посягання завдає шкоди лише тому порядку, який встановлює та закріплює ці норми [90, с.16].

Опоненти теорії «об'єкт злочину - суспільні відносини» вважають, що «такі відносини є лише певною формою наукової абстракції й самі по собі в реальності не існують, відповідно їм не може бути завдано будь-якої шкоди» [28, с. 22]. З цього приводу В. К. Глістін, підкреслює, що «самі суспільні відносини як певна сукупність соціальних зв'язків надзвичай невразливі для злочинного впливу і нам невідомі випадки розриву якоїсь групи суспільних відносин шляхом злочинного посягання» [31, с. 30].

З розвитком науки кримінального права деякі вчені схилялися до думки, що вказана теорія не є універсальною, оскільки суспільно небезпечне діяння спрямоване не лише на загальний об'єкт злочину. З цього приводу М. Й. Коржанський вказує що «об'єкт злочину як суспільні відносини недоступний для безпосереднього впливу на нього» [65, с. 136-137]. На думку А. В. Наумова, «у деяких випадках теорія об'єкта злочину як комплексу суспільних відносин… «не спрацьовує». Особливо це стосується злочинів проти особи, в першу чергу убивства. Таким чином, теорія об'єкту злочину як суспільні відносини не може бути визнана універсальною теорією [118, с. 157]. О. А. Піонтковський вважав, що «безпосереднім об'єктом можуть бути суспільні відносини, але в більшості випадків вони ними не є» [139, с. 145]. Щодо злочинів проти громадського порядку, С. С. Яценко наголошує, що «діяння є злочином, коли порушує порядок суспільних відносин», а наслідком протиправного діяння є порушення такого порядку [238, с. 43-44]. У цілому ми погоджуємося із позицією цих науковців з деяким уточненням. На наш погляд, поняття об'єкта злочину має бути загальним для всіх злочинів, а не їх окремих видів. Ми вважаємо, що із цього загального визначення повинні формулюватися інші об'єкти злочинів за класифікацією.

З урахуванням того, що зміст та обов'язковий елемент будь-яких суспільних відносин є соціальний зв'язок, а саме значуща діяльність - взаємодія між суб'єктами цих відносин (людьми), то така діяльність має бути суворо врегульована та упорядкована нормами права, тобто набуває регламентованої форми, що становить зміст правопорядку. Лише встановленим порядком соціального зв'язку, в цілому - суспільних відносин, регулюється допустима й правомірна поведінка людей, тобто додержання ними правових норм, а також визначається їх становище у суспільстві. Для цього державою видаються закони й інші нормативно-правові акти та вживаються заходи щодо їх удосконалення.

Слід звернути увагу на визначення злочину, що містилося у ст. 5 «Керівних начал з кримінального права РРФСР» 1919 року, а саме: «Злочин є порушенням порядку суспільних відносин, які охороняються кримінальним правом» [177, с. 26].

Дещо розширене поняття «злочин» сформульовано у ст. 7 КК України 1960 року та визначає його як «передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок» [82, с. 6].

У чинному КК (ст. 1) вказано, що об'єкт посягання, тобто загальний об'єкт злочину - це права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України. Завданням цього Кодексу є охорона та правове забезпечення цього об'єкту посягання, що здійснюється шляхом правового регулювання. А таке регулювання є упорядкування державою суспільних відносин за допомогою правових норм і засобів, а також їх юридичне закріплення [121, с. 85].

З зв'язку з цим, вважаємо, що законодавець, визначаючи завдання КК України, мав на увазі охорону від злочинних посягань порядок сукупності суспільних відносин, що встановлений та врегульований цим Кодексом, тобто правопорядок, та якому завдається або може бути заподіяна шкода.

Формулюючи поняття цього елемента складу злочину, О. М. Костенко зазначає, що «під об'єктом злочину слід розуміти такий, що гарантує безпеку, тобто заснований на законах соціальної природи, порядок відносин між людьми з приводу матеріальних чи нематеріальних предметів, який охороняється кримінальним законодавством. А безпека того чи іншого предмета (матеріального або нематеріального) - це стан його захищеності, який є наслідком існування певного порядку відносин між людьми з приводу нього. Усякий злочин посягає саме на цей порядок. За пропонованою формулою можна визначити об'єкт будь-якого складу злочину, передбаченого КК, а також кримінальним законодавством інших країн» [68, с. 239]. Такої ж точки зору дотримуються С. Є. Дідик, А. В. Ландіна, А. С. Нерсесян [42, с. 17-18].

З цього приводу названі науковці зазначають, що «порядок - це щось об'єктивне, що не залежить від самих норм,… А злочини змінюють спосіб їх існування, а не самі суспільні відносини», а також визначають, що поняття об'єкту злочину може бути таким: «Об'єкт злочину - це охоронюваний кримінальним законом порядок відносин між людьми, що виникають в суспільстві з приводу матеріальних і нематеріальних предметів». Останні ж є саме предметами злочинів. Із цього і випливає співвідношення між поняттями «об'єкт злочину» і «предмет злочину» [69, с. 105].

