Інноваційні перспективи України

Важливою складовою перемоги на шляху до економіки знань, яка може бути реалізованою і за прикладом якої можна досягти успіху, є досвід фінського національного "дива", в основі якого - напрямок високотехнологічного розвитку, котрий полягає в сфері взаємної довіри і відповідної домовленості та відповідальності між владою, тобто державою і наукою, що продукує, перш за все, знання, а ризик щодо успіху (невдач) несе на собі держава та бізнес, який заздалегідь має бути зорієнтований на успіх на світовому ринку.

Такий сценарій може бути основою модернізаційного проекту, але для цього треба досягти успіху в довірі між всіма трьома вказаними суб' єктами, оскільки в дилемі взаємодії довіри і розвитку перша є обов' язковою складовою. Тому модернізаційний проект України має також включати заходи щодо підвищення рівня взаємної довіри, що має бути основоположною складовою програм модернізації. І хоча світовий інноваційний бум очікується в рамках (або на межі) біотехнологій та медицини, нанотехнологій та нових матеріалів, енергетики, ІТ-технологій [8, с.64], модернізаційний проект знаннєвого характеру в економіці України повинен бути одночасно наповнений змістом дій, пов' язаних з суспільними трансформаціями, де ключовими мають бути заходи щодо підвищення довіри між вказаними вище інституціями, без чого технологічна складова не може бути реалізованою. Тут мова вже йде не тільки про ендогенні складові, а і про екзогенні, оскільки на шляху до європейської інтеграції, що є певним пріоритетом подальшого економічного й суспільного розвитку України, постійно відчувається і реальний дефіцит в продукції високих технологій [9, с.3-8].

Процес нагромадження знань має не тільки економічний і технологічний вимір (про що йшлося вище), а одночасно ще декілька надзвичайно важливих вимірів. Це творчий, культурний і духовний "виміри", що впливають на те, в якому напрямі відбувається використання знань. Мова йде про те, наскільки знання слугують активності населення і є двигуном розвитку.

У табл. 1.1 наведені дані, що свідчать про те, що є серйозна підстава для занепокоєності щодо перспектив розвитку економіки знань в Україні. Перш за все, про це свідчить те, що рівень ініціативності населення і його самостійності є доволі низьким, хоча й має тенденцію до зростання. Якщо у 1991 р. таких людей було 27,4%, то у 2005 р. їх було вже 79,1%, тобто відбулося зростання більше ніж на 42 процентних пункти, але при цьому у тому ж 2005 р. тільки 39,7% населення вважали, що мають достатній рівень освіти в цілому.

Тут мова, зрозуміло, йде і про середню, і про вищу освіту. Але рівень достатності науково-технічних знань, які дає, перш за все, вища освіта, оцінювався респондентами на рівні 13,4%, економічних знань - 15,4%, політичних знань - 20,6%. Це означає, що знання в цілому на сьогодні в Україні, за висновками населення, є достатньо обмежуючим ресурсом розвитку, на що слід звернути увагу в новому модернізаційному проекті, про що мова йшла вище. Необхідно звернути увагу також і на те, наскільки знання на сьогодні підтримуються суспільними цінностями, що стимулює до творчості.

Кількість людей, задоволених своїм станом у суспільстві, у 2005 р. становила тільки 19,5% опитаного населення, а задоволених своїм життям була дещо більшою - 28,4% (див. табл. 1.1). Але кількість таких людей, як ми бачимо, не становить і п'ятої частини в цілому у суспільному вимірі, хоча в термін "життя" вкладалося ширше поняття, ніж матеріальний стан. Останній на сьогодні є чи не найголовнішим, оскільки населення боїться понад усе : "зростання цін - 79%", "безробіття - 69%", "невисокого заробітку, пенсії і т.п. - 56%". Крім того, в Україні показник тривожності все ще перевищує середню норму, хоча він і дещо знизився у 2005 році. При цьому необхідно відмітити, що особливе значення для перспективи майбутнього економіки знань мають зміни, що відбулися після або в результаті виборів Президента України.

Насамперед, за результатами соціологічного моніторингу, на дані якого ми посилаємося у роботі, встановлено, що у країні змінився ряд принципових складових. Так, має місце підвищення рівня соціального оптимізму, хоча суспільне самопочуття населення залишається на доволі низькому рівні. Високим залишається рівень національного ізоляціонізму, при цьому рівень демократизації при підвищенні протесного потенціалу знижується. Водночас зростають антиринкові настрої та підвищується рівень негативного ставлення до приватизації, хоча й при підвищенні рівня довіри до влади. Це надає їй можливість здійснювати приватизацію, але виключно прозоро і демократично, з поясненням її доцільності та перспективності широкому загалу населення. Зазначені тенденції приводять нас до ряду висновків.

По-перше, населення очікує явних кроків від влади в соціалізації діяльності при зростаючому рівні протесності. Це означає, що у випадку здійснення необхідних кроків у зворотному напрямку влада може втратити ефект довіри. Цьому сприятиме зниження рівня моральної довіри в суспільстві, оскільки за цим стоїть нова ціннісно-нормативна система. Відтак необхідна соціалізація гальмуватиме суспільну активність, а економіка знань, навпаки, має підвищувати її. У такому разі виникатиме ефект гальмування процесу формування економіки знань.

По-друге, ефекти глобалізації й необхідності взаємодії в розгалуженому і суперечливому колі проблем стикатимуться з високим рівнем національного ізоляціонізму, що теж може призводити до втрати довіри і підвищення проблемності в різних регіонах з різних причин. Але проблемність і ізоляціонізм суперечать процесам необхідної консолідації та інтернаціоналізації ресурсів, і перш за все тих, що закладені в знаннях, тобто формують інтелектуальний потенціал майбутнього. Це, у свою чергу, теж може стати на заваді прискоренню формування економіки знань.

