Інноваційні перспективи України

Є очевидним з оцінок внизу таблиці, що ЄС необхідно зробити ще багато чого для того, щоб досягти рівня конкурентоспроможності, який мається на увазі Лісабонською стратегією. Це особливо очевидно на прикладі чотирьох південних європейських країн, які є відносно слабкими у всіх восьми категоріях. На противагу очікуванням, Іспанія випереджає Італію (члена «великої сімки») в шести з восьми категорій.

Для порівняння, внизу Таблиці 1 ми маємо також оцінку Лісабонського індексу для США. Порівнявши ці показники з відповідними для країн Євросоюзу, ми бачимо, що США не має таких високих показників, як північні скандинавські країни, але розташовується вище 12 членів Євросоюзу практично по всіх напрямах. США має кращі показники ніж вся решта країн, включаючи і скандинавські, в сфері інновацій та підприємницького середовища (обидва ці показника є основними для економічного зростання і конкурентоспроможності)

Слід підкреслити, що Світовий економічний форум у Давосі регулярно оцінює національну конкурентоспроможність і останні роки щорічно надає дуже авторитетні Звіти з конкурентоспроможності (ОІоЬаІ Сотреіїііуепе88 ЯерогГ), які широко використовуються при оцінці інноваційного потенціалу та рівня конкурентноздатності країни. За ці роки спеціальна методологія, яка використовується для вимірювання конкурентоспроможності, розвивалася, і сьогодні цей індекс фактично є синтезуючим підсумком дослідження факторів інноваційного розвитку та зростання конкурентноздатності. Ці окремі явища зібрані разом у вигляді різних індексів, кожний з яких охоплює якийсь аспект в процесі зростання (наприклад, важливість правових регулювань, стабільність макроекономічного середовища) і агреговані, щоб дати один загальний показник конкурентоспроможності [3, с. 14].

Індекс конкурентоспроможності розвитку (ІКР) складається з трьох підлеглих індексів:

технологічного індексу,

індексу державних інституцій,

індексу макроекономічного середовища.

Остання класифікація країн 2005 р. щодо загального ІКР та його складових представлена в Таблиці 2.6. Фінляндія зберігає свої позиції на першому місці. Цим країна зобов'язана найрозвиненішому інноваційному бізнес-середовищу в світі, сильному стимулюванню продуктивності в країні, що дозволяє їй мати дуже високий рівень розвитку. Все це доповнює здорове макроекономічне середовище, тоді як багато інших індустріальних країн мають проблеми в цій сфері. До того ж, Фінляндія має краще інституційне середовище в світі: бізнес-співтовариство функціонує в умовах підпорядкування букві закону, надзвичайно низького рівня корупції, відвертості та прозорості.

США в цьому списку другі, вони сильніші за показником, який характеризує технологічну перевагу і виробництво інновацій в світі. США мають компанії, які активно впроваджують нові технології і НДДКР. Проте ці переваги компенсуються досить слабкими іншими сферами, наприклад, в аспекті макроекономічного середовища. Це не дивує в контексті інтенсифікації інтернаціональних інтересів відносно макроекономічного дисбалансу в країні, особливо в сфері державних фінансів.

Впродовж останніх декількох років скандинавські країни продовжують покращувати свої позиції. Після Фінляндії і США йдуть Швеція і Данія, займаючи 3-е і 4-е місця відповідно. Ісландія і Норвегія йдуть відразу за ними, потрапляючи все ще в десятку кращих, 7-е і 9-е місця відповідно. Ці країни мають характеристики, що роблять їх особливо конкурентними, включаючи здорове макроекономічне середовище і державні інституції, які є прозорими і ефективними. Немає ніяких доказів, що високі ставки податків заважають їм конкурувати на світових ринках або надавати їх населенню найвищі стандарти життя в світі. Велика Британія (13-е) і Німеччина (15-е) продовжують займати привілейовані позиції в загальних класифікаціях. Обидві країни мають найкращі державні інституції, хоча німецьке бізнес-співтовариство розглядає захист права власності в своїй країні та функціонування німецької судової системи як другі в світі. Обидві країни мають сильні позиції за такими показниками, як НДДКР, співпраця між академічним і бізнесовим середовищем, та показниками, які охоплюють використання різних новітніх технологій. Показник Німеччини був би вищим, якби не песимізм його бізнес-співтовариства з приводу короткострокового економічного зростання та існуючий дефіцит державного сектора [див.3: с.15].

Серед десяти країн, які нещодавно вступили до ЄС, лідирує Естонія і займає 20-е місце, попереду деяких «старожилів». Рівень Естонії забезпечений вражаючим проривом від економіки державного планування до конкурентного економічного стану менш ніж за 15 років. Найгірші позиції серед прийнятих членів займає Польща. Як позитивний момент, помітний невеликий прогрес в Польщі: вона перемістилася вгору на 9 позицій на 51 місце з 2004 року.

Ми можемо відзначити помітне поліпшення в рівні конкурентоспроможності за останні роки в недавно прийнятих країнах. Це обумовлено загальними перевагами від членства в ЄС і стимулюванням з упровадження активної позиції з боку уряду в сфері економічних реформ.

На відміну від деяких регіонів, де країни частіше групуються навколо одного або двох лідерів, азіатські економіки розповсюджуються на весь список, що визначає їх різний рівень розвитку і потенціал зростання. Лідерами регіону є азіатські «тигри», зокрема Тайвань і Сінгапур, що займають 5-е і 6-е місце відповідно. Дещо нижче, на 12-му, розташовується інша східна країна - Японія. На японські позиції негативно впливає погіршення державних фінансів. Проте недолік Японії у фіскальній дисципліні повністю компенсується вагомою позицією в технологіях. Особливо високі показники спостерігаються в НДДКР, впровадженні технологій на рівні фірм, реєстрації патентів, де рівень країни другий після США з невеликим відставанням.