Ураховуючи викладене, на нашу думку, концепція «об'єкт злочину - порядок суспільних відносин» (О. М. Костенко, А. В. Ландіна, А. С. Нерсесян, С. Є. Дідик, М. І. Мельниченко) є найбільш обґрунтованою та універсальною, тому при формулюванні об'єкта злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів, за їх класифікацією, у даному дослідженні ми будемо дотримуватися саме цієї формули його визначення. Отже, об'єкт злочину - це охоронюваний нормами КК України порядок суспільних відносин, що виникає з приводу матеріальних і нематеріальних предметів (курсив наш - В. Н.). Таке визначення цього елементу складу злочину, на нашу думку, зумовлено ще й тим, що одержання, використання або зберігання доказів у будь-якій формі судочинства суворо регламентовано певним порядком, а їх фальсифікація посягає саме на цей порядок, що призводить до негативних наслідків у виді прийняття незаконного судового рішення.

У науці кримінального права найбільш поширеною вважається триступенева класифікація об'єкта злочину «по вертикалі» на загальний, родовий та безпосередній. Така класифікація, на думку деяких вчених, цілком відповідає потребам практики, дуже логічна, оскільки вона ґрунтується на співвідношенні філософських категорій «загального», «особливого» та «окремого» Загальний об'єкт утворює сукупність усіх суспільних відносин, що поставлені під охорону чинного закону про кримінальну відповідальність. Під родовим об'єктом розуміють об'єкт, яким охоплюється певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які повинні охоронятися внаслідок цього єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм. Значення родового об'єкта злочину полягає, насамперед, у тому, що він дає змогу класифікувати всі злочини та кримінально-правові норми, які встановлюють відповідальність за їх вчинення. Саме цю його властивість було покладено в основу побудови Особливої частини КК, що дозволило законодавцеві в цілому правильно об'єднати в межах одного розділу цього Кодексу норми, в яких встановлюється відповідальність за посягання на тотожні чи однорідні суспільні відносини. Найбільш істотне значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об'єкт злочину. Під ним слід розуміти ті конкретні суспільні відносини, що поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК та яким заподіюється шкода злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину [69, с. 109-111]. Слід додати, що родовий об'єкт, зазвичай, зазначається в назві розділу особливої частини КК [191, с. 46; 103, с. 155].

Ряд науковців (В. О. Туляков, Н. А. Мирошниченко, Д. О. Балабанова, С. Я. Лихова) вважають доцільною існування чотириступеневої класифікації об'єкта злочину «по вертикалі». Вони вважають, що до триступеневого поділу цього елемента складу злочину варто додати ще видовий об'єкт злочину, який є проміжним між родовим та загальним об'єктом та частиною (підсистемою) родового об'єкта, перебуваючи з ним у відносинах «рід-вид» [191, с. 46; 93, с. 14]. Так, Є. А. Фролов виділяє видовий (підгруповий) об'єкт злочину у випадку, якщо «велика група споріднених суспільних відносин підлягає єдиній комплексній кримінально-правовій охороні» [225, с.203-204]. В. Я. Тацій зауважує, що «виділення видового (підгрупового) об'єкта не суперечить тричленній класифікації, а існує поряд із нею - для виділення окремих груп суспільних відносин, які входять до родового об'єкта» [185, с. 67]. Прихильники такої класифікації під видовим об'єктом злочину розуміють тотожні суспільні відносини, охоронювані конкретними кримінально-правовими нормами від яких-небудь злочинних посягань [191, с. 46]. Як вказує В. І. Борисов, правильне встановлення видового об'єкта злочинів має значення для їх кваліфікації та відокремлення від інших злочинів. На прикладі злочинів проти правосуддя цей науковець зазначає, що «такі злочини поділяються на групи за подібністю безпосередніх об'єктів, а такий поділ дозволяє в межах родового об'єкта виділити видові (групові) об'єкти, які відображають ту чи іншу специфіку інтересів правосуддя. Виділення видових об'єктів має значення для формування політики держави щодо охорони певних суспільних відносин у сфері правосуддя від злочинних посягань» [14, c. 6-7].

З цього приводу ми погоджуємося із В. Є. Чеботарьовою, яка слушно зазначає, що «особлива потреба у використанні такого об'єкта злочинів є там, де законодавець в межах одного розділу Особливої частини КК передбачає посягання на суспільні відносини, які хоч й споріднені, однак не повністю однорідні» [229, с. 114].

У науці кримінального права також поширена класифікація об'єкта злочину «по горизонталі», відповідно до якої безпосередній об'єкт злочину поділяється на: 1) основний; 2) додатковий, який може бути: а) обов'язковий; б) факультативний. Основний безпосередній об'єкт злочину - це суспільні відносини, порушення яких становить соціальну сутність злочину та які законодавець переважно поставив під охорону кримінального закону. Такий об'єкт визначає суспільну небезпечність певного злочину, а також встановлює кримінально-правову норму, за якою необхідно кваліфікувати суспільно небезпечне діяння, та її місце Особливої частини КК. Додатковий обов'язковий безпосередній об'єкт злочину - це суспільні відносини, посягання на які не є суттю цього злочину, та вони порушуються або ставляться під загрозу порушення поряд з основним безпосереднім об'єктом. Таким об'єктом можуть бути тільки ті суспільні відносини, що поставлені під охорону кримінального закону, та має значення для визначення суті та наслідків суспільно небезпечного діяння, а також сприяє правильній кваліфікації злочинів і їх відмежуванню між собою. Характерною ознакою додаткового обов'язкового безпосереднього об'єкта злочину є його самостійність, що завжди потребує кримінально-правової охорони. Додатковим факультативним безпосереднім об'єктом злочину визнаються суспільні відносини, що їх цей злочин в деяких випадках порушує, а в інших - ні. Установлення такого об'єкту допомагає правильно кваліфікувати злочин [75].

