Кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів

Результати анкетування 180 суддів, які здійснюють правосуддя у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві, засвідчило неоднаковість їх трактування поняття «фальсифікація доказів». Респонденти вважають, що це поняття охоплює такі дії: підроблення документів та речових доказів - 94%; завідомо неправдиве показання свідків - 76%; недостовірний висновок експерта або оцінка майна - 65%; підготовка «підставних» свідків - 59%; підміна документів у матеріалах справи або майна, яке перебуває на відповідальному зберіганні - 45%; знищення або зіпсування речей або майна, які є предметом спору - 43%; використання документів чи предметів, які не мають відношення до предмету спору та викликають сумніви щодо їх достовірності - 32%; змонтований аудіовідеозапис - 22%; відмова у задоволенні заяви про забезпечення доказів (документи чи предмети) - 14% (Додатки Б, В).

На наш погляд, А. І. Чучаєв та І. В. Дворянсков правильно відмічають, що при вживанні вказаної словосполуки йдеться умисне спотворення фактичних даних, що містяться на матеріальних носіях доказів - протоколах, речових доказів, висновках експертів та інших документах [230, с. 46].

Декілька визначень поняття «фальсифікація доказів» наводить І. О. Волкова. Так, одні автори вважають, що фальсифікація - умисне спотворення дійсного змісту фактичних даних, вчинене різними формами (підробка документів, внесення неправдивих відомостей у різні процесуальні документи, зміна дат, чисел, що мають важливе значення). Інші припускають, що фальсифікація означає спотворення фактичних даних, які є доказами. Вона може проявлятися в різних формах: підробка документів, внесення недостовірних відомостей у різні процесуальні документи, знищення речових доказів тощо. Треті стверджують, що фальсифікація полягає у створенні штучних (фальшивих) речових доказів, наприклад, слідів на місці злочину, приховування або спотворення протоколів допиту, підмові хибних свідків тощо [26, с. 14-15]. А. А. Кондратьєв конкретизує поняття «фальсифікація доказів» та визначає це поняття як «будь - яке умисне спотворення матеріальних характеристик (об'єму, зовнішнього вигляду, ваги та ін.) речових доказів (чи хоча б одного доказу) або суті і змісту інших видів доказів, що впливає на об'єктивний розгляд справи» [63, с. 8]. Аналогічну позицію з приводу розуміння цієї категорії має Д.В. Пінчук, який фальсифікацію розуміє як будь - яке умисне викривлення форми та змісту доказів, що негативно впливає на повний та об'єктивний розгляд судом кримінальної справи (нині - кримінального провадження) [141, с. 8]. Аналізуючи вказане поняття, В. В. Демидов приходить до висновку, що фальсифікація може виражатися в навмисному спотворенні доказів шляхом їх підробки (в широкому значенні - підробленні), підчистки (стирання), внесення виправлень, які перекручують дійсний зміст [41, с. 125].

У загальних рисах ми погоджуємося із вказаними авторами щодо визначення поняття «фальсифікація доказів», оскільки, з огляду на етимологію слова «фальсифікація», зазначені дії включають: 1) спотворення (перекручення, викривлення); 2) підроблення; 3) підміна.

З приводу таких діянь, пов'язаних із фальсифікацією, як вилучення із справи документів та предметів, що є доказами, або їх знищення, в юридичній літературі присутні протилежні погляди. Деякі науковці вважають, що повне або часткове знищення доказу або носія доказової інформації зі справи не може бути розглянуто як фальсифікація доказів, оскільки це діяння припускає саме штучне створення предмета або внесення змін в існуючий для того, щоб він ніс помилкову інформацію [230, с. 47]. Інші вчені припускають, що знищення доказів варто розглядати як елемент фальсифікації, якщо в такий спосіб забезпечується створення носія дезінформації [41, с. 38-39]. На нашу думку, перша позиція є переконливою лише в частині повного знищення або вилучення доказу із справи чи провадження, оскільки фальсифікація передбачає наявність у справі (провадженні) спотвореного або зміненого доказу, а не його повної ліквідації. У контексті цього ми підтримуємо Д. С. Дмитрієву, яка до фальсифікації відносить також знищення частини доказової інформації, яка зафіксована на матеріальному носії доказу - речових доказах, протоколах або інших документах [43].

Розглядаючи дане питання, ми вважаємо, що часткове пошкодження чи знищення інформації, що міститься у доказі, або вилучення із справи (провадження) декількох документів можна розглядати як форми фальсифікації. Наприклад, винна особа, маючи доступ до матеріалів справи (провадження), може стерти (знищити, пошкодити) аудіо- або відеозапис, не ліквідуючи при цьому його матеріальний носій (диктофон, диск, касета, електронний гаджет), унаслідок цього доказ втрачає свою силу та не може бути використаний у судочинстві. Аналогічними прикладами можуть бути викрадення та знищення частини грошових коштів як предмета хабара, часткова заміна наркотичного засобу іншою рідиною, унаслідок чого винні особи можуть уникнути кримінальної відповідальності або їх суспільно небезпечні діяння отримають правову кваліфікацію за менш тяжкі злочини.

Проте, вчинення слідчим, прокурором, слідчим суддею та суддею таких протиправних дій, як умисне псування чи знищення речових доказів, приховування матеріалів провадження (справи) віднесено до злочинів, що вчиняються у сфері службової діяльності (ст.ст. 364-366 КК).

Так, у червні 2011 р. прокуратурою Полтавської області притягнуто до відповідальності за ч. 3 ст. 364 КК в.о. начальника сектору боротьби з незаконним обігом наркотиків одного з районних відділів ГУМВС України в Полтавській області за фальсифікацію доказів. З метою приховування злочину, вчиненого особою К., який незаконно зберігав наркотики, правоохоронець «згубив» речовий доказ - наркотичний засіб каннабіс масою 17 г, вилучений у вказаної особи, та відповідний висновок спеціаліста. У подальшому працівник міліції направив на дослідження наркотичний засіб меншої кількості та відмітив, що цей засіб вилучений у особи К. На підставі повторного висновку щодо маси наркотичного засобу - 0,37 г особу К. не було притягнуто до кримінальної відповідальності та сфальсифікований адміністративний матеріал за ст. 44 КУпАП (незаконне зберігання наркотичного засобу без мети збуту в невеликих розмірах) [143].

Ми не підтримуємо позицію В. І. Тютюгіна, В. В. Кузнецова і М. В. Сийплокі, які до фальсифікації доказів відносять такі дії: 1) умисне неправильне тлумачення або викривлення фактів, подій, встановлених та закріплених у процесуальних документа; 2) невідображені у справі фактів та обставин, що спростовують обвинувачення; 3) відмова у виклику осіб в якості свідків, потерпілих для їх допиту або як експертів - для дачі висновків у справі [81, с. 1115; 88, с. 109]. Пам'ятаючи етимологію слова «фальсифікація» та визначення поняття «доказу», на нашу думку, підроблення або використання підроблених документів або їх підміна спотворює (викривляє) фактичні обставини, що в кінцевому результаті призводить саме до умисного неправильного тлумаченням фактів та подій.

На законність та обґрунтованість прийняття процесуального рішення у справі чи провадженні може вплинути відмова уповноваженої службової особи долучити відомості, що мають значення для справи чи провадження, а так само відмова у задоволенні клопотань з боку учасників процесу щодо виклику осіб в якості свідків, потерпілих для їх допиту або як експертів, спеціалістів, оцінювачів - для надання висновків, звітів чи відповідних роз'яснень. Однак, такі дії урегульовані нормами процесуальних законів різних форм судочинства та не є підробленням, підміною чи викривленням доказів, тобто не входять до поняття «фальсифікація доказів».

Науковці мають різний погляд щодо співвідношення понять «інша фальсифікація» (у розумінні - «фальсифікація доказів») та «штучне створення доказів обвинувачення», оскільки відсутнє їх юридичне визначення, а в кримінальному судочинстві дані словосполуки пов'язані із поняттям «доказ» і трактуються лише у контексті ч. 2 ст. 372, ч. 2 ст. 383, ч. 2 ст. 384 КК п. 1 ч. 2 ст. 459 КПК через певні дії.

Для правового розуміння останнього поняття необхідно з'ясувати лексичне значення словосполуки «штучне створення». Відповідно до Великого тлумачного словника сучасної української мови слово «штучний» означає несправжній, вигаданий, надуманий, а слово «створювати» має такі значення: 1) давати життя, існування чому-небудь, формувати що-небудь; 2) започатковувати існування чого-небудь; організовувати щось; засновувати; 3) робити можливим, наявним, підготовляти що-небудь; бути причиною виникнення чого-небудь [21, с. 1388, 1634 ].

На думку деяких науковців, штучність доказів означає, що у кримінальному провадженні докази були створені, а не існували в об'єктивній дійсності. Тому процесуальні порушення в закріпленні доказів можуть свідчити про їх недопустимість, а не про те, що такі докази створені штучно. Тільки тоді, коли відбувається викривлення фактичних даних (інформації про факти), мова може йти про штучне створення доказів у кримінальному провадженні [53, с. 74]. До ознак штучного створення доказів обвинувачення О. В. Брилліантов та О. В. Федоров відносять імітацію донощиком доказових фактів, відсутність причинного зв'язку між створеними доказами та реальними подіями [16, с 185; 221, с. 150]. Більш загальне визначення поняття «штучне створення доказів обвинувачення» запропоновано С. В. Смоліним. На його погляд, це поняття означає «активні дії, спрямовані на зміну будь-яких матеріальних носіїв доказової інформації, які не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку із реальними фактами, а спрямовані на підтвердження неправдивої інформації, що міститься в доносі, тобто пов'язані з подією неіснуючого злочину або окремими його ознаками» [181, с. 239].

На думку М. І. Бажанова, під штучним створенням доказів обвинувачення слід розуміти «фальсифікацію доказів, використання підроблених документів, знищення або вилучення зі справи доказів, які виправдовують особу, примушення свідків до дачі неправдивих показань та інші подібні дії» [9, с. 975-976]. Такої ж позиції з цього приводу дотримується І. С. Іванов, який вважає, що використовувати словосполуку «фальсифікація доказів у кримінальній справі» є некоректним, оскільки у широкому значенні та суто кримінально-правовим поняттям є саме «штучне створення доказів обвинувачення» [54, с. 6].

Ряд авторів не виокремлюють ці поняття та вважають їх рівнозначними за змістом вчинених дій. Зокрема, В. В. Кудрявцев та А. М. Бойко зазначають, що словосполучення «штучне створенням доказів обвинувачення» або «інша фальсифікація» включають, в основному, наведені нами вище дії, які віднесенні до поняття «фальсифікація доказів» [115, с. 752; 114, с. 1072-1073]. Розкриваючи аналізовані поняття Є. В. Фесенко зазначає, що підкидання у приміщення предметів, нібито здобутих злочинним шляхом, для вилучення їх під час обшуку охоплюється цими поняттями [113, с. 1245]. Схожу думку має й О. О. Дудоров, який розцінює «штучне створення доказів обвинувачення» такі дії, як підкидання предмета нібито як хабара у робочий кабінет або автомобіль службової особи, вручення їй цього предмета шляхом обману, переказ грошей на банківський рахунок службовій особі без повідомлення їй про це, за наявності підстав [44, с. 524]. Слушною є позиція останніх двох науковців, оскільки саме такими діями, як свідчить судова практика, часто вдаються правоохоронці для «показника» в роботі. Найбільш розповсюдженими фактами підкидання предметів є наркотичні засоби, вогнепальна зброя, патрони та грошові кошти, які в подальшому вилучаються та приєднуються до справи в якості доказів.

Деякі юристи вважають, що «штучне створення доказів обвинувачення», охоплюється поняттям «фальсифікація доказів». А. І. Чучаєв та І. В. Дворянсков відмічають, що «фальсифікація доказів включає найрізноманітніші форми викривлення вже існуючих фактичних даних шляхом впливу на їх матеріальні носії (підроблення, стирання, помітка другим числом), а не лише штучне створення, тобто формування спочатку і цілком» [230, с. 46]. А. В. Кибальник та В. О. Майборода відмічають, що «сутнісною характеристикою будь-якої фальсифікації доказів є створення фальсифікованого (підробленого) доказу заново, або внесення будь - яких змін до наявного доказу, які спотворюють його достовірний зміст» [59, с. 15-16]. На нашу думку, у сукупності позиція зазначених авторів є правильною й обґрунтованою, оскільки, виходячи із лексичного розуміння словосполучення «штучне створення доказів обвинувачення або інша фальсифікація», яке використане законодавцем у диспозиціях наведених вище статтях КК і КПК України, можна дійти висновку, що штучне створення доказів обвинувачення є суто кримінально-правовим поняттям та різновидом фальсифікації доказів. Це означає, що згадане поняття не може бути використане у будь-якій формі судочинства, крім кримінальній. Слід додати, що «штучне створення доказів обвинувачення» тлумачиться як створення подібних справжнім саме доказів обвинувачення, а поняття «фальсифікація доказів» передбачає будь-яке спотворення дійсних доказів не тільки обвинувачення, а й виправдувальних, які, насамперед подаються стороною захисту кримінального провадження.

Ми також підтримуємо Ю. В. Александрова, який розмежовує поняття «штучне створення доказів обвинувачення» та «інша фальсифікація» (по суті - «фальсифікація доказів») за вчиненими діями. На його думку, штучне створення доказів обвинувачення - це «підбурювання свідків, потерпілих, обвинувачених до давання завідомо неправдивих показань, спонукання експертів до завідомо неправдивого висновку, підробка і залучення до справи фальшивих документів, підкидання з послідуючим «вилученням» речових доказів тощо. Під «іншою фальсифікацією» розуміється перекручення протоколів слідчих дій, знищення або вилучення документів і речових доказів у справі тощо» [112, с. 737]. За конкретними діями І. В. Дворянсков та М. Х. Хабібуллін розуміють перше поняття як «підготовку «підставних свідків» будь-якими методами, у тому числі шляхом примусу» [40, с. 236; 226, с. 76]. На наш погляд, зміст словосполуки «штучне створення доказів обвинувачення» передбачає використання таких доказів, які не перебувають у причино-наслідковому зв'язку із дійсними подіями та спеціально (навмисно) створюються для перекручення фактичних обставин, хоч процесуальну форму їх закріплення здійснено у відповідності до норм КПК, а поняття «фальсифікація доказів» включає спотворення різними способами відомостей про факти, закріплених на матеріальних носіях доказів - протоколах, речових доказах, документах, звітах про оцінку майна, висновках експертів. Тому, ми погоджуємося із Є. В. Фесенком, О. О. Дудоровим, Ю. В. Александровим, І. В. Дворянсковим та М. Х. Хабібулліним в частині віднесення до поняття «штучне створення доказів обвинувачення» наступних дій - підбурювання (схиляння) свідків, потерпілих, обвинувачених до давання завідомо неправдивих показань та підкидання з послідуючим «вилученням» речових доказів.

Прикладом використання у кримінальному судочинстві штучно створених доказів обвинувачення може слугувати ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12.12.2012 р. у справі № 5-2755к12 за обвинуваченням групи осіб у вчиненні злочинів, пов'язаних із штучним створенням доказів. У цьому рішенні суду зазначено: «Засуджені ОСОБА_9 і ОСОБА_5, перебуваючи на керівних посадах Краматорського МВ УМВС України в Донецькій області, у період з липня по серпень 2001 року, вчинили умисні дії зі штучного створення доказів у кримінальній справі про умисне вбивство журналіста ОСОБА_13 та знайшли підставну особу - гр. ОСОБА_10, яку представили слідству як виконавця вбивства, чим перевищили владу і службові повноваження, що завдало істотної шкоди державним, громадським інтересам та охоронюваним законом правам та інтересам гр. ОСОБА_10 і сім'ї ОСОБА_11, що спричинило тяжкі наслідки. Злочини були вчинені за таких обставин. …Бажаючи уникнути несприятливих наслідків у професійній діяльності та отримати лояльне ставлення по службі в майбутньому від вищих керівників, діючи з особистої зацікавленості, ОСОБА_9 і ОСОБА_5, в порушення Конституції України, Закону України «Про міліцію», Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» вирішили організувати фальсифікацію доказів у кримінальній справі про умисне вбивство журналіста ОСОБА_13, а саме знайти особу, яку представити слідству як виконавця вбивства. ОСОБА_18 і ОСОБА_7, познайомилися в м. Краматорську з непрацюючим і не маючим засобів до існування ОСОБА_14, схилили його до самообмови у вчиненні умисного вбивства журналіста ОСОБА_13, пообіцявши за це винагороду, про що повідомили ОСОБА_9. У подальшому ОСОБА_9 склав і передав начальнику Краматорського МВ УМВС України в Донецькій області рапорт, в якому виклав завідомо неправдиві відомості про наявність у нього оперативної інформації про особу, яка вчинила умисне вбивство ОСОБА_13. Переконавшись, що ОСОБА_14 досить правдоподібно обмовляє себе у кримінальній справі про вбивство ОСОБА_13, ОСОБА_5 із ОСОБА_9 особисто доставили ОСОБА_14 в прокуратуру м. Слов'янська, де передали його слідчим. ОСОБА_14 було затримано в порядку ст.115 КПК України за підозрою у вчиненні вбивства журналіста ОСОБА_13. ОСОБА_24 і ОСОБА_23, керовані помилковими поняттями служби, не бажаючи ускладнювати стосунки з керівником, розраховуючи на лояльність ОСОБА_9 при проходженні служби в майбутньому, прийняли рішення допомогти ОСОБА_9 у фальсифікації доказів у справі за обвинуваченням ОСОБА_14, в частині встановлення водія таксі, який нібито в день вчинення нападу на ОСОБА_13 перевозив ОСОБА_14 із м. Краматорська у м. Слов'янськ. Для виконання вказівки ОСОБА_9, ОСОБА_23 звернувся до свого знайомого приватного підприємця ОСОБА_25. Останній, не будучи обізнаним із злочинними намірами, представив ОСОБА_23 ОСОБА_26, який мав у користуванні такий автомобіль і займався перевезеннями. На зустрічі ОСОБА_23 спочатку запропонував, а потім вимагав від ОСОБА_26 дати завідомо неправдиві показання у кримінальній справі про вбивство журналіста ОСОБА_13 про те, що він вранці 3 липня 2001 року нібито підвозив ОСОБА_14 з м. Краматорська у м. Слов'янськ. За дачу завідомо неправдивих показань ОСОБА_23 пообіцяв ОСОБА_26 грошову винагороду, а в разі відмови погрожував застосувати заходи впливу з боку працівників міліції, оскільки ОСОБА_26 став носієм важливої інформації. Сприймаючи реально погрозу, ОСОБА_26 змушений був погодитися з пропозицією. …Зазначені навмисно штучно створені (помилкові) докази по кримінальній справі, самообмова ОСОБА_14… були покладені в основу обвинувачення ОСОБА_14 у вчиненні умисного вбивства журналіста ОСОБА_13. Унаслідок злочинних дій ОСОБА_9, ОСОБА_5, вчинених за сприяння ОСОБА_7; ОСОБА_24 і ОСОБА_23, завдано істотної шкоди державним інтересам та охоронюваним законом правам окремих фізичних осіб, що призвело до тяжких наслідків у вигляді притягнення невинної особи ОСОБА_14 до кримінальної відповідальності за вчинення особливо тяжкого злочину, незаконного перебування його під вартою і дало можливість особі, яка вчинила умисне вбивство ОСОБА_13, тривалий час уникати кримінальної відповідальності. Зазначені злочинні дії ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_24 і ОСОБА_23 призвели до підриву авторитету та престижу правоохоронних органів України. У зв'язку із доведеністю обвинувачення ОСОБА_14 штучно створеними доказами та на підставі завідомо неправдивих показань, при безпосередній участі ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_7 та інших у фальсифікації доказів винуватості ОСОБА_14 у вчиненні умисного вбивства журналіста ОСОБА_13, кримінальна справа № 44-29866 за обвинуваченням ОСОБА_14 у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_13 за п. «а» ст.93 КК України 1960 р. в грудні 2001 року була направлена для розгляду до суду» [219].