По-третє, основним завданням влади на шляху до формування економіки знань є те, що наявний соціальний оптимізм має бути підтриманий політикою покращання суспільного самопочуття через подальше зростання впевненості і задоволеності населення своїм станом, а це можливо тільки при підвищенні рівня вміння жити в нових суспільних умовах. А оскільки, як свідчать дані моніторингу, населення фактично негативно оцінює свою освіченість і в науково-технічній, і в економічній, і в політичній сфері, ключовою стає стратегія отримання необхідної освіти. У протилежному випадку Україна навряд чи змінить своє відношення до світового лідера економіки знань - США, оскільки обрахунки глобального індексу економіки знань в Україні становлять відносно США всього 6,1%, у той час як серед країн з перехідною економікою у Словаччині - 21,4%, Росії - 16,4%, Естонії - 16,0%, Білорусі - 6,5%; водночас Молдова має лише 1,5% [10, с.58-59].

Все вказане вище зі здобутками і негараздами в частині забезпечення модернізаційного проекту на основі знаннєвої економіки (економіки знань), враховуючи її перспективність, зумовлює необхідність далі детально розкрити характер відповідних перехідних процесів. Саме цьому і присвячений наступний параграф даної монографії.

1.2 Характер перехідних процесів до економіки та суспільства знань

Подальшим перетворенням в Україні, як і в більшості країн, що переживають процес трансформаційних змін, які розпочалися наприкінці XX ст., необхідно надати характер перехідного процесу, зміст і особливості якого в принциповому плані відмінні від трансформаційних перетворень минулого, оскільки, як було зазначено в підрозділі 1.1, поглиблення психологічного дистанціювання серед населення, що спостерігається в результаті трансформаційних змін, приводить до зменшення рівня інтегрованості інтелектуального ресурсу нації, що є обов' язковою передумовою формування економіки та суспільства знань. В новій стратегії розвитку мають бути закладені внутрішньо іманентні джерела прогресу завдяки масовості їх сприйняття населенням, а тому розвиток має відбуватися (як зазначалося в підрозділі 1.1) в умовах підйому соціальної активності, у тому числі і в частині інноваційної діяльності, про зміст якої в Україні йтиметься у підрозділі 3.2.

У результаті реалізації такої стратегії буде мінімізуватися протистояння між правлячою елітою, бюрократією і частиною населення, яке збагатилося здебільшого нелегітимно, з одного боку, а з другого - активними у суспільному й політичному відношеннях масами населення, які в результаті трансформаційних змін не тільки не отримали задоволення інтересів, а й багато в чому втратили свій соціальний статус і часто вимушено емігрують з метою працевлаштування в інші країни, або політизуються і готові відстоювати свої інтереси заради майбутнього.

Що стосується міграції робочої сили за кордон, то це, по суті, процес, який має, перш за все, глибокі і довгострокові наслідки негативного характеру, оскільки країна в таких умовах втрачає значною мірою людський капітал. Він в сучасних умовах має першочергове значення для розвитку економіки, оскільки Україна, як і багато інших країн, не тільки потенційно, а й реально втрачає відтворювальні можливості населення.

Економічне зростання протягом останніх 5 років відбувалося в умовах, коли динаміка ВВП значно перевищувала динаміку зростання трудових ресурсів на тлі скорочення населення та випереджаючого зростання його доходів, що відповідає окремим макроекономічним тенденціям, характерним для високорозвинених країн, і свідчить про зростання продуктивності праці та підвищення конкурентоспроможності економіки. Але як довго це може тривати?

Слід зауважити, що збереження в подальшому стабільно високих темпів економічного зростання можливе за умови активізації населення, енергія якого зможе реалізуватися, передусім, в економічному відношенні, завдяки власній, у тому числі й технологічній, культурі, яка визначалася і визначатиметься освітою, науково-технологічними новаціями, підприємництвом, що й уможливлює рівноправну співпрацю та конкуренцію в сучасному глобалізованому світі.

Необхідно враховувати, що світовий життєвий простір вже майже повністю опанований, а можливості його перерозподілу досить обмежені, хоча досі робляться спроби його захоплення шляхом війн. Разом з тим боротьба за контроль і збагачення за рахунок експлуатації чужого життєвого простору масово перейшла в іншу площину і здійснюється за допомогою сучасних фінансових та інформаційних технологій. Саме тому не є випадковим, що сучасна цивілізація зосередилася на накопиченні знань, основна маса яких здобута у другій половині XX ст. Власне, саме цей ресурс став основою інтелектуального розвитку, який продовжує і продовжуватиме накопичуватися у XXI ст. З одного боку, завдяки масовій інтелектуалізації розвитку можливо захистити свій життєвий простір, а з другого - отримати власні конкурентоспроможні ресурси для розвитку і через це не опинитися в числі країн-маргіналів.

З цього напрошується важливий висновок: подальшим змінам слід надати характер такого процесу, завдяки якому будуть зменшені ризики невизначеності у майбутньому. Реалізація такого переходу, за думкою Т. Заславської, передбачає: "...применительно к обществу - наличие сильной власти, руково-дящейся конкретной идеей, а также авторитетной команди, преследующей ясную и реалистическую цель, обоснованную программу действий и пользующейся широкой поддержкой гра-ждан. При зтом важно, чтобьі цели команди соответствовали интересам общества, а программа - имеющимся возможностям" (рос) [1, с.190].

На підставі охарактеризованого вище спробуємо розкрити характер і відповідні проблеми здійснення перехідних процесів до економіки знань, а також оцінити можливості та характер необхідних змін у суспільному та економічному розвитку, оскільки, як буде далі продемонстровано, далеко не завжди існує необхідний рівень розуміння змісту такого проекту.

Для здійснення процесу проектування у першу чергу важливо визначити чітку кінцеву мету соціальних і економічних перетворень, виходячи зі стратегічних орієнтирів, які є зрозумілими у своєму кінцевому значенні, та досягти відповідальності тих, хто їх здійснюватиме. Оскільки йдеться, насамперед, про перетворення знань у суспільному й соціально-економічному розвитку на основну рушійну силу, то постійним має бути процес переходу від традиційних ознак до ознак сучасності в суспільному розвитку. Таке застереження не є безпідставним, оскільки за підсумками змін, що відбулися протягом останніх 10-15 років, прикладів повернення назад у суспільному розвитку достатньо.

