Інноваційні перспективи України

Як приклад успішного російсько-американського співробітництва у сфері високих технологій є Московський інжиніринговий центр корпорації «Боїнг». У цьому центрі сьогодні здійснюється майже третина інжинірингової роботи, пов'язаної зі створенням нової 787-ї машини. Тут зараз працює тисяча двісті фахівців, і це є найбільший за межами США інжиніринговий центр компанії. Американці говорять, що для завдань, які необхідно вирішувати «Боїнгу», центр треба збільшити в два-три разів. Причому, що цікаво, московський інжиніринговий центр відіграє значну роль не тільки завдяки кваліфікації людей. Важливий і фактор поясної різниці в часі: у Сіетлі та Москві інженери можуть розробляти ту саму деталь, немовби міняючись змінами. Спочатку був досягнутий майже двадцятигодинний безперервний цикл роботи над певною деталлю майбутньої літаючої машини. А після переходу на дві зміни вдалося досягти режиму, коли розробка ведеться майже тридцять годин на добу.

При цьому обіги російських центрів «Боінга», «Мотороли», «Інтела» та інших зараз складають приблизно півмільярда в рік. Президент російської компанії ІБ8 оцінює цей ринок у кілька мільярдів доларів з урахуванням експортних оборотів власне російських компаній. Але інтенсифікуючи цей ринок, він зазначає, що можна вийти на обсяг інтелектуального співробітництва до п'яти мільярдів дол. уже до кінця 2007 року [8].

Фінляндія

Фінляндія створила дуже сприятливі умови для розвитку телекомунікацій, енергетики, електронної й електротехнічної галузей. Вона входить до числа провідних країн світу за показником частки витрат НДДКР у ВВП. З 1991 року частка витрат на НДДКР у ВВП у відсотках зросла в 2,3 рази у Фінляндії, склавши в 1999 році 3,19 % у ВВП, а в 2003 році 3,51 % у ВВП. Зокрема, промислові підприємства на ці цілі в 1999 році витратили 68,2 % усіх національних асигнувань, у 2000 році - 71,1 %. Згідно даних Ради з науково-технологічної політики, в 2004 році щорічні національні витрати в науковій сфері зросли до 5,05 млрд. євро і склали 3,5% у ВВП. При цьому їх бюджетна складова збільшилася до 1,49 млрд. євро.

Загальні витрати у Фінляндії в галузі фундаментальних досліджень, гуманітарної сфери і розвитку високих технологій склали у 2003 році 4,9 млрд. євро. Основними джерелами фінансування науки є: промислові підприємства - 69%; держава - 28%; міжнародні кошти - 3%. Держвитрати, пов'язані з науковими дослідженнями і розвитком технології у Фінляндії в 2003 році, склали 4,4% бюджету країни - 1,417 млрд. євро. Це один з найвищих у Європі показників частки держвитрат - 0,99% від ВВП (у ЄС у цілому - 0,77%).

Починаючи з 1992 року, у Фінляндії спостерігається стійке зростання виробництва електронної й електротехнічної промисловості. Електронна й електротехнічна промисловість продовжують залишатися галузями промисловості Фінляндії, які найбільш динамічно розвиваються, що багато в чому пояснюється зростанням експорту продукції, яка випускається.

Стратегію в країні у галузі наукових досліджень і розвитку технологій розробляє Рада з науки і технологічної політики (8сіепсе апсі Тестіоіоду Роїісу Соипсії) при уряді Фінляндії, очолювана прем'єр-міністром. Міністри освіти, торгівлі й промисловості є заступниками голови Ради. Один раз на 3 роки Рада готує програму інноваційної політики країни, котра визначає пріоритетні напрямки розвитку науки, техніки і технологій. Виконання національної програми в галузі науки здійснюється державними організаціями при міністерствах: міністерство освіти - фундаментальні дослідження, дослідження в гуманітарній сфері, питання освіти - 41,8% загальних витрат на НДДКР (592 млн. євро); міністерство торгівлі і промисловості - прикладні дослідження і високі технології - 34,4% (488 млн. євро); міністерство охорони здоров'я - 7,9% (112 млн. євро); міністерство сільського і лісового господарства -- 6,4% (91 млн. євро); міністерство оборони -- 3% (42 млн. євро); міністерство транспорту і зв'язку - 2% (29 млн. євро); міністерство навколишнього середовища - 1,7% (24 млн. євро); інші міністерства - 3,3%.

Міністерство освіти (МО) і Міністерство торгівлі й промисловості (МТП) забезпечують виконання програми наукової й інноваційної політики країни, координують діяльність усіх її учасників і здійснюють керівництво ведучими державними організаціями з проведення НДДКР: «Текес» (МТП) - Національне технологічне Агентство - 399,3 млн. євро; 20 університетів і 30 вузів країни (МО) - 386,7 млн. євро; дослідницькі інститути (МТП) - 234 млн. євро; Академія Фінляндії (МО) - 185,1 млн. єв-ро.

«Текес» (ТЕКЕ8, Каїіопаї Тесіїпоіоду Адепсу) створене при МТП у 1983 р. і є основною організацією з визначення напрямків досліджень, фінансування й планування робіт, спрямованих на розвиток і впровадження високих технологій у рамках програми, виробленої Радою з науки і технологічної політики. «Текес» забезпечує фінансування й експертні оцінки технологічних інноваційних проектів підприємств, дослідницьких інститутів і університетів Фінляндії та сприяє співробітництву між учасниками даних дослідницьких робіт, у т.ч. на міжнародному рівні (наприклад, проведення міжнародних конференцій або двосторонніх зустрічей).

Третина коштів Агентства витрачається як гранти і позики на фінансування проектів, здійснюваних університетами Фінляндії, а 2/3 - промисловими підприємствами, у т.ч. малим і середнім бізнесом. За існуючим законодавством Фінляндії будь-яке фінське і зареєстроване в країні іноземне підприємство має право звертатися в «Текес» за фінансовою допомогою для проведення НДДКР. У 2003 році більше 1800 підприємств тією чи іншою мірою мали фінансову допомогу від «Текес».