Нами вище зазначалося, що штучне створення доказів обвинувачення є кваліфікуючими ознаками ч. 2 ст. 372 КК та ч. 2 ст. 383 КК, а штучне створення доказів обвинувачення чи захисту - ч. 2 ст. 384 КК. Хоч ці ознаки за предметом є різними у процесуальному розумінні доказів - обвинувальні або виправдувальні (захисту), проте їх виготовлення (штучне створення) і залучення сторонами обвинувачення чи захисту до виключно кримінального провадження (використання) призводить до однакового негативного результату - викривлення (спотворення) об'єктивних подій та, як наслідок, прийняття незаконного судового рішення. Із наведеного випливає, як вище зазначалося, що вказані докази не можуть бути використані в інших формах судочинства. У цивільному, господарському або адміністративному судочинстві, наприклад, під час допиту свідок (позивач, відповідач, їх представник) може надати суду докази, які не мають відношення до справи, наприклад, розписка, заповіт, неіснуючий акт приймання-передачі майна, техніку чи обладнання, тобто штучно створенні. Однак, такі докази не є обвинувальними чи захисту, оскільки юрисдикція вказаних форм судочинства не містять даних понять та поширюється на правовідносини, що не пов'язані із злочинами. За завідоме неправдиве показання, поєднане із штучним створенням доказів у будь-якій формі судочинства, за наявності підстав, свідок (позивач, відповідач, їх представник) може бути притягнутий до кримінальної відповідальності згідно із ч. 2 ст. 384 КК.

З цього приводу ми цілком підтримуємо М. В. Шепітька, який вважає «невиправданою вказівку законодавця про поєднання наведених у даній статі дій із створенням доказів «обвинувачення або захисту», оскільки процесуальний закон не поділяє докази на вказані види. Для кваліфікації не має значення, чи був конкретний «спотворений» доказ спрямований на виправдання особи або на обвинувачення, був спрямований на вирішення справи на користь відповідача або позивача» [231, с. 131].

Дані обставини дають підстави для висновку, що поняття «штучне створення доказів» є міжгалузевим правовим явищем, оскільки може бути використаний у будь-якій формі судочинства та за вчиненими діями співпадає по формі й змісту, тобто по суті має однакову кримінально-правову природу.

Таким чином, можна дійти висновку, що штучне створення доказів є різновид фальсифікації, який включає наступні такі дії, спрямовані на обвинувачення конкретної особи або вирішення будь-якої справи на користь зацікавленої особи, як: 1) схиляння свідка або потерпілого до давання завідомо неправдивих показань, чи примушування експертів, перекладачів, оцінювачів до недостовірного висновку, перекладу чи звіту про оцінку майна; 2) підкидання предметів або документів з метою їх подальшого вилучення та визнання доказами; 3) створення обстановки вчинення неіснуючого злочину; 4) імітація або знищення слідів злочину; 5) виготовлення та використання підроблених предметів чи документів тощо.

Ми вважаємо, що рівнозначність змісту понять «штучне створення доказів» та «фальсифікація доказів» полягає саме у спотворені фактичних даних (дійсних подій), які набувають матеріальної форми й у подальшому визнаються доказами, та, при їх використанні у будь-якій формі судочинства, призводить до прийняття незаконного процесуального рішення. А етимологічне значення слова «спотворення (викривлення, перекручення)» є одним із елементів, що розкриває енциклопедичний термін «фальсифікація».

Розглядаючи наведене вище питання, варто звернути увагу, що законодавцем розроблено проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень (реєстраційний № 7279-1 від 16.11.2017 р.), яким передбачено у диспозиції ч. 2 ст. 372 КК замінити словосполучення «штучне створення доказів обвинувачення або інша фальсифікація» на «фальсифікація доказів» [155]. На нашу думку, законодавець також доводить, що штучне створення доказів охоплюється поняттям «фальсифікація доказів».

В аспекті викладеного, ми цілком підтримуємо М. В. Шепітька, який вважає, що «більш правильним було б використати замість «штучне створення доказів» сталий термін «фальсифікація доказів», оскільки необхідно захистити за допомогою КК і суспільні відносини, що забезпечують формування доказів не тільки під час здійснення кримінального судочинства, а й під час здійснення правосуддя у формі цивільного, адміністративного, господарського судочинства» [231, с. 130-131].

Крім цього, як нововиявлена обставина для перегляду судового рішення у кримінальному провадженні законодавцем вжито словосполучення «штучне створення або підроблення доказів» (п. 1 ч. 2 ст. 459 КПК), а у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві - «фальшивість письмових, речових чи електронних доказів» (п. 2 ч. 2 ст. 361 КАС, п. 2 ч. 2 ст. 423 ЦПК, п. 2 ч. 2 ст. 320 ГПК), які в тій чи іншій мірі за змістом та вчиненими діями можна вважати тотожними із поняттям «фальсифікація доказів».

