Інноваційні перспективи України
Україна в координатах економіки знань: стратегічні задачі і інституціональні передумови. Розвиток інформаційного сектору як умова формування інноваційної політики. Підвищення національної конкурентоспроможності. Парадигми технологічних трансформацій.
Рубрика | Экономика и экономическая теория |
Вид | монография |
Язык | украинский |
Дата добавления | 02.10.2018 |
Размер файла | 420,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
5) останнім фактором, що буде підсилювати стан хаосу, може бути деяка нова глобальна епідемія на кшталт «Чорної смерті» у середині XIV сторіччя. Можливо, що СНІД саме і відкриває нову глобальну хвилю пандемій, що є протилежним тенденції, котра розвертається в останні 500 років (і паралельно тенденціям зменшення стабільності держав і процесам дезінтеграцї міждержавної системи). В остаточному підсумку даний фактор, збільшуючи як навантаження на державні механізми, так і на рівень взаємної нетерпимості, лише підсилить загальні процеси падіння державності в світ-системі.
І. Валлерстайн доходить до висновку про те, що «після біфуркації, яка відбудеться в період 2050-2075 рр., ми зможемо бути впевнені лише в декількох речах. Ми не будемо жити в капіталістичній світі-економіці, а при якомусь новому порядку чи порядках, при якійсь новій історичній системі чи системах. І тому ми, ймовірно, зможемо знову отримати відносний мир, стабільність і легітимність. Але чи буде це кращий світ, краща стабільність чи краща легітимність, ніж ті, котрі були відомі нам дотепер, чи це буде ще гірший варіант? І те й інше невідомо і залежить від нас» [19, с. 453].
Концепція системних циклів накопичення Дж. Аррігі - іншого видатного дослідника світової системи - розв'язує багато дискусійних проблем внутрішнього розвитку циклів гегемонії і реконструює політико-економічний механізм її еволюції [див.: 1; 2; 25]. На думку Дж. Аррігі, механізми запуску і вичерпання циклів гегемонії пов'язані з віковими трендами "системного циклу нагромадження" (СЦН), що утворюються чергуванням фаз (1) матеріальної і (2) фінансової експансії (тобто, різними режимами нагромадження капіталу). На стадіях матеріальної експансії грошовий капітал призводить до руху зростаючу масу товарів (включаючи трудові і природні ресурси), а на стадіях фінансової експансії зростаюча маса грошового капіталу звільняється від своєї товарної форми, і далі накопичення відбувається за допомогою фінансових угод» [1, с. 6-7; див. також: 23, с.44-45]. Разом обидві вказані епохи становлять повний системний цикл накопичення (Г-Т-Г '), або цикл гегемонії. Як вважає Дж. Аррігі, гегемонія в капіталістичній світ-економіці виконує функцію накопичення капіталу. Відповідно цикл гегемонії - це цикл перерозподілу і акумуляції капіталу. Перерозподіл і акумуляція капіталу відбуваються завдяки матеріальній і фінансовій експансії держави-гегемона. Гегемонія орієнтована, з одного боку, на реорганізацію державою-лідером всієї світової системи, що підтримує експансію, засновану на більш глибокому розподілі праці і спеціалізації функцій; з другого боку, на забезпечення державі-гегемонові конкурентні переваги.
Дж. Аррігі виділяє чотири вікових тренди гегемонії ("довгі сторіччя"), усередині яких діють відповідні "системні цикли нагромадження" капіталу: 1) генуезько-іберійський (з XV до початку XVII ст.), 2) голландський (з кінця XVI до кінця XVIII ст.), 3) британський (із середини XVIII до початку XX ст.) і 4) американський (розпочався наприкінці XIX століття і триває до стадії фінансової експансії, яка спостерігається у наш час). Кожна з визначених гегемоній проводила спочатку матеріальну, а потім фінансову експансію. Стратегії й інститути, за допомогою яких владні і підприємницькі структури гегемонії просували, організовували й регулювали експансію світової капіталістичної системи, були названі Дж. Аррігі «режимами накопичення і панування у світовому масштабі» [1, с. 7].
У період розквіту і максимальної експансії генуезького циклу гегемонії генуезький правлячий клас, організований у космополітичні діаспори, зміг спілкуватися на рівних із правителями найбільших за територією держав Європи і перетворити їх неослабну конкурентну боротьбу за грошовий капітал у могутній двигун власної фінансової експансії. В часи підйому і розвитку голландського циклу накопичення Нідерланди являли собою організацію, що поєднувала деякі риси міста-держави, котрі зникали в той період, з елементами структур національних держав, які виникали на європейській політичній арені. Велика, у порівнянні з генуезькою, міць голландської держави дозволила голландському капіталістичному класу робити те, що вже було доступно генуезькому правлячому класу -- перетворювати боротьбу між країнами за доступ до грошового капіталу в двигун експансії свого власного капіталу, але при цьому обходитися без «купівлі» власного захисту у держав - регіональних лідерів, яка зумовлювала політичну взаємодію Генуї з іспанськими королями. Генуезька гегемонія, таким чином, «екстерналізували» витрати на оборону, а голландський режим «інтерналізував».
В епоху підйому і розвитку британського типу гегемонії Велика Британія була вже не тільки зрілою національною державою; за допомогою завоювань вона створювала комерційну і територіальну імперію світового масштабу, яка давала її правлячій верхівці і її капіталістичному класу безпрецедентну владу над трудовими і природними ресурсами. Ця влада надавала британським капіталістам можливість робити те, що на той час цілком могли робити голландці - перетворювати на свою користь міждержавну боротьбу за доступ до грошового капіталу і забезпечувати весь необхідний для експансії власного капіталу захист, - але вже не покладаючись на чужі (і найчастіше ворожі) території, де могли вироблятися промислові і сільськогосподарські товари, які забезпечували прибутковість їх торгових операцій. Якщо голландський режим, на відміну від генуезького, інтерналізував витрати на оборону, то британський режим пішов далі і інтерналізував також і виробничі витрати. Внаслідок цієї інтер-налізації світовий капіталізм не тільки зберігся як спосіб реалізації влади і спосіб накопичення капіталу (гегемонії), але перетворився також і в спосіб виробництва.
У період підйому й експансії американської гегемонії США вже були чимось більшим, ніж зріла національна держава. Вони являли собою військово-промисловий комплекс, який розкинувся на цілий континент і володів міццю, достатньою для ефективного захисту залежних і союзних держав, а також слугував загрозою недружнім урядам у будь-якій точці земної кулі. США могли використовувати як економічне удушення, так і військове знищення. Небувала міць США, їх величезна, багата природними ресурсами і фактично ізольована територія - усе це разом забезпечило капіталістичному класу США можливість інтерналізувати не тільки військові й виробничі витрати, що вже було зроблено британським капіталістичним класом, але й трансакційні витрати, тобто підкорити собі також і ринки, від яких залежала експансія їх капіталу.
