Проблеми методології цивілізаційного аналізу історичного процесу

Тут доречно зауважити, що структурне сполучення соціальних комунікативних систем і систем свідомості зумовлене тим, що обидві не тільки функціонують у спільних медіумах смислу та мови, а й будують свої операції як операції спостереження. В інтенціональності свідомості само-референцією виступає уже відомий нам гуссерліанський ноезис, а іно-референцією - ноема [Луман 2002]. В іншому ці два види систем дуже різняться: вони мають різну елементну базу, різну історію формування, різне зовнішнє середовище і не можуть підміняти одні одних або керувати одні одними.

Оскільки інформація проявляється тільки в комунікаціях і в межах смислових референцій останніх, то виходить, що «система відтворює саму себе в уявному просторі своїх референцій» [Луман 2004: 104]. З цієї констатації випливають два важливі для нас наслідки. По-перше, для жодної комунікаційної системи не існує й не може існувати якогось «об'єктивного світу», котрий би відрізнявся від її власних, актуальних чи потенційних, референцій цього світу. Якби вона цю відмінність визнала, то мала б припинити всі свої операції як безглузді. Хоча вона може з позиції зовнішнього спостерігача фіксувати інакше сприйняття того ж світу іншими системами комунікацій, але й це спостереження буде її власною референцією, в якій вона не може сумніватися. Вона сама виступає для себе реальною тільки в модусі спостереження зовнішнього щодо неї світу. І навпаки, предмети і явища навколишнього світу можуть поставати реальними тільки відносно даної системи: для засвідчення їх самостійного існування бракує зовнішнього щодо і системи і світу спостерігача.

По-друге, функціонуючи як єдність само-віднесення та іншо-віднесення своїх операцій, комунікативна система не може, однак, спостерігати цю єдність, спостерігати саме розрізнення між своїми само-віднесенням та іншо-віднесенням, як і розрізнення між собою та своїм навколишнім світом. Тобто, вона не фіксує (не «обговорює») сам смисловий код, за яким розрізнює само-віднесення та іншо-віднесення, а також не фіксує увагу на тому, що вона є лише смисловою комунікацією стосовно навколишнього світу, а не самим світом, і її «слова» чи смисли з речами і явищами цього світу не контактують. На такі рефлексії у комунікативної системи в стані реального оперування просто немає часу. В результаті в своєму спостереженні вона незмінно актуалізує лише одну з двох сторін єдиної для неї реальності: або перебіг і зв'язок повідомлень у ній, або породжувану в ній же інформацію про релевантні події в навколишньому світі, але ніколи не актуалізує одночасно обидві сторони. «Будучи спостерігачем, - пише Н.Луман, - система оперує сліпо, бо вона не може помістити єдність розрізнення, котре уможливлює спостереження, ані на одному, ані на іншому боці розрізнення» [Луман 2004: 105]. Внаслідок цього системи комунікацій, як, власне, й системи свідомості, оперують, «леліючи ілюзію контакту з навколишнім світом - в усякому разі, до тих пір, поки вони спостерігають лише те, що вони спостерігають, і не спостерігають те, як вони спостерігають... Феноменологія практикується як онтологія» [Луман 2004: 99].

Цей загальнопоширений спосіб спостереження Н.Луман називає спостереженням першого порядку. Він властивий і буденним комунікаціям, і наукам.

Однак для соціально-гуманітарних наук, для історії кут зору і сама процедура спостереження мають радикально змінитися, коли його предметом стає інше спостереження - те, котре має місце, зокрема, й у такій комунікації, якою виступає історичне джерело. Тоді на місце простого спостереження приходить спостереження за спостереженням, або спостереження другого порядку. Його формулу німецький соціолог виявив у кібернетиці другого порядку австро-американського математика Г. фон Ферстера. Цей спосіб спостереження, який Н.Луман застосував у теоретичній соціології, цілком придатний і для дослідження історичних джерел, що були комунікаціями-спостереженнями в певному культурно-цивіліазційному середовищі. Примітно, що й з погляду К.Поппера «наша повсякденна мова наповнена теоріями», а «спостереження завжди є спостереженням у світлі теорії» [Поппер 1983: 82].Одне лише зауваження: спостерігаючи за чужими спостереженнями, розрізненнями тощо, дослідник залишається на позиціях спостереження першого порядку відносно власних операцій, а тому й до його власного спостереження слід застосовувати спостереження другого порядку, наприклад, з боку соціолога.

Соціальні системи є системами смисловими. Смисл же комунікації, тобто її значення (=призначення), полягає в тому, що вона приєднується до комунікацій лише певної спрямованості, а не до будь-яких. І навпаки - система комунікацій дозволяє приєднуватись до себе лише певним комунікаціям, а не будь-яким. У більшості випадків комунікації групуються за спільною орієнтацією на якісь загальні смисли, своєрідні комунікативні коди, які можна умовно позначити певними смисловими термінами і навколо яких вибудовуються послідовності комунікацій, їхні мережі, а потім і цілі підсистеми суспільства. У сучасному суспільстві такими словами-кодами комунікацій є: для політичної підсистеми - влада/право, для економічної - власність/гроші, для інтимної сфери - любов, для науки - істина, для мистецтва - прекрасне тощо. «Розуміння» в комунікації передбачає передусім з'ясування її відповідності тому чи тому коду.

Зазначені слова-коди протягом останніх століть перетворилися на самодостатні символи, що притягують до себе відповідні комунікації. Вони вже сформували навколо себе самостійні медіуми споріднених комунікацій, які Н.Луман називає символічно узагальненими медіа комунікації [Луман 2005(І): 152-241]. Крім цих «медіа успіху», в яких проявляються смисли комунікацій, німецький соціолог великої ваги надає «медіа поширення» комунікації: мові, писемності, книгодрукуванню, електронним медіа, поява кожного з яких з часом суттєво змінювала умови функціонування суспільства [Луман 2005(І): 54-150]. А вирішальною обставиною, що взагалі уможливила еволюцію суспільства, він називає виникнення в людській мові так званого подвійного кодування, тобто можливості існування смислу і в так-редакції (його утвердженні), і в ні-редакції (його запереченні). Це дозволяє людям розуміти одне одного, навіть якщо вони висловлюють різні, в т.ч. протилежні, думки з приводу одних і тих же речей. І саме тому був запущений механізм історичної еволюції людства. Адже внесення будь-якої новації (варіації) в усталений порядок є відхиленням від нього, певним його запереченням, але достатньо зрозумілим в розрізі смислової комунікації. Решті учасників комунікації залишається лише прийняти або відхилити дане «відхилення».

Після того, як ми розібралися в, безперечно, найскладнішому аспекті луманівської теорії - стосовно комунікативно-смислової будови системи суспільства та його структур, - нам легше буде сприйняти його концепції еволюції та диференціації. Н.Луман наводить таку схему еволюції суспільних систем: варіювання - селекція - ре-стабілізація (повторна стабілізація після оновлення). Він будує її за зразком неодарвіністської схеми еволюції в біології, що включає функції мінливості, добору та закріплення ознак. Варіювання відбувається на рівні елементів, тобто окремих комунікацій [Луман 2005(ІІ): 60-67]. Із безлічі варіацій, що постійно виникають у комунікаціях і здатні породити ті чи інші зміни в системі суспільства, відбираються для подальшого автопоезису й утворення нових структур лише деякі з них. Їхню селекцію здійснює домінуюча в системі структура смислових очікувань [Луман 2005(ІІ): 76-79]. Ре-стабілізація ж відбувається на рівні системи в цілому, коли нові й старі структури (підсистеми) взаємно пристосовуються й налаштовуються одна на одну [Луман 2005(ІІ): 91-93].

Теорія системної еволюції знаходить логічне продовження в луманівській теорії системної диференціації суспільства. Селекція частиною суспільства певного виду смислових нововведень може привести до формування в ньому окремої автопоетичної й самореферентної системи смислових комунікацій, що починає функціонувати самостійно, відмежовує себе від решти суспільства й сприймає останню як свій навколишній світ.

Викликані варіюванням еволюційні зміни можуть породжувати різні форми системної диференціації суспільства: сегментарну, поділу на центр і периферію, стратифікаційну, функціональну. В сучасному світі вони можуть навіть співіснувати одна з одною, але історично вони з'являлися в різні часи й формували різні типи суспільств, в котрі в різних конфігураціях нерідко включалися й елементи попередніх форм [Луман 2006: 27-28, 52-170]. Першою та найбільш тривалою історичною формою були архаїчні сегментарні суспільства, що являли собою безліч самостійних родових і територіальних общин, інколи об'єднаних у племена та союзи племен. У цих суспільствах, побудованих на безпосередньому спілкуванні їх членів (інтеракції), варіювання в комунікаціях було невіддільним від селекції. Заради спільного виживання общини й запобігання конфліктам варіювання або однозначно приймалося всім колективом, або ним же однозначно відкидалося.

Наступним етапом стало виникнення вже суспільств «високих культур», або цивілізацій. Вони спиралися передусім на системну диференціацію центру й периферії (аристократії й простого народу), часто при політичному об'єднанні у великі імперії. З часом відбувалася суспільна стратифікація - з'являлися стани, касти, що перетворювалися на часткові соціальні системи. Обидві форми включали в себе численні сегментарні суспільства (общини), над якими вибудовувалися централізовані владна й релігійна структури. Поряд з інтеракціями в цих суспільствах засобом комунікації виступає вже писемність, зокрема, сакральні тексти, що уможливлює далекосяжні комунікації, а відтак інтеграцію великих суспільств у часі й просторі. Тут уже селекція комунікаційних варіацій з'єднана з їх ре-стабілізацією, позаяк обидві еволюційні функції регулюються домінуючою релігійною структурою.

Стосовно обставин виникнення цивілізація луманівська точка зору збігається з поглядами багатьох вчених-цивілізаційників. Так, В.Мак-Ніл відносить поняття «цивілізація» відносив до тих народів, котрі сприймають як авторитет якийсь корпус письмових текстів, що приписують певний спосіб життя. Він розуміє цивілізацію як певний спосіб соціальної організації, котра з'являється тільки тоді, коли виникла писемність, а корпус авторитетних текстів, передусім сакральних, став нормативним серед освічених людей (найчастіше це духовенство). Така цивілізація «може розширюватись у межах кордонів, визначуваних визнанням авторитетності цих текстів, і може існувати до тих пір, поки моральні норми, що містяться в них, твердо зберігатимуться тими, хто їх вивчає й розповсюджує» [Мак-Нил 1993: 21].

Нарешті, в нові часи в Європі розпочинається від-диференціація й автономізація функціональних систем - політики, права, економіки, науки, мистецтва, релігії, любові на основі їхніх власних комунікативних кодів. Стрімкий автопоезис кожної з них завдяки, передусім, розвитку книгодрукування ускладнив і водночас різко прискорив еволюцію суспільства. Ре-стабілізація тут суто динамічна, зорієнтована в першу чергу на зміни й фактично зливається з варіюванням. Більшість із названих автопоетичних функціональних систем не визнають державних кордонів і перетворюються на світові. За Н.Луманом, сьогодні, в добу всемогутніх електронних медіа комунікації, взагалі слід говорити про єдине світове суспільство [Луман 2004: 160-163]. Кожна з цих функціональних систем випрацювала власний спосіб спостереження другого порядку за спостереженнями інших систем. Сучасні глобальні мережі електронних медіа комунікації поступово надають глобального характеру й зазначеним системам комунікацій.

У своїй єдності три вказані теорії Н.Лумана - теорія комунікації як подвійної континґенції, теорія еволюції, теорія диференціації - дозволяють вивчати соціальну систему відразу в трьох смислових вимірах, у котрих вона себе спостерігає: соціальному, часовому та предметному. При цьому слід мати на увазі, що самоспостереження соціальних систем супроводжуються створенням самоописів - текстів, що координують безліч залежних від них подій і прив'язані до конкретних ситуацій самоспостережень. Як пише Н.Луман, «під самоспостереженням завжди повинна розумітися лише операція, здійснювана в рамках системи і спрямована на систему, а під самоописом - виробництво відповідного цьому тексту» [Луман 2009: 28]. А як ми вже знаємо, цивілізації створюються якраз на основі письмових самоописів, причому частина з них, у вигляді «історичних джерел», є для нас доступною.

Тож якщо цивілізація (суспільство «високої культури») є дійсно цілісною системою, то які саме самоописи (або: самоописи яких комунікацій?) забезпечують її смислову інтеграцію й уніфікацію? Такими самоописами слід визнати сакральні тексти, що лежать в основі релігійних комунікацій між людьми. У традиційних цивілізаціях саме вони впродовж століть і тисячоліть виступають головними носіями традиції, що впорядковує решту самоописів і надає їм високого смислу. З цим погоджується і Н.Луман: «Для самоописів домодерного суспільства були характерні релігійні критерії. В своїх центральних компонентах ці суспільства були релігійними» [Луман 2009: 30].

У суспільствах «високих культур» саме в некомунікованих таїнствах релігії «ховає» свої засади мораль, що виступає суспільною універсалією, або універсальним медіумом комунікацій [Луман 2005(І): 64-67]. Її смисловий код-розрізнення повага/неповага підпорядковує собі коди всіх інших медіумів комунікацій, навколо яких пізніше, у функціонально диференційованому суспільстві, сформувалися самостійні системи комунікацій. У традиційних же суспільствах за опцією неповага розрізнялось і водночас «ототожнювалось усе злочинне-бридке-неправильне-бідне-нелюбиме-нездорове-безбожне» [Антоновский 2007: 34]. І навпаки, фактичне ототожнення й розрізнення за опцією повага стосувались усього правового, прекрасного, істинного, багатого, любимого, здорового, богоугодного, владного тощо. У результаті в суспільствах з поділом на центр і периферію, як і в стратифікованих суспільствах, центр в особі світської/духовної влади та відповідної суспільної верхівки («аристократії»), був - за сучасною термінологією - багатофункціональним, тобто, регулював своїми комунікаціями всі суспільні сфери, не відокремлюючи їх одну від одної. Такими ж багатофункціональними були й часткові соціальні системи (стани, касти, цехи, гільдії тощо). Отже, все суспільство являло собою по суті єдину «корпорацію» («тіло»). Однак при занадто сильному «виклику» (людському чи природному), на який відповіді не знаходилось, така тотальна інтегрованість смислів і стилів цивілізації нерідко призводила до загибелі самої цивілізації.

Утім, хоч і в підпорядкованому стані, але відповідні символічно узагальнені медіа комунікацій зі смислокодами влада, власність, істина, любов тощо існували й у традиційних цивілізаціях. Це зумовлено тим, що відповідні комунікації супроводжуються приписуванням системі та її зовнішньому світу неоднакових селекцій - або «дії», або «переживання», а крім того, вони по-різному «засвідчуються» в зовнішньому світі комунікацій (застосування фізичної сили, споживання, чуттєве сприйняття, сексуальні відносини) [Луман 2005(І): 171-233]. На Заході за збігу низки сприятливих умов та завдяки появі комерційного книгодрукування (преси) ці медіа стали основою для від-диференціації й самостійного автопоетичного розвитку відповідних соціальних систем. Вивчення цих та інших структурно зчеплених між собою соціальних систем теж має відбуватися методом спостереження другого порядку. Такий вид спостереження одна за одною практикують і самі функціональні системи, з'ясовуючи, як їхня власна поведінка відбивається на релевантних для них же змінах в інших системах. Прикладом є спостереження уряду (політична система) за активністю ринку (економічна система) і податкових надходженнях до державної скарбниці після запроваджених урядом змін у податковій сфері. Щоправда, подібні спостереження є прерогативою не функціональних систем як таких, а окремих їхніх складників - організацій.

Тут доречно зауважити, що Н.Луман виокремлює три різновиди соціальних систем: соціальну систему інтеракції (безпосередньої взаємодії, заснованої на усному спілкуванні), соціальну систему організації, формою комунікацій якої є рішення і яка завершеного вигляду набула в підсистемах сучасного суспільства, та всеохоплюючу соціальну систему суспільства, що включає в себе й два попередні різновиди систем [Луман 2004: 84]. Саме організації зазвичай задають тон у функціональних системах (в економічній - це підприємства, фірми, корпорації, включаючи й транснаціональні). Лише організації, що належать до різних систем, можуть між собою контактувати, тоді як самі функціональні системи такої можливості позбавлені.

У цілому огляд системної теорії Н.Лумана дозволяє зробити висновок, що в постнекласичній науковій парадигмі сам історичний процес постає як іманентно когерентний. Ця парадигма створює такі умови його аналізу, коли точкою відліку слугує не індивід, не його дія, не окрема історична подія, тобто історичний факт, який однаково можна було б досліджувати і відокремлено, і в системі подібних фактів, а вихідним пунктом стає сама саморозвиткова система, в якій кожен факт є лише моментом функціонування і розвитку цієї системи. Відповідно, змінюється й підхід до змісту, ролі й місця цього факту в історичному процесі, передусім у якісному, цивілізаційному вимірі останнього, підхід до методології вивчення історичного факту та історичного джерела.

3.2 Історичний факт та історичне джерело в цивілізаційному аналізі історії

Виведення людей як фізичних тіл і систем свідомості за дужки вивчення суспільства та його історії відкриває можливості нових методологічних ходів в аналізі всього історичного процесу. Факт історії суспільства стає можливим розглядати як комунікацію, звісно, абстрагувавшись від решти його характеристик, а зате зосередившись на його смислових зв'язках з іншими комунікаціями. А історичне джерело? Як ту ж таки комунікацію. У результаті факт і джерело виявляються тотожними, із тим лише уточненням, що лише мізерна частка джерел-комунікацій минулого є для нас доступними. Отже, дослідження джерела стає дослідженням факту. При цьому досліджуваний факт-комунікація вказує і на себе, і на якісь інші факти-комунікації, з якими він має системні смислові зв'язки. Виявлення останніх є виявленням системних смислів історичних подій, явищ і процесів [Докладніше див.: Космина 2008(І); Космина 2010(ІІ)]. Важливо, що комунікацією є не лише усне чи письмове спілкування, а й будь-яка дія (поведінка) індивіда в присутності інших людей, якщо він «сприймає, що його сприймають і сприймають його сприйняття того, що він сприйнятий... Навіть комунікація про те, що в неї не бажають вступати, вже є комунікацією» [Луман 2007(ІІ): 537]. А це означає, що кожен вияв людської активності здатен слугувати іншим людям прямим чи непрямим повідомленням, тобто, кожен факт історичної дійсності підпадає під поняття комунікації і є складовою суспільства та його історії. Крім того, у факті зливаються, чи навіть «розчиняються» одне в одному, об'єктивне і суб'єктивне, матерія й свідомість, унаслідок чого долається, нарешті, картезіанський дуалізм у дослідженні історії, протиставлення в ній об'єктивного та суб'єктивного.

Отже, якщо елементарний історичний факт чи історичне джерело в їх загальноприйнятому, класичному трактуванні є комплексними (складнісними), а тому невичерпними, то у відповідності з луманівською теорією відбувається методологічна редукція їх комплексності, зведення їх до ролі лише комунікацій, але саме до тієї обмеженої ролі, яку вони реально відіграють у системі постійно змінюваних комунікацій як її елементарні операції. Ціною звуження «обсягу» факту виявляється його смислова зв'язність з іншими фактами. Стає можливим спостереження складних соціальних систем у їх динаміці та взаємодії з їх навколишнім світом. Водночас встановити й описати ці зв'язки можна лише на рівні спостереження другого порядку. Спроби їхнього опису на основі простого спостереження за «об'єктами» (наприклад, як прості причинно-наслідкові зв'язки) неодмінно ставлять дослідження та його результати в пряму залежність від передпосилочного знання у формі тієї чи іншої теорії. Адже на рівні спостереження першого порядку, зауважує Н.Луман, «неможливо розрізнити між реальністю та ілюзією реальності» [Луман 2004: 99].

Оцінюючи перспективи методологічного застосування соціологічної теорії Н.Лумана в історичній науці, особливо в системно-цивілізаційному аналізі історичного процесу, спеціально зауважимо, що вони жодним чином не передбачають відмови історії від «класичного» напрямку її занять - безпосередньо емпіричних досліджень, відкриття невідомих фактів минулого, або ж, що те саме, - «закриття білих плям» історії. Йдеться про іншу сферу досліджень - історичні узагальнення, системний аналіз, де, як показує досвід ХІХ-ХХ століть, історична наука так і не створила методів інтегрального опису суспільства на базі відкритих нею ж фактів. Постнекласична теорія Н.Лумана, кореспондуючись із синергетичною, автопоетичною й іншими сучасними теоріями, такий цілісний опис уможливлює, а разом з цим дозволяє подолати й інші традиційні труднощі з історичним фактом. Але для цього вона вимагає зовсім іншого бачення вже самого факту. Якщо в суспільстві не відбувається нічого, крім комунікацій, то під цим кутом зору треба дивитись і на історичні факти. Сам соціолог зазначає, що «під комунікацією (як, у вужчому сенсі, й під операцією) розуміється якась подія, що протікає конкретно-історично, а значить, залежить від контексту» [Луман 2004: 72-73]. Уже з цього визначення комунікації можна зробити щонайменше три висновки: 1) кожна конкретно-історична подія (історичний факт) являє собою комунікацію, а кожна комунікація є фактом; 2) оскільки результативність комунікації залежить від її розуміння реципієнтом, то будