Інноваційні перспективи України

Подібна установа може бути самостійною (автономною) господарською одиницею, або діяти у складі технопарку -інкубатору технологій, що є наукомістким підприємством, тісно пов' язаним з академічним університетом, науково-технічним парком або інноваційним центром. Як правило, інкубатор технологій призначається для обслуговування і "вирощування" нових фірм, надання їм допомоги в успішній діяльності на ранній стадії розвитку. У будь-якому випадку інкубатор бізнесу може надавати весь комплекс послуг для становлення і розвитку малих, новостворених та починаючих фірм. Автономно діючі інкубатори, як правило, орієнтуються на підтримку нетехнологічного підприємництва та фірм, що працюють у галузях звичайних технологій. Інкубатори бізнесу, які знаходяться у складі технопарку, орієнтуються на роботу у сфері високих технологій, підтримку малих інноваційних підприємств - початківців. Інколи інкубатор технологій є інтегрованою частиною наукового парку (наприклад, в США), технопарку (в Росії), науково-промислового парку (в Китаї). Також він може бути самостійною організацією.

Серед основних відмінностей бізнес-інкубатору від техно-парку слід назвати наступні:

бізнес-інкубатори підтримують виключно новост-ворені фірми та фірми, що знаходяться на початковій стадії розвитку;

підтримують не тільки високотехнологічні фірми, але й так званий нетехнологічний бізнес;

проводять більш жорстку політику оновлення клієнтів;

не можуть повністю самоокупатися.

Однак інколи ці інноваційні структури співпрацюють як єдиний механізм. Так, за даними досліджень, опублікованих у 2003 р. експертами Міжнародної Асоціації Наукових Парків, 88 % технопарків займаються інкубацією бізнесу [9]; 52% технопарків мають власний інкубатор; 23% науково-технологічних парків мають інкубатор бізнесу (або декілька); у 13% випадків науково-технологічний парк представляє собою великий бізнес-інкубатор, якому також належать декілька об' єктів та служб з метою обслуговування клієнтів на після інкубаційній стадії; близько 12% науково-технічних парків не займаються інкубацією бізнесу; 75% інкубаторів підтримують тісні зв'язки з відповідними університетами або дослідними центрами або намагаються це робити.

Найбільшого поширення бізнес-інкубатори набули в США, де сьогодні їх налічується більше ніж 160, і вони є елементами більшості технологічних парків. Бізнес-інкубатор надає фірмам-початківцям на пільгових умовах приміщення, засоби зв' язку, оргтехніку, необхідне устаткування. Також до переліку послуг такої інноваційної структури слід віднести: оренда приміщень (офісних, лабораторних); техніко-адміністративне обслуговування (пошта, Інтернет, телефонний зв'язок, факс, ксерокс, офіс-секретар та ін.); консультаційні послуги (з бізнес-планування, юридичні, податкові); економічні (послуги бухгалтерів, фінансових фахівців, економістів, маркетологів, менеджерів); інвестиційні (пошук інвесторів, залучення кредитів, стартове фінансування); науково-технічні (впровадження нових технологій, ноу-хау, нових продуктів); учбові (тренінги, курси перепідготовки, навчання менеджменту та іншим економічним дисциплінам); презентаційні (виставки, конкурси, конференції); інформаційні (створення баз даних, передача нових інформаційних технологій); видавничі (друк буклетів, рекламних проспектів та ін.); працевлаштування (пошук роботи, підготовка резюме, проведення співбесід та ін.).

Це дозволяє новатору зосередитись лише на необхідності здійснити випуск продукції та вийти на ринок, всі інші проблеми йому допомагає вирішувати команда працівників бізнес - інкубатору (адміністрація, експерти, консультанти), яка сприяє підприємцю у пошуку ринкової ніші та представляє його інтереси у зовнішньому середовищі, створює його позитивний імідж.

Головна перевага для підприємців-початківців у бізнес-інкубаторі полягає у наданні приміщень у оренду на пільгових умовах, за цінами, більш низькими, ніж на ринку. Для повноцінної діяльності бізнес-інкубатор повинен мати необхідні приміщення, площею 1000 - 2000 кв. м., матеріально-технічну базу, кваліфікований штат, а також консультантів та відповідних викладачів [3, с. 37].

Класичний бізнес-інкубатор об' єднує на своїх площах підприємства дуже різного профілю, або навпаки, лише одного напрямку - для розвитку в регіоні слабкого сектору бізнесу

Важливим моментом для функціонування інкубатора є відбір учасників за критеріями, насамперед, інноваційного характеру діяльності фірми, наявності у бізнес-інкубатора можливостей втілити ідею у життя та взаємна зацікавленість учасників. Важливо оцінити всі складові майбутнього успіху фірми: бізнес-ідею, команду, компанію, визначити імовірний попит на запропонований товар, можливу частину ринку, наявність необхідних ресурсів, розмір стартового капіталу тощо. Важливо оцінити рівень конкуренції, який визначає норму прибутку в галузі, умови входження на ринок, кількість конкурентів, наявність постачальників. При оцінці команди визначальну роль відіграють її професійні та ділові якості, досвід, мета та узгодженість дій її учасників. При оцінці компанії використовують критерії: потенціал зростання (реальний та прогнозний), етап життєвого циклу, вже досягнуті результати.

Термін знаходження фірми під дахом інкубатора коливається в середньому від 2 до 5 років. Більш чітко це визначається умовами договору, з урахуванням прогнозів щодо строків, коли вона зможе повноцінно та прибутково існувати самостійно. Після цього, підприємство звільняє місце новим фірмам.

На сьогодні світова мережа бізнес-інкубаторів нараховує більше 2000 установ, які практично у всіх країнах користуються підтримкою держави фінансування програм щодо розвитку малих форм підприємництва у науково-технічній сфері. За тривалий період свого функціонування ці інституції довели високу ефективність: так, в Росії, серед малих підприємців що самостійно започаткували свою діяльність, виживає лише 15-30%, тоді як в умовах інкубатору показник складає 85%.

В Україні перші бізнес-інкубатори були створені наприкінці 90-х. Серед них: технологічний бізнес-інкубатор "Харківські технології", бізнес-інкубатор Херсонської промислової палати, бізнес-інкубатор Об'єднаного профкому Чорнобильської АЕС та ін.