Кожен крок уперед по шляху інтерналізації витрат, що розпочинався новою гегемонією, вів також до відродження тих структур і практик влади, які раніше були скасовані попередніми гегемоніями. Так, інтерналізація оборонних витрат, що відрізняла голландську гегемонію від генуезької, відродила стратегії і структури венеціанського державно-монополістичного капіталізму, що у свій час були усунені генуезьким режимом накопичення капіталу. Аналогічним чином інтерналізація виробничих витрат британською гегемонією, яка відрізняла її від голландської, викликала до життя, нехай у нових і більш складних формах, стратегії і структури як генуезького космополітичного капіталізму, так і іберійського територіального експансіонізму. Те ж саме повторилося і з підйомом і експансією американської гегемонії, яка інтерналізувала трансакційні витрати, відродивши в нових і більш складних формах стратегії і структури голландського корпоративного капіталізму.
Подібне повторюване відродження раніше переборених стратегій гегемонії, на думку Дж. Аррігі [1, с. 9], задає рух від «космополітично-імперських» організаційних структур до «корпоративно-національних» і назад. При цьому перші залишаються типовими для «екстенсивних» гегемоній - таких, як генуезько-іберійська і британська, а другі -- для «інтенсивних», подібних голландській та американській. Генуезько-іберійську і британську «космополітично-імперські» гегемонії Дж. Аррігі називає екстенсивними, тому що на них лежить відповідальність за велику частину географічної експансії світ-системи модерну [1, с. 9]. При генуезькій гегемонії світ був «відкритий», а при британській він був «завойований». Голландську і американську «корпоративно-національні» гегемонії правильно назвати інтенсивними, тому що вони здійснювали скоріше просторову консолідацію, а не географічну експансію капіталістичної світ-системи. В епоху голландської гегемонії світ, раніше «відкритий» головним чином іберійськими партнерами Генуезької республіки, був консолідований у систему транзитної торгівлі й акціонерних товариств, центр якої знаходився в Амстердамі. При американській гегемонії світ, «підкорений» в основному британцями, був консолідований у систему національних держав і транснаціональних корпорацій із центром у США.
Таким чином, історичний розвиток капіталізму як світ-системи ґрунтувався на створенні усе більш могутніх космополітично-імперських (або корпоративно-національних) блоків владних і підприємницьких структур, які володіють можливістю розширювати (або поглиблювати) функціональний або просторовий масштаб капіталістичної світ-системи. Однак чим могутнішими ставали ці блоки, тим коротше виявлявся життєвий цикл гегемоній, котрі вони породжували. Тобто скорочувався час, протягом якого нова гегемонія народжувалася з кризи попередньої, досягала вищої точки у своєму розвитку і приходила у занепад [1, с. 9-10].
Кризи гегемонії характеризуються трьома тісно пов'язаними один з одним процесами: 1) інтенсифікацією конкуренції як внутрішньогалузевою, так і між країнами; 2) ескалацією соціальних конфліктів; 3) неминучим виникненням нових претендентів на гегемонію. Та або інша комбінація вказаних процесів може бути знайдена в обох минулих циклах гегемонії: у переході від голландського режиму до британського і від британського до американського. На думку Дж. Аррігі, ті ж самі процеси можуть бути знайдені і у ході теперішньої заміни американської гегемонії чимось іншим, поки ще невідомим [1, с. 12].
Фінансові експансії, котрі ініціюють держави-гегемони наприкінці свого лідерства, спочатку дозволяють утримувати ситуацію під контролем, тимчасово зміцнюючи їх міць. Однак самі фінансові експансії в остаточному підсумку саме й зміцнюють сили, орієнтовані на зміну існуючої системи гегемонії, посилюючи й поглиблюючи масштаби конкуренції між країнами, провокуючи соціальні конфлікти і викликаючи перетікання капіталу в нові економіки, що розвиваються, де його вдається розмістити з більшими гарантіями або з більшою прибутковістю, ніж у рамках діючої структури домінування. Дж. Аррігі підкреслює, що «фінансова експансія останніх трьох десятиліть, центр якої перебуває в Сполучених Штатах, має риси, які разюче зближують її не тільки із британською фінансовою експансією кінця XIX і початку XX століть, але й із голландською експансією середини XVIII сторіччя. І це дозволяє вважати сьогоднішню експансію і супроводжуюче її зростання американської сили провісниками кризи гегемонії, що можна порівняти з тими, які вже мали місце 100 й 250 років тому» [1, с. 13].
Однак існують деякі відмінності між тими кризами гегемонії, що існували в історії, і тою, що відбувається у наш час:
1) США перетворилися із головного світового кредитора в головного світового боржника, причому набагато швидше, ніж це відбувалося в періоди минулих трансформацій гегемонії. Фінансова експансія американської гегемонії, розпочата вже після отримання США сумнівного статусу «світового боржника», якраз і мала на меті деякою мірою призупинити кризу американської гегемонії. У випадках інших гегемоній фінансові експансії розпочиналися до кризи гегемонії;
військова міць більшою мірою, ніж в минулих циклах гегемонії, сконцентрована в усе ще домінуючій державі-гегемоні (США). Цей центр сили, таким чином, знаходиться у дивній ситуації: не стикаючись із військовою загрозою ззовні (що робить війну між великими державами менш ймовірною, ніж у інші перехідні періоди), він не має фінансових коштів, необхідних для вирішення комплексних системних проблем;
основне протиріччя світового капіталізму так і не отримало свого вирішення: капіталізм не здатен запропонувати глобальному пролетаріат середньосвітову заробітну плату (яка є, як відомо, основним елементом витрат виробництва);
боротьба за гегемонію може бути ускладнена ще однією істотною новою рисою: переміщенням центру світової економіки в Східну Азію - регіон, який, на відміну від всіх попередніх центрів капіталістичної світ-економіки, знаходиться поза межами історичних рубежів західної цивілізації. Таким чином, боротьба за гегемонію поєднується із «зіткненням цивілізацій»;
коли США сконцентрувалися на досягненні влади над світом, вони втратили контроль над східно-азійським регіоном (який перейшов спочатку до Японії, а тепер переходить до Китаю). Таким чином, Захід втратив одну з найважливіших складових його успішності на протязі останніх п' яти століть - контроль над надлишковим капіталом [2, с. 65]. Дж. Аррігі вважає, що нездатність японської економіки наростити минулі темпи після криз 1990-1992 рр. і 1997-1998 рр. ще не є приводом вважати підйом Східної Азії «химерою», тому що лідерство Японії у вказаному регіоні змінює лідерство Китаю [2, с. 6667].