Власних наукових досліджень «Текес» не проводить. Напрямки діяльності Агентства: прийняття рішень про організацію нових напрямків наукових праць; проведення оцінок проектів (одним з основних критеріїв є ефективність проекту для фінської промисловості і зацікавленість, участь у дослідницьких роботах з боку бізнесу); участь у створенні й плануванні технологічних програм, що поєднують різні проекти; мобілізація інтелектуальних ресурсів, у т.ч. підбір і запрошення фахівців як керівників програм (з урахуванням знання проблеми і досвіду співробітництва з промисловістю); публікації проміжних матеріалів і кінцевих результатів робіт із програм.

«Текес» координує роботу з 37 великих програм (у т.ч. з 3 фундаментальних досліджень разом з Академією Фінляндії): інформаційні технології і зв'язок - 10 програм; біотехнологія і хімія

8 програм; машинобудування і логістика - 8 програм; енергетика і захист навколишнього середовища - 6 програм; технологія будівництва - 5 програм.

Академія Фінляндії знаходиться в адміністративній структурі міністерства освіти і не має у своєму складі науково-дослідних підрозділів. Академія Фінляндії виступає як координатор міжнародного співробітництва Фінляндії, насамперед щодо лінії Євросоюзу і Європейського наукового фонду. Основними напрямками діяльності АФ є: вироблення напрямків наукової політики країни, складання пропозицій і планів розвитку науково-дослідної діяльності; фінансування науково-дослідної роботи в обсязі 13% державних витрат (185,1 млн. євро). Завданням Академії Фінляндії є здійснення разом з іншими профільними структурами й організаціями пропаганди і популяризації науки, підвищення авторитету наукової праці й ефективності впровадження результатів наукових досліджень.

На базі 20 університетів у Фінляндії створені 22 наукових парки, об'єднаних в Асоціацію наукових парків Фінляндії «Те-кел» (ТЕКЕЬ, Ріппізії 8сіепсе Рагк Аззосіагіоп). Наукові парки належать регіональній владі, офісні приміщення обладнані необхідною інфраструктурою і призначені для роботи невеликих інноваційних фірм. У «Текел» входять 1700 інноваційних компаній, у яких працюють 15000 фахівців і вчених.

У столичному регіоні діє 2 наукових парки, найбільшим з який є науково-дослідний комплекс у місті Еспоо - «Науковий парк Отаніемі» (Оіапіеші 8сіепсе Рагк), де навчаються 14 тис. студентів і працюють 3 тис. дослідників в області високих технологій. До складу «Наукового парку Отаніемі» входять Хельсинкский технологічний університет (НИТ, Неїзіпкі Шіуегзігу оґ Тесіїпоіоду), Центр технічних досліджень Фінляндії

ВТТ (УТТ, ТесИпісаІ Яезеагсп Сепіег оґ Ріпіапсі) і ін. (дивись детальний огляд опиту Фінляндії у [9; 10]).

Ірландія

Однією з найбільш швидко зростаючих країн Європи (5% ВВП у 2005 р.) сьогодні є Ірландія. Згідно з міжнародними дослідженнями було визнано, що це найкраща за рівнем якості життя країна у світі [6, с. 34]. Процес становлення економіки значно прискорився у зв'язку з тим, що членство в ЄС стало найважливішим кроком для досягнення економічного успіху Ірландії на початку 60-х років ХХ століття. Країна мала потребу в створенні балансу між суспільними витратами на економіку і розвитком індустріальних питань, а також загального фінансового середовища.

Серед факторів, що визначили інноваційних успіх країни, слід виділити: сприятливий політичний, економічний та інвестиційний клімат - ставка корпоративного податку найнижча у світі - 12,5%, наявність молодих та висококваліфікованих кадрів, збільшення обсягу інвестицій в освіту та інфраструктуру; орієнтація на залучення інвестицій у високотехнологічні галузі; активне співробітництво освіти - бізнесу - держави; низькі темпи інфляції та низькі витрати виробництва, орієнтація на експорт. Активну роль у переході до інноваційно-орієнтованої економіки має Агентство з розвитку Ірландії (ІАР), що є державною структурою, яка відповідає за залучення нових іноземних інвестицій, підтримує інвесторів, сприяє розширенню їх бізнесу.

Пріоритетом державної політики є розвиток інноваційних технологій як стратегічно важливого сектору економіки. Основними галузями є програмне забезпечення, електрона промисловість, інформаційні та телекомунікації, послуги. Загальна кількість компаній, що працює у високотехнологічних галузях, складає 1300, має річний обсяг виробництва - 25 млрд. дол., обсяг експорту ПЗ - 2 млрд. дол. Із десяти найбільших світових виробників ПЗ, сім мають філії чи дочірні фірми в Ірландії, що виробляють третину всіх європейських комп'ютерів. З 1100 іноземних компаній Ірландії - 10% працює у сфері інновацій.

Досвід Ірландії показує, що макроекономічна стабільність і низьке оподатковування в цілому є ключовими двигунами індустріального й підприємницького розвитку країни. Найбільш важливим ключовим зрушенням в ірландському мисленні в сфері проведення індустріальної політики був відхід від вузької зосередженості на обробній промисловості та проведення політики стимулювання розвитку високотехнологічних секторів економіки. Пряма підтримка з боку держави індустріального розвитку є одним із пріоритетних питань.

Швидкому економічному розвитку Ірландії сприяло застосування цілісного підходу, що охоплює усі фактори, які керують економікою підприємництва, проведення довгострокових інвестицій в освіту, стабільне державне фінансування, низьке оподатковування. Важливим кроком в побудові економіки знань стало те, що в 1997 році Ірландія організувала Інформаційну Суспільну Комісію. Уряд видав його перший План дій для інформаційного суспільства в 1999 році. Другий його такий план, «№\у Соппесіїош», був виданий в березні 2002 року з обмеженням терміну дії до кінця 2005.

Також був організований Фонд інформаційного суспільства в 1999 році для просування першого Плану дій інформаційного суспільства і діяв до кінця 2005 року. Фонд управляється в співпраці з Міністерством досліджень і Міністерством фінансів та забезпечує ресурси для «швидкого відстежування» відповідних ініціатив Інформаційного Суспільства, які ставлять завдання для урядового Плану дій інформаційного суспільства «№\у Соппес-іїопз».