О. М. Омельчук пропонує виокремити факультативний об'єкт із додаткового об'єкта злочину та зазначає, що «більш правильною класифікацією безпосередніх об`єктів «по горизонталі» є їх поділ на основний, додатковий та факультативний з огляду на наступне. Якщо йдеться про додатковий об`єкт, то він завжди існує, однак в одних випадках він порушується, в інших - ні та вести мову про додатковий обов`язковий і додатковий факультативний не доцільно». Цей науковець додає, що «така класифікація можлива лише на рівні безпосереднього об`єкта і позбавляється усякого сенсу на більш високих рівнях абстракції даної кримінально-правової категорії - загальному і родовому об`єктах. Виділення там, де це можна зробити, додаткового і факультативного об`єктів дає можливість предметно окреслити усю сферу соціальних зв`язків, що порушується злочином, і тим самим більш рельєфно виділити специфічні риси суспільної небезпеки самого посягання. Посягання злочинця, окрім основного, на додатковий, а іноді і на факультативний об`єкти, завжди підвищує суспільну небезпеку діяння» [133, с. 54]. У контексті викладеного, на наш погляд, питання постає в тому, що ступінь суспільної небезпеки залежить від правильного визначення додаткового факультативного об'єкта у структурі безпосереднього об'єкта злочину, тому немає сенсу таким чином класифікувати безпосередній об'єкт по «горизонталі».

Отже, з урахуванням наукових підходів щодо визначення загального об'єкта злочину та його поділ на види «по вертикалі» і «по горизонталі», сформулюємо родовий, видовий та безпосередній об'єкти злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів.

У Розділі XVIII «Злочини проти правосуддя» КК законодавець об'єднав ст.ст. 373, 384, 386, що передбачають відповідальність загального та спеціального суб'єкта злочину за: 1) спотворення фактичних даних (відомостей про факти), які містяться у показаннях, висновках експерта, звітах про оцінку майна та перекладі; 2) подання завідомо недостовірних або підроблених доказів.

Визначення родового об'єкта вказаних злочинів, на нашу думку, залежить від з'ясування питання, що включає загалом поняття «правосуддя», оскільки законодавцем однозначно не роз'яснено його розуміння.

В юридичній літературі під правосуддям розуміється: 1) правозастосовна діяльність суду з розгляду і вирішення в установленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції цивільних, господарських, кримінальних і адміністративних справ з метою охорони прав та свобод людини та громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави; 2) діяльність державних органів - судів по розгляду та вирішенню в судових засіданнях у встановленому законом порядку цивільних та кримінальних справ [231, с. 17]. У рішенні Конституційного Суду України від 10.01.2008 р. у справі № 1-рп/2008 зазначено, що «правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду та вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ» [171].

З цього приводу О. О. Кваша відмічає, що «таке визначення правосуддя розуміється у вузькому значенні. Крім такого підходу щодо визначення даного поняття, в юридичній літературі існує інший - охоплює не лише діяльність судів, а й органів, дізнання, досудового слідства, прокуратури та органів, що відають виконанням покарань (широке значення). Підтримуючи формулювання правосуддя у «широкому значенні», цей науковець слушно зазначає, що поняття «правосуддя» повинно розумітися в одному значенні як у конституційному, так і в кримінальному, цивільному, адміністративному та інших галузях права. При визначенні об'єкта злочинів проти правосуддя слід виходити з того, що правосуддя здійснюють виключно суди, а окремі правоохоронні органи, які не є органами правосуддя, сприяють його об'єктивному і законному здійсненню» [57, с. 201; 58, с. 379]. Позиції щодо визначення правосуддя у «широкому значенні» також дотримуються С. А. Денисов, С. Є. Дідик, Н. Р. Ємєєва, Л. В. Лобанова, А. Г. Мартіросян, В. О. Навроцький, М. В. Шепітько та інші [100, с. 81-83].

Розглядаючи дане питання, ми цілком підтримуємо В. М. Шепітька, який обґрунтовує, на прикладі кримінального судочинства, розуміння правосуддя у «широкому значенні». Зокрема, ним зазначено, що «нормами процесуального закону під час окреслення завдань кримінального судочинства позначено діяльність не лише суду, а й діяльність прокурора, слідчого та органу дізнання. Отже, їх діяльність пов'язана специфічною метою та розглядається разом. З цього і випливає їх єдність під час встановлення істини по справі з одного боку, а з другого - визначення обстановки, місця, часу тощо в статтях Особливої частини КК «Злочини проти правосуддя» та відповідно родового об'єкта вказаних злочинів» [231, с. 22].

О. І. Заліско запропонував «під правосуддям розуміти специфічну діяльність суду з розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також діяльність інших органів і осіб, які сприяють діяльності суду по відправленню правосуддя (органи дізнання, досудового слідства, прокуратура, установи, які виконують рішення суду, що набрали законної сили, захисники, представники особи з надання правової допомоги, судові експерти, тощо), метою якої є досягнення справедливості, розв'язання конфлікту, захист прав та свобод людини, юридичних осіб, держави» [51,с. 103]. Ми вважаємо, що таке формулювання поняття «правосуддя» є правильним, але надто перевантаженим, тому потребує удосконалення без зміни його змісту.

У даному дослідженні ми будемо дотримуватися точки зору, що правосуддя - це діяльність виключно суду з розгляду справ чи проваджень будь-якої форми судочинства згідно із установленими процесуальними нормами, а також інших органів й осіб, на яких покладений обов'язок у сприянні здійсненню судом правосуддя та забезпеченні виконання його рішень. У зв'язку з тим, що законом не передбачено процесуальної форми конституційного судочинства, а відтак, і відсутність джерел доказів, ми не будемо його досліджувати у контексті обраної теми нашої роботи.

Отже, у відповідності до визначення об'єкта злочину та поняття «правосуддя», родовим об'єктом злочинів, передбачених ст.ст. 373, 384, 386 КК є охоронюваний нормами цього Кодексу порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя.

За критерієм подібності безпосередніх об'єктів злочинів науковці виокремлюють злочини проти правосуддя на декілька видів, одним із яких є злочини, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі (ст.ст. 373, 383, 384, 386 КК) [100, с. 15-17; 231, с. 28-30; 51, с. 107-108].

Виділяючи видовий об'єкт цих злочинів, М. І. Мельниченко визначає його як «порядок одержання належних та допустимих доказів у кримінальному провадженні» [100, с. 84]. Ми не погоджуємося із таким визначенням видового об'єкту, оскільки фальсифікація доказів призводить до їх спотворення, у зв'язку з чим порушується його основна властивість - достовірність у будь-якій формі судочинства, а визнання доказу належним і допустимим регулюється нормами процесуального закону.

З урахуванням викладеного, на нашу думку, видовий об'єкт злочинів, передбачених ст.ст. 373, 384, 386 КК, - це охоронюваний нормами цього Кодексу порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, що забезпечує одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі чи провадженні.

Основні безпосередні об'єкти цих злочинів вчені визначають як: 1) правосуддя в частині доведеності вини, а також конституційне право людини та те, що її обвинувачення не буде ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ст. 373 КК); 2) правосуддя в частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальному провадженні (ст.ст. 383, 384 КК); встановлений законом порядок здійснення правосуддя, який забезпечує всебічне, повне й неупереджене досудове розслідування та судовий розгляд відповідних справ чи проваджень (ст. 386 КК) [81, с. 1116, 1143, 1148; 116, с. 936, 952-953, 955]; 2) порядок одержання належних та допустимих доказів під час проведення допиту (ст. 373 КК); порядок отримання достовірної інформації про вчинення злочину (ст. 383 КК), порядок надання показань свідка чи потерпілого, висновку експерта, а також перекладу (ст.ст. 384, 386 КК) [100, с. 86]. На нашу думку, такі визначення основного безпосереднього об'єкта вказаних злочинів можуть бути використані при їх кваліфікації, проте є не точними, оскільки не узгоджуються із дотриманою нами концепцією загального об'єкта злочину та його не конкретизують.

Аналізуючи основний безпосередній об'єкт цих злочинів, можна стверджувати, що його зміст у загальних рисах співпадає із їх видовим об'єктом, а різниця між ними полягає у спрямованості діяння на предмет злочину - конкретне процесуально визначене джерело доказу чи засіб встановлення (показання; висновок експерта; звіт оцінювача про оцінку майна; переклад; письмовий, речовий, електронний доказ), стадії й форми судочинства, а також в залежності від суб'єкта вчинення злочину.

У зв'язку з цим, пропонуємо наступне формулювання основного безпосереднього об'єкта вказаних злочинів: «Об'єкт злочинів, передбачених ст.ст. 373, 384, 386 КК, є охоронюваний нормами цього Кодексу порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, що забезпечує одержання достовірних, конкретно визначених цими статтями, доказів та істинних висновків у справі чи провадженні незалежно від форми чи стадії судочинства, а також постановлення правосудного судового рішення».

Щодо наявності у цих злочинах додаткового безпосереднього об'єкта, ми підтримуємо М. В. Шепітька, який зазначає, що «основний безпосередній об'єкт не може охопити всі специфічні суспільні відносини. Такий додатковий об'єкт має альтернативний характер та може виникнути під час злочинного впливу з боку сторони обвинувачення (позивача) - страждають інтереси підсудного, обвинуваченого (підозрюваного), або з боку сторони захисту (відповідача) - інтереси потерпілого від попереднього злочину (позивача), або інтереси сторони обвинувачення. Злочинний вплив може вчинятись з боку інших зацікавлених осіб (наприклад, третіх осіб у цивільному, адміністративному судочинстві; судді, слідчого)» [231, с. 38].

У цілому, юристи одностайні, що суспільно небезпечні діяння, які кваліфікуються за ст.ст. 373, 384, 386 КК порушують не тільки порядок одержання достовірних доказів чи істинних висновків, а в залежності від способу злочинного впливу посягають на закріплені Конституцією України права і свободи людини і громадянина, безпеку і власність учасників (сторін) процесу будь-якої форми судочинства, їх честь та гідність, психічну недоторканість, а також інтереси фізичних і юридичних осіб. Такий порядок суспільних відносин утворює додатковий безпосередній об'єкт цих злочинів [100, с. 87; 116, с. 936, 955]. В залежності від конкретних обставин вчинення кожного із цих злочинів та ступеню завдання чи загрози заподіяння шкоди їх додатковий безпосередній об'єкт також може носити альтернативний характер, тобто в одних випадках виступати основним, в інших - факультативним.

