Інноваційні перспективи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інноваційні перспективи України

Геєц В.М.

Семиноженко В.П.

Харків Константа 2006

УДК 338.2 (477) ББК 65.9 (4 УКР) - 1 І 66

Геєц В.М., Семиноженко В.П. І 66 Інноваційні перспективи України - Харків: Константа, 2006. - 272 с.

І5БН

Монографія присвячена розгляду інноваційних перспектив України в контексті глобальних постіндустріальних трансформацій. Особлива увага надається аналізу проблем становлення економіки знань, глобальних змін економічного ландшафту планети, світового досвіду інноваційних трансформацій та нових форм інституційної організації постіндустріальної економіки. Автори пропонують власне бачення щодо стратегічних завдань побудови інноваційної економіки в Україні та розвитку інституційних передумов українського інноваційного проекту. Робиться висновок щодо необхідності негайної розробки українського модернізаційного проекту і доктрини економіки знань в Україні.

Книга призначається політикам, державним службовцям, вченим і спеціалістам у галузі соціально-економічних наук, науково-технічного і стратегічного управління, а також усім тим, хто цікавиться питаннями розвитку економіки знань та постіндустріальних реформ в України

ББК 65.9 (4 УКР) - 1

I5БN

© Геєц В.М., Семиноженко В.П., 2006

© Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у м. Харкові, 2006

ВСТУП

інноваційний економіка конкурентоспроможність інформаційний

Успіх України у майбутньому багато в чому визначається темпами здійснення політичної та економічної модернізації суспільства. Основними факторами такої модернізації мають бути як творча енергія мас, так і інноваційна активність науки та бізнесу. Саме ці механізми суспільного прогресу є властивими європейській моделі розвитку. Тому обов'язковою умовою входження України до європейської спільноти є здатність не просто генерувати знання, а успішно накопичувати їх, використовувати та отримувати з цього економічний зиск. Високі темпи здобування та розповсюдження знань забезпечують їх щонайшвидше перетворення у технології та корисні винаходи й спричиняють високі темпи економічного зростання. Так, за підрахунками фахівців, кожне додатково створене робоче місце в освітній та науково-дослідній сфері зумовлює створення 7-10 високопродуктивних робочих місць в економіці.

Останнім часом все більш актуальним є розподіл країн відповідно до технологічної ознаки. Згідно з цим, Дж. Сакс виділив три групи країн: технологічні новатори, технологічні послідовники та технологічні аутсайдери. Нажаль, у світі Україна сприймається лише як представник останньої групи. Хоча ще у 1990-х рр. минулого століття ми мали достатньо можливостей стати рівноправним учасником світового товариства постіндуст-ріальних країн. Втім, незважаючи на прийняту Верховною Радою в 1999 р. стратегію інноваційного розвитку України (мала виступати як концепція науково-технологічного і інноваційного розвитку країни), цього не відбулось. Цікаво, що дуже схожі ідеї через рік були покладені в основу Лісабонської угоди, яку прийняли країни ЄС і яку вважають сьогодні "інноваційної конституцією" європейського простору. Чому ж Україна, дійсно випереджуючи Європу у розробці та прийнятті стратегічних концепцій, так і не зробила інноваційний прорив відповідно до європейського прикладу?

На нашу думку, цього не відбулося з причини невірно обраних орієнтирів економічного розвитку на рівні державної політики, яка була і залишається непродуманою й непослідовною та має лише одну реальну мету стимулювання використання матеріальних факторів економічного зростання без продуманої стратегії на майбутнє, в якому суспільство та економіка знань будуть визначальними. Так, точками економічного зростання національного виробництва були і залишаються старі технологічні уклади, що в свій час забезпечували надприбутки, однак вони зараз є відкинутими на периферію світових економічний трендів. Також слід відзначити, що подібні низькотехнологічні виробництва характеризується вкрай високими показниками ресурсо- та енерговитрат. До певного моменту така ситуація була більш-менш прийнятною, однак в умовах стрімкого зростання світових цін на енергоносії така економіка стає приреченою на збитковість. Також фінансово-промислові активи накопичувались переважно за рахунок нелегітимної приватизації ліквідних об'єктів, а не шляхом впровадження інноваційних технологій та структурної модернізації перспективних виробництв, підвищення капіталізації економіки, використовуючи для цього заново створену додану вартість. Економіка використовувала останні інноваційно-технологічні запаси, які були зроблені у часи Радянського Союзу. Однак на сьогодні ці ресурси є практично вичерпаними, що змушує Україну знову, як у кінці 90-х, робити вибір: або негайне впровадження інноваційних реформ, або вічне амплуа країни - технологічного аутсайдера.

Також при визначенні пріоритетів економічного розвитку України слід враховувати ті зміни, які останнім часом відбуваються у глобальному співтоваристві. Так, відповідно до теорії великих економічних хвиль, світова економіка знаходиться зараз на стадії стагнації, про що свідчить нестійкість розвитку ключових західних країн - США, Європи і Японії; нестабільність та напруження на світовому ринку, котрі спричинили вкрай активний економічний стрибок Китаю. Це призводить до нерівномірного перерозподілу світових ресурсів та до агресивної поведінки Китаю на західних ринках та стає причиною загрози у майбутньому деіндустріалізації західного світу. Фахівці все більш говорять про формування нових регіонів світового економічного зростання - країнах БРІК (Бразилії, Росії, Індії, Китаю), де виникають принципово нові перспективні центри накопичення капіталу у всесвітньому масштабі та формування так званого "другого золотого мільярду" - наприклад, у Східної Азії та країнах ЄврАзЕС. Сполучені Штати, Європа, Японія, відчуваючи реальну майбутню економічну небезпеку, починають форсувати створення постіндустріального суспільства, суттєво збільшують інвестиції до економіки знань, проголошують пріоритет освіти протягом всього життя, створюють нові, революційні освітні технології, у тому числі так звані "нові університети", методики дистанційного навчання, розвивають все тісніше кооперування науки та виробництва. Безумовно, така активна позиція виступає фактором нового тривалого економічного циклу, який має розпочатися за декілька років, і досягти свого максимуму в 2020-2040-і роки. Його зміст мають визначити ті обмеження, що сьогодні перешкоджають глобальному економічному розвиткові та кардинально нові технології, що вже наявні хоча б у зародкових господарських формах. Мова йде про активне формування галузей останнього, шостого технологічного укладу, де домінують нано- і біотехнології, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі й інтегровані високошвидкісні транспортні системи, комп'ютерна освіта, формування мережевих бізнес-співтовариств. На сьогодні зазначені галузі розвиваються у провідних країнах особливо швидкими темпами, іноді до 100% у рік. Україна, яка характеризується переважанням низькотехнологіч-них галузей (3-го та 4-го укладів), може обрати шлях поступового, повільного розвитку, або зосередити всі наявні та потенційні можливості й зробити інноваційний прорив, який буде відзначатися стрімким розвитком галузей вищих укладів. Тим більше, що необхідні передумови для такого інноваційного прориву наша країна має, що зумовлено ще наявним людським капіталом, високими рівнями освіти та науки. Це вимагає відповідного реформування системи освіти, науки, з метою активізації інвестиційних процесів у людський капітал, формування загального сприятливого інвестиційно-інноваційного клімату, вдосконалення інституційного середовища, створення розвиненої інноваційної інфраструктури, загалом побудови інформаційного суспільства, в якому має діяти і нова національна інвестиційна система, контури якої є зрозумілими і опрацьованими, але не отримали належної реалізації.