"... Крах социалистической системи усугубил последствия разва-ла колониальной системи в XX веке. Все самие горячие точки, доставшиеся периоду пятой волни (пятая волна больших циклов Кондратьева, которая развивает основние инновации четвертой волни), находятся на линиях раздела колониального наследия. ...Пятой волне досталась система "расходящихся капитализмов", альтернативних своим "нечеловеческим лицом" в соответствии с местной культурой и сложившимися институтами. Цивилизаци-онное взаимодействие между ними не менее затруднительно, чем между социализмом и либерализмом ..." (рос.) [2, с.20-21]. До такого протистояння сьогодні втягнута вже й Україна.

Це стосується зовнішнього аспекту глобального впливу на процес модернізації суспільного розвитку. Що ж до деяких аспектів внутрішнього, то сьогодні прикладів деіндустріалізації характеру зайнятості населення України і соціалізації його настроїв досить багато. Виходячи з міркувань такого характеру, маємо зауважити, що на шляху до економіки і суспільства знань з метою забезпечення безперервності процесу модернізації безперервним за характером дії має бути й трансферний процес, завдяки якому щоденно відбувається накопичення і використання спеціалізованого знання як результату інноваційної діяльності, що має вийти на передній план у повсякденному житті. При цьому буденне знання у суспільстві в процесі свого накопичення має розвивати імунний захист від озвичаєння до таких ознак, як аморальність, насильство, рутинність, песимізм, індиферентність, безцільність існування, прояв яких у суспільній свідомості останнім часом збільшив негативний вплив на стан речей.

Економіка знань (знаннєвомістка економіка) - це економіка, в якій джерелом зростання є як спеціалізовані (наукові), так і повсякденні знання, в результаті використання яких, поряд з природними ресурсами, капіталом і працею домінуючим фактором стають процеси накопичення і використання знань, внаслідок чого постійно зростає конкурентоспроможність економіки. В економіці знань визначальним є інтелектуальний потенціал суспільства, на який вона спирається і який є сукупністю повсякденних (буденних) і спеціалізованих (наукових) знань, наявних у свідомості людей та матеріалізованих у технологічних способах виробництва.

Інтелектуальний потенціал суспільства виконує водночас декілька функцій. Одна з них пов'язана з кваліфікацією та професійною підготовленістю населення до продуктивної діяльності. Інша - з розвитком творчих навичок і в тому числі теоретичного мислення. Разом з тим, "... теоретическое мишление, "идеи"... -зто не то, что является самим важним в обществе. Хотя каждое общество содержит зти феномени, они - лишь часть всего того, что считается "знанием"... скорее повседневное знание, чем "идеи", должно бить главним фокусом социологии знания. Зто именно то "знание", представляющее собой фабрику знаний, без которого не может существовать ни одно общество" (рос.) [5, с.119-124]. Керуючись цим методологічним положенням про соціальне конструювання реальності майбутнього суспільства відповідно до економіки знань, ми маємо виходити з того, що процес переходу до нього повинен мати, перш за все, характер соціального проекту. По-друге, власне наукові розробки, що відповідатимуть технологічному укладу виробництва і системі управління, що ґрунтується на інформаційно-комунікаційних технологіях, стануть продуктивною силою тільки у разі їх безперервної масової трансформації у повсякденне знання, коли буденна діяльність масово озвичаюється за рахунок накопичених наукових знань, вивільнюючи таким чином простір і ресурси для накопичення нових. Ще одна важлива функція інтелектуального потенціалу суспільства пов'язана з протистоянням процесам руйнації суспільної свідомості, внаслідок чого зростають злочинність, тероризм, насильство та інші суспільні хвороби.

До числа складових, які визначають інтелектуальний рівень суспільства, входять ресурси знань, матеріалізовані в основному капіталі і, з одного боку, визначають матеріальну культуру виробництва, а з другого - рівень і культуру споживання вироблених товарів. Важливою складовою ресурсів знань є рівень культури і духовності населення, який може бути задіяний у створенні, опануванні та використанні сучасних технологій, особливо тих, що мають характер техногенно небезпечних. Останній вимір є досить важливим, оскільки передавання суспільно небезпечних технологій для широкого користування населенню з низьким рівнем матеріальної і духовної культури за сучасних умов є надзвичайно небезпечним. Хоча українське суспільство визнається як таке, що має достатньо високий рівень розвитку, але "... при цьому не відбувається помітного залучення українського соціуму до фундаментальних основ соціальних і культурних традицій Заходу, до тих моральних норм і цінностей, завдяки яким західні суспільства досягають економічних успіхів і соціальної стабільності" [4, с.491-492]. Власне саме тому вказана проблема згодом може загостритися в Україні, якщо проект модернізації суспільства і економіки матиме технократичний характер, соціальний характер майбутніх змін на шляху до економіки і суспільства знань не привертатиме особливої уваги, а зміни в частині соціального проектування реальності матимуть фрагментарний, або, ще гірше, стихійний характер.

Для забезпечення процесу розвитку інтелектуального потенціалу суспільства необхідно дотримуватися таких принципів розвитку:

свобода творчості;

недоторканість інтелектуальної власності;

непротиставлення інтелектуалізації суспільства загальній логіці прогресивних змін, їх синхронізація і взаємодопов-нення;

взаємопов'язаність інтелектуалізації та інформатизації;

надання нового змісту його структурним утворенням;

- активне включення в міжнародний поділ праці [див.: 7]. У процесі підвищення інтелектуального потенціалу (інтелектуалізації) населення в епоху інформатизації важливо не припускати або свідомо обмежувати накопичення недостовірної інформації чи знання. Останні за наявності контролю, у тому числі і через сучасні засоби масової інформації, можуть руйнувати реальність світосприйняття та світогляду і дезорієнтувати людину в її творчому пошуку та активності. Детально питання про характер руйнівних процесів такого типу та їх наслідків із визначеними можливостями в перспективі та можливий шлях виходу з такого глухого кута було розглянуто на засіданні круглого столу, проведеному журналом "Вопроси философии" Російської Академії наук [6].