На підставі викладеного, пропонуємо під додатковим безпосереднім об'єктом злочинів, передбачених ст.ст. 373, 384, 386 КК, вважати охоронюваний нормами цього Кодексу порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя щодо охорони та реалізації установлених законом прав, свобод й інтересів учасників процесу, незалежно від стадії чи форми судочинства. Отже, додатковий безпосередній об'єкт злочину, передбачений ст. 386 КК, є обов'язковим, а для діяння, передбаченого ч. 2 ст. 373 КК, на нашу думку, додатковим обов'язковим безпосереднім об'єктом є життя, здоров'я, честь та гідність особи. Для інших злочинів, передбачених вказаними статтями КК України, їх безпосередній об'єкт виступає в якості факультативного.

Варто звернути увагу, що завершальною стадією кримінального провадження, цивільного, адміністративного й господарського судочинства та примусового виконання судових рішень є виконавче провадження, яке передбачає у примусовому порядку підлягає виконання рішення суду. У першу чергу, виконується рішення суду на користь держави, включаючи конфіскацію майна, далі - стягнення з боржника грошових коштів на відшкодування майнової (матеріальної) шкоди фізичній або юридичній особі, а також задоволення цивільного позову в порядку ст. 128 КПК. Адже, цією статтею передбачено право потерпілого, якому злочином завдано майнової чи моральної шкоди, пред'явити цивільний позов до особи, що несе відповідальність за її відшкодування.

Крім того, шкода, завдана громадянинові унаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» [163].

Порядок примусового виконання судових рішень регулюється Законом України від 02.06.2016 р № 1404-VIII «Про виконавче провадження» та Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 р. № 512/5 (далі - Інструкція). Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», а виконання рішень про конфіскацію майна здійснюється виключно органами державної виконавчої служби. Відповідно до ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» грошові суми, стягнуті з боржника (у тому числі одержані від реалізації майна боржника), зараховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця, а п. 12.16 Інструкції передбачено, що кошти, які надійшли на депозитний рахунок від реалізації конфіскованого майна, перераховуються до державного бюджету протягом трьох робочих днів з дня надходження цих коштів [55; 150].

Крім того, ст. 465 Митного кодексу України передбачено конфіскацію як адміністративне стягнення, що полягає у примусовому вилученні товарів, транспортних засобів комерційного призначення - безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів, транспортних засобів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування товарів, і безоплатній передачі їх у власність держави [101].

Вчинення таких діянь, що пов'язані із протиправними діями із доказами, наприклад, підміна конфіскованого контрабандного товару, арештованого майна чи транспортного засобу, підроблення різними способами платіжних документів на перерахунок відповідних коштів можуть призвести до зменшення або ненадходження обов'язкових платежів до бюджету та втрат майнового характеру сторін відповідних правовідносин. Отже, фальсифікація доказів на цій стадії здійснення правосуддя - виконання рішення суду посягає на інтереси держави, фізичних та юридичних осіб, що може виступати, на наш погляд, також додатковим безпосереднім об'єктом злочинів, передбачених ст.ст. 384, 386 КК, який має альтернативний характер та потребує кримінально-правової охорони.

У зв'язку з цим, пропонуємо такий об'єкт злочину сформулювати як охоронюваний нормами цього Кодексу порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, яким забезпечується сплата до державного бюджету обов'язкових платежів та відшкодування майнових втрат стягувачу у справах цивільної, адміністративної та господарської юрисдикції.

Діяння, пов'язані із фальсифікацію документів та речових доказів у кримінальному провадженні, вчиненні службовою особою-працівником правоохоронного органу, кваліфікуються за ст.ст. 364-366 КК України, що включені до Розділу XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг» цього Кодексу.

Виходячи з назви даного Розділу, родовий об'єкт цих злочинів пов'язаний із діяльністю службових та посадових осіб у сферах - службовій та професійній, пов'язаної із наданням публічних послуг.

Ряд вчених формулюють родовий об'єкт вказаних злочинів як суспільні відносини, що забезпечують нормальну (правильну), діяльність державного апарату, апарату управління органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, інших юридичних осіб як публічного, так й приватного права, а також суспільні відносини, що забезпечують здійснення регламентованої законодавством професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг [193, с. 6; 60, с. 39]. Ми не можемо цілком погодитися із точкою зору цих вчених, оскільки таке визначення родового об'єкта злочинів, передбачених ст.ст. 364-366 КК, не походить із наведеного нами формулюванням загального об'єкту злочину.

Інші науковці вважають, що родовий об'єкт цих злочинів є встановлений (регламентований законодавством та локальними нормативними актами) порядок реалізації службовими особами своїх повноважень (управлінських функцій) в межах наданих їм прав та покладених на них обов'язків (повноважень та компетенції), який передбачає дотримання прав, свобод та інтересів окремих фізичних та юридичних осіб, інтересів держави і суспільства в цілому, а також авторитет органів влади, об'єднань громадян, суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб, від імені та/або в інтересах яких діють службові особи [113, с. 1182]. На нашу думку, таке визначення родового об'єкту є надто перевантаженим та не конкретизованим (не зрозуміло, про який порядок йде мова), тому потребує уточнення й узагальнення.