На основі цього постає необхідність розробки економічної стратегії, яка ґрунтується на засадах модернізації економіки й суспільства і де визначальну роль грають не тільки технологічне, але і соціальне проектування. І вже не є сумнівним, що ця стратегія має спиратися, насамперед, на інноваційну компоненту, оскільки інновації передбачають не лише технічно і технологічно нові продукти, але й нові ринки, залучення та використання творчого потенціалу нації.

Якщо європейський вибір України - не лише декларація, а керівництво до дій, то ми не маємо іншої альтернативи, окрім включення до процесів постіндустріального реформування та глобальної конкуренції на світових ринках економіки знань. Правила поведінки у ХХІ сторіччі вже визначені і зміні не підлягають. Необхідно їх прийняти, втілити на практиці та вигравати у тих сферах, де Україна є конкурентоспроможною.

Від України сьогодні вимагається динамічний економічний розвиток на основі інновацій, глибокої та комплексної модернізації економіки та суспільства в цілому. Модернізація має торкнутися та охопити наукову, технологічну, організаційну й виробничу сфери та здійснюватись відповідно до нової економічної доктрини, яку необхідно прийняти без вагань в якості базового програмного документу для України. Доктрина має визначити вектор нової економічної політики України та окреслити сутність всебічних реформ у суспільстві на найближчі 5 років, котрі дозволять побудувати суспільство знань, суспільство, де домінують високотехнологічні галузі та інтелектуальні послуги, а формування прибутків відбувається, перш за все, за рахунок освіти, науки та інновацій.

***

Автори висловлюють щиру подяку за допомогу в підготовці цієї монографії співробітникам Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Харкові, а також Інституту економіки та прогнозування НАН України, у стінах яких постійно дискутуються зазначені у книзі проблеми.

РОЗДІЛ 1 ЕКОНОМІКА ЗНАНЬ - СУЧАСНИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ

1.1 Економіка знань - основа сучасного модернізаційного проекту економіки та суспільства

Економіка знань, як багатовимірна категорія, пов'язана в сучасному вимірі, перш за все, з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, що охопили більшість сфер людської діяльності, з включенням більшості людей в процес діяльності з формуванням та використанням нових знань на відміну від домінуючого раніше буденного знання, з масовим використанням можливостей культурного та духовного збагачення глобалізованого світу, що несе в собі можливості нагромадження та обміну новими знаннями як науково-технічного, так і гуманітарного змісту.

В основі економіки знань полягають нові знання, що мають інформаційну основу і втілюються в інноваціях і які у високорозвинених економіках через новітні технології та відповідну продукцію забезпечують в кінцевому рахунку домінуючу вагу приросту ВВП. Відповідно до цього власне і інновативно-інноваційний шлях розвитку за своїм змістом має бути модернізаційним проектом як економіки, так і суспільства в цілому (на нашу думку, інновативно-інноваційний шлях розвитку на відміну від просто інноваційного, пов'язується, перш за все, з фундаментальними надбаннями, створеними у науково-технічному середовищі даної країни). Тільки такого роду модернізаційний проект може забезпечити для України, яка нещодавно визнана країною з ринковою економікою, вихід на новий рівень конкурентоспроможності, оскільки в результаті в економіці створюватимуться умови для динамічного зростання, а суспільство буде таким, що функціонує за цивілізаційними нормами і правилами, тобто сучасним, оскільки в ньому існуватимуть, діятимуть і розвиватимуться прагнення до досягнення, перш за все, вищої якості в усіх відношеннях, що дозволятиме в кінцевому рахунку досягти випереджаючого розвитку як у цілому, так і окремо в тій чи іншій сферах. В історичному плані випереджаючий розвиток може змінюватися доганяючим, і навпаки. Якщо виходити із класичних основ модернізаційної теорії, то це перш за все означає, що сучасне суспільство - це таке, в якому має місце "... переважання інновацій над традицією; світський характер соціального життя; поступальний (нециклічний) розвиток; виділена персональність, переважна орієнтація на інструментальні цінності; демократична система влади; наявність відкладеного попиту, тобто спроможності виробляти не задля нагальних потреб, а заради майбутнього; індустріальний характер; масова освіта; набутий статус; активно-діяльний психологічний склад; перевага точних наук і технологій (техногенна цивілізація); переважання універсального над локальним та ін." [1, с.4].

Навіть побіжний аналіз ознак сучасного суспільства, яке принципово відрізняється від традиційного, засвідчує, що нинішнє українське суспільство у своїх характеристиках має окремі ознаки сучасності, наприклад, світський характер соціального життя, хоча, за окремими ознаками, внаслідок трансформаційних перетворень міфологічні уявлення у суспільстві дещо посилилися. Поряд з цим наявними є процеси формування демократії й демократичної системи влади, хоча вони й перебувають поки що на початковій стадії свого розвитку і надалі мають відбутися серйозні політичні й економічні реформи, завдяки яким українське суспільство наблизиться до сучасних демократичних форм існування. Крім того, як суспільство, так і економіка мають індустріальний характер, хоча і тут маємо зауважити, що внаслідок трансформаційних процесів в них, зокрема в ряді секторів економіки, спостерігається деіндустріалізація діяльності, що є явною ознакою відсутності активної інноваційної діяльності, завдяки якій вдається досягати вищого рівня розвитку. Про стан справ в інноваційній сфері України мова буде йти далі, зокрема, у підрозділі 3.2 цієї роботи.

Слід мати на увазі, що "... модернізація, як і цивілізаційний процес, нерівномірні і в інших відношеннях вони можуть бути затримані або призупинені різного роду обставинами, кризами, нестачею ресурсів, змінами в політиці тощо. Тоді можлива криза історичного самопізнання суспільства" [2, с. 4]. При цьому слід мати на увазі, що з одного боку, "... модернізація ... складова частина природного історичного процесу", а з другого, "модернізація (як і цивілізація) - керований процес" [2, с. 4], хоча й далеко не однозначним чином, враховуючи суперечливий характер трансформаційних перетворень в Україні.

Відомо, що у світі, з одного боку, має місце загрозлива тенденція наявного і постійного відставання у розвитку значної кількості країн від країн-лідерів світового прогресу внаслідок їх хронічної бідності й неможливості розв' язати значну масу проблем, у тому числі і шляхом самостійного опанування досягненнями науково-технічного і технологічного прогресу. З другого - є багато прикладів щодо наявності значної кількості країн, які подолали своє відставання. Україна, у свою чергу, сьогодні може стати на шлях, коли подальші перетворення прогресивного характеру будуть властиві всьому суспільству, яке намагатиметься оволодіти навичками задля досягнення вищого рівня розвитку. У протилежному випадку ми можемо опинитися в середовищі тих, які або противляться прогресу (тобто залишатися поряд з найбільш відсталими), або поряд з тими, хто вважає, що зміни, навіть демократичного характеру, можна започаткувати шляхом імпорту цінностей, а не власного досвіду і модернізації з врахуванням надбань сучасної цивілізації.

Автори у даному разі далекі від бажання в одному розділі роботи і навіть окремій монографії дати повний і всеохоплюючий аналіз всіх ознак сучасного суспільства в Україні, а надто сформулювати заходи щодо здійснення проекту модернізації на основі модернізаційної політики, механізмом якої є інновації, у всіх складових суспільного життя, та це й не під силу зробити одразу, оскільки більшість процесів ще в багатьох видах діяльності ще не проявили себе як такі, що можна розглядати в модернізаційному плані. Скоріше в частині з них поки що має місце гальмування, особливо якщо враховувати, що значна маса населення сьогодні дбає про виживання чи здійснює еміграцію в пошуках кращого життя. Своє завдання ми вбачаємо в тому, щоб привернути увагу і загострити подальшу дискусію відносно питань, пов' язаних із подальшими трансформаційними перетвореннями, які повинні мати характер модернізаційного проекту інновативно-інноваційного характеру. Це відповідає змісту дій щодо набуття та використання (впровадження) відповідних надбань прогресивного характеру за рахунок відкриттів та винаходів в усіх сферах суспільного життя, що поширює наші можливості в частині забезпечення перспектив еволюції суспільства та модернізації економіки. У свою чергу такі процеси не можуть ґрунтуватися виключно на використанні здобутків країн-лідерів з порівняно високим рівнем організації і здатності до постійного "модерніза-ційного" характеру розвитку, інакше такі країни приречені на постійне відставання.

Тому новий модернізаційний проект розвитку повинен мати одночасно - хоча б у деяких складових - процес нагромадження власних відкриттів (інновативний характер дій), що дозволило б стати рівноправним учасником процесів майбутньої модернізації за рахунок соціальної активності. Останнє означає, що в проекті, про який йдеться, має бути місце участі у розробці теорії модернізації суспільства майбутнього як щодо науково-технічних надбань, так і соціальних, культурних, ідеологічних інновацій за рахунок іманентно притаманних кожній країні та її народам національних надбань історичного минулого. Особливо це важливо, якщо враховувати, що розв' язання проблем переходу до інноваційного шляху розвитку має планетарний характер, оскільки процеси глобалізації в умовах надвисокого антропогенного навантаження та соціальної нерівності вимагають взаємодії в масових комунікативних, а не в уособлених діях, особливо якщо враховувати, що внаслідок протистояння має місце збільшення хаосу. Разом з тим необхідно відмітити, що, за даними соціологічного моніторингу українського суспільства в 1994-2005 рр., який здійснює Інститут соціології НАН України, в Україні зберігається високий рівень психологічного дистанціювання населення. При цьому ріст його за шкалою Богардуса в останні 10 років склав 15%. Тут слід зауважити, що в цій частині проблем в Україні по суті йде процес віддалення від економіки і суспільства знань. Чому можна зробити такий висновок? Перш за все тому, що в економіці знань, пов'язаній, здавалось би, з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій і можливостями, які відкриваються на цій основі в частині інтеграції інтелектуальних ресурсів, насправді, як свідчать вищевказані дослідження, йде процес дистанціювання на психологічній основі, що значно глибше знаходиться в мотиваційній діяльності кожної людини і, власне, саме це на мікрорівні зумовлює всепроникнення знань, в тому числі і нових, в буденну діяльність людини. Оскільки саме такі процеси мають місце і оскільки саме вони розвиваються за сьогоднішніх умов реалізації моделі реформування економіки і суспільства, то в цілому ми повинні усвідомити, що економіка знань дійсно має і може бути модернізаційним проектом, але для цього слід зупинити процеси, які стимулюють відчуження людей, інакше ми не наблизимося, а віддалимося від сучасних модерні-заційних процесів, властивих розвиненому світу. За умов збереження такої динаміки в дистанціюванні населення на шляху подальшого нагромадження знань в Україні в широкому розумінні не тільки природничого, але й, що теж особливо важливо, гуманітарного характеру виникне стійкий бар' єр, оскільки комунікативні масові процеси прогресивного характеру не матимуть необхідного рівня впливу на модернізаційні процеси. Водночас важливо виходити з того, що взаємний процес збагачення відбудеться тоді, коли національні й інтернаціональні відкриття в науці, техніці, технологіях, соціальній і культурній сферах позитивно взаємодіятимуть при здійсненні суспільної модернізації, коли національний модернізаційний проект спиратиметься не на ідею самобутності як такої, оскільки "... ідея самобутності звичайно не самобутня... Самобутніми є всі народи... Тут ніхто не оригінальний... Ситуацію прояснює суть або зміст самобутності, відмінність творчої, активної, дієвої самобутності від беззмістовної, що є наповненою безпідставними претензіями, забобонами, міфами, замріяністю та фантазіями. Самобутність може реально виявитися у розвитку перевтілювання її, коли вона зліплена з міцних матеріалів: економічної могутності, цивілізованого політичного та соціального устрою, розвиненої культури" [див.: 2, с. 13]. Слід зауважити, що ми часто допускаємося помилки на цьому шляху і зупиняємося в своїх аргументах щодо перспектив розвитку часто виключно на власній самобутності далекого і не такого далекого минулого, не дбаючи про досягнення могутності саме в даний час і особливо на перспективу.

Власне це і зумовлює актуалізацію та теоретичні дискусії щодо пошуків шляхів модернізації.

Сьогодні трансформації переживають не тільки країни з перехідними суспільствами і перехідними економіками. У світі внаслідок глобалізації розвитку, як відомо, активізувалися трансформаційні процеси, що проходять під потужним тиском "усуспільнення" життя внаслідок домінування трансконтинентальних технологій у сфері інформатики, телекомунікацій, транспорту, зв'язку та транснаціоналізації багатьох видів діяльності в цілому, що підвищує рівень комунікативності, хоча й не завжди в напрямку рівноправності і доступності до загальносвітових здобутків цивілізації. Водночас має місце процес, в якому особистість перебуває під тиском і навіть під контролем, що здійснюються за допомогою тих же інформаційно-комунікаційних технологій. Внаслідок цього людина часто відчуває себе відчуженою від участі у громадському житті, хоча саме завдяки громадянським інституціям вона багато в чому реалізувала і продовжує реалізовувати процес модернізації суспільства. Прикладом того є події в політичному і суспільному житті України під час виборів Президента України в 2004 році.

Слід звернути увагу в цій частині на те, що в Україні має місце дуже низький рівень довіри до громадянських інституцій -таких, як благодійні фонди, громадянські асоціації та об'єднання. Дані того ж моніторингу Інституту соціології НАН України свідчать, що людей, які б повністю або частково довіряли зазначеним інституціям, у 2004 р. було 15,2%. А у 2005 р., після виборів Президента України, в яких громадянські інституції відіграли значну роль, рівень довіри дещо навіть знизився і склав всього 13,5%; тих, які не довіряли, теж знизився на 1,4%, хоча таких було в 3,6 рази більше (в тій частині, де наводяться дані соціологічних опитувань, автори всюди використовують результати моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України [див.: 3]).

Слід зазначити, що незважаючи на те, що за даними Моніторингу громадської думки населення України у грудні 2005 року, який проводиться Центром "Соціальний моніторинг" та Українським інститутом соціальних досліджень, 64 та 65% респондентів вважають, що участь громадян відповідно у діяльності політичних партій, громадських об' єднаннях є дуже важливою і скоріше важливою; разом з тим, 93 та 94% відповідно відповіли, що не приймають участі у діяльності вище вказаних організацій, що свідчить про пасивність населення, яке може мати досить не-передбачувані наслідки, оскільки суспільство в такому разі не отримує достатнього сучасного рівня знань і досвіду впливу на розвиток подій майбутнього.

Суперечності цих процесів не дають можливості однозначно говорити про зміст та властивості майбутнього суспільства з ознаками сучасності й нового виміру. В такому разі модернізаційні проекти сучасності в перехідних суспільствах та їх економіках за своїм змістом значно ускладнюються, оскільки орієнтири, за якими мають формуватися складові проекту, є досить неоднозначними, а головне - неповторними, оскільки інноваційні перетворення як у суспільстві, так і в економіці можуть руйнувати гносеологічні корені розвитку, пов'язані з національними традиціями, що, у свою чергу, може вестернізувати розвиток, як це вже в деяких випадках відбувається в сучасному житті українського суспільства і поки що не носить масового характеру завдяки глибоким національним традиціям, хоча така загроза на сьогодні існує. Попередні дослідження питання модернізації суспільства в Україні показали, що "... замість використання подарованого Україні самою історією унікального стартового рівня для всебічної модернізації . країна потрапила в тенета всепоглинаючого "дракона" - кризового синдрому модернізації. В силу історичних обставин Україна започаткувала власну модернізацію в умовах незавершеності стадії етнодержавного становлення. Враховуючи цей факт, п' ять криз, що складають кризовий синдром модернізації (криза ідентичності, криза легітимності, криза участі, криза проникнення, криза розподілу), в силу відсутності дієвих інституційних механізмів врегулювання конфліктів несуть загрозу конфліктогенності [4, с.116], через прояв якої говорити про інноваційний шлях модернізації в широкомасштабному відношенні поки що неможливо, оскільки конфліктність викликає нестабільність. Остання, у свою чергу, породжує невпевненість, ризикованість, відчуженість - тобто умови, в яких творчі потенції і людини, і суспільства проявляються як другорядні. Підтвердженням такого висновку є процеси виборчого періоду 2004 р. та протистояння 2005 - 2006 рр. у зв'язку з виборами до Парламенту у 2006 році. Як результат, економіка різко змінила динаміку свого зростання на протилежну і за підсумками 2006 р. можна очікувати її спаду.