Друга і четверта відмінності сьогоднішньої кризи гегемонії викликають у США спокусу використати всі наявні ресурси (перш за все воєнні) для продовження своєї гегемонії. Після подій 11 вересня Сполучені Штати все більше схиляються до використання силових методів підтримання існуючої системи світових відносин, пробуючи компенсувати ними відсутність «згоди» світу на домінування США. Дж. Аррігі, слід за Р. Гухом, називає такий світовий порядок «домінуванням без гегемонії» [1, с. 18]. У таких умовах «м'який перехід» до нового світового порядку виглядає малоймовірним. Найбільш ймовірною здається неухильно зростаюча і майже непереборна дезорганізація всієї глобальної капіталістичної світ-економіки. Вперше виникає реальна можливість перетворення її на світ-імперію.
Дж. Аррігі пропонує три сценарію розвитку світ-економіки.
Перший сценарій - це перетворення світ-економіки на світ-імперію. Такий варіант можливий тільки завдяки поєднанню зусиль усього Заходу (зусиль тільки США буде недостатньо). На думку Дж. Аррігі, тільки об'єднавшись, колишні центри гегемонії (за допомогою сили, хитрості, переконання) зможуть присвоїти надлишковий капітал, який починає накопичуватись у виникаючих нових центрах гегемонії (Південно-Східна Азія). Звичайно, це означало б кінець капіталістичної світ-економіки у її сучасному вигляді.
Другий сценарій - це передача США функцій гегемона іншим (незахідним) державам. Найбільш вірогідними серед таких країн є країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай). У такому випадку капіталістична світ-економіка отримала б подальший розвиток, однак в умовах, відмінних від тих, що існували з моменту утворення сучасної міждержавної системи. Новий гегемон не отримав би достатньо можливостей для державного будівництва і ведення війни, які історично пов' язані з великою кількістю і розширеним відтворенням капіталістичного слою на верхівці ринкового шару світової економіки [2, с. 66-70].
Третій сценарій - це невдала спроба утворення глобальної світ-імперії при занепаді (або силовому знищенні) країн, серед яких міг би з' явитись новий гегемон. Це сценарій всезагальної дезінтеграції і утворення глобальної системи неофеодалізму: крах капіталізму і світової глобальної економіки, локалізація державних, економічних, культурних утворень на географічно обмежених, локальних територіях. Підсумовуючи, Дж. Аррігі зазначає, що «перш ніж людство задихнеться (або насолодиться) у темниці (або раї) посткапіталістичної світової імперії або постка-піталістичного світового ринкового суспільства, воно може згинути у кошмарі (або пишноті) зростаючого насильства, яким супроводжувалася ліквідація світового порядку, що склався під час «холодної війни»» [2, с. 66]. У такому випадку капіталістична світ-економіка також зазнала б краху, повернувшись у стан системного хаосу, з якого вона вийшла 500 років тому.
Певною варіацією (і деталізацією) першого сценарію розвитку світ-економіки Дж. Аррігі є концепція сучасної глобальної постмодерної «Імперії», що була розроблена М. Хардтом і А. Негрі [див.: 16]. Розгляд постмодерної «Імперії» М. Хардт і А. Негрі починають із визнання руйнування в сучасному світі суверенітету національних держав, розквіт яких прийшовся на епоху модерну. Основні фактори виробництва і обміну - гроші, технології, люди і товари - із все більшою легкістю переміщуються через національні кордони, в результаті у національних держав лишається усе менше можливостей регулювати зазначені потоки та впливати на економіку політичними методами, як це мало місце раніше. Однак, підкреслюють М. Хардт і А. Негрі, занепад суверенітету національних держав зовсім не означає, що суверенітет як такий занепадає (як вважають багато соціальних мислителів). Суверенітет приймає нову форму, утворену багатьма національними і наднаціональними органами, об'єднаних єдиною логікою управління. Зазначена нова глобальна форма суверенітету, виникаюча вже сьогодні, і є тим, що дослідники називають «Імперією» [16, с. 11-12].
Крім того, М. Хардт і А. Негрі проводять різницю між «імперіалізмом» (що утворювався європейськими колоніальними державами в епоху модерну) і «Імперією». «Імперіалізм» - політика поширення суверенітету національних держав Європи за межі їхніх власних кордонів (у результаті виникли колоніальні імперії XVI-XX століть). Кожна колоніальна імперія мала свої чіткі територіальні кордони і внутрішню структуру (метрополія -колонії або периферії). «Імперія» у постмодерному значенні - це щось інше. Створюють «Імперію» не національні держави, а наднаціональні та міжнаціональні організації: економічні (ТНК), політичні (ООН), культурні й ін. «Імперія» не створює територіальний центр влади і не спирається на жорстко закріплені кордони. «Імперія» є децентрованою і детериторізованою, не має метрополії і колоній, свідомо планетарна і універсальна, а також поступово включає весь глобальний простір у свої відкриті кордони, що постійно розширюються. «Імперія» не визнає політичного суверенітету за будь-якою колективною спільнотою - чи то етнос, клас, народ або нації. Так, наприклад, у наш час США не є центром нової планетарної імперії (як вважає ряд дослідників), а лише займають у ній привілейоване становище: «Сполучені Штати не є, і ніяка національна держава сьогодні не може бути центром імперіалістичного проекту. Імперіалізм завершений. Жодна нація більш не буде світовим лідером у тому розумінні, у якому це робили модерні європейські на-ції»[16, с. 13-14].
Тепер розглянемо «Імперію» з позиції економіки. М. Хардт і А. Негрі переконані, що в умовах постмодерну суттєво змінюється сам процес капіталістичного накопичення: в економіці знань головним засобом виробництва стає людський мозок, отже, машина інтегрована в людське тіло. З другого боку, нові технологічні засоби - комп'ютерна техніка, приміром, - стають необхідною частиною людського тіла і у майбутньому зможуть бути в нього інтегровані. Звідси теорія «кіборга» як основного суб'єкта «Імперії». «Кіборг», на думку А. Негрі і М. Хардта, - це така істота, в якій суб'єкт праці (людина) і знаряддя праці інтегровані і злиті до невпізнанності. Тому сучасному капіталу недостатньо власності над засобами виробництва, а прямі дисциплінарні інструменти володарювання класичного поліцейсько-економічного типу виявляються неефективними. «Імперія» повинна контролювати всю мережу, елементами якої є люди, на біологічному рівні (біовлада).