Серед науковців відсутня однозначна думка з приводу використання у різних галузях вітчизняного права єдиного (узагальненого) поняття, яке максимально охоплювало б обсяг та зміст протиправних дій із доказами, а також не мало додаткового смислового навантаження.

У юридичній літературі відсутнє тлумачення терміну «фальшивість» та серед юристів не виникає суперечок щодо його використання у цивільному, адміністративному чи господарському судочинстві. У словниковій літературі слово «підробка» тлумачиться як фальсифікація, фальшування, а «підроблення» - штучність, фальшивість [172, с. 693; 237, с. 183]. У судовій практиці України термін «фальшивий» вживається поряд з терміном «фальсифікація» та пов'язаний безпосередньо із перевіркою на достовірність письмових доказів, а саме документів. Зокрема, в ухвалі Львівського адміністративного окружного суду від 05.05.2011 р. у справі № 2а-1870/11/1370 зазначено, що «…Суд враховує, що позивач покликається на недотримання відповідачем правил діловодства, а не про фальшивість (фальсифікацію) доказу, як такого...» [220]. У зв'язку з цим вважаємо, що, вживаючи слово «фальшивість», слід розуміти «фальсифікація» або «підроблення» та немає сенсу проводити з ними порівняння.

У науковому середовищі дискусія точиться навколо питання щодо співвідношення між собою термінів «фальсифікація» і «підроблення» та який з них буде більш точно та повно розкривати зміст незаконних дій із доказами. З цього приводу ми підтримуємо думку П. П. Андрушка, який слушно зазначає, що «законодавча техніка конструювання правових норм вимагає, щоб терміни, що використовуються для позначення одного й того ж явища в різних галузях права були однаковими» [3, с. 9].

Так, С. С. Тучков та Н. А. Тимошенко вважають синонімами слова «фальсифікація» і «підроблення», оскільки означають назву одного й того ж поняття та спільні за основним лексичним значенням, а різниця між ними полягає в емоційно-експресивному забарвленні та сфері стилістичного використання чи можливостями поєднання з іншими словами. На їх думку, за вчиненими діями більш вдалим для використання є термін «підроблення» [192, с. 62, 65; 188, с. 11]. К. Г. Лопатін, підтримуючи цих науковців, вказує, що дані слова «за змістом та по суті є лексичними дуплетами (стилістичними синонімами), а використання законодавцем різних термінів при описанні однорідних складів злочинів можна пояснити лише намаганням знайти найбільш вигідну форму викладення кримінально - правової норми» [96, с. 76]. Протилежної позицію з цього приводу дотримуються І. О. Волкова та А. О. Кондратьєв, які переконують у тому, що за об'єктивними ознаками фальсифікація доказів поглинає термін «підроблення» [26, с. 16; 63, с. 35]. Погоджуючись з думкою останніх двох авторів, Н. В. Єршова зазначає, що термін «підроблення» застосовується щодо документів, що є доказами, та не охоплює предмети, які визнаються речовими доказами [48, с. 67].

Нами вище зазначалося, що така дія, як підроблення, є одним із елементів, який включений до поняття «фальсифікація доказів» з огляду на етимологію терміну «фальсифікація». У лексиці слово «підроблення» вживається безпосередньо із документом (записом) та означає складання його як хибного, несправжнього, а «фальсифікація» - 1) підроблення, умисне спотворення, підміна (справжнього хибним); 2) підроблений, несправжній предмет, річ [235, 236, 20]. Тобто, за смисловим об'ємом термін «фальсифікація» переважає та охоплює термін «підроблення».

На нашу думку, співвідношення між поняттями «фальсифікація доказів» та «підроблення доказів» слід розглядати з точки зору тексту кримінального закону, оскільки за таким критерієм можна правильно розуміти їх суть.

Відповідно до ст.ст. 358, 366 КК поняття «підроблення» розкривається через різні способи часткового або повного викривлення змісту чи форми справжнього документу загальним суб'єктом (дописка, підчистка, травлення, заміна тексту або окремих слів, дати або інших реквізитів), а також внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення документів, складання завідомо неправдивих документів та видача завідомо неправдивих документів [116, с. 895, 921-922; 81, с. 1055, 1090-1091].

Крім документів, ст. 358 КК встановлена відповідальність за виготовлення підроблених печаток, штампів чи бланків підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності, які є допоміжними (спеціальними) засобами та в аспекті цієї статті використовуються саме для посвідчення документів, тобто надання їм офіційного характеру, зокрема за формою і реквізитами. Аналізуючи дану норму кримінального закону, ми підтримуємо Є. В. Фесенка, який слушно зазначає, що «штампи і печатки можуть бути використані для посвідчення певних фактів, що мають юридичне значення, для пломбування приміщень, вантажів, поштових відправлень, для посвідчення оплати грошових коштів тощо» [113, с. 1147]. Тобто, в окремих випадках підроблені предмети - печатки та штампи, а також бланки документів можуть бути речовими доказами у будь-якій формі судочинства, проте перелік таких предметів згідно із диспозицією ст. 358 КК є вичерпним.

Виходячи із змісту вказаних статей КК, можна дійти висновку, що термін «підроблення» включає такі дії, як виготовлення (створення заново) й перероблення (внесення змін), а також пов'язаний із документами, що можуть бути використані як докази у правозастосовній діяльності, та виключно такими речовими доказами, як штампи, печатки, бланки документів. Протиправні ж дії із речовими доказами - об'єктами матеріального світу, зокрема підміна, створення несправжнього чи неіснуючого предмету, повне або часткове пошкодження (знищення) доказової інформації, що міститься у матеріальних носіях доказів, у контексті чинного кримінального закону вказаним терміном не охоплюються, на відміну від діянь, які віднесені до поняття «фальсифікація доказів». Крім того, ці діяння передбачають перекручення фактичних обставин справи (провадження) різними способами, у тому числі на етапі формування, закріплення та зберігання будь-яких доказів.

З цього приводу ми цілком підтримуємо А. О. Кондратьєва, який зазначає, що «до терміну «підроблення» не відносяться такі дії, що охоплюються поняттям «штучне створення доказів», як виготовлення хибних речових доказів (залишення слідів на місці злочину) та підготовка «підставних» свідків» [63, с. 34-35].