Слід при цьому враховувати, що хоча в результаті виборів Президента України 2004 р. події навколо них дещо прискорили процес розв'язання кризи ідентичності, однак разом з тим індекс соціального самопочуття населення, за даними того ж соціологічного моніторингу, залишається на достатньо низькому рівні і від' ємних оцінок більше, ніж позитивних.

Серед завдань, пов'язаних з модернізацією суспільства і економіки на основі знань, першочерговим стоїть завдання підвищення рівня соціального самопочуття. Це перш за все виправдання надій, оскільки населення, думаючи про майбутнє України, висловило свої сподівання (61,2%), а 33,8% - мають оптимізм на майбутнє. Беручи активну політичну участь у виборах Президента України у 2004 р., воно висловлювало, що це був протест проти влади (41,9% - найбільший показник), а також надія на покращення свого матеріального стану (30,5% - друге місце). Решта причин протесту була значно меншою. Разом з тим розчарованими після виборів, за даними моніторингу, були 14,6%, а задоволеними і щасливими - 35,4%.

Враховуючи зазначений стан проблем щодо модернізації суспільства і необхідність мінімізації передусім конфліктогенності і в економіці, необхідно також реалізувати модернізаційний проект, який започаткує стабільний довгостроковий підйом, що буде основою для зниження конфліктогенності й запорукою мінімізації можливої економічної кризи. При цьому слід виходити, перш за все, з досвіду реалізації модернізаційних проектів та нових постмодерних поглядів на модернізацію на основі інновацій, враховуючи необхідність поєднання традицій і інновацій в усіх сферах. Спроба побудови ринкової економіки західного взірця, про яку мріяли і за якою діяли реформатори першої хвилі, виявилася неможливою. Історичним прикладом цього служить також і відома боротьба слов' янофілів і західників, яка відбувалася та певною мірою відбувається й тепер у Росії, наслідки якої ані в теоретичному, ані в практичному плані так і не дали бажаних результатів. Найбільш сприятливою для модернізації економіки на основі інноваційного шляху розвитку на сьогодні вважається концепція "множини модернів" (Мшгіріе Мосіегпіиез), яка затверджує різноманіття національних проектів модернізації та можливість застосування різних траєкторій переходу до сучасного суспільства. Серед найбільш відомих - проекти модернізації Японії, Кореї, Китаю та інших країн Південно-Східної Азії, кожний з яких мав як власні модернізаційні складові, так і такі, що відповідали загальноприйнятим, тобто були властивим власне сучасному суспільству, що було сформовано в результаті переходу від традиціоналізму. Прикладом високорозвиненої країни з сучасним модернізаційним проектом пошуку перспектив розвитку в довгостроковому відношенні є Японія, яка вважає, що вона має виходити в такому проекті з ендогенно ініційованих можливостей просування в майбутнє, оскільки вона вже досягла такого рівня розвитку, коли процеси можливого залучення прикладів і досвіду вичерпані. Попереду шлях в майбутнє на основі власних здобутків і помилок. Слід мати на увазі, що для Японії сьогодні - це вже пошук нової філософії розвитку, який має охопити все суспільство. Особливо важливо враховувати, що в традиційних суспільствах, згідно з відомими теоретичними тлумаченнями теорії модернізації, була наявною або навіть домінувала так звана і загальновідома "недіяльна особистість", яка не була зорієнтована на задоволення потреб майбутнього на основі дій інноваційного спрямування, а підпорядкована переважно задоволенню поточних потреб, оскільки власне рівень задоволення останніх був таким, що вимагав зосередження виключно на поточних проблемах виживання. Ми тут виходимо з того, що в цій частині в Україні є серйозні ознаки традиційності суспільства, а не домінування ознак сучасності. І це важливий фактор, що обмежує поки що наші перспективи. Пошук шляхів розвитку на майбутнє був прерогативою обраних. Особливо важливо для сучасності при оцінці стану і стратегії модернізації також знати про наявність критичної маси людей у суспільстві, які зорієнтовані саме на здійснення діяльності заради майбутнього. Власне, саме це підтвердили підсумки виборів Президента України 2004 р., оскільки, як зазначалося вище, 61,2% населення, що брали участь у політичних акціях під час виборів, пов'язували свої дії з майбутнім. Це означає, що суспільство у своїй основній масі сьогодні налаштоване на активну діяльність стосовно того, щоб наздогнати тих, хто попереду, використовуючи передусім наявні здобутки. У випадку домінування ж у суспільстві нелегітимних дій основна маса населення буде зацікавлена в активізації дій інноваційного спрямування у своїй країні. Нелегітимність не формує насамперед явного носія, який персоніфіковано взяв би на себе відповідальність за інноваційні дії і був їх носієм, не формується також загальний потяг суспільства, в якому механізмом розвитку є інновація. Саме тому на шляху модернізації стоїть завдання не допустити з боку будь-яких інституцій нелегітимних дій, які призвели б до гальмування процесів модернізації на основі економіки знань.

Знання можуть стати джерелом зростання економіки і відповідно полягати в основі відповідного модернізаційного проекту економіки та й суспільства в цілому в тому випадку, коли в суспільстві, а значить, і в економіці наявними є стимули, які позитивно впливають на процеси отримання (нагромадження) знань. Крім того, існує можливість формування та передачі (трансферу) знань (в тому числі нових) від їх зародження - частіше всього це наука в широкому сенсі цього слова - до втілення в нових технологіях як в частині виробництва нової продукції, так і в частині використання в суспільній діяльності та відповідно її організації. Поряд з цим має мати місце інтерес до знань, який є результатом реакції на необхідне збагачення, в тому числі й духовне, шляхом нагромадження знань. Останнє можливо, коли паралельно відбувається не тільки інституціалізація особистості, а й підвищення її соціального статусу в системі виробничих та суспільних відносин завдяки новим знанням.

Спробуємо проаналізувати вказані соціально-гуманітарні складові, які мають забезпечувати процес формування та використання знання як ресурсу економічного та власне й соціального прогресу.

Перш за все це стосується стимулів щодо нагромадження знань як ресурсу росту (і навіть розвитку). Для цього мають мати місце потреби в знаннях, використання яких і дасть можливість забезпечити власне задоволення потреб, а також реалізувати в сучасному житті при постійному підвищенні соціального статусу особистості, яка здійснює нагромадження знань протягом всього активного періоду життя за рахунок системи безперервної освіти. Якщо виходити з таких міркувань, то першочерговим на цьому шляху є потяг до знань, потреба в яких формується як результат попиту, який повинен мати першочергове місце на ринках праці і в тому випадку, коли має місце можливість на цьому мати конкурентні переваги за рахунок знань, які дозволяють підвищувати кваліфікацію. Саме тому виникає потреба в нагромадженні знань та їх використанні в якості ресурсу підвищення конкурентоспроможності кожної особистості. Але ми добре розуміємо, що попит на таку робочу силу на ринку праці визначається рівнем інтелектуалізації видів діяльності, які властиві економіці кожної країни в першу чергу. Це є результат виключно дії ендогенного характеру факторів, які впливають на формування попиту на рівень кваліфікації робочої сили. Тут може проявлятися одночасно і екзогенний фактор, який є результатом участі економіки країни в міжнародному поділі праці, якщо економіка країни в міжнародному поділі праці постійно приймає участь у високотехнологічному обміні, а не є технологічною периферією розвинених країн. Останнє поки що притаманне багато в чому Україні. Тобто, якщо країна спеціалізується на традиційних видах діяльності, рівень інтелектуалізації яких порівняно нижчий, то і попит на висококваліфіковану робочу силу нижчий, а знання не є активатором змін, бо країна живе, використовуючи природну, а не технологічну ренту. В такому випадку висококваліфіковані кадри шукають задоволення своїх потреб за рахунок попиту, в тому числі й на зовнішніх ринках. Це є випадок, коли потреба в знаннях є результатом попиту екзогенного характеру. У країні ж, в якій має місце деградація інтелектуалізованих видів діяльності, потреба в знаннях заміщується потребою в праці, але вже без інституціалізованих потреб в отриманні знань для отримання конкурентних переваг. В такому разі процес нагромадження знань підміняється в одних випадках фізичними можливостями людини, в інших - формальною наявністю диплома про освіту і використанні неформальних зв'язків для працевлаштування і т. ін. Для оцінки реальної ситуації в цій частині спробуємо використати дані, які характеризують окремі, але як на наш погляд, дуже важливі тенденції в освіті, яка першочергово характеризує попит на знання. Для цього звернемося до даних Першого Всеукраїнського перепису населення [5, с.413]. Першочергові підсумки цього перепису свідчать, що населення здійснює активний процес нагромадження знань шляхом освіти до 35 років, а після цього віку частка населення, яка продовжує навчатися, є мізерною. Дослівно це означає, що немає ніяких підстав стверджувати, що в Україні формуються хоч би зародки освіти впродовж життя. Останнє ж є, як було вище вказано, однією з найважливіших складових економіки знань, коли постійно має місце процес їх нагромадження. Це що стосується процесів нагромадження знань шляхом їх оновлення населенням, яке має освіту, оскільки в умовах економіки знань швидкість зміни технологічних надбань є доволі високою. До цього слід додати, що багато з країн, які досягають успіхів, особливо в умовах значного розвитку сучасних технологій, в яких динамічно змінюється асортимент продукції, що виробляється, Україна на фоні країн, які досягають успіху, має питому вагу експорту в обсязі до 2 %, в той час як країни Південно-Східної Азії відповідні показники мають на рівні на порядок вищі.

Додамо до цього також і результати опитувань населення у частині його мотивів до підвищення професійного рівня і кваліфікації уже із врахуванням того факту, що наприкінці 2005 року Україна була визнана країною з ринковою економікою, що мало б на цей період сформувати і певні мотиви щодо майбутнього розвитку, в тому числі й у населення, яке має достатньо високий рівень освіченості за європейськими вимірами, а тому відповідно до умов і повинне було б мати мотивацію до нагромадження знань за рахунок підвищення кваліфікації. Але, разом з тим, цього не спостерігається, оскільки за результатами вже вище цитованого Моніторингу громадської думки населення України за станом на грудень 2005 р., серед опитаних тільки 15% респондентів навчалися протягом останніх 5 років на галузевих курсах підвищення кваліфікації, або семінарах-тренінгах, спрямованих на підвищення професійної підготовки; на перспективу найближчого року, за даними того ж Моніторингу, таких бажаючих тільки 6% респондентів. До того ж, за даними Моніторингу, тільки 9% респондентів займалися самовдосконаленням у сфері професійних інтересів, а 8% вчилися користуватися комп'ютером, а в останній рік таких бажаючих серед респондентів було відповідно 8 та 5%. Що стосується перспектив на найближчі 10 років, то бажаючих підвищити рівень кваліфікації 35%, а тих, хто це не планує, аж 47%. Це явно свідчить про поки що низьку мотивова-ність населення до нагромадження знань, оскільки половина його вважає, що наявність вищої освіти та високої кваліфікації сьогодні не надає можливості знайти гідну роботу. При цьому тільки 33% опитаних вважає, що краще живуть ті, хто більше працює, а 59%, по суті, не пов' язує рівень життя з рівнем кваліфікації, що явно свідчить про соціогуманітарну невпорядкованість життя в Україні, яке стоїть на завадах формування економіки знань в ендогенезованому сенсі.

Слід додати також, що значний вплив на інтелектуалізацію діяльності населення в інноваційному спрямуванні має те, наскільки швидко населення опановує і використовує потім знання, отримані в сфері перш за все точних наук, оскільки саме вони є фундаментальною основою розвитку інтелектуалізованого характеру. Незважаючи на те, що рівень освіти значно впливає на статус людини, за даними того ж перепису, [див.: 5, с.420] тільки 11 % осіб відносять себе до статусу бідних, маючи вищу освіту, в той час як серед тих, хто має тільки повну загальну середню освіту бідних в 2,6 рази більше. Тобто вища освіта в країні, а значить і порівняно високий рівень знань, дає переваги щодо задоволення матеріальних потреб.

Разом з тим аналіз даних обстежень показує, що на сьогодні поза спеціальністю працює 70 % осіб, які отримали освіту з фізичних, математичних і технічних наук, 40 % - біологічних і медичних наук, 70 % - прикладних наук і техніки [див.: 5, с.420]. В Україні має місце тісний взаємозв' язок між рівнем освітньої підготовки і зайнятістю, бо тільки 50% працездатного населення з початковою освітою відноситься до зайнятих, а у населення з вищою освітою в найбільш активному віці, до 50 років, значно вище 70 % і при цьому такий високий рівень їх зайнятості дозволяє працювати масово не за спеціальністю, особливо в сферах, де, перш за все, формується науково-технічний прогрес (фізика, математика, техніка, біологія, медицина).

Вказане однозначно стверджує про те, що на ринку праці попит на робочу силу має порівняно вищі показники там, де мають місце нижчі за рівнем складності види діяльності замість бажаних інноваційних. Саме тому в системі і базової підготовки висококваліфікованих кадрів з вищою освітою, і їх перепідготовки (протягом всього життя) не викликає додаткових спонукальних мотивів до постійного нагромадження (в тому числі шляхом оновлення знань, які орієнтують на високо інтелектуалізовану діяльність). До цього спонукає і пасивна інноваційна діяльність, яка має постійну тенденцію до зниження.

Якщо навіть у рік загострення фінансової кризи (1998 р.) питома вага витрат на придбання машин, обладнання, установок, інших основних засобів і капітальні витрати, пов'язані із упровадженням інновацій, становила 73,9 %, то через 5 років економічного зростання, яке мало чи не найвищі показники у всьому світі (понад 8 % в середньорічному обчисленні), вказана питома вага затрат в загальному обсязі інноваційних витрат у промисловості становила вже 61,2 %. Навіть питома вага затрат на придбання нових технологій впала з 4,1 % у 2000 році до 3,1 % у 2003 році. І все це відбувалося на фоні значного збільшення так званих інших витрат, які явно не пов'язані з підвищенням рівня інновативності і які мали наступні показники: у 1998 р. - 8,3 %, а у 2003 р. - 20,0 %, тобто майже в 2,5 рази.

При цьому в Україні за роки активного динамічного економічного зростання зовсім не збільшилася, а, навпаки, зменшилася питома вага обороту інноваційної продукції. Якщо у 2003 р. зростання обсягу відвантаженої інноваційної продукції порівняно з 2000 р. у фактичних цінах збільшилося на 6,0%, але при цьому індекс цін виробників промислової продукції за цей період збільшився на 48%, то явно є тенденція щодо зменшення інноваційного характеру діяльності, а значить, і зменшення попиту на висококваліфіковану робочу силу, що відповідно руйнує розвиток потреби щодо нагромадження знань.

Вище наведені ознаки дають нам підстави стверджувати те, що в частині забезпечення розробки модернізованого проекту економіки й суспільства на основі економіки знань така її складова, як спонукальні мотиви до нагромадження знань (що є основою розвитку в довгостроковому відношенні) на основі неперервної системи освіти та підвищення кваліфікації, не діють необхідною мірою. Для активізації спонукальних мотивів має бути принципово змінений характер економічного зростання. Йдеться про те, що від зростання на відновлюваній основі через інвестиційно залежне зростання Україна має перейти на інновативно-інвестиційну діяльність, що зумовить попит на робочу силу, яка матиме можливість працевлаштуватися чи зберегти зайнятість, в тому числі і шляхом необхідного підвищення кваліфікації, що закладе основи її конкурентоспроможності та успіху на ринку.

Поряд з цим важливою складовою економіки знань має стати наявність системи (механізмів) формування та передачі знань від зародження до втілення в нових технологіях і продукції, що має інноваційний характер, тобто йдеться про процеси дифузії знань, які мають як ендогенний, так і екзогенний вимір. Особливо важливо останнє, оскільки трансфер знань із-за кордону зовсім необов'язково дасть ефект, якщо процес дифузії знань не відбувається всередині країни. При цьому необхідно зауважити, що міжнародний досвід свідчить про те, що в багатьох країнах за процеси (в традиційному розумінні для нас) передачі знань через технології відповідають установи, які здійснюють науково-дослідницьку діяльність.

Таким чином, трансфер знань і розвиток технологій на сьогодні офіційно закріплено як окрему функцію університетів та дослідницьких центрів, наприклад, в Німеччині, Швеції. В окремих країнах (наприклад, Франції) така функція виконується теж шляхом стимулювання учасників процесу дифузії знань, які здійснюються з боку учбових і наукових закладів. Це один аспект трансферу знань. Другий, більш глибокий, є організаційним закріпленням через формування спільних підприємств між бізнесом і представниками науки і освіти, що виконують різноманітні роботи - від розробки та впровадження новітніх технологій до надання сервісних послуг інноваційного характеру.

Слід зазначити, що в Україні останній аспект діяльності щодо трансферу знань від науки і освіти до промисловості не отримав і не отримує певного імпульсу щодо розвитку. Так, якщо аналізувати окремі дані з цього питання, то необхідно зауважити, що інноваційна активність промислових підприємств, тобто тих, за рахунок діяльності яких власне здійснюється трансфер знань, з року в рік падає. Якщо у 2000 р. таких підприємств було 18,0 % і серед них тих, що займалися дослідженнями і розробками - 4,6 %, то вже за підсумком 2004 р. відповідно таких підприємств було тільки 13,7 та 3,7 % (що за першим показником щодо загальної кількості інноваційно активних підприємств, то їх було майже на чверть менше).

При цьому зауважимо, що це було 5 років небаченого вже багато десятиліть в Україні рівня економічного зростання. Цікаво також зазначити, що серед організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, число тих, що вели дослідження з природничих та технічних наук, за період 2000-2004 рр. теж знизилось, хоча в цілому всього на 2 %, але за рахунок тих, хто веде наукову діяльність з природничих наук (ріст був за вказаний період на 13 %) в той час, як число тих, хто виконує таку діяльність з технічних наук, тобто тих, хто стоїть ближче до трансферу технологій, впало на 7 %. Такі дані свідчать про те, що якщо наукова та науково-технічна діяльність, яка ближча до так званих фундаментальних проблем, ще якось і розвивається, то в частині тих проблем, які ближче до трансферу новітніх технологій, особливо в технічних науках, має місце відповідний занепад активності. Це означає, що навіть за останні 5 років динамічного економічного зростання в Україні механізм трансферу знань, попит на трансфер знань, - важливої складової економіки знань в ендогенному відношенні, - не отримав відповідного розвитку, а, навпаки, стагнував. Виявлено також, що за досвідом окремих країн, про які ми вище говорили, в Україні не вдалося сформувати і законодавче врегулювання процесів трансферу знань і відповідний закон так і не був прийнятий, що фактично не дозволяє відповідно до вимог економіки знань реалізувати або хоча би започаткувати процеси, які б по новому визначили роль закладів науки і освіти в забезпеченні трансферу знань, завдяки якій розширилась їх дифузія в економічне середовище.

Що нам деякою мірою вдалося, то це збільшити чисельність наукових та освітніх закладів із суспільних наук, які мають значною мірою впливати на стан гуманітарного розвитку. Але здається, що і вони не мають напрацьованих механізмів трансферу знань в суспільство. Якщо чисельність наукових установ із суспільних наук зросла за вказані роки на 62%, то результативність, разом з тим, в частині гуманітарного розвитку, на які значною мірою має впливати результативність діяльності наукових установ із суспільних наук, є недостатньою, оскільки і тут ефективність дифузії нових знань не є достатньо результативною, тим більше що за висновками окремих відомих фахівців "...духовно, інтелектуально, інформаційно, культурно Україна сама себе сьогодні не забезпечує. Всі наші гуманітарні показники - на рівні не європейських країн, а колишніх колоній третього світу", що провокує внутрішню (екзогенну) загрозу культурного колоніалізму через те, що населення позбавлене "... доступу до знань в самому широкому сенсі, український громадянин навіть не знає, чим йому в своїй країні гордитися, - почуття без якого не буває повноцінного громадянства" [6, с.17]. Мова у автора, звичайно, йде про "знання" соціокультурного спрямування і з цим не можна не погодитися. На нашу думку, власне за цю гуманітарну компоненту знань першочергово має відповідати держава з тим, щоб її дифузія була забезпечена за допомогою державних програм при одночасній підтримці з боку великого бізнесу.

У частині перших двох складових економіки знань, про які вище йшла мова (нагромадження знань і дифузія), ми прийшли до висновку про те, що роль держави в цих процесах є доволі значною і навіть визначальною, але оскільки знання є ресурсом економічного розвитку, то правомірним є питання і дохідності використання цього ресурсу, а значить, і ефективності інвестицій як в людський капітал, так і у фізичний. Оскільки інвестиції у людський капітал можуть мати як приватний, так і державний характер, надзвичайно важливо визначитись в тому, хто і як має надавати ресурси для таких інвестицій. Н.А.Майбуров дослідив дане питання на прикладі США та Росії і здійснив необхідні оцінки в результаті розрахунків річних норм віддачі залежно від міри участі держави та індивідуума у нагромадженні людського капіталу в США, особливо в частині віддачі через освіту, в тому числі і післявузівській, залежно від проценту державної участі в оплаті вартості освіти.

Результати розрахунків засвідчили, що "... найбільш переважним як для суспільства, так і для окремої особистості, є державний спосіб нагромадження людського капіталу через те, що по-перше, всі рівні освіти є затребуваними (всі норми віддачі перевищують альтернативні інвестиції у фізичний капітал); по-друге, витрати сторін близькі за своїм значенням і по-третє, норми приватної і соціальної віддачі практично рівні. Найбільш ефективна модель нагромадження людського капіталу передбачена в системі середньої і післявузівської освіти - повну оплату державного освітянського процесу, а в системі вищої освіти - часткове співфінансування з боку студентів. При цьому абсолютно неправомірно буде говорити про безплатну для людини освіту" [7, с.5-6].

Таким чином, процес нагромадження знань в економічній моделі економіки знань (незважаючи на те, що він належить приватній особі в процесах нагромадження і дифузії знань) передбачає співучасть держави і населення через кожну конкретну особистість; а це означає, що модернізаційний проект такого характеру має враховувати, перш за все те, наскільки населення масово, - а саме про такий характер нагромадження знань йде мова, - матиме можливість реалізувати свою участь у фінансуванні. Незаможним верствам населення, таких є достатньо багато, буде досить важко реалізувати свою участь у такому проекті, а без розв'язання цієї проблеми не виключеним буде конфлікт держави і особистості. Саме тому на шляху до моделі економіки знань в її ендогенізованій складовій слід передбачити механізми розв'язання конфліктності інтересів між процесами нагромадження і дифузії знань. При цьому без участі приватного капіталу, особливо великого бізнесу, розв'язати цей конфлікт буде важко.

Разом з тим і населення, і бізнес звичайно стануть на шлях підтримки процесів нагромадження знань та їх трансферу у випадку, коли знання можуть бути продані, або у вигляді технологічних інновацій на ринках технологій, або шляхом отримання на ринку праці конкурентних переваг для особистості. Український бізнес вже більше 5 років активно домагається успіхів у забезпеченні економічного зростання, і це при тому, що близько половини промислових підприємств є збитковими. Що стосується ринку праці, то, як було сказано, картина дещо в іншому сенсі, але має такий же стан. Мати успіх в нагромадженні знань зовсім не означає, за оцінками населення, мати успіх на ринку і домагатися високих доходів, що зовсім суперечить світовим тенденціям, де економіка знань вимагає постійної уваги до нагромадження знань чи в фізичному, чи в людському капіталі. Крім того, при цьому необхідно володіти відповідними технологіями управління, що дозволяють перетворювати знання в товар і добиватися успіху в світовій конкуренції, без чого неможливе рівноправне партнерство, а значить, без цього неможливо реалізувати сучасний модернізаційний проект, спрямований на формування економіки і суспільства знань, де стимулом для підвищення попиту на знання як у технологіях, так і в людському капіталі мають бути відповідні національні та регіональні програми пріоритетного розвитку.