Таким чином, М Хардт і А. Негрі говорять про виникнення в сучасному світі нового типу організації - глобальної «Імперії», що є наступною стадією розвитку людства постмодернових дер-жав-націй (див. також аналіз Н. Фергюсона [6]). Вони виділяють чотири основних ознаки сучасної глобальної імперії:
затвердження системи просторової всезагальності - «імперське правління не має меж», тобто «Імперія» прагне панувати над всім «цивілізованим» світом;
«Імперія» «репрезентує своє правління не як перехідний момент в історії, але як незнаючий часових обмежень режим, розташований поза історією або наприкінці історії». Тобто нині шній стан справ, на думку ідеологів «Імперії», буде існувати завжди;
панування «Імперії» поширюється на всі рівні соціального порядку, «Імперія» «не тільки регулює міжлюдські взаємовідносини, але й претендує на владу безпосередньо над людською природою», тобто «Імперія» - здійснена форма біовлади;
«хоча практика імперії незмінно кривава, сама ідея імперії завжди спрямована до миру - вічного й універсального миру за межами історії» [див.: 16, с. 14-15].
Тепер розглянемо другий сценарій розвитку світ-економіки за Дж. Аррігі - передачу США своїх функцій гегемона іншим (не-західним) державам і простежимо тенденції розвитку країн БРІК.
У наш час деякі з країн - регіональних лідерів «третього світу» (Китай, Індія, Іран, Бразилія, Росія, Венесуела, Індонезія) прагнуть до реалізації альтернативних глобалізаційних проектів. Деякі з вказаних країн мають економіки, що бурхливо розвиваються: Китай, Індія, Росія й Бразилія (скорочено - БРІК). Вони мають шанси у майбутньому стати центрами сили у капіталістичній світ-економіці. До речі, між цими країнами три роки назад був підписаний Договір про торгівлю і співробітництво, який одразу ж був сприйнятий як альтернатива «глобалізації по-американськи» і СОТ.
Експерти-економісти американського банку ОоШтап 8асп§ Домінік Уілсон та Рупа Пурушотоман провели дослідження, у якому спрогнозували розвиток найкрупніших економік світу, як розвинених (07), так і тих, що розвиваються: Китаю, Індії, Росії й Бразилії (БРІК) (дивись більш детально [7]; подальший розвиток концепції: [11; 12; 13; 14]). За даними експертів ОоШтап 8асП§, у наступні п'ятдесят років темпи економічного росту в країнах БРІК будуть значно вищі, ніж у країнах розвинених. У підсумку до 2050 року сумарний об'єм економік Китаю, Індії, Бразилії й Росії перевищить сумарний об'єм ВВП країн «великої сімки». Експерти зазначають, що у найближчі 50 років саме Бразилія, Росія, Індія й Китай зможуть стати набагато більш масштабною силою у світовій економіці. Лише США і Японія до 2050 року з нинішніх країн-лідерів зможуть зберегти свої місця у «великій шістці» найрозвиненіших країн світу. В 2050 році всі чотири країни БРІК разом зі США і Японією будуть входити до шістки найпотужніших економік світу. Індія випередить Японію до 2035 року, а Китай займе місце США в якості головної економічної держави світу до 2040 року.
Прогноз ОоШтап 8асП§ заснований на порівнянні довгострокових тенденцій розвитку Бразилії, Росії, Індії й Китаю зі сценаріями подальшого розвитку країн - членів «великої шістки» (06 включає США, Японію, Німеччину, Велику Британію, Францію й Італію). Для свого дослідження експерти розробили спеціальну методику, що дозволяє порівняти економічні показники 50-літньої давнини з показниками початку 2000-х років і екстраполювати отримані результати на показники розвитку країн до 2050 року. При цьому прогноз росту ВВП, частки ВВП на душу населення і руху капіталів зроблений на основі моделей, що враховують зростання продуктивності економік, демографічні тенденції і тенденції в розвитку ринків капіталу.
Як ключове припущення в дослідження включена гіпотеза про те, що країни БРІК будуть додержуватися політики економічного росту й розвивати відповідні інститути. Зберігати курс на заохочення росту буде непросто, відзначають аналітики, тому великі шанси, що зроблені припущення не виправдаються. Однак у випадку виконання ключової умови результати країн БРІК можуть навіть перевершити прогнози.
Загальні висновки експертів Ооісітап 8асп§:
до 2025 року сукупний ВВП країн БРІК може перевищити половину розміру сукупного ВВП країн 06. Менш ніж за 40 років БРІК обженуть країни 06 по розміру ВВП (у цей час ВВП БРІК у доларовому вирахуванні становить лише 15% ВВП 06);
зменшення розриву ВВП країн БРІК відносно ВВП країн 06 буде відбуватися протягом усього 50-літнього періоду, однак найбільш значним він буде протягом перших 30 років. Найбільш ймовірно, що до кінця вказаного 50-літнього періоду економічне зростання у країнах БРІК помітно знизиться (наприклад, в Індії у 2050 р. щорічний приріст не буде перевищувати 3%). Однак на той час десятка найбільших економік світу вже буде істотно відрізнятися від списку економік початку 2000-х. Свої місця в ньому із нинішніх лідерів збережуть лише США і Японія.
зростання ВВП у доларовому вирахуванні в країнах БРІК на дві третини буде забезпечене зростанням реального сектора економіки, ще на одну третину зростання буде відбуватися завдяки зміцненню національних валют. Протягом найближчих 50 років вартість валют країн БРІК збільшиться приблизно на 300% (у середньому щорічний ріст складатиме 2,5%): ревальвація бразильського реала повинна скласти 129%, індійської рупії - 281%, китайського юаню - 289%;
найбільші економіки сучасності втратять своє лідерство за показником частки ВВП на душу населення. Китай досягне нинішнього показника рівня ВВП на душу населення в розвинених країнах ($30 000) ще до 2050 року. Втім, населення в країнах БРІК, як і раніше, буде біднішим від населення країн 06. На думку експертів ОоІСтап 8асП§ виняток складатиме лише Росія, в якій частка ВВП, що припадає на одну людину, буде високою через порівняно низьку чисельність населення (негативні демографічні процеси). Однак, слід зауважити, що аналітики ОоІСтап 8асп§ не прогнозували міграційних тенденцій - мігранти з неблагополучних країн Азії і Африки можуть збільшити чисельність населення;
процес зміни економічних лідерів світ-економіки буде супроводжуватися змінами в рівні витрат країн БРІК. До 2009 року щорічне зростання витрат у країнах БРІК збільшиться в порівнянні з нинішнім рівнем у два рази. До 2025 року зростання витрат у країнах БРІК перевищить аналогічний показник країн О-б у два рази, а до 2050 року - у чотири рази ([7, с. 1-5]; див. цікаві роздуми та виводи щодо концепції БРІК: [9]).