Китай та Індія, що займають 49-е і 50-е місце відповідно, значно поліпшили свої позиції за останні роки. Так, Китай піднявся на три позиції, за цей час Індія поліпшила свої позиції на п'ять рядків. Китайський уряд прагнув справитись із зростанням кредиту, і посиленням попиту, що призвело до інфляції в 2004 році.

Індійська позиція визначена, в першу чергу, високим коефіцієнтом технологічного індексу. Збільшення інтересу до високотехнологічних секторів, що спостерігається в останні декілька років, звичайно ж, піднімає загальні настрої бізнес-співтовариства. Однак існують побоювання відносно Індії, що невеликий прогрес, зроблений у фіскальному регулюванні, спричинить низький ступінь проникнення нових технологій і низький рівень вищої освіти. Ті ж дві проблеми існують і в Китаї. Обидві країни продовжують залежати від слабких інституційних змін, що перешкоджає їх підйому на вершину списку, де зосереджені найбільш конкурентоспроможні економіки в світі. Країни одержують вигоду від комбінації компетентного макроекономічного управління і суспільних інститутів, які визнані ЄС прозорими і ефективними. I дійсно, тільки вісім з 25 членів ЄС мають вищі оцінки з індексу суспільних інститутів [3, с.13-15].

В 2002 р. Європейський Саміт в Барселоні поставив мету до 2010 року збільшити розмір НДДКР до 3% ВВП, з двома третинами НДДКР, створюваними бізнес-сектором. Як свідчать європейські експерти "для такої мети в 3% не існує явного виправдання. Сполучені Штати досягли 2,7% зростання НДДКР в 2000 році, так що, можливо, Європейська Рада хотіла забезпечити собі запас міцності відносно до майбутніх досягнень Америки" [4, с.26]. Проблеми, поставлені цими цілями, насправді ще виросли, у зв'язку з демографічними змінами в Європі, конкурентоспроможністю Китаю, що росте в товарах з високою доданою вартістю, Індії в послугах і США, що продовжують домінувати у таких високоінтелектуальних галузях, як ІКТ і біотехнології [див.: 4, с.26-28].

Для Лісабонського і Барселонського самітів НДДКР займають центральне місце у виробці інноваційної політики для досягнення такої мети, як становлення в Європі найбільш конкурентоспроможної економіки знань в світі. Розвиток НДДКР також вимагає зростання частки населення з вищою освітою, разом із збільшенням числа вчених та інженерів. Проте креативна, заснована на НДДКР діяльність - не єдина форма впровадження інновацій. Економічні вигоди від створення інновацій залежать і від впровадження нових поліпшених продуктів і процесів великою кількістю фірм, що дозволяє підвищити одержану вигоду від цих інновацій. Прикладом технології, яка може підвищити продуктивність, може служити ІКТ.

Найбільш відомим сумарним індексом інноваційного розвитку в Європі є так званий Європейський інноваційний рейтинг (ЄІР, Еигореап Іппоуаііоп 8согеЬоагсІ (ЕІ8)), що охоплює 25 країн ЄС, а також Болгарію, Румунію, Туреччину, Ісландію, Норвегію, Швейцарію, США і Японію. У 2005 році методологія розрахунку була значно перероблена: кількість груп індикаторів була збільшена з 4 до 5, таким чином, ЄІР вимірює нині 26 ключових показників інноваційної активності:

Інноваційні драйвери вимірюють структурні передумови, що потрібні для розвитку інноваційного потенціалу (5 показників);

Створення знань оцінює рівень інвестицій в НДДКР (5 показників);

Інновації в підприємництві вимірюють рівень інноваційного розвитку на рівні фірми, тобто схильність до інноваційної діяльності на мікроекономічному рівні (6 показників);

Застосування оцінює структуру зайнятості та виробництва з інноваційної точки зору та роль інновацій у створені доданої вартості (5 показників);

Інтелектуальна власність оцінює досягнуті результати з точки зору накопичення ноу-хау, особливо це стосується висо-котехнологічних галузей (5 показників, про методологію ЄІР дивись більш детально [6]).

Табл.2.1 Інтегральний індекс конкурентноздатності 2005

Основні показники Європейського інноваційного рейтингу 2005 року представлені у таблиці. Крім розширеного ЄС 25 країн, таблиця наводить дані по старому ЄС 15, США, Японії, а також асоційованих членів ЄС (Швейцарії, Ісландії і Норвегії). Інноваційні лідери Європи - Швеція, Фінляндія, Данія, Германія і Швейцарія - у сукупності мають 60% провідних позицій рейтингу.

Табл.2.2 Європейський інноваційний рейтинг 2005

Доклад ЄІР 2005 пропонує низку прогнозів щодо розвитку декількох ключових індикаторів до 2010 р. (дати реалізації основних завдань Лісабонської стратегії) і 2015 р. Для кожної країни визначені тенденції до 2010 і 2015 року за доступними даними, які використовують три різні припущення:

Минулий індекс зростання країни використовується для прогнозу для кожної країни майбутнього стану і представляє звичайну ("Ьшіпе88 а8 шиаі") або базову тенденцію;

Найвищий очікуваний темп зростання у приблизно рівній групі країн використовується в прогнозуванні потенційної ставки зростання в майбутньому, це дає найреалістичніший прогноз або рівну тенденцію групи. Цей підхід є найбільш застосовним для нових членів і для членів ЄС-15 з низькими показниками у минулому, де виникнуть структурні перешкоди в ухваленні високих темпів зростання за деякими показниками, таким, наприклад, як витрати фірм на НДДКР (ВФНДДКР) і державні витрати на НДДКР, і навпаки, можливий швидший потенційний темп зростання показників високотехнологічного виробництва і інвестицій в ІКТ.

Найвищий очікуваний темп зростання в ЄС використовується для прогнозу стану в майбутньому, в т.ч. визначається можлива максимальна тенденція.

