Экономика предприятия

Зростання продуктивності суспільства розраховується як відношення національного доходу до кількості робітників галузі матеріального виробництва. Збільшення національного доходу (у порівняних цінах) відбиває економію не тільки живої, а й уречевленої праці.

Підвищення економічної ефективності та ефективності використання праці на народногосподарському рівні може характеризуватися також відносною економією фонду оплати праці робітників галузі матеріального виробництва; відношенням додаткового продукту до фонду оплати праці у матеріальному виробництві.

Відносна економія фонду оплати праці Е_з обчислюється за формулою

Е_з = З_б ^. І_НД - З_пл, (3.2)

де З_б, З_пл - відповідно фонд оплати праці у базисному та плановому періодах;

І_НД - індекс приросту національного доходу у плановому році.

Приріст національного доходу за рахунок підвищення продуктивності праці П_r визначається за формулою

П_r = , (3.3)

де Р_r - темп приросту чисельності працюючих;

Р_НД - темп приросту обсягу виробництва національного доходу (чистої продукції).

2.2 Показники середньорічної, середньодобової та середньогодинної продуктивності праці.

Індекс продуктивності праці І_п дорівнює добутку індексів питомої ваги робітників від чисельності працюючих (y), середньої кількості діб, відпрацьованих одним робітником (д), тривалості робочого дня (r) та продуктивності праці робітників за 1 годину (b):

І_п = І_y ^. І_д ^. І_r ^. І_b. (3.4)

За допомогою такого розрахунку визначається залежність індексу продуктивності праці від зміни факторних показників.

2.3 Натуральні, трудові, вартісні та умовно-натуральні вимірники продуктивності праці.

2.4 Показники абсолютного та відносного рівнів продуктивності праці.

Абсолютний рівень продуктивності праці обчислюється як вироблення продукції з розрахунку на одного робітника чи одиницю робочого часу. Відносний показник динаміки рівня продуктивності праці (темп зростання І_п) може бути визначеним у відсотках до базисного року (базисний індекс) і у відсотках до попереднього року (ланцюговий індекс).

2.5 Окремі показники продуктивності праці. Вони мають особливе значення для передпланових і прогнозних обґрунтувань, аналітичних розрахунків. При цьому ефект використання трудових ресурсів поділяється за основними чинниками (технічними, організаційними та соціальними), під впливом яких змінюється рівень продуктивності праці.

В усіх ланках суспільного виробництва - від народного господарства до підприємства - розраховуються три показники:

І_п - індекс росту продуктивності праці за рахунок застосування працезберігаючої техніки та технології (враховується відносне вивільнення робочої сили у результаті заміни обладнання новою технікою);

І_r - відносне вивільнення чисельності працюючих, у тому числі за рахунок заміни ручної праці машинною;

І_ЗП - відносна економія фонду заробітної плати, у тому числі за рахунок скорочення застосування ручної праці.

Єдина для всіх ланок суспільного виробництва класифікація містить такі чинники зростання продуктивності праці:

зміна обсягу та структури виробництва;

підвищення технічного рівня виробництва;

удосконалення організації виробництва, праці та управління;

галузеві чинники (зміна умов видобування та перероблення сировини);

введення у дію та експлуатацію нових підприємств (виробництв).

Для характеристики зміни обсягів і структури виробництва використовують такі показники у розрахунку на одного працівника:

фондооснащеність;

машинооснащеність;

енергооснащеність;

електрооснащеність.

Для характеристики підвищення технічного рівня виробництва - такі показники:

рівень спеціалізації;

питома вага робітників основного виробництва у загальній чисельності персоналу;

відсоток робочих місць, які відповідають вимогам НОП;

відсоток охоплення робітників колективними формами організації праці;

питома вага технічно обґрунтованих норм (ТОН) у їх загальній кількості.

В цілому індекс продуктивності І_п можна розглядати як добуток окремих індексів кількості та якості предметів праці, рівня організації праці, виробництва та управління, кваліфікації робітників; механооснащеності, енергооснащеності, технологічної оснащеності праці.

9. Організація нормування праці спеціалістів та керівників.

Суттєвою відмінністю управлінської праці є складність її вимірювання, а відповідно її регламентація та нормування. Тому для багатьох категорій керівників, спеціалістів і службовців встановлюється ненормований робочий день. Результати праці керівників, спеціалістів і службовців, як правило, відокремлені у часі від самого процесу праці порівняно з працею робітників, у яких отримання результату безпосередньо йде за процесом праці. Ефективність конструкторських або технологічних розробок може бути оцінена після створення відповідних зразків техніки, їх експлуатації та порівняння з виробами, що виготовлялися раніше. Наслідки рішень, прийнятих начальником цеху, можуть відбитися на науково-технічних показниках роботи цеху тільки через деякий проміжок часу. Ці обставини суттєво впливають на оцінку та стимулювання праці керівників, спеціалістів і службовців.

Певні відмінності є також у методах здійснення трудових процесів. Творчий зміст трудових функцій керівників, спеціалістів і службовців практично не підлягає нормуванню та регламентуванню.

У вирішенні завдання підвищення продуктивності праці спеціалістів і службовців центральне місце займають питання вдосконалення організаційних форм трудової діяльності, зокрема розподілу та кооперації праці в галузі управління.

Раціональні розподіл і кооперація праці між спеціалістами забезпечують найдоцільнішу спеціалізацію працівників, ефективне використання робочого часу, підвищення кваліфікації спеціалістів, встановлення персональної відповідальності кожного працівника за певну ділянку роботи, виключає знеособлення, паралелізм і дублювання в роботі, створює чітку взаємодію між працівниками та окремими структурними підрозділами, моральне задоволення та матеріальну зацікавленість у результатах праці.

Розподіл праці спеціалістів пов'язаний із розвитком і ускладненням матеріально-технічної бази виробництва. Він повинен здійснюватися з урахуванням економічних, фізіологічних і соціальних меж.

Основними напрямками розподілу управлінської праці є:

функціональний (професійний);

кваліфікаційний;

технологічний.

Функціональний розподіл інженерно-спеціальної праці являє собою закріплення за працівниками виконання спеціалізованих функцій, пов'язаних з технічною підготовкою чи управлінням виробництвом та таких, що потребують спеціальних знань і навичок.

Кваліфікаційний розподіл полягає в розподілі робіт, пов'язаних з технічною підготовкою та управлінням виробництвом, за складністю та відповідальністю між спеціалістами відповідно до їх кваліфікації, практичного досвіду, організаційних здібностей, рівня освіти. Усіх працівників заводських служб технічної підготовки та управління виробництвом поділяють на керівників, спеціалістів і технічних виконавців.

В свою чергу, категорія керівників поділяється на дві групи:

керівники підприємств і установ;

керівники структурних підрозділів і служб.

Спеціалісти в галузі технічної підготовки та управління виробництвом - це інженери всіх спеціальностей, організатори виробництва, економісти, наукові працівники, що здійснюють розробку та впровадження у виробництво нових і модифікованих видів продукції, технічних процесів, організаційних і інформаційних систем, обчислювальної техніки та АСУ, технічних і економічних нормативів, методів і форм організації виробництва, праці та управління.

Технічні виконавці - діловоди, секретарі, друкарки, обліковці, кур'єри, оператори ЕОМ - виконують функції обслуговування керівників і спеціалістів.

Кваліфікаційний розподіл праці передбачає розподіл робіт за рівнями складності та відповідальності, тобто закріплення за кожним спеціалістом тільки тих функцій, які потребують відповідної кваліфікації та певного обсягу повноважень, зафіксованих у посадовій інструкції.

Технологічний розподіл праці являє собою розподіл інженерно-технічних робіт за етапами та інформаційним змістом операцій на кожному з них (збирання, оброблення, приймання, зберігання, перетворення виробничо-технічної інформації, машинописні та обчислювальні роботи тощо), створення спеціальних підрозділів.

При нормуванні праці спеціалістів і службовців розглядають два взаємопов'язаних завдання: визначення трудомісткості окремих робіт і встановлення нормативної чисельності виконавців.

При цьому можуть встановлюватися такі види норм:

часу;

виробітку;

обслуговування;

керованості;

чисельності.

Співвідношення між чисельністю за групами працюючих:

1 Лінійне керівництво основним виробництвом:

Н_о = 0,102 ^. R_ВП^{0,749 .} Ф_а^0,0743, (13.1)

де R_ВП - чисельність виробничого персоналу, чол.;

Ф_а - вартість активної частини основних фондів, млн. грн.

2 Ремонтне та енергетичне обслуговування:

Н_р = 0,23 ^. R_вр^{0,542 .} Ф_а^0,0743, (13.2)

де R_вр - чисельність виробничих робітників, чол.

Норми часу мають узагальнений характер стосовно окремих типових робіт і визначаються шляхом розрахунку чи за допомогою вивчення витрат робочого часу безпосередньо на місцях.

Залежно від характеру використовуваних нормативів розрахунковий метод можна поділити на диференційований - за нормами часу та виробітку та узагальнений - за нормативами чисельності, нормами керованості та обслуговування.

Дослідний метод залежно від засобів і методів вивчення також може бути поданий у вигляді диференційованого та узагальненого.

Узагальнений розрахунковий метод застосовується для встановлення необхідної кількості спеціалістів і службовців за функціями управління чи за окремими посадами на основі нормативів чисельності, норм керованості та обслуговування.

Суттєвою відмінністю управлінської праці є складність її вимірювання, а відповідно її регламентація та нормування. Тому для багатьох категорій керівників, спеціалістів і службовців встановлюється ненормований робочий день. Результати праці керівників, спеціалістів і службовців, як правило, відокремлені у часі від самого процесу праці порівняно з працею робітників, у яких отримання результату безпосередньо йде за процесом праці. Ефективність конструкторських або технологічних розробок може бути оцінена після створення відповідних зразків техніки, їх експлуатації та порівняння з виробами, що виготовлялися раніше. Наслідки рішень, прийнятих начальником цеху, можуть відбитися на науково-технічних показниках роботи цеху тільки через деякий проміжок часу. Ці обставини суттєво впливають на оцінку та стимулювання праці керівників, спеціалістів і службовців.

Певні відмінності є також у методах здійснення трудових процесів. Творчий зміст трудових функцій керівників, спеціалістів і службовців практично не підлягає нормуванню та регламентуванню.

У вирішенні завдання підвищення продуктивності праці спеціалістів і службовців центральне місце займають питання вдосконалення організаційних форм трудової діяльності, зокрема розподілу та кооперації праці в галузі управління.

Раціональні розподіл і кооперація праці між спеціалістами забезпечують найдоцільнішу спеціалізацію працівників, ефективне використання робочого часу, підвищення кваліфікації спеціалістів, встановлення персональної відповідальності кожного працівника за певну ділянку роботи, виключає знеособлення, паралелізм і дублювання в роботі, створює чітку взаємодію між працівниками та окремими структурними підрозділами, моральне задоволення та матеріальну зацікавленість у результатах праці.

Розподіл праці спеціалістів пов'язаний із розвитком і ускладненням матеріально-технічної бази виробництва. Він повинен здійснюватися з урахуванням економічних, фізіологічних і соціальних меж.

Основними напрямками розподілу управлінської праці є:

функціональний (професійний);

кваліфікаційний;

технологічний.

Функціональний розподіл інженерно-спеціальної праці являє собою закріплення за працівниками виконання спеціалізованих функцій, пов'язаних з технічною підготовкою чи управлінням виробництвом та таких, що потребують спеціальних знань і навичок.

Кваліфікаційний розподіл полягає в розподілі робіт, пов'язаних з технічною підготовкою та управлінням виробництвом, за складністю та відповідальністю між спеціалістами відповідно до їх кваліфікації, практичного досвіду, організаційних здібностей, рівня освіти. Усіх працівників заводських служб технічної підготовки та управління виробництвом поділяють на керівників, спеціалістів і технічних виконавців.

В свою чергу, категорія керівників поділяється на дві групи:

керівники підприємств і установ;

керівники структурних підрозділів і служб.

Спеціалісти в галузі технічної підготовки та управління виробництвом - це інженери всіх спеціальностей, організатори виробництва, економісти, наукові працівники, що здійснюють розробку та впровадження у виробництво нових і модифікованих видів продукції, технічних процесів, організаційних і інформаційних систем, обчислювальної техніки та АСУ, технічних і економічних нормативів, методів і форм організації виробництва, праці та управління.

Технічні виконавці - діловоди, секретарі, друкарки, обліковці, кур'єри, оператори ЕОМ - виконують функції обслуговування керівників і спеціалістів.

Кваліфікаційний розподіл праці передбачає розподіл робіт за рівнями складності та відповідальності, тобто закріплення за кожним спеціалістом тільки тих функцій, які потребують відповідної кваліфікації та певного обсягу повноважень, зафіксованих у посадовій інструкції.

Технологічний розподіл праці являє собою розподіл інженерно-технічних робіт за етапами та інформаційним змістом операцій на кожному з них (збирання, оброблення, приймання, зберігання, перетворення виробничо-технічної інформації, машинописні та обчислювальні роботи тощо), створення спеціальних підрозділів.

При нормуванні праці спеціалістів і службовців розглядають два взаємопов'язаних завдання: визначення трудомісткості окремих робіт і встановлення нормативної чисельності виконавців.

При цьому можуть встановлюватися такі види норм:

часу;

виробітку;

обслуговування;

керованості;

чисельності.

Співвідношення між чисельністю за групами працюючих:

3 Лінійне керівництво основним виробництвом:

Н_о = 0,102 ^. R_ВП^{0,749 .} Ф_а^0,0743, (13.1)

де R_ВП - чисельність виробничого персоналу, чол.;

Ф_а - вартість активної частини основних фондів, млн. грн.

4 Ремонтне та енергетичне обслуговування:

Н_р = 0,23 ^. R_вр^{0,542 .} Ф_а^0,0743, (13.2)

де R_вр - чисельність виробничих робітників, чол.

Норми часу мають узагальнений характер стосовно окремих типових робіт і визначаються шляхом розрахунку чи за допомогою вивчення витрат робочого часу безпосередньо на місцях.

Залежно від характеру використовуваних нормативів розрахунковий метод можна поділити на диференційований - за нормами часу та виробітку та узагальнений - за нормативами чисельності, нормами керованості та обслуговування.

Дослідний метод залежно від засобів і методів вивчення також може бути поданий у вигляді диференційованого та узагальненого.

Узагальнений розрахунковий метод застосовується для встановлення необхідної кількості спеціалістів і службовців за функціями управління чи за окремими посадами на основі нормативів чисельності, норм керованості та обслуговування.

10. Методи дослідження процесів праці та витрат робочого часу.

У практиці нормування праці користуються досвідно-статистичними і аналітичними методами.

Досвідно-статистичні (або сумарні) методи передбачають встановлення норм в цілому на всю роботу без поелементного аналізу операцій і проектування раціональної організації праці. При досвідному методі норми визначаються на основі особистого досвіду нормувальника, а при статистичному -- на основі статистичних даних про фактичні затрати часу на виконання аналогічної роботи в минулому. Досвідно-статистичні методи не можна вважати науковими, оскільки норми розробляються без необхідного аналізу

фактичних умов праці. Такі норми не забезпечують ефективне використання виробничих ресурсів і повинні замінятися нормами, встановленими аналітичними методами.

За допомогою аналітичних методів проводиться наукове обґрунтування норм праці на підставі аналізу конкретного трудового процесу. Для цього операція, яка нормується, розділяється на складові елементи; потім визначаються технічні, організаційні, економічні та інші фактори, що впливають на тривалість виконання кожного елементу, далі проектується раціональний склад операції і послідовність виконання її елементів із врахуванням оптимального поєднання факторів, що впливають на їхню тривалість. Після цього розраховуються затрати часу на кожен елемент, і їх сума, що визначає норму часу на операцію в цілому. Одночасно повинні розроблятися організаційно-технічні заходи, що забезпечують впровадження запроектованого трудового процесу і встановленої норми.

За методикою одержання вихідних даних аналітичні методи поділяються на аналітично-розрахункові і аналітично-дослідні.

Якщо затрати часу на кожен елемент операції і на операцію в цілому визначаються на основі нормативних матеріалів (науково обґрунтованих міжгалузевих, галузевих чи місцевих нормативів), такий метод називається аналітично-розрахунковим.

Якщо затрати часу на кожен елемент операції і на операцію в цілому встановлюються на основі безпосередніх вимірювань цих затрат на досліджуваних робочих місцях шляхом проведення фотографії робочого часу або хронометражу, такий метод називається аналітично-дослідним.

Нерідко зустрічаються випадки одночасного використання обох різновидів аналітичного методу, коли одні елементи норми часу встановлюються за нормативами, а інші -- на основі конкретних вимірювань.

На практиці найпоширеніший аналітично-розрахунковий метод, оскільки його застосування менш трудомістке, дає можливість розрахувати норми ще до початку трудового процесу і сприяє рівнонапруженості норм.

Досягнення рівнонапруженості норм -- важлива і складна проблема. Для її вирішення необхідно забезпечити високу якість і єдність нормативних матеріалів, методів і методик нормування праці; достатню кваліфікацію технологів та спеціалістів з нормування праці; матеріальну і моральну зацікавленість працівників у високій якості норм праці.

15.Господарське законодавство

Господарські правовідносини: поняття, ознаки, види.

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини, пов'язані з господарською діяльністю. Зокрема, держава здійснює функції загального управління економікою. З цією метою у центрі й на місцях діють органи державної виконавчої влади - міністерства, державні комітети, інші центральні органи. Отже, у народному господарстві складаються управлінські відносини між цими органами і підприємствами. Ці відносини регулюються адміністративним правом, тобто є адміністративними правовідносинами.

Між підприємствами, підприємцями та громадянами виникають майнові відносини щодо задоволення особистих потреб громадян у товарах, роботах, послугах. Ці відносини регулює цивільне право.

Господарсько-правова концепція визначає господарські відносини у власному (спеціальному) розумінні. А саме: господарськими є відносини між господарюючими суб'єктами (підприємствами, підприємцями) і органами управління, які утворюються у процесі організації і безпосереднього здійснення господарської діяльності. Господарські відносини як предмет регулювання складаються лише з двох елементів - організаційного (організація виробництва, обігу) і майнового. Сукупність господарських відносин у такому вузькому розумінні є предметом господарського права. За предметом у такому розумінні господарське право вирізняється з інших галузей права, норми яких діють у народному господарстві.

Господарські відносини мають певні ознаки. Перша ознака - це обмежене, порівняно з цивільним правом, коло суб'єктів. Такими суб'єктами є:

господарські організації, створені для безпосередньої господарської діяльності і зареєстровані як юридичні особи;

державні і недержавні органи, які здійснюють управління економікою (міністерства, держкомітети, господарські об'єднання, управління тощо);

структурні підрозділи господарських організацій, наділені компетенцією щодо здійснення господарської діяльності;

фізичні особи, офіційно зареєстровані у статусі підприємців;

державні і громадські установи та організації, що є споживачами продукції (товарів), робіт, послуг.

Особливим суб'єктом господарських відносин є держава, від імені якої діють її органи.

Другою характерною ознакою господарських відносин є поєднання в них організаційних і майнових елементів. Таке поєднання викликане тим, що однією з правових підстав виникнення та функціонування господарських правовідносин між господарюючими суб'єктами та їх контрагентами є «акти планування». Правовою підставою виникнення господарських правовідносин є рішення їхніх суб'єктів укласти відповідний договір.

Третя ознака господарських відносин - їх матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реалізація (оборот) господарюючими суб'єктами продукції (виконання робіт, надання послуг).

Сукупність господарських відносин, які складаються між господарюючими суб'єктами, їхніми контрагентами, органами управління в процесі організації і здійснення господарської діяльності: виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг, становить предмет господарського права.

Виходячи з цього господарське право можна визначити як систему правових норм, що регулюють господарські відносини у процесі організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності.

Суб'єкти господарських правовідносин: поняття та ознаки.

Субєктами господарювання визначаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію, мають відокремленен майно і несуть відповідальність за своїми зобовязаннями в межах цього майна, якщо інше не передбачене законом.

До субєктів господарювання відносять:

· Господ організації - юридичні особи, створені відповідно до законодавства

· Державні комунальні та інші під-ва

· Громадяни Укр, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господ діяльність та зареєстровані відповідно до з-ну, як підприємці.

· Субєктами господарювання реалізують свою господарську компетентність на основі права в-ті, права господарського відання та права оперативного управління.

Субєкт господарювання може бути утворений за рішенням власника майна або уповноваженого їм органу. Шляхом:

· Створення нового субєкта господарювання

· Реорганізація ділового субєкта господарювання.

Суб'єкти господарського права мають ряд особливостей

По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт господарського права. Це або одна з форм підприємства, або установа, або організація.

Другою ознакою є те, що він має юридично відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт господарського права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників.

Третью ознакою є його господарська правосуб'єктність. Суб'єкт господарського права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати в судових органах.

Господарський договір: поняття та ознаки.

Господарський договір - майнова угода господарюючих субэктів, що встановлює, змінює та припинює зобовязання сторін у сфері господарської і комунальної діяльності при в-ві продукції , виконанні робіт і наданні послуг

Поняття і порядок укладення деяких господарських договорів регулюється Господарським Кодексом України, Цивільним Кодексом та спец законами, такими як: ЗУ „ Про фінансовий лізинг” „ Про оренду державного і комунального майна”.

Господарський договір має певні ознаки:

· Завжди укладається з господарською метою для досягнення необхідних комерційних результатів ( в-во і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їх результатів) Т.б господарський договір - договір, що безпосередньо обслуговує в-во і господарчький обіг

· Закон обмежує коло субєкті які можуть бути субєктами господарськго договору, яким можуть бути лише субєкти господарювання

· Стосовно господарського договору діють окремі правила щодо підстав їх укладаня і змісту господарського договору , зобовязань. Розрізняють:

- планові договори ( укладається на підставі держ замовлень)

- регульовані (умови договору встановлюються самими договорами)

Поняття і принципи державного майна.

Держава здійснює належні їй повноваження власника майна, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, зокрема, у формі нормативно-правового регулювання. Зміст останнього розкриває категорія правового режиму майна.

Майно державних підприємств поділяється на різні фонди, тобто групи однорідних за економічними ознаками матеріальних цінностей або грошових коштів, що мають спільне цільове призначення і підпорядковуються встановленому для кожної з цих груп особливому правовому режиму. Закон «Про підприємства в Україні» (п. 1 ст. 10) називає три такі групи - основні фонди, оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Так, знаходження будинку, що належить до державної власності, на балансі одного підприємства (організації) не означає, що останнє має виключне право користування всіма приміщеннями цього будинку. Якщо будинок збудований за рахунок державних централізованих джерел фінансування і власник (орган, уповноважений управляти державним майном) визначив належність спірного приміщення кожному з підприємств (організацій), то факт знаходження будинку на балансі одного з підприємств не є підставою для визнання його єдиним законним володільцем усіх приміщень цього будинку. Аналогічні питання виникають і тоді, коли будинок побудований за участю кількох підприємств (організацій). За таких обставин підтвердженням права одного підприємства на користування і розпорядження конкретним нежитловим приміщенням, яке знаходиться на балансі іншого підприємства, є документи, що підтверджують участь підприємства у витратах на будівництво будинку, для визначення його частки приміщення або рішення власника (органу, уповноваженого управляти державним майном) про закріплення за ним певної частки будинку на праві повного господарського відання (оперативного управління).

Основну і визначальну частину складають виробничі фонди - майно, призначене для безпосереднього використання у виробничому процесі. Залежно від їхньої ролі у цьому процесі та від способу перенесення своєї вартості на продукцію виробничі фонди поділяються на основні та оборотні фонди (засоби).

Основні засоби підприємства - це сукупність матеріально-речових цінностей, що діють у натуральній формі протягом тривалого часу. Погашення їхньої вартості здійснюється шляхом віднесення зносу ^амортизаційних відрахувань) за затвердженими нормами на витрати виробництва, обігу протягом терміну, за який первісна вартість повністю переноситься на витрати виробництва та обігу. До основних засобів належать будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, продуктивна та робоча худоба, багаторічні насадження тощо. Основні фонди розподіляються за такими групами:

група 1 - будівлі, споруди, їхні структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі житлові будинки та їх частини (квартири і місця загального користування);

група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

група 3 - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2.

Відповідно до Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 250 (ЗП України.- 1993.- № 9.- Ст. 186), не належать до основних засобів та обліковуються на підприємствах як засоби в обороті:

предмети терміном служби менше одного року незалежно від їхньої вартості;

предмети вартістю до 500 гривень, за одиницю, за ціною придбання незалежно від терміну служби; спеціальні інструменти і спеціальні пристосування незалежно від вартості; спеціальний одяг і спеціальне взуття; формений одяг; предмети, призначені для видачі напрокат незалежно від вартості, та інше майно, зазначене в п. 47 Положення.

Оборотні засоби (сировина, матеріали, паливо та інші предмети праці) кваліфікуються як матеріальні витрати (витрати на обслуговування виробничого процесу), що відносяться на собівартість продукції (робіт, послуг). Вони споживаються протягом одного виробничого циклу, транс-формуючись у виготовлену продукцію (роботи, послуги).

Крім основних та оборотних засобів до виробничих фондів підприємства можна віднести нематеріальні активи, у складі яких відображаються придбані підприємством права користування землею, водою, іншими природними ресурсами, промисловими зразками, товарними знаками, об'єктами промислової та інтелектуальної власності та інші аналогічні майнові права. Погашення вартості нематеріальних активів здійснюється щомісяця нарахуванням зносу, виходячи з їхньої первісної вартості та строку корисного використання, але не більше як десять років, або строку діяльності підприємства. Не нараховується знос на ноу-хау, гудвіли, знаки для товарів і послуг, вартість яких не зменшується у процесі їхнього використання.

Підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Водночас слід мати на увазі, що відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державними підприємствами, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, визначеному Положенням про порядок відчуження засобів виробництва, що є державною власністю, затвердженим Фондом державного майна України 7 серпня 1995 р. Це Положення встановлює порядок відчуження (продажу, списання, передачі з балансу на баланс, обміну тощо) від держави засобів виробництва (в частині основних фондів), що є державною власністю. Дія Положення поширюється на окремі інвентарні об'єкти або групу інвентарних об'єктів, що є засобами виробництва і віднесені до основних фондів. Разом з тим Положення не поширюється на цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів та незавершене капітальне будівництво, відчуження яких відбувається шляхом приватизації.

У разі відчуження шляхом продажу загальнодержавного майна рішення приймається безпосередньо підприємством, але дозвіл на продаж дає орган державного управління, уповноважений управляти майном, що належить до загальнодержавної власності, або Фонд державного майна України за умови обов'язкового погодження з відповідним міністерством. Міністерство дає дозвіл на відчуження основних фондів вартістю до суми, еквівалентної 100 розмірам установленого чинним законодавством неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Одержані внаслідок продажу на аукціоні зазначеного майна кошти (за вирахуванням плати за послуги та суми податків) направляються на інвестиції підприємства і є державною власністю.

Державному підприємству також надано право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть перебувати в їхній власності.

Другу велику частину майна державного підприємства становлять спеціальні фонди. Це грошові кошти, що прямо і безпосередньо не беруть участі у процесі виробництва, а слугують іншим спеціальним цілям, перебаченим чинним законодавством або статутом підприємства. Використання коштів одного фонду для цілей іншого, як правило, не допускається.

Серед фондів підприємства передусім слід виділити статутний фонд, що становить собою сукупність вкладів (у грошовому вираженні) учасників (власників) у майно при створенні підприємства для забезпечення його діяльності в розмірах, визначених установчими документами.

На відміну від законодавства про господарські товариства, яким визначається мінімальний розмір статутного фонду та порядок його формування як щодо господарських товариств взагалі, так і щодо окремих їх видів (банків, інвестиційних компаній та інвестиційних фондів), нормативні акти, що регулюють діяльність державних підприємств (як, до речі, і приватних та індивідуальних), не лише не визначають мінімального розміру статутного фонду державного підприємства, а й взагалі не визнають Його наявність обов'язковою для цього виду підприємств.

Підприємство, якщо це передбачено законодавством, створює з прибутку резервний фонд для покриття непередбачених втрат і збитків. Залишки невикористаних коштів цього фонду переходять на наступний рік.

Підприємство може створювати резерв сумнівних боргів для розрахунків з іншими підприємствами з віднесенням суми резерву на результати фінансово-господарської діяльності. Сумнівним боргом визнається не сплачена у встановлені договором терміни і не забезпечена відповідними гарантіями дебіторська заборгованість підприємства за відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги) у разі зарахування її до обсягу реалізації та визначення за нею прибутку. Резерв створюється на основі результатів інвентаризації дебіторської заборгованості підприємства окремо за кожним сумнівним боргом залежно від фінансового стану (платоспроможності) боржника і оцінки можливості погашення боргу повністю або частково.

Крім зазначених, з метою рівномірного включення наступних витрат до витрат виробництва та обігу звітного періоду підприємство може створювати й інші резерви: на наступну виплату відпусток працівникам, включаючи відрахування на державне соціальне страхування з цих сум; на ремонт основних засобів (у межах норм амортизаційних відрахувань на їхнє повне відновлення); на виробничі витрати для підготовчих робіт на підприємствах промисловості з сезонним виробництвом; наступні витрати для ремонту предметів прокату.

Майновим фондом особливого роду можна вважати прибуток підприємства. Правовий режим прибутку державного підприємства охоплює: поняття прибутку, порядок та методи його нарахування; зобов'язання підприємства щодо сплати податків з прибутку та механізм їхнього здійснення; права підприємства щодо використання прибутку.

Прибуток (дохід) є основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності на всіх (у тому числі і державних) підприємствах.

Нові форми підприємництва (факторинг, комерційна концесія тощо).

Підприємництво визначається як самостійну ініціативу, систематичну на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Суб'єкти підприємництва

1) Фізичні особи - громадяни України, інших держав, не обмежені законом і правоздатності або дієздатності.

2) Юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність”

Існують різноманітні форми підприємницьких утворень, зокрема: асоціація, консерн, консорціум, картель, синдикат, пул, трест, холдинг, фінансова група.

Асоціація- це договірне об'єднання підприємств, яке створюється для здійснення спільної координаційної діяльності підприємств на основі госпрозрахунку, самофінансування та самоуправління.

Консерн - це об'єднання підприємств, які знаходяться у фінансовій залежності від одного або групи учасників.

Характерні риси консерну: високий ступінь централізації функцій; склад підприємств різних галузей; технологічна та коопераційна єдність; створення окремого відокремленого апарату управління консерном; зрощування промислового та банківського капіталу; можливість заборони підприємству-учаснику бути одночасно у кількох консернах.

Консорціум-це тимчасове договірне об'єднання підприємств для реалізації цільових програм і проєктів.

Особливості консорціуму: рівноправність учасників; здійснення цільових програм та проектів, що потребують значних фінансових ресурсів; вузькоцільова спрямованість; обмеженість строку функціонування; спільне розміщення позики або провкдення комерційних операцій великого масштабу на підставі угоди між кількома банками, що створили консорціум.

Картель - це об'єднання підприємств, учасники якого домовляються про розміри виробництва, асортимент товарів, ринки збуту, умови прдажу, ціни. Основні ознаки картелю: договірний характер об'єднання; до складу картелю входять промислові підприємства однієї галузі, яуі виробляють однорідну продукцію; спільне здійснення комерційної діяльності; збереження господарської, фінансової, юридичної самостійності членів картелю; свобода дій учасників обмежується тільки у сфері, що стосується картельних домовленостей.

Синдикат - це договірне об'єднання однорідних підприємств, у якому передбачається централізація збуту продукції або централізація постачання сировини для його членів.

Особливості синдикату: збереження юридичної самостійності підприємств-членів синдикату; збут продукції учасників через збутову мережу одного з учасників об'єднання; учасники можуть зберігати свою власну збутову мережу; через один збутовий орган може реалізовуватись не вся, а тільки певна частина продукції учасників; збутова мережа принеобхідності може здійснювати централізовану закупівлю сировини, матеріалів для всіх членів синдикату. Така форма об'єднання підприємств найчастіше застосовується у галузях з масовим виробництвом однорідної продукції.

Пул - це об'єднання підприємств, що передбачає особливий порядок розподілу прибутків його учасників. Відноситься до об'єднання картельного типу. Прибутки учасників пула надходять до загального фонду, а потім розподіляються між ними у заздалегідь встановленій пропорції.

Трест - це об'єднання ряду підприємств, у якому вони втрачають юридичну, комерційну, виробничу самостійність та підпорядковуються єдиному управлінню. Особливості тресту: об'єднання ряду виробничих підприємств у єдиний виробничо-господарський комплекс; до складу тресту входять підприємства різних галузейпромисловості; спеціалізація на одному чи декількох аналогічних видах виробленої продукції; підпорядкування єдиному органу управління ; інтеграція усіх напрямків діяльності.

Холдинг- це акціонерна компанія, яка володіє контрольними пакетами інших фірм з метою кнтролю і управління їх діяльністю.

Характерні риси : забезпечення централізованого управління, вплив на підконтрольні підприємства; розширення сфери господарської діяльності; забезпечення технологічної та коопераційної єдності; здійснення централізованої інвестиційної політики.

Фінансова група- це об'єднання юридично та господарсько самостійних підприємств різних галузей. Для фінансової групи характерні такі ознаки: на чолі стоїть головна компанія-один чи декілька банків; головна компанія координує усі сфери діяльності учасників.

III.Маркетинг

Організація маркетингових служб підприємства

Організація маркетингу -- це структура управління маркетинговими функціями, яка встановлює підпорядкованість і відповідальність за реалізацію поставлених цілей і виконання завдань.

Організація маркетингу передбачає:

* побудову та вдосконалення структури управління маркетингом;

* добір фахівців з маркетингу належної кваліфікації;

* розподіл завдань, прав і відповідальності серед працівників маркетингових служб;

* створення належних умов для ефективної роботи маркетингового персоналу;

* забезпечення ефективної взаємодії маркетингової служби з іншими службами фірми.

Функції маркетингу виконує служба маркетингу, яка за організаційною структурою може бути функціональною, регіональною, товарною, сегментною, збутовою, товарно-ринковою.

Організаційна структура служби маркетингу функціональної орієнтації (схема 1). Застосовується переважно тоді, коли асортимент товарів, які продає фірма, обмежений, а ринків небагато. У цьому разі функції та відповідальність працівників, які підпорядковуються маркетинг-директору (віце-президенту з маркетингу), чітко розмежовані. Якщо розмістити ці посади за схемою ухвалення рішення (збирання інформації, постановка цілей, планування тактики, опера тивна діяльність), функції працівників розподіляються за такими напрямами: дослідження ринку; планування маркетингу для кожного з товарів; реклама й стимулювання збуту; рух і продаж товарів; сервісне забезпечення. Потоки вихідної та управлінської інформації чітко визначені, взаємовідносини зрозумілі, а тому немає підстав для конкуренції між менеджерами.

Схема .1. Організаційна структура служби маркетингу функціональної орієнтації

Проте в разі розширення номенклатури товарів і ускладнення географії ринків важко визначити, який з маркетингових підрозділів максимально відповідальний за успішну діяльність і недоліки в комерційній роботі. Важко оцінити також ефективність рекламних заходів щодо кожного товару; постають проблеми з прийняттям рішення щодо виходу на ринок з новими товарами. Коли кількість товарів і ринків стає надмірною (понад дев'ять на одного працівника), виникає реальна небезпека, що окремим товарам і ринкам не буде приділено достатньої уваги. Тому функціональну структуру перетворюють на товарну.

Організаційна структура маркетингової служби товарної орієнтації. Полягає в тому, що для кожного товару або групи схожих товарів призначається спеціальний маркетинг-менеджер, якому підпорядковуються менеджери з реклами і стимулювання збуту, з руху товарів і продажу, із сервісного забезпечення. Крім того, менеджер з реклами та стимулювання збуту підпорядковується (у межах загальної політики фірми) головному менеджеру з реклами і стимулювання збуту. Відповідно для кожного товару (групи товарів) призна-чається менеджер з дослідження ринку, який надає інформацію головному менеджеру з дослідження ринку. Останній підпорядкований маркетинг-директору. Через головного менеджера з дослідження ринку вихідна інформація надходить до маркетинг-менеджерів з окремих товарів (груп товарів). У разі такої організації маркетингу працівники спеціалізуються і мають змогу координувати свої зусилля на реалізацію загальних цілей і виконання завдань фірми. Товарну орієнтацію доцільно застосовувати тоді, коли вимоги до реклами, організації збуту й обслуговування, пакування та ін. для кожного товару різні. Певним недоліком цієї орієнтації є існування підрозділів, що дублюють один одного. Проте очевидно, що переваг більше, ніж недоліків. Великі транснаціональні корпорації, такі як "Дюпон" або "Дженерал Електрик", організовані саме за таким принципом. Організаційна структура маркетингової служби регіональної орієнтації. Аналогічна товарній, проте за основу беруть розподіл не за товарами, а за ринками (схема 2). Організовувати маркетинг за цим принципом спонукає велика кількість ринків, на які вийшла фірма, а також обмежена номенклатура товарів.

Схема 2. Організаційна структура служби маркетингу регіональної орієнтації

Регіональна орієнтація дає змогу глибше вивчити потреби покупців, специфічні для кожного регіону через національні, політичні, економічні й інші відмінності, адекватніше формувати рекламу йстимулювати збут, ураховувати регіональні особливості в процесі розроблення зовнішнього вигляду товарів, їх упаковки тощо. Недоліки цієї організації маркетингу загалом такі самі, як і за товарної орієнтації.

Організаційна структура маркетингової служби сегментної (спрямованої на покупця) орієнтації. Полягає в тому, що кожний маркетинг-менеджер обслуговує певний сегмент потенційних покупців незалежно від того, на якому географічному ринку цей сегмент розміщений. У цьому разі можна краще скоординувати роботу підрозділів і служб фірми. Проте ускладнення спеціалізації співробітників за окремими товарами потребує від працівників універсалізації.

Поділ ринків на сегменти дає змогу приводити у відповідність місткість ринку (точніше -- місткість сегментів усіх ринків) і виробничі потужності підприємств. Достовірнішим стає прогнозування (наприклад, якщо товар розрахований на студентів вищих навчальних закладів, місткість такого сегмента можна визначити досить точно, а також оцінити його перспективи на підставі статистичних звітів і враховуючи політику уряду у сфері просвітництва).

Збутова організація служби маркетингу. Питаннями розроблення нових виробів займається головний конструктор, виробничими питаннями -- головний інженер, економічні проблеми розв'язує головний економіст, а відносини з покупцями (замовниками) -- компетенція відділу збуту. Збутова орієнтація, що формується за певного перевищення попиту над пропозицією, і монополізація ринку призводять до того, що керівники підприємств розв'язують проблеми виробництва, не зважаючи на споживача: все одно він купить товар.

Маркетингова служба підприємств потребує різних видів організації, але для маркетингової орієнтації характерно, що керівництво маркетинг-директора поширюється на всі напрями роботи: висування пропозицій щодо випуску нових товарів, доведення цих товарів до покупців, вплив на покупців з метою привертання їхньої уваги до товару.

Товарно-ринкова організація служби маркетингу. Реалізується переважно у матричній формі. На підприємстві є менеджери з окремих товарів та ринків.

Менеджери з товарів планують обсяги продажу та прибутки, визначають методи просування товарів на ринок. При цьому вони кон-тактують із менеджерами з ринків для визначення можливих обсягів продажу і врахування специфіки конкретних ринків.

Менеджери з ринків відповідають за розвиток прибуткових ринків для існуючих і потенційних товарів. Така організаційна структура маркетингу застосовується на підприємствах, що випускають різноманітну продукцію та реалізують її на багатьох ринках, які суттєво різняться. Перевагою такої організації є можливість приділити увагу кожному товару та кожному ринку. Проте існують і недоліки:

* значні управлінські витрати;

* відсутність достатньої організаційної гнучкості;

* конфлікти серед персоналу маркетингових служб. Обираючи організаційну структуру маркетингу, доцільно дотримуватись основних принципів:

* наявність чітко сформульованих цілей і завдань підприємства;

* забезпечення оперативного обміну інформацією між службами маркетингу;

* відсутність подвійного підпорядкування;

* обмеження кількості персоналу;

* обмеження кількості ланок управління;

* чітке визначення та координація завдань лінійного керівництва і функціональних служб;

* загальна координація дій вищого керівництва. Дотримання цих принципів дасть змогу вибрати найприйнятнішу організаційну структуру управління маркетингом і забезпечити ефективність її подальшої роботи.

На більшості підприємств перебудова організаційної структури управління починається з посилення ролі відділу збуту і надання йому широких повноважень, а саме: крім збутової діяльності він повинен займатися рекламною діяльністю, надавати певні послуги, здійснювати маркетингові дослідження.

Підприємства України мають невеликий практичний досвід створення маркетингових підрозділів. На промислових підприємствах, де вже реорганізовано існуючі відділи і сформовано маркетингові структури, постають певні проблеми. На деяких підприємствах, незважаючи на нетривале за часом функціонування маркетингових служб, виникають конфліктні ситуації між працівниками служб маркетингу та інших функціональних підрозділів. Щоб посилити вплив керівника маркетингових служб на діяльність підприємства, необ-хідно підвищити його статус до рівня віце-президента компанії. Оскільки функції маркетингу значно ширші й охоплюють функції збуту, посада віце-президента зі збуту часто ліквідується. У цьому зв'язку віце-президент з маркетингу відчуває опір з боку інших віце-президентів компанії. Так, віце-президент з виробництва може не погоджуватись із пропозиціями щодо оновлення товарного асортименту, негативно ставитись до перебудови виробничого процесу. Щоб уникнути конфліктних ситуацій на підприємстві, рекомендується підвищити статус віце-президента з маркетингу до рівня першого віце-президента.

В окремих фірмах маркетингові підрозділи перетворились на торговельні структури при підприємствах, за допомогою яких отримують "додаткові" прибутки для вищої ланки управління. Багато новостворених маркетингових служб працюють недостатньо ефективно, виконують не маркетингові функції, а дублюють діяльність інших відділів.

Як свідчить досвід вітчизняних підприємств, процес формування маркетингових структур ще не означає, що економічний стан фірми швидко поліпшиться. Тому перебудова організаційних структур управління має супроводжуватися розробленням стратегії маркетингової орієнтації в управлінні підприємством.

В умовах формування ринкового середовища в Україні вагомим фактором впливу на ефективність підприємництва є утримання організаційних структур управління. Нині це актуально для нових підприємств з недержавною формою власності; для реформованих (акціонерних, викуплених, приватизованих та ін.) колишніх державних підприємств; для підприємств (об'єднань), що перебувають у державній власності. Орієнтація на ринок споживання, поява елементів конкуренції, інтеграція у світовий економічний простір потребують від національного підприємництва якнайшвидшого руху до ринку, а це значною мірою залежить від організаційної структури управління підприємством. З метою адаптації організаційних структур управління до ринкового середовища потрібно розробити відповідну прикладну теорію оптимізації організаційних структур управління.