Виходячи із встановленого нами загального об'єкта злочину, пропонуємо сформулювати родовий об'єкт злочинів, передбачених ст.ст. 364-366 КК, як охоронюваний нормами КК України порядок суспільних відносин у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг.

Із цього випливає, що видовий об'єкт цих злочинів співпадає із родовим об'єктом, не враховуючи того порядку суспільних відносин, що регламентує професійну діяльність у сфері наданням публічних послуг.

У визначенні безпосереднього об'єкта злочинів, передбачених ст.ст. 364-366 КК, позиції науковців у загальних рисах співпадають. На їх погляд, таким об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальну службову діяльність в окремих ланках апарату управління органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань, юридичних осіб публічного і приватного права, а також їх авторитет. Вказані злочини можуть посягати також на охоронювані законом права, свободи людини і громадянина, державні чи громадські інтереси, що є їх додатковим факультативним безпосереднім об'єктом. Проте, для злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, додатковим обов'язковим безпосереднім об'єктом є життя, здоров'я, честь та гідність особи [212, с. 908-909; 193, с. 6; 113, с.1201-1202], для інших злочинів, які кваліфікуються за вказаними статтями КК, такий безпосередній об'єкт є факультативним. Ми підтримуємо позицію цих науковців щодо наявності наведеної класифікації безпосереднього об'єкта цих злочинів «по горизонталі», однак не зовсім погоджуємося з таким його визначенням.

Дотримуючись концепції «об'єкт злочину - порядок суспільних відносин», ми пропонуємо основний безпосередній об'єкт таких злочинів визначити у загальних рисах наступним чином: «Об'єктом злочинів, передбачених ст.ст. 364-366 КК, є охоронюваний нормами цього Кодексу порядок суспільних відносин в окремих сферах службової діяльності». Із цього визначення слід виокремити безпосередній об'єкт злочину, передбачений ст. 366 КК, який пропонуємо викласти його в такій редакції: «Об'єкт злочину, передбаченого ст. 366 КК, - порядок суспільних відносин в сфері службової діяльності, пов'язаної із незаконними діями із офіційними документами та посвідченнями фактів юридичного значення». А додатковий безпосередній об'єкт цих злочинів, який має також альтернативний характер, окрім ч. 2 ст. 365 КК, може бути сформульований як порядок суспільних відносин, яким забезпечується охорона конституційних прав, свобод людини і громадянина, а також державних інтересів та інтересів об'єднань громадян, установ чи організацій незалежно від форм власності.

Із наведеного можна констатувати, що окремі ланки службової діяльності виконують суворо регламентовані функції, тобто є різними за змістом, тому за таким функціональним критерієм відрізняються між собою об'єкти злочинів, передбачених ст.ст. 364-366 КК. Правильна кваліфікація вчинених спеціальним суб'єктом злочинів у сфері службової діяльності, пов'язаних із фальсифікацією доказів, насамперед, залежить від точного встановлення об'єкту їх посягання [125, с. 152].

Варто підкреслити, що до предмету нашої роботи віднесено аналіз злочинів, пов'язаних із протиправними діями лише з тими фактичними даними та їх джерелами (засобами встановлення), що згідно із процесуальними законодавствами є доказами та використовуються виключно у ході судочинства незалежно від його форми. Пам'ятаючи визначення поняття «правосуддя» та його тлумачення Конституційним Судом України як самостійна галузь державної діяльності у будь-якій формі судочинства, діяння, які пов'язані із фальсифікацією доказів, завдають шкоду або створюють загрозу її заподіяння сфері правосуддя, що полягає у перешкоджанні в отриманні достовірних доказів та істинних висновків у справі чи провадженні, а також призводить до винесення незаконного судового рішення.

Отже, незаконні дії із доказами, за які встановлена відповідальність у відповідності до ст.ст. 364-366 КК, спрямовані на однаковий із злочинами проти правосуддя родовий та видовий об'єкти - порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, що забезпечує одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі (провадженні), зокрема з тими, що кваліфікуються за ст.ст. 373, 384, 386 КК. Їх основний безпосередній об'єкт так само виокремлюється із видового об'єкту та визначається за спрямованістю діяння на конкретний процесуально визначений доказ (засіб встановлення), а додаткові безпосередні об'єкти вказаних злочинів співпадають.

З урахуванням специфіки діянь, пов'язаних із фальсифікацією доказів, більш точним, видається, чотириступеневий поділ об'єкта таких злочинів «по вертикалі», оскільки повною мірою відображає їх структуру та дозволяє виокремити певну групу відносин, що мають спільні ознаки та на які посягають ці злочини, а також визначити дійсну їх суспільну небезпеку. Класифікація об'єкта злочину «по горизонталі» дає підстави для висновку, що окремі злочини (ч. 2 ст. 365, ст. 366, ч. 2 ст. 373, ст.ст. 384, 386 КК) можуть мати декілька безпосередніх об'єктів посягання - основний та додатковий.