Метою їх функціонування було навчання менеджменту, маркетингу, бізнес-плануванню; маркетингові дослідження конкурентоспроможності продукту і методів його просування; консультації, оренда приміщення, офісні послуги та сприяння у фінансовому забезпеченні здійснення проекту.

Однак ідея створення бізнес-інкубаторів не знайшла широко застосування та розвитку, тоді як і інкубатори і технопарки повинні утворювати гармонійну систему впровадження інновацій та працювати у суміжних сферах, доповнюючи один одного.

Враховуючи, що бізнес-інкубатори не є самоокупними структурами, але, як і інші форм інноваційного підприємництва, сприяють розвитку наукомісткого виробництва та більш швидкому впровадженню технологічних нововведень, держава, декларуючи підтримку інновацій в Україні, має бути зацікавлена у створенні таких організацій. Однак бізнес-інкубатори в Україні здебільшого існують за рахунок коштів міжнародних фондів, програм, грантів і завдяки безкорисливій роботі окремих ентузіастів з числа бізнесменів, освітян, науковців та прогресивніших представників місцевої влади. Діяльність бізнес-інкубаторів ускладнюється ще тим, що українським законодавством до цього часу чітко не визначений юридичний статус подібних структур, не передбачено жодної пільги в оподаткуванні та кредитуванні тих фірм, що входять до їх складу [6, с. 69].

Досить поширеним типом інноваційної структури є інноваційний центр. Часто досить важко провести функціональну грань між поняттями "парк", "інкубатор" і "центр". Проте поняття "інноваційний центр" частіше за все застосовується до інноваційних структур, які являють собою асоціації підприємств і фірм, об' єднаних загальним прагненням досягнення високого комерційного результату на основі використання науково-технічних розробок і винаходів [4, с. 48]. Такі установи створюються та існують за суттєвої підтримки держави. Особливо ефективне створення цих центрів в періоди економічних спадів та кризи з метою відродження промисловості і підтримки наукових центрів [6, с. 70].

Спеціальна економічна зона (СЕЗ) в умовах переходу до інноваційної моделі економіки має бути науково-парковим комплексом, де вже діють високотехнологічні підприємства, які мають висококваліфіковану робочу силу. Позитивний соціально-економічний ефект забезпечують тут шляхом вкладення інвестицій тільки в ноу-хау і високі технології [4, с. 48].

Також треба відзначити, що останнім часом все більш важливу роль у здійснені наукомістких та складних інноваційних ідей починають відігравати об' єднання підприємницьких організацій, а саме: консорціуми, концерни, холдинги, фінансово-промислові групи та інші асоціації.

Метою створення консорціуму є пошук та реалізація великих інноваційних проектів, пов' язаних з розвитком виробництва засобів технологічного оснащення та інших видів продукції. До складу консорціуму входять організації та підприємства різних форм власності. Консорціум має наступні характерні риси: господарська самостійність його учасників, обов'язкове розповсюдження результатів досліджень та ноу-хау між учасниками для подальшого самостійного виробництва, участь у складі консорціуму університету чи дослідного центру, тимчасове існування протягом реалізації лише однієї програми. В результаті створення консорціуму стає можливим виконання досліджень, які раніше не проводились через високий ризик або нестачу коштів, оскільки тепер витрати розподіляються між декількома фірмами учасниками.

Вже є приклади такого науково - виробничого співробітництва в Україні: так, був створений міжнародний консорціум за ініціативи АТ "Ново - Краматорського машинобудівного заводу" - АТ "НКМЗ" (Краматорськ, Україна) - ВНДІМЕТМАШ (Москва, Росія) - "ММЗ" (Рибниця, Молдова) - "Техком" (Мюнхен, Німеччина). В результаті створенні цього об' єднання стало можливим проектування, виготовлення та апробація нової наукомісткої продукції [6, с. 68].

Не менш важливою Фомою організації інноваційної діяльності у сучасному житті стали фінансово-промислові групи (ФПГ).

Фінансово-промислова група - це організаційна структура, що поєднує промислові підприємства, банки, торгівельні організації, які є пов'язаними між собою єдиним технологічним циклом для підвищення конкурентоспроможності продукції. Серед переваг ФПГ слід виділити: можливість прискорювати впровадження у виробництва отриманих результатів, економію на витратах за рахунок ефекту масштабу, ефективний перерозподіл ресурсів та їх концентрацію на більш рентабельних напрямках. В Україні новаторами у створенні ФПГ, що успішно поєднують бізнес та науку шляхом акціонування наукових установ, стало об єднання, до складу якого увійшли: ВАТ ім. Антонова, ЗАТ "Харківський авіазавод", ВАТ "Мотор - Січ" і Національний аерокосмічний університет "ХАІ". В цьому ж напрямку працюють металургійні підприємства і наукові установи цієї ж галузі у Дніпропетровську та акціонерні товариства харківських машинобудівних підприємств і Національного технічного університету "ХПІ", який у 2000р. виконав НДДКР на суму 2,3 млн. грн. [6, с. 67].

Холдингова компанія, яка є однією з форм ФПГ, відзначається господарською несамостійністю дочірніх компаній та можливістю отримання прибутків шляхом участі у акціонерному капіталі інших фірм. Найчастіше холдингова компанія передбачає наявність материнської та дочірніх компаній, де перша має контрольний пакет.

Все більший інтерес викликає теорія кластерів стосовно процесів інноваційного розвитку. Кластери і консорціуми мають спільне завдання - керувати НТП за допомогою ефективних сучасних засобів, щоб прискорити розробку, передачу та комерціалізацію технологій з метою швидкого просування на ринки нової продукції з мінімальним ризиком.

Кластер визначається як індустріальний комплекс на базі концентрації мереж виробників, постачальників і споживачів, пов'язаних технологічним ланцюгом. Причиною виникнення кластерів є необхідність створення технологічних зв' язків між галузями та секторами економіки для реалізації їх потенціальних переваг.

Перший крок до створення кластерної системи в Україні - програма "Поділля Перший", яка розпочала свою діяльність у Хмельницькій області в 1998 р. Її метою є відродження промисловості регіону у трьох галузях: швейній, переробки сільськогосподарської продукції та виробництва будівельних матеріалів. Так, швейний кластер об' єднує 24 швейних та трикотажних підприємства, будинки моделей Технологічного університету Поділля та Інституту моделювання і конструювання одягу та два ПТУ; будівельний - 30 підприємств, що загалом створили 5 тис. нових робочих місць [6, с. 69].

Загалом великі корпоративні структури підприємницького типу, на відміну від малих підприємств, мають матеріальні та фінансові можливості для впровадження базових, стратегічних інновацій. Використання ефекту масштабу та наявність великого капіталу дозволяє цим структурам охоплювати стратегічні, пріоритетні напрямки національної економіки.

Все більш популярною у світі стає практика співробітництва держави з великим підприємницькими структурами, при цьому відбувається створення змішаних приватно-державних підприємств з виконання певних підприємницьких проектів та програм.

Також слід відзначити, що останнім часом все більш помітну роль у розвитку інноваційного підприємництва набувають фізичні особи. Крім матеріального інтересу, нерідко стимулюючим мотивом для них є бажання підтримати своїх близьких чи просто знайомих підприємців-початківців. Умови допомоги можуть бути в останньому випадку менш жорсткими і більш вигідними, ніж у спеціалізованих інноваційних структурах. Имо-вірно в силу цього великих індивідуальних інвесторів ризикового капіталу називають в підприємницькому середовищі "бізнес-янголами".

Всі перераховані структури мають утворювати єдину, продуману, взаємодоповнюючу систему підтримки інноваційного та високотехнологічного підприємництва. Також слід відзначити особливу роль у побудові інформаційної економіки таких надсучасних функціональних утворень, як інноваційні порти. Інноваційний порт - це структурно-територіальна складова національної економіки, головним завданням якої є адаптація зовнішніх технологій та розробка і трансферт внутрішніх технологій.

Таким чином, побудова економічної системи, орієнтованої на генерацію і впровадження знань, передбачає складний багатокроковий процес. Так була розроблена модель поетапного формування інноваційної інфраструктури, у відповідності з якою на першому етапі відбувається "втілення" - організація спеціальної загальнонаціональної інноваційно-технологічної системи, до складу якої будуть входити технологічні та інноваційні науково-виробничі зони, технопарки, технополіси та техноінкубатори. Другий етап - "сегментування" - створення інноваційних портів, "інноваційних територій" та економічних інноваційних груп як базових елементів адаптації та впровадження новітніх високотех-нологічних потоків та структур, орієнтованих на залучення закордонних приватних інвестицій. Інноваційні порти можуть стати своєрідними "технологічними коридорами", через які національна економіка приєднається до глобальної системи. Третій етап - "експансія" - це процес створення загальнонаціональної мережі, що забезпечить адекватний зворотній зв'язок між всіма складовими національної інформаційної економіки.

Перший досвід реалізації даної стратегії мав Харків, де відбувалась спроба перетворити місто на "іннотер" [11, с. 306].

Наведені матеріали свідчать, що формування інноваційної інфраструктури в Україні відбувається вкрай повільно. Гальмують створення та функціонування технологічних, наукових парків та бізнес-інкубаторів: відсутність відповідної законодавчої та нормативно правової бази; недієвість механізмів фінансово - кредитного забезпечення, податкової та організаційної підтримки з боку державних установ.

3.2 Інноваційно-інвестиційна діяльність і науковий потенціал економіки знань в Україні

У сучасних умовах рівнем прогресивності економіки визначається характером інноваційно-інвестиційної діяльності та рівнем її активності. За підсумками, економічні зміни, що відбувалися в останнє десятиліття і, як вважалося, були започатковані з метою досягнення структурних змін в економіці відповідно до вимог сьогодення, на сьогодні характеризуються серйозним відставанням від тих процесів, які визначають економіку знань. Так за випуском продукції 3-й технологічний уклад в Україні сьогодні становить майже 58% виробництва, 4-й технологічний уклад -38% і лише 4% - 5-й технологічний уклад. За фінансуванням науково-технічних розробок ситуація така: майже 70% становить сьогодні 4-й, і лише 23% - 5-й технологічний уклад. За інноваційними витратами: 60% становить 4-й уклад і 30% - 3-й (тобто сумарно 90%), а 5-й уклад в інноваційних витратах становить лише 8,6%. Що стосується інвестицій, котрі, власне кажучи, визначають майбутнє на найближчі 10-15 років, то іноді навіть до 75% інвестицій вкладається в 3-й технологічний уклад і відповідно лише 20% та 4,5% - у 4-й і 5-й технологічні уклади.

Слід зазначити при цьому, що, як видно з табл., тільки 15,1% від загальної кількості промислових підприємств у 2003 р. одночасно займалися інноваційною діяльністю і при цьому мала місце тенденція до зниження їх активності, оскільки в 1999 р., незважаючи на гостру фінансову і економічну кризу 1998 - 1999 рр. таких підприємств було 18,1%. Як свідчать дані, домінуючою серед галузей промисловості щодо інноваційної діяльності були хімічна та нафтохімічна промисловість - 24% і машинобудування - 23,9%, але ці галузі, що мають бути лідерами інновацій, за період з 1999 р. значно втратили свої позиції.

Довідково: знаходилося підприємств у 2001 р.: у приватній власності - 2,9%; у колективній власності - 79,9%; у державній власності - 11,1%; у комунальній власності - 6,4%; у 2002 р.: у приватній власності - 2,8%; у колективній власності - 79,6%; у державній власності. - 10,3%; у комунальній власності - 6,6%; у 2003 р. - у приватній власності -3,6%; у колективній власності - 78%; у державній .власності - 10,4%; у комунальній . власності - 7,3%.

1) За новою класифікацією, включаючи оброблення металу.

2) За 2001-2003 рр. наведена обробна промисловість.

Розраховано за даними: Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. - К.: Держкомстат України, 2002. - С. 151-153; 155, 156; 2003.- С. 85-192.

У 1999 р. в машинобудуванні 27,2% підприємств займалися інноваційною діяльністю, хоча це був рік, коли, як вище вказувалось, в Україні була серйозна фінансова криза і машинобудування не мало такої динаміки зростання як, наприклад, у 2003 та 2004 рр. Разом з тим підприємства знаходили кошти для інноваційної діяльності. У хімічній та нафтохімічній промисловості в 1999 р. таких підприємств було 27,7%, а в металургії - аж 31,8%.

За період інтенсивного економічного зростання - 2000-2004 рр., коли воно становило понад 8% в середньорічному обчисленні, активність у сфері інновацій мала, як бачимо, тенденцію до зниження. Це є свідченням того, що запас цінової конкурентоспроможності, який утворився внаслідок девальвації 1998-1999 рр., був надмірним, а тому підприємства не дбали про свої технологічні переваги на майбутнє - достатньо було ефекту цінової конкурентоспроможності, що утворилася внаслідок фінансової кризи. Це є досить серйозним висновком щодо змісту майбутньої економічної політики, завдяки якій в економіці не слід штучно створювати конкурентні переваги на довгостроковий період, а використовувати механізми щодо підвищення мотивацій на забезпечення технологічних переваг на майбутнє, що, як відомо, за змістом є економічною політикою, що виходить далеко за межі валютної та грошово-кредитної і пов' язана з ефективною регуляторною та організаційною діяльністю, за яку відповідають і держава, і бізнес.

Що стосується форм власності, зміна якої, за логікою перехідних процесів, мала підштовхнути інноваційні перетворення, передусім, серед приватних підприємств, то таких було у 2003 р. всього 8,1% проти 15,1% у державній та 16,4% - у колективній власності. Очевидно, що інноваційна діяльність у нових інституційних секторах економіки ще не досягла відповідного рівня розвитку, а тому сподіватися на їх швидке формування протягом декількох найближчих років неможливо. Саме тому в стратегії забезпечення стабільного і прискореного економічного зростання на новій технологічній основі і з врахуванням характеру соціальних та економічних процесів, які визначають наближення до економіки знань, це слід враховувати, приділяючи особливу увагу при цьому системі формування інституційних носіїв, що мають здійснювати дії інноваційного характеру, оскільки без них не відбудеться довгострокове економічне зростання.

Що стосується інвестицій у технічне переозброєння (а це дуже важливо, оскільки ми сьогодні часто фіксуємо, що вітчизняні та іноземні інвестиції модернізують окремі сфери, що працюють на споживчий ринок), то тут теж поки що складаються недостатньо позитивні тенденції. На жаль, у технологічній частині капітальних вкладень домінує 3-й технологічний уклад. Це надзвичайно загрозлива картина, оскільки в даний час закладається майбутня структура випуску продукції, в якій домінуватиме саме цей технологічний уклад.

Що означає 3-й технологічний уклад в економіці України? Це - технології промисловості будівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудування, оброблення металу, легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості. Виходить, що саме тут ми сконцентруємо інвестиції. Якщо порівняти це з країнами - лідерами технологічного прогресу, то у світі сьогодні розвиваються біотехнології, технології аерокосмічної, електронної, фармацевтичної, комп' ютерної, автомобільної, хімічної, інструментальної промисловості. В Україні фактично формуються пріоритети, що не відповідають тим, що розвиваються у світі. Водночас, аналізуючи статистику доданої вартості по галузях, тобто фактично того фінансового ресурсу, за рахунок якого відбувається економічне зростання у зіставленні з іншими країнами - лідерами технологічного прогресу, бачимо, що по всіх зазначених галузях, за винятком аерокосмічної, Україна відстає, а домінує лише в тих галузях, які належать до 3-го технологічного укладу. Тобто ми отримуємо сьогодні фінансові ресурси переважно за рахунок розвитку технологій, закладених у 3-му технологічному укладі, що теж є загрозливою тенденцією. Особливо це важливо, якщо враховувати, що за джерелами фінансування інвестицій найбільшу питому вагу - 72,1% у 2003 р. мали власні кошти підприємств (табл. 3.2). Якщо врахувати, що найбільшого спаду в перші 10 років трансформаційних змін зазнало власне машинобудування, і те, що після порівняно нетривалого прискорення його розвитку на початку 2000-х рр. (вже в 2005 р.) воно зазнало чи не найбільших втрат щодо зростання випуску, то ресурсів для відтворення в цій галузі інноваційних процесів явно недостатньо.

Крім того, на цьому фоні формується технологічна залежність від зовнішнього оточення. Сьогодні Україна по імпорту машин і устаткування вже технологічно залежить від країн ЄС, оскільки її імпорт у цій частині не покривається відповідним експортом, хоча з країнами ЄЕП він поки що має позитивний баланс в експорті продукції, що належить до порівняно більш високоте-хнологічної. Якщо проаналізувати також динаміку та структуру імпорту товарів з-за кордону, насамперед інвестиційного характеру, то в результаті отримаємо, що в секторі низьких технологій по імпорту ми отримуємо майже 49% продукції, у секторі середніх технологій - 27%, у секторі високих технологій - лише 11%. Тобто економічна, технологічна, науково-технічна, зовнішньоекономічна діяльність концентруються виключно в секторі низьких чи середніх технологій.

Що стосується експорту, то для високотехнологічної продукції він становить 8%, середньотехнологічної - 30, а низькотехнологічної - 47%; крім того, відсутній еквівалентний обмін. Україна, не покриваючи імпорт експортом високотехнологічної продукції, на сьогодні стає технологічно залежною від застарілих західних технологій, що в цих країнах виходять з обороту і продаються нам.

Результатом цього є отримання високорозвиненими країнами додаткових фінансових ресурсів для подальшої прискореної модернізації і нашого постійного відставання. Без принципових змін у напряму досягнення хоча б еквівалентного обміну, ми на майбутнє закладаємо стабільне економічне відставання, оскільки Україна не пропонує світу ті пріоритетні технологічні рішення, в яких він міг би бути зацікавленим.

Сьогодні, згідно з авторською позицією, для читача не є відкриттям те, що економічне зростання, що мало місце протягом останніх п'яти років, загальмувалось і оскільки очікується зниження темпів зростання, на найближчі, принаймні два, а той більше років, то важливо розуміти, що таке зниження поки що не є результатом змін так званого "конструктивного руйнування", коли одні виробництва завмирають, а інші народжуються і в результаті формуються прогресивні структурні зміни. Саме тому важливо несприятливі в цілому результати економічного спаду використати для формування змін хоча б в частині розв'язання проблем інноваційного характеру і змінити ситуацію на краще, - як у сфері зовнішньоекономічних складових інноваційної політики, так і реалізації основ конкурентної політики на основі державної програми підвищення конкурентоспроможності економіки, що на сьогодні розглядається як така, що зможе консолідувати все населення України навколо цієї ідеї.

Таблиця 3.3 Зміна обсягів випуску продукції за видами діяльності України у 2000-2004 рр., % до попереднього^періоду

З табл. 3.3 видно, що зміна обсягів випуску продукції в цілому і за видами діяльності протягом 2000-2004 рр. характеризувалася досить високими показниками, підтримуючи які Україна, на перший погляд, може ліквідувати своє відставання, особливо якщо виходити з того, що достатньо високі темпи зростання в середньорічному обчисленні мали місце, перш за все, в промисловості.

Разом з тим, враховуючи необхідність саме інноваційного характеру розвитку, важливо давати більш глибоку оцінку характеру змін, передусім, у промисловому виробництві. Як видно з табл. 3.4, особливо динамічні ознаки зростання мала обробна промисловість, що характеризує наявні можливості задоволення як внутрішніх, так і зовнішніх потреб ринку в продукції харчової промисловості та переробки сільськогосподарських продуктів, виробництва деревини та виробів із дерева, продукції целюлозно-паперової, поліграфічної промисловості, видавничої справи, машинобудування. В основному ці ж галузі і за темпами зміни виробництва, і за обсягами інвестицій переважають середні показники, перш за все, як по промисловості в цілому, так і по більшості галузей обробної промисловості зокрема (див. табл. 3.3).

Аналізуючи за складовими дані табл. 3.3, слід зауважити, що динаміка обсягу інвестицій в основний капітал щодо обробної промисловості значно перевищувала відповідні показники щодо промисловості в цілому. Наприклад, за підсумками 2003 р. збільшення інвестицій становило порівняно з 2002 р. 132,5%, у той час як по промисловості - 124,6%, а у видобувній промисловості - всього 111,8%. При цьому найбільш динамічно росли інвестиції у виробництві коксу (171,7%), але й капіталомісткість випуску основних фондів серед галузей обробної промисловості теж була найвищою. На другому місці за темпами росту знаходилося машинобудування - 135,8% та 128,0% відповідно за 2003-й та 2004-й роки. Відповідно високими темпами у 2004 р. зростали, перш за все, обсяги інвестицій, хоча капіталомісткість була найнижчою і одночасно один з найнижчих рівнів рентабельності (1,9% у 2003 р.).

Необхідно звернути також увагу, що майже всі види виробництв розвивалися при одночасній зміні середньорічної кількості працівників. Це означає, що нові робочі місця в галузях як видобувної, так і переробної промисловості не створювались, а, по суті, йшов процес підвищення продуктивності праці при скороченні кількості працівників галузей, що свідчить хоча і про певну, але інновативну спрямованість в інвестиційній діяльності як у видобувній, так і обробній промисловості. Разом з тим має місце порівняно висока капіталомісткість більшості виробництв, за виключенням машинобудування, хімічної та нафтохімічної промисловості, що стримує формування інвестиційних ресурсів для інших видів діяльності.

Особливо важливими галузями промисловості, що визначають її інноваційне формування, є хімічна та нафтохімічна промисловість, а також машинобудування. Дані свідчать, що, в першу чергу, машинобудування розвивалося все таки на старій технологічній базі, оскільки показники зростання його випуску випереджали середні по обробній промисловості; при цьому відношення інвестицій до основного капіталу мало найнижчий показник - 4,9%, і, він хоча зріс порівняно з 2001 р., але при 56,7% зносу основних фондів. У таких умовах інноваційний шлях розвитку, якщо так розвиватиметься власна технологічна база, надалі буде унеможливлюватися, а в результаті остаточно сформується технологічна залежність України. У цілому інноваційний розвиток буде неможливий не тільки через те, що не вистачатиме ресурсів для закупівлі машин і устаткування по імпорту, а й в силу того, що в імпорті машин і устаткування домінуватимуть теж 3-й та 4-й технологічні уклади. Тобто, за існуючих умов Україна не зможе розвиватися як високотехнологічна держава. До того ж слід враховувати, що в експорті переважає продукція 3-го технологічного укладу, ціни на яку порівняно нижчі, ніж на високотехнологічну, яку слід купувати по імпорту, через що постійно виникатиме проблема додаткових запозичень, ефективне використання яких на необхідному рівні в Україні поки що не налагоджене.

Прикладом цього є збільшення в попередні роки боргової залежності України, яке не дало відповідних результатів якісного характеру. Саме тому важливою складовою подальшого інноваційного шляху розвитку має бути і нова стратегія використання зовнішніх запозичень. Остання на сьогодні активно розробляється в Інституті економіки та прогнозування НАН України; основною цілеспрямованістю її є забезпечення умов для незбід-ніючого розвитку, як це мало місце в попередні роки, оскільки за роки трансформаційних перетворень ціни українського експорту зросли майже в 4,5 рази, а ціни імпорту - майже у 6 разів. За таких умов надалі Україна вимушена буде платити значно більше за імпорт, ніж отримувати доходів від експорту, а це прямий шлях до запозичень, а значить - більш глибокої боргової залежності.

І хоча сьогодні ці проблеми ще лежать, так би мовити, не на поверхні, то "завтра" вони обов' язково проявляться з усією гостротою. Дамо деякі пояснення щодо такого твердження. Починаючи з середини 2004 р., уряд через обставини, пов'язані із виборами Президента України у 2004 р., почав нарощувати соціальні витрати, перш за все, зумовлюючи ці процеси через державний бюджет та пенсійний фонд. Як результат, у 2004 р. шляхом стимулювання платоспроможного попиту, вдалося досягти значних темпів економічного зростання. Процес був запущений - і 2005 р. означився продовженням такої політики, оскільки слід було виконувати зобов' язання дані під час Президентських виборів, і готуватися до нових парламентських виборів 2006 р. Витрати бюджету на так звані соціальні видатки у 2005 р. досягли величини, близької до 80 %. При цьому дефіцит бюджету покривався за рахунок коштів від приватизації, що значною мірою були отримані від іноземних інвесторів та шляхом іноземних запозичень, в тому числі і здійснених нерезидентами на внутрішньому ринку. В більшості своїй, в кінцевому рахунку, ці кошти мали емісійне походження, оскільки економіка почала гальмуватися, інвестиційна активність знижуватися. Простимульований надмірний попит не міг задовольнитися за рахунок власних виробництв, оскільки резерви потужностей вичерпалися, а введення нових не відповідало вимогам ринку. Почалось стрімке зростання імпорту з переважною орієнтацією на товари споживчого призначення. Тільки за 2005 р. він зріс у 1,6 рази. Висновки з цього не були зроблені, і 2006 р. розпочався з тими ж намірами, щодо підтримки соціальних програм з орієнтацією на подальше зростання доходів населення, оскільки дефіцит бюджету можна покривати у 2006 р. за рахунок коштів від приватизації, що попередньо були отримані у 2005 р., та тих, що можуть бути отримані у 2006 р. Так звана споживча модель розвитку почала розкручувати спіраль "зарплата - ціни", що була підсилена надмірним зростанням доходів високооплачуваної частини зайнятих (службовців) із державного бюджету.

Адекватна відповідь не заставила себе чекати. Вже на початку 2006 р. профспілки почали готувати страйк і вимагати нову мінімальну заробітну плату, що майже у два рази вища попередньої. До цього додалися нові ціни на енергоносії з 2006 р., особливо на газ, які принципово змінили ситуацію як в економіці в цілому, так і у багатьох її секторах, зокрема. Усе це загострило ситуацію і поставило на порядок денний проблему вже не тільки збереження темпів економічного зростання, а скоріше недопущення значного спаду в економіці. Під загрозою опинилася проблема збереження не тільки економічної, але й політичної стабільності, оскільки із-за суспільних, економічних та енергетичних суперечностей Уряд було відправлено у відставку. На перший погляд, складається ситуація, що дозволяє зберегти модель економічного розвитку, орієнтованого на підтримку споживчих настроїв населення, оскільки бюджет має ще резерви фінансових ресурсів, які можна використати для цього за рахунок той ж приватизації. Але, в кінцевому рахунку, ці кошти все того ж емісійного походження. В економіці за таких умов відбудеться спад, а населення масово вимагатиме, погрожуючи страйками, підняття заробітної плати. Такий шлях призведе до значного загострення в економіці, до збільшення запозичень для стабілізації і посилення боргового навантаження на економіку, до скорочення корпоративних займів, що вестиме до пригнічення економіки за рахунок спаду інвестиційної активності. Власне, тому Уряд має вийти з такої "спіралі", обмеживши споживацькі настрої і запровадити відповідні дії в країні. Наявні фінансові ресурси необхідно переорієнтувати на інвестиційну діяльність, спрямовану на технологію оновлення виробництва шляхом скорочення енерговитрат у виробництві та забезпеченні структурних перетворень.

Стосовно фінансових джерел і наявного процесу інвестування, що мав місце в останні роки активного динамічного зростання ВВП, необхідно зауважити, що сумарно інвестиції у відношенні до ВВП до 2000 р. залишалися на досить низькому рівні (менш ніж 14%). Тільки після 2001 р. цей показник сягнув величини 16,0%, а у 2004 р. становив 22,0%. Разом з тим найбільшу питому вагу у фінансуванні інвестицій мають кошти підприємств (майже 72%). З цього випливає, що для нарощування інвестиційної активності підприємств інноваційного спрямування необхідно: або щоб зростали доходи підприємств, за рахунок яких вони могли б збільшити витрати на інновації; або держава має збільшувати свою участь; або слід добиватися динамічного зростання іноземних інвестицій, об'єднуючи всі можливості в один інвестиційний "пул". Підсумки 2005 р. показали, що інвестиційна активність значно знизилася, а значить впала й інноваційна активність. Вони зможуть активізуватися лише за умови, якщо ми відмовимося від подальшої соціалізації бюджету, активізації процесів реприватизації, які є, перш за все, наслідками політичних рішень.

Важливо враховувати, що на сьогодні і кредитна система України не налагодила свою діяльність у напряму прискорення інвестування економіки. Як видно з наступних табл., питома вага кредитів банків, направлених на інвестиції, в загальній сумі інвестицій становила у 2004 р. 7,6%, що майже в 10 разів більше, ніж у 1999 р., але в питомій вазі усіх видів кредитів ця величина була всього на рівні 10-15%, у той час як понад 70% кредитів направлялись на поточну діяльність. Так, у 2004 р., як свідчать дані табл. 3.5, з 87,2% кредитів, виданих банками України, кредити за внутрішніми торговельними операціями становили 6,8%, кредити за експортно-імпортними операціями - 8,6%. Кредити в поточну діяльність становили 71,8%, маючи останні п'ять років тенденцію до збільшення (у 1999 р. цей показник мав величину 43,2%).

Крім того у 2005 р. кредитна система України масово прискорила кредитування населення в частині задоволення його споживчого попиту і на цей напрям діяльності спрямована і у 2006 році. У результаті стимулювання внутрішнього попиту і відсутності можливості його задоволення активно підключається імпорт, і, в разі збереження такої тенденції, до цих процесів швидко приєднається банківська система із-за кордону. Вже на початку 2006 р. 24% банківської системи України належали іноземному капіталу. За такої тенденції цей процес протягом найближчих двох років набуде незворотного характеру, коли більшість банківської системи України належатиме іноземному капіталу, що кредитуватиме населення в частині його задоволення потреб споживчого характеру (які будуть задовольнятися, в основному, імпортом). У результаті в платіжному балансі складеться, на перший погляд, збалансованість, а, по суті, закладаються довгострокові тенденції його розбалансованості, оскільки це підсилить розбалансованість торговельного балансу, який вже у 2006 р. очікується з від' ємним сальдо.

Саме тому, з одного боку, мають бути введені обмеження на присутність іноземного капіталу в національній банківській системі, а з іншого - має бути задіяна система пріоритетів і стимулів для того, що б кредитна система підтримувала діяльність інноваційного спрямування в економіці через прискорення її інвестування.

В Україні повною мірою мають працювати так звані "довгі гроші". Власне, без структурних змін у фінансовому секторі економіки, де вже поряд із банківською системою достойне місце займуть інвестиційні та пенсійні фонди, досягти успіху буде важко. Крім того, слід у процес формування інноваційного шляху розвитку включити перегляд стратегії кредитної діяльності банківської системи.

Враховуючи беззаперечну роль машинобудування в підтримці інноваційного розвитку, а значить і процесів інвестування в цю основоположну галузь, яка забезпечує технологічне оновлення інноваційного спрямування на основі відтворення її основного капіталу та формування фінансових ресурсів, слід переглянути першочергову систему пільг, що значною мірою впливають на стан справ в окремих галузях економіки. Водночас необхідно приступити до розробки умов економічного експерименту в цій галузі, реалізація якого дозволить відпрацювати основоположні економічні і фінансові умови стимулювання переходу, власне, машинобудування на інноваційний шлях розвитку.

Першочерговою умовою експерименту, проведення якого пропонується в машинобудуванні, має бути докорінний перегляд системи пільг. Аналіз тієї системи пільг, яка діяла до 2005 р. в економіці України, довів їх абсолютну нелогічність у контексті переходу на інноваційний шлях розвитку і модернізацію економіки на цій основі. Як видно з табл. 3.6, у промисловості в цілому в роки, коли спостерігалося економічне зростання, питома вага пільг знижувалася - з 40,4% у 2000 р. до 34,9% - за підсумками ІІ кв. 2002 р. (даних за пізніший період у нас немає). Уряд не знайшовши нічого кращого, як з початку 2005 р. більшість їх відмінив, але, як результат, дещо покращив ситуацію у бюджеті, не збільшивши бюджетну активність у частині інвестиційного спрямування своєї діяльності, і разом з тим, поряд з іншими своїми кроками, призупинив і інвестиційну діяльність бізнесу.

Слід відмітити, що вся система пільг була вкрай нераціональною, бо серед інших сфер діяльності економіки України в частині пільг особливо виділяється сфера фінансів, кредитування та пенсійного забезпечення. Протягом указаного періоду зазначені види діяльності збільшили свою питому вагу в пільгах з 11,6% в 2000 р. до 15,5% у ІІ кв. 2002 р., а, власне, цим видам діяльності і не слід їх було надавати, а сконцентруватися на тих, що мають інноваційний характер.

Досить незрозуміло, як могла скластися така динаміка, особливо питома вага пільг у торгівлі і громадському харчуванні. За цими видами діяльності пільги зросли - з 19,9% у 2000 р. до 23,2% у ІІ кв. 2002 року. Ця тенденція, як і в попередньому випадку, теж була мало виправданою. На третьому місці по пільгах знаходилася чорна металургія, яка мала питому вагу 12,8% у ІІ кв. 2002 р. При цьому за вказаний період питома вага пільг у цій галузі, незважаючи на відомий експеримент, знизилася на 3,4 відсоткових пункти.

Зберігали свій рівень пільг і такі галузі, як транспорт і зв'язок - 8,8% у ІІ кв. 2002 р. Водночас машинобудування як першочергова галузь інноваційного спрямування мала питому вагу пільг 5,0% у 2000 р., яка зросла до 6,4% у ІІ кв. 2002 р., що явно випадає із контексту стимулювання з боку держави інноваційного характеру розвитку в частині забезпечення умов для технічного оновлення виробництва.

Враховуючи викладене вище в цілому, можна зробити ряд висновків щодо характеру розвитку економіки України за роки трансформаційних перетворень. Серед них за останні 10 років ми маємо такі реалії економічного розвитку:

економіка включилася до глобального процесу обміну. При цьому рівень її відкритості досяг небезпечних розмірів, оскільки сумарно експорт і імпорт перевищують величину ВВП, що є недопустимим навіть для країн із розвиненою ринковою економікою. Особливо загрозливим є нееквівалентний і маломасштабний обмін високотехнологічною продукцією і залежність України в частині стабілізації внутрішнього попиту за рахунок імпорту товарів споживчого призначення;

інновації не стали фактором зростання. Останнє мало місце і визначалося першочергово в окремих галузях за рахунок вільних потужностей та видів діяльності зі швидким оборотом капіталу за одночасним поступовим формуванням технологічної залежності від імпорту техніки і технологій, які не входять до числа високих, що формує майбутнє відставання також за рахунок підтримки низької конкурентоспроможності;

банківська система, не маючи довгострокових фінансових ресурсів розвитку, не фінансує достатньою мірою наукомісткі виробництва, а зосереджується на кредитуванні переважно поточної діяльності (як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках) і кредитування населення, що купує товари довгострокового користування, що поставляються часто по імпорту. При цьому гроші, внаслідок обмеженої пропозиції та високої ризикованості кредитування економіки при низькій капіталізації банківської системи, як і економіки в цілому, залишаються занадто дорогими для масового кредитування інвестицій інноваційного спрямування;

поряд із подальшими змінами в банківській системи слід прискорити формування інвестиційних і пенсійних ресурсів, які реструктуризують фінансовий сектор економіки в прогресивному напряму;

масштабні іноземні інвестиції за динамікою та ціною їх майбутнього надходження не здатні докорінно змінити ситуацію у сфері інвестування високих технологій, як у силу необхідних масштабних обсягів, так і посилення ризикованості, що очікується на майбутнє, і, що особливо важливо, - через силу обмеженості пропозицій для розвитку високих технологій. Наукові надбання та кадри часто стають здобутками інших країн і зарубіжних фірм;

фінансування у сфері науки, техніки, технологій не відповідає загальноприйнятим тенденціям, що не може не звужувати сферу інноваційної діяльності в напряму розвитку та використання високих технологій замість її розширення, враховуючи очікуване зростання попиту на нові базисні технології, що стануть довгостроковим ресурсом розвитку. На сьогодні ще не сформувалася національна інноваційна система, що має взяти на себе розв'язання основних завдань у сфері розробки та реалізації рішень інноваційного характеру на системному рівні;

економічне зростання в Україні відбувається на фоні загострення проблем у системі державних фінансів, стабільність яких у 2005 та 2006 рр. підтримувалась і підтримується першочергово за рахунок коштів від приватизації та збільшення навантаження на бізнес;

економічне піднесення в Україні має місце в умовах відсутності обґрунтованих перспективних пріоритетів, які можуть бути локомотивом технологічних змін і стабільного економічного розвитку одночасно із визначенням реальних фінансових ресурсів нагромадження та використання цивілізованих способів залучення додаткових фінансових ресурсів;

відсутність зміни в моделі зростання з експортно орієнтованої на імпортозамінну;

модернізація економіки на основі інновативно-інноваційного шляху розвитку вимагатиме захисту внутрішнього ринку при переорієнтації капіталовкладень у розвиток науки, НДДКР та високотехнологічні виробництва;

інноваційний характер розвитку потребує стартового капіталу. Без легалізації нагромаджених тіньовою економікою заощаджень за роки перехідного періоду та трансферу капіталу від експорту робочої сили, а також без підвищення рівня капіталізації економіки і активної підтримки імпортозаміщення, при активізації експортно орієнтованої стратегії інноваційного спрямування, прискорений стабільний характер розвитку в довгостроковому відношенні неможливий і обмежуватиметься до 3-4% на рік;

домінуюча стратегія модернізації на основі прискореного зростання капіталовкладень переважно в галузі, що працюють на задоволення споживчого попиту, є такою, що консервує технологічні процеси і не забезпечує розвиток за рахунок процесів інноваційного характеру. Важливо в інноваційній моделі задіяти механізми перетоку капіталу у сфери, де намічаються радикальні нововведення. Прогноз появи і використання останніх має стати складовою інноваційного шляху розвитку.

Надзвичайно важливо при розробці стратегії розвитку шляхом модернізації економіки на основі інновативно-інноваційного характеру дій виходити з тих процесів, які вже є зрозумілими на період перших 10-20 років ХХІ ст.

На основі викладеного вище та з урахуванням узагальнень окремих досліджень перспективного характеру, проведених у світі стосовно визначальних тенденцій в економічному і соціальному розвитку у найближчі 10 років, слід виходити з того, що на фоні процесів глобалізації нерівномірність і розрив між багатими і бідними не скорочуватимуться, а скоріше за все - поглиблюватимуться на фоні фінансової нестійкості. Остання може мати навіть хронічний характер, оскільки країни зі значною борговою залежністю неспроможні будуть обслуговувати свої боргові зобо-в' язання та здійснювати нові необхідні запозичення. Це обмежуватиме їх фінансові ресурси стабільності і розвитку. При цьому загроза подорожчання кредитних ресурсів і підвищення рівнів ризику сприятимуть тому, що відстаючі у своєму розвитку країни так і не зможуть подолати бар' єр відставання (як в економічному, так і в соціальному розвитку) за одночасної експансії масмедійної культури Заходу, що вестернізуватиме розвиток замість його модернізації на основі інноваційних процесів, які наближатимуть нас до економіки знань. Це, у свою чергу, принижуватиме національну свідомість, а держава та її Уряд ставатимуть залежними, тобто не контролюватимуть визначальні процеси розвитку і не зможуть протистояти розповсюдженню негативних явищ у житті суспільства в цілому, - таких як хвороби, проституція, наркоманія, нелегальна діяльність, агресивність.

Праві ті, хто вважає, що в таких умовах будуть постійно генеруватися внутрішні конфлікти, що формуватиме ще більший розрив і відставання окремих країн (див. підрозділ 1.3). Загроза відставання і розриву між бідними і багатими підвищуватиме напруженість, а значить - збільшуватимуться військові витрати, що зменшуватиме наявні ресурси інноваційного розвитку. Важливо в умовах такої нестабільності і настійливої необхідності забезпечити та зберегти можливості розвитку на інноваційній основі, збільшити витрати на НДДКР у 2,5-3,0 рази поряд зі збільшенням витрат на освіту та науку. При цьому важливою також буде відповідна макроекономічна політика, основи якої в умовах нестабільності висвітлено однім з авторів у роботі [46].

У світі сьогодні вже визначено інноваційні контури ХХІ ст., що розвиватимуть економіку знань. Серед них: інформаційні і телекомунікаційні технології; медицина і охорона здоров' я; захист навколишнього середовища; нові види енергетики. Саме вони справляють найглибший мультиплікативний ефект і вплив на всі сфери людської діяльності.

Важливо, щоб суспільство, держава і бізнес разом протидіяли негативним тенденціям, про які зазначалося вище. Це буде можливим тільки за умови безперервного розвитку в країні потенціалу особистості як результату системи виховання, освіти, нагромадження інтелектуального потенціалу, соціальної відповідальності і особливої уваги до інвестицій в людські ресурси, насамперед, шляхом розвитку освіти і науки. Як було вже зазначено вище, в процесі формування економіки та суспільства знань людський капітал, нагромадження якого відбувається перш за все, за рахунок наукової та освітянської діяльності, що забезпечує процес трансферу знань у широких верствах населення, має бути оцінений відповідно до процесів, пов'язаних власне з кадровим потенціалом науки, науково-технічною та освітянською діяльністю. Оскільки саме вони несуть на собі основний суспільний вантаж зобов'язань щодо забезпечення процесів нагромадження людського капіталу, здатного наблизити нас до економіки знань, спробуємо оцінити динаміку та якість процесів формування в Україні кадрів вищої кваліфікації, перш за все кандидатів і докторів наук, що працюють у системі науково-дослідних установ і вищих навчальних закладів. Розглянемо цей процес послідовно від кандидатів і докторів наук.

За початковий період як базу відрахунку обрано 1990 р. порівняно з 2004 р. - роком найвищого і поки що останнього року такого економічного зростання (понад 12%). Здійснимо порівняння, з одного боку, фізико-математичних, хімічних, біологічних, геологічних, технічних, сільськогосподарських, медичних, фармацевтичних і ветеринарних наук, тобто наук, які формують науково-технічні перспективи, а з іншого - суспільні науки, що впливають, насамперед, на рівень соціально-гуманітарного розвитку в Україні.