А. В. Галахова зазначає, що «фальсифікація доказів, вчинена службовою особою, представляє не що інше, як одну із форм службового підроблення» [148, с. 166]. Ми не можемо погодитися із позицію цього науковця навіть у випадку, коли доказом є процесуальний документ, оскільки нами доведено, що з огляду на етимологію слова «фальсифікація» підроблення є одним із його видів (форм).

Таким чином, терміни «фальсифікація» і «підроблення» різняться між собою за об'єктивними ознаками, а також співвідносяться як загальне та часткове поняття, оскільки по суті є формами обману, проте значення слова «підроблення» за змістом кримінального закону розуміється як незаконні дії лише з документами, печатками, штампами чи бланками документів, а «фальсифікація» передбачає спотворення будь-яких фактичних даних та їх процесуальних джерел (засобів встановлення).

З урахуванням викладеного, вважаємо, що незалежно від форми судочинства єдиним терміном, який більш повно й точно охоплював зміст та перелік незаконних дій із процесуально визначеними доказами на будь-якій стадії розгляду справи (провадження), є саме «фальсифікація».

Даний висновок підтверджується проведеним нами соціологічним дослідженням. Так, на питання «Яке словосполучення «фальсифікація доказів», «фальшивість доказів», «підроблення доказів» чи «штучне створення доказів» є найбільш зрозумілими» із 300 засуджених на «фальсифікація доказів» вказали 57 %, а «підроблення доказів» підтримали лише 13 %. Результати відповіді на це питання серед суддів розподілилися наступним чином: 32% респондентів вважають, що словосполучення «фальсифікація доказів» найбільш часто використовується учасниками процесу у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві; 14% - «підроблення доказів» (Додатки В, Е).

У зв'язку з цим, пропонуємо передбачені п. 1 ч. 2 ст. 459 КПК та п. 2 ч. 2 ст. 361 КАС, п. 2 ч. 2 ст. 423 ЦПК, п. 2 ч. 2 ст. 320 ГПК відповідно слова «штучне створення або підроблення доказів» і «фальшивість письмових, речових чи електронних доказів», замінити на слова «фальсифікація доказів».

Отже, на підставі проведеного аналізу, з урахуванням процесуального значення доказу незалежно від форми судочинства, ми пропонуємо під поняттям «фальсифікація доказів» розуміти будь - яке спотворення фактичних даних чи їх процесуальних джерел (засобів встановлення), вчинені різними способами, що мають істотне значення для правильного вирішення справи чи провадження. До фальсифікації доказів слід віднести такі дії: 1) спотворення чи підроблення доказів; 2) їх підміна; 3) штучне створення доказів.

1.2 Ґенеза законодавства щодо кримінальної відповідальності за діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів

Важливе значення для пізнання сутності будь-якого правового явища є дослідження історичного розвитку його формування та становлення. Як слушно зазначає М. І. Хавронюк, «будь-яку правову проблему неможливо розв'язати, не дослідивши належним чином її генезис» [227, с. 45]. З приводу значимості даного питання ми цілком підтримуємо В. К. Грищука, який вказує, що «об'єктивне дослідження кримінально-правових явищ неможливе без застосування історичного методу, який дає можливість розкрити генетичні зв'язки і відносини конкретного об'єкту, реальні умови його становлення і розвитку» [34, с. 116].

Норми вітчизняного кримінального закону, якими встановлена відповідальність за діяння, що пов'язані із протиправними діями із доказами, формувалися у різні історичні періоди в залежності від економічного, правового, політичного стану держави, яка визначала соціальний статус в ній людини і громадянина. Ми погоджуємося із М. І. Мельніченком, який вважає «вкрай важливим вивчення історико-правового аналізу злочинів, що надасть змогу дослідити розвиток кримінального законодавства на певних етапах; з'ясувати структуру суспільних відносин, які були поставлені законодавцем під охорону відповідних кримінально-правових норм, а також ефективність такої кримінально-правової охорони; виявити недоліки та переваги кримінально-правової регламентації цієї групи злочинів, а також запропонувати та обґрунтувати зміни і доповнення до чинного КК України» [99, с. 113].

У контексті цього Р. Л. Максимович зауважує, що «наявність змін у кримінальному законодавстві, а також те, що науковці досі практично не піддавали аналізу дорадянський період розвитку кримінального права, викликає потребу продовжити і розвинути дослідження у відповідному напрямку» [97, с. 15].

Отже, ретроспективне дослідження щодо розвитку та становлення кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів на підставі аналізу пам'яток джерел права, що діяли на теренах сучасної України, є актуальним і важливим, оскільки його метою є встановлення історичної закономірності криміналізації таких суспільно небезпечних діянь, а також позитивного впливу на сучасне кримінальне законодавство у частині його удосконалення.

Розглядаючи ґенезу розвитку вітчизняного закону про кримінальну відповідальність у цій сфері, слід ураховувати, що Українська держава певні етапи свого розвитку перебувала у складі інших державних утворень - князівства Литовського, Речі Посполитої, Росії та СРСР.

Історичні документи дають підстави вважати, що кримінальна відповідальність за такі діяння існувала весь період становлення і розвитку української державності. Окремі витоки протидії фальсифікації доказів містяться у першому писаному джерелі права Київської Русі - «Руській Правді», створення якої відбулося у 1016 році під правлінням Ярослава Мудрого, а також в Короткій та Просторовій її редакціях.

Згідно із цією пам'яткою доказами були: особисте зізнання; свідчення видоків (очевидців), які вважалися свідками факту, а також послухів - так званих добропорядних свідків; порушення прав (сліди побоїв, рани, знайдені у підозрюваного речі, труп тощо) та «суди божі» - ордалії (випробування залізом і водою, присяга, судові змагання, застосування тортур за недостатністю свідків тощо). Тобто, така система доказів базувалася на взаємній довірі, унаслідок чого був відсутній предмет фальсифікації [47, с. 319].

Наведені факти дають підстави вважати, що відповідно до «Руської Правди» поряд з доказами, заснованими на віруванні людей, формувався прототип такого сучасного виду доказів, як показання свідків (свідчення «видоків і послухів»).

У зв'язку із розпадом первіснообщинного ладу та появою приватної власності виникає необхідність у закріпленні таких значущих фактів суспільного життя, як меж земельної ділянки. Так з'явились межові знаки, які використовувались для засвідчення певного стану земельних відносин. Не виключено, що вони були одним з найперших предметів, що захищались законом від підроблення як виду фальсифікації. За «Руською Правдою» підроблення межових знаків каралося найбільш тяжкими тілесними ушкодженнями. Поява писемності та розвиток обігу документів було також одним із факторів, що сприяло підробленню. Розширення територіальних меж людських поселень та спільнот призвело до того, що для доказу наявності будь-яких юридично значущих фактів показання свідків, як одна з найдавніших форм посвідчення фактів та подій, перестало повністю задовольняти вимоги суспільства. Крім того, певні суспільні факти потребували засвідчення на термін понад можливий строк життя людини. Усе це сприяло розвитку писемності, появі та обігу документів, а отже, робило можливим їх підробку [192, с. 10-11, 13].

У контексті викладеного А. А. Жижиленко зазначає, що «підроблення документів, являючи собою посягання на письмову форму посвідчення життєвих моментів юридичних відносин і подій, що мають правове значення, стає можливим тільки з того часу, коли розвиток суспільства досягає того ступеня, при якому з'являється усвідомленість необхідності особливих способів такого посвідчення в інтересах усього правопорядку, і коли охорона цих засобів, що посвідчують, починає видаватися дуже істотною, як та, що обумовлює собою твердість та міцність усього правопорядку. Своєрідним прообразом підроблення документів у той час виступали обмова і підроблення приграничних знаків» [49, с. 211-214].

Слід відмітити, що за часів «Руської Правди» почали з'являтися норми, що були спрямовані на забезпечення справедливого правосуддя. Так, ст. 18 Просторової редакції «Руської Правди» зобов'язувала свідків давати показання після присяги, а ст. 20 - встановлювала покарання за наклеп, що можна вважати прототипом завідомо неправдивого показання свідка у сучасному кримінальному праві [137, с. 145-147]. Важливе положення щодо визнання недійсними судові рішення, які були прийняті на підставі підроблених фактів, містить ст. 61 цієї редакції «Руської Правди» [26, с. 20]. Що стосується Короткої редакції «Руської Правди», то її положення в частині фальсифікації доказів по суті не відрізнялися від тих, які містила попередня її редакція. Таким чином, відповідальність свідків за давання неправдивих показань, що сприймалися як докази, жодна з редакцій «Руської Правди» не передбачала.

Подальший розвиток кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів пов'язаний із Судебниками 1497 та 1550 років, в яких містилися норми про неправдиві показання, що належали до злочинів проти віри. Так, ст. 8 Судебника 1497 року передбачала відповідальність у виді смертної кари за неправдивий донос з метою звинуватити і притягнути до кримінальної відповідальності невинну особу. За фальсифікацію протоколів судового засідання або недостовірний запис показань сторін чи свідків унаслідок отримання хабара встановлювалася відповідальність згідно із ст.ст. 4, 5 Судебника 1550 року. Також зазначений правовий документ розглядав такі види фальсифікації доказів, як: умисний наклеп на особу, що здійснює правосуддя (ст. 6); завідомо неправдивий наклеп царю на суддів (ст. 7); завідомо неправдиве обвинувачення дяків і піддячих у лихомостії (ст. 8-13), наклеп і неправдиві доноси сторін і других учасників судового розгляду (ст. 42). А особи, які складали офіційні документи під час суду, зобов'язанні були дотримуватися вимог ст.ст. 28, 62, зокрема правильно записувати показання сторін та підписувати документи, на їх копіях запис повинен відповідати «слово в слово» та обов'язково завірений печаткою, а також пред'являлися певні вимоги щодо зберігання та обмеженого доступу до судових документів. За вказані діяння передбачалося покарання у виді торгової страти або в'язницею [173, с. 55, 97-129].

Таким чином, законодавець у нормах Судебника 1550 року виокремив такі види фальсифікації, як підроблення документа шляхом внесення в його зміст неправдивих відомостей (прототип - службове підроблення) та виготовлення сфальсифікованого офіційного документу (прототип - штучне створення доказу).

Наступними нормативно-правовими актами, що діяли на теренах сучасної України, були три Литовські Статути 1529, 1566 та 1588 років, оскільки до Польщі були приєднані Белзька, Галицька, Львівська, Перемишльська, Подільська землі, а основна частина як східних, так і західних земель, увійшла до складу князівства Литовського.

Досліджуючи ці історичні правові пам'ятки, слід відмітити, що в артикулі 5 та артикулі 12 Литовських статутів відповідно 1529 року та 1566 року більш детально було визначено поняття «підроблення» (по суті - фальсифікація), спосіб його вчинення (об'єктивні ознаки) та покарання. За вказаними нормами предметом фальсифікації були листи і печатки, документи писарів та заповіти, а спосіб вчинення - підроблення запису чи печатки на документі. У Литовському статуті 1588 року наведені норми залишилися без суттєвих змін, проте було визначено коло посадових осіб, які притягувалися до відповідальності за підроблення документів. За таке діяння передбачалося покарання «вогнем» [182].

Значний внесок у розвиток кримінального законодавства в сфері протидії фальсифікації доказів було внесено Соборним уложенням 1649 року. Норми матеріального і процесуального права були об'єднані у Главі X «Про суд» цього документу. Так, встановлювалася відповідальність за фальсифікацію судових (процесуальних) документів шляхом їх підроблення (ст. 11-13); неправдивий донос на суддю (ст. 106); помилкове звинувачення, винесене суддею (ст. 107); завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину та неправдиві показання свідків при проведенні «повального обшуку» (масове опитування свідків) (ст.ст. 162-166). Інші глави цього правового документу також містили статті, якими визнавалися кримінально караними діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів. Зокрема, ст. 29 Глави XI «Суд про селян» заборонялося надавати неправдиві свідчення у суді. Глава XXI «Про розбійні і про татині справи» передбачала відповідальність за підкидання речей з метою затримання особи та звинувачення її в крадіжці із застосуванням насильства (ст. 55), а також за такі ж діяння, але без застосування сили (ст. 56) [174, с. 170-171, 238-423]. Підкидання речей з метою їх вилучення на місці злочину за Соборним уложенням 1649 року у сучасному кримінальному праві трактується як штучне створення доказів обвинувачення, що охоплюється поняттям «фальсифікація доказів».

За часів правління Петра I були проведені значні реформи у сфері судочинства. Указом від 21.02.1697 р. «Об отмене в судных делах очных ставок, о бытии вместо оных расспросу и розыску, свидетелях, об отводе оных, о присяге, наказании лжесвидетелей и пошлинных деньгах» було встановлено покарання у виді смертної кари за неправдиве показання свідків (лжесвідчення) [13, с. 18]. На підставі систематизації таких джерел права, як іменні укази, маніфести, регламенти, усні акти, вперше в історії права був виданий у 1715 році кодекс - Артикул військовий, який існував одночасно із Соборним уложенням 1649 року. Так, артикули 196-198 Глави 22 «Про неправдиву присягу та подібні їй злочини» передбачали покарання за такі види фальсифікації доказів, як неправдива присяга та неправдиве показання у виді церковного покаяння, вчиненні з умислом. До відповідальності за такі діяння притягувалися сторони процесу та свідки [175, с. 397-400].

Слід додати, що в Артикулі військовому 1715 року були відсутні норми, присвячені фальсифікації доказів, зокрема підробленню документів, оскільки одночасно діяли положення Соборного уложення 1649 року, проте, передбачалися заходи щодо запобіганню таких протиправних діянь.

Так, починаючи з дати виходу цього кодексу вимагалося ведення суворої звітності документів, на кожному з них повинна бути присутня вказівка на особу, що створила документ, підписи всіх, через чиї руки даний документ проходив, а також інші формальності, завдяки яким законодавець сподівався уникнути їх підроблення [136, с. 204].

Вагомою подією у становленні кримінального законодавства з питань протидії фальсифікації доказів було видання у 1845 році Уложення про покарання кримінальні та виправні (далі - Уложення), яке по суті та за змістом було першим кримінальним кодексом.

В Уложенні фальсифікації доказів були присвячені окремі глави. Так, Глава 4 «Про підроблення по службі» Розділу V «Про злочини та проступки по службі державній та громадській» присвячена службовому підробленню як одному з елементів, що охоплюється вказаним терміном (ст.ст. 390- 393) [218, с. 168-170]. Крім діянь, що охоплюється службовим підробленням, у цій главі, зокрема у ст. 391, згадується також про використання посадовою особою підставних свідків як різновид штучного створення доказів.

Коментуючи ст. 391 (інша редакція - ст. 362), А. А. Жижиленко поділив підроблення на три групи діянь, які вчинялися суб'єктом злочину: 1) незалежно від мотивів та мети суб'єкту; 2) за наявності злочинних намірів; 3) тільки за наявності користі або особистої зацікавленості. До першої групи віднесено випадки підроблення посадовою (службовою) особою підпису, залучення «підставних» свідків, заочного складання акту від імені особи, яка була при цьому відсутня, або їх оформлення «заднім» числом, додаючи до них вигадані обставини або завідомо неправдиві показання свідків, видання уявної копії з неіснуючого акту, а також вчинення вказаних діянь під час зберігання документів (актів). Друга група включала такі діяння, як з наміром повне чи часткове замовчування істини в доповідях, рапортах, протоколах, журналах та інших офіційних документах, або їх умисне підчищення та виправлення, або викрадення, знищення чи приховування таких документів (актів). Третя група - порушення правил, встановлених для вчинення та засвідчення офіційних актів [49, с. 309-310]. Із наведеного випливає, що поняттям «підроблення» охоплювалося, крім підробки, ще й підчистка чи виправлення актів (документів), а також під час зберігання відповідною посадовою особою їх викрадення, приховування чи знищення.

Норми Глави 5 «Про неправосуддя» Розділу V Уложення встановлювали покарання за постановлення неправосудного рішення (ст. 394), призначення необґрунтовано суворого покарання (ст. 395), незаконне звільнення від покарання або його пом'якшення (ст. 396) [218, с. 171-173]. Відповідно до цих статей до відповідальності притягувалися посадові особи, які відповідали за законність судового рішення та вироків, прокурори, стряпчі, а також чиновники, що скріплювали судові ухвали (секретарі) тощо.

З цього приводу С. М. Казанцев зазначає, що «секретар суду не випадково опинився у переліку чиновників, які здійснюють правосуддя, особливо у кримінальному процесі, оскільки йому відводилася важлива роль - він складав доклад, повинен був турбуватися про наявність у вироку посилань на статі закону, мав право та зобов'язаний був вказати суду на протиправність рішень, що приймалися, а також внести свою заяву з даних питань до протоколу засідання. Навіть, після введення судових уставів секретар суду мав можливість сприяти, а іноді - призвести до несправедливого вироку, наприклад, шляхом знищення речових доказів у справі. Прокурор притягувався до відповідальності за неправосуддя у випадку умисної відмови від протесту на неправосудний вирок (рішення) або підтримки обвинувачення в судовому засіданні без достатніх підстав, що призвело до незаконного виправдувального вироку» [176, с. 289].

У відділенні 1 «Про злочини і проступки чиновників при слідстві і суді» Глави 11 «Про злочини та проступки чиновників по деяких особливих родах служби» Розділу V Уложення містилися норми, якими встановлювалася відповідальність чиновника, що здійснює слідство, за такі діяння: 1) невиконання запропонованих законом правил і форм (ст. 456); 2) примушуванні обвинуваченого до визнання своєї вини або свідка до давання показань (ст. 462); 3) незаконне затягування строків слідства (ст. 461); 4) надання винному будь-які недозволені законом засоби до виправдання або намагання послабити вагомість поданих щодо нього доказів (ст. 463). За неправдиве показання свідка, надане у ході слідства або в суді під присягою, передбачалася відповідальність за ст.ст. 258-262 Глави 5 «Про лжеприсягу» Розділу ІІ «Про злочини проти віри і про порушення постанов» [218, с. 96-97, 201-204].

Отже, можна зробити висновок, що Уложення в частині встановлення відповідальності за фальсифікацію доказів є більш досконалішим на відміну від попередніх кримінальних законодавств. Так, його норми достатньо чітко визначали сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак службового підроблення. До переліку діянь, які становлять об'єктивну сторону цього злочину, законодавець включив знищення, приховування та викрадення документів, що зберігаються посадовою особою, а до суб'єктів - було включено секретаря суду, якому надавалися значні повноваження. Також встановлювалася заборона на завідомо неправдиве показання та такий вид штучного створення доказів обвинувачення, як примушування обвинуваченого або свідка до давання показань.