Інноваційні перспективи України

масова свідомість, що формувала у більшості населення безальтернативність щодо можливості досягнення успіху без наявності високого рівня спеціалізованих знань;

доступність отримання знань і здатність реалізувати свої можливості, в тому числі і самореалізуватися, наприклад, в мистецтві, науці;

толерантна поведінка широких мас населення, що виключило б масовий прояв бандитизму, алкоголізму, наркоманії, проституції.

Щодо об'єктивності варто зауважити, що світ у цілому розвивається в умовах зростання злочинності, загострення корупції і т. ін. Не є винятком і країни, що стали на шлях трансформаційних перетворень.

Негативними стимулами щодо розширення бази знань і реалізації на їх основі здатності до високопродуктивної діяльності у країнах з перехідною економікою свого часу були відсутність конкуренції, протекціонізм, партійність і т. ін.

Внаслідок трансформаційних перетворень стимули і мотиви значно змінилися. З'явилася, приміром, конкуренція, однак звузилися можливості щодо отримання не тільки елітної, але й звичайної освіти. Зникли ознаки, на перший погляд (та тільки на перший погляд), партійності, але з'явилися такі, як належність до того чи іншого угруповання, регіону, корпорації. Труднощі адаптації до нових умов внаслідок трансформаційних перетворень виявилися такими, що значна маса населення вимушена була шукати шляхи реалізації своїх можливостей за межами власної країни, оскільки понад чверть населення України опинилася за межею бідності. Дослідження еміграційних намірів громадян України показали, що "як еміграція, так і тимчасова трудова міграція з України мають, передусім, економічну мотивацію" [20, с. 425], і при цьому наміри виїзду на тимчасові заробітки, згідно з опитуваннями, мали 58,9% громадян у найбільш продуктивній віковій групі 30-54 роки, а в групі до 30 років - 38,7%. Такі дані свідчать про масове невдоволення своїм становищем значної кількості населення працездатного віку. При цьому бажання громадян виїхати до країн далекого зарубіжжя має характер еміграції. Але утішним у цьому процесі, в цілому негативному в економічному і соціальному відношенні, є те, що серед бажаючих виїхати лише 16,9% тих, хто має вищу освіту [див.: 20, с. 424]. Це дає підстави стверджувати, що реалізація соціального проекту модернізації у напрямку відтворення суспільства і економіки знань, де вища освіта, за аналогією з високорозвиненими країнами, стає домінуючою для більшості випускників шкіл, об'єктивно суттєво обмежить мотиви до еміграції, що позитивно впливатиме не тільки на продуктивність, а й на забезпеченість економіки трудовими ресурсами.

Освіта у сучасному вимірі - найважливіший елемент розвитку людського потенціалу, на відміну від всіх попередніх часів. У такому випадку для конструювання соціальної реальності економіки і суспільства знань найважливішим є процес, в якому на відміну від традиційного механізму соціального конструювання реальності, де однопорядково або близько до цього існував соціальний детермінізм оточуючого середовища, що визначав формування особистості, в якому взаємодіяли і емпіричний досвід, і емоційне сприйняття суспільства, і процес освіти, і духовно-естетичне виховання, і природний детермінізм у сучасному сприйнятті тощо. Соціальний детермінізм суспільства починає визначатися найважливішою складовою - освітою. Освіта, у першу чергу, формує соціально-культурні і навіть психологічні аспекти навколишнього середовища людини, на відміну від попередніх часів, коли в тріаді сім'я - школа -суспільство школа в широкому розумінні займала порівняно невеликий відрізок часу. В сучасних умовах школа пов'язується зі всією системою дошкільного виховання, далі - початкова школа, потім - середня та середньо-спеціальна освіта у відповідних навчальних закладах, далі - вища освіта, а ще далі - процес неперервної освіти і самоосвіти протягом усього життя, що й забезпечує перетворення освіти на інститут, який переважно формує соціальний порядок світосприйняття - на відміну від біологічного.

Але, у разі, якщо освіта не виконує необхідну роль соціального конструктора (тобто не формує стереотипи життя, завдяки яким сприймаються людські цінності, і потяг до знань є необхідною, хоча й недостатньою умовою, а навчання в освітніх закладах домінує детермінізм в частині отримання незаслужених оцінок знань), то формується особистість з мінімізованим творчим потенціалом та невизначеними майбутнім.

Якщо виходити з одного з найважливіших методологічних положень П. Бергера і Т. Лукмана про те, що людина має безперервно екстерналізувати себе в діяльності, то у суспільстві та економіці знань для цього необхідна система безперервної освіти, в той час як на даному етапі "...современная система образования стран с переходной зкономикой не развивает у учащихся те уме-ния и навьки, которье понадобятся им в условиях модернизации зкономики и производства" (рос.) [21, с.17], що вимагає перегляду та особливо - поглиблення підходів до освіти в сучасних умовах задля розв'язання завдань майбутнього.

З'явилися також і досить нові для нас мотиви екстерналіза-ції, що можуть за певних умов позитивно впливати на формування нової економіки. Останні дослідження вчених показали, що масове буденне знання у такій складовій, як релігійна, має не негативний, а позивний вплив на підсумки, перш за все, економічного розвитку. Ці дослідження поставили під сумнів, хоча і не повністю заперечили, висновки М. Вебера про те, що рівень релігійності суспільства знижується відповідно до економічного розвитку, оскільки можна стверджувати, що критерієм релігійності у М. Вебера були такі ознаки, за якими населення характеризувалося скоріше релігійним фанатизмом, а не вірою у сучасному розумінні, пов'язаною з високою духовністю і моральністю, слідуванням етичним нормам і правилам співіснування. Якщо не вдаватися в глибокі відмінності критеріа-льних ознак релігійності, оскільки це - предмет спеціального дослідження, а виходити із вищезгаданого розмежування рівня релігійності (хоча і воно досить дискусійне), то результати сьогоднішніх досліджень свідчать, що, наприклад, США мають найвищу продуктивність праці та найтриваліше за часом знаходження на робочому місці, а 58% опитаного населення підкреслюють, що їх моральність пов'язана з вірою, тобто з релігією [22], що масово впливає на буденне знання населення і його відповідне прагнення до працелюбності, добросовісності, аскетизму. Остання риса, як відомо, є передумовою заощадливості як основи формування ресурсів для фінансування розвитку економіки.

