Інноваційні перспективи України

У 1990 р. питома вага аспірантів першої групи до всіх аспірантів становила 0,7 , а вже у 2004 р. - всього 0,44, що означає масову переорієнтацію України на підготовку кадрів, які представляють гуманітарний розвиток. Що стосується випуску аспірантів, то відповідна тенденція за вказаними галузями наук має майже однакові показники, відповідно 0,73 та 0,45, тобто випуск аспірантів 2004 р. становив за галузями наук першої групи всього 61% від рівня 1990 р.

Що стосується співвідношення кількості докторантів за галузями наук, то даних за вказаний період з 1990 р. немає, а є за період з 2000 р. по 2004 рік. Якщо брати цей період, то тенденції мають ту ж спрямованість. Питома вага докторантів по першій групі становила у 2000 р. 49%, а вже у 2004 р. - всього 0,4. Що стосується тих докторантів, які закінчили докторантуру, то тенденція аналогічна: з 0,6 у 2000 р. до 0,46 у 2004 р. Це повністю співпадає з тенденціями по аспірантах, що остаточно засвідчує про переорієнтацію в підготовці кадрів вищої кваліфікації соціально-гуманітарного спрямування. При цьому характерним є те, що випуск докторантів по першій групі наук упав усього за чотири роки (2000-2004 рр.) на 30 %. Що стосується випуску аспірантів, то чисельність їх за останні чотири роки зросла на 4%, але слід при цьому враховувати, що чисельність випуску всіх аспірантів зросла за ці ж чотири роки аж на 18%.

Важливо враховувати, наскільки ефективним є інститут підготовки кадрів вищої кваліфікації через аспірантури та докторантури. Якщо звернутися до даних статистики з цього приводу, то ми побачимо що у 1990 р. тільки 17% аспірантів захистили дисертації в ході навчання в аспірантурі. В 2004 р. таких було 18%, тобто, фактично, на тому ж рівні залишився працювати інститут аспірантури як в умовах планової, так і ринкової економіки, що свідчить про те, що ринкові мотиви і ринкові механізми або не впливають на хід підготовки кандидатських дисертацій, або від них взагалі не залежать, а тому з метою підвищення ефективності роботи аспірантури необхідні інші нові підходи, які за останні 15 років не змінилися. Що стосується підготовки докторських дисертацій і докторів наук через докторантуру, то ефективність діяльності її значно знизилася. Якщо у 1991 р. у термін докторантури захищалось 30% докторантів, то в 2004 р. таких було всього 17%, що майже в два рази менше. Це означає, що інститут докторантури в новій економічній моделі, тобто в умовах ринку взагалі знизив ефективність і вимагає серйозного перегляду, оскільки в окремі роки, наприклад у 2000 р., захистилося в термін докторантури всього 9% випускників. Такі негативні тенденції не могли не позначитися на якості наукових кадрів, зайнятих науковою діяльністю за віковим складом. У нас є можливість проаналізувати тільки період 2002 - 2004 рр. і то він дає негативну картину. Якщо взяти розподіл дослідників за віком, то в 2002 р. тих, кому було за 60 років, тобто пенсійного віку - 16%, а вже у 2004 р. їх було 18%. Що стосується розподілу дослідників до 50 років, то у 2002 р. їх було 51%, а в 2004 р. -50%. Особливо негативні тенденції в чисельності дослідників у віці 30-39 років та 40-49 років, тобто найбільш активних і працездатних. Якщо в першій вказаній групі у 2002 р. таких було 12802 чол., то в 2004 р. - 12431 чол., тобто на 3% менше всього за два роки. У віковій групі 40-49 років тенденція зменшення чисельності ще вразливіша - з 20689 чол. до 18423 чол., тобто спад становив аж 11%. В свою чергу, збільшується чисельність докторів, яким за 60 років. Якщо у 2002 р. таких було 2182 чол., то в 2004 р. їх було вже 2378 чол., тобто за два роки їх число виросло на 8%, а тих докторів-дослідників наук, яким до 40 років, у 2002 р. було 59 чоловік, то вже у 2004 р. їх стало 53 чол., що на 11% менше і не було жодного доктора до 30 років. При цьому, якщо питома вага тих докторів, що займаються природничими і технічними науками серед докторів-дослідників до 40 років становили 72% у 2002 р., то вже у 2004 р. їх питома вага знизилась до 61%, тобто на 6% пункти.

За кількістю дослідників кандидатів наук по природничих і технічних науках у віці до 40 років теж мала місце тенденція до зниження з 2069 чол. у 2002 р. до 2050 чол. у 2004 р. Звертає на себе увагу значна за своїм значенням наявність працівників-сумісників, які виконують наукові та науково-технічні роботи. Всього їх питома вага у 2004 р. досягла 61%. При цьому цікава статистика щодо кількості докторів наук, які виконують наукові та науково-технічні роботи за сумісництвом і майже в 1,6 рази перевищують кількість тих, які в цілому ці роботи здійснюють. Та ж тенденція і для кандидатів наук. Для них вказаний показник дорівнює майже 1,4 рази. По суті, ці дані показують, що майже всі доктори і кандидати наук мають другу зайнятість із метою збільшення свого заробітку, але наскільки така система зайнятості є продуктивною - існує питання. Відповідь на нього є однозначною - це результат невдоволеності системою оплати праці наукового працівника, а тому змушеність бути вмонтованим в певні стосунки сітьового сенсу, що в більшості випадків не дозволяють отримати додаткові результати. Через те, на порядку денному питання про продовження тенденції подальшого скорочення фахівців, що виконують наукові та науково-технічні роботи (з 1995 по 2004 рр. їх чисельність скоротилась на 41%) чи реформа системи оплати праці, яка б дозволяла не займатись сумісництвом, а дбати про результати праці на основному місці роботи. Це дасть можливість концентрувати людські та фінансові ресурси на інноваційному шляху розвитку з тим, щоб забезпечити перехід до економіки знань. Разом з тим, йдучи по цьому шляху слід за словами Бісмарка, виходити з мистецтва дипломатії і економічної політики розвитку і відкинути непомірність цілей та неадекватність коштів, а також включити доцільність, адекватність, прагматизм, союзництво.

З усього сказаного вище виходить, що новий модернізацій-ний проект економіки має бути реалізований інновативно-інноваційним шляхом, маючи при цьому основою дирижинський варіант політики зростання через збільшення інвестицій та інновацій з одночасним зростанням ролі і ефективності державних послуг, передусім у реальному секторі економіки. І це не є виключною тенденцією, оскільки ортодоксальний лібералізм у США призвів до конфліктів у багатьох компаніях. Саме у США йде пошук нових форм державного контролю за бізнесом і його правовою відповідальністю. У перспективі слід очікувати ще активнішого пошуку балансу інтересів між приватним бізнесом і державним сектором щодо створення умов для виявлення компетентного державного керівництва та ліквідації підприємницької деморалізації [45]. Останнє в умовах перехідного періоду України виявилося надзвичайно важливим, оскільки нелегітимність діяльності, некомпетентність з боку держави і агресивність щодо привласнення з боку бізнесу, а не розвиток за модернізаційним проектом інновативно-інноваційного спрямування виявилися і багато в чому залишаються домінуючими ще й на сьогодні - у період, коли постало завдання розробки нового модернізаційного проекту, без якого не може відбутися осучаснення як в економіці, так і у суспільстві в цілому.

3.3 Інноваційна стратегія України: напрямкі, завдання, перспективи

Головною рушійною силою сучасного прогресу вже стали знання та технології обміну інформації. Сучасний світ - це світ високих технологій та комунікацій, розвиток та використання яких обумовлюють добробут та процвітання держави. Знання вже не є привілеєм обраних, економічне зростання в країні визначається не лише накопиченими знаннями фундаментальної науки, а, насамперед, можливостями максимально широкого оволодіння ними та їх застосування. Високі темпи здобування та розповсюдження знань забезпечують їх щонайшвидше перетворення у технології та корисні винаходи й спричиняють високі темпи економічного зростання. Кожне новостворене робоче місце в науково-дослідній сфері зумовлює виникнення 7-10 високопро дуктивних робочих місць в економіці. Це дозволяє говорити про успішне формування глобального постіндустріального суспільства, яке об'єднується за рахунок найсучасніших технологій. Однак будь-яке суспільство має певний розподіл. В даному випадку мова йде про лідерів - країни, що здійснили перехід до економіки знань, зробили цей фактор виробництва найдієвішим, найпродуктивнішим, та країни, які цього не зробили і тому втрачають свої позиції у світовому співтоваристві.

За таких умов перед українською державою постає дилема: продовжувати розвиток ресурсоорієнтованої, індустріальної економіки чи спробувати зайняти гідне місце серед європейської спільноти, довівши, що ми здатні побудувати високотехнологіч-ну, інформаційну економіку?

3.3.1 Формування нової господарської парадигми

Сучасні умови розвитку України диктують гостру необхідність розробки економічної стратегії, яка б дозволила українській державі отримати гідне місце у глобальній економіці. На нашу думку, не є сумнівним, що ця стратегія має спиратися, насамперед, на інноваційну компоненту, оскільки інновації передбачають не лише технічно і технологічно нові продукти, але й нові ринки, залучення і використання творчого потенціалу нації.

Характер нової хвилі економічного розвитку світового господарства та міжнародного поділу праці сучасні економісти описують таким чином: згідно з прогнозами усіх провідних аналітичних й інвестиційних агентств світу, трійка лідерів у 20252050 р. буде складатися з США, Китаю та ЄС (див. підрозділ 1.3).

Успішна реалізація цих вимог передбачає вирішення наступних завдань:

вдосконалення системи освіти;

створення інноваційно-технічного забезпечення;

формування розвиненої і достатньо диверсифікованої промислової інфраструктури, здатної акумулювати інноваційні матеріали і технології;

перебудова фінансової системи в такий спосіб, щоб вона була здатна працювати з високотехнологічними і висо-коризикованими компаніями нової економіки.

Україна має велику кількість об'єктивних передумов для того, щоб в умовах нової економічної хвилі відігравати роль провідної країни світу. Це наявність освіченого населення, сировини, інновацій, зручне географічне розташування, новий середній клас, який готовий купувати нові високоякісні товари, та сильне, динамічне підприємництво. Наявність цих складових, а також їх розумне використання мають забезпечити країні швидкий розвиток в процесі формування майбутньої довгої хвилі.

Однак економічна ізоляція для української держави є неприйнятною з ряду причин: по-перше, світовий ринок є величезним джерелом попиту, доступ до якого забезпечить країні швидкий і стабільний розвиток. По-друге, неможливо побудувати постіндустріальну економіку, не освоївши технологічний і професійний базис індустрії Заходу. Протягом найближчих років потрібним є інтенсивний імпорт технологій і професіоналів з Європи та Азії.

Звичайно за таких умов виникає потреба захисту власного ринку, насамперед від експансії азіатських товарів, і це вимагає розробки детальної збалансованої торгівельної політики.

Таким чином, для успішного залучення до глобального постіндустріального світу економічна система Україна повинна відповідати низці нагальних вимог, серед яких:

Необхідність модернізації української енергетики і транспорту, що теж можуть стати важливими ринками збуту для ресурсозберігаючих технологій.

Формування споживчого ринку високої якості. Зараз це формування відбувається локально, там, де виникає досить представницький новий середній клас. Особливо це помітно на секторі послуг (торгівля, освіта, розваги), де формується, з одного боку, дуже якісний попит, а з іншого боку - дуже кваліфікована пропозиція. Однак очевидно, що за певних умов споживчі ринки нової якості будуть формуватися і у виробничих секторах. Про це, зокрема, свідчить ситуація на ринку житлового будівництва.

Головним є те, що по-справжньому інноваційні тенденції неможливо сформувати централізованим рішенням. Потрібні ринкові механізми, що роблять розвиток науки, впровадження її досягнень економічно вигідними, такими, що приносять зиск і науковцю-розробнику, і підприємцю. На жаль, в нашому господарстві такі механізми ще відсутні, а натомість існує ціла низка обмежень для подальшого інноваційного розвитку економіки. Це стало особливо помітним за останні роки.

Фінансові обмеження. Останнім часом відбувається природне зниження рентабельності конкретних проектів, що вимагає збільшення інвестицій в основний капітал, оскільки строк окупності нового проекту став значно довший, ніж раніше. В цей час ситуація на ринку капіталу принципово не змінилася: терміни кредитування не збільшилися, ставки кредитування знижуються дуже повільно. Це спричиняє більш низьку рентабельність українського бізнесу. Також треба враховувати глобальне уповільнення темпів економічного зростання, яке призвело до перерозподілу світових потоків прямих іноземних інвестицій. Так, скоротилися інвестиції до США та Європи, їх місце поступово займає Китай. На тлі таких подій у світі та внутрішньої політичної й економічної нестабільності, інвестиційні потоки до України демонструють стійку тенденцію до зниження.

Нерозвиненість індустріальної бази, що проявляється у вкрай високій залежності економіки від кон'юнктури ринків сировини і енергоносіїв. Це, відповідно, призводить до інфляції витрат. Найбільш явно ця ситуація проявилась останнім часом на ринку нафти, бензину та газу, коли підвищення цін на енергоносії призвели до стрімкого зростання виробничих витрат всіх галузей української економіки, що спричинило і продовжує спричиняти величезні збитки та втрату ринків.

Відсутність продуманої довгострокової стратегії постіндустріального розвитку України, що проявляється у номінальних гаслах напередодні виборів та у реальній бездіяльності протягом останніх років.

У державній економічній політиці переваги здебільшого надаються прямим адміністративним важелям, тоді як фактично відсутніми є непрямі стимули інвестиційно-інноваційного розвитку як на макро-, так і на мікрорівні.

Нерівномірність територіального розвитку. Нагальною є проблема нерівномірного економічного розвитку регіонів та галузеві дисбаланси. Так, схід України і частково північ є більш розвиненими у напрямку базових промислових галузей, більш наукомісткими, тоді як захід тяжіє до сільськогосподарського напрямку. Це теж певним чином відбивається на показниках інвестування та конкурентоспроможності української економіки. Сукупність цих обмежень призводить до того, що рівень загальних інвестицій в національну економіку виявляється нижче необхідного для забезпечення швидкого розвитку господарства. Також не сприяють економічному зростанню країни такі технічні фактори, як: нерозвиненість національного фінансового сектора економіки; практична втрата енергетичної незалежності, недосконалість і зношеність енергетичної інфраструктури; недостатній рівень комп' ютеризації національної економіки, нерозвиненість зовнішньоторговельної інфраструктури і нестабільна національна експортна політика; неврегульованість питань інтелектуальної власності та ін. Також останніми роками спостерігається падіння якості шкільної та вузівської освіти у порівняні з попереднім періодом та все більше відчувається послабшення зв' язку вузівської освіти з конкретними проблемами розвитку економіки [1].

Все це вимагає переоцінки пріоритетів державної політики, орієнтованої на інноваційну перебудову економіки і передбачає суттєві реформи українського суспільства, серед яких:

зміна ролі держави шляхом корекції загальної економічної політики;

створення сучасної інформаційної та телекомунікаційної інфраструктури, у тому числі у соціальній сфері та освіті;

вдосконалення системи освіти, у т.ч. шляхом відмови від фінансування цих сфер за залишковим принципом і за рахунок забезпечення виконання діючих нормативно-правових актів, які встановлюють зазначені нормативи [2];

забезпечення зростання інвестицій в інформаційний сектор економіки;

побудова продуманої, розвиненої та дієвої інноваційної інфраструктури та розробка механізмів щодо її ефективного використання;

6. підвищення конкурентоспроможності національної економіки за рахунок розробки та використання інформації як найпродуктивнішого фактору виробництва. Проміжним етапом формування постіндустріальної економіки є формування пізньоіндустріального суспільства, оскільки є неможливим швидкий та стрімкий перехід від низько технологічного господарства з сировинною орієнтацією до економіки високих технологій. Саме пізньоіндустріальний розвиток, виробництво складної продукції створюють передумови для переходу до інформаційного суспільства та забезпечують всезагальний добробут.

3.3.2 Підвищення національної конкурентоспроможності як напрямок національної інноваційної політики

У сучасному економічному житті конкурентоспроможність є однією з найпопулярніших і найпоказовіших категорій, яка дозволяє оцінити якість не тільки продукції і самого виробництва, але й економічної системи, в межах якої це виробництво здійснюється. Так, найближчими роками країни ЄС сподіваються стати найбільш конкурентоспроможною світовою зоною за рахунок впровадження енергозберігаючих технологій, підвищення якості освіти та зайнятості населення, а, відповідно, і рівня життя та добробуту (див. 2.2). На жаль, Україна з її зовсім не конкурентоспроможною економікою не є рівноправним партнером для європейської спільноти. В процесі підготовки до виборів-2006 багато хто з політиків активно використовує ідею розвитку України як конкурентоспроможної держави. Це вимагає розробки детальної, всебічної економічної політики, спрямованої на досягнення Україною високих показників у цій сфері [див.: 3].

Досить розповсюдженим визначенням терміну "конкурентоспроможність" є наступне: «реальна та потенційна здатність виготовляти та реалізовувати товари чи надавати послуги, які за ціновими та якісними характеристиками є більш привабливими для покупців, ніж товари та послуги інших виробників». Узагальнений характер цього визначення дозволяє застосовувати його як на мікро-, так і на макрорівні. Однак помилково ототожнювати конкурентоспроможність з продуктивністю чи прибутковістю. Конкурентоспроможність свідчить, насамперед, про довгостроковий аспект розвитку, про здатність досягати та підтримувати високі темпи економічного зростання, що, врешті-решт, призводить до високого рівня добробуту населення. Не слід розглядати як прояв конкурентоспроможності інвестиційну привабливість країни для іноземних інвесторів. Насправді цей підхід є обмеженим, оскільки в постіндустріальну епоху найважливішими чинниками економічного зростання стають нематеріальні фактори. Головні позиції тут посідають інтелектуальний капітал та людський фактор. Все частіше починають трактувати конкурентоспроможність як здатність залучати та використовувати інтелектуальний капітал. Саме стимулювання розвитку інноваційного підприємництва та підтримку науки й освіти спеціалісти ЄС обрали як найважливіші напрямки підвищення якості економічного зростання свого угруповання. Здебільшого з урахуванням національних особливостей ці положення мають стати фундаментом для побудови нової української конкурентоспроможної економіки.

У свою чергу фактори, котрі визначають здатність країни до стабільного економічного зростання, лягли в основу розрахунку ІЗК, це: ефективність використання технологій, стан макросере-довища, якість і кількість суспільних інститутів (див. 2.3). Згідно з останнім рейтингом конкурентоспроможності розвитку 2005 р. Україна посіла 84-е місце серед 117 можливих претендентів, поступившись місцем Пакистану і Молдові. У свою чергу, цей показник був сформований з індексів розвитку технологій (85-е), економічного макросередовища (78-те місце) та державних інституцій (90-е). З кожним роком країна втрачає всі наявні раніше переваги, безнадійно відстаючи від провідних країн світу. Так, якщо ще кілька років тому достатньо було провести технічну модернізацію українського виробництва, то зараз створення конкурентоспроможної економіки вимагає глибокого та всебічного реформування всіх складових суспільного життя [див.: 3].

Однак, на думку деяких спеціалістів, серед причин вкрай низького рейтингу важливе місце займає не тільки оцінка активних показників, а ще й так звані експертні оцінки. Мова йде, насамперед, про міжнародний імідж України, про її сприйняття у світі, про настрої підприємців та експертів та про їх обізнаність щодо подій в країні.

По-перше, наша держава має дуже широкі можливості для впровадження технічних інновацій. Саме можливості, оскільки фактично цей процес дуже загальмовано. Однак при створенні необхідних умов Україна - власниця величезного наукового та людського потенціалу - може впроваджувати новітні технології набагато швидше і якісніше, ніж на Заході. Так, мобільний зв'язок, з запізненням з'явившись на території України, сьогодні майже не відстає від стандартів провідних країн світу, те ж саме стосується Інтернету. Створення телекомунікаційних мереж практично з нуля дозволило одразу впровадити більш сучасні й досконалі зразки та не витрачатись на їх модернізацію.

Також Україна, за рахунок власних новітніх технологій, має широкі перспективи у галузі авіабудування, озброєння та високоточної і високотехнологічної воєнної техніки. Найбільший вантажний літак у світі - "Руслан" - саме українського виробництва, попит на який, на думку експертів, має щорічно зростати. Однак це не єдиний можливий продукт експорту авіаційної галузі, активно ведуться розробки військово-транспортного літака АН-70, що не має жодних аналогів у світі.

Завдяки накопиченим інтелектуальним здібностям, великій кількості спеціалістів з найвищим рівнем кваліфікації, молода, але швидко зростаюча галузь, інформаційних технологій має величезний потенціал і демонструє дуже бурхливий розвиток. Це засвідчують такі дані: українська галузь інформаційних технологій збільшила за 2004 р. обсяг експорту продуктів та послуг на 40% і сягнула близько 70 млн. дол. Експортерами на сьогодні є майже 300 вітчизняних компаній, з яких 60% були засновані протягом останніх п'яти років. Також тривають переговори між найбільшими комп'ютерними фірмами України про створення системи компактно розміщених науково-дослідних та виробничих компаній, яка б спеціалізувалась на розробках новітніх комп'ютерних програм та обладнання. Фахівці кажуть про ймовірність побудови "східноєвропейської силіконової долини".

Таким чином, конкурентоспроможність держави не повинна бути лише економічною метою; це, насамперед, національна і політична ідея, яка вимагає формування чіткої, всебічної стратегії дій з її досягнення. Безперечно, вона повинна передбачати координованість дій на всіх рівнях: економічному, політичному, духовному. Невід'ємною складовою конкурентоспроможної економіки є формування стабільного підприємницько-інноваційного сектору, де наявні (і співпрацюють) як великий і середній, так і малий бізнес. А це, в свою чергу, передбачає:

реформування стабільного макросередовища;

якісних суспільних інституцій;

внутрішньої конкуренції та дієвих фінансових інструментів;

сприятливого інвестиційного клімату як для іноземних, так і внутрішніх інвесторів.

Також, без сумніву, провідною на державному рівні має стати політика розвитку людського інтелектуального капіталу. Мова йде про створення економіки знань, де інвестиції спрямовуються до освіти, науки, охорони здоров'я з метою зробити високоосвічену та кваліфіковану людину найважливішим фактором конкурентоспроможності. Так, для економіки, яку називають інноваційною, характерним є таке співвідношення інвестицій до науки, освіти та капітального оновлення виробництва - 1:3:3, хоча до найбільш наукомістких галузей виробництва витрати на НДДКР можуть дорівнювати інвестиціям в основні фонди [1]. А це вимагає не тільки реформування системи державного асигнування, а, насамперед, зміни стратегії управління, яке буде орієнтована на довгострокові інвестиції і результати.

Напрямками такої державної політики мають стати:

всебічна реконструкція системи освіти та науки України з урахуванням сучасних світових вимог;

реформування законодавчої бази таким чином, щоб це відповідало потребам науково-технічного розвитку, у тому числі розробка і прийняття законодавчих актів, спрямованих на захист інтелектуальної власності;

підвищення частки ВВП (державного бюджету), що спрямовується до освіти та науки, посилення контролю за використанням цих коштів;

створення відповідної системи державних фондів, які б сприяли інноваційній діяльності;

побудова інноваційної інфраструктури, спрямованої на підтримку наукомісткого підприємництва, що має містити: технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори та ін.;

забезпечення розробки і впровадження системи застосування пільг при оподаткуванні прибутку підприємств, що спрямовують кошти на фінансування наукових досліджень та інвестуються у інноваційні підприємства.

* створення єдиної державної кредитної установи, яка б здійснювала пільгове кредитування підприємств і підприємців, що працюють у сфері високотехнологічного виробництва.

3.3.3 Структурні реформи та промислова політика

Структурні реформи є одним з найважливіших елементів пакету заходів майбутньої економічної політики, їх цінність полягає в забезпеченні реалізації стратегії суспільного розвитку на середньострокову перспективу, в основу якої покладене уявлення про Україну як рівноправного члена глобальної спільноти. На сьогодні, при збереженні існуючих тенденцій в економіці, країна практично приречена на металургійну та сировинну спеціалізацію, на енергетичну залежність та втрату не залучених і незадіяних людського капіталу та науково-технічного потенціалу. Дотримання такої моделі є дуже привабливим для деяких промислових та фінансових корпорацій, насамперед паливно-сировинних монополій, і означає стримування інноваційного розвитку в країні на багато років.

Світовий досвід доводить, що активна промислова політика як запорука успішних перетворень представляє собою не вузько-галузевий інструментарій модернізації окремих індустріальних виробництв або їх груп, а систему законодавчих, адміністративних, фінансово-економічних державних рішень, заходів і дій з управління розвитком промисловості для забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку країни [4].

Популярним аспектом структурної перебудови економіки називають модернізацію, яку слід визначати не тільки як розвиток сучасних виробничих потужностей, але, скоріше, як подолання технологічної залежності. Мова йде про здатність генерувати передові науково-технічні ідеї та експортувати результати НДДКР. Модернізація означає не повторення технічно-виробничої структури провідних країн, а створення своїх, власних, оригінальних структур, передбачає не просто зростання випуску окремих видів товарів, а створення можливостей для швидкого переключення з одних інформаційних технологій на інші.

Сучасна модернізація не є нарощуванням обсягів виробництва, а означає гнучкість технологій і високу питому вагу в них програмно-інформаційних елементів. Вона передбачає:

формування стимулів, що забезпечують розвиток економіки без державного примусу;

досягнення рівноправного положення, що виключає шлях з примітивної імітації провідних економічних систем світу;

* створення сучасної соціально-економічної системи, що передбачає індивідуалізацію трудових зусиль та підвищення ролі творчого елементу у виробничій діяльності [5]. Модернізація українського господарства має стати проміжним етапом між економікою сучасною, сировинно-орієнтованою, та економікою майбутнього, тобто економікою знань.

Національна промислова політика -- комплекс заходів державного регулювання економічних процесів на галузевому і корпоративному рівні, спрямований на стимулювання інноваційної активності, структурної перебудови економіки й економічного зростання [див.: 6].

Головною метою вітчизняної промислової політики є досягнення Україною високого рівня національної конкурентоспроможності. Досягти цього можна лише в рамках збалансованої системи «сильна держава -- сильний бізнес». Така економічна політика передбачає комунікацію, компроміс і узгодження дій зацікавлених сторін -- держави і приватного бізнесу -- у загальних рамках національних інтересів.

Сучасна промислова політика має комбінувати заходи як так званої "твердої", так і "м'якої" промислової політики, і включати:

опору на бюджетне субсидування і кредитування підприємств пріоритетних галузей;

розвинені механізми непрямого субсидування компаній за рахунок маніпуляцій з валютним курсом, регулювання цін на сировину й енергію, тарифів природних монополій;

залучення прямих іноземних інвестицій, мотивованих зацікавленістю в запобіганні високих тарифів;

орієнтацію на сприяння зростанню конкурентоспроможності національних виробників;

підтримку інвестиційних проектів, що дозволяють приватному бізнесові підвищити рівень ефективності.

Національна промислова політика має підтримувати інфра-структурні та інноваційні проекти. Це виражає так званий принцип "Трьох І": інвестиції, інновації, інтеграція. Завдання держави полягає у створенні умов, за яких інвестиції, інновації й інтеграція (як вертикальна, так і горизонтальна) будуть «притягати» один одного і породжувати проекти, що забезпечують появу на ринку нового продукту або послуги [6].

Так, інфраструктурні проекти дають позитивний ефект не тільки для компанії-інвестора, але й для інших компаній, умови діяльності яких стають більш сприятливими завдяки поліпшенню:

транспортної інфраструктури (включаючи портову і трубопровідну);

інформаційної інфраструктури (включаючи системи супут-никових і оптико-волоконних комунікацій);

освітньої і науково-технічної інфраструктури (системи вузівської та професійно-технічної освіти у взаємозв'язку з науковими установами);

соціальної і комунальної інфраструктури (забезпечення життєдіяльності населених пунктів, де розміщені господарські об'єкти).

Інноваційні проекти, орієнтовані на закріплення країни в перспективних нішах світових ринків, можуть переслідувати дві основні цілі:

створення в рамках вітчизняної економіки механізмів доданої вартості продукції, яка буде конкурентоспроможною за світовими стандартами;

залучення вітчизняних компаній у глобальні ланцюги доданої вартості (за участю закордонних компаній), але не як постачальників матеріальної й інтелектуального "сировини", а як продавців високотехнологічного продукту і професійних послуг. Пріоритетними стратегічними напрямками державної промислової політики, орієнтованої на структурну перебудову економіки у галузевому розрізі, є:

перехід економіки на інноваційний шлях розвитку;

структурна перебудова у промисловому секторі економіки;

підвищення рівня та ефективності інвестиційного забезпечення реалізації структурно-інноваційних перетворень.

Принципи промислової політики:

підтримка інноваційного й інвестиційного процесів заходами податкової і кредитної політики (інвестиційні податкові кредити, режим прискореної амортизації, створення спеціалізованих кредитних фондів, часткове субсидування процентної ставки за комерційними позиками);

надання державних замовлень на високотехнологічну продукцію і проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР);

надання інвесторам, що здійснюють довгострокові проекти, гарантій від несприятливої зміни економічного законодавства і цін, що контролюються державою;

стимулювання експорту продукції шляхом забезпечення доступу до кредитних фондів, повернення частини податків, сплачених на стадії виробництва продукції, і юридичної підтримки експортерів у випадку їхньої дискримінації на зовнішніх ринках, а також при проходженні процедур міжнародної сертифікації їхньої продукції.

Завдання промислової політики та розвитку інформаційного суспільства як інструмента забезпечення стійкого економічного розвитку потребують наступного розташування пріоритетів:

інноваційна політика має найвищий пріоритет і визначає цілі для структурної перебудови промисловості й відповідних інвестиційних рішень у середньостроковій перспективі (5-10 років), сприяючи подоланню кризи виробництва та насиченню вітчизняного ринку конкурентоспроможною продукцією, а в довгостроковій перспективі допомагаючи країні посісти належне місце у європейському співтоваристві.

У структурній перебудові промисловості пріоритет надається формуванню "нової економіки" - високотехнологічному наукомісткому виробництву, виробництву засобів для розвитку матеріальної бази науки, освіти, виховання та культури, а також промисловому виробництву, орієнтованому на забезпечення внутрішніх потреб країни, у тому числі заміщенні імпорту, особливо виробництвам, що мають критичне значення для стійкого розвитку економіки та національної безпеки (у тому числі таким, що випускають засоби для інфраструктури життєзабезпечення населення та економіки у цілому, ТЕК та сировинних галузей, охорони навколишнього середовища). Пріоритет наступного рівня належить виробництвам, що забезпечують найбільш високий мультиплікативний ефект зростання виробництва та зайнятості [4].

У сфері інвестиційного забезпечення структурно-інноваційних перетворень пріоритет має належати вітчизняним фінансовим ресурсам та ефективній грошово-кредитній та податковій політиці. Використовуючи кошти держбюджету, уряд має за допомогою державних закупок товарів та послуг споживчого та інвестиційного призначення здійснювати прямий вплив на розташування виробничих ресурсів. Також у його розпорядженні є численні непрямі методи: пільгові податки та субсидії, заходи щодо підтримки експорту, мита, що обмежують імпорт, стимули для формування конкурентоспроможних фінансово-виробничих структур та притоку у країну іноземних виробничих інвестицій та ін. Крім того, за наявності у країні природних монополій держава має здійснювати контроль за цінами та їх товарами й послугами.

Стимулювання розвитку фінансової і банківської інфраструктури, що відповідає потребам традиційного та високотехнологічного бізнесу в кредитних ресурсах.

У територіальному аспекті структурної перебудови промисловості пріоритет надається, з одного боку, пом'якшенню диспропорції між економічним розвитком західного та східного регіонів, а з другого боку - використанню потенціалу міжнародного співробітництва для участі в кооперативних зв'язках, транснаціональних промислових альянсах.

Передбачається створення ефективних механізмів захисту національних виробників від некоректних торговельних практик конкурентів, у т.ч. у сфері контролю за якістю товарів і послуг і використання торговельних марок (брендів).

Диверсифікований підхід до затвердження ввізного і вивізного мита, що припускає пільговий режим у відношенні імпорту критично важливих видів сировини й обладнання і скасування експортного мита на наукомістку продукцію.

* Регіональні аспекти промислової політики мають передбачати як вживання заходів у сфері компетенції регіональних органів влади, так і ідентифікацію напрямків вдосконалювання промислової політики на національному рівні. Це дозволить отримати в результаті не тільки підвищення конкурентоспроможності регіональних виробників, а й зростання добробуту жителів регіону і податкової бази регіональних бюджетів.

В результаті виконання зазначених вимог можуть бути здійснені наступні перетворення:

забезпечення пріоритетного розвитку та модернізації обробної промисловості та перетворення високотехнологічних галузей на стимул прискореного становлення постіндустріальної економіки;

здійснення прискореного заміщення низько- та середньо-технологічних виробництв високотехнологічними;

здійснення масового випуску технічно складної продукції, у тому числі доступних для пересічного споживача товарів тривалого вжитку;

створення повноцінної інноваційної інфраструктури;

створення необхідних умов для модернізації традиційних індустріальних виробництв та одночасне формування механізмів і стимулів руху до модернізованих постіндустріальних галузей.

Забезпечення структурних зрушень в економіці Сучасний стан української економіки характеризується наявністю системних диспропорцій, що зумовлено домінуванням сировинної складової, знеціненням інтелектуальної праці і є визначальною перешкодою для формування інноваційної економіки. Основою подолання системних диспропорцій мають бути структурні зрушення в економічній системі, у першу чергу, у споживчому попиті, трудовому факторі, структурі капіталу та ВВП. Важливіші заходи цього напрямку передбачають значне підвищення мінімального розміру оплати праці, що викличе зростання платоспроможного попиту та забезпечить додаткові надходження до державного бюджету. В результаті будуть створені умови для природного підвищення оплати праці у бюджетному секторі. Також держава має пред'явити додатковий попит на продукцію інформаційного сектору економіки, що може бути втілено у формі держзамовлення продукції інформаційного сектору економіки, у тому числі наукомісткої продукції. Підтримання таким чином розвитку інформаційного сектору дозволить сприяти загальному зростанню пропозиції інформаційних послуг, що, у свою чергу, викличе додатковий попит з боку населення та інших господарюючих суб'єктів.

Стосовно структури зайнятості, дуже важливим завданням є створення передумов для випереджального зростання кількості зайнятих інтелектуальною працею, у тому числі в інформаційному секторі економіки. Це, в свою чергу, сприятиме якісній зміні характеру праці. Основу даної програми складає система заходів з підвищення доходності та привабливості інтелектуальної праці, створення умов для перерозподілу суспільного багатства на користь працівників наукового сектору, а також зайнятих у виробництві інформаційних та науково-технологічних продуктів. Так, запропонована нещодавно в Росії державна програма містить положення, відповідно якому середня заробітна платня у науковому секторі має складати не менше ніж 1 тис. дол. Крім цього, необхідно створити механізми державного забезпечення додаткової освіти та перепідготовки кадрів, а також сприятливої політики щодо тих господарюючих суб' єктів, які створюють високоприбуткові, наукомісткі робочі місця, впроваджують самостійні програми перенавчання та підвищення кваліфікації кадрів.

Стосовно механізмів зі зміни структури капіталу, то метою цього є створення правових та економічних передумов для гарантій і випереджального зростання інвестицій у розвиток високотехнологічного та інформаційного секторів економіки. Основою цього має стати система заходів, спрямованих, насамперед, на розвиток інституту інтелектуальної власності й стимулювання пріоритетного зростання інвестицій до зазначених секторів економіки. Так, Департамент інтелектуальної власності України констатує, що у 2004 р. кількість заявок про винаходи зменшилась удвічі в порівнянні з 2003 р. і опинилась на рівні 2000 р. За офіційними даними, від недостатнього захисту інтелектуальної власності Україна щороку втрачає близько 1 млрд. дол. Важливі заходи з розвитку інституту інтелектуальної власності мають містити забезпечення правового захисту об' єктів зазначеної власності і, відповідно, створення сприятливих умов для збільшення виробництва таких об'єктів (ноу-хау, наукомісткі технології та відповідна продукція). Крім того, вказані заходи мають охоплювати і економічне стимулювання придбання та використання об'єктів інтелектуальної власності господарюючими суб'єктами, у тому числі через послаблення податкового тиску на підприємства, що працюють у сфері науки та високих технологій, підтримку малого бізнесу, що є основним інкубатором інновацій, правовий захист підприємств високотехнологічного та інформаційного секторів. Вказані реформи можуть бути реалізовані за рахунок наступних заходів:

створити, з метою фінансування, Банк Розвитку, іпотечні установи, страхові та пенсійні фонди, а також залучати до інноваційних процесів капітал іноземних банків;

розробити стимули та механізми перетворення заощаджень населення на довгострокові інвестиції;

створити умови, стимули та механізми пріоритетної концентрації фінансів в сегментах постіндустріальної економіки;

розвивати бюджетні та податкові стимули інноваційного розвитку;

розробити інструментарій з недопущення надмірного витоку національного капіталу за кордон;

залучати у процеси модернізації фінанси та інноваційний потенціал малого бізнесу; сприяти взаємодії малого бізнесу та великих корпорацій;

Також необхідним вважається здійснення змін у структурі ВВП з метою забезпечення передумов для випереджального зростання виробництва у наукомісткому та інформаційному секторах економіки. Найважливішими заходами у цьому напрямку мають стати, насамперед, створення та використання механізмів трансформації економічних ресурсів в інвестиції в на-укомісткі виробництва та в інформаційний сектор економіки. Таким механізмом може стати спеціальний державний інноваційний фонд або мережа (система) таких фондів, що може стати інституційною основою державної підтримки гуманітарного (наука, освіта, культура) та інформаційного секторів економіки. Ця структура має стати одним з джерел ресурсного забезпечення іншої групи програмних заходів, які пов'язані з фінансуванням інноваційних проектів у галузі інформаційних та комунікаційних технологій.

3.3.4 Розвиток інформаційного та гуманітарного сектору як умова формування інноваційної політики

Вирішення завдань з реалізації вказаних структурних зсувів в економіці для подолання її системних диспропорцій і створення умов для формування інформаційного суспільства передбачає активну державну політику щодо інформаційного та гуманітарного секторів економіки. Це вимагає реформування державної політики розвитку інформаційного сектору, до якого відноситься комплекс наукомістких високотехнологічних виробництв, в продукції яких, за технологією та доданою вартістю, значною мірою переважає інтелектуальна праця та інформація.

Як вже було зазначено, модернізація виробничо-галузевої структури передбачає трансформацію здебільшого сировинної економіки в економіку, орієнтовану, насамперед, на обробку, що забезпечує переважний розвиток високотехнологічних наукомістких виробництв. Основою цього напрямку є розробка і реалізація системи заходів і дій у межах державної промислової політики, що пов'язує масштабну інноваційно-структурну трансформацію теперішнього індустріального комплексу та економіку в цілому з рішенням соціальних проблем промислового та господарського розвитку. Одночасно необхідною стає розробка і застосування протекціоністських механізмів, котрі забезпечують підвищення підприємницької активності, конкурентоспроможності продукції та випереджальний розвиток індустрії високих технологій на внутрішньому ринку. Це стосується, насамперед, тих галузей, для яких повна відкритість ринку є руйнівною.

Державна політика підтримки зазначених секторів економіки має включати такі напрямки: 1) структурну політику; 2) грошово-кредитну політику; 3) інвестиційну політику.

Також активна промислова політика, до якої відносять механізми диференційованого оподаткування й антимонопольного регулювання та захисту наукомістких і високотехнологічних виробництв від штучних банкрутств, насамперед у сфері малого бізнесу, який створює високоприбуткові, наукомісткі робочі місця.

Технологічна сфера розвитку постіндустріального суспільства

Провідну роль у процесі постіндустріалізації країни, що передбачає створення технічної бази та її засвоєння, використання та розвиток інформаційних технологій, відіграють бізнес-структури. Однак їхня позитивна роль обмежується природною орієнтацією, в першу чергу, на формування нових та розширення існуючих ринків і, в кінцевому результаті, на отримання додаткового прибутку. Тому основним напрямком державної політики у виробничо-технологічній галузі є проведення орієнтованих на забезпечення державних та суспільних інтересів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, а також реалізація перспективних проектів, котрі не мають очевидної перспективи з точки зору отримання прибутку.

Важливим аспектом технологічного забезпечення реалізації цього напрямку є виділення в якості пріоритетних тих галузей розвитку постіндустріального суспільства, в яких Україна має випереджальні позиції у порівняні з іншими країнами та спроможна розробити та вивести на ринок конкурентоспроможні рішення. Такі галузі мають стати основою технологічної спеціалізації країни в майбутньому розподілі праці. Це такі галузі: авіабудування, розвиток інформаційних технологій та ПЗ, біотехнології, нанотехнології, оптоелектроніка, транспорт, машинобудування та ін.

Побудова моделі інноваційного суспільства передбачає аналіз об'єктивних та характерних критеріїв вступу до нової постіндустріальної інформаційної економіки, серед яких:

створення та розвиток ринку інформації та знань як факторів виробництва, перехід інформаційних ресурсів суспільства у реальні ресурси соціально-економічного розвитку, фактичне задоволення потреб суспільства в інформаційних продуктах та послугах;

зростання ролі інформаційно-комунікаційної інфраструктури у системі суспільного виробництва, становлення та домінування в економіці нових наукомістких технологій, засобів обчислювальної техніки та телекомунікацій;

зміна пріоритетів від безпосередньо матеріального виробництва на користь діяльності, що пов' язана з виробництвом, споживанням та зберіганням інформації (витрати на зберігання, передачу та переробку інформації більше за аналогічні витрати, наприклад, у галузі енергетики та інших домінуючих галузях);

випереджальне зростання галузей, пов'язаних з виробництвом інформації, знань, інформаційних послуг (телекомунікаційної, комп' ютерної, телевізійної). Вони мають стати головним джерелом нових робочих місць, домінувати у економічному розвитку;

посилення тенденцій до розкрупнення виробництва;

зайнятість в інформаційному та наукомісткому секторах економіки більшої частини працездатного населення;

збільшення різноманіття у типах техніки, товарному асортименті та різновидах послуг;

відхід від централізованих та директивних методів управління;

експонентне зростання обсягів інформаційних потоків, швидке скорочення часу подвоєння інформації (сьогодні це відбувається щорічно, фахівці визначають це як "інформаційний вибух") [4];

перетворення інформації на одну з головних соціальних цінностей, що поєднує суспільство, у головний продукт виробництва та основний товар;

глобалізація світового ринку інформаційних послуг та технологій бізнесу;

формування єдиного інформаційно-комунікаційного простору як частини світового інформаційного простору;

орієнтація на людські ресурси - на відміну від індустріального суспільства, що характеризується, насамперед, підвищенням ефективності виробництва за рахунок експлуатації техніки для механізації робочого процесу;

підвищення рівня освіти, науково-технічного та культурного розвитку за рахунок розширення можливостей систем інформаційного обміну на міжнародному, національному та регіональному рівнях;

створення ефективної системи забезпечення прав громадян на вільне отримання та використання знань та інформації.

Технологічною основою інформаційного суспільства є телекомунікаційні та інформаційні технології, які обумовлюють економічне зростання, виступають умовою існування вільної демократичної держави, визначають рівень НТП та спричиняють в результаті сутнісну трансформацію суспільства в цілому.

Серед ознак зміни суспільства у бік інформатизації та вступу його на постіндустріальну стадію особливу роль відіграє рівень розвитку, розповсюдження, якості, доступності інформаційно-комунікаційних технологій. Тому необхідними умовами відповідності рівня інформатизації вимогам суспільства знань є: функціональна повнота інформаційно-технологічного середовища та відповідність інформаційно-технологічного середовища цілям та завданням інформатизації даного процесу та виробництва в цілому; керованість та координованість процесів інформатизації, а також стандартизація елементів інформаційно-комунікаційних технологій; інтеграція інформаційних ресурсів. Доцільним вважається також гармонійне співвідношення бюджетного та позабюджетного фінансування, приватних інвестицій у проекти щодо створення інформаційних секторів економіки.

Побудова повноцінного інформаційного суспільства, суспільства знань, передбачає обов'язкову підтримку формування та розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури, яка має забезпечувати процеси створення, зберігання, розповсюдження й використання інформації та широкий доступ до неї. Це, в свою чергу, вимагає активного вдосконалення й розвитку телекомунікаційних ресурсів та обчислювальних ресурсів, у тому числі модернізації парків ПК, системного та програмного забезпечення, системи сервісного обслуговування.

Бажаним є також створення засобів індивідуалізації спілкування користувачів з інформаційними системами, що дозволить налаштовуватися на інформаційні потреби та можливості конкретних користувачів та сприятиме активному залученню населення до інформаційного суспільства.

Також з метою освоєння інформаційних технологій необхідно поширити увесь спектр послуг, що надаються в країні у галузі освіти та отримання навичок, починаючи від дитячих садків і початкової школи та закінчуючи вищою та спеціальною освітою, після вузівською освітою, курсами підвищення кваліфікації та заходами з залучення окремих соціальних груп до використання інформаційних ресурсів. Безсумнівним техніко-технологічним напрямком інформатизації у цій галузі є забезпечення інформаційно-комунікаційної підтримки процесу набуття знань та отримання навичок. Це потребує забезпечення навчальних закладів всіх рівнів парком обчислювальної техніки і комунікаційною інфраструктурою, а також розробки учбових програм та методик для ефективного набуття практичних навичок.

Також необхідними напрямками державної політики має бути реформування системи освіти у напрямку впровадження ефективних програм дистанційного навчання, орієнтованих на різні прошарки і групи населення, та створення інформаційних технологій, що полегшують пристосування різних груп населення та окремих людей до життя в умовах інформаційного суспільства.

3.3.5 Формування інноваційної інфраструктури та забезпечення відповідної інституційної компоненти

Прогнози різних фахівців на основі аналізу виробничих функцій свідчать, що науково-технічний прогрес як джерело економічного зростання в недалекому майбутньому буде забезпечувати до 90% реального збільшення виробництва (на сьогодні це 65-70%). Оскільки метою інноваційної діяльності є не лише технічна, але й ідеологічна модернізація національної економіки, то досягнути цього можна лише за рахунок поєднання відокремлених ланок "наука" і "виробництво". Лише їх тісна взаємодія, рівноправна співпраця дозволить виробляти продукцію, надавати послуги, які будуть конкурентоспроможними на національному та світовому рівнях.