Ірландський економічний бум у 1990-х був обґрунтований значним глобальним економічним розвитком і підтримуючою політикою в таких областях як податки, освіта, соціальна співпраця й іноземне інвестування, які разом сприяли швидкому зростанню експорту і зайнятості в ірландській індустрії. З 1994 року ірландська економіка почала зростати дуже швидко. На період Лісабонської програми реформ (2005-2007) середні темпи зростання, що передбачаються, складають 5,03% ВВП (4,9% ВНП). Загальна стратегія розвитку країни сфокусована на підтримці бюджетної стабільності й збереженні конкурентоспроможності.

Національна програма реформ (НПР) є широким набором дій, виконання яких повинне допомогти підтримати ірландське економічне зростання і зайнятість, що є внеском у відновлений регламент Лісабонської зустрічі на період до 2008 року. При цьому обговорюється, що ірландська суспільна співпраця у вигляді Ірландської національної реформи співпраці повинна відповідати Лісабонській стратегії. Поточна угода про суспільну співпрацю, «Підтримуючи прогрес», розповсюджувалася на період до кінця 2005.

Національною програмою реформ визначає основні політичній економічні пріоритети для Ірландії. На макроекономічному рівні основними напрямами є підтримка стабільного макроекономічного середовища, державних фінансів і помірних рівнів інфляції. На мікроекономічному рівні як основні пріоритети виступають: просування, захист і збільшення конкурентоспроможності, інвестиції в НДДКР, заохочення інновацій і підприємництва. Особлива увага також надається розвитку інфраструктури, зокрема це відноситься до транспорту.

Новий Національний план розвитку на період з 2007 по 2013 роки встановить нову стратегію для економічних і соціальних державних інвестицій, а також інвестицій в людський капітал, зокрема НДДКР, після того як поточний план завершиться до кінця 2006 року. Ірландська структурна політика прагнула розвивати ефективні ринки за допомогою заохочення конкуренції в мережевій індустрії і ринках капіталу, а також шляхом збільшення інвестицій в знання й інновації за допомогою введення податкових кредитів для зростаючих витрат на НДДКР і надання коштів для здійснення НДДКР відповідно до Національного плану розвитку 2000-2006.

Відновлення конкурентоспроможності Ірландії на всіх рівнях залежить від проведення макроекономічної політики антиінфляційного економічного зростання і високого рівня зайнятості і вимагає дій за наступними напрямками:

бюджетна політика, яка сприяє стійкому антиінфляцій-ному зростанню;

розподіл заробітної платні і доходу, що дозволяє зберегти результати виробництва конкурентоспроможними і гарантує, що спіраль заробітної платні не почне розкручуватися в економіці;

конкурентна політика, яка підтримує посилення конкурентних сил в економіці й прибирає обмеження на конкуренцію та вихід на ринок;

інфраструктурний розвиток, котрий створює мультиплікаційний;

стимулювання й інвестування в ціложиттєве навчання;

охорона і розвиток лідируючих позицій Ірландії в глобальному інформаційному суспільстві шляхом виконання рекомендацій, встановлених «№\у Соппес-їіош» - Державним планом дій інформаційного суспільства.

Стратегія економічного розвитку Ірландії зараз націлена на розвиток динамічної підприємницької та інноваційної економіки, яка може надати високі стандарти рівня життя для всіх. Це включає розробку стимулюючого податкового режиму і пріоритетної політики в областях розробки і упровадження інновацій, підприємництва, підвищення конкуренції й політики споживання, а також вдосконалення політики рівності, регуляторних реформ, розвитку інфраструктури, інвестицій в людський капітал і реформування державного сектора. Для цього виробляється послідовний скоординований підхід до виконання директив, який виражається в їх угрупуванні й узгодженні:

зростання інвестування в НДДКР, особливо в приватному секторі, з наміром створити європейську область знань;

підтримка всіх форм інновацій.

Наука, технології й інновації - це рушійні сили конкуренції. Існуючий розвиток Ірландії показує, що необхідні різні джерела конкурентної переваги. Одним з ключових джерел є можливість розвитку, захисту й застосування знань і умінь. Для того, щоб в Ірландії зробити успішним становлення інноваційної заснованої на знаннях конкурентоспроможності, повинні бути істотно посилені умови структури, яка підвищує, стимулює й підтримує створення інновацій, найближчими роками.

Статистика показує, що зростання витрат Ірландії на НДДКР складає близько 2/3 середнього показника по ЄС, і складає 1,62% ВНП в 2005 (проти 1,4% ВНП в 2001). Підприємства виконують 68% НДДКР, третій рівень освітнього сектора складає 22%, державні дослідницькі центри виконують 10%, що залишилися [10, с. 21].

Державне інвестування НДДКР зросло з 0,5 млрд. євро за період 1994-1999 рік в п'ять разів і склало 2,5 млрд. євро в Національному плані розвитку на 2002-2006 роки. 87% державних інвестицій йде на дослідження в державному секторі (третій рівень освіти і державні установи), а за допомогою 13%, що залишилися, забезпечуються цільові фонди для НДДКР - проектів в підприємницькому середовищі. Державне інвестування в НДДКР в промисловості Ірландії, як в більшості розвинених країн, складає тільки 5% від загальних бізнес витрат на НДДКР. В Ірландії 5,1 дослідників доводиться на 1000 чоловік всього зайнятого населення (в середньому по ЄС - 5,4 на 1000) [1, с. 21].

Враховуючи це, в червні 2004 уряд прийняв декілька указів по посиленню контролю і перевірки програм відносно національної науки, технології і інновацій (НТІ). Нові зміни включають:

заснування Міністерства науки, технології і інновацій;

організацію Міжгалузевого Комітету з НТІ з відповідальних посадових осіб для допомоги Міністерству;

призначення Головного Консультанта з Науки (ГКН);

заснування Консультаційної наукової ради як перший засіб зв'язку між акціонерами і розробниками програм у області НТІ.

Бюджет 2004 передбачав 20% податкового кредиту для компаній, що займаються НДДКР діяльністю. Це робилося для того, щоб посилити ірландську конкурентоспроможність, тобто зробити її цікавою для нових міжнародних дослідницьких інвестицій. Метою також було стимулювання існуючих національних і зарубіжних фірм застосовувати дослідницькі якості в їх діяльності в Ірландії або збільшувати їх рівень дослідницької активності.

На даний час, Ірландія підготувала й виконує пункти Національного Плану НДДКР «Побудова в Ірландії економіки, заснованої на знаннях» - Ірландський план щодо підтримки інвестицій у НДДКР до 2010 (липень 2004). У ньому декларуються наміри відносно того, що Ірландія буде відомою у всьому світі своїми дослідженнями і знаходитися попереду в генерації й використанні нових знань в економічному і соціальному прогресі. Виконання основних цілей Плану Дій регламентується до 2013 року:

бізнес інвестування у НДДКР повинне зрости з 0,9% ВНП

до 1,7% ВНП;

повинна потроїтися кількість підприємств, що здійснюють значні НДДКР, до 250;

НДДКР діяльність у вищій освіті і державному секторі повинна подвоїтися з 0,4% ВНП в 2002 до 0,8% ВНП;

число дослідників повинне збільшитися з 5 чоловік на 1000 загальної чисельності зайнятих в 2001 до 9,5 - на 1000;

* загальні витрати на НДДКР повинні зрости з 1,4% до 2,5% ВНП.

Відповідно до іншої нової стратегії 2005-2007 «Трансформація ірландської промисловості» (травень 2005), будуть створені 210 нових високо потенційних компаній до 2007 року. В рамках іншої стратегії - Ірландської підприємницької секторної стратегії на 2005-2007 роки - програмне забезпечення, послуги і сектори, що відстають, одержать цільову підтримку від Агентства. Стратегія також має на увазі розвиток партнерства і об'єднань разом із спеціалізованою програмою підтримки секторів (дивись детальний огляд опиту Ірландії у [11; 12; 13; 14]).

Аналіз досвіду країн ЄС і нових індустріальних країн в сфері створення "хай-тек" укладів свідчить про необхідність проведення спеціальної політики уряду в області стимулювання інновацій. Формування кластера інноваційної економіки повинне бути визначене як головна мета однієї з нових цільових програм держави. Виділення інновацій як національний пріоритет визначається тим, що вони сьогодні є ключовим чинником підвищення конкурентоспроможності економіки. При цьому дана мета повинна досягатися за допомогою не тільки державної підтримки окремих секторів і галузей економіки, а створення у всіх економічних агентів стимулів до інновацій і виходу на нові ринки. З урахуванням того, що розробка нової великої державної програми подібної спрямованості потребуватиме значних капіталовкладень, представляється доцільним передбачити виділення ресурсів у рамках державного бюджету для проведення низки економічних заходів для стимулювання інновацій і підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНА В КООРДИНАТАХ ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ: СТРАТЕГІЧНІ ЗАДАЧІ І ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ

3.1 Формування інститутів економіки знань

Формування економіки знань розцінюється науковою громадськістю як «єдино можливий продуктивний національний проект, спрямований на наближення України до цивілізаційного ядра світу» [1]. Але інститути економіки знань, без яких вона не може існувати, формуються в Україні занадто повільно, а ті, що сформувалися, не виконують притаманних їм функцій, не забезпечують реалізації сучасної мети соціально-економічного розвитку. Сьогодні метою кожної цивілізованої держави є побудова інформаційного суспільства. Суспільства, яке здатне винаходити і використовувати високотехнологічні інноваційні досягнення. Неможливим є довготривале економічне зростання без принципово нових ідей і механізмів. Інновації сьогодні є шляхом до високорозвиненої конкурентоспроможної постіндуст-ріальної держави. «Інформація та знання, що сприймаються ... як безпосередня виробнича сила, виявляються найважливішим фактором сучасного господарювання" [2, с. 58].

Однак економіка орієнтована на знання, вимагає формування нових механізмів державного стимулювання інноваційної діяльності. Ці механізми мають ураховувати - головним виробничим ресурсом стає саме інтелект, що характеризується високою продуктивністю, мобільністю та здатністю до відновлення. Україна є сьогодні державою з достатньо високим інтелектуальним потенціалом, з традиціями, що склалися історично у галузі прикладної та фундаментальної науки. На пострадянських теренах вона вважається однією з провідних країн, маючи великий накопичений досвід проведення цільових наукових досліджень, впровадження результатів науково-дослідних розробок, випуску наукомісткої продукції. Існує думка, що в Україні сформований 25-річний досвід наукових розробок, які мають бути актуальними ще 7-10 років. Відповідно наданим Держкомстатом даним, у 2004 р. наукові та науково-дослідні роботи в Україні проводили більш ніж 1400 організацій, установ та підприємств, в яких працювали близько 170 тис. чоловік. В країні функціонує шість державних академій, які досліджують проблеми практично всіх сфер діяльності людини. Існує і працює розвинена мережа вищих навчальних закладів, професорсько-викладацький склад якої має потужний науковий потенціал. В 2004 р. нараховувалось 1009 ВНЗ, в стінах яких отримували освіту 2436 тис. студентів. Щорічно кадровий потенціал держави збільшується майже на півмільйона молодих фахівців.

Нажаль, показники стану інноваційних процесів та використання їх у економіці в Україні залишаються надзвичайно низькими, науково - технічні розробки та їх впровадження сьогодні - одна з найбільш нерегульованих сфер суспільного життя. Серед причин такого занепаду інтелектуального потенціалу слід назвати не тільки недостатній рівень фінансування, але й відсутність єдиної продуманої державної підтримки інноваційних процесів [5, с. 6].

Все це вимагає створення та вдосконалення інноваційної інфраструктури української економіки, що є вкрай важливим елементом інноваційного середовища.

Інноваційна інфраструктура є сукупністю підприємств, організацій, установ та їх об'єднань, асоціацій будь - якої форми власності, які надають послуги щодо забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікаційні, юридичні, освітні, тренінгові та ін.) [3, с. 13].

Метою побудови інноваційної інфраструктури є сприяння розвитку сфері високих технологій (СВТ), яка містить такі галузі: біотехнології, фармацевтику, медицину, нанотехнології, інформаційні та авіакосмічні технології, машинобудування, промислові та природоохоронні технології, енергетику, масові комунікації та ін.

Серед складових інноваційної інфраструктури слід назвати наступні: регіони науки, технополіси (зони науково-технічного розвитку), міста високих технологій (НіТесІї Сіґу), технопарки (дослідницькі, технологічні, промислові, аграрні), науково-технічні альянси, інноваційні центри (технологічні, регіональні та галузеві), бізнес-інкубатори (інноваційні та технологічні), спеціальні економічні зони, консалтингові фірми і компанії та ін.

Також слід відзначити, що у здійсненні наукомістких та інноваційних ідей особлива роль належить об' єднанням підприємницьких організацій, серед яких - консорціуми, концерни, кластери, холдинги, фінансово-промислові групи та інші організації.

Як засвідчує світова практика, створення та ефективне функціонування вказаних інноваційних структур допомагає вдосконалити галузеву структуру виробництва і прискорити соціально-економічний розвиток територій; активно впроваджувати у виробництво вітчизняні і зарубіжні науково-технічні розробки і винаходи з подальшою передачею результатів для широкого використання на внутрішньому та зовнішньому ринку. Також спостерігається розвиток експортної бази і збільшення валютних надходжень внаслідок більш інтенсивного включення економіки окремої країни в систему міжнародних економічних зв' язків та насичення національного ринку конкурентоспроможними товарами та послугами як виробничого так і споживчого призначення[6, с. 46] .

Регіон науки - це великий науково-промисловий комплекс, який має розвинуту інфраструктури сфери обслуговування, частіше охоплює велику територію, межі якої, зазвичай, співпадають з адміністративними межами району чи округу. Тобто це регіон, в економіці якого головну роль відіграють дослідницькі центри та виробництва. Перші розробляють нові технології, другі їх застосовують. До цього комплексу входять один великий вищий навчальний заклад (частіше декілька), дослідницькі установи (різних форм власності), промислові корпорації або їх відділення, виробнича та побутова інфраструктура, малий та середній бізнес, фонди та фінансові інститути, мережі сучасних комунікацій, зони відпочинку й культурні заклади та ін. [3, с. 22]. Регіон науки може також включати в себе технополіси, технопарки та інкубатори, а також широку інфраструктури, що спрямована на їх обслуговування.

Науково-технічні (технологічні) альянси мають вигляд об'єднання декількох, різних за розмірами, фірм та університетів, державних лабораторій на основі угод про спільні розробки, фінансування НДДКР чи модернізацію продукції. Зазвичай розрізняють горизонтальні та вертикальні альянси. Для перших є властивою належність фірм однієї галузі, для других - різним. За угодою, учасники вкладають кошти у вигляді матеріальних чи інших ресурсів, а прибутки отримують у вигляді завчасно визначеної частки інтелектуальної власності.

Технополіс досить часто називають однією з найпрогресив-ніших та всеосяжних форм організації науково-виробничих комплексів інноваційно-підприємницької діяльності. Метою його створення є формування науково-виробничого середовища для ефективного розвитку прогресивних технологій, зазвичай з перспективою на 15-20 років [4, с. 47].

Технополіс (наукоград) є науково-промисловим комплексом, що має розвинену інфраструктуру сфери обслуговування, яка охоплює, найчастіше, територію одного міста. [2, с. 22] Тех-нополіс, у порівнянні з технологічним парком, є більш великою зоною економічної активності, яка складається з університетів, дослідницьких центрів, технопарків, інкубаторів бізнесу, промислових та інших підприємств. Всі представники технополісу здійснюють свою практичну діяльність, використовуючи результати наукових та технологічних досліджень, підтримують тісні зв' язки з аналогічними структурами на національному та міжнародному рівні. Основним завданням технополісу є виведення на сучасний рівень традиційних для регіону галузей, спеціалісти яких залучаються до розробок основних програм цієї інноваційної структури. При цьому базові наукові організації та виробничі підприємства часто забезпечують умови розвитку соціальної та побутової сфери, як для фахівців, що працюють на підприємствах технополісу, так і для членів їх родин [4, с. 47].

Певним варіантом технополіса є місто високих технологій (НіТесІї Сігу). Як правило це комплексна сукупність науково-дослідних лабораторій, освітньої бази, виробничих потужностей, соціально-побутової інфраструктури, які є необхідними для концентрації та ефективного використання інтелектуального потенціалу країни, функціонування всіх учасників інноваційних та виробничих процесів, комплексного розвитку сфери високих технологій. Місто високих технологій - найчастіше є адміністративно-територіальною одиницею, яка надає необхідні умови (інфраструктуру та менеджмент) для функціонування всіх учасників процесу розробки та виробництва високотехнологічних, інноваційних продуктів та технологій [5, с. 4].

Метою створення такого міста є об'єднання всіх сервісів, що необхідні для забезпечення інноваційного процесу, за допомогою комплексу, пов'язаного єдиним менеджментом, побудова замкнутого циклу "управління інновації - виробництво", створення сприятливих умов для впровадження нових форм кооперації та співробітництва держави, науки, освіти й підприємств всіх форм власності, окремих колективів та громадян.

НіТесІї Сігу є де в чому подібним до науково-дослідної лабораторії або мікроНДІ, він допомагає у селекціонуванні ідей, забезпеченні вибору найперспективніших з них, їх перевірці та реалізації до рівня конкретного продукту.

Принципова відмінність такої інноваційної структури від інших полягає у провідній ролі з його затвердження, створення, функціонування та фінансування урядових структур та у можливості використання та розробки ідей як фізичних, так і юридичних осіб будь якого профілю, форми власності та виду діяльності. Процес реалізації конкретної ідеї має форму відповідно до проекту, юридичне оформлення втілюється у створенні малого підприємства з обмеженою відповідальністю. При цьому договір визначає частки учасників проекту, держави, "міста" та інвесторів у власності підприємства.

Серед функцій державних урядових структур щодо організації діяльності "міста високих технології" слід назвати: надання адміністративної допомоги зі створення; забезпечення місцем для розташування; забезпечення інфраструктурою та професійним керівництвом; юридична підтримка учасників інноваційних процесів, у тому числі щодо захисту авторських прав і інтелектуальної власності; підтримка розвитку малого та середнього інноваційного бізнесу, інвестування проектів та участь в експертизі проектів. Останнє має здійснювати експертна рада, яка складається з відповідних галузевих експертних комісій [5, с. 13]. Місто високих технологій має звітувати щодо своєї діяльності та її результатів відповідним державним установам та структурам.

Головним призначенням НіТесІї Сігу є здійснення науково-дослідної діяльності у сфері високих технологій, у тому числі шляхом: обслуговування вхідного потоку інноваційних пропозицій (ідей); здійснення комплексної експертизи запропонованих ідей із залученням відповідних спеціалістів та сектору державного управління; підтримка ініціатив юридичних та фізичних осіб, у тому числі підприємців-початківців, спеціалістів, що мають перспективні ідеї; створення необхідних та достатніх умов для підготовки та реалізації наукомістких проектів; створення прийнятних для промислового виробництва та експорту високотехнологічних товарів та послуг; створення нових інтелектуальних робочих місць, скорочення масштабів "витоку мозків", надання фінансової допомоги і створення організаційно-адміністративних умов для втілення перспективних ідей авторами у реальний, кінцевий продукт [5, с. 16].

В разі позитивного результату експертизи НіТесІї Сігу надає авторам приміщення, комп' ютери, спеціальне устаткування для експериментів, прикріплює технічних помічників відповідного профілю, забезпечує необхідне фінансування. Після затвердження проекту здійснюється юридичне оформлення його як незалежного підприємства з обмеженою відповідальністю, що діє як комерційна компанія, визначаються права власності для розробників ідеї, співробітників проекту й інвесторів та "міста", також встановлюються гарантійні зобов' язання авторів стосовно повернення інвестицій [5, с. 16] .

Вже розроблений детальний проект такого НіТесїї Сігу в Україні, побудова якого має поєднати три галузі суспільної діяльності: державну, інноваційну та виробничу політику за сприяння Національної Ради України з інвестицій та інновацій (при Президентові України), Комітету з інвестицій та інновацій (Верховна Рада України), Державного агентства України з інвестицій та інновацій, Кабінету міністрів України та відповідних міністерств і відомств.

Створення такого міста високих технологій в Україні дозволить реалізувати модель організації інноваційних процесів та їх використання в економіці держави, буде здійснена радикальна зміна державної політики, перерозподіл доходів держави від використання матеріальних та сировинних ресурсів до використання знань. Це загалом дозволить побудувати чітко структуровану й формалізовану процедуру обслуговування та впровадження інноваційних процесів, створити необхідні та достатні умови для практичної реалізації пропозицій у конкретній продукції та технологіях. Це дозволить "місту" стати помітним інноваційним центром не тільки в Україні, але і в світі [5, с. 22].

У закордонній теорії та практиці поняття "науково-технологічний парк" використовується як узагальнююче поняття потужної інноваційної структури. До цієї групи відносять дослідницькі центри та парки, наукові парки, центри провідних технологій, технологічні центри та парки. Всі вони є основою спеціалізованих інноваційних об'єднань, що створюються у провідних країнах світу.

Науково-технічний парк - це технологічний центр, організований на спеціально відведених і підготовлених територіях (здебільшого у ВЕЗ), на яких знаходяться пов'язані центральними пунктами технологічного обслуговування науково-дослідні інститути, лабораторії, експериментальні центри та невелика кількість підприємств з передовою технологією, що виконують замовлення, пов'язані із створенням і освоєнням нових розробок. Прикладом такого об'єднання є "Силіконова долина" поблизу Стенфордського університету (Каліфорнія, США), де 3000 фірм із загальною кількістю працівників до 200 тис. покривають біля 20% світового попиту на комп'ютери та електронні компоненти до них [10, с. 9].

Технологічний (науковий) парк - це науково - виробничий комплекс (частіше територіальний), який включає в себе дослідний центр та найближчу компактну виробничу зону, в якій на умовах оренди розміщені малі наукомісткі фірми. Однак сучасні комунікаційні засоби дозволяють пов'язувати територіально роз'єднані елементи технопарків, що дозволяє говорити про "віртуальні" самостійні об'єднання [3, с. 23].

Серед особливостей технопарків можна виділити наступні:

найчастіше ця організація засновується на праві приватної власності;

підтримує офіційні та робочі зв' язки з університетом, чи іншим навчальним закладом або провідним науково-дослідним центром;

створюється для сприяння формування та розвитку наукоміс-тких фірм та інших організацій, що звичайно розміщуються на певній території;

активно управляє передачею технологій та знань в галузі бізнесу організаціям, що розташовані на її території.

Технопарки виконують функції структури, що поєднує наукові дослідження, інноваційну діяльність та нововведення у науково-технічній сфері. В сучасних умовах вони сприяють інтеграції освіти, науки, виробництва, влади та споживачів.

Найчастіше привабливі ідеї комерційного використання нових наукових розробок і спеціалізовані фірми для їхньої реалізації нерідко виникають на базі великих дослідницьких установ і університетів за особистої участі провідних вчених. Навколо таких центрів звичайно спостерігається підвищена концентрація венчурного капіталу.

Також надзвичайно важливим завданням технопарків є комерціалізація результатів наукових досліджень, винаходів та відкриттів вчених та спеціалістів, які вирішили зайнятися малим бізнесом у науково-технічній сфері, але потребують відповідної підтримки та здійснення технологічного трансферту [7]. Також слід відзначити, що технопарки є надзвичайно ефективним механізмом формування, управління та реалізації інноваційних проектів у науково - технологічній сфері. В умовах обмеженої території технопарку з' являються зацікавлені один у одному суб' єкти науково-технічної, господарської та сервісної діяльності, які разом здійснюють всі етапи інноваційного процесу.

Основними складовими технологічного (наукового) парку є:

територія та будівлі;

науково - дослідний центр з його кадровим та науковим потенціалом;

промислові підприємства та фірми, що перетворюють науковий потенціал дослідного центру у ринкову продукцію;

адміністративно - управлінська структура, що забезпечує функціонування всього комплексу як єдиного цілого; інфраструктури підтримки - виробничої та побутової [3, с. 25].

Науково-дослідний центр є найважливішим елементом наукового парку, оскільки має інтенсифікувати процес розробки та реалізації наукомістких технологій з метою економічного зростання. Це є свідченням ефективності університету чи наукового центру. Так, з 25 американських великих університетів 23 мають наукові парки, в яких створено сотні компаній та багато робочих місць. При цьому спостерігаються наступні моделі взаємовідносин:

університети створюють технопарки як свій внутрішній структурний підрозділ (22%);

університети створюють технопарк як самостійну структурну одиницю (11 %);

університети підписують контракти з виконавцями інноваційних проектів (30%)

університети створюють технопарк як спільне підприємство (42%)

університет створює технопарк разом з державною структурою (5%) [6, с. 65].

Дослідний центр виконує у складі технопарку наступні функції:

виступає джерелом технічних ідей, що реалізуються фірмами - клієнтами парку;

є власником чи співвласником парку, найчастіше за допомогою спеціально створеної фірми, що має всі права юридичної особи;

проводить конкурсний відбір клієнтів, для чого створюється колегіальний орган (рада), що вивчає заявки претендентів та оцінює перспективність їх ідей і розробок;

здійснює кваліфіковану консультативну допомогу клієнтам парку;

надає клієнтам на пільгових умовах право використовувати наукові фонди, лабораторне устаткування, апаратуру, комп' ютери, у тому числі потужності інформаційних мереж та ін. [3, с. 26].

Також дуже важливим для успішного функціонування тех-нопарків є ефективний відбір потенційних клієнтів. Саме їх успіх визначає успіх усього підприємства як у комерційному, так і в науково-технічному. Тому до фірм - претендентів на місце у парку висуваються певні вимоги, серед яких найголовнішою є належність фірми до наукомісткої сфери, тобто такої, що працює у сфері розробок нових технологій. Однак цей критерій на практиці вкрай важко чітко визначити не тільки стосовно малого, а навіть і для великого підприємства. Тому відбір здійснюють члени спостережної ради, оцінюючи перспективність розробок з точки зору комерційного, ринкового успіху. В країнах та регіонах, де інноваційна інфраструктура є розвиненою і розгалуженою, а парки мають значний досвід та репутацію, є можливості широкого вибору, що дозволяє враховувати як критерій наукомісткості, так і високий рівень ринкового успіху. Однак часто вибір є невеликим, тому серед клієнтів багатьох парків є фірми, що не мають жодного відношення до науки та інновацій [3, с. 30]

Основною метою функціонування технологічних та наукових парків є досягнення тісного зближення потенціалу регіону з матеріально-технічною базою промисловості, скорочення тривалості інноваційного циклу, деконцентрація наукового потенціалу великих міст, забезпечення вирівнювання науково-технологічного та інноваційного розвитку різних регіонів. Так, за оцінками експертів, в Україні налічується близько 40-60 територій, де створення технопарків та технополісів є доцільним.

Також формування потужної мережі технологічних та наукових парків дозволить швидше впровадити ринкові відносини у науково - технічній сфері, ефективно використовувати ресурси при здійсненні інновацій та результативно реалізовувати наукомісткі проекти. Не менш важливим є такий бік діяльності технопарків як надання фінансової підтримки малому підприємництву, що працює у сфері високих технологій та стимулювання виробництва принципово нової продукції.

Технопарки сприяють залученню на конкурсних засадах суб' єктів малого підприємництва до реалізації державних науково-технологічних програм, а також підтримують впровадження нових технологій та ноу-хау с використання патентів та ліцензій.

Наукові парки, що функціонують у світі, є різноманітними як за розмірами, так і за умовами роботи, за складом клієнтів-орендарів та іншим параметрам. Частіше термінологічні відмінності у назві парку (науковий, дослідний, технологічний або промисловий) мають змістове навантаження та відбиває певні вимоги до фірм - учасників цієї інноваційної структури. Здебільшого в наукових та дослідних парках фірми власне виробництвом не займаються, а лише доводять ідеї до стадії зразків. Виготовлення партії продукції в такому разі здійснюється за межами парку, або для цього створюється виробнича філія. У технологічних та промислових (грюндерських) парках виробництво продукції дозволяється на законних засадах [3, с. 23]. Саме такі структури дозволяють реалізувати повний цикл "дослідження - розробка - серійне виробництво" [4, с. 47]. На практиці ж, досить важко визначити межі у різних видах виробництва, що змушує керівництво технопарків відмовлятися від певних обмежень [3, с. 23].

Ефективність діяльності технопарку безпосередньо залежить від науково-методичного та організаційного забезпечення представлених проектів, плідної співпраці між всіма учасниками цієї інноваційної структури та ефективного залучення її складових. Позитивний ефект від існування технопарків доводить багаторічна практика їх використання у більшості розвинених країнах світу. Однак успіх подібних установ на Заході визначається не тільки територіальною близькістю венчурних інвесторів, підприємців, технологічних компаній, науково-дослідних інститутів та бізнес-інкубаторів, але й активною державною підтримкою. Економічна політика більшості держав стосовно технопарків включає податкові та кредитні пільги, цільове фінансування окремих проектів, державне замовлення на інноваційну продукцію, спрощений механізм реєстрації та ін. Важко знайти технологічний парк, при створенні якого тією чи іншою мірою не використовувалась державна допомога. Наприклад, у Великої Британії більше половини наукових парків побудовані так званими агентствами розвитку - державними організаціями, що створені для сприяння сільськогосподарським районам та районам з високим рівнем безробіття в організації сучасної промислової бази (такі агентства є також в США, Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії). А перші бізнес-інкубатори США взагалі фінансувались Національним науковим фондом. До того ж, крім допомоги паркам, уряд надає пільги та субсидії їх клієнтам на індивідуальній основі [3, с. 28]. Основна частина фінансування технопарків в Західній Європі здійснюється державою: у Великій Британії - 62%, у Німеччині - 78%, Франції -74%, Нідерландах - близько -70%, в Бельгії - майже 100% [8, с. 199]. Велику зацікавленість у технопарках виявляють місцеві органи влади; так, при створенні китайсько-українського технопарку у провінції Шаньдунь за рахунок бюджету міста було забезпечено близько 80% проекту, за рахунок провінції - 15, а кошти держави склали 5% [12, с. 1]. Американська модель технопарку меншою мірою засновується на державному фінансуванні і більше використовує інвестиції різних зацікавлених фірм. Однак слід відзначити, що і сам технопарк, і держава, яка надає кошти на його створення, не працюють на благодійних засадах. Парк є комерційною установою, що має на меті отримання у довгостроковій перспективі прибутку. Держава, з урахуванням цього, зменшує так звані "загальні" субсидії університетам, а з другого боку - розширює фінансування різних конкретних програм спільної діяльності університетів та промисловості. Широко використовуються такі форми, як надання урядом "посівних" грошей, а також "паритетне" фінансування (на умовах залучення до проекту додаткових приватних коштів - не менш 50%) [3, с. 27]. За даними американських фахівців, у США на створення та розвиток технопарку середнього розміру необхідно від 10 до 12 млн. дол., у Польщі - мінімум 200-300 тис. дол., у Великої Британії - 225 тис. фунтів стерлінгів [6, с. 67].

Не зважаючи на досить високі витрати, розміри світової мережі технопарків щорічно зростає: сьогодні кількість технопарків в США перевищує 140, Німеччині - більше 100, Голландії - 45, Великій Британії - більше 40, Китаї - близько 150, Японії - 18, але найбільший з них має 145 тис. працівників.

Для держави в цілому технопарки є вигідними з різних точок зору: так, наприклад, підвищується рівень країни у світовому суспільстві, з' являються можливості рівноправного економічного співробітництва з розвиненими країнами, покращується екологічна ситуація в країні та рівень життя її населення, збільшуються масштаби іноземних інвестицій, можливості експорту та валютні надходження. Безперечною перевагою є збільшення темпів зростання наукомістких галузей економіки.

Від створення та функціонування виграє також регіон, оскільки з' являються нові робочі місця, можливості використання ресурсів місцевого призначення, покращується регіональна інфраструктура, зростає рівень доходів населення.

Таким чином, науково-технологічний парк є місцем створення наукомісткої продукції, прискорення впровадження наукових розробок у виробництво та структурою, що забезпечує суттєві вигоди всім учасникам господарського життя країни.

В Україні процес створення мережі технологічних парків, незважаючи на досить потужний науковий та промисловий потенціал, перспективність та сприятливі можливості розвитку, знаходиться на початковій стадії. Однак навіть одиничне, епізодичне функціонування цих установ забезпечило впровадження високо-технологічних розробок у виробництво і стало свідченням можливості перетворити науково-технологічні розробки на об'єкти економічних відносин та отримати від цього економічний зиск. На сьогодні в Україні з формально зареєстрованих технопа-рків найбільш відомими є: "Інститут монокристалів", "Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона", "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка", "Вуглемаш", "Інститут технічної теплофізики", "Київська політехніка", "Укрінфотех". До того ж, в Комітет з питань науки і освіти ВР України були подані законопроекти щодо створення ряду нових технологічних парків. Однак із зареєстрованих, реально працюють лише чотири технопарки. Окрім цього, після введення мораторію на роботу даних установ у спеціальному режимі, їх функціонування опинилось під загрозою. Причинами скасування спеціального режиму діяльності технопарків, а також вільних економічних зон та зон пріоритетного розвиту, були: непрозорість фінансової діяльності деяких учасників цих інноваційних структур, недотримання фінансової дисципліни та діяльність поза межами, зафіксованими у статуті. Це відбувалось у більшості випадків тому, що ці структури з моменту виникнення були змушені виконувати не лише своє завдання - організацію виробництва, але й забезпечувати реалізацію функцій всіх елементів неіснуючої в Україні інноваційної системи (венчурних фондів, бізнес-інкубаторів, інкубаторів технологій та відповідних промислових підприємств). Не є конструктивним позбавляти пільг всі технопарки, через один чи два, які дійсно порушували закони і недоцільно використовували кошти, оскільки це ліквідує будь - які стимули для їх діяльності.

Нечисленні українські технопарки працюють у найперспективніших напрямках, серед яких: виробництво найсучаснішої компресної техніки, розробка і впровадження наукомістких приладів, матеріалів та лікарських препаратів для охорони здоров' я, нано- та біотехнології, електроніка, радіаційне приладобудування, енергозберігаючі технології, розробка нових матеріалів, охоронна навколишнього середовища та ін. Більшість з них не залучають іноземні технології, а всі етапи виробництва, від розробки до випуску кінцевого продукту, здійснюють в межах України, використовуючи лише вітчизняну ресурсну базу. Продукція, що виготовляється, призначена не тільки для внутрішнього ринку, а є експортоорієнтованою. Серед переваг подібних установ є самофінансування, оскільки їх створення та функціонування для держави є практично безкоштовним, при цьому спостерігались високі темпи щорічного зростання надходжень від їх діяльності до державного бюджету. Наприклад, "Технопарк Інституту електрозварювання ім. Е.Патона" у 2004 р. отримав пільг на 61 млн. грн., а повернув до держбюджету у вигляді відрахувань - 84 млн. В цілому за п' ять років діяльності цього технопарку податкові пільги склали 143 млн., а до бюджету було перераховано 179 млн. грн., тоді як на Заході, технопарки починають здійснювати перерахування до держави лише на п' ятий - шостий рік [12, с. 14].

Сьогодні існування й ефективна робота технопарків - не тільки тактичне, але і стратегічне завдання, виконанням якого є неможливим для держави за відсутності відповідного чинного законодавства.

Також дієвим елементом світової інноваційної інфраструктури, поки що слабко представленим в Україні, є бізнес-інкубатори, які з' явились у практиці наукомісткої підприємницької діяльності на рубежі 50-60-х років ХХ ст. Вважається, що ці сучасні установи є одним з найбільш потенційно сильних економічних інструментів прискорення технічного та економічного розвитку як територій, так і окремих технологічних і виробничих напрямків діяльності [3, с. 28] .

Інкубатор бізнесу -- це організація, метою якої є формування сприятливих умов для стартового розвитку фірм та починаючих підприємців шляхом надання їм певного комплексу послуг та ресурсів. У всьому світі бізнес-інкубатори є неприбутковими організаціями, що існують на кошти муніципалітетів чи спонсорів. Вони можуть бути самоокупними лише на 10-60% [5, с. 69]. Найчастіше мають вигляд будівлі або декількох будівель, де на обмежений строк розміщуються новостворені малі фірми -клієнти [3, с. 23]. Ці інституції мають головним завданням підтримку цих фірм і починаючих підприємців.