Таким чином, оскільки діяння, спрямовані на фальсифікацію будь-якого процесуально визначеного доказу незалежно від форми судочинства, посягають на сферу правосуддя, то за ознакою родового об'єкту злочину відповідні норми, якими встановлюється заборона на вчинення вказаних діянь, мають бути зосередженні у Розділі XVIII «Злочини проти правосуддя» КК Цей факт свідчить про невідповідність принципу побудови Особливої частини цього Кодексу теоретичним положенням науки кримінального права.

У теорії кримінального права відмічається, що предмет злочину виступає факультативною ознакою об'єкта злочину.

Визначаючи місце предмету злочину, В. Я. Тацій вказує, що «предмет злочину не може претендувати на роль самостійного елемента складу злочину, адже склад злочину являє собою сукупність його обов'язкових елементів. Відсутність хоча б одно з них виключає склад злочину. Предмет злочину є не обов'язковою, а факультативною по відношенню до загального поняття складу злочину ознакою, тому відповідно його можливо називати лише ознакою, а не елементом складу злочину. Об'єкт і предмет в сукупності складають самостійний елемент складу злочину, проте якщо об'єкт злочину є самостійною, то предмет - факультативною ознакою складу злочину» [185, с. 55-56].

З цього приводу М. П. Бікмурзін вказує, що «встановлення предмету злочину в значній мірі допомагає виявити справжню спрямованість злочину. У більшості кримінально-правових норм, зазначає автор, об'єкт злочину прямо не називається, та його встановленню сприяє опис у них предмета злочину. Останній, на відміну від невідчутного об'єкта злочину, може бути оглянутий, виміряний, зафіксований» [11, с. 3].

В юридичній літературі предмет злочину формулюється як будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких кримінальний закон пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину [102, с. 49; 91, с. 105; 75].

А. А. Музика та Є. В. Лащук предмет злочину визначають як факультативна ознака об'єкта злочину, що «знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та шляхом безпосереднього впливу на які (або без такого впливу) вчиняється злочинне діяння. Предмет злочину характеризується певними властивостями, які в сукупності складають систему таких ознак: 1) фізичні; 2) соціальні; 3) юридичні. Фізичні ознаки предмета злочину відображають його природні властивості, до яких, зокрема, належать: матеріальність, кількість, якість, форма, стан, структура. Предметом злочину є матеріальні цінності, тобто такі, що можуть фіксуватися органами чуття людини або спеціальними технічними засобами. Соціальні ознаки предмета злочину відображають його значення для людини, суспільства, є результатом оцінювання такого предмета останніми, тобто його цінність (позитивна чи негативна). До соціальних ознак предмета злочину можуть належать: вартість, безпечність або небезпечність для людини, функціональне призначення (культурне, історичне, економічне, політичне тощо), позитивне чи негативне значення для людини, приналежність окремій особі (в аспекті відповідної форми власності). Юридичні ознаки предмета злочину характеризують його в кримінально-правовому аспекті. Це такі ознаки, як: 1) наявність злочинного діяння, вчиненого з приводу відповідних матеріальних цінностей та шляхом безпосереднього впливу на них (або без такого впливу); 2) наявність мети впливу на бажаний для винуватого предмет; 3) форма законодавчого визначення (як саме - безпосередньо чи опосередковано предмет злочину визначений у кримінально-правовій нормі); 4) факультативність (предмет не є обов'язковим для всіх складів злочинів) та 5) «підпорядкованість» предмета об'єкту злочину. Обов'язкові ознаки предмета злочину - це фізичні, соціальні чи юридичні властивості матеріальних цінностей, що є необхідними (обов'язковими) для встановлення конкретного предмета злочину» [108, с. 110, 124]. На нашу думку, таке розуміння суті предмета злочину є більш точним та обґрунтованим, оскільки визначає його, в цілому, як матеріальні цінності, до яких може бути віднесені, зокрема будь-які відомості чи інформація, а не лише речі матеріального світу. Також у даному дослідженні ми будемо встановлювати предмет злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів, з огляду на запропоновані цими науковцями обов'язкові його ознаки, так як їх перелік, вважаємо, достатнім для визначення у повній мірі предмета вказаних злочинів.

Виходячи зі змісту поняття «фальсифікація доказів», можна констатувати, що предметом злочинів, діяння яких охоплюються цим поняттям, є саме докази у кримінальному провадженні та у цивільних, адміністративних та господарських справах [126, с. 444-445].

Відповідно до ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність або відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів [83].

Згідно із ст.ст. 77 ЦПК, 72 КАС, 74 ГПК доказами в цивільному, адміністративному та господарському судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків [32, 61, 228].

У контексті викладеного, вважаємо позитивною позицію законодавця щодо встановлення однакових джерел доказів (засобів встановлення) у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві [154]. На нашу думку, ним ураховано, що принципи та специфіка процесуальних законодавств цих форм судочинства, в основному, співпадають, а різниця між ними полягає у змісті та суб'єктах правовідносин.

Отже, процесуальне законодавство будь-якої форми судочинства містить вичерпний перелік джерел доказів (засобів встановлення), які, за наявності відповідних ознак, можуть бути предметами злочинів, пов'язаних із їх фальсифікацією.

Із наведеного випливає, що протиправному впливу можуть бути піддані як форма доказу (матеріальний носій) - документи, письмові, речові і електронні докази, так і його зміст (інформація про факти) - надані в усній формі показання, що заносяться до журналу судового засідання або протоколу допиту, а також відомості, які містяться у висновках експерта, звітах про оцінку майна та перекладах. Унаслідок спотворення змісту або форми доказу, в цілому, втрачається його основна властивість - достовірність.

Для окремих складів злочинів, якими передбачена відповідальність за фальсифікацію доказів, їх предмет прямо вказаний у кримінально-правовій нормі, тому є обов'язковою ознакою таких злочинів.

Так, у відповідності до диспозиції ст. 366 КК, якою встановлена відповідальність службової особи за протиправні маніпуляції з таким джерелом доказів у кримінальному провадженні, як документ законодавцем передбачено, що предмет злочину є офіційні документи.

Закон України від 02.10.1992 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію» визначає документ як матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі, а інформацію - як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (ст. 1) [159]. Подібне формулювання поняття «документ» наведено у ст. 1 Закону України від 09.04.1999 р. № 595-XIV «Про обов'язковий примірник документів», згідно з якою документ визначено як передбачену законом матеріальну форму одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві [160].

Згідно із приміткою до ст. 358 КК під офіційним документом у цій статті та статтях 357 і 366 цього Кодексу слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи - докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв'язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити [83].

Правова позиція Верховного Суду щодо визначення поняття «офіційний документ» викладена у постанові від 09.07.2015 р. у справі 5-50кс15. У цій постанові зазначено, що при встановленні ознак офіційного документа як предмета злочину слід керуватися такими критеріями: 1) документ має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її професійної чи службової компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами; 2) зафіксована в такому документі інформація повинна мати юридично значущий характер - підтверджені чи засвідчені нею конкретні події, явища або факти мають спричиняти чи бути здатними спричинити наслідки правового характеру у вигляді виникнення (реалізації), зміни або припинення певних прав та/або обов'язків. Невідповідність документа хоча б одному з наведених критеріїв перешкоджає визнанню його офіційним [144]. Слід ураховувати, що відповідно до ст.ст. 456, 458 КПК висновок Верховного Суду щодо застосування норми права, викладений у його постанові, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму права, та для всіх судів загальної юрисдикції, які зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із судовим рішенням Верховного Суду.

У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради України на проект Закону України від 14.04.2010 р. «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» (щодо підроблення документів, печаток, штампів та бланків) зазначено, що поняття «документ» (відповідно і «офіційний документ») у кримінально-правовому значенні має відповідати усталеним ознакам, які його характеризують. Насамперед, документ повинен містити певну інформацію (відомості, дані тощо); ця інформація повинна бути зафіксована в тій чи іншій формі (письмовій, цифровій, знаковій) і мати певні реквізити (бланк, печатку, штамп, голограму), які передбачені законом чи іншим нормативним актом; інформація повинна бути зафіксована на відповідному матеріальному носії (папері, дискеті, диску, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці тощо) з метою її наступного зберігання, використання або розповсюдження; документ повинен бути складений, засвідчений, виданий чи розповсюджений в інший спосіб службовою особою від імені державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій та об'єднань, а також підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності. Офіційним може вважатись лише документ, який засвідчує факти, що мають юридичне значення [24].

У коментарях до ст. 357 КК відмічається, що документи поділяються на офіційні та приватні. Позиція науковців щодо віднесення документів до офіційних цілком відповідає тим критеріям, що містяться у примітці до ст. 358 КК, а також наведених вище правової позиції Верховного Суду та висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради України. Приватними документами є ті документи, які походять від приватних осіб (заповіт, скарга, договір купівлі-продажу житла тощо) і засвідчують своїм змістом факти, що мають юридичне значення. Офіційними можуть бути визнані і документи, що виходять від приватних осіб за умови, якщо вони або засвідчені від імені підприємства, установи чи організації уповноваженими на це службовими особами, або надходять на зберігання чи у відання (діловодство) юридичних осіб [81, с.1051; 116, с. 890-891]. Із цього випливає, що документ приватної особи, який зареєстрований належним чином підприємством, організацією або установою, незалежно від форми власності, та містить зміст певних правовідносин, може набути статусу офіційного.

З цього приводу О. О. Дудоров слушно зазначає, що «офіційними можуть бути визнані й документи, що походять від приватних осіб, за умови, якщо вони у встановленому законодавством порядку використовуються у правозастосовній діяльності як докази та посвідчені у встановленому порядку. Проте, у цьому випадку закріплена у примітці до ст. 358 КК й адресована до всіх офіційних документів вимога про дотримання визначеної законом форми і наявність передбачених законом реквізитів видається некоректною» [45, с. 93]. Ми погоджуємося з цим науковцем з наведеного питання, оскільки у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві вимоги чи заперечення сторін у переважній більшості доводяться саме приватними (неофіційними) письмовими доказами, які мають юридичне значення (посвідчують факти спричинення наслідків правового характеру), а для окремих з них, зокрема у цивільному судочинстві, законодавцем не заборонено використовувати документи довільної форми для забезпечення (заперечення) позову, що не охоплюються поняттям «офіційний документ».

Документ як доказ у кримінальному провадженні відповідно до ст. 99 КПК є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. До документів можуть належати: 1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні); 2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України; 3) складені в порядку, передбаченому КПК, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії; 4) висновки ревізій та акти перевірок; 5) матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані у ході здійснення оперативно - розшукової діяльності. Дана стаття містить вичерпний перелік таких об'єктів, що належать до документів [83].