Автори концепції БРІК вважають, що їхній прогноз у цілому дає вірну картину. Наприклад, використання моделі Ооісітап 8асп§ для розрахунків минулого світового розвитку дає високий рівень кореляції з дійсними темпами росту. Так, скориставшись моделлю для періоду з 19б0-го по 2000 рік, автори одержали середньорічний темп зростання ВВП США у 3% на рік (у дійсності - 3,2%), для Франції - 3,5% (3,3%), для Японії - 4,б% (5,0%), для Бразилії - 5,б% (4,8%) [7, с.12-13; 9, с. 48].
Таким чином, основні зміни на економічній карті світу відбудуться до 2030 року, поки темпи росту в країнах, що стануть новими лідерами, будуть триматися на високому рівні. Проте автори прогнозу відзначають, що довгостроковий тренд, який базується на фундаментальних економічних показниках, може бути порушений цілим рядом потрясінь - як внутрішніми (політичними і технологічними кризами), так і зовнішніми (фінансовими) кризами (наприклад, різкими коливаннями цін на сировинну).
РОЗДІЛ 2. ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ РЕФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК: ГЛОБАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ
2.1 Парадигми технологічних трансформацій
У минулому столітті світ пережив науково-технічну та інформаційну революції, що помітно змінили умови й характер економічного розвитку різних частин планети та структуру міжнародного обміну. У найбільш розвинених країнах складається постіндустріальна "нова економіка" - технологічний і господарський устрій, в якому роль головного виробничого ресурсу відіграють знання й інформація. Р. Алкалі дає визначення «нової економіки» як економіки, що ґрунтується на інтенсивному впровадженні інновацій і нових способів ведення бізнесу, що впливають на зростання продуктивності праці [26, с. 20].
Завоювання ринків і утримання позицій на них тепер усе більше залежить від здатності країн (їх економічних агентів) витримувати динамічну, технологічну й організаційну конкуренцію, що базується на інноваціях. У цій боротьбі при безупинному відновленні виробничого апарату, організації виробництва і процесів керування, створенні все нових і нових видів товарів та послуг знижуються трансформаційні й трансакційні витрати, створюються можливості економії ресурсів у процесі виробництва, експлуатації й споживання продукції. Досвід технологічних трансформацій має велике значення для країн з перехідною економікою та може бути використаний при їх інтеграції у світове господарство.
Науково-технічний прогрес у наш час звичайно асоціюється з досягненнями і проблемами інформаційно-комунікаційної революції (ІКР). Економічна модернізація постіндустріальних країн спиралася на техніко-технологічні й соціальні наробітки лідерів техногенної цивілізації, де НТП мав ендогенну природу. У цьому криється можливість величезної економії часу, сил і засобів у ході соціально-економічного розвитку.
На ранній стадії розвитку капіталізму відбувався швидкий розвиток міжнародної торгівлі, формувалися національні ринки. Зростання попиту на готову продукцію викликало розвиток мануфактур. Подальший прогрес у розвитку технологій супроводжувався переходом до машинного виробництва. Утворення національних ринків і їх об'єднання у світовий ринок сприяло галузевому й територіальному поділу праці. Під впливом розвитку світового суспільного поділу праці склалася сучасна система міжнародного поділу праці, що характеризується відповідним рівнем розвитку спеціалізації й кооперації виробництва. Одержання економічної вигоди країною залежить від ступеня використання «ноу-хау», що призводить до розширення технологічних можливостей країни.
У світовій економічній літературі, включаючи дослідження й офіційні документи ООН та її міжнародних організацій, промислова революція (індустріалізація) пов'язується з розвитком обробної промисловості, що поряд з організацією виробництва предметів споживання включає становлення й зростання виробництва засобів виробництва. До числа найважливіших індикаторів процесу індустріалізації поряд із зростанням частки обробної промисловості у виробництві ВВП і в сукупній зайнятості входить облагороджування експорту на основі його насичення промисловими виробами різної техніко-технологічної складності, а показниками її завершення, як і передчасного згортання під впливом внутрішнього чи зовнішнього безладу (у тому числі через спонтанні ринкові сили), є падіння її частки в створенні доданої вартості нових робочих місць.
До найважливіших особливостей розвитку постіндустріальних країн після Другої світової війни й у перші післявоєнні десятиліття відносяться значні вкладення у великі науково-дослідні проекти. У цей період слід зазначити існування двох протилежних тенденцій: з одного боку, подолання економічної, культурної й соціально-політичної роз'єднаності світу і, з іншого боку, зростання нерівномірності розвитку між країнами. Прискорення НТП, зумовлене розгортанням інформаційно-комунікаційної революції, оголило й збільшило розходження в здатності й готовності цих країн адаптуватися до вимог життя, котрі постійно підвищуються. У 1951-2000 роках середньодушовий ВВП провідних західних держав (у цінах 1995 року) збільшився більш ніж у 3,5 рази, а іншого світу - тільки в 2,5 рази, у тому числі в країнах, що розвиваються, включаючи Китай, Північну Корею, Монголію і Кубу, - у 3,1 рази й у постсоціалістичних країнах (за винятком вищеназваних ) - у 2,1 рази [1].
У середині 90-х років ХХ століття при високому рівні безробіття (4%) й інфляції різко зросли темпи економічного зростання, спостерігалося підвищення продуктивності праці. Цей «парадокс продуктивності» пояснюється правильно проведеною фінансовою політикою, повсюдним упровадженням нових "високих технологій", прогресивним способом організації бізнесу, поширенням нових інноваційних продуктів і послуг. При цьому термін "високі технології" спочатку пов'язувався тільки з деякими новітніми підгалузями промисловості з високою часткою витрат на НДДКР. Зараз це поняття трактується значно ширше: високі технології існують як частина технологічної бази у всіх галузях сучасної економіки. Тому відносно до структури промислового виробництва до високотехнологічних галузей звичайно відносять ряд підгалузей машинобудування - випуск електронно-обчислювальної техніки і периферійного устаткування, авіаційної й ракетно-космічної техніки, промислових роботів і засобів комплексної автоматизації виробництва, засобів радіозв'язку, радіолокації і радіонавігації, складної побутової радіоелектронної техніки, приладобудування. До цих галузей примикають фармацевтична промисловість, деякі хімічні виробництва й атомна промисловість, у яких порівняно висока частка витрат на НДДКР. Виробництво високотехнологічної продукції у світі забезпечують приблизно 50 макротехнологій. На ринках високотехнологічної продукції нової економіки знань домінують найбільш розвинені країни - США, Японія, ФРН, Велика Британія, Франція, що володіють 46 макротехнологіями і контролюють 80% цих ринків.
Розглянемо деякі теорії технологічних трансформацій.