Враховуючи технократичні зміни, що, незважаючи на певні процеси деіндустріалізації, мали місце протягом майже 10 років трансформаційних процесів і отримали прискорення, оскільки період економічного зростання 2000-2005 рр. вже мав і інвестиційний характер, соціальному проектуванню слід надати більшої цілеспрямованості. В цей період негативною рисою розвитку української економіки було зменшення соціально орієнтованих видів економічної діяльності, а вони, як відомо, першочергово визначають розвиток тих видів діяльності, що не тільки сприяють, а й формують розвиток людського капіталу і належать до стратегічних секторів економіки у сучасному вимірі. Багато в чому розвиток людського капіталу залежить і від того, наскільки в державі поважається, перш за все, професіоналізм, оскільки саме завдяки йому у повсякденній діяльності має місце його нагромадження.

У цілому можна і було б доцільним стверджувати, що процес переходу до суспільства і економіки знань є, передусім, соціальним і водночас технократичним проектом модернізації, реалізація якого дозволить, зрештою, сформувати суспільство (та відповідні економічну і політичну системи), в якому повинно бути місце не тільки завданню збереження соціальної стабільності, що перетворилося сьогодні на певну самоціль, а й умовам активної життєдіяльності, завдяки яким країна принаймні не буде знаходитися серед країн "третього світу", а через розбудову економіки на базі знань поступово наближатиметься до так званого "центру". Якщо виходити з одного із багатьох можливих сценаріїв розвитку людства у XXI ст. і відповідного йому світового порядку, в перспективі у випадку безуспішної політики переходу чи трансформації нас можуть очікувати процеси, завдяки яким "...лишь политика полного безразличия к "третьему" миру спо-собна вивести его из нинешнего состояния, породив на " периферии" стремление исправить положение собственними силами на путях сотрудничества с Западом (что, как показивает пример успешних азиатских зкономик, вполне реально), либо способствуя созданию ситуации, в которой новая "колонизация" будет востребована самими народами того или иного региона", оскільки "...зкономическая и политическая состоятельность нових государств оказалась тем большей, чем глубже била вовлеченность европейцев в их историю" (рос.) [див.: 7, с. 4].

Таким чином, першим серед можливих сценаріїв розвитку світового порядку національно самодостатнім мав би бути такий процес перетворень, який має характер переходу за чітко означеними цілями, котрі визначатимуть життєздатність суспільства окремої країни, перш за все, в частині переходу від масового песимізму до домінування оптимістичних настроїв, оскільки за умов масового песимізму не виникає мотивів до розвитку і навіть продовження життя.

Дані соціологічних досліджень, які постійно проводяться в Україні в системі Національної академії наук (Інститут соціології НАНУ), свідчать про те, що соціальне самопочуття населення, виміряне через відповідний інтегральний індекс, знаходиться на низькому рівні, і суттєвих змін не було зафіксовано навіть у період економічного зростання (2000-2004 рр.). Разом з тим, за свідченням Є. Головахи та Н. Паніної, у структурі складових, що формують вказаний індекс, "... поступово зменшується частка людей, яким бракує вміння жити у нових соціальних умовах" [8, с. 321], але водночас спостерігається "поглиблення проблеми браку підходящої роботи та можливості підробляти... Разом з тим надзвичайно важливо, що зросла частка людей, орієнтованих на інтенсифікацію трудових зусиль. Ця тенденція може стати однією з важливих психологічних передумов подолання соціально-економічної кризи" [див.: 8, с. 321-322]. Результати виборів Президента України 2004 р. поліпшили стан соціального самопочуття, хоча і є загроза його спаду вже у 2006 р., оскільки, як вище зазначалося, ступінь напруженості залишається ще доволі високим.

Можна стверджувати, що позитивні економічні процеси останніх п'яти років на тлі формування нової економічної системи, що відбулося в попередні роки, є результатом також і адаптації населення, що адекватно зреагувало на збільшення попиту на працю з боку великого та середнього бізнесу, який, у свою чергу, теж адаптувався до нових умов господарювання та набув здатності здійснювати свою господарську діяльність і нести за неї відповідальність перед внутрішніми і зовнішніми партнерами, з одного боку, і найнятого населення - з другого, водночас інтенсивно здійснюючи капіталовкладення. Таким чином, мав місце ефект взаємодії населення (ресурс праці) і бізнесу (ресурс підприємництва та накопичення капіталу) в новій для нас ринковій економічній системі господарювання, що в останні роки демонструвала надзвичайно високі результати економічного зростання. З урахуванням попередніх років, у 2004 р. темпи економічного зростання прискорилися і, незважаючи на суттєві проблеми в аграрному секторі економіки, досягли величини понад 8 відсотків у середньорічному вимірі за п'ять років.

Чим може бути пояснений такий результат? Перш за все тим, що до системи господарювання з ринковими ознаками адаптувалося населення, котре має достатньо високий рівень освіти, і попри те, що бізнес, в якому воно зайняте, мав суттєві обмеження з боку природних (переважно енергетичних) ресурсів і неадекватно поводився у стосунках з населенням і державою, змогло вже використати свої знання в якості ресурсу розвитку на різноманітних ринках продукції. Наявна статистика рівня підготовки населення в Україні за міжнародними порівняннями свідчить все таки про досить високий його рівень. Хоча саме населення (як вже зазначалося у підрозділі 1.1) вважає, що воно недостатньо освічене з огляду на вимоги сучасності. Разом з тим рівень грамотності дорослого населення України віком 15 років і старше у 1999 р., напередодні початку значного та стабільного зростання, становив 99,6%, що вище ніж в Італії (98,4%), Іспанії (97,6%), Португалії (91,9%), Естонії (98,0%) і багатьох інших країнах, що входять до групи країн з високим рівнем розвитку людського потенціалу [див.: 11, с.195]. В цілому рівень освіченості населення становив в Україні цього ж року 0,92 і був на рівні перших двадцяти країн світу, до яких належать США (0,98), Франція (0,97), Англія (0,99), Данія (0,98), Німеччина (0,97) та інші. Крім того, сукупний валовий показник кількості громадян, прийнятих до учбових закладів першого, другого і третього рівнів акредитації, становив в Україні 77% [див.: 9, с.141-142], за своїм значенням також входив до числа кращих і знаходився на рівні багатьох країн світу з високим рівнем людського розвитку, хоча Україна за цим показником входить до числа країн з середнім рівнем розвитку людського потенціалу.

