Інноваційні перспективи України

Умови внутрішнього попиту продовжують відігравати величезну роль, незважаючи на глобалізацію конкуренції. При цьому найбільше значення має не обсяг внутрішнього попиту, а його якість і відповідність тенденціям розвитку попиту на світовому ринку. Виграють у конкурентній боротьбі країни, де розвитку певного сегмента ринку приділялася більша увага у зв'язку з особливими внутрішніми умовами, в той час як попит на цю продукцію в інших країнах був поки невисокий. Японці після Другої світової війни, відновлюючи інфраструктуру, зробили великомасштабні інвестиції в транзисторний зв'язок, чому сприяла гірська місцевість країни, де кабельні комунікації обходилися дорожче. Основні конкуренти Японії, маючи в основному незруйновані війною кабельні комунікації, лише знехотя надалі примирилися з необхідністю відмовитися від ще рентабельних капіталовкладень у кабельну мережу й спізнилися. Таким чином, вдало використовуючи власні конкурентні переваги, Японія зайняла лідируючі позиції цьому ринку.

Дуже важливо, щоб цей національний підвищений попит передбачав майбутній попит світового ринку. Високі вимоги до захисту навколишнього середовища в Скандинавії стали поштовхом для розвитку там відповідних технологій і створили згодом її промисловості пріоритетну нішу на світовому ринку.

Споріднені й підтримуючі галузі - третя важлива детермінанта національної конкурентної переваги. Звідси надходять напівфабрикати та допоміжне устаткування високого класу. Останнім часом цій детермінанті надається велике значення через одну відзначену М. Портером особливість: конкурентоспроможними бувають звичайно не окремі галузі, а "групи" чи "кластери" галузей, де компанії інтегруються за горизонталлю і вертикаллю. Причому ці "кластери" мають тенденцію до концентрації в рамках обмеженого географічного простору.

Стратегія і структура фірм, внутрішньогалузева конкуренція - це група дуже різнорідних, але особливо важливих для розуміння конкурентних переваг факторів. Цілі, стратегії та способи організації фірм значно відрізняються в різних країнах. Спосіб менеджменту фірм і види конкуренції піддаються впливу національних особливостей країн. Жодна система менеджменту не є універсальною. В останнє десятиліття особливо велика увага стала приділятися відмінностям у діловій культурі різних країн як фактору їх міжнародної конкурентоспроможності. На світовому ринку відрізняється "образ" Італії і Німеччини. Так, Італія лідирує в дизайні, у цілому ряді фрагментованих галузей (світильники, меблі, взуття, вовняні тканини, пакувальні машини). Більшість італійських фірм цих галузей -- малого і середнього розміру, перебувають у приватній власності й керуються як велике сімейство. Навпаки, Німеччина процвітала в галузях зі значним технічним компонентом продукції. Вище керівництво донедавна, як правило, мало технічну освіту. Компанії ієрархічні за своєю організацією та практикою керування. Однак важливо, щоб спеціалізація країни в міжнародному поділі праці відповідала її діловій культурі. Велике значення для міжнародної конкурентоспроможності компанії має часова перспектива, у якій будується її діяльність, а це залежить, у першу чергу, від складу її інвесторів. Наприклад, у Німеччині й Швейцарії, де переважають інституціональні інвестори, їх склад відрізняється значною стабільністю, від компаній не вимагають постійного звіту у своїй прибутковості. Добре в таких умовах почувають себе компанії "зрілих" галузей, де потребуються великі інвестиції в НДДКР й виробниче устаткування та не очікується швидкого одержання прибутку. У даній групі факторів знаходиться і головний каталізатор усієї системи -- внутрішньогалузева конкуренція. Оскільки "ромб" функціонує як система, відсутність цієї умови може паралізувати все її функціонування. Наявність "своїх" конкурентів -- набагато більш стимулюючий фактор, ніж конкуренція іноземна. "Свої" перебувають у рівних стартових умовах щодо сировини, вартості робочої сили, законодавства. Мимоволі доводиться придумувати що-небудь нове. Це положення М. Портера йде врозріз із широко розповсюдженими ідеями щодо того, що потрібно заощаджувати на наукових дослідженнях, концентрувати зусилля, підтримуючи "національних чемпіонів", поєднувати компанії. Внутрішнє суперництво сприяє формуванню "кластерів". "Кластер" стає засобом подолання інерції, негнучкості, догідливості між конкурентами, що сповільнюють удосконалювання й інновації. Основна функція держави -- роль каталізатора. Вона не може створити конкурентоспроможної галузі -- це справа компаній. Держава повинна спонукувати (навіть примушувати) компанії ставити перед собою більш високі цілі і підніматися на нові, більш високі рівні конкурентоспроможності, яким би важким і неприємним не був цей процес.

М. Портер виділяє основні параметри виробничих факторів, внутрішнього попиту, рівня міжгалузевої кооперації, стратегію банків і фірм, причому він розрізняє наступні чотири стадії розвитку: стану факторів виробництва, стимулювання інвестицій, впровадження інновацій, збільшення багатства [19].

Перші три стадії асоціюються з розвитком конкурентних переваг і характеризуються специфічними видами володіння факторами виробництва (фізичним капіталом - працею - людським капіталом - технологіями). Одна з головних відмінностей перших трьох стадій конкурентного розвитку -- це спосіб, яким фірми отримують технологію. На факторній стадії компанії її переважно створюють не самі, а отримують від інших країн. Це відбувається за допомогою імітації придбаного іноземного капітального устаткування.

М. Портер стверджує, що розвиток кожної країни відбувається на основі застосування досвіду попереднього розвитку. Праця і природні ресурси використовуються для виробництва трудомістких або матеріалоємних товарів. На наступній стадії частка капіталомістких товарів зростає, причому за більш високого рівня концентрації виробництва продукція характеризується додатковим внеском кваліфікованої праці та технологій. У цьому процесі зміна виражається зрушенням відносних переваг від виробництва трудомістких або матеріалоємних товарів (характерних для першої стадії) на користь капіталомістких товарів (наприклад, продукція важкої промисловості). М. Портер указує, що найбільш розвинені країни знаходяться на першій стадії розвитку і створюють порівняльні переваги для виробництва трудомістких або матеріалоємних товарів. Деякі з цих країн уже перейшли на другу стадію, на якій найважливішу роль починають відігравати інвестиції в капіталомістку діяльність. На третій стадії, інноваційній, держава вже має висококваліфікований капітал і активно проводить політику розвитку НДДКР. На цій фазі порівняльні переваги країни переходять на виробництво високоінноваційної й технологічно нової продукції. Фірми на інноваційній стадії економіки конкурують на світових ринках у більш диференційованих сегментах промисловості. Вони продовжують конкурувати за ціною, але на базі високої продуктивності праці. Чуттєві за ціною, менш складні сегменти поступово поступаються іншим країнам. Фірми конкурують на базі власних глобальних стратегій і мають власні збутові та обслуговуючі міжнародні мережі поряд зі зростаючою репутацією марки за кордоном. Таким чином, інноваційна стадія є одним з етапів значного прямого закордонного інвестування. Звичайно, деякі галузі промисловості країни лідирують у переході до інноваційної стадії, одержавши конкурентні переваги більш високого класу. Удосконалювання поширюється на інші галузі. На інноваційній стадії економіка має найбільшу опірність стосовно зовнішніх подій і макроекономічних коливань, особливо коли країна виявляє здатність розширювати "кластери". Промисловість менш уразлива до цінових шоків і руху курсів валют, оскільки вона конкурує на основі технології й диференціації продукції. Глобалізація стратегії фірм створює додатковий буфер проти таких коливань. Множення числа процвітаючих фірм зменшує залежність від одного конкретного сектора.

Для інноваційної економіки характерна також міжнародна позиція, котра зміцнюється по ряду передових послуг, що відбивають удосконалення конкурентних переваг у промисловості. Усі спонукувані інноваціями економіки мають більш високу частку внутрішніх послуг, ніж країни на більш ранній стадії розвитку. Однак, чи матиме країни широку базу для міжнародної конкурентоспроможності в послугах, залежить від ряду факторів, у тому числі від розвитку підтримуючих галузей. Там, де заборонена комерційна реклама по телебаченню (наприклад, у Німеччині), фірмам складніше вийти на світовий ринок. Велика Британія, наприклад, вийшла на інноваційну стадію в першій половині 19 століття. США, Німеччина і Швеція -- у десятиліття відразу перед або після початку 20 століття, Італія і Японія -- тільки в 1970-і роки. Причому М.Портер вважає, що Італія, можливо, знову перебуває в цій стадії. Досягти інвестиційної стадії Італії довго не вдавалося в наслідок низки історичних причин її розвитку в період після другої світової війни. Італія відразу "перескочила" з факторної стадії на інноваційну стадію.

Явні ознаки вступу економіки в четверту стадію виявляються повільно, у зв' язку з інерцією, створеною лояльністю споживачів і досить міцними ще позиціями на ринку. Однак, як тільки починається втрата позицій у деяких високопродуктивних галузях і сегментах, вона поширюється на інші галузі за допомогою "декластеризації". Економічний спектр звужується, конкурентна перевага втрачається спочатку в базисних галузях промисловості і готових виробів, пізніше -- у виробництві компонентів, потім -- устаткування. Подекуди конкурентна перевага зберігається, наприклад, у галузях, де країна має унікальний попит або добре розвинені суміжні галузі. Іноземні фірми, котрі все більше отримують реальну конкурентну перевагу, придбають національні компанії й інтегрують їх у свої глобальні стратегії на основі бази, розташованої в іншій країні. Прогрес в економіці не є неминучим. Найбільш важливими умовами просування країни на більш високу стадію є наступні: мотивація, внутрішня конкуренція, удосконалення попиту, нестача окремих факторів, здатність до створення нового бізнесу.

Еклектична парадигма Дж. Даннінга поєднує цілий ряд теоретичних, економічних підходів, що дозволяють пояснити міжнародне виробництво і привабливість країни для іноземних інвестицій. Теорія ВМІ переваг ґрунтується на припущенні, що багатонаціональна компанія буде інвестувати в іншу країну у формі ПІІ при дотриманні наступних чотирьох умов [20].

По-перше, фірма повинна мати специфічні переваги володіння власності (В) для іноземного інвестора, активу, що потенційно дозволяє отримувати ренту.

По-друге, перевага місця розташування (М), сукупний набір місцевих факторів і ринків в окремих країнах забезпечує використання уже вище названої переваги.

По-третє, існування стимулів, що сприяють інтернаціоналізації (I), дозволяє фірмі використовувати (В) переваги, на противагу переносу й пропозиції їх застосування іншими закордонними фірмами.

По-четверте, інвестиційне рішення повинне бути послідовним і відповідати довгостроковій стратегії менеджменту. Рішення про інтернаціоналізацію інвестицій (на противагу використанню ринкового механізму) залежить від переваг «В» і «М», якими володіє багатонаціональна фірма і відповідно країна-реципієнт інвестицій. «I» переваги стимулюють фірму використовувати порівняльні переваги виробництва в рамках власної структури керування в порівнянні зі здійсненням ринкових угод.

Подальше дослідження Дж. Даннінга супроводжувалося з'ясуванням ролі ПІІ в переносі нових технологій. Ефективний обмін технологіями, а також результати застосування новітніх форм менеджменту створюють переваги володіння власністю під впливом припливу ПІІ. Проведене дослідження виявило неоднакові рівні корпоративного й промислового розвитку ТНК. Отримані результати підтвердили, що деякі ТНК воліють використовувати ПІІ як ефективний засіб залучення технологій. У даному випадку відмінності між фірмами і країнами виникають у залежності від міри реального інвестування, глибини, характеру зовнішніх і внутрішньофірмових зв'язків. Це означає, що застосовувані ТНК НДДКР сприяють розвитку національної інноваційної системи. Висока частка іноземного виробництва впливає на цю систему навіть якщо НДДКР залишається в країні. Розходження національної системи інновацій і технологічних можливостей у країні відносяться до сильних стимулів пошуку, поширення і використання науково-технічної інформації корпораціями. Дані розходження використовуються для одержання доступу до додаткового джерела технологічного розвитку на корпоративному рівні [21, с. 14].

Парадигма "гусей, що літають" була розроблена японським економістом К. Акамацу наприкінці 30-х років ХХ століття. Відповідно до цієї доктрини, країни поступово рухаються за технологічною траєкторією розвитку, використовуючи приклад країн, котрі безпосередньо є лідерами індустріального прогресу. Метою цієї політики також є індустріалізація економіки. Однак вона досягається не шляхом заміщення імпорту вітчизняним виробництвом за допомогою зовнішньоторговельних обмежень і дискримінації імпорту, а шляхом нарощування експортного потенціалу країни. Якоюсь мірою модель "гусей, що літають" можна розглядати як природний результат впливу ринкових сил. Економіки з надлишком робочої сили і нестачею капіталу стають конкурентоспроможними в трудомістких секторах на міжнародному ринку. Але в міру того, як заощадження й освіта створюють резерв капіталу та кваліфікованої робочої сили, з' являються більш капіталомісткі й потребуючі більш високої кваліфікації сектори промисловості, а, отже, підвищується рівень конкурентоспроможності всієї економіки.

Ідея експортної платформи полягає в тому, щоб створити в економіці анклав, відкритий для іноземних інвесторів і інтегрований у глобальну економіку, вільний від проблем інфраструктури, безпеки, панування закону і торгової політики, що обтяжують іншу економіку. У країнах Південно-Східної Азії було створено кілька варіантів такої експортної платформи, включаючи експортно-промислові зони, митне збереження, спеціальні економічні зони і систему повернення митних зборів. Уряди держав підтримували ці інститути макроекономічною політикою, стимулюючи експорт трудомісткої продукції, особливо за допомогою відповідних обмінних курсів.

Однак і дана модель не позбавлена своїх негативних сторін. Глобалізація економічного життя, жорсткі правила світового поділу праці, обмеженість ринків збуту, прагнення діставати найбільший прибуток за рахунок експорту високотехнологічної продукції і перенасичення цією продукцією ринків збуту, природна конкуренція країн-експортерів - ось неповний перелік причин, що обмежують абсолютну цінність даної моделі. Доти, поки економіка і фінансова сфера країн "розвитку, що доганяє," залишалися відносно закритими, а національна валюта не була вільно конвертованою, перепади на світовому ринку не здійснювали істотного впливу на розвиток цих країн. Як тільки відбулося відкриття економіки, а національна валюта виявилася "прив' язаною" до твердих валют розвинених країн, так національний ринок потрапив під вплив кон' юнктури світового ринку. З урахуванням тієї обставини, що за основу "розвитку, що доганяє," приймається стратегія експортної орієнтації, залежність від основних світових ринків - США, Японії і ЄС - стає ще більш значною.

Підсумком дослідження взаємозв'язку ПІІ з рівнем розвитку технологій стало виникнення теорії шляху інвестиційного розвитку націй Дж. Даннінга і Р. Нарула [24]. Даною теорією обґрунтовується наявність залежності між експортом і імпортом ПІІ від рівня економічного розвитку країни щодо держав іншого світу. Виділення п' яти фаз інвестиційного розвитку дозволяє визначити інвестиційні позиції країни як імпортера або нетто-експортера. Фази 1-3 характеризують низькі припливи і відтоки ПІІ, низьку частку ВВП у розрахунку на душу населення. Розвиток капіталомісткої промисловості на 2-3 фазах забезпечує перехід на наступні фази. Країна перетворюється в нетто-експортера інвестицій у 4-5 фази. Теорія шляху інвестиційного розвитку може бути використана при виробленні основних рекомендацій економічної політики країн, що проводять трансформаційні перетворення.

К. Перес, К. Фрімен і Б. Ионсон досліджували технологічні питання у взаємозв' язку з інституціональними процесами. Реалізація технологічної парадигми пов' язана з фундаментальним процесом зміни соціально-інституціональної системи на національному і міжнародному рівнях. Інституціональні і соціальні зміни відносяться до визначального фактору економічного зростання. Б. Ионсон вказує на існування взаємозв'язку технологічних і соціальних процесів [25, с. 281-282.]. Слід зазначити, що застосування даного підходу дозволяє найбільш повно враховувати еволюційні зміни, що відбуваються, і визначати характер зв'язків між інституціональними і технологічними змінами. Інституціональне закріплення функціональних зв'язків між економічними суб'єктами визначає межі доступу до певного масиву ресурсів у суспільстві. Успішність трансформаційного процесу залежить від того, які зв'язки будуть переважати, і роль яких буде знижуватися і нівелюватися.

Досвід країн, що домінують на ринку високих технологій, дає підстави визначити деякі закономірності їхнього технологічного лідерства.

По-перше, наука й інновації розглядаються не тільки як фундамент і одночасно інструмент підвищення конкурентоспроможності і безпеки, але і як базовий елемент суспільства нового типу, заснованого на знаннях. Урядами більшості країн-лідерів технологічної гонки визнані і реалізуються на практиці теоретичні висновки концепції національних інноваційних систем. Теоретичні висновки концепції національних інноваційних систем були розроблені наприкінці 80-х років минулого століття групою вчених Б. Лундваллом, К. Фріменом, Р. Нельсоном та ін. [22, 23] Методологічні принципи цієї концепції полягають у дослідженні корпорації як головного фактора економічної динаміки; аналізі інституціонального контексту інноваційної діяльності як фактора, що прямо впливає на її зміст і структуру й у визнанні особливої ролі знання в економічному розвитку.

Національна інноваційна система в загальноприйнятому розумінні - це сукупність взаємозалежних організацій, що безпосередньо здійснюють виробництво і комерційну реалізацію наукових знань і технологій, а також комплекс інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що забезпечують ефективне функціонування цих організацій. Науково-виробнича частина систем складається з великих і дрібних компаній, університетів, державних лабораторій, технопарків і інкубаторів. Функціонування інноваційних систем дозволяє розвиненим країнам, що задають тон у торгівлі високотехнологічною продукцією, витрачати на створення нових знань і технологій чималі кошти - від 1,6% (Канада) до 3,7% (Швеція) загального обсягу ВВП, неухильно нарощуючи при цьому абсолютні суми витрат.

По-друге, завоювання й утримання позицій на світових ринках високотехнологічної продукції досягається у жорсткій конкурентній боротьбі, переваги в якої забезпечуються не стільки цінами на продукцію, скільки її споживчими властивостями і якістю, удосконалення яких неможливе без опори на інновації. Оскільки інноваційні процеси інтенсифікуються лише при відповідній зацікавленості бізнесу і стимулюючій ролі держави, остільки за конкуренцією високотехнологічних товарів і послуг усе ясніше проступає конкуренція податкових систем і державного регулювання, наукових потенціалів, систем освіти, охорони здоров 'я, рівня культури і людського потенціалу різних країн. У конкурентній боротьбі компанії і фірми використовують не тільки свою власну економічну міць, але і всі національні конкурентні переваги та можливості держави.

На ринках високотехнологічної продукції конкурують між собою, як уже відзначалося, в основному постіндустріальні країни, втягнені в гонку нескінченних науково-технічних інновацій і не зацікавлені в появі нових претендентів на якусь частку певного ринку. Закордонна практика показує, що ринки готових виробів, як правило, є об'єктом протекціонізму - нетарифних і меншою мірою тарифних обмежень імпорту. У залежності від обраної економічної стратегії і розв'язуваних тепер господарських задач національні уряди обирають міру сполучення в ній економічних і адміністративних інструментів регулювання товарних потоків, диференціації рівнів захисту внутрішнього ринку у відношенні тих чи інших видів товарів.

Саме промислово розвинені країни, власне кажучи, встановлюють порядок обміну продукцією високотехнологічних галузей шляхом домовленості на двосторонній чи багатобічній основі, у тому числі і через механізми СОТ.

Країни, що доганяють, у міру можливостей відстоюючи свої інтереси, змушені все-таки сприймати вироблені світовим економічним авангардом правила гри, миритися з підвищеними тарифами на нові категорії товарів і зниженими на продукти, що обертаються на світових ринках сировини і напівпродуктів. В умовах зниження тарифних бар' єрів у конкуренції на ринках високотехнологічної продукції все більшу роль відіграють технічні бар'єри, насамперед стандарти і технічні вимоги, що забезпечують інтереси національної безпеки, захист здоров'я і права споживачів.

Конкуренція набуває настільки масштабного характеру, а ставки в ній настільки високі, що в боротьбу на світовій економічній арені все частіше вступають політичні сили, включаючи керівників держав найвищого рівня. Вони активно домагаються від країн-партнерів зняття чи зниження бар' єрів доступу на їхні ринки, обговорюють великі торгові угоди, що виходять за межі традиційних сфер міждержавного діалогу - військово-технічного співробітництва, освоєння космосу і реалізації масштабних енергетичних проектів. Нерідкі випадки, коли в інтересах національних корпорацій на інші країни справляється прямий тиск з метою змусити їх відмовитися від співробітництва з третіми країнами в конкретних високотехнологічних галузях, наприклад, в атомній енергетиці.

По-третє, корпоративні дослідження і розробки, як підтверджує сучасна практика, мають дуже важливе економічне значення. Розвиток наукових досліджень у компаніях створює, зокрема, потенціал наукових відкриттів і нових технічних можливостей. Компанія, що проводить наукові дослідження, може реалізувати ці нові можливості однією з перших. Сильний науково-дослідний підрозділ у компанії здатен забезпечити випереджальне перетворення результатів наукових досліджень чи винаходів у нововведення й у такий спосіб створити основи довгострокової конкурентоспроможності. Цей підрозділ компанії повинен проводити як довгострокові прикладні, так і фундаментальні дослідження або мати тісні контакти з носіями фундаментального знання.

У проведенні досліджень і розробок підприємницький сектор відіграє провідну роль, випереджаючи університети і державні лабораторії за обсягами витрат на НДДКР, чисельністю наукових кадрів, кількістю одержуваних патентів і потоком технічних новинок у вигляді продуктів, процесів і послуг. До кінця минулого століття підприємницький сектор у розвинених країнах фінансував переважну частину загальнонаціональних витрат на НДДКР (%): у Франції - 61, Великій Британії - 65, Німеччині -68, Японії - 72, США - 74, Швеції - 75 [27, с.54].

Основна частина фундаментальної науки, як і раніше, базується в університетах, але корпоративні дослідницькі центри найчастіше виступають відповідно до них як рівні партнери. Переважна частина ресурсів на проведення наукових досліджень концентрується у невеликому числі великих компаній. Саме вони здатні реалізовувати масштабні дорогі проекти, фінансувати розробку відразу декількох альтернативних нововведень, поєднувати вчених і фахівців різних наукових дисциплін для багатоцільових проектів. Однак це не перешкоджає розростанню і зміцненню позицій у сфері НДДКР середнього і малого бізнесу, котрий має певні переваги - швидше реагує на зміну попиту, вільний від накопичених стереотипів наукового пошуку, більше схильний до ризику, з яким завжди пов' язані розробка й освоєння нових технологій. І великий, і дрібний бізнес на початкових (доринкових) етапах розробок і впровадження нових інноваційних ідей найчастіше вдається до допомоги венчурних фірм, що спеціалізуються на ризиковому фінансуванні проектів зі спеціально створюваних фондів.

Найбільш інтенсивно дослідження і розробки в підприємницькому секторі розвинених країн ведуться у високотехнологічних галузях. Галузеві пріоритети досліджень і розробок підприємницького сектора відбиваються не тільки у витратах, але й у їх результатах, найважливішим з який вважається патент. Аналіз структури патентування у провідних розвинених країнах дозволяє охарактеризувати американські НДДКР як переважно пов'язані з комп'ютерними технологіями і медициною; японські - із системами переробки інформації; німецькі - з механічними системами, двигунами, органічною хімією.

По-третє, процес нагромадження та застосування знань - це довготривалий кумулятивний процес, що регулюється інноваційною політикою, - самостійним високопріоритетним напрямком економічної політики будь-якої розвиненої держави. Інноваційна політика являє собою одну зі складових частин державної політики, що поєднує цілий комплекс заходів, включаючи розвиток взаємозв'язків по всьому циклові створення йреалізації інноваційного продукту, а також інтеграцію різних областей політики, що впливають на інноваційний процес. Вона є нерозривною комбінацією класичної підтримки досліджень, стимулювання процесів обміну між наукою й економікою, а також формування сприятливих інноваціям економічних умов.

Вкладення в науку й освіту взагалі дають віддачу тільки за їх стабільності або зростання в довгостроковій перспективі. Припинення фінансування досліджень на якомусь етапі не можна компенсувати навіть його стрибкоподібним збільшенням у майбутньому. Тому держави з урахуванням специфіки наукового виробництва і його продукції приділяють велику увагу регулюванню сфери наукових досліджень. Слабості ринкового механізму переборюються шляхом використання наступних форм державного втручання: пряма участь держави у виробництві знань -організації державних лабораторій, що знаходяться на бюджетному фінансуванні; надання для проведення фундаментальних досліджень безоплатних субсидій вченим, котрі знаходяться поза державними лабораторіями; забезпечення сприятливих умов для приватного виробництва наукових знань і технологій шляхом надання йому податкових пільг або субсидій (дивись підрозділ 3.1).

Досвід розвинених і країн, що доганяють, свідчить про те, що економічний механізм державної наукової політики носить універсальний характер і базується на конкурсному бюджетному фінансуванні і методах непрямого стимулювання НДДКР.

Головним фінансовим інструментом науково-технічної політики держави є використання бюджетних коштів. За їхній рахунок фінансується від 1/5 до 1/2 національних наукових витрат. Частка витрат на науку в загальній сумі державних витрат у розвинених країнах відносно невелика. Вона складає приблизно 3-5%. Із коштів державних бюджетів практично повністю фінансується фундаментальна наука в університетах, оборонні дослідження в державних лабораторіях і за контрактами у приватному секторі, а також створення найбільш складних і дорогих експериментальних установок - прискорювачів, телескопів, космічних станцій і т.д. На фундаментальну науку в розвинених країнах витрачається від 6 до 22% усіх коштів, вкладених державою в науку. Фінансування оборонних досліджень і розробок поглинає велику частину державних наукових бюджетів тільки в США і Великої Британії - 53,2 і 34,9% у 1999 року [27, с.99-100].

Державні замовлення на проведення НДДКР розміщуються не тільки в державних лабораторіях і університетах, але й у компаніях приватного сектора, що фактично дозволяє вбудовувати ринковий механізм у реалізацію державних програм. Основними формами розміщення замовлень є проекти і контракти, одержання яких будь-якою компанією розглядається як привабливий, престижний і дохідний бізнес, поєднаний до того ж з одержанням певних пільг і преференцій.

Поряд із прямим фінансуванням досліджень і розробок держава також стимулює інноваційну діяльність підприємницького сектора за допомогою досить широкого арсеналу засобів економічної і бюджетної політики. До останнього відносяться включення витрат на НДДКР частки сектора в собівартість продукції; списання значної частини наукового устаткування з прискорених норм амортизації; застосування адресних податкових пільг; пільгове кредитування НДДКР і часткове фінансування великих проектів; безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна чи землі для організації інноваційних підприємств або наукової інфраструктури в регіонах.

Податкові пільги надаються підприємницькому сектору в основному у вигляді двох типів процентних знижок - об'ємної або зростаючої. Перший тип знижки передбачає можливість відрахування з оподатковуваного доходу певної частини витрат на НДДКР. Ставки такої знижки в ряді країн, наприклад в Австралії і Сінгапурі, установлюються на тризначному рівні, що дозволяє компаніям зменшувати податкові платежі на суми, що перевищують витрати на НДДКР у 1,5-2 рази. Зростаюча знижка застосовується до суми збільшення витрат на НДДКР у порівнянні з базисним роком. Найбільшу зростаючу ставку використовує Франція - 50%. Деякі країни застосовують одночасно обидва типи знижок. Фахівці позитивно оцінюють результати використання податкових пільг, думаючи, що саме вони стимулюють НДДКР.

Під впливом державної наукової політики ускладнюється типологія науково-дослідних організацій, розмиваються традиційні класифікаційні ознаки, що дозволяють відносити ту чи іншу лабораторію до приватного або державного сектора. Посилюється вплив змішаних, гібридних форм організації наукової діяльності, що знаходяться під впливом ринку і держави, що виконують одночасно роботи в інтересах конкретних корпорацій і державних відомств.

Державні пріоритети в сфері науки й інновацій у розвинених країнах у міру підйому на нові східці науково-технічного прогресу переглядаються й уточнюються. У рамкових програмах наукової політики ЄС, наприклад дослідження, пов'язані з генетичною природою живих організмів, поліпшення якості і продовження життя людини, починають витісняти дослідження, спрямовані на інформатизацію виробництва, послуг і освіти. У США комплекс інформаційних технологій і Інтернет залишаються пріоритетом високого рівня.

У розвинених країнах 25% трудових ресурсів сьогодні зайнято в сфері науки і високих технологій. У США 8% населення створюють понад 20% ВВП, а країна витрачає на НДДКР близько 40% від загальносвітових витрат; близько 66% працюючих сьогодні мають вищу або незакінчену вищу освіту (адміністрація має намір за життя нинішнього покоління довести цей показник до 90%).

Для України, перед якою стоїть завдання модернізації національного господарства і більш ефективного його включення у світову економіку, розвиток науково-технічної сфери має практичне значення. Створення інноваційної системи, що спирається на використання ринкових механізмів і активну державну науково-технічну політику, буде сприяти постійне нарощування вкладень у науково-технічну сферу, освіту, створення лабораторій, інститутів і наукових шкіл у різних сферах досліджень. Це стане основою для розвитку галузей і секторів, заснованих на знаннях, їх довгострокової конкурентоспроможності в рамках національних кордонів і на світових ринках.

2.2 Основні напрямки інноваційної політики ЄС

Для досягнення мети переходу країни на інноваційний шлях розвитку необхідно домогтися підвищення інноваційної активності національної промисловості, адаптувати науково-дослідний комплекс до умов ринкового господарства, підсилити взаємодію державного і приватного секторів. Вирішення цих завдань залежить від вироблення ефективної науково-технічної, інноваційної й промислової політики.

У цьому зв'язку заслуговує на увагу вивчення досвіду Євро-союзу й окремих країн Західної Європи щодо стимулювання інноваційної діяльності, багато елементів якого можуть бути використані в Україні. У ЄС за останнє десятиліття відбулися значні зміни в інноваційній політиці і механізмах стимулювання інноваційної діяльності як на наднаціональному рівні, так і в рамках окремих країн і регіонів. Процвітання Європейського співтовариства в цілому й особливо країн, що до нього входять (основу існування яких складають наукомісткі експортні виробництва і сектор послуг), визначається становищем на світовому ринку. Інноваційна політика - одна зі складових частин політики держави, котра проводить цілий комплекс заходів, спрямованих на розвиток інновацій, що включають забезпечення взаємозв'язку по всьому циклові створення й реалізації інноваційного продукту, а також інтеграцію різних областей політики. Інноваційна політика ЄС є нерозривною комбінацією класичної підтримки досліджень, стимулювання процесів обміну між наукою й економікою, а також формування сприятливих інноваціям рамкових умов.

У Римському, а потім і Маастрихтському договорах було поставлене завдання забезпечення міжнародної конкурентоспроможності ЄС. Вважається, що ЄС як єдине ціле повинне бути здатним до конкурентної боротьби з промисловими співтовариствами інших регіонів світу. Однією з умов, необхідних для досягнення зазначеної мети, є більш рівномірний технологічний розвиток усього західноєвропейського економічного співтовариства. Таким чином, два основних напрямки політики розвитку Європейського співтовариства - соціально-економічна консолідація територій і забезпечення конкурентоспроможності співтовариства як єдиного цілого на ринку високих технологій - є взаємодоповнюючими. У цьому зв'язку природним чином постає питання про проведення ефективної науково-технічної й інноваційної політики Європейським Союзом.

Політиці в області науки, техніки, технологій присвячений об'ємний розділ договору про Європейський Союз - стаття 130 [1]. При цьому в першому ж пункті статті підкреслюється пріоритетність мети досягнення науково-технологічної та інноваційної консолідації ЄС. У даній статті зазначено, що вирішальним фактором збереження передових позицій Західної Європи на світовому ринку є якісний рівень європейської виробничої системи. Етапом, що передував висновку Маастрихтського договору, було прийняття Єдиного Європейського акта, у якому визначені спеціальні заходи для розвитку досліджень і технологічних розробок з метою підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку промисловості Західної Європи в цілому. Власне кажучи, Єдиний Європейський акт являв собою одночасно і базовий закон, і керівництво до дії. У ньому сформульовані правила кооперації між дослідницькими центрами, підприємствами й університетами, порядок організації робіт з рамкових програм і участі в них третіх країн, що не є членами ЄС, умови і процедури висновку контрактних договорів, норми відносин в області фінансування, підготовки кадрів і т.п.

Більш детально дане питання розглядалося органами Європейської Комісії безпосередньо після підписання Маастрихтського договору. У травні 1993 року Комісією було випущено комюніке «Взаємодія між політикою науково-технічного і соціально-економічного розвитку» (№(93)203). У даному документі, що визначив основні напрямки практики Європейського Союзу на період 1994-1999 років, теза про консолідацію двох зазначених напрямків політики одержала розширювальне пояснення. У комюніке вказується, що розрив у рівнях технологічного розвитку окремих регіонів Європейського Союзу значно перевищує розходження економічної природи, яка розділяє ці регіони. Отже, соціально-економічний розвиток відстаючих регіонів, їх «підтягування» до середньоєвропейського рівня повинен узгоджуватися з розвитком там наукомістких виробництв і інноваційним розширенням сфери послуг.

Зміцнення наукових і технологічних основ у промисловості й забезпечення зростання міжнародної конкурентоспроможності співтовариства відповідно до статті 130 віднесені до числа головних завдань науково-технічної політики.

У 2000 році Європейський Союз узяв курс на створення до 2010 року найбільш конкурентоспроможної у світі динамічної економіки, заснованої на знаннях. У цьому зв'язку пріоритетними напрямками діяльності ЄС стали три області: науково-технічна, інноваційна й освітня. Зокрема, до вже існуючої Рамкової програми НДДКР планується додати нову Рамкову програму з конкурентоспроможності й інноваціям (2007-2013 рокам), а також Програму інтегрованих дій щодо безупинного утворення. У розвитку цієї стратегії передбачені кардинальні заходи для зміцнення науково-технічного потенціалу - збільшення витрат на НДДКР із поточних 1,9% до 3,0% ВВП (на 2/3 за рахунок інвестицій приватної промисловості і на 1/3 - державних витрат), а також розширення панєвропейського співробітництва в рамках європейської Рамкової програми НДДКР. Основою нової науково-технічної політики Брюсселя стало створення Європейського наукового й інноваційного простору (очікується, що зростання витрат на НДДКР до 3-х відсоткового рівня дасть додатковий річний приріст ВВП у розмірі 0,5% і призведе після 2010 року до створення щорічно по 400 тис. додаткових робочих місць).

Нові напрямки інноваційної політики сформульовані в документі Єврокомісії «Інноваційна політика: сучасні підходи в контексті Лісабонської стратегії», яка була прийнята в березні 2000 року в Лісабоні і проголосила створення конкурентної економіки знань, що дозволяє забезпечити стійке економічне зростання при створенні нових робітників і місць та наданні соціальних гарантій населенню [2]. У зазначеному документі виділені наступні пріоритети:

поліпшення інноваційного середовища шляхом посилення інноваційної складової всіх напрямків національних політики та їх поступова інтеграція;

стимулювання ринкового попиту на інновації і використання концепції «лідируючих» ринків, що припускає підтримку ринків, найбільш сприйнятливих до нововведень;

стимулювання інновацій у держсекторі, подолання бюрократичного консерватизму державної адміністрації;

Незважаючи на національні розходження в підходах, можна виділити три загальні аспекти інноваційної політики країн Євросоюзу. По-перше, це утворення нових адміністративних структур, заснованих на системному характері інновацій. Ряд країн (Велика Британія, Німеччина) змінили функції міністерств або створили нові міністерства, що займаються питаннями інноваційної політики. У Фінляндії очолювана прем'єр-міністром Рада з наукової і технологічної політики несе відповідальність за стратегічний розвиток і координацію цієї політики, а також інноваційної системи в цілому. В Іспанії уряд сформував у рамках національної інноваційної програми (РЯОПЧОУ - те Іпіедгаїесі Ргодгатте їог Іппоуаіїоп) координаційну структуру в області інноваційної політики під керівництвом прем'єр-міністра.

Внесені також зміни в механізм координації - створені нові координуючі органи (інноваційні ради) чи в компетенцію вже існуючих наукових рад включені питання інноваційної діяльності.

По-друге, визнання на урядовому рівні інновацій як життєво важливого фактора економічного розвитку, проведення широкої урядової кампанії з проблем нововведень, активізація діалогу між науковим співтовариством, промисловістю і громадськістю.

Практика проведення інформаційних кампаній поширена у Великій Британії і Німеччині. В Іспанії створений Форум інформаційного суспільства, одним з головних завдань якого є стимулювання координації діяльності уряду та різних промислових і громадських організацій при розробці Національного плану дій зі створення інформаційного суспільства.

По-третє, використання нового механізму прогнозування і вироблення пріоритетів «Форсайт» ("Рогезідпі;") для формування національної інноваційної стратегії. Його мета - визначити стратегічні напрямки досліджень і інновацій, необхідні для підвищення конкурентоспроможності країни [3, с. 77].

Заходи щодо координації проведені також на рівні ЄС. У Європейській раді в 2002 році відбулося об'єднання рад по внутрішньому ринку і промисловості та дослідницьким радам у Раду з конкурентоспроможності. У рамках Єврокомісії проходять регулярні зустрічі Групи комісарів із проблем зростання, конкурентоспроможності, зайнятості й стійкого розвитку.

Велике значення для координації національних інноваційних політик мають заходи ЄС зі збору, аналізу, оцінки й поширенню інформації про стан інноваційної діяльності в країнах-членах і найбільш успішних прикладах інноваційної політики. У їхньому числі:

тренди інновацій у Європі (1тіе Тгепсі Спагі оп Іппоуапоп іп Еигоре) - поширення успішних прикладів інноваційної політики;

* Європейський інноваційний рейтинг ЕІ8 (Еигореап Іппоуапоп 8согеЬоасГ) - щорічні дані про стан науки, техніки, інноваційного поводження компаній і інноваційного середовища;

спеціальні обстеження конкретних аспектів інноваційної політики, включаючи відношення компаній до нововведень Інно-барометр (Іппопагошеїег);

діяльність електронної служби інформації ЄС з НДДКР та інноваційній політиці - СОЯБІ8, у рамках якої надаються також зведення про можливості використання результатів робіт із проектів ЄС (Тесшіоіоду Магкеїріасе).

Усі ці інформаційні заходи виходять за рамки програм НДДКР, що фінансуються з фондів ЄС, і охоплюють всю інноваційну діяльність країн Західної та Центральної Європи. У 2003 році Європейська Комісія розробила «дорожню карту» (план конкретних дій щодо стимулювання інвестицій у НДДКР), що передбачає зміну пріоритетів в інноваційній політиці країн ЄС, мета яких:

підвищення ефективності державної підтримки досліджень і інновацій, забезпечення необхідними кадровими ресурсами, поліпшення дослідницької бази в державному секторі, посилення стимулюючого ефекту державного фінансування на інвестиції в НДДКР частки бізнесу;

переорієнтація державних ресурсів на дослідження й інновації шляхом збільшення ефективності державних витрат, поліпшення правил державної допомоги бізнесу і державним контрактам;

поліпшення інноваційного середовища, зокрема, охорони інтелектуальної власності, правил конкуренції, фінансових ринків і податкових систем.

Нові напрямки стратегії Євросоюзу в області інноваційної політики одержали розвиток у його шостій Рамковій програмі НДДКР. Ця програма з бюджетом 17, 5 млрд. євро (збільшення на 17% у порівнянні з п'ятою Рамковою програмою) передбачає створення єдиного Європейського дослідницького простору (ЄДП), що дозволило б об'єднати ресурси всіх європейських держав, у тому числі країн-кандидатів на вступ у ЄС, а також Росії, України, держав СНД і інших третіх країн. Концепція ЄДП передбачає:

створення наукового простору без національних кордонів, що дасть можливість згладити розходження в рівнях наукового й інноваційного розвитку країн-учасниць, підняти конкурентоспроможність ЄС, збільшити кількість нових робочих місць;

підвищення ефективності використання фінансових ресурсів для залучення інвестицій в інноваційну сферу;

розширення мобільності науково-технічних кадрів, особливо молодих вчених і жінок, більш активне залучення фахівців із третіх країн. Створення єдиного Європейського наукового й інноваційного простору (ЄНІП) передбачає залучення в нього не тільки старих, але і нових членів ЄС, а також держав, що підписали угоду про науково-технічне співробітництво з Євросоюзом. У 2001 році такі угоди були підписані з Росією, Україною, Мальтою й Індією.

Шоста Рамкова програма НДДКР має дві основні статті витрат: програми ЄС зі створення ЄНІП (16,27 млрд. євро) і програми Євратому з ядерної енергетики (1,23 млрд. євро). Роботи з Рамкової програми підуть у трьох напрямках: інтеграція досліджень ЄС (13,345 млрд. євро), структурування ЄНІП (2,605 млрд. євро), зміцнення засад ЄНІП (0,32 млрд. євро). У програмі інтеграції досліджень виділено сім пріоритетів, на які передбачається затратити 11,285 млрд. євро, у тому числі, млрд. євро:

створення інформаційного суспільства - 3,6 (включаючи 90 млн. євро для участі країн СНД, країн Південної Європи і країн, що розвиваються,);

науки про життя, геноміка і біотехнологія для охорони здоров'я - 2,26;

нанотехнології й нанонауки, «інтелектуальні» багатофункціональні матеріали, нові пристрої і виробничі процеси -1,3;

аерокосмос - 1,1;

якість і безпека продуктів харчування - 0,685;

захист навколишнього середовища і створення екосистем - 2,12;

* населення великих міст і проблеми керування в суспільстві, заснованому на знаннях, - 0,225.

Серед відзначених пріоритетів основне місце займає програма створення інформаційного суспільства (35% загального обсягу фінансування тематичних досліджень), далі йде програма біотехнологічних досліджень і робіт в області генома, нанотехно-логії й нові матеріали, глобальні зміни екології. Спеціальні програми передбачені для малих і середніх фірм (передбачається підвищити ступінь їхньої участі в проектах з 10 до 15%). Окрема програма присвячена стимулюванню інновацій. Вона спрямована на надання допомоги підприємницькому сектору, а також вченим у реалізації результатів досліджень, трансформації їх у нові інвестиції і робітничі місця. Особливі міри передбачені в таких областях, як інтелектуальна власність, доступ до ризикового капіталу і пошук партнерів в інших країнах-учасницях.

Виконання попередніх рамкових програм здійснювалося в основному шляхом реалізації спільних проектів. Однак нерідко після їхнього закінчення консорціум партнерів розпадався, і в більшості випадків проекти не досягали «критичної маси», необхідної для досягнення реального ефекту. Тому в шостій Рамковій програмі передбачене використання і нових інструментів, у тому числі інтегрованих проектів, мереж з обміну досвідом, спільного проведення національних програм країн - учасниць ЄС і асоційованих держав (у відповідності зі статтею 169 Договору про установу ЄС). Мета цих нововведень - мобілізація науково-технічного потенціалу європейських країн.

Підсумком кожного інтегрованого проекту на відміну від проектів попередніх рамкових програм повинні бути конкретні результати, тобто інновації. Проекти повинні носити в основному полідисциплінарний характер, у них можуть бути задіяні як мінімум три учасники з трьох старих чи нових членів ЄС. Основна увага приділяється малим і середнім організаціям.

Мета мереж з обміну досвідом - підвищення якості НДДКР шляхом не тільки об'єднання «критичної маси» ресурсів, але і накопиченого досвіду. Завдяки плануванню спільних робіт мережі покликані допомогти перебороти розрізненість і фрагментарність європейських наукових досліджень. Серед основних завдань - ліквідація організаційних, культурних і кадрових бар'єрів на шляху довгострокової інтеграції наукового потенціалу учасників мережі.

Хоча стаття 169 Договору про установу ЄС, що передбачає спільне проведення національних програм країн-учасниць і асоційованих держав, була присутня й у п'ятій Рамковій програмі, вона дотепер не використовувалася. Дана стаття є найбільш діючим інструментом для створення єдиного Європейського дослідницького простору, оскільки дозволяє країнам-кандидатам брати участь у шостій Рамковій програмі на тих же умовах, що і повноправним членам ЄС. Аналогічні права надані і міжнародній організації, яка представляє європейські інтереси. Крім того, треті країни отримали доступ до напрямків, реалізованих через спільні проекти і мережі з обміну досвідом. Намічено фінансування і для учасників програми «Міжнародне співробітництво» (ЇЇЧСО).

У рамках 7-ї Рамкової програми НДДКР ЄС на період з 2006-2010 року намічений подальший розвиток європейської кооперації з найбільш передових науково-технічних напрямків, у числі яких: побудова інформаційного суспільства (головний тематичний пріоритет), біотехнологія і геноміка, нанотехнологія і нові матеріали, космос, безпека і т.д. В організаційному плані співробітництво буде йти по наступним напрямках:

створення центрів «переваги»;

запуск технологічних ініціатив («платформ», «карт» і т.д.);

стимулювання фундаментальних досліджень шляхом розвитку конкуренції між дослідницькими групами;

створення умов для запобігання відтоку кадрів і для залучення найбільш кваліфікованих закордонних дослідників;

розвиток дослідницької інфраструктури;

* поліпшення координації національних програм НДДКР. На відміну від 6-ї Програми, що концентрує зусилля на створенні і структуруванні єдиного інноваційного простору, у 7-ій Програмі основний акцент буде зроблений на стратегічних тематичних напрямках з урахуванням інтересів приватного бізнесу. Передбачене подвоєння єдиного дослідницького бюджету стане «локомотивом» збільшення витрат на НДДКР як у державному, так і приватному секторах.

Завдяки активізації співробітництва в Західній Європі на базі європейських програм («Рамкова програма НДДКР ЄС», «Еврика»), «технологічних платформ», міжнародних бізнес «дорожніх карт» утворяться міжнаціональні дослідницькі мережі. Уже сформувався міжкраїнний європейський кластер новітніх технологій, що представляє собою інноваційний «коридор», котрий простягнувся від «Силіконового нагір'я» в Ірландії через «Лондонський трикутник», Париж до Північної Італії з відгалуженням у країни Північної Європи. Надалі він може одержати продовження на країни - нові члени ЄС.

На національному рівні найбільш кардинальні зміни відбуваються в інституціональному розрізі:

наукова політика і, частково, промислова і регіональна інтегруються в інноваційну політику, інноваційна політика переноситься на регіональний рівень;

зростає роль держави у створенні сприятливого інноваційного середовища;

з'явилися нові форми співробітництва і партнерства приватного

бізнесу, держави й академічних кіл;

держава стимулює прямими і непрямими методами кооперацію, націлену на комерціалізацію результатів НДДКР і розширення попиту на результати діяльності державних дослідницьких центрів (так званий «третій потік», після підтримки НДДКР і освіти);

державний сектор НДДКР зазнає значної трансформації, спрямованої на підвищення ефективності асигнувань на НДДКР (передача частини державних наукових лабораторій університетам, введення зовнішнього керування, приватизація і т.д.);

університети відходять від класичної схеми «наука + освіта» до схеми «наука + освіта + інноваційний бізнес». Створюються нові структури (фонди, різні форми партнерств із приватним національним і іноземним капіталом), що сприяють зміцненню наукової інфраструктури університетів і розширенню підготовки наукових кадрів;

зростає роль регулювання (економічне, соціального, адміністративного) у стимулюванні інноваційних процесів, особливого значення набувають охорона інтелектуальної власності й антимонопольне регулювання;

окремий напрямок в інноваційній політиці держави займає діяльність з пропаганди проблем науково-технічного й інноваційного розвитку серед широкої громадськості;