Для неокласичної теорії Р.Солоу [2] і Т.Свона [3] виробництво знань має вирішальне значення для забезпечення довгострокового економічного розвитку. Однак якщо неокласичні моделі розвитку беруть за основу ідею про те, що виробництво знань визначає довгострокове зростання рівня доходів на душу населення, то так звані моделі ендогенного (внутрішньосистемного) розвитку мають на увазі, що знання генеруються самою економічною системою [4]. Таким чином, ми маємо два варіанти теорії ендогенного розвитку. Теорія виробництва знань - перший варіант. Вона представлена в працях М.Франкеля, П.Ромера, Р.Лукаса. Оперуючи поняттям «знання», теорія розуміє під ним щось більше, ніж особливий різновид капіталу [5, 6, 7], а саме: виробництво знань є прямим наслідком акумуляції капіталу різними фірмами, причому (важливий момент) нагромадження капіталу тією чи іншою окремою фірмою сприяє колективному процесу виробництва нового технологічного й організаційного знання. Таке виробництво знань, у свою чергу, буде компенсувати негативні наслідки зменшення граничної продуктивності капіталу і, таким чином, сприятиме підтримці економічного зростання у довгостроковій перспективі.
Перехід до постіндустріального суспільства позначився виникненням теорій економічного зростання й розвитку [див.: 8]. Технократичні концепції мали на меті обґрунтувати трансформацію під впливом досягнень науково-технічної революції. Прихильники даного підходу вивчали еволюцію індустріального суспільства в постіндустріальне суспільство. Знанням як продукту суспільної матеріальної і духовної діяльності людей приділялася головна роль. Поняття "економічний розвиток" було уточнене шляхом включення у нього соціально-економічних факторів. С.Кузнець, Г.Мюрдаль доповнили економічну теорію зростання, додавши до неї соціальні винаходи й соціальні технології [9; 10.]. С. Кузнець розглядав сучасне економічне зростання у взаємозв'язку зі збільшенням знання. «Дійсно, економічне зростання можна визначити як поширення системи виробництва... , заснованої на зростаючому використанні науки, тобто організованій системі застосування знання» [9, с. 84]. Сучасне економічне зростання досліджується з позицій розширення застосування науки в процесі виробництва й соціальної організації. С. Кузнець вважав, що знання втілюється в матеріальній і нематеріальній культурі, утворюючи достовірне, інструментальне або наукове знання.
Аналіз сучасних підходів дослідження механізмів соціально-економічної динаміки постіндустріального суспільства ґрунтується на наступних принципах. По-перше, незворотний характер змін спрямований на постійне поліпшення кількісних і якісних характеристик функціонування економіки; по-друге, нелінійний характер еволюційних змін виявляється в тому, що різні галузі й підприємства мають різні темпи впровадження нової техніки та передових виробничих навичок. Поряд зі швидким поширенням нововведень і відповідною реконструкцією в певних сферах діяльності спостерігається повільний еволюційний технічний прогрес у багатьох інших сферах. У результаті в суспільстві виникає множинність критеріїв оцінки необхідності змін, протиріччя між «традиціоналізмом» одних систем й «інноваційністю» інших, а загальні темпи його еволюції стають у залежність від того, які погляди отримують панування в кожний період часу. Змістовна сторона нерівномірності пояснюється постійним опором інституціональної системи суспільства будь-якого роду змінам. Чим більш активні в конкретному національному організмі «пережитки» традиційних інститутів, тим більш повільним і нерівномірним буде його рух, і навпаки. Цим фактором пояснюється безупинне нарощування темпів соціально-економічного зростання в країнах Західної Європи.
Іншим варіантом теорії ендогенного зростання є підхід И.Шумпетера, дослідження якого ґрунтується на аналізі наступних проблем: по-перше, основним джерелом технологічного прогресу є інновація; по-друге, інновація супроводжується створенням нового виробничого процесу, виникненням нових продуктів, застосуванням нових методів менеджменту, використанням нової організації виробництва. По-третє, інновація упроваджується фірмою або підприємцем-дослідником, зацікавленими в одержанні монопольної ренти при успішному впровадженні винаходу. У процесі технічного прогресу й конкуренції між виробниками винахід застаріває, не приводячи до одержання монопольної ренти, зникає з ринку. Цей процес И. Шумпетер назвав «творчою деструкцією» [11].
И. Шумпетер вказав на суперечливість і нерівномірний характер НТП. Нерівномірність індустріального розвитку виражається за допомогою його внутрішнього змісту, а також самого ходу здійснення. Досліджуючи множинність станів рівноваги економічної системи, Й.Шумпетер звернув увагу на нерівномірність розвитку різних її секторів: швидке зростання в одних і застій в інших. Причину цієї нерівномірності він бачив у періодичній концентрації («кластеризації») деяких важливих нововведень у відносно короткі проміжки часу, коли складаються сприятливі умови для їх поширення («дифузії») в економіці. З появою будь-якого великого нововведення, що супроводжується різким підвищенням прибутку у підприємця-новатора, розгортається, згідно И. Шумпетеру, «шторм» аналогів цього нововведення численними дослідниками, що спрямовуються в новий зростаючий сектор. «Шторм» нововведень супроводжується масованими інвестиціями й визначає циклічний рух економіки в цілому та постійну зміну складу її провідних галузей. Економічний розвиток є яскраво нелінійним, представляючи собою послідовність несподіваних підйомів, що не стільки супроводжуються впровадженням інновацій, скільки є зумовленими цим упровадженням. Кластер нововведень змінює структуру й параметри економіки, викликаючи спад у старих галузях і, з деяким лагом, нерівномірне розширення нових. Й.Шумпетер зводить роль нововведень до постійного порушення рівноваги, внесенню елементів невизначеності й збурювання в економічну динаміку. «Технології» первинні стосовно господарської практики, періодичність у поширенні нововведень призводить до циклічності в розвитку економіки.
Шумпетеріанська варіація теорії виробництва знань підкреслює відмінності форми НДДКР від інших інвестицій, що дозволяє, по-перше, більш детально вимірити економічні й інституціональні детермінанти довгострокового розвитку і, по-друге, визначити ймовірність підтримки економічного зростання при обмежених природних ресурсах. Шумпетеріанський підхід до технологічних змін розвивається в працях Ф.Агьона і П.Хоуітта, вперше викладених в 1992 році [12]. П.Сегерстром, Т.Анант і Д. Дінопоулос, використовуючи раніше існуючі підходи, створили модель якісної диференціації ^иаіігу Іасісіег) [13]. Аналіз перерахованих теорій свідчить про те, що виробництво знань залежить великою мірою від розвитку фундаментальної науки, двигуном прогресу якої найчастіше виступає скоріше цікавість, а не прибуток. Однак, як показують реальні практичні приклади, багато досліджень, котрі призвели до відкриттів та змінили вигляд фундаментальної науки, були ініційовані приватними інтересами фірм, орієнтованих на прибуток.
Технічний прогрес базується на проведенні інновацій, що призводять до нагромадження науково-технічної інформації. Процес її засвоєння включає відбір найновішої інформації. Результати фундаментальних і прикладних досліджень складають основу для впровадження інновацій у виробництво. Технологічні інновації спрямовані на поширення нового винаходу, вони сприяють дифузії нового науково-технічного знання, закладають основу для економічного зростання. П.Ромер створив модель економічного зростання, засновану на дослідженнях і розвитку, що не містить у собі шумпетеріанське поняття «творчої деструкції» [14]. Дж.Дозі сконструював еволюційну модель технічної зміни, що ґрунтується на зміні масштабу виробництва [15]. Ця модель включає процес одержання науково-технічного знання, його поширення в сфері виробництва. У ній враховується роль адаптерів у відборі технічних засобів чи соціальних норм, вплив радикальних інновацій в економічному розвитку.
Технологія розглядається як спосіб використання й впровадження результатів НТП. Вона відноситься до такої сфери, у якій ринок не завжди може виступати як ефективний механізм. У випадку відсутності фінансування компаніями розвитку НДДКР держава змушена брати на себе зобов' язання щодо стимулюванню появи нових технологій. Великі компанії одержують технологічні переваги, здобуваючи патенти на результати НДДКР. Вони експортують готову продукцію в країни, де розроблялася нова технологія і проводилися інновації. Територіальний принцип розміщення ТНК відіграє найважливішу роль для одержання вигоди від застосування нових технологій.
Використанню інновації передує процес одержання науково-технічної інформації, знань, котрі формалізуються у вигляді ідей, уявлень. Впровадження винаходу супроводжується технологічною зміною, котра призводить до збільшення обсягу продукції, що випускається, і максимізації індивідуального прибутку власником технології. Широке впровадження й застосування високих технологій прискорює та поглиблює розви-токтехнічного прогресу. Конкуренція між власниками технологій за найбільш вигідне їх застосування відрізняє сучасний етап розвитку інформаційного суспільства. Схематично даний процес може бути представлений у наступному вигляді (мал. 2.1):
формалізація |
максимізація |
технічний |
|||||
ідей, уявлень |
--> |
інновація |
--> |
індивідуального прибутку |
--> |
прогрес |
Вплив технології на рівень економічного розвитку розглядається в цілому ряді сучасних економічних теорій. Причому слід зазначити, що в залежності від сфери дослідження роль технології та технологічних інститутів оцінюється вченими по-різному.
Два головних канали поширення технологічного знання - це міжнародна торгівля та прямі іноземні інвестиції (ПІІ). Це і полягає в основі того успіху, котрий спостерігається в нових індустріальних країнах в сфері технологічного суперництва, -прагнення й здатність залучити до співробітництва та змусити працювати на себе технології країн-розроблювачів новітніх технологій. Справді, набагато легше відігравати роль послідовника в розвитку технологій, а не технологічного лідера, оскільки запозичення існуючих нових технологічних знань і вивчення способів їхнього переносу з країн з високим доходом, безсумнівно, набагато легше, ніж розробка цих технологій. У 1993 році Д. Коу і Е. Хелпмен запропонували коефіцієнти для виміру запасів капіталу, що витрачаються на НДДКР, для цілого ряду країн [16; 17].
Можна виявити кілька причин того, чому міжнародна торгівля стимулює обмін знаннями між країнами. По-перше, через доступ на конкурентний ринок міжнародної торгівлі місцеві компанії вчаться використовувати різноманітні оформлювальні техніки. Вони виробляють продукти, які готові купувати місцеві споживачі. Таким чином, місцеві споживачі не просто купують сучасні імпортні товари високої якості, але й вимагають такої ж якості від місцевих виробників, які виявляються поставленими в аналогічні умови під впливом процесу модернізації. Іншими словами, міжнародна торгівля стимулює інноваційний процес через підвищення конкурентного рівня ринку продуктів. Крім того, міжнародна торгівля дозволяє тій чи іншій країні, незалежно від рівня її доходів, збільшувати випуск спеціалізованих товарів для задоволення глобального попиту на них, у той же час покладаючись на імпорт товарів з метою насичення місцевого попиту. Саме таким шляхом стимулюються інноваційні розробки в спеціалізованих галузях виробництва. Збільшуючи випуск продукції, фірми швидше опановують спеціалізоване знання про те, як зменшити виробничі витрати. При цьому вони одержують більше стимулів для створення нових технологій, впровадження інновації, що скорочують витрати.
Другий канал поширення технологічного знання - це прямі іноземні інвестиції (ПІІ), котрі певним чином сприяють одержанню місцевими виробниками вигод від використовуваних іноземними компаніями технологічних інновацій, а також організаційного досвіду ефективного керування, що в остаточному підсумку дозволяє місцевим компаніям навчитися конкурувати на глобальному ринку.
Крім того, доведено, що збільшення продуктивності, як результат НДДКР в багатих країнах, підвищує рівень продуктивності праці в найбідніших країнах, однак це прямо залежить від того, наскільки країни відкриті для міжнародної торгівлі, іноземного інвестування й вільного поширення знань. У погоні за розвиненими країнами відсталі держави, що відкриті для міжнародної торгівлі і прямих іноземних інвестицій - а, отже, і одержують більший доступ до закордонних технологічних розробок, - можуть одержати перевагу від застосування не тільки нещодавно розповсюджених інновацій, але й від самих новітніх розробок. Наприклад, серйозною перешкодою для розвитку є створення транспортної й комунікаційної інфраструктури, однак інформаційно-комунікаційна революція останніх років істотно знизила витрати на подолання цієї перешкоди.
Однак деякі країни, що розвиваються, можуть мати сумніви щодо доцільності повної відкритості своїх торгових кордонів, посилаючись на загрозу творчої деструкції - небезпеки того, що нові товари, нові процеси, нові навички і форми організації діяльності найчастіше перетворюють їх попередню організацію роботи в зовсім застарілі види.
В даний час отримав поширення цілий ряд теорій, котрі обґрунтовують вигідність залучення іноземних капіталів для інноваційного розвитку економіки. Зупинимося на теоріях інтернаціоналізації П.Баклі та М.Кассона, конкурентної переваги М.Портера, еклектичній парадигмі Дж. Даннінга, парадигмі "гусей, що летять", теорії шляху інвестиційного розвитку націй Дж. Даннінга, Р. Нарула, що характеризують об'єднання технологій великих корпорацій та організацію ноу-хау всередині компанії. Дані теорії використовуються для пояснення процесів, що відбуваються в розвитку світових економік під впливом технологічного розвитку. Сучасні глобальні процеси характеризуються зростанням ролі транснаціональних компаній (ТНК), посиленням конкуренції між провідними індустріальними країнами в залученні світових капіталів, зростанням використання ПІІ як фактора прискорення економічного розвитку, включаючи й більш відсталі країни. Процес інтернаціоналізації економіки виражається в об' єднанні ринків проміжних продуктів і відбувається у випадку, коли корисність від спільно придбаних внутрішніх і зовнішніх активів превалює над витратами організації цієї діяльності.
Основними факторами, що спонукають ТНК інвестувати в інші країни, є переваги місця розташування, наявність природних ресурсів, доступність виходу на ринок у цих країнах. В умовах обмеженості природних ресурсів і недостатності внутрішніх інвестицій важливим завданням є дослідження питання залучення іноземних інвестицій як альтернативного джерела фінансування розвитку економіки.
Концепція інтернаціоналізації проявляється в об' єднанні технологій, ноу-хау всередині компанії, встановленні й поглибленні економічних зв' язків між ПІІ великих корпорацій та їх внутрішньою організацією, яка відбиває ієрархічну організацію бізнес-функцій. Основне припущення П. Баклі, М. Кассона відноситься до трансакційних витрат, які варто враховувати при використанні теорії інтернаціоналізації для ТНК [18]. У своїй роботі М. Кассон більш точно детермінує природу трансакційних витрат, здійснює спробу поширити теорію інтернаціоналізації на технологічний розвиток компанії, що базується на певних стимулах ТНК, захоплення нових ринків і поліпшення якості обслуговування покупців, встановлення контролю якості продукції. ТНК (оператори) отримують конкурентну перевагу через свою здатність інтернаціоналізувати своє ноу-хау замість того, щоб передавати його іншим (зовнішнім) організаціям.
Теорія конкурентної переваги націй М.Портера ґрунтується на положенні про існування розходжень для більшості економік і можливості визначення стадій розвитку розглянутої країни [19]. М. Портер набагато розширив список факторних умов, що входили в неокласичну трьохфакторну модель Хекшера-Оліна, включивши туди 5 груп факторів:
* людські ресурси (з розбивкою на окремі групи працівників, включаючи вчених вищої категорії);
природні ресурси (включаючи також клімат і географічне розташування країни);
капітал (із врахуванням національних розходжень, що залишилися, в умовах фінансування та розмаїтості видів національних ринків капіталу);
науково-інформаційний потенціал (усі накопичені країною знання, пов' язані з виробництвом товарів і послуг, -наукові, технічні, ринкові і т.д.);
інфраструктура (тип, якість та вартість видів інфраструктури, що впливають на конкурентоспроможність). У цю групу М. Портер включив також усе, що впливає на якість життя у певній країні, роблячи її привабливим місцем для проживання.
Головний внесок М.Портера полягає в ідеї, що основні для конкурентоспроможності фактори країною не успадковуються, а створюються. Причому найбільше значення має ефективність використання факторів -- темпи їх створення та механізми їх вдосконалення. Друге важливе положення -- класифікація факторів на базисні й спеціально розвинені, загальні й особливі. Усі країни починають з конкуренції на світовому ринку на основі базисних факторів - природних ресурсів або некваліфікованої робочої сили. Однак, відповідно до підходу М.Портера, конкурентоспроможність країни, заснована на базисних факторах, є непостійною, тому що на світовий ринок можуть вийти інші країни з більш дешевими природними ресурсами чи працею, може змінитися виробничий процес. У наукомістких галузях базисні фактори не надають вирішальної переваги. До того ж ТНК можуть отримати їх в інших країнах за рахунок закордонних інвестицій. Щоб забезпечити конкурентні переваги на світовому ринку, фактор повинен бути вищою мірою спеціалізований, пристосований для потреб конкретної галузі промисловості. Наприклад, у Німеччині конкурентна сила оптичної промисловості зосереджена в корпусі спеціалізованих кадрів вищого і середнього рівня. Спеціалізовані фактори набагато сутужніше скопіювати і вони, як правило, потребують значних довгострокових інвестицій. Тому, за М.Портером, відсутність окремих базисних факторів може бути не слабкістю, а сильною стороною в конкурентній боротьбі, яке стимулює компанії здійснювати нововведення та вдосконалення.
Подобные документы
Економічний зміст категорії "ефективність національної економіки". Чинники ефективності функціонування економічної системи. Виробнича функція для національної економіки. Економічний розвиток і трансформації промислової політики у світі: уроки для України.
курсовая работа [388,0 K], добавлен 30.09.2011Конкурентоспроможність як макроекономічна категорія. Конкурентоспроможність національної економіки, вивчення системи її чинників і показників. Аналіз динаміки конкурентоспроможності економіки України, розробка пропозицій щодо подальшого її підвищення.
курсовая работа [1,2 M], добавлен 11.01.2012Роль держави у формуванні інноваційної політики промислових підприємств України. Принципи та пріоритетні напрями державної інноваційної політики. Значення конкурентоспроможності національної продукції на світовому ринку. Сприяння розвитку науки й техніки.
курсовая работа [26,0 K], добавлен 05.01.2010Особливості впливу інноваційної діяльності на розвиток економіки. Венчурне фінансування науково-інноваційної діяльності, перспективи розвитку в Україні. Місце етапу науково-технічної підготовки виробництва. Підвищення конкурентоспроможності підприємств.
методичка [43,8 K], добавлен 23.04.2015Визначення поняття, мети та основних принципів державної інноваційної політики. Проблеми формування національної інноваційної системи в Україні як цілісного науково-технологічного укладу. Державна підтримка інноваційної активності економіки країни.
реферат [27,7 K], добавлен 13.04.2013Конкурентоспроможність як макроекономічна категорія. Взаємодія конкурентоспроможності і економічної безпеки. Становище України у системі глобальної конкурентоспроможності, шляхи підвищення національної економіки. Індекс глобальної конкурентоспроможності.
курсовая работа [1,2 M], добавлен 07.01.2012Аналіз змісту та особливостей національної інноваційної системи України. Особливості національної інноваційної політики. Перспективні напрямки науково-технічних розробок в Україні. Необхідність державного регулювання національної інноваційної системи.
реферат [26,1 K], добавлен 18.03.2011Європейський соціально-економічний реформізм і національні економічні інтереси держави. Політика національної безпеки і стратегічні орієнтири розвитку національної економіки. Неофіційний сектор національної економіки України та його негативні риси.
реферат [22,2 K], добавлен 17.03.2009Регулювання національної економіки. Можливість країни в умовах ринкових відносин виробляти товари й послуги. Ефективність використання всіх економічних ресурсів і праці. Мобілізація внутрішніх чинників розвитку національної інноваційної системи.
реферат [20,0 K], добавлен 14.12.2011Суть, структура та основні ознаки національної економіки. Основні етапи розвитку національної економіки. Характеристика та формування державного сектору в Україні. Розвиток державного сектору в національній економіці. Основні риси приватного сектору.
курсовая работа [57,4 K], добавлен 06.12.2013