Можна стверджувати, що в Україні у 2000-2004 рр. існував тісний зв'язок між високими (одними з кращих у світі) показниками розвитку економіки, високим рівнем освіченості населення, яке включилося в активну економічну діяльність разом із суб'єктами господарської діяльності, та інтенсивним здійсненням капіталовкладень (у 2-3 рази вищі за динаміку ВВП) (табл. 1.2), але які в силу, перш за все, політичних і зовнішньоекономічних факторів втратили свою динаміку вже у 2005 р. і, скоріше за все, не будуть мати прискорення і в 2006 р.

Проте незважаючи на високе зростання у 2000-2004 рр., економіка України в цей період розвивалася в основному у традиційних для нас секторах, характерних для групи країн, що є сировинним придатком розвиненого центру, хоча в Україні наявні й окремі сучасні супертехнології, наприклад, в аерокосмічній та авіабудівній галузях, які надалі можуть стати локомотивом змін. Останнім часом про це реально заговорили на найвищому державному рівні. Такі факти є певним парадоксом сучасності, але у нас є підстави вибудувати економіку і, відповідно, суспільство, котре розвивається на основі знань. Наша економіка ще не ґрунтується на технологіях 5-го та 6-го технологічних укладів і не є, зрозуміло, "новою економікою" (про що детально йтиметься в розділі 3).

За підсумками 2000 р. для України навіть не можна було вивести індекс технологічних досягнень. За цим показником вона була серед країн, що знаходилися нижче 71-72 позиції (після Судану і Мозамбіку), якими завершувався список країн-лідерів, потенційних лідерів, країн, що динамічно впроваджують технології, а також навіть маргінальних країн, для яких все ж таки можна було вивести вказаний індекс. Хоча в такій оцінці нашого рівня присутні й недоліки статистичних спостережень за вказаними процесами, а не тільки технологічна відсталість, оскільки ні Судан, ні Мозамбік, ні багато інших країн не володіють власними технологіями сучасності, наприклад в аерокосмічній галузі.

Зрештою, можна стверджувати, що завдяки результатам економічних трансформацій попередніх років вдалося дати старт новій ринково зорієнтованій господарській системі, яка за рахунок традиційних видів діяльності досягла непоганих результатів. Разом з тим процес інтеграції у світогосподарську систему відбувається поки що на підставі невигідних і неперспективних сфер діяльності за наявності в країні олігархічних угруповань, що монополізують внутрішній ринок для товарної структури світового експорту. Саме тому задовольняти внутрішні потреби населення у вже звичних атрибутах матеріальної і духовної культури слід не тільки за рахунок внутрішнього ринку нашої країни і внутрішнього ринку інших сусідів, які переживають аналогічні процеси, а принципово змінюючи вектор зовнішньоекономічної інтеграції з домінуючого низького наукомісткого (табл. 1.3) на високий нау-комісткий, що має характеризуватися динамікою, наведеною в табл. 1.4.

Аналіз даних, наведених у табл. 1.4, свідчить: по-перше, в період 1990-2000 рр. у структурі світового експорту постійно зростала частка готової продукції і знижувалась частка сировини, напівфабрикатів та аграрної продукції;

по-друге, згідно з прогнозами до 2015 р., така тенденція буде мати місце і надалі, за винятком періоду 2010-2015 рр., коли дещо зросте питома вага експорту аграрної продукції.

Порівняння даних результатів з вітчизняними тенденціями (див. табл. 2.3) свідчить про низку негативних процесів, які не відповідають світовим тенденціям. Серед них:

питома вага товарів в експорті з України значно менша, ніж в цілому у світовому експорті;

в експорті з України домінує мінеральна продукція та метали, що більше ніж у 2 рази перевищує світові показники;

експорт аграрної продукції відбувається відповідно до світової тенденції в загальному експорті, хоча при цьому випереджає експорт сільськогосподарської сировини.

Отже, можна стверджувати про неадекватну світовим тенденціям інтеграцію економіки України у глобалізовану економічну систему, що, зрозуміло, призводить й до нееквівалентного обміну товарами, при якому за надбання економіки знань Україна розраховується доходами, отриманими від природної ренти, і таким чином попадає у технологічну залежність від високорозвинених країн світу.

Виходячи з цього, для економіки є важливим:

на основі тенденцій, що мають місце, надалі підтримувати випереджаюче зростання капіталовкладень, у тому числі і в обробній промисловості;

підтримувати капіталомісткий шлях розвитку, використовуючи внутрішній ринок та ринок країн-сусідів, що переживають аналогічний процес;

використовувати основні ресурси високотехнологічно-го інтелектуального і, передусім, освітянського розвитку, що вже були сформовані за умов попередньої економічної системи;

сформувати передумови для експансії на зовнішні ринки з продукцією високих технологій, що мають високу питому вагу валової доданої вартості, з метою подальшої рівноправної інтеграції у світову господарську систему.

Для досягнення успіху в указаному напрямку інтеграції "... важно понять, что мьі - все человечество, весь мир - вступили в новий общественньїй строй. Первьій в истории общепланетарньїй строй. Он становится чрезвьгчайно разнообразньїм..." [10, с. 28]. Така система розвиватиметься в умовах значних суперечностей глобального масштабу, але обов'язковою її базою буде науково-технічний прогрес. Саме тому знання, процеси їх формування, накопичення, обміну матимуть характеристики, що випереджатимуть інші показники розвитку. (як це вже було започатковано і проявилося у другій половині XX ст.). XXI ст. буде саме таким, а тому тільки країни, що будуть лідерами у гонці генерації нових знань та запровадження нової технологічної культури, можуть сподіватися на успіх в довгостроковому відношенні.