Перший метод (звичайна тенденція) може бути інтерпретований як гірший випадок за відсутності політичних спроб або додаткових інвестицій для виправлення ситуації. Ці результати також є основною лінією для оцінки майбутнього прогресу. «Максимальний» метод дає можливість розглянути найкращий можливий варіант сценарію, але він дуже маловірогідний для більшості країн. Наприклад, майже всі країни знаходять надзвичайно важким або неможливим повторити швидке зростання ВФ НДДКР у Фінляндії у зв'язку з великою різницею в структурі галузей. Другий метод, заснований на кращому представництві з групи країн, може представляти найреальнішу мету для майбутніх дій, тому що його можливо практично застосувати в подібних початкових умовах.

Розглянемо прогноз для розвитку витрат приватного бізнесу на НДДКР. Як ми вже відзначали, мета Барселони досягти 3% НДДКР у структурі ВВП заснована на 1/3 витрат НДДКР, що припадають на державний сектор, і 2/3 витрат, що відносяться на бізнес-сектор, тобто визначає мету в 2% витрат фірм на НДДКР (ВФНДДКР) в ВВП. Основна проблема оцінки майбутнього рівня ВФНДДКР полягає в необхідності враховувати значні відмінності в ВФНДДКР в різних галузях, які коливаються від 1% в галузі виробництва продуктів харчування, туризмі і текстильній промисловості, 3%-4% в автомобільній галузі і більше 10% у фармацевтиці і космічній галузі. З цієї причини, вивчення інтенсивності НДДКР для окремої країни є залежним від розподілу економічної активності по галузях. Країна з індустріальною структурою, заснованою на виробництві продуктів харчування, туризмі і текстилі, матиме нижчу інтенсивність НДДКР, ніж країна з розвиненими автомобільною і фармацевтичною галузями. Це спрацьовує навіть у випадку, якщо країна із структурою, заснованою на харчовій промисловості, текстилі і туризмі, має високі задачі з інтенсифікації НДДКР в цих галузях. Для обліку таких галузевих відмінностей в інтенсивності НДДКР при оцінці національної інтенсивності НДДКР в 2010 і 2015 році беруться недавні дані інтенсивності НДДКР в галузі (загалом за 2002, іноді за 2003 роки), використовуються дані ОЕСР з ВФНДДКР. Дані доступні тільки по 13 країнам з 25 країн членів ЄС, але ці 13 складають 95% від загальної суми ВФНДДКР серед ЄС-25 в 2002 і 93% з ВВП (п'ять найбільших країн - Велика Британія, Німеччина, Франція і Іспанія - складають 75% ВФНДДКР і ВВП). Таким чином, досягнення Барселонських цілей майже повністю залежить від цих 13 членів.

Таблиця дає основну оцінку звичайного росту, використовуючи існуючі національні темпи зростання, і максимально можливу («кращий випадок») оцінку, використовуючи щонайвищі темпи зростання по галузях для 13 країн, для яких дані з НДДКР по галузях є доступними. Результати, одержувані в результаті рівної оцінки по групі, не представлені, тому що 11 з 13 країн, по яких є дані, є або лідируючими, або проміжними. Це робить беззмістовним застосування рівного підходу до групи, який в значній мірі є доречним для нових членів ЄС і слабкіших представників. Використовуючи існуючі національні темпи зростання галузей, інтенсивність ВФНДДКР для всього ЄС-13 може досягти 1,31% в 2010 і 1,31 в 2015 році, що далеко до мети в 2%. Тільки чотири країни можуть досягти і перевищити 2%: Бельгія (2,15%), Данія (2,77%), Фінляндія (2,85%) і Швеція (3, 28%). Існують дуже невеликі очікування поліпшення в інтенсивності ВФНДДКР в чотирьох країнах (Чехія, Італія, Нідерланди і Велика Британія), поки ВФНДДКР тільки зменшується в Польщі та Ірландії.

Табл. 2.3 Оцінка ВФНДДКР у ВВП в 2010 і 2015 роках

ЄС може досягти інтенсивності ВФНДДКР в 2%, якщо інтенсивність всіх галузей у всіх країнах зростатиме з найвищим темпом зростання, характерним цій галузі. Це є дуже маловірогідним. І навіть, відповідно до цього припущення, інтенсивність ВФНДДКР для Італії ледве перевищить 1% (1,02%), яка безпосередньо залежить від існуючого промислового розподілу в Італії, де домінують галузі з низькою інтенсивністю НДДКР [6, с.31].

Очікувана інтенсивність ВФНДДКР для Іспанії залишається нижче 1% (0,88%) з тих же причин. І навпаки, ВФНДДКР інтенсивність для Швеції досягає 4,81%, яка, можливо, надмірна і економічно неефективна. "На підставі цих результатів, ми можемо зробити висновок, - пишуть автори докладу, - що мета в 2% інтенсивності ВФНДДКР нереальна і недосяжна до 2015 року. Це вимагало б масивних і економічно болючих перетворень в структурі галузей в Європі" [6, с.31].

Більш того, автори вважають, що результати прогнозу розвитку ВФНДДКР взагалі демонструють, що мета в 3% НДДКР в ВВП до 2010 року, яка була встановлена на саміті в Барселоні, також не може бути реально досягнута до 2010 або навіть і до 2015 року [6, с.37]. Цей висновок підтверджується, на їх думку, також оцінками темпів зростання для високотехнологічного виробництва і послуг, з якими найбільше пов'язані бізнес-витрати на НДДКР. "Фундаментальна проблема полягає в індустріальному розподілі ЄС, слабкому в галузях з інтенсивними НДДКР. Отже, ЄС не зможе досягти 3% інтенсивності НДДКР без істотного зростання в таких галузях, як, наприклад, фармацевтична, космічна і ІКТ. Вірогідніша мета - це інтенсивність ВФНДДКР 1,5%-1,6% до 2015 року, яка лежить між звичайними базовими оцінками і максимальним темпом зростання" [6, с.37].

Головна перешкода досягненню навіть цього рівня - це низькі темпи приросту ВФНДДКР в трьох головних економіках ЄС: Іспанії, Італії і Великої Британії. Автори дослідження приходять до дуже цікавого висновку. На їхню думку, поліпшення конкурентоспроможності і стандартів життя залежить від набагато більшого, ніж тільки від НДДКР. "Досягнення кращого освітнього рівня важливе для здібності фірм до ведення інноваційної діяльності, зокрема впровадження нових технологій і організаційних методів, які можуть поліпшити продуктивність. Збільшення інвестування в ІКТ, особливо сумісно з організаційними нововведеннями, може також підняти продуктивність як приватного, так і державного сектора. Збільшити середню частку працюючого населення з вищою освітою в ЄС до 30% в 2010, або гарантувати, що 80% молоді матиме як мінімум середню освіту до 2010 дуже важко без узгодженого державного стимулювання". Альтернативою є докладання істотно більших зусиль в «дорослу» освіту і інші види «навчання протягом життя», щоб збільшити рівень кваліфікації працюючого населення [6, с.37].

Корисно буде порівняти вищезазначені результати з власною оцінкою Європейської комісії, яка була представлена в звіті Європейської Ради Весна 2004 «Досягаючи Лісабон: Реформи для Збільшеної Ради» [8]. Звіт освітлює деякі з ключових досягнень з 2000 року, наприклад, створення 6 мільйонів робочих місць, повне і часткове відкриття декількох ключових ринків (телекомунікації, залізничні вантажоперевезення, електрика і газ) і ухвалення сотні «якихось правил, директив і програм» в різних сферах, направлених на досягнення Лісабонської мети. Не дивлячись на це, звіт повідомляє, що існуючі наміри не вдасться реалізувати протягом декількох років, відзначаючи деякі сфери, де прогрес особливо сповільнений. Серед них: слабкість внутрішнього ринку, включаючи зниження виробничої інтеграції, фрагментація внутрішнього ринку на сектори (і ринку фінансових послуг зокрема), фінансові спотворення, направлені на поліпшення міжфірмової конкуренції, недостатній прогрес в створенні організацій для фінансування пенсій і інших соціальних гарантій та неадекватний рівень інвестицій в НДДКР. Все це ставить під питання досягнення мети в 3% НДДКР від ВВП до 2010 року.

2.4 Технологічні прориви і створення "хай-тек" укладів

У 90-і роки ХХ століття в індустріально розвинених країнах сформувався феномен так званої "нової економіки". Він ознаменувався переходом після декількох десятиліть низьких темпів зростання ВВП до істотного зростання продуктивності праці, забезпечення економічної динаміки у всіх секторах економіки. Ці метаморфози пов'язуються зі структурними перетвореннями 80-90-х років, бурхливим розгортанням інформаційної революції і збільшенням доходів ТНК в умовах економіки, що швидко глобалізується. Зростаюча взаємозалежність національних господарств підтримується розвитком світових інформаційних і комунікаційних мереж, тобто глобалізація економіки та ІКТ є тісно пов'язаними. Збільшення доступу до інформації й комунікацій стимулювало глобалізацію виробництва. В свою чергу процес глобалізації підвищує економічну ефективність використання виникаючих "хай-тек" укладів. Прогрес у розвитку інформаційних технологій визначає застосування наукових підходів, що сприяють створенню сприятливих умов для успішного функціонування національних інноваційних систем. Дерегулювання економіки і допущення обмеженого державного втручання сприяло зміцненню життєздатних інститутів, що стимулюють активну конкуренцію, широке поширення гнучких систем керування, а також заохочують розвиток венчурного бізнесу.

Метою підходу, заснованого на розвитку мереж і кластерів, є постіндустріальна трансформація економіки країни. Кластером називають мережу постачальників, виробників, споживачів, елементів промислової інфраструктури, дослідницьких інститутів, взаємозалежних у процесі створення додаткової вартості. За своєю суттю кластери - це сукупність різних підприємств і організацій, пов'язаних партнерськими відносинами по всьому технологічному ланцюжку від видобутку сировини до споживання продукції і послуг. У промисловій політиці Голландії кластери визначаються як мережі постачальників, сплетені навколо підприємства, що утворює ядро. Усередині таких структур, що є по суті своєю мережею або кластером, відбувається не перерозподіл фінансових засобів між учасниками процесу, а узгодження керування фінансовими потоками. У мережах і кластерах вибудовуються відносини не між двома учасниками процесу, а відразу у всій групі. Група підприємств разом з їхніми обслуговуючими фірмами і фінансовими інститутами узгоджує певні правила, яким всі учасники процесу підкоряються.

Результатом співробітництва фірм, які працюють на одному сегменті ринку і пов'язані у технологічному ланцюзі, вигідним для кожної з них, є обмін інформацією про споживачів, що викликає розширення клієнтської бази і зростання масштабів виробництва. Крім того, фірми, що співробітничають, мають можливість використовувати навички, прийоми і технології одна одної, а отже, можливості фірми можуть бути значно розширені, якщо вдається досягти синергії між різними технологічними культурами.

Зараз витрати на проведення досліджень і впровадження інновацій зростають досить швидко й виходять за межі можливостей одного підприємства. В Україні це доповнюється тим, що багато підприємств лише недавно почали виходити з глибокої економічної кризи. Об'єднання і співробітництво в рамках такого об'єднання може допомогти розділити високі витрати і ризики інновацій між учасниками мережі.

Через постійні і швидкі зміни на ринках і в технологіях підприємства змушені приділяти все більшу увагу цим процесам і виявляти здатність до засвоєння інформації, нових технологій, тобто виявляти здатність до навчання. Співробітництво в рамках мережі підвищує можливості кожного підприємства одержувати інформацію про нові технології, методи створення нових технологій і про те, як технології можуть впливати на існуючий бізнес. Це може допомогти підприємствам в адаптації їхньої організаційної структури до нових умов.

Багато важливих технологічних явищ є досить складними для сприйняття персоналом підприємств, включаючи при цьому широкий діапазон наукових і комерційних знань. Це створює потребу в співробітництві між фірмами, котрі працюють у різних галузях знань. Близька інтеграція між ними допомагає переборювати ці проблеми за рахунок доповнення і спеціалізації одна одної.

Визначаючи накладні витрати і плановані обсяги виробництва, фірма (одна чи декілька), інтегрована в мережу, іноді зіштовхується з необхідністю швидкого перерозподілу вільних коштів. Цю можливість може надати утворена навколо неї (них) мережа підприємств (постачальники, посередники, дистриб'ютори і т. д.). Мережі також полегшують взаємодію між великими і малими фірмами, погоджуючи ресурсні переваги перших з пове-дінковими перевагами або творчими можливостями останніх. Властивий мережам ефект підвищення ефективності роботи пов'язаний із природою технологічного знання. Багато видів знання є неявними, тобто важкими для кодифікування. Тому їх важко передавати, використовуючи ринкові механізми. Співробітництво в рамках мережі дозволяє здійснювати передачу такого знання на основі тісної взаємодії і взаємної довіри.

Часто швидкість - істотний фактор для завоювання позиції й просування продукції на ринку. У рамках мережі можна об'єднати ресурси, котрі відповідають рішенню певної проблеми, і тим самим прискорити процес її розв'язання. З другого боку, це може бути важко для однієї фірми. Наприклад, швидке займання певної ніші ринку може залежати від надійності зовнішніх постачальників. У рамках мережі ця проблема розв' язується швидше і простіше.

У рамках міжрегіональних мереж інтернаціоналізація позитивних досягнень через співробітництво в НДДКР може призвести до підвищення ефективності НДДКР і збільшенню їх загальних витрат. У випадку кластера ці переваги підсилюються за рахунок включення в число його учасників (як зрозуміло з визначення) організацій з різних галузей знань, а також за рахунок більш тісної взаємозалежності і зв'язків між ними. Зокрема, кластер є більш пристосованим до передачі між підприємствами некодифікованих знань. Однак є і додаткові вигоди: по-перше, підвищення продуктивності й гнучкості поводження на ринку відбувається за рахунок можливості координації стратегічних планів розвитку всіх учасників кластера. По-друге, підвищення стабільності й стійкості позиції на ринку досягається за рахунок включення споживача, тобто за рахунок можливості враховувати споживчі бажання, обмеження і тенденції їхніх змін. Крім того, за рахунок наявності зворотних зв'язків усередині кластера, наприклад, між постачальниками і виробниками або виробниками і науковими організаціями. По-третє, зниження витрат на придбання і поширення знань і технологій. Можливо, в результаті включення в його склад виробників знань, кадрової міграції між учасниками кластера і безупинного навчання в результаті реалізації формальних і неформальних зв'язків.

Підтримка у формуванні мереж і кластерів із вже існуючих компаній (кластеризація) використовується для того, щоб підняти їхню конкурентоспроможність. В Італії на початку 60-х з'явилися промислові кластери в таких сферах, як текстильна промисловість, ювелірна промисловість, верстатобудування, деревообробка, автомобільна промисловість. Вони процвітали завдяки спільній політиці італійських підприємців і розвилися без допомоги державних установ. Цей приклад - але вже з фінансовою підтримкою з державного сектора - наслідував Європейський Союз і низка країн (наприклад, Франція). Вони здійснили кілька програм, спрямованих на інтенсифікацію створення подібних кластерів на території Європи. У Франції, де використовувався спадний підхід (державне регулювання) при створенні кластерів, перший конкурс-заклик до створення кластерів зібрав 60 проектів, а новий конкурс дозволив підтримати ще 40 нових проектів. Французький уряд надає фінансову підтримку всім проектам, що мають єдині цілі, але використовують різні методи (навчання, трансфер технологій, спільне використання обладнання і працівників і т. д). Такий підхід дійсно є придатним для консолідації економічної структури.

Підтримка створення нових компаній (наприклад, у сфері високих технологій) розглядається як найважливіший напрямок у створенні "хай-тек" укладів. З одного боку, більше 50 % продуктів наукових досліджень, які існуватимуть через 10 років, ще не розроблені, і для більшої частини з них не існує і компаній, що їх робитимуть. З другого боку, невеликі компанії є істотним джерелом створення робочих місць і здатні краще адаптуватися до змін ринку. Отже, для посилення економічного зростання території необхідно проводити заходи, результатом яких буде створення і розвиток нових компаній (наприклад, створення бізнес-інкубаторів, розвиток венчурного фінансування за участю фінансових коштів з бюджетів територій, розвиток правових, фінансових і управлінських послуг та ін.). Даний інструмент є більш прийнятним, коли метою є диверсифікованість або реструктуризація економіки території, хоча він може бути використаний і в інших випадках.

З'ясування природи технологічних та інноваційних проривів передбачає дослідження причин їх виникнення. Так, розвиток інноваційного підприємництва як самостійного напрямку почав спостерігатися з 40-х років у США, а різноманітність його форм з'явилася в 60-80-х роках двадцятого століття.

Десятиріччя 70--80-х років стало періодом структурної перебудови для багатьох розвинутих країн світу. Як результат -- створення нового технологічного базису економіки на основі широкого застосування у виробництві електронно-обчислювальної техніки, яка дала змогу значно збільшити ефективність економічних процесів.

Сполучені Штати Америки.

Потреба у структурній перебудові США найбільш гостро проявилася під час кризи, що виникла в середині 70-х років. Як підкреслюють багато дослідників, починаючи з 40-х і до середини 70-х років у механізмі відтворення поступово відбувалося фізичне і моральне старіння всіх його головних компонентів, а протиріччя, які нагромаджувались, лише тимчасово знімались у процесі циклічних криз надвиробництва [1, с .7]. У 70-х роках ефективність виробництва в США знизилась порівняно з показниками 60-х років, а внаслідок підвищення інвестиційного ризику впав попит на елементи виробничого капіталу. Усе це зумовило старіння технічної бази виробництва. Для підтримання конкурентоспроможності в умовах ринку постала потреба зниження витрат виробництва. Це активізувало попит на нові види ресурсозберігаючої техніки й технологій та зумовило необхідність інновацій в умовах інтенсифікації економіки.

В цей час економіка США зіткнулася з проблемами створення механізмів фінансування, адекватних потребам інноваційного розвитку. Вичерпання власних фінансових ресурсів та залучення позичкового капіталу призвели до погіршення фінансового стану корпорацій США. Адже зовнішні джерела фінансування характеризувалися нестабільністю кредитної системи внаслідок коливання процентних ставок, кризовим станом державних фінансів і високими темпами інфляції.

У цей час на арену інноваційних змагань виходять малі фірми, які більшою мірою можуть забезпечити розробку й впровадження нових досягнень у виробництво. Постала проблема щодо фінансування малого бізнесу, який потребував залучення чогось іншого, ніж позичковий капітал. У такій ситуації завжди знаходились багаті люди, які були готові вкласти кошти у компанії, що стрімко розвивались, але вони відігравали другорядне значення у фінансуванні бізнесу в країні.

Появі й розвитку високотехнологічних підприємств значною мірою сприяла холодна війна, адже фінансування розробок і виготовлення нових видів зброї було найбільш прибутковим бізнесом. Могутність воєнних концернів, фінансова допомога з боку держави та створені інноваційні структури стали надійними гарантами для нових підприємств, які починали займатись інноваційною діяльністю.

Інновації та венчурний бізнес стрімко проникали в нові наукомісткі галузі, насамперед в електроніку як побічну технологічну галузь ракетного бізнесу. За допомогою венчурного капіталу на базі малих інноваційних компаній утворились такі відомі фірми, як лідери виробництва ЕОМ «Еппл», «Крейрісерч» та ін.

Важливим фактором прискореного розвитку індустрії інноваційного підприємництва виступила проблема науково-технічного розвитку американської економіки. У цей період внаслідок загострення протиріч монополістичного регулювання НДДКР у великих корпораціях і державних структурах -- основних виконавцях науково-дослідних робіт -- виникла загроза зниження конкурентоспроможності американської продукції на новому етапі науково-технічної революції. Неефективність організації НДДКР зумовила виникнення нових організаційних форм інноваційного процесу, зокрема таких, що вели до скорочення циклу «наука -- виробництво». Початковою точкою створення найбільшого у США технопарку "Силіконова (кремнієва) долина", що фактично став чи не найбільшим у світі підп-іесп регіоном, був 8іапіогсІ ЯезеагсП Рагк, який був створений за участі Стенфордського дослідного інституту [2, с. 40]. Там у середині 50-х років найбільша компанія американського військово-промислового комплексу «Локхід» побудувала підприємство, де було розроблено нову зброю, що базувалася на мікроелектроніці -- космічні ракети. Наявність висококваліфікованих кадрів, значний потенціал оборонної промисловості, унікальні погодні умови для випробувань авіаційної й космічної техніки та стратегічно важливе у політичному відношенні становище Каліфорнії сприяло розвитку центру наукових розробок ВПК. Але в подальшому межа між військовими та народногосподарськими секторами економіки значно зсунулась у бік промисловості, і в середині 80-х років фірми «Силіконової долини» випускали вже третину світового виробництва мікропроцесорів, в основі яких були кремнієві кристали. У 1957 році А.Рок, який у той час працював в інвестиційній банківській фірмі, вперше зумів залучити приватний капітал без заставного забезпечення в розмірі $1,5 млн. для фінансування проекту виробництва нового кремнієвого транзистора, запропонованого інженером Ю.Клейнером. Так була заснована РаігсПіШ 8етісопсшсгог8 - одна з перших напівпровідникових компаній Силіконової долини [1, с. 9]. Таким чином, «Кремнієва долина» -- це перший і один з найбільших технопо-лісів світу за своїми масштабами і територією, яку він займає. Іншим прикладом є створений у 1959 р. технопарк ЯезеагсП Тгіапдіе Рагк, що у Південній Кароліні, який зараз має 2800 га, налічує 131 компанію та 37 тис. робочих місць [2, с. 40].

Саме в 50--70-х роках виникла більшість наукових парків США, у яких цикл «наука-виробництво» скорочується до мінімуму. В середині 80-х років у США відкривається друге дихання у створенні цих інноваційних структур, справжній бум наукових та технопарків, коли Конгрес США надав університетам право комерційного використання результатів деяких досліджень, що були виконані за допомогою федеральних грантів. На цьому етапі американська практика довела, що комерціалізація технологій є найбільш успішною через створення університетських інноваційних дочірніх компаній, оскільки вони більш орієнтовані на комерціалізації продукту [2, с. 36].

Розквіт інноваційного та венчурного підприємництва збігся за часом з бурхливим розвитком комп'ютерних технологій. Сучасні гіганти комп'ютерного бізнесу БЕС, Арріе Сотриіегз, Сотрая, 8ип Місгозузіетз, Місгозогі:, Ьошз, Іпіеі зуміли стати тим, ким вони є тепер, багато в чому завдяки інноваційному підприємництву. Більш того, бурхливе зростання нових галузей, таких як персональні комп'ютери і біотехнологія, виявилось можливим в основному за участі венчурних інвестицій.

31 січня 2006 р. у щорічному посланні конгресу Президент Буш виступив з великомасштабною ініціативою - програмою стимулювання технологічної конкурентоспроможності, в які відзначив, що найближчим часом будуть проведені докорінні зміни, у тому числі:

за 10 років дії уряд витратить у сумі 136 млрд. дол., з них 6 - у 2007 р.;

за мету програма має: різке збільшення (на 70 тис. чол.) кількості шкільних вчителів з математики та природничих наук (інформатики, ІТ, телекомунікацій, космосу); залучення ще 30 тис. інженерів і вчених як вчителів - сумісників; подвоєння федеральних асигнувань на фундаментальні дослідження (до 50 млрд. дол.); надання приватному секторові податкової пільги на НДДКР (86 млрд. дол.).

Надання громадянам пільг у розмірі 3 тис. дол. на перенавчання.

Полегшення імміграції технологічних професіоналів.

Впровадження програми з енергетики з метою скоротити імпорт нафти зі Сходу вчетверо, за якою на 22% збільшуються асигнування на чисту енергію: гібридні й акумуляторні авто, водень, біогаз, повітряну та сонячну енергетику (дивись більш детально [3, с.5-22]).

Необхідність розробки та реалізації такої програми була спричинена негативними явищами, що стали спостерігатися в економіці знань і інформації США. Школярі США з кожним роком відстають з математики і природничих наук порівняно з азіатськими країнами і Європою; серед викладачів, аспірантів і студентів коледжів з наукових і інженерних спеціальностей уродженці США в меншості, а переважають азіати. Одночасно сам обсяг випуску технологічних фахівців не задовольняє попит на них [4].

За масштабами цю програму можна порівняти лише з «су-путниковим шоком» наприкінці 50-х років ХХ сторіччя. За підрахунками Дж. Дугласа, у ці роки частка витрат на НДДКР у США складала 1,5% від ВВП і тільки 0,75% були з держбюджету. До 1964 р. уряд США забезпечив вже 2% від ВВП у витратах на НДДКР, а їхній загальний обсяг досяг 3% від ВВП. Також була переглянута концепція викладання математики і природних наук. Китай

Надзвичайно важливе значення приділяється технологічним та науковим паркам у формуванні інноваційної моделі розвитку Китаю. Поряд з вільними економічними зонами (ВЕЗ) та зонами економічного та технічного розвитку (ЗЕТР) вони є невід' ємною складовою інноваційної інфраструктури КНР. Цьому сприяє всебічна державна політика, політика органів місцевої влади та мільярди доларів вітчизняних і іноземних інвестицій. Більшість китайських технопарків була створена відповідно до рішення Де-ржради цієї країни. Напрямком державної політики є так звана "зовнішня відкритість", практичне втілення якої почалось з східних приморських районів. Зараз нею охоплено 11 з 31 провінції, а також 293 міста та району [5, с. 50]. Серед факторів, що визначили щільне розташування технопарків, ВЕЗ та ЗЕТР саме в південно-східному регіоні слід назвати такі: вигідне географічне розташування, що дозволяє використовувати в якості каналів сполучення з зовнішнім світом Гонконг, Тайвань та Макао; зручність транспортного сполучення та наявність сухопутних, повітряних та морських шляхів сполучення; наявність вільних трудових ресурсів, оскільки китайські інноваційні структури орієнтовані в основному на розвиток промисловості; розвинена інфраструктура міст, що вимагає менших державних капіталовкладень; наявність необхідних природних, земельних та інших ресурсів. Зараз в КНР діє п' ять ВЕЗ, для яких є характерним: знижена ставка податку на прибуток; визнання будь-якого розміру іноземного капіталу; свобода в переказі коштів та прибутків за кордон; вільний найом робочої сили; звільнення від оподаткування в разі реінвестування прибутків; великий строк дії угод з іноземними партнерами [2, с. 51].

Тут сьогодні працює 53 національних технопарки, які є спеціальними технологічними зонами, 50 провінційних парків та 30 парків, котрі створені при університетах. Всі ці установи були засновані в рамках 11 науково-урядових технічних програм. Специфіка китайських технопарків виявляється у наступному: тяжіють не до індустріальних зон, а до великих наукових та дослідних центрів; добре інтегровані в економіку міста чи району; держава щодо них має функції керування та забезпечення фінансової підтримки; для залучення іноземних інвесторів надаються численні податкові та митні пільги, що дозволяє інвесторам отримувати від 50 до 100% прибутку на кожний вкладений долар [6, с. 26]; керування здійснюється здебільшого на основі грамотного підприємницького менеджменту.

Перші технополіси почали створювались у Китаї наприкінці 80-х років. Відкриття технопарків (зон розвитку високих та нових технологій) є відносно новим явищем для китайської економічної системи. Але вже на кінець 1999 р. за офіційними даними надходження від роботи цих структур склали понад 80 млрд. дол., а від технопарків - 68,5 млрд. дол. Прибутки технопарків від торгіве-льної, промислової і наукової діяльності сягнули 4,3 млрд. дол. Експортні надходження зон дорівнюють 10, 6 млрд. дол., кількість підприємств, обсяги виробництва яких перевищують 12 млрд. дол. [7, с. 66].

Найбільші з китайських технопарків:

біля Шанхаю - масове виробництво мікросхем та н/п приладів;

Чжунгуанцун (біля Пекіну, китайська "Силіконова долина") -комп'ютерна інформатика та біотехнології;

Шеньчжень (біля Гонконгу) - виробництво обчислювальної техніки та устаткування для мереж [6, с. 26].

Дев' ять найбільших технологічних вузів КНР отримують від держави спеціальне підвищене фінансування з метою створення та використання технопарків, центрів технічного розвитку та інших інноваційних структур для широкого впровадження та застосування власних і зарубіжних розробок. Відбувається постійне створення нових великих технологічних парків, наприклад в м. Шеньчшень, для будівництва якого мерія надала величезну земельну ділянку, а уряд - 100 млн. юанів, технопарк у місті Ше-ньяні.

Японія

Інноваційний успіх Японії, яка перетворилась за декілька десятків років на високо розвинену державу, багато в чому визначений ключовою роллю у розвитку і впровадженню НДДКР Міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості (МЗТП). Під егідою цієї установи знаходиться і Японська асоціація промислових технологій, яка займається також експортом та імпортом ліцензій. Працює довгострокова програма науково-технічного розвитку країни, здійснюється стимулювання прикладних досліджень та закупок ліцензій за кордоном.

Державні витрати на НДДКР збільшились до 3,5 % ВВП, ці кошти витрачаються в основному на фундаментальні дослідження та генерування принципово нових ідей. Пріоритетними напрямками є інформаційні системи, механотроніка, біотехнології, нові матеріали.

МЗТП не тільки визначає стратегію загального та галузевого розвитку, але й має ряд важелів, що дозволяють її ефективно втілювати. Це не тільки класичні економічні та адміністративні важелі, такі як пільгове кредитування та страхування, часткове звільнення експортерів від податків, пряме субсидіювання, державна комплексна підтримка, але й непрямі методи. Серед них: цільовий перерозподіл фінансових ресурсів надання їх приватним банкам для накопичення у пріоритетних галузях; сприяння підприємствам при купівлі провідних іноземних технологій.

Японська модель інтеграції науки та виробництва передбачає створення абсолютно нових міст - технополісів, які мають сконцентрувати НДДКР та наукомістке виробництво. Стратегія таких технополісів - це стратегія прориву в нові сфери діяльності на основі мережі регіональних центрів вищого технологічного рівня, тим самим - це стратегія інтелектуалізації всього японського виробництва [7, с. 66]. Японські технопарки отримують спонсорську допомогу від держави. Так, технополіс ТзикиЬа містить три технопарки, більше 50 дослідницьких інститутів. Подібною є структура "Кагша АсаСетіа Рагк" та "Кіоіо ЯезеагсП Рагк".

Індія

Початок сектору високих технологій в Індії був покладений у 1970 р. після створення Департаменту електроніки. На цей час країна мала низький рівень економічного та соціального розвитку, обмежений доступ до фінансових та кредитних джерел, низький рівень інтелектуального розвитку (46% дорослого населення було неграмотним). На сьогодні Індія є однією з найперспективніших країн у галузі високих технологій, у тому числі в сфері ядерної та теоретичної фізики, астрономії, астрофізики, лазерної техніки, технології зварювання, ракетної техніки, комп' ютерного забезпечення. Причинами активного інноваційного розвитку стали: наявність широкого англомовного прошарку, велика індійська діаспора у багатьох країнах, висока математична культура, створення відповідних державних органів, які сприяють розвитку індустрії.

Важливим фактором успіху індійських компаній є активне створення в країні технологічних парків, які спеціалізуються на інформаційних технологіях. Ці установи мають: можливість не сплачувати мита, звільнення від сплати податку на прибуток протягом 10 років. Зараз в Індії працює 14 технопарків, учасниками яких є майже півтори тисячі фірм - розробників ПЗ. Загальна кількість робочих місць у цій галузі складає 340 тис. чол., 80% з яких мають інженерний ступінь. Так, в складі технопарку в Бан-галорі, який називають індійською "силіконовою долиною", працюють близько 100 підприємств, які розробляють комп' ютерне забезпечення і мають доход, що дорівнює бюджету України [2, с. 61]. Росія

У Росії міністром освіти та науки А. Фурсенко була представлена державна стратегія в області науки й інновацій до 2010 року, у якій, зокрема, мова йде про те, що, по-перше, середня оплата праці в науці не повинна бути менше $1000 на місяць. І хоча це автоматично не забезпечить бажаний інноваційний прорив, однак таке збільшення має зміцнити престиж науки і забезпечити приплив молодих кадрів. По-друге, бюджетне фінансування даної стратегії в 2006-2010 роках повинне скласти більш 700 млрд. руб. (у цінах 2006 року). Ці гроші насамперед мають бути витрачені на фундаментальні дослідження і розвиток інноваційної інфраструктури. Серед пріоритетних напрямків: розвиток російської авіатехніки, інформаційних технологій, перспективних джерел енергії і технологій енергозбереження.

Реалізація даної стратегії передбачає:

істотні податкові пільги інноваторам;

роль держави складається також у фінансуванні вітчизняних інновацій і всілякому стимулюванні російських компаній їх купувати. Для цього, наприклад, пропонують при визначенні податку на прибуток 100% витрат на НДДКР віднести до витрат "поза залежністю від завершення розробок і досягнутого результату";

встановити нульове експортне мито при експорті зробленої в Росії високотехнологічної продукції; звільнити від ПДВ операції з продажу "російської наукової продукції і послуг".

Також наприкінці січня 2006 р. Міністерство економічного розвитку уклало угоди про створення особливих економічних зон (ОЕЗ) з відповідними суб'єктами Російської федерації. Для цього торік було відібрано шість кандидатів, чотири (Дубна, Зелено-град, Томськ і Санкт-Петербург) -- для ОЕЗ техніко-впроваджувального типу і дві (Липецька область і Республіка Татарстан) -- для промислово-виробничих зон. Було вирішено, що створення інженерної, транспортної й соціальної інфраструктури для зазначених особливих економічних зон буде фінансуватися в основному з федерального бюджету (8 млрд. рублів у 2006 році), частково з місцевих бюджетів; будуть залучені і кошти приватних інвесторів. Фахівці сподіваються, що загальна сума інвестицій складе близько 15 млрд. рублів. Також для компаній, котрі працюють у техніко-впроваджувальних зонах, передбачені податкові преференції, у першу чергу з 26 до 14% буде знижений єдиний соціальний податок. Регіони прийняли рішення про п'ятирічний мораторій на податки, що збираються з резидентів зон. Крім того, усі витрати на НДДКР можна буде відносити до собівартості. Передбачено митні пільги для ввозу дослідницького устаткування й експорту високотехнологічної продукції [див.: 8].