Українська реальність у цьому сенсі сьогодні багато в чому не відповідає вимогам часу, - церква як суспільний інститут, що формує чи впливає, у першу чергу, на буденну поведінку населення, маючи необхідні суспільні і законодавчі основи, не відіграє поки що тієї ролі, на яку ми звернули увагу, оскільки сама церква як суспільний інститут розділена на конкуруючі складові. В них немає єдності, а, скоріше, існують протистояння та боротьба, у яку втягуються віруючі. Крім того, зіставлення показників часу знаходження на робочому місці українця свідчить, що фактично у 2001 р. ним було відпрацьовано 82% від того часу, що працював у середньому американець. При цьому, якщо в США, за даними О. Приходько, працююче населення становило в 1998 р. 49%, то в Україні цей показник, за даними Держкомстату України, в 2001 р. становив 43% (хоча цей рік був одним із кращих за чотири роки економічного зростання - у 2001 р. ВВП України зріс на 9,1%). Порівнюючи ці показники з характеристиками ступеня релігійності населення України, слід відмітити, що "... згідно з результатами соціологічних опитувань, до віруючих відносять себе 68% респондентів" [23, с. 543], що на 14 процентних пунктів менше, ніж у США, хоча значно більше, ніж в європейських країнах (Швеція - 55%, Норвегія - 52% і т. д.). Втім, для України ці характеристики не мають виключного значення, оскільки сучасну релігійність в Україні "...можна тлумачити як деяку моду, деяку байдужу фіксацію, не супроводжувану могутніми психологічними стимулами... Від " релігійного ренесансу" навряд чи варто очікувати змін у соціальному характері, що могли б істотно вплинути на перебіг соціального процесу" [див.: 23, с. 547]. Таким чином, за даним висновком слідує такий: якщо враховувати останні дослідження результатів впливу релігії на процес економічної активності, то у формуванні повсякденного знання і реалізації певної морально-етичної доктрини на шляху до суспільства знань і знаннєвоміст-кої економіки одну із визначальних ролей у забезпеченні активної світської діяльності має відіграти релігія.

Отже, інститут церкви має здійснити свої кроки з тим, щоб формувати мотивацію до інтенсивної високопродуктивної праці, а значить, до поглиблення повсякденного знання, в тому числі і за рахунок потягу до спеціалізованого знання. Церква, наприклад, мала хоча б частково забезпечувати дітей із бідних сімей підручниками, одягом і т.п. замість безкоштовного розповсюдження релігійної літератури, яку діти і малоосвічені люди не зможуть ані читати, ані сприймати, а більш заможні, які є, як правило, освіченими, просто можуть її купувати. Разом з тим ми маємо враховувати, що цей інститут дасть позитивний імпульс тільки згодом, особливо в умовах відкритості суспільства, хоча "...вьізьівает именно тревогу их (храмов - В.Г., В.С.) будущее: не окажется ли в условиях религиозного плюрализма или даже борьбь цивилизаций христианское сообщество слишком слабьм для сохранения своей тождественности... Православная церковь исходит из зпохи империй, неся в себе вирусьі духовной апатии, обрядоверия, коллаборационизма с государственной властью". Разом з тим, "...мощньїй потенциал церкви дает нам уникальньїй шанс победить запущеннье болезни и вьйти в новое измере-ние..." (рос) [24].

Сьогодні, в епоху домінування матеріального світосприйняття, ми не повинні забувати, що хоча йдеться про знання, що матеріалізуються в суспільному і економічному житті, діалектика вимагає від нас необхідності наголошувати й на так званому "філософському ідеалізмі", оскільки навіть у певному сенсі матеріаліст В.І. Ленін звертав увагу на те, що "... тождество про-тивоположностей ("единство" их может бьгть, вернее сказать? Хотя различие терминов тождество и единство здесь не особенно существенно. В известном смьісле оба верньї) есть признание (открьтие) противоречивьх, взаимоисключающих, противопо-ложньгх тенденций во всех явлениях и процессах природи (и духа и общества в том числе)" (рос.) [25, с.357-358]. Як бачимо, для цілісності сприйняття і використання законів діалектики у забезпеченні концепції розвитку (еволюції) процеси і в природі, і в духовному сприйнятті, і в суспільстві розглядаються в єдності і водночас у боротьбі протилежностей, що й забезпечує розвиток.

У більшості випадків економіку знань пов'язують з використанням знань, що були реалізовані (продані) або зі знаннями, що були отримані в результаті певних витрат , тобто всім тим, що було створено в системі освіти та науки [див.: 26]. По суті, має працювати "... государственная система по освоению новшеств на фоне наступления зпохи зкономики знаний, в которой, согласно Ли Геину "Душа зкономики знаний - непреривное стремление к новшествам, а источник ее сили - образование " [27], а також досвід, оскільки сьогодні можна, наприклад, успішно розширювати інновативний характер діяльності шляхом опанування і використання зарубіжного досвіду виробництва нових видів продукції на основі використання технологічних нововведень.

Як було вище показано, суспільство знань і знаннєвомістка економіка існують і успішно розвиваються за рахунок реалізації проекту, який має соціальний характер і ґрунтується не тільки на спеціалізованих знаннях, а й на буденних, які постійно оновлюються, розширяються, доповнюються, типізуються через інновативну діяльність. При цьому буденне знання має не менш важливе значення, ніж спеціалізоване і, на нашу думку, одне з них є необхідною, а інше - достатньою умовою досягнення успіху.

Буденне знання, згідно з яким людина орієнтується у своєму житті в Україні і мотивує свою діяльність, вимагає серйозної уваги, оскільки тільки 22,2% населення, згідно з опитуваннями, оцінили, що життя їх залежить здебільшого від них самих, а не від зовнішніх обставин [28, с.471]. При цьому цей показник за 9 останніх років зріс всього на 3 процентних пункти, і хоча він продовжує зростати, але низька його динаміка і низький рівень суб'єктивної оцінки можливостей, активності та відповідальності особистості в Україні свідчать про те, що індивідуалізована активність, а значить і її інновативний характер за західним взірцем, зростає занадто повільно, щоб динамічно впливати на конкурентоспроможність економіки.

Це означає, що деякі попередні соціальні трансформації не мали цілеспрямованого характеру. Це також у будь-якому випадку означає, що вони мають довгостроковий характер, тому перехід до суспільства і економіки знань має бути розрахований на достатньо тривалий час, і у цьому переході проблема інновацій, навчання впродовж всього життя, партнерські зв'язки та обмін знаннями через інформаційні мережі, залучення до активного соціального життя є першочерговими складовими формування економіки на базі знань. Це вже не має бути предметом виключно теоретичних розробок, а має здійснюватися й на практиці, оскільки сьогодні у світі вже є достатньо багато узагальнень, використовуючи які можна просуватися вперед. Про це йшлося під час двох (Париж - 2002 р., Гельсінкі - 2003 р.) Форумів, де було узагальнено можливості та проблеми переходу до економіки на базі знань для країн-кандидатів на вступ до ЄС, а також визначено перехід від теорії до практики. Новий Форум у 2004 р. (Будапешт) розглянув, до якої міри економіка на базі знань є інструментом сприяння конкурентоспроможності та зростання економіки, зосередився на конкретних проблемах, у тому числі - питанні використання прямих іноземних інвестицій для підтримки науково-дослідних робіт та інновацій у традиційних галузях і проблемах підтримки інфраструктури, систем освіти та національної інноваційної системи для країн, що не є кандидатами на вступ до ЄС. Останнє важливо для поглиблення впливу "спеціалізованого" знання на "буденне".

Вище ми частково згадували, що для взаємодії за такою схемою мають бути використані розвинені трансферні механізми передачі. Серед них основною, як було показано, є система освіти, завдяки якій має здійснюватися процес передачі. Цей процес властивий всім часам і народам, але він має суттєві відмінності. Сучасна система передачі знань мусить ґрунтуватися на принципах: всеохоплення, неперервності, доступності, оновлення.

Спробуємо проаналізувати сучасність і визначити, наскільки цих принципів ми дотримувалися у попередні роки трансформаційних перетворень.

Так, у роки незалежності, за даними Держкомстату, в Україні кількість осіб, що отримували освіту в розрахунку на 10 тис. населення, знизилася. За цим показником у загальноосвітніх навчальних закладах у 1985/86 навчальному році вчилося 1422 учнів, у той час, як у 2001/02 навчальному році - 1347, тобто 95% від рівня 1985/86 навчального року.

Зрозуміло, що тут відіграли свою негативну роль і демографічні процеси. За цей же період у професійно-технічних навчальних закладах даний показник знизився із 145 чоловік до 105, тобто на 28%, що характеризує певне зниження охоплення населення освітянськими послугами. Це означає, що на тлі загальносвітового процесу розширення освіти, особливо у розвинених країнах, де, як вже вказувалося, вища освіта стає, по суті, нормою для випускників шкіл, спеціалізовані знання в Україні отримує менша (в розрахунку на 10 тис. осіб) частина населення, що знижує, а не підвищує освітній потенціал суспільства навіть без урахування якості освіти.

Що стосується забезпечення неперервності освіти, то сьогодні в Україні розширення потребує діюча система перепідготовки кадрів, оскільки значне число зайнятих працівників, які отримали освіту до початку трансформаційних змін, втратили здатність до високопродуктивної діяльності, або отримана освіта не відповідає новим вимогам. При цьому можливість отримання другої освіти суттєво розширює систему базових спеціалізованих знань, яка інтенсифікувалася протягом останніх років. Разом з тим необхідно створити можливість отримання і нових спеціалізованих знань, які є результатом наукових надбань. Відтак - попереду пошук шляхів для органічного поєднання діяльності закладів науки і освіти. І хоча в роки трансформаційних змін цей процес явно став здійснюватися більш інтенсивно, того, що відбулося, ще недостатньо, щоб забезпечити виконання положень прийнятої для країн ЄС концепції про неперервну освіту протягом всього життя, яка для нас є певним орієнтиром. У ній закладені підвалини сучасного поєднання професійної підготовки та перепідготовки. Відомо, наприклад, що в окремих країнах чисельність дорослих людей, які постійно підвищують свою кваліфікацію, вже перевищує чисельність молоді, що отримує першу фахову освіту.

Принцип доступності в системі передачі знань на сьогодні має забезпечуватися, в першу чергу, за рахунок розширення, а не звуження, як це реально відбувається, фінансових можливостей, розвитку інформаційних технологій передачі знань (дистанційне навчання), зміни системи організації надання освітянських послуг населенню. Щодо наявних фінансових можливостей населення підтримувати власний освітній потенціал та надавати освіту своїм дітям, то вже вище згадувалося про їх обмеженість при одночасній нерозвиненості системи кредитування освіти. На нашу думку, поки що держава втрачає свої позиції в наданні освітянських послуг. Спроба змінити вектор у наданні освітянських послуг з переважно державного на переважно приватний не дасть необхідних результатів, як про це свідчить світовий досвід. До того ж, за масової обмеженості фінансових ресурсів населення і різкої диференційованості доходів є обмеженим і масовий доступ до освіти. В результаті цього освітній потенціал суспільства, особливо тієї його частини, що входить у нове життя, спадатиме, що негативно впливатиме на економічне зростання у майбутньому.

Невиправданим є відхід держави від виконання даної функції, оскільки наш же історичний досвід свідчить про те, що саме державна система надання освіти може бути достатньо ефективною. Згідно з дослідженнями Г. Ханіна, якого, як відомо, навряд чи можна запідозрити в ідеологічних симпатіях до радянської системи господарювання, "...в пятую пятилетку на развитие зкономики влияли как позитивньїе, так и негативньїе обьектив-нье факторь . Качественно возрос уровень квалификации рабочих, инженерно-технических, отчасти и руководящих хозяй-ственньгх кадров... Именно в период пятой пятилетки в полной мере сказались огромние усилия предшествующих 20-25 лет по количественному, а с середини 1930-х - и по качественному подьему образовательного и профессионального уровня населе-ния. Обобщающий показатель зтих усилий - доля расходов на образование в национальном доходе, уже в 1950 г. достигшая 8 % - вдвое больше, чем аналогичний показатель США. ... Еще в кон-це 1920-х инженеров хронически не хватало, но уже в 1940 г. число дипломированньх инженеров в СССР превьсило уровень США, и зто опережение сохранялось в течение 1950-1960-х го-дов. С серединь 1930-х резко возросло требование к подготовке специалистов, а випускники послевоенних лет, которие стали преобладать среди хозяйственних руководителей именно в 1950-е, по общей инженерной и специальной подготовке уже не уступали своим американским и западноевропейским коллегам" (рос.) [29, с.61-62]. Виходячи з нашого ж історичного досвіду, на сьогодні чи не найбільш актуальними стали проблеми підвищення рівня вимог до підготовки кадрів як в усіх навчальних закладах, так і наукових установах, якщо йдеться про кадри вищої кваліфікації - кандидатів і докторів наук. Ми ж скоріше опікуватимемося проблемами змін організаційного змісту, ніж проблемами вимогливості на всіх етапах формування трудових ресурсів. На жаль, ця проблема і в науковому плані залишається недостатньо розробленою для ринково орієнтованого середовища, в якому колишні методи контролю за рівнем підготовки можуть і не працювати. Нові ж поки що, на наш погляд, недостатньо ефективні і допускають наявність протекціонізму та інших негативних у суспільному вимірі явищ.

Не вдаючись у детальне зіставлення того, що відбувалося у 90-і роки ХХ ст., разом з тим можна констатувати, що, незважаючи на післяреволюційну розруху і низький рівень життя населення, а потім війну, Радянський Союз, на відміну від сучасних України та Росії, за обсягом витрат на освіту випереджав США. І це було ще за часів індустріалізації, коли основним фактором розвитку були ще природні ресурси, капітал і робоча сила. Сьогодні, коли знання стали також одним із головних ресурсів розвитку, Україна не відновила порівнянного із високорозвине-ними країнами рівня витрат на науку і освіту. У новій системі господарювання вимоги до підготовки спеціалістів доведеться багато в чому створити заново а, головне, піднести на новий рівень відповідальність за надання освітянських послуг населенню та дотримання визнаних у світі стандартів державного управління системою освіти.

Сучасна система освіти, особливо вищої, характеризується здебільшого конкурентністю, у тому числі і в Україні, але в умовах значної втрати вимог з боку держави конкуренція є слабким стимулом, оскільки в гонитві за прибутком ВНЗ, та й школи, не підвищують, а знижують вимоги до знань. У такому випадку виникає конкуренція не за рівень надання знань, а за отримання доходу від освітянських послуг за рахунок їх масовості, що призводить до втрати рівня знань. Слід відмітити, що така тенденція відслідковується в багатьох країнах світу. Це масово підштовхує фахівців до пошуку того, як відійти від такої тенденції, оскільки боротьба за дохід за умов масового потягу до освіти відбувається за рахунок зниження якості. Очевидно, роль державного контролю за якістю освіти за таких умов має зростати, а не зменшуватися. При цьому фахівці Світового банку як носії ідеї роздержавлення економіки в цілому водночас вважають, що у сфері освіти держава має зберегти свій вплив, незважаючи на посилення впливу ринкових сил на систему вищої освіти, оскільки:

інвестиції у вищу освіту та їх ефекти є значно більшими і ширшими, ніж приватні вигоди;

ринок позикового капіталу переоцінений і недосконалий, тому є нерівність доступу до освіти;

вища освіта відіграє ключову роль у підтримці базової і загальної освіти.

Повільно вдосконалюється сьогодні й система організації надання знань, оскільки студенти вимагають, як відомо, не тільки стаціонарного і заочного навчання, а й впровадження нових форм, таких як забезпечення можливості вчитися неповний робочий день та у вихідні, а також робити короткострокові перерви у навчанні. Всі ці нові потреби в зміні організації навчання пов'язані, в першу чергу, з тим, що студенти як молодого, так і зрілого віку, як правило, мають необхідність працювати.

Щодо дотримання принципу осучаснення необхідно зауважити, що процес навчання, як і всі інші соціальні і економічні процеси, має безперервно вдосконалюватися. Україні сьогодні важливо виходити з того, що педагогічна модель навчання має багато в чому змінитися. Так, за визнаннями департаменту вищої освіти Міністерства освіти і науки України, нинішня система підготовки фахівців із вищою освітою має такі недоліки:

відсутність систематичної роботи студентів протягом навчального семестру;

низький рівень активності студентів і відсутність елементів можливості необ'єктивного оцінювання знань студентів;

значні втрати бюджету часу на проведення екзаменаційної сесії;

відсутність гнучкості в системі підготовки фахівців;

недостатній рівень адаптації до швидкозмінних вимог світового ринку праці;

низька мобільність студентів щодо зміни напрямів підготовки, спеціальностей та вищих навчальних закладів;

обмежений вибір навчальних дисциплін.

У той же час нова педагогічна модель і нові педагогічні підходи та методи відповідно досвіду передових країн світу включають:

самостійність і аналітичність мислення;

активну участь студентів, а не пасивне сприйняття інформації в процесі навчання;

дистанційність навчання;

можливість прикладного використання знань у реальних умовах, постійні консультації з роботодавцями та їх стимулювання щодо надання можливості проходження практики;

представлення концепцій знань у різноманітніших формах, а не тільки в текстовій;

повна комп'ютеризація шкіл і ВНЗ;

акцент на вивченні та розумінні, а не запам'ятовуванні інформації;

відмова від конвеєрного підходу;

прозорість в оцінці знань;

постійне опанування, використання і розробка викладачами нових педагогічних прийомів;

курси за вибором 50 х 50% замість 4-10% у нас;

системи стимулювання кращих педагогів;

вміння знаходити дані, оперувати ними і розвивати аналітичні можливості;

міждисциплінарність у підготовці;

взаємне навчання та самоорганізація;

емпірична освіта (на основі узагальнення емпіричного досвіду), освіта в реальних умовах і проблемно орієнтоване навчання;

критична самооцінка (див. доповіді Світового банку [21; 30]).

Сьогодні є підстави очікувати, що експеримент, який розпочався за підтримки Міністерства освіти і науки України разом з низкою вузів України щодо застосування кредитно-рейтингової системи в ході підготовки фахівців з вищою освітою, призведе до суттєвих змін у підготовці кадрів. Як наслідок, у середньостроко-вій, і особливо, довгостроковій перспективі можна очікувати на суттєві зміни у рівні підготовки кадрів, що разом зі змінами у шкільній системі в напряму опанування навичками аналітичного мислення, самостійності в навчанні, зборі та аналізі інформації через вміння ставити і розв'язувати проблеми, дозволить вивести конкурентоспроможність економіки на рівень, який передбачає рівноправне партнерство у світогосподарській системі. Неможливо тримати в пам'яті знання, обсяг яких повсякденно збільшується, навіть якщо орієнтуватися на корисні знання. Для того, щоб відібрати корисні знання із всього існуючого обсягу, необхідно володіти спеціальними навичками. Це означає, що в умовах переходу до економіки знань необхідно буде підготувати й нове покоління педагогів, які, у першу чергу, мають опанувати новими педагогічними технологіями в умовах масової інформації суспільства. На цю роботу буде витрачено за оптимістичним сценарієм розвитку не менше ніж 15 років. У випадку, якщо це не почне здійснюватися найближчим часом, то нові педагогічні кадри, що, як правило, працюють у цій сфері протягом усього життя, не менше ніж на покоління відкладуть процес формування працівника, якого вимагатиме нова економіка знань і, відповідно, суспільство. При цьому в педагогіку мають прийти кращі молоді кадри, що зможуть опанувати новітніми прийомами викладання, а для цього має бути змінено статус педагога у суспільстві, який багато в чому втрачено, а особливо, в заробітній платі, за роки трансформаційних змін.

Особливо це стосується шкіл у сільській місцевості, де соціально-економічна база для молодих педагогів є нерозвиненою і вирішити тут питання за рахунок адміністративних заходів (як це має місце на сьогодні в частині охорони здоров'я і закріпленню молодих медичних кадрів на селі) - справа безперспективна.

Серед інших механізмів і способів розширення буденного та спеціалізованого знання, поряд з освітянським і мотивованим рівнями, слід підкреслити роль трансферу технологій і трансферу інновацій. Останні є способом реалізації спеціалізованих знань через патентно-ліцензійну діяльність, оренду нової техніки, диверсифікацію діяльності та об'єднання окремих спеціалізованих підприємств, колективів, розширення іноземних інвестицій, інжиніринг і технічну допомогу, франчайзінг проектів, торговельних марок та зразків (питання трансферу і технологій і інновацій та шляхів їх розв'язання в Україні детально розглянуто в роботах співробітників Інституту економіки та прогнозування НАН України [31; 32]).

Якщо йдеться про суспільство знань і економіку знань як такі, що є бажаними взірцями для майбутнього, то ми маємо в складових політики і типізації повсякденного знання передбачити механізми виключення, наприклад, процесів узвичаєння в сучасності філософії "виживання" і "збагачення", у першу чергу нелегітимного, шляхом накопичення приватної власності не в результаті капіталізації прибутку, а в результаті присвоювання власності. В широкому розумінні, як бачимо, йдеться про елементи етики та моралі, які теж підлягають включенню в соціальний механізм конструювання реальності суспільства знань. Здійснюючи трансформаційний проект кінця XX ст., ми вважали, що, руйнуючи структури централізованої економіки, що були характерними для тогочасного суспільства, і формуючи нові, що є " адекватними" капіталізованій економіці і суспільству, заснованому на приватній власності, ми відійдемо від "небажаного поганого" та наблизимося до "бажаного доброго". Це існувало і сприймалося як таке, що виникне і розвиватиметься в суспільстві як органічна й іманентна властивість. Але в результаті руйнації одного звичного для нас світу, ми спробували зробити звичними для нас ті знання, які багато в чому не були нам органічно властиві. В результаті сформувався ще більший розрив, оскільки "... истинньй смьсл новой зкономики (имеется ввиду зкономики знаний - В.Г., В.С.), как свидетельствует мировой опьгт, заключа-ется вовсе не в самодельной приватизации, не во внедрении рьшочньгх отношений в "тело" каждой производственной операции, а в смене технологического уклада, развитии наукоемкого производства и информатизации общества" (рос.) [33, с. 23]. Це слід постійно враховувати і в ході можливої реприватизації, риси якої означилися у 2005 р. в Україні. Як ми вже зазначали, бажані зміни можуть виродитися у технологічний детермінізм, якщо не ґрунтуватимуться і здійснюватимуться на основі проекту соціального характеру, в якому водночас відбувається і соціальне проектування.

Для суспільства і економіки знань при соціальному проектуванні важливим є цілеспрямований розвиток вже звичних інститутів. Такі "... институтьі включают в себя роли и статусьі, систему санкций и социального контроля для поддержания норм, порядок, общие цели, установки и образць поведения (нормь ), учреждения, кодексь , законь и пр., осуществляющие деятель-ность по удовлетворению различньх потребностей. Но без коллективньх представлений, достигнутьх в результате типиза-ции, направленньх в радикально меняющемся обществе на достижение типизации и формирование коллективньх предста-вителей (через деятельность ученьх, СМИ, общественньх организаций, литературь , искусства, образования, идеи вьдаю-щихся людей) социальнье структурь в целом и деятельность других институтов не может бьіть обеспечена" (рос.) [див.: 33, с. 15]. Власне, усе це у сукупності й формує соціальне середовище, що необхідне для формування і діяльності людини.

Можна стверджувати, що реальність суспільства і економіки знань можлива на індивідуальному рівні тільки у тому випадку, коли на передньому плані знаходиться інноваційна діяльність, а буденна - в задзеркаллі, а не навпаки, як це має місце в більшості випадків сьогодення, де падає статус інтелігенції, є слабкими інституціолізовані механізми висування та підтримки талановитої молоді, механізм відбору і просування кращих працівників, існує надзвичайна диференціація в доходах та їхня висока нелегітимність у частині, насамперед, над доходів, існує проблема морально-етичного клімату. Все це і багато іншого, що пов'язане зі змістом соціального проектування реальності майбутнього суспільства і економіки знань, є предметом подальших розробок і знаходиться у тотожній відповідності до реальних процесів інноваційно-інвестиційної діяльності, що матеріалізують знання у продуктивну силу суспільства. Щодо змісту цих процесів в Україні в роки трансформаційного періоду кінця ХХ та початку ХХІ століття, то вони розглянуті у розділі 3 даної роботи.

1.3 Макроісторичні тенденції та сценарії розвитку світової системи у 2000- 2050 рр.

У сучасному світі теорія і практика національних держав зазнає краху; на зміну системі світового устрою, заснованого на капіталістичній світ-економіці, гегемонії національних держав, приходить нова світова система постмодерну. Початок третього тисячоліття стає своєрідним вододілом: з одного боку, це кінець великої епохи Модерну, а з іншого боку - початок іншої, невідомої ще цивілізації. При цьому діапазон оцінок того, що відбувається на планеті, дуже широкий: від констатації закінчення холодної війни і краху біполярного світу до амбіційного проголошення «кінця історії» [див. напр.: 1; 2; 5]. Ці глобальні процеси вимагають нового визначення місця України в сучасному світі, більш точної ідентифікації її позиції у світових геополітичних та геоекономічних «розкладах».

Більшість світових експертів відзначають досить чіткий ієрархічний розподіл центрів сили у сучасної світової системи. Наприклад, А. Беттлєр говорить про існування трьох основних зон розвитку у сучасному світі [3].

Перший світ (розвинені країни) - це країни «золотого мільярду»: Північна Америка, Західна Європа і Японія. Саме ці країни і є ініціаторами нинішньої глобалізації, кожна з них має свій інтеграційний регіон.

Другий світ (середньорозвинені країни) - це країни СНД, Східної Європи, Китай і Індія. Цей світ є об'єктом глобалізації країн «золотого мільярду», періодично сам ініціює інтеграційні спроби. Серед країн другого світу А. Беттлєр виділяє два претенденти на статус «великої держави»: Китай і Росію [3, с. 76] (вони мають «імперський досвід» і проводять офіційну політику формування «багатополярного світу» на противагу «однополярному світу» США).

Третій світ - країни Африки, Латинської Америки, Близький і Середній Схід, Південна Азія. Це конгломерат держав, котрі за своїм соціально-політичним устроєм знаходяться на рівні феодалізму з елементами капіталізму.

У «незахідному» світі є наступні регіональні полюси сили: в Латинській Америці - це Бразилія, в Африці - це ПАР, на Близькому Сході - це Туреччина, у східній Європі - це Росія, у Південно-Східній Азії - це Китай і Індія. У перспективі А. Беттлєр прогнозує виникнення біполярної світової структури з двома центрами сили - найвірогідніше, США і Китаєм.

По суті, в пізнанні історичних детермінант розвитку світової системи ми зараз підходимо до дуже цікавої інтеграції макроісторичної соціології, цивілізаційно-культурного підходу і світ-системного аналізу, що дозволяє розробити комплексну теорію історичної динаміки глобальних трансформацій у світовому масштабі. Ми можемо не тільки по-новому глянути на вже відомі події розвитку світової економіки, але й у великій мірі спрогнозувати напрямок і параметри траєкторій еволюції найближчого і навіть більш віддаленого майбутнього [див: 17, с.69-70].

Перш за все, найбільш оригінальна концептуальна схема динаміки глобальних трансформацій, на нашу думку, була запропонована І. Валлерстайном і його послідовниками в рамках розробки концепції розвитку «циклів гегемонії» [5; 15; 18; 19; 20; 21; 26]. Принципова новизна світ-системного аналізу І. Валлерс-тайна полягає в тому, що він підкреслив вирішальне значення «зовнішніх», екзогенних факторів соціальних змін, які мають скоріше не внутрішню, а зовнішню, світ-системну природу. Як справедливо вказує І. Валлерстайн, не існує автономних та ізольованих державних, політичних, культурних утворень зі своєю окремою логікою еволюції: «марно аналізувати процеси суспільного розвитку наших різноманітних національних "суспільств", -пише І. Валлерстайн, - так, ніби вони були автономними структурами, які внутрішньо розвиваються, у той час як вони є і завжди були в першу чергу структурами, що були створені всесвітніми процесами і знайшли свою форму в якості реакції на ці процеси» [15, с.86]. Прихильники цього підходу наголошують на хвильовій природі розвитку історичних систем, що виражається в історичній динаміці циклічних ритмів і вікових трендів.

І. Валлерстайн розрізняє два основних види світ-систем: 1) власне світ-економіки, що зв'язують простори переважно економічними зв'язками, 2) світ-імперії, що ґрунтуються насамперед на військово-політичному пануванні. На його думку, світ-економіки завжди були нестійкими утвореннями, які в докапіталістичну епоху, як правило, поглиналися або трансформувалися у світ-імперії (теоретичні витоки див. у Ф. Броделя [4, с.14-20]). Швидше за все, наступ і відкат як світ-імперій, так і альтернативних їм світ-економік, носив циклічний характер, а тенденція до політичної централізації (і адміністративно-бюрократичної редистрибуції) змінювалася зворотньою тенденцією до децентралізації (і підйому приватних, приватногосподарських мереж ринкового обміну). Якщо всі світ-економіки, в остаточному підсумку, поглиналися світ-імперіями, що співіснували з ними, то на початку «довгого XVI сторіччя» внаслідок низки кон'юнктурних причин у приатлантичній частині Європи, на думку І. Валлерстайна, зароджується локальна світ-економіка, що виявилася більш стійкою за інші. Замість того, щоб розчинитися в могутній континентальній світ-імперії Габсбургів, вона до кінця вказаного «довгого» сторіччя виживає (тобто до 1640 року) і сама починає поширюватися на весь світ та стає каркасом для розвитку капіталістичного способу виробництва.

Еволюція сучасної капіталістичної світової системи, що виникає після 1500 року, відповідно до даної теорії, являє собою чергування періодів суперництва і гегемонії держав ядра за відносний (на противагу світ-імперіям) контроль над світ-системою. Взагалі поняття гегемонії можна визначити як такі відносини домінування одних держав над іншими, які дозволяють їм установлювати принципи, процедури і правила поведінки, загальні для всіх інших акторів і усієї міжнародної системи в цілому. «Ідеальною ситуацією, з погляду нагромадження капіталу усередині системи як цілого, - пише І. Валлерстайн, - є існування домінуючої держави, досить сильної для того, щоб визначати правила гри і стежити за тим, щоб вони виконувалися до кінця. Коли суперництво як системна умова заміщається гегемонією, це не означає, що держава-гегемон (Педетопіс ро\уег) може все. Але це означає, що вона може перешкоджати зміні (порушенню) правил з боку інших» [20, с.98]. На відміну від світ-імперій, гегемонії не інкорпорують периферійні зони в єдину політико-адміністративну систему, складену з уніфікованого центрального адміністративного і військового апарату, а ґрунтуються на відносному контролі системи на структурному рівні.

В історії європейської капіталістичної світ-економіки було всього три держави-гегемони: 1) Об'єднані провінції (Голландія) у середині XVII ст. (1620-1672), 2) Велика Британія в середині XIX ст. (1815-1873) і 3) США - у середині XX (пік - 19451967/73).

За І. Валлерстайном, первісною передумовою виникнення гегемонії є не військова могутність, а досягнення першості у виробництві в світ-економіці. Фінальна стадія боротьби за гегемонію (якісне перетворення неринкових переваг у структурно закріплену привілейовану позицію) в остаточному підсумку призводить до вирішального воєнного зіткнення, котре Валлерстайн називає «тридцятирічною війною», у якій беруть участь всі протиборчі сили по всій земній кулі. Основним суперником виникаючого гегемона опиняється держава, що прагне створити загальноєвропейську імперію: Іспанія в XVII ст., Франція у XIX і Німеччина у XX. У випадку перемоги вказаних держав капіталістична світ-економіка перетворилася б на світ-імперію [див.: 23].

Таким чином, на думку І. Валлерстайна, в історії постійно відбувалися циклічні злети і падіння держав-гегемонів, які забезпечували необхідний рівень стійкої рівноваги міждержавних відносин усередині світ-системи, а також процеси безперешкодного накопичення капіталу. «Гегемонія, що проіснувала б занадто довго, перетворила б систему у світ-імперію. А система, у якій не виникла держава-гегемон, не мала би можливостей для створення стійких часових порядків, необхідних для максимального накопичення» [20, с. 102].

Схожа модель динаміки циклів гегемонії була висунута в концепції довгих циклів політичного лідерства Дж. Модельскі й У. Томпсона [22, 27]. Модельскі визначає поняття «світової держави-гегемона» як такого гравця в системі міжнародних відношень, що монополізує функцію підтримки порядку. З 1500 року ця роль виконувалася 4 державами, що змінювалися: Португалією (XVI ст.), Нідерландами (XVII ст.), Великою Британією (XVIII-XIX ст.) і США (XX ст.). На їхню думку, довгі цикли політичного лідерства виявляються насамперед як підйом і занепад великих держав. Довгі цикли розвитку гегемонії складаються з етапу навчання (висхідної фази) і етапу лідерства (спадної фази). Кожний з них можна підрозділити на чотири фази. Перший містить у собі: 1) визначення основних проблем, що вимагають рішення; 2) створення коаліції союзників; 3) прийняття макрорі-шення; 4) здійснення. Другий складається з наступних фаз: 1) світова війна; 2) положення великої держави; 3) делегітимація; 4) розпад.

В основі глобального лідерства полягають наступні фактори: мобільні військові сили, що можуть бути доставлені в будь-яке місце земної кулі; передова економіка; відкрите суспільство; реагування на світові проблеми (чи попит) за допомогою нововведень. Довгі цикли можна також представити як процес послідовної оптимізації кожного з зазначених факторів, хоча усі вони діють одночасно. Так, у фазі «прийняття рішень на макрорівні/світова війна» натиск варто зробити на розвиток мобільних збройних сил (як правило, військово-морських). У фазі «проведення рішень у життя/становище світової держави» головне - передова економіка та її становище у світовому економічному співтоваристві. «Визначенню основних проблем/делегітимації» відповідають нарощування інноваційного потенціалу й гнучкість у підході до нових проблем. Фаза «створення коаліції союзників/розпад» вимагає ресурсів глобального відкритого суспільства (див. табл. 1.6.).

Табл. 1.6 Довгі цикли глобального лідерства (за Дж. Модельскім й У. Томпсоном)

Аналіз «циклів гегемонії» показує досить точну їх кореляцію з циклічними ритмами Кондратьєва [10; 18, с.203-207]. Наприклад, Дж. Модельскі й У. Томпсон вважають, що кожен довгий цикл світової політики є скоординованим із двома хвилями Кондратьєва. Оскільки кожен довгий цикл світової політики складається з чотирьох фаз, перша хвиля Кондратьєва («К1») буде відповідати фазам «визначення основних проблем» і «створення коаліції союзників» на етапі підйому циклу, а друга хвиля («К2») - фазам «прийняття рішень на макрорівні» і «проведення рішень у життя». Концепція Дж. Модельскі й У. Томпсона виходить з того, що: 1) хвилі «К1» досягають свого піка до початку фази довгого циклу «прийняття рішень на макрорівні/світова війна»; 2) хвилі «К2» досягають свого піка після закінчення зазначеної фази (див. табл. 1.7.).

Фактично, мова йде про глобальний взаємозв 'язок циклів гегемонії, ритмів Кондратьєва та динаміою зміни технологічних укладів. В даний час їх виділяють шість, а домінуючими нині є технології 5-го укладу . Так, 3-й уклад був сформований наприкінці 19 ст. і характеризувався зростанням масштабів виробництва на основі механізації. Його становлення призвело до розвитку електротехнічного і важкого машинобудування, виробництва і прокату сталі, важкого озброєння, суднобудування, неорганічної хімії. 4-й уклад (1940-1990 рр.) був пов'язаний з розвитком автомобілебудування, моторизованого озброєння, виробництвом синтетичних матеріалів, становленням кольорової металургії, органічної хімії, електронної промисловості та ін. 5-й уклад (199070 2020 рр.) будується на розвитку телекомунікаційних технологій, обчислювальної техніки, програмного забезпечення, телекомунікацій, роботобудування. Останній, 6-й уклад (почався із середини 90-х рр. ХХ ст.), спирається на біотехнології, нанотехнології, фотоніку, оптоелектроніку, аерокосмічну промисловість, нетрадиційні джерела енергії та ін.

Слід зазначити, що більшість інновацій нового укладу формуються у фазі домінування попереднього укладу. За оцінками фахівців, близько 80% основних нововведень 5-го укладу були впроваджені ще до 1984 року. Наприклад, у 1947 році був створений транзистор, перша ЕОМ з'явилася в 1949 році, перша операційна система - у 1954 році, кремнієвий транзистор - у 1954 році. Ці винаходи послужили основою формування 5-го укладу. Також його початок пов'язують з розвитком нових засобів комунікації, цифрових мереж, комп'ютерних програм і генної інженерії. До ключових напрямків шостого технологічного укладу відносять біотехнології, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі й інтегровані високошвидкісні транспортні системи, комп'ютерну освіту, формування мережних бізнес-співтовариств. Ці галузі зараз розвиваються у провідних країнах особливо швидкими темпами (іноді від 20% до 100% у рік) [24, с.33-46].

Прогноз І. Валлерстайна стосовно виникнення нового гегемона в сучасній капіталістичній світ-економіці полягає в тому, що поступово на протязі наступних 50-75 років тандем Японії/Китаю перетворить США у свого молодшого партнера (як Велика Британія зробила це з Голландією, а США, у свою чергу, з Великою Британією) і об'єднаний тихоокеанський кондомініум рано чи пізно зійдеться в новій великомасштабній «тридцятирічній» світовій війні з «континентальним» ЄС (претендентом на панєвропейську імперію), переможцем з якої вийде Японія [19, с. 439]. Інші регіони світ-економіки тією чи іншою мірою будуть розподілені між цими двома альянсами: Північна і Південна Америка, Китай, Південно-Східна Азія і Тихоокеанський регіон ввійдуть у японо-американську зону, Центральна і Східна Європа, Росія, Близький Схід, Африка й Індія - у зону європейську.

Основними особливостями періоду 2000-2025/30 рр. по І. Валлерстайну будуть наступні риси:

приблизна геоекономічна і геополітична рівновага японо-американського кондомініуму і європейського альянсу;

велика чисельність інвестицій може піти у Китай і Індію, що у великій мірі маргіналізує і посилить розрив між Північчю і Півднем;

стабілізація чисельності населення в ядрі світ-економіки і його різке зростання на периферії призведе до значного збільшення міграції з Півдня на Північ, що викличе відповідну реакцію в країнах «золотого мільярду» у вигляді закликів до обмеження соціально-політичних прав «південних» мігрантів. Приблизно до 2025 р. «жителі півдня» можуть скласти 25-50% населення Північної Америки, ЄС і (навіть) Японії, не володіючи при цьому повними політичними і соціальними правами корінних (автохтонних) громадян Півночі;

істотно змінюється в гірший бік становище середнього класу в країнах ядра капіталістичної світ-економіки. За різке, як відносне, так і абсолютне збільшення розміру середнього класу, що став одним з основ стабільності держав ядра світ-економіки, доводиться розплачуватися підвищенням вартості продукції, зростанням інфляції і серйозною затримкою процесів накопичення капіталу. Тому період 2000-2025/30 рр. буде відзначений спробами зменшити як відносну, так і абсолютну величину середнього класу в ядрі світ-економіки (через демонтаж соціальної держави, скорочення держбюджетів і т.д.). Однак освічений і звиклий до комфорту «середній клас» навряд чи пасивно погодиться зі своєю репролетарізацією і ремаргіналізацією;

розвиток світу-системи в період 2000-2025/30 рр. буде відбуватися в умовах постійних екологічних обмежень;

в період 2000-2025/30 р. процвітання середнього класу на периферії і напівпериферії капіталістичної світ-економіки не відбудеться (ресурси завжди будуть «перетікати» у центр світ-економіки). Це підірве віру у міф про універсальність західних цінностей лібералізму і демократії, що може викликати новий сплеск політичної активності незахідних суспільств і початок нового витка «антипівнічної» мобілізації (наприклад, у вигляді ісламського фундаменталізму);

найважливішою особливістю періоду 2000-2025/30 р. буде згортання проекту всесвітньої лібералізації і зростання вимог справжньої демократизації всіх сторін життя всіх країн капіталістичної світ-економіки, у т.ч. і соціально-економічної.

Указані основні особливості розвитку сучасної світі-системи у період 2000-2025/30 рр., швидше за все, на думку І. Валлерстайна, призведуть до наступних наслідків:

значно зменшиться здатність держав підтримувати внутрішній порядок, як і зменшиться їхня роль у світ-економіці. Можливий навіть розпад багатьох держав не тільки на периферії і напівпериферії, але й у ядрі системи. При цьому соціальне безладдя знову може стати нормальним станом багатьох держав ядра капіталістичної світ-системи, а в деяких з них можуть розгорітися навіть громадянські війни. Уже зараз сучасні держави не справляються з вимогами забезпечити необхідний рівень безпеки і добробуту, що зумовлює тенденцію до приватизації цих сфер життя і означає початок руху в напрямку, протилежному тому, що розвивався в перебігу останніх 500 років. Тому відбудеться розширення приватних збройних формувань і поліцейських структур, створюваних різноманітними етнокультурними групами, корпораціями, місцевими громадами, релігійними об'єднаннями і злочинними синдикатами [18, с. 25];

міждержавна структура світ-системи стане менш регульованою, а авторитет ООН буде неухильно знижуватися (що буде супроводжуватися поширенням ядерної зброї серед усе більшої кількості держав, міграціями з Півдня на Північ і ін.);

зниження ефективності інститутів державності (і сучасної міждержавної системи) призведе до підйому значення різних форм партикулярної, групової ідентичності (етнічної, релігійно-мовної, родової чи гендерної). Можливо, вони стануть своєрідною альтернативою «загальногромадянської» самоідентифікації в національній державі, яка будувалася на об'єднанні громадян і їхній інтеграції в єдине ціле. Можливо, що у світі безладдя і непевності саме «групи» (як учора держави) будуть забезпечувати захист, безпеку і добробут окремого індивіда;

значного поширення отримають не тільки численні локальні збройні конфлікти в країнах Півдня (внутрішні «південні» війни) і зіткнення різних «меншостей» на Півночі, але й численні і одночасні «малі» війни Півдня проти Півночі (війна в Іраці і Афганістані є тільки початком цього процесу);