Саме тому практику діяльності в інноваційній сфері слід осучаснити таким чином, щоб вона відповідала вимогам часу. Для цього, перш за все, слід вже зараз інтенсивно розпочати роботи зі створення базової цілеспрямованої системи науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), що забезпечить взаємозв'язок між діяльністю в технологічній сфері і економічним зростанням, стимулюватиме розвиток потенціалу для впровадження технологій, в тому числі й іноземних, за рахунок диференціації системи фінансування та стимулювання і органічно поєднати діяльність відповідних інститутів і фірм у сфері науки, техніки, технології та маркетингу. Це дасть можливість переорієнтувати дослідження на комерційно значимі розробки. Слід при цьому враховувати, що, за висновками Європейської економічної комісії ООН, цілеспрямованої і порівняно більш ефективної системи НДДКР, яка б відповідала вимогам часу, не має жодна країна з перехідною економікою [11, с.195]. Виходячи з цього, а також враховуючи, що більшість країн із перехідною економікою ведуть такий пошук, необхідно ширше кооперувати власні розробки з надбаннями, досвідом і перспективами інших країн з тим, щоб не відстати і не нести всього можливого тягаря витрат на вирішення цілого спектру проблем у вказаній сфері. Прикладом можуть бути міжакадемічні об'єднання типу Міжнародної асоціації академії наук (МААН), що вже створені і функціонують на терені країн СНД, але поки що мають порівняно невелику результативність.

Враховуючи традиційну орієнтацію на високий рівень розвитку фундаментальної науки, що значною мірою збереглася в системі Національної академії наук, слід водночас розширити пошук шляхів забезпечення успішного комерційного використання ідей, що є результатом фундаментальних досліджень. Пріоритетність таких досліджень визначалася попередньою системою державного фінансування академічної науки, яка збереглася донині та навіть посилила свою роль у перехідний період. Проте цього теж може бути недостатньо. Необхідно вибудовувати цілісну національну інноваційну систему, яка б відповідала вимогам часу і могла чи була здатна реалізувати інноваційні пріоритети як на державному та регіональному, так і на галузевому рівнях із врахуванням та подоланням інтересів держави та бізнесу. Слід також детально вивчити і використати досвід Росії у формуванні так званих "дорожніх карт" Росії та ЄС, у тому числі в співпраці у сфері науки і технології та знайти можливості до їх приєднання.

Певною мірою можна стверджувати - якщо у капіталістичній системі як суспільному ладі домінували індустріальні технології, то в сучасному глобалізованому світі домінуватимуть інформаційно-комунікаційні технології, засновані на обміні знаннями - як повсякденними, що вимагатимуть постійної ідентифікації і самовизначення кожного народу, так і спеціальними, що визначатимуть прогрес і успіхи в матеріальній культурі і побуті. А сучасні біотехнології, на думку Б. Стерлінга, індустріалізують і нас самих. При цьому чим вищим буде рівень інтелектуалізації суспільства кожної країни, тим легше буде зберегти національну ідентичність і розвинути відповідну духовну культуру, а не озвичаювати її за рахунок суспільно небезпечних чинників, що призведе до індустріалізації людини з наслідками, які можуть бути значною мірою негативними.

Суспільство в Україні, як і в багатьох інших країнах колишнього СРСР, розвивалося під впливом множинних суперечностей "радянської спадщини", де колективістські орієнтації поєднувалися з державним патерналізмом. В умовах глобалізації розвитку і масового потужного тиску ззовні, при відбудовуванні ідеології типу "європейський стиль і рівень життя" слід розраховувати на те, що для досягнення цієї мети буде важливим діяти на підставі індивідуалізації й раціональності поведінки, але остання має будуватися на певній солідарності у стосунках, яка поки що має порівняно високий рівень розвиненості в країні. Якщо виходити з такої стратегії, то попереду нас очікує ще багато нових кроків для досягнення успіху. Доведеться багато в чому здолати сформований протягом останнього десятиліття, хоча і морально нелегітимний, процес збагачення незначної частини населення за рахунок привласнення і примітивного існування переважної більшості населення.

Як свідчать опитування, проведені Інститутом соціології НАН України за підсумками 2005 р., число респондентів, які оцінювали економічну ситуацію в Україні як дуже погану, дорівнювало 11,1%, у той час як тих, що оцінювали її як дуже добру, було всього 1,6%, тобто у понад 7 разів менше. Хоча чисельність тих, хто оцінював стан як дуже поганий, порівняно з 1994 р. знизилася на 27,6%, розрив залишається ще достатньо великим, хоча й має досить високу позитивну динаміку, особливо у 2005 р., коли кількість тих, хто оцінював ситуацію як дуже хорошу, зросла з 0,3% у 2004 р. до 1,6%. Крім цього, слід враховувати низку загальносистемних процесів, які охопили в тому числі й сучасні суспільства і загрожують їх розвитку в майбутньому, хоча домінуючим є процес накопичення знань, на базі яких постійно осучаснюється суспільство і економіка.

В умовах суспільства, що глобалізується, зазвичай визнається, що національну ідентичність збережуть лише ті країни, вплив яких на навколишній світ є значним як за характером, так і за розміром. При цьому вважається, що їхня поведінка ґрунтується або ґрунтуватиметься на індивідуальній свободі, тобто є або буде демократичною. Однак саме в цьому й полягають основні загрози і суперечності розвитку як у високорозвинених суспільствах, так і в тих, що належать до трансформаційних. При цьому для останніх це надзвичайно актуально, оскільки: "...мьі, кажется, забьіваем одно: обретение индивидуальной свободь имеет разное значение с вьстраданньм избавлением от нормативньх оков, что опять же достижимо только ценой утрать безопасности и взятия на себя ответственности за собственнье поступки... Но именно здесь включается механизм вьтеснения: вместо того, чтобь взять свои действия под собственную ответственность, современньй инди-видуум склоняется к тому, чтобьі в полном обьеме наслаждаться преимуществами свободь , но ее обратную сторону - ответствен-ность - спихнуть на коллектив (что мь традиционно назьваем государством). Представители государства в течение десятилетий даже считали своей привилегией укрепить индивидуумов именно в такой их постановке. В зтом заключается одна из основньгх ло-вушек для демократических систем" (рос.) [12, с.12]. Саме тому "самьій зффективньїй путь - содействие демократизации мог бьі состоять в том, чтобь поддержать силь гражданского общества и предоставить им самим вьяснение отношений с их правительст-вами и создание системь по их собственному вьбору. В итоге получился бьі синтез из важньїх злементов современной демокра-тии, а также злементов религии и культурьі, исторического опьіта и общественньїх структур. Импортированньїе или пуще того на-вязаннье извне системь не приведут к стабильньм решениям... " (рос.) [13, с.25]. Це тим більше важливо для України, оскільки, як вже вище зазначалося, ступінь довіри населення до громадянських інституцій є доволі низьким, як і ступінь його участі в них. Таким чином, беззаперечним стає висновок про те, що рух до суспільства і економіки знань, який супроводжується демократизацією суспільного життя, в умовах глобалізованого світу може привести до успіху, якщо:

по-перше, є результати розвитку демократичних процесів на тлі поєднання технологічних і культурних надбань;

по-друге, демократизація розвитку відповідає запитам більшості громадян;

по-третє, вона ґрунтується на історичному досвіді, тобто здійснюється поєднання індивідуалізованих і національних цінностей в результаті їхньої постійної ідентифікації;

по-четверте, створюються національні інноваційні системи, що відповідають запитам сучасності і поєднують структури суспільного і державного характеру.

Отже, у межах завдань переходу до суспільства знань і відповідної йому знаннєвомісткої економіки зміни повинні мати не тільки характер перехідного процесу, а й збігатися з соціальним конструюванням життя суспільства. Те, наскільки це важливо для України, підкреслюють результати вітчизняних досліджень соціального розвитку. Згідно з ними сьогодні масова особистість розвивається за умов надзвичайно високого соціального дефіциту, що "сягнув таких масштабів і такої глибини та гостроти, ставши тотальним, що саме він і заблоковує багатьом спроби активізуватися, наганяючи на людину песимізм і жах перед свободою "не для неї"" [14, с.364-365]. Людям не вистачає здоров'я (54,9%), бажаної роботи (54,1%), економічних знань (46,2%), можливості підробляти (48,8%), юридичної допомоги для захисту своїх прав (56%), упевненості у своїх силах (35,7%), рішучості у досягненні мети (31,8%), порядку у суспільстві (75,4%), можливості дати своїм дітям повноцінну освіту (67,3%), фінансових заощаджень (86,1%), надійності діючих законів (70,8%), упевненості у майбутньому (72,2%) [див. там же].

Ми можемо зробити загальний висновок про те, що зазначені вище позитивні процеси самоідентифікації ще не дали критичної маси результатів, а процес соціального "збагачення" суспільства відстає від змін в економічній системі. У випадку гальмування економічного зростання, що означилося у 2005 р., соціальний прогрес також загальмується, особливо якщо врахувати, що зниження ділової активності у цей період має в більшості складових політичну забарвленість, і чим скоріше економічна доцільність стане переважати над політичною, тим активнішою буде соціальна складова у суспільному та економічному процесі.

Оскільки знання мають як буденний, так і спеціалізований характер, то у новому проекті переходу до суспільства і економіки знань ми маємо враховувати обидві системи знань. Тобто реалізація соціального проекту необхідних змін, на нашу думку, має спиратися не лише на накопичення спеціалізованих знань (технократичний підхід, що, зрештою, не матиме успіху), а й на механізми обмеження такого повсякденного знання, що призводить до панування у суспільному житті сили, тероризму, нелегітимного збагачення, вандалізму, подвійних стандартів, корупції, бюрократії тощо. Технологічний детермінізм може бути тільки складовою, а не основою нового соціального проекту, про який йдеться в даному підрозділі.

Процеси формування суспільства знань і знаннєвомісткої економіки як основи забезпечення успіху проектів модернізації держави, суспільства і економіки забезпечуватимуться, у першу чергу, не технократичними проектами, а проектами соціального характеру. Останні мають виходити з ціннісної орієнтації і бути, наприклад, еквівалентними "..."порядку" немцев, "коллективной продуктивности" японцев, "гражданскому обществу" англичан... " (рос.) [15, с. 4], а також системності світосприйняття через складні релігійні канони в Індії, що ґрунтуються на метафізичних законах земного життя і закономірностях розвитку космосу як системи, що є, на думку окремих учених, основою масового прояву самородків [див.: 16, с.34]. Певний соціальний проект вибудовується сьогодні в Росії, враховуючи, що Росія має надбання матеріальної і духовної культури, в яких зацікавлений світ. Разом з тим, у Росії триває й гостра дискусія щодо "...движущих сил ее развития: личностно-индивидуалистических или общест-венно-государственньгх" [див.: 16, с. 4; 17, с. 3].

У результаті здійснення відповідної стратегії, яку було покладено в основу проектів такого типу, по суті, й відбувалася реалізація заходів, які забезпечували успіх. Оскільки йдеться про суспільство і економіку знань як бажаної моделі майбутнього, то ми маємо включити до складових стратегії формування такого суспільства також типізацію повсякденного (буденного) знання про бажане й небажане, що виключатиме ідеалізацію збагачення, в першу чергу, нелегітимним шляхом із притаманним йому стилем поведінки "привласнюй" чи "грабуй награбоване", " перерозподіляй на користь можновладців" - як це часто мало місце на ранніх стадіях трансформаційних змін.

Типізація в суспільстві буденного знання як спосіб соціального конструювання суспільства і економіки знань є важливою, оскільки "... нарушения типизации сегодня "типичнь " для нашего общества, присущи они и меняющемуся миру в целом. Зто раз-рушает привьчньй мир, грани между прежде самоочевидньми противоположностями" (рос.) [див.: 15, с. 15]. Внаслідок таких руйнацій не відбувається відтворення і передача через покоління повсякденних знань, що накопичилися в результаті історичного досвіду, або повсякденні знання не відіграють тієї ролі, що дозволила б їм самовідтворюватися, створюючи тим самим умови для виявлення і передачі знання, характерного чи нехарактерного для сучасності. Мається на увазі, що оскільки зруйновані типоло-гізовані структури передачі повсякденного знання, то формування, накопичення і процес передачі спеціалізованого знання, що є основою розвитку сучасного суспільства, не має активних носіїв і каналів їх передачі з тим, щоб останні стали основою для руху вперед. Таким чином, на шляху до суспільства, а відповідно, і економіки знань, коли "...общество потеряло пред-ставление о культурньх образцах, утратило представление о смьсле жизни, о социально признанньх идеалах и стало воспри-нимать любую ценностную интеграцию, которая конструирует общество, как проявление тоталитаризма (необхідним стало -В.Г., В.С.) ... получать упорядоченное значение социальной ре-альности. Под термином "социальная реальность" я понимаю всю совокупность обьектов и собьгтий внутри социально-культурного мира как опьта обьденного сознания людей, живущих своей по-вседневной жизнью среди себе подобньх и связанньх с ними разнообразньми отношениями интеракции. - Зто мир культур-ньгх обьектов и социальньгх институтов, в котором все мьі родились, внутри которого мь должнь найти себе точку опорь и с которьім мьі должньї наладить взаимоотношения" (рос.) [15, с.17].

Згідно з методологією соціального конструювання реальності П. Бергера і Т. Лукмана, для нашого варіанта соціології реальності економіки і суспільства знань необхідно, щоб дії, пов'язані з накопиченням знань, стали звичними (див. більш детально [3]). В такому випадку на передній план вийде прагнення до інновації. Завдяки призвичаюванню мінімізуються витрати на підготовку та прийняття рішень у поточній діяльності, через що вивільняється час для пошуку інновацій, якщо йому не перешкоджають байдикування, лінощі тощо, боротьба з якими є не менш важливою проблемою, ніж забезпечення стандартизації та буденності на шляху до інновативності. Важливо також, щоб звичність не перетворилась на буденність життя, тяготи і обмеження якого можуть надовго відтягнути час, коли на передній план вийдуть мотиви до інновацій, що будуть результатом як інтуїтивного, так і усвідомленого пошуку нового, що розширить -після його узвичаєння - можливості стандартизації, уніфікації, передбачуваності в прийнятті рішень стосовно дій як у теперішньому часі, так і у майбутньому. В такому випадку передбачуваність дій, з одного боку, може розширити спектр можливих рішень, а з другого - надати підстави для невпевненості як у сучасному, так і в майбутньому. Це вивільняє час і ресурси, в тому числі й інтелектуальні, для розширення інновативної діяльності.

Продовжуючи далі користуватися методологією соціального конструювання, на яку ми посилалися вище, стосовно можливої реальності економіки і суспільства знань, важливо також, щоб будь-який суб'єкт-носій інновативної активності (у сучасних умовах найактивнішим таким суб'єктом є представник середнього класу), мав можливість постійно оприлюднювати результати своїх інновативних знахідок і внаслідок цього згодом робити їх звичними. Для цього необхідно, щоб у суспільстві наявними були можливості визнання інновацій (у сучасних умовах це означає, в першу чергу, їх підтвердження авторським свідоцтвом, хоча й не тільки це). Невипадково європейське співтовариство так цінує захист інтелектуальної власності, чого й від нас вимагає, а надалі (чи одночасно) важливою є наявність можливостей трансферу знань інновативного характеру. Але й цього буде недостатньо, оскільки знання інновативного характеру, що переливаються через інститути трансферу, мають бути інституційно закріплені, в нашому випадку, у навчальному (освітянському) чи виробничому процесах. Освітянські інституції, перш за все, інституціоналізу-ють інновації у звичайне і навіть буденне знання через підручники, а виробничі процеси закріплюють їх через патенти та технології і придбання їх для використання, а також озвичаюють в інноваційних технологіях, які теж стають із часом буденними, тобто базовими.

Для забезпечення дієвості інновативної діяльності, її узвичаєння через типізацію та інституціоналізацію важливою є наявність певних інститутів. У сучасному суспільному житті, особливо у формуванні суспільних "носіїв", на відміну від процесів інновативного характеру, часто відбувається моделювання стосунків, які називають "свій - чужий", а в деяких випадках навіть "друг-ворог". При цьому, здавалося б, і на глобальному рівні після закінчення холодної війни мали б відтворюватися структури, що сприяють розвитку на основі розширення стратегічного співробітництва у сфері надбання та використання знань іннова-тивного характеру, що прискорювало б прогрес і цивілізаційні стосунки. Проте світ, особливо після подій 11 вересня 2001 р. та й інших подій масштабного характеру, знову поділився на "своїх і чужих", "слабких і сильних". І навіть серед розвинених країн такі стосунки не є винятковістю: "...становится очевидной европейская слабость, которая является для нас препятствием в налаживании подлинного партнерства. Мьі (европейцьі - В.Г., В. С,) должнь расширить трансатлантический союз на многие сферь , возможно даже до зонь свободной торговли. Но зтот союз будет устойчив только в случае нашей собственной силь , которую мь должнь ясно продемонстрировать посредством на-шей политической воли, с тем, чтобьі США воспринимали нас как равноценного партнера" (рос.) [19]. Події 11 вересня негативно вплинули і на відповідні настрої населення України, посиливши ізоляціоністські настрої. Після голосування щодо конституції ЄС у Франції та Голландії такі настрої не є винятком навіть для високорозвинених країн. І світу доведеться ще багато чого досягнути, щоб національне не домінувало над інтернаціональним, а взаємно одне одного доповнювало. Тому і для майбутнього в цивілізаційному вимірі необхідним є, передусім, подальший розвиток методології соціального конструювання стабілізації. Останнє має стати домінуючим над політичними і економічними новоутвореннями. Але поки що такі процеси йдуть занадто повільно і досить суперечливо, оскільки політика гегемонізму часто переважає над усім іншим.

У процесі формування суспільства та економіки знань важливими є як буденне, так і спеціалізоване знання, тому між ними необхідно встановити механізми взаємозв'язку. Якщо говорити про взаємозв'язок між буденним і спеціалізованим знанням, то тут, разом з викладеним вище, ключову роль відіграють мотиваційні фактори і наявність можливостей широких мас населення до отримання спеціалізованих знань з метою підвищення і свого соціального статусу, і здатності до високопродуктивної діяльності. До останнього часу тут ключовими були: