Інноваційні перспективи України

широкого поширення набувають нові механізми прогнозування і вироблення пріоритетів для формування національної інноваційної стратегії («Форсайт», різні форми довгострокового «бачення» і т.д.).

Особливості, що маються в національних інноваційних системах і підприємницьких моделях, значною мірі сприяють збереженню національної специфіки при виборі форм і методів інноваційної політики в окремих країнах. Зокрема, країни англосаксонської моделі соціально-економічного розвитку продемонстрували велику готовність входження в інформаційне суспільство в порівнянні з країнами континентальної, «рейнської» моделі.

Варто підкреслити, що незважаючи на існування комплексу проблем, з якими зіштовхувалися в останні роки країни Західної Європи при реалізації Лісабонської стратегії, амбіційне завдання з доведення витрат на НДДКР до рівня 3% від ВВП залишається на порядку денному ЄС. У числі проблем - уповільнення темпів економічного розвитку (щорічні темпи зростання на короткострокову перспективу скоректовані з 3 до 2,5%), загострення соціальних проблем у ряді країн, стрибок цін на енергоносії, труднощів сполучення полярних інтересів держави і приватного бізнесу і т.д.

Науково-технічна політика ЄС реалізується в рамках діяльності Європейської Комісії. Вона проводить політику вирівнювання рівнів технологічного і наукового розвитку кожної з країн співтовариства, а також заохочує брати участь у науково-технічних програмах Європейської Комісії. Підтримку з коштів ЄС отримують тільки багатобічні проекти. При цьому Європейська Комісія дотримується принципів недопущення дублювання робіт і концентрації ресурсів на темах, що мають життєво велике значення для Європи.

Все ще зберігається орієнтація на виділення з коштів країн-членів або з бюджету ЄС підтримки посилення науково-технічних основ промисловості ЄС у цілому і підвищення конкурентоспроможності співтовариства на світовому ринку. Разом з тим відтепер на перший план висувається також надання фінансової підтримки дослідженням, що представляють для Європейського Союзу значною мірою і політичний інтерес. Наприклад, статтею 130-і", п.1 Маастрихтського договору як такі напрямки зазначені дослідження в області навколишнього середовища, енергетики, науки про життя. Надалі цей список поповнили соціально-економічні дослідження. Договором визначено, що відтепер усі заходи співтовариства в області наукових досліджень і технологічного розвитку будуть проводитися "під дахом" єдиних, так званих рамкових програм. Як основне положення для них затверджений принцип додатковості. Дослідження, які фінансуються співтовариством, не повинні дублюватися тими, що одержують підтримку на національному рівні. Перевагу мають дослідження, недоступні для окремо взятої країни за розміром необхідних витрат.

Всі держави - члени ЄС, а також європейська Комісія, розвивають і здійснюють політику по поліпшенню інноваційних здібностей європейських фірм і суспільно - фінансованих дослідницьких організацій. Багато із напрямків цієї політики існують уже протягом багатьох десятиліть. Вони включають фінансову підтримку фундаментальних досліджень в університетах або пільгове оподатковування для приватних науково-дослідних робіт. Інші напрямки політики є відносно нещодавніми, такі як створення в університетах служб передачі технологій для сприяння патентуванню й співробітництву між університетом і фірмою, а також збільшення пропозицій венчурному капіталу. Відносини між діями основних напрямків політики й інноваційних індикаторів можуть бути проаналізовані на декількох різних рівнях. Хоча кількість рівнів у значній мірі штучно, три рівні забезпечують здійсненну структуру для того, щоб зв'язати індикатори із цілями політики. Рамкові програми приймаються у формі законодавчих рішень ЄС і встановлюють на період своєї дії глобальні цілі діяльності союзу в області наукових досліджень і технологічного розвитку, намічають систему пріоритетів і напрямки досліджень, визначають правила і процедури виконання, загальні умови участі, запланований бюджет і розподіл ресурсів за різними напрямками досліджень.

Ці напрямки реалізуються потім у ряді спеціальних цільових програм, що також мають статус законодавчих рішень ЄС. Форми співробітництва в рамках таких програм включають міждержавну наукову кооперацію, координацію національних досліджень, проведення спільних наукових заходів і т.д. Рамкові програми попередніх поколінь охоплювали декілька основних напрямків діяльності, включаючи спеціальні технологічні програми, що поглинали до 90% бюджету, співробітництво з третіми країнами і міжнародними організаціями, поширення і використання результатів досліджень і, нарешті, професійну підготовку і підтримку мобільності робочої сили. Головною метою рамкових програм спочатку було забезпечення колективної міжнародної конкурентоспроможності європейської промисловості.

На проведену країнами ЄС політику в області науки, техніки, технології накладаються певні обмеження, пов'язані з тим, що вони є не тільки членами Союзу, але й учасниками ряду міжнародних організацій економічного характеру. Здійснюючи фінансування або підтримку досліджень і розробок будь-яка європейська держава повинна керуватися цілим рядом принципів, закріплених на міжнародному рівні. Наприклад, ще в договорі про створення Європейського економічного співтовариства було записано, що державна допомога не повинна ніяким чином призводити до порушення сформованого співвідношення (у частині конкурентоспроможності) між окремими суб'єктами національної і європейської економіки. Надалі на рівні міністрів Співтовариства була прийнята рамкова угода, що регулює порядок державного субсидування наукових досліджень і розробок. Результати робіт повинні бути загальнодоступними і не давати особливих переваг окремій фірмі. Прямий вплив держави на інноваційний процес, наприклад у формі безоплатних субсидій, повинен закінчуватися в основному на етапі, коли створюється так званий доринковий продукт, розрахований на багатьох товаровиробників, які будуть доводити його до стану кінцевої споживчої продукції чи виробничих технологічних процесів.

Процес об'єднання країн у ЄС супроводжувався утворенням єдиного простору між країнами ЄС, збільшенням обсягу операцій, виконуваних ТНК, вільним рухом капіталу, поглибленням науково-технічних зв'язків і створенням спільних міжнародних організацій. Розвиток наукомісткого, високотехнологічного виробництва, відкритість економіки якісно змінюють характер господарських зв'язків між корпораціями. Статистичні дані показують, що чим крупніше компанія, тим вища ймовірність, що вона робить інновації. У середньому в ЄС інновації застосовують 79 % великих виробничих компаній із зайнятістю більш 250 чоловік, 58 % середніх компаній, що мають зайнятість від 50-249 чоловік і тільки 44 % дрібних фірм із зайнятістю менш 50 чоловік. У сфері послуг дані показники складають 73 % для великих компаній, 49 % - для середніх компаній і 37 % - для малих фірм [4, с. 15]. У рамках ТНК інтернаціоналізована велика частка світової торгівлі і біля однієї четвертої частини потоків технологій [5, с. 154].

Слід зазначити, що науково-технічна політика Європейського Союзу, зумовлена зазначеними вище договорами, не обмежується сферою технологічного розвитку. Вона поширюється на вирішення проблем, що лише частково і побічно можуть бути співвіднесені з завданнями зміцнення європейської промисловості, таких, як дослідження в області медицини і навколишнього середовища, обмін вченими. У пункті 130-Г Маастрихтського договору вказується на необхідність "... підтримувати всі заходи в області наукових досліджень, що передбачаються іншими статтями даного договору". Вивчення загальноєвропейських тенденцій соціально-економічного розвитку показує, що за період 1988-1999 років розходження в соціально-економічній сфері між окремими країнами скоротилися на 1/3, а між регіонами - майже на 20% [6]. За критерієм розміру ВВП у порівнянні із середньою по ЄС 75-процентною межею, що відокремлює відстаючі країни від розвинених, перейшли Греція, Іспанія і Португалія. Ірландія досягла цієї межі і більше не вважається економічно відсталою країною.

Однак усередині самих країн на регіональному рівні становище оцінюється як не настільки благополучне. При відзначеному вище скороченні розриву між рівнями окремих регіонів в економічній сфері зберігається тенденція до подальшого зростання диференціації в областях науки, інновацій, освіти й професійної підготовки. В одному з перших висновків резюме, опублікованого Європейською комісією в лютому 2004 року «Третьої доповіді про економічне вирівнювання» (ТПігсС Сопезіоп Яерогі), наведені економічні докази на користь фінансування регіонального розвитку: «З 1994 по 2001 рік зростання ВВП на душу населення у відстаючих країнах, навіть якщо виключити Ірландію, щорічно перевищувало на 1% середній показник по ЄС». Варто зазначити, що в цьому резюме також йдеться про те, що «у Греції й Португалії ВВП на душу населення всі ще складає 70% і менше від середнього по ЄС показника, а в Греції й Іспанії рівень зайнятості серед осіб працездатного віку на 6 - 8% нижче середнього показника» [7].

Одним з напрямків науково-технічної політики західноєвропейських країн, закріплених у документах Європейського Союзу, є мобільність наукових кадрів. Цей напрямок має два аспекти: один пов'язаний з ефективністю використання кадрового потенціалу, а другий - соціальний. По-перше, промислові й адміністративні кола Західної Європи, пов'язані з проблемами науково-технічного прогресу, давно усвідомили особливу важливість роботи зі своїм інтелектуальним потенціалом - вченими, провідними спеціалістами, конструкторами. Їм надаються максимальні можливості для спілкування, обміну інформацією, проведення спільних робіт, взаємних стажувань, організовуються зустрічі фахівців різних областей діяльності. Як показує практика, створення можливостей для даного аспекту мобільності фахівців призводить до досягнення більшої ефективності досліджень. Цим обґрунтовувалася, зокрема, доцільність формування спеціалізованої програми Європейської Комісії «Людський потенціал і мобільність». З іншого боку, у соціальному плані наявність сприятливого середовища для мобільності наукових кадрів розглядається як засіб збереження інтелектуального потенціалу в умовах неминучої для ринкової економіки регулярної реструктуризації наукових установ і диверсифікованості тематики робіт у зв'язку зі змінами зовнішньої кон'юнктури. Зокрема, у провідних країнах ЄС діють державні програми підтримки створення університетськими й інститутськими вченими власних інноваційних підприємств із виходом з організаційної структури рідної науково-дослідної установи. Цій ж меті слугує державна підтримка бізнес-інкубаторів, звичайно створюваних при університетах. Наприклад, у Німеччині значна питома вага серед населення країни осіб з вищою освітою, і особливо науковців, робить загальну для всіх розвинених країн проблему зайнятості технічної інтелігенції особливо гострою. Тому федеральним Міністерством освіти, науки, досліджень і технології були обрані п'ять регіонів як модельні об'єкти в рамках експерименту щодо розвитку наукомістких стартових виробництв на базі науково-дослідних установ. Експеримент розвивається на підставі проголошеної міністерством у грудні 1997 року програми спільного фінансування з землями заходів, спрямованих на стимулювання підтримки створення інноваційних підприємств на базі університетів і науково-дослідних центрів (ЕХІ8Т). Був проведений національний конкурс ЕХІ8Т, що відібрав 5 модельних регіонів у Німеччині. Кожен з цих регіонів повинен отримати від міністерства фінансування в розмірі приблизно 8 млн. марок для реалізації висунутих перспективних проектів протягом 3 років.

Досвід, придбаний у п'ятьох регіонах, буде наданий надалі в розпорядження всіх інших федеральних земель. Заходи в рамках даної програми спрямовані на формування у студентів і фахівців, які працюють в наукових установах, підприємницьких навичок і надання допомоги тим з них, котрі хочуть заснувати власне підприємство високої технології. Передбачається, що надання цієї допомоги здійснюється ще до того, як фахівець чи дипломник залишить свою установу.

У Франції прийнятий 12 липня 1999 року закон про інноваційну діяльність і дослідження містить спеціальний розділ «Мобільність» (міри сприяння переходу дослідників у промисловість). Основна мета даного розділу - створити правову базу для стимулювання створення інноваційних фірм, особливо молодими людьми - вченими, студентами, співробітниками наукових установ. Усім категоріям працівників наукових установ державного сектора надається можливість брати участь у створенні фірм для інноваційної реалізації результатів їх робіт. При цьому протягом певного періоду (аж до шести років) за ними зберігається статус державних службовців і право повернутися на роботу в державному секторі, або за власним вибором залишитися в промисловому секторі. Рідна установа має право зберегти за своїм працівником на час пускового періоду фірми його зарплату. Ці умови, а також порядок взаємодії нової фірми з науковою установою зазначаються у спеціальному контракті. Науковий співробітник може не переходити на фірму, що використовує його розробку, а брати участь у її капіталі, але не більше ніж на 15%. При цьому він не має права брати участь у яких-небудь переговорах між фірмою і своєю установою.

Європейське науково-технічне співробітництво виступає як загальний елемент, що в сучасних умовах характерний для всіх основних тенденцій, властивих розвитку європейських країн. Наприклад, зараз усе більш очевидною стає необхідність інтернаціоналізації фундаментальної науки. Для виходу на якісно новий рівень об'єктивно потрібна все більш висока кваліфікація дослідників і все більш дорогі засоби наукового пошуку (прилади, устаткування і т.п.). Рішення багатьох проблем вимагає міжнародного об'єднання зусиль, що пов'язано з проведенням великомасштабних досліджень, використанням дорогого устаткування і взагалі з витратами, недоступними чи неприйнят ними для бюджету окремо взятої країни. Сюди відносяться фундаментальні проблеми будівлі речовини, термоядерного синтезу, генетики і т. д.

Цілями європейського наукового співробітництва можуть також бути і забезпечення доступу до міжнародного фонду знань і вирішення проблем, які через їх загальну для деякої групи країн чи навіть для усього світу значимість мають потребу в міжнародній координації. Сюди відносяться, наприклад, проблеми збереження якості навколишнього середовища, глобального клімату, альтернативної енергетики, котра орієнтується на відновлювані джерела і т.п. Окремі види співробітництва (переважно - багатобічного) підлягають також політичним цілям. Вони спрямовані на зміцнення єдності усередині групи країн (членів ЄС) чи між їхніми групами (старими членами ЄС і країнами Центральної Європи), конверсію оборонно-промислового комплексу певних країн, досягнення міжнародних домовленостей у таких областях, як розміщення геостаціонарних супутників й інші форми використання космічного простору.

З іншого боку, найважливішою рисою європейського науково-технічного співробітництва є його пряма чи непряма прикладна спрямованість, реалізована в різних формах. У найпростішому і порівняно рідкому на практиці варіанті метою співробітництва є створення деякого кінцевого науково-технічного продукту, наприклад нових матеріалів або технологій, досвідчених зразків виробів, програмних засобів і т.д. У цьому випадку першорядне значення має правове врегулювання умов використання кінцевого продукту. Варто вказати, що найчастіше зустрічаються приклади співробітництва, спрямованого на створення "доринкової" продукції, в принципі доступної для використання третіми сторонами. Менш проблематичним є співробітництво, спрямоване на вирішення специфічних проблем, котрі супроводжують постачання наукомісткої продукції партнерам, які вже визначилися. Сюди відносяться вироблення вимог до продукції, планованої для взаємних постачань, організація спільних сертифікаційних іспитів. Результати такого співробітництва в принципі загальнодоступні, хоча реальний інтерес вони представляють тільки для сторін, що співпрацюють. На європейському або міждержавному рівні це переростає в співробітництво в області стандартизації. Нові технологічні й технічні рішення, реалізовані в наукомісткій ринковій продукції, все частіше створюються не на національному, а, європейському, а іноді й глобальному міжнародному рівні.

Необхідні передумови для розвитку інноваційних процесів у кожній конкретній країні - це наявність платоспроможного попиту на науково-технічний продукт і реальний інтелектуальний потенціал, здатний такий попит задовольнити. Попит може виходити з різних джерел. У найбільш загальному вигляді потенційним користувачем продукту є наукомістке промислове виробництво чи підприємства сфери наукомістких послуг (у сучасному розумінні сюди входять інформаційні системи, зв'язок і т. д.). У цілому ряді галузей провідна роль у створенні попиту належить державі. Однак галузі, що забезпечують місце країни на світовому ринку, відносяться до приватнокапіталістичного сектора. Інтелектуальний потенціал зосереджений в організаціях науково-технічного комплексу, який виступає постачальником науково-технічного продукту. Варто вказати, що переважна (у фінансовому вимірі) частка досліджень і технічних розробок виконується в приватному секторі. Однак у публікаціях ЄС вказується, що науково-технічна діяльність приватних компаній зосереджена в основному на створенні кінцевого продукту. Участь приватного капіталу у фінансуванні НДДКР у країнах ЄС досягає 55%, а в США -- 67%. Але в 1970-х роках державне фінансування в цих центрах світового капіталу перевершувало приватні пожертвування в 1,5 рази. Дослідження, що визначають перспективи технологічного розвитку, виконуються переважно в наукових установах, які фінансуються з державного бюджету. Інноваційна складова державної політики охоплює в зв'язку з цим сферу національних наукових установ (інститути, дослідницькі центри, університетські лабораторії). У тих випадках, коли результати робіт адресовані державному сектору, питання про необхідність проведення яких-небудь заходів інноваційної спрямованості не виникає. Має місце звичайна практика державного замовлення. Інноваційна політика держави спрямована на створення умов для забезпечення «стикування» між державним сектором (постачальник) і сектором приватного капіталу (користувач) у процесі ринкової реалізації створюваного в країні науково-технічного продукту. Держава не має достатньо коштів для фінансування створення кінцевого ринкового продукту, реалізованого в конкурентному середовищі. Кінцевим результатом робіт, виконуваних у національних науково-дослідних установах і в лабораторіях вищих навчальних закладів за рахунок бюджетного фінансування, є так звана "доринкова" продукція. Надання їй товарних якостей повинне здійснюватися на комерційних засадах за межами інституту або університетської лабораторії. Заходи щодо вирішення завдання валоризації результатів наукових досліджень, здійснюються в країнах ЄС за декількома напрямками, основними серед яких є підтримка спільних робіт із промисловими фірмами і створення проміжних структур, наближених до ринку. У багатьох країнах ЄС практикується державна підтримка спільних робіт національних наукових установ і приватних фірм без створення для цього додаткової юридичної особи.

У Великій Британії як основний механізм такої підтримки співробітництва між промисловістю і науково-дослідною сферою використовується схема фінансування спільних розробок у рамках програм ЬЇЇЧК. За кожною з програм отримують підтримку проекти, у яких разом з науково-дослідними установами державного сектора беруть участь промислові підприємства приватного й акціонерного капіталу. Держава оплачує роботу свого учасника за умови, що частка промислового партнера не нижче 50%. Пріоритет віддається роботам двох категорій - стратегічним дослідженням і розробкам, спрямованим на одержання "доринкової" науково-технічної продукції, розрахованої на наступну доробку в ринковий продукт конкретною фірмою. До критеріїв надання проектам субсидій у рамках ЬЇЇЧК поряд з тех-ніко-економічним обґрунтуванням проекту відноситься також відповідність спрямованості робіт рекомендаціям програми "Фо-рсайт". Брати участь у програмах ЬПЧК можуть будь-які підприємства, що є резидентами британської території. Допускається навіть участь ТНК за умови, що вони мають у своєму розпорядженні значну виробничу і науково-дослідну базу на території Великої Британії і що результати досліджень слугуватимуть зростанню добробуту Великої Британії або Європейського Союзу.

У Німеччині основним інструментом підтримки кооперації наукових установ із промисловістю є система венчурного кредитування і надання безповоротних позичок. Наприклад, при виконанні проектів у рамках єдиного документа про поділ праці між одним чи декількома підприємствами з так званих старих земель ФРН і державними науково-дослідними установами останнім надаються безповоротні позички. На тих же умовах виявляється підтримка спільних проектів малих і середніх промислових підприємств із науково-дослідними установами.

Існує багато можливих методів класифікації політики інноваційної підтримки. Вони включають:

Потенційні клієнти (середні, малі або великі фірми).

Цільовий сектор (підтримується для стратегічних технологій типу біотехнології або нанотехнології).

Тип політики.

4) Набором пересічних або загальних цілей політики.
Багато підходів використовують еклектичне з'єднання двох

або більше із цих систем класифікацій. Наприклад, у звіті ОЕСР (Організація Економічного Співробітництва й Розвитку) за 2005 рік "Інноваційна політика та її реалізація" інноваційна політика класифікується по семи категоріях, що враховують чотири ці системи: тип політики ("збільшує взаємозв'язок науки й промисловості" і "допомагає співробітництву серед фірм"); потенційні клієнти (сприяють інноваціям серед "малих і середніх підприємств і нових фірм на основі технологій"); цільовий сектор ("інновації послуг"); спільної мети до "раціоналізації інноваційної політики". Ця система класифікації відображає зміни в інноваційній політиці п'яти державах - членах ЄС плюс Японія. Тому що ціль тут полягає в тому, щоб ідентифікувати індикатори, які можуть використовуватися для оцінки роботи в певних сферах політики. Вибір використовуваної системи класифікації, що буде застосована, впливає на тип індикаторів і вид політики. Кращий вибір для системи класифікації - той, котрий ураховує важливість політики або ґрунтується на складних горизонтальних взаємозв'язках. Системи, засновані на потенційних клієнтах або секторах, будуть ігнорувати багато видів відповідної політики, у той час як системи, які базуються на типі політики, що також включають потенційних клієнтів, будуть не ясні, тому що потенційні клієнти будуть відповідати багатьом типам політики.

У Франції законами, прийнятими в 1982 році, передбачаються можливості участі університетів та інших державних наукових установ у декількох формах співробітництва з промисловими підприємствами. Державні наукові установи можуть утворювати з різного роду юридичними і фізичними особами Угрупування суспільного (тобто в інтересах суспільства) інтересу (ОІР) терміном на 4-5 років. Вони поєднують навколо наукової установи університети, підприємства та їхні угрупування, а також територіальні співтовариства. Після закінчення зазначеного періоду ці угрупування підлягають або розформуванню, або переоформленню в постійно діючі організації, наприклад в акціонерні товариства. Статутний договір передбачає визначення довгострокових економічних цілей і способів їх досягнення засобами науки і технічних розробок, а також джерела коштів для фінансування спільної діяльності. На практиці ця форма майже не прищепилася. З 1984 по 1997 рік було створено всього біля десяти таких угрупувань. Як причини цього виступають складність оформлення установчих документів у порівнянні зі звичайним контрактом і небажання наукових установ йти на створення юридичної особи, оскільки це пов'язано з утратою волі вибору тематики. Вони віддають перевагу контрактам. Певного поширення отримали змішані лабораторії, створювані державними науковими організаціями разом із промисловими фірмами. Національний центр наукових досліджень (СКЯ8) утворив 17 змішаних лабораторій, учасниками яких є його наукові департаменти і фірми відповідного профілю. Вчені фактично переходять з лабораторії СКЯ8 у промисловий сектор, що призводить до ослаблення наукового колективу, який залишається. Тому останні пручаються розвитку цієї форми.

Відомчі наукові установи, наприклад такі, як дослідницькі центри СЕА (Агентства з атомної енергетики) чи СКЕ8 (Національний центр космічних досліджень) відносяться до категорії державних установ промислово-комерційного характеру. Їм надане право входити в Угрупування економічного інтересу (ОІЕ). Як приклади можна відзначити СКЕТ (Національний дослідницький центр телекомунікацій) і ЬЕТІ (Дослідницька лабораторія інформаційних технологій), що ввійшли в асоціацію з фірмою Тошрзоп, утворивши дослідницьку групу ОЯЕ88І. За аналогічною схемою здійснює співробітництво з окремими фірмами Національний науково-дослідний інститут інформатики (ЇЇЧЯІА). ОІЕ більш гнучка, але й більш ризикована форма, оскільки члени асоціації несуть солідарну відповідальність перед третіми сторонами, що виявляє її обмежене поширення у Франції. Об'єднання наукових установ із промисловими фірмами в рамках розглянутих вище форм було дозволене законом, але на практиці із зазначених причин широкого поширення ці форми не мають. В даний час у рамках планових контрактів, укладених французькими регіонами з державою, з'явилося кілька нових форм співробітництва національних наукових установ із промисловістю. До їх числа насамперед відносяться мережі досліджень і технологічних інновацій (ЯЯІТ), які мають поширення з 1998 року. Ці структури створюються спільно двома міністерствами: Міністерством наукових досліджень і Міністерством економіки, фінансів і промисловості. Ідея була висунута на національній конференції з інновацій, яка відбулася у березні 1998 року. Мережі поєднують лабораторії дослідницьких інститутів і університетів з учасниками зі сфери економіки. Їх завдання - розробка промислових проектів в інтересах як великих фірм, так і незалежних малих і середніх підприємств. Схвалені проекти одержують фінансову підтримку або від Міністерства наукових досліджень (передові технології) або міністерства, що відповідає за промисловість, або від окремих державних агентств (технологічні розробки, що мають ясну ринкову адресацію). З державного бюджету в розвиток мереж вкладаються значні кошти. Як приклад успішної реалізації даної програми можна навести Національну мережу досліджень і інновації в області програмних засобів (ЯОТЬ). У її рамках розробляються 45 проектів (відібраних за конкурсом серед 135 пропозицій, що також задовольняють усім вимогам). У роботах беруть участь 123 лабораторії, 148 малих підприємств. Притягнуті 52 ведучих фірми. Безпосередньо розробки ведуть 120 фахівців високого рівня, як з університетів, так і з промислового середовища. Бюджет 2000 року склав 180 млн. франків. Поряд з формуванням мереж кошти приватного промислового капіталу також залучаються до створення національних центрів технологічних досліджень. На відміну від мереж ці центри мають чітку прив'язку до місця і до певної області досліджень. В даний час у процесі організації знаходяться 12 центрів технологічних досліджень. Дуже характерним прикладом участі наукових установ і університетів (не менш ніж 50% статутного капіталу) у створенні структур для валоризації результатів своїх робіт є інноваційне підприємство ЇЇЧ8А УАЬОЯ, засноване ліонським відділенням провідного у Франції технічного університету - Національного інституту прикладних наук. Ліонське відділення ЇЇЧ8А було однієї з перших у Франції вищих шкіл, котрі створили відповідно до наданого в 1984 році права приватне дочірнє підприємство ЇЇЧ8А УАЬОЯ зі статутним капіталом 1,9 млн. франків. Інституту належать 59% акцій цього підприємства. Інші акції належать персоналу ПЧ8А (12%) і шести місцевим фінансовим агентствам, які діяли за дорученням міста Ліона (29%). Взаємини ЇЇЧ8А УАЬОЯ зі своїм головним засновником будуються на основі рамкової угоди. При оформленні прав на промислову власність ЇЇЧ8А УАЬОЯ виступає тільки в ролі патентного повірника. Самі патенти належать ЇЇЧ8А. Штат ЇЇЧ8А УАЬОЯ зараз складає 100 чоловік, з яких комерційною діяльністю займаються тільки 15 чоловік. Інші 85 співробітників працюють у лабораторіях свого інституту, де проводять роботи з контрактами із промисловістю. Нині інститути технологічного або «професійного» (в областях права, бізнесу, керування й ін.) профілю діють при кожному університеті. На їх розширення виділяються цільовим призначенням бюджетні кошти центрального уряду і регіонів за місцем розташування університетів. Одним з напрямків спільної діяльності центрального уряду і регіонів в області технологічного розвитку, що передбачаються плановими контрактами регіонів з державою на період до 2006 року, є формування при цілому ряді університетів так званих «технологічних платформ», що представляють собою базу для доведення до промислової реалізації результатів проведених там досліджень. Мета даного заходу сформульована як надання підтримки підприємствам шляхом надання у їх розпорядження в рамках технологічних платформ інтелектуального потенціалу і досвіду в проведенні досліджень і розробок з боку державних науково-дослідних установ і вищих навчальних закладів. Технологічні платформи проводять для потреб підприємств роботи зі створення кінцевого продукту, здійснюють технічне сприяння і надають різного роду послуги, що стосуються в першу чергу нових чи розповсюджуваних технологій. Вони можуть формуватися для виконання досліджень з іншими організаціями на засадах об'єднання коштів декількох партнерів або в рамках єдиного об'єкта, або для роботи над загальною тематикою. В даний час у Франції вже діють 10 і передбачається створення ще 95 платформ. У рамках відповідних урядових програм країн ЄС створюються і так звані центри компетенції. Приклади таких організацій представлені в Австрії і Німеччині. Центр компетенції створюється в статусі товариства з обмеженою відповідальністю терміном на 5-7 років. Засновниками центрів в обох федеративних державах є федеральні міністерства, що відають питаннями науки і технології, уряду федеральних земель, на території яких створюються центри, університети, державні дослідницькі центри і зацікавлені промислові підприємства. Частка державних коштів (із усіх джерел) не може перевищувати 60%. Однією з умов створення центра є наявність зацікавленості в ньому достатньої кількості підприємств, які погодилися брати участь у статутному капіталі (не менш п'яти).

Малі і середні інноваційні підприємства в цілому розглядаються на рівні ЄС і в країнах-членах співтовариства як одна з форм проміжної інфраструктури між державним науково-дослідним сектором і великими промисловими фірмами. Їх підтримка є одним з напрямків державної інноваційної політики у всіх країнах Європейського Союзу. Малі і середні підприємства здійснюють 29 % сукупних продажів готової продукції ЄС і роблять близько 18 % продажів інноваційних продуктів [8, с.14].У попередній період там була створена безліч установ для надання допомоги даної категорії підприємств - різного роду центри інновацій і трансферту технологій, мережі поширення технології, інформаційні мережі та інші структури трансферту технологій і підтримки інновацій. Ряд країн (зокрема Велика Британія) збільшили витрати на НДДКР або відмовилися від їхнього запланованого скорочення (наприклад Франція), почали використовувати нові механізми стимулювання інноваційної діяльності в підприємницькому секторі. Так, англійський уряд збільшив у 2003 році за рахунок приватного бізнесу національні витрати на НДДКР із 1,9 до 2,8% ВВП. Цьому сприяло введення в квітні 2002 року податкового кредиту для здійснюючих НДДКР малих і середніх фірм; розширення й уточнення робіт, кваліфікованих як НДДКР; скасування близько 40 норм, що регулюють діяльність компаній. За розрахунками міністерства фінансів, у результаті податкового кредиту сума економії для малих і середніх підприємств досягла 150 млн. ф. ст. на рік, що склало 1/3 витрат на НДДКР у цьому секторі. Дана податкова пільга поширюється на 4 500 фірм із зайнятістю не більш 250 чоловік, річним оборотом, що не перевищує 25 млн. ф. ст. (40 млн. євро), і щорічними витратами на НДДКР у розмірі не менш 25 тис. ф. ст. На їх частку приходиться близько 10% витрат на НДДКР у приватному секторі.

Таким чином ЄС зміг домогтися деяких зрушень у реалізації стратегії інноваційного розвитку. У роботі над 23 проектами ЄС беруть участь 800 малих і середніх інноваційних підприємств. На підвищення якості експертизи при проектуванні й організації інновацій, на підготовку і консультування фахівців для роботи в сфері малого підприємництва спрямована робота 90 бізнес-організацій [9, с. 55]. Багато хто з ланок інноваційної інфраструктури збереглися до теперішнього часу, наприклад регіональні центри інновацій і трансферту технології СЯІТТ у Франції, організація інноваційних центрів 8іп1еп§ у Нідерландах. Але приклади, коли такі ланки інноваційної інфраструктури досягли самооплатності, зустрічаються порівняно рідко. Значно частіше близько 1/3 їхнього бюджету - це державні чи регіональні субсидії. Виключення складає діюче у Франції Національне агентство наукових досліджень (АКУАЯ), засновниками якого є одночасно три міністерства, що відповідають за питання науки, промисловості і малих/середніх підприємств. Однак у цілому безадресна допомога інноваційним підприємствам тільки за критерієм приналежності їх до даної категорії не уявляється перспективним напрямком реалізації політики стимулювання інноваційних процесів. По-перше, ці підприємства, як правило, недовговічні. По-друге, ті з них, критерієм для віднесення яких до даної категорії служить обмеженість річного обороту законодавчо запропонованою «стелею», не мають у своєму розпорядженні достатніх коштів для реалізації дорогих передових технологій. Багато малих і середніх підприємств є філіями або постійними партнерами (тобто неявними філіями) великих промислових фірм. Вони цілком дієздатні як посередники в процесі трансферту технології, але підстави для надання їм державної підтримки не повністю ясні. Більш перспективним напрямком у ряді країн, наприклад у Бельгії, Великої Британії, Франції, вважається надання підтримки формуванню так званих "технологічних кластерів". До даної категорії відносяться територіальні угрупування самостійних підприємств, що об'єднуючим фактором для яких найчастіше є спільність характеру кінцевої продукції. У найбільш вдалому випадку відносини між ними носять характер виробничої кооперації. Субсидовані державою елементи інноваційної інфраструктури, а іноді й національні наукові установи і університетські лабораторії органічно вписуються у відповідні кластери. У Франції програма підтримки "територіальних виробничих систем" і коопераційних "ланцюжків" є одним з важливих елементів державної політики територіального розвитку. Прикладом таких угрупувань є так звані «локальні виробничі системи», тобто територіальні утворення кластерного типу серед малих і середніх підприємств. Як приклади можна вказати також кластери біотехнології на території регіону Баден-Вюртемберг у Німеччині й у Східній Англії. Слід зазначити, що початок державної підтримки колективного технологічного розвитку малих і середніх промислових підприємств однакового (у галузевому сенсі) профілю був покладений задовго до появи такого поняття, як кластери. Наприклад, у 1954 році в Німеччині Міністерством економіки в порядку експерименту була створена Робоча асоціація промислових дослідницьких організацій (АіР). Її членами є 102 промислових дослідницьких об'єднання малих і середніх підприємств близького профілю. В інноваційній політиці ряду західноєвропейських держав велике значення має такий напрямок, як стимулювання особистої участі університетських вчених в інноваційній діяльності.

У Великої Британії за вченими, які виконують дослідження в університетських лабораторіях не фінансуємих державою цільових проектів чи контрактів, зберігається право інтелектуальної власності на отримані результати. Це дозволяє їм реалізовувати плоди своєї праці через різні інноваційні підприємства. З 1999 року там діють дві нові форми фінансової підтримки інноваційної діяльності вчених-дослідників в університетах і науково-дослідних установах із залученням засобів з державного бюджету, благодійних фондів і приватного сектора. Це - Фонд стимулювання інноваційної діяльності в університетах (Ипіуегзігу СПаїїепде Рипсі - ИСР) і Фонд стимулювання високонаукових підприємств (8сіепсе Епіегргізе СПаїїепде - 8ЕС). Метою обох фондів є стимулювання комерційної спрямованості науково-дослідної роботи в університетах, але не шляхом формування бі-знес-інкубаторів, а за іншими схемами, включаючи надання грантів. Спрямованість відповідних законів і державних програм в інших країнах носить соціальний характер і має високу кореляцію з прийнятим на рівні ЄС положенням про підтримку мобільності наукових кадрів. У Франції прикладом такої спрямованості інноваційної політики держави є розглянуті вище положення закону про інноваційну діяльність і дослідження від 12 липня 1999 року. У Німеччині аналогічну спрямованість має спільна програма Федерації і земель ЕХІ8Т.

Державна політика країн ЄС у науково-технічній сфері реалізується за допомогою різних інструментів. Політика в державному секторі включає підтримку як фундаментальних досліджень, так і прикладних досліджень із потенційним комерційним застосуванням. Сюди входять законодавство, податкова політика, розмір і характер розподілу бюджетних засобів, у тому числі на проведення робіт із пріоритетних напрямків, формування і підтримка інфраструктури, кадрове забезпечення. Питома вага і роль тих чи інших інструментів в окремих країнах розрізняються. Найбільш яскраво характеризує науково-технічну політику тієї чи іншої країни державне фінансування науково-технічної діяльності, його порядок і обсяги. Основний науково-технічний потенціал у країнах Європейського Союзу є національним надбанням, хоча обсяги (у фінансовому вимірі) робіт, оплачуваних державою, ніде не перевищують 50%. Разом з тим, жодна держава не може цілком забезпечити пріоритет ринкової стихії по відношенню до науково-технічного розвитку у своїй країні, що є наріжним каменем економіки.

В даний час ЄС у середньому направляє на НДДКР 1,9% ВВП, у той час як США - 2,64, Японія - 3,04% (у ряді європейських країн цей показник вище - у Швеції 3,6%, Фінляндії 3,1%). У 2000 році ЄС затратив на НДДКР в області медичних технологій, авіації, фармацевтики й інших наукомістких сфер 164 млрд. євро, а США - 288 млрд. євро. Якщо в США частка приватного сектора в загальних витратах на НДДКР складає 68,2%, то в ЄС -56,3% [10, с. 5]. Серйозно відстає ЄС і за показниками інноваційної активності, зокрема за часткою у ВВП венчурного капіталу, капіталізації нових компаній, ринку інформаційних технологій, а також за питомою вагою нових продуктів на національних ринках. У 90-і роки ХХ сторіччя слід зазначити ослаблення позицій країн Західної Європи на світових ринках новітніх технологій. Відставання Західної Європи від конкурентів багато в чому викликане специфічними рисами цього регіону, зокрема високою часткою держсектора, недостатніми стимулами до підприємництва, розходженнями в національних інноваційних системах, характері і ступені інноваційного розвитку держав - членів Єв-росоюзу.

Форми і принципи державного фінансування досліджень, розробок і підтримки наукових установ варіюються в залежності від характеру робіт, що фінансуються, і статусу одержувачів підтримки. Наприклад, фундаментальні дослідження і комплексні великомасштабні проекти загальнодержавного значення цілком фінансуються з бюджетних коштів. Стосовно наукових установ, котрі ведуть фундаментальні дослідження, практикується базове або інституціональне фінансування, тобто фінансова підтримка організацій як таких. Фінансування прикладних досліджень засноване на інших принципах. Поряд із просуванням вітчизняної науки в пріоритетних напрямках держава прагне забезпечити якнайшвидшу промислову реалізацію результатів робіт, а відповідно - повернення певної частки витрачених коштів у вигляді податкових надходжень. До початку 90-х років ХХ сторіччя державне фінансування наукових досліджень мало винятково програмно-цільовий характер - субсидовані роботи проводилися в рамках цільових державних програм технологічного розвитку. На теперішній час в Європі цільові програми значною мірою перемістилися на міжнародний рівень. Цільовий характер фінансування робіт і виконуючих їх наукових установ відповідно до системи національних пріоритетів найбільше явно виражений у Великої Британії, Німеччині і Франції. У Великій Британії безпосереднє втручання держави в хід технічного прогресу в країні здійснюється переважно шляхом надання підтримки організаціям, що ведуть роботи зі стратегічних напрямків (конверсійні технології, екологія, енергетика стійкого розвитку, перспективні технології майбутнього). Існують урядові програми, що одержують часткове фінансування з державного бюджету. При вирішенні питань фінансування конкретних робіт держава керується критеріями двоякого роду. По-перше, перспективність кожного конкретного напрямку оцінюється з позицій збереження на майбутнє досягнутого положення країни на світовому ринку за результатами дуже об'ємних прогностичних досліджень, проведених у рамках державної програми «Форсайт». Оцінки, отримані в результаті цих досліджень, стали, наприклад, підставою для запуску великомасштабної науково-технічної програми, метою якої є вихід на світовий рівень у перспективних областях. Відповідальність за реалізацію програми, підкріплена відповідними обсягами фінансування, покладена на наукові ради, що відають розподілом коштів на фундаментальні і позавідомчі прикладні дослідження.

У Німеччині безпосередня фінансова підтримка проектів з федерального бюджету здійснюється в рамках цільових програм федерального Міністерства освіти, науки, досліджень і технології. Підтримку отримують дослідження і розробки підвищеної значущості для країни в цілому, котрі мають на меті підняти до світового рівня досягнення вітчизняної науки і техніки в обраних областях. Перевага віддається НДДКР довгострокового характеру, поєднаних зі значним ризиком, що вимагає великих витрат, у фінансуванні яких бере участь також і приватний капітал. Сюди відносяться, зокрема, міжгалузеві розробки в області критичних технологій. Базовими принципами програмно-цільового фінансування НДДКР у Німеччині є:

зміст програми повинен бути точно визначеним;

фінансова підтримка виявляється однократно;

результати повинні мати відкритий характер.

У Франції також повною мірою зберігається цільовий підхід до розподілу коштів між різними напрямками науки і техніки. Наприклад, у 2000 році було прийняте рішення, погоджене зі всіма учасниками процесу науково-технічного розвитку Франції, скоротити число напрямків, що користуються статусом національних пріоритетів. Головним пріоритетним напрямком тепер вважаються «науки про життя» (у більш широкому сенсі, ніж «біологія»), включаючи дослідження геномів, технології, розраховані на застосування в медицині, нейрофізіологія і засоби боротьби з інфекційними захворюваннями.

До інших пріоритетних напрямків відносяться:

інформаційні і комунікаційні технології;

гуманітарні і соціальні науки;

енергетика, включаючи повернення до робіт з поновлюваних джерел, продовження досліджень в області ядерного циклу і переробки відходів, а також в області паливних гальванічних батарей;

транспорт і життєвий простір, включаючи перспективи розвитку авіації і створення мережі технологій міського цивільного будівництва;

науки про планету і навколишнє середовище. Пріоритетність великих технологічних програм зберігається. Відносно космічної програми слід зазначити, що Франція виділяється серед інших європейських країн тим, що поряд з участю в роботах Європейського космічного агентства вона розвиває також національну програму космічних досліджень. У міжнародних публікаціях високо оцінюється досвід Німеччини і Нідерландів, що створили в себе організації, котрі поєднують науково-дослідні інститути різного профілю, та в законодавчому порядку надали їм у певній частині виконуваних функцій незалежний статус, що допускає комерційну реалізацію результатів робіт, не обмежених умовами контрактів із замовниками і розмірами фінансування в рамках цих контрактів. Сюди відносяться Товариство Фраунгофера й Об'єднання науково-дослідних центрів ім. Гельмгольца в Німеччині та Нідерландська організація прикладних досліджень (ТЖ)). Там, де сам факт створення нового продукту не пов'язаний з необхідністю суворого дотримання комерційної таємниці, приватні фірми досить охоче замовляють їм прикладні дослідження і розробки "доринкового" етапу. Держава забезпечує базове фінансування цих організацій. У підході до ролі даних засобів як інструмента державного впливу на хід науково-технічного прогресу між Німеччиною і Нідерландами маються розходження. У Німеччині розмір базового фінансування Товариства Фраунгофера жорстко прив'язаний до сумарного обсягу річного бюджету суспільства (рівно 30%). Це стимулює суспільство до збільшення обсягів контрактних робіт. У Нідерландах розмір базового фінансування ТКО -фіксований. При цьому матеріальне становище даної організації більш ніж благополучне. Надаючи ТМЗ кошти на утримання інститутів, включаючи їхню науково-дослідну базу, держава стимулює оснащення їх сучасним устаткуванням, підстраховую-чи ТТЮ, а, отже, і себе при необхідності швидко реагувати на різку зміну пріоритетів у науково-технічній сфері, появу нових ключових напрямків.

У цілому за останні десятиліття в країнах ЄС апробовані нові форми і методи стимулювання інноваційного розвитку, інноваційна політика набула комплексного, системного і довгострокового характеру з чіткими кількісними і якісними орієнтирами, а єдина політика Євросоюзу стала «локомотивом» для національних урядів і приватного бізнесу. Досягненню цілей Лісабонської стратегії, що визначають успішність розвитку національної економіки, буде сприяти оцінка специфічних показників інноваційної діяльності. Поточні структурні зміни справляють значний ефект на вибір відповідної політики в сфері інновацій. ЄС пропонує комплексне бачення інноваційної політики, що включає як досягнення національних цілей в індустріальній

сфері, так і залежить від різноманіття факторів, що впливають на інноваційні можливості держави. Подальше поглиблення кооперації в сфері НДДКР і підвищення ефективності інноваційної діяльності буде сприяти посиленню конкурентних позицій країн Євросоюзу на світовому ринку сучасних технологій. Створення єдиного Європейського наукового й інноваційного простору дає Україні можливість активно включитися в європейське наукове співтовариство, а також прискорити формування національної інноваційної політики.

2.3 Показники інноваційного розвитку: досягнення та проблеми

На саміті в Лісабоні в травні 2000 р. лідери держав-членів ЄС проголосили мету «зробити ЄС найбільш конкурентоспроможною і динамічною економікою, заснованою на знаннях» [1, с.1]. Як вже підкреслювалось у попередньому підрозділі, для імплементації поставлених завдань була розроблена так звана Лісабонська стратегія, яка містить вісім напрямків, визначених як критично важливі для національної конкурентоспроможності.

Створення загального інформаційного суспільства.

Розвиток європейської сфери інновацій і НДДКР.

Лібералізація: (а) завершення створення єдиного ринку; (б) програми державної допомоги і сприяння конкуренції.

Створення мережної індустрії: (а) у сфері телекомунікацій; (б) у комунальному і транспортному секторах.

Створення ефективних і інтегрованих фінансових послуг.

Поліпшення підприємницького середовища: (а) для нових бізнес-починань; (б) у регуляторних рамках.

Підвищення соціальної залученості: (а) розвиток ціложиттєвого навчання; (б) модернізація соціального захисту.

Прискорення стабільного і стійкого розвитку.

Для бенчмаркінга досягнень окремих країн у цих напрямках був розроблений так званий лісабонський індекс, дані за яким за 2004 р.

Загальні розрахунки для кожної країни проведені по восьми напрямах, як середнє зважене окремих показників. З урахуванням різних категорій, оцінка європейського конкурентоспроможного середовища ґрунтується як на загальнодоступних даних ОїоЬаї СотреШіуепезз Керогі, які щорічно розраховуються Всесвітнім економічним форумом, так і на ексклюзивних опитуваннях світових бізнес-лідерів ЕхесиШе Оріпіоп 8игуеу. Ці огляди є фундаментальним аналізом, який охоплює критичні перспективи бізнес-співтовариства в кожній країні, тобто тих людей, які ухвалюють інвестиційні рішення, створюють робочі місця і багатство і таким чином рухають економіку вперед. Ці чинники включають як загальне макроекономічне середовище, так і правову та регуляторну структуру, і багато інших елементів, що характеризують якість інфраструктури країни, податкового режиму, структуру освіти і ефективність службовців і політиків.

Важливо відзначити, що в Таблиці 2.4. індекси, за якими представлені країни Євросоюзу, є змішаними. Деякі країни, особливо скандинавські, одержали великі оцінки у всіх сферах, тоді як інші, особливо це торкається країн Південної Європи, відстають. Фінляндія йде першою в загальній класифікації, за нею слідом йдуть Данія і Швеція. Дійсно, Фінляндія одержала кращу оцінку в п'яти категоріях з восьми і другу, третю і четверту в інших трьох. Всі три північні члени є найбільш конкурентоспроможними, як показує Лісабонський індекс. Всі ці три країни зайняли найвищі місця завдяки високій оцінці створення мережевої індустрії і прискорення стабільного розвитку. З середини шкали країни показують більш змішані результати, сильніші в одних сферах, і слабкіші в інших. Так, наприклад, Велика Британія займає друге місце зі створення фінансових служб, і, дійсно, в країні найнижча різниця між відсотковою ставкою кредиту і депозиту, що характеризує ефективність фінансового посередництва. Вона також займає перше місце за якістю бізнесу і середовища для підприємницького сектора, проте його загальний рівень опустився через слабий розвиток науково-дослідницьких та досвідно-конструкторських робіт (НДДКР). Проте Велика Британія залишається першою серед чотирьох країн «великої сімки». Показники Німеччини по деяких напрямах значні, наприклад, створення мережних інститутів, і підтримка стабільного розвитку, але набагато слабші в сфері поліпшення підприємницького середовища і лібералізації [див. більш детально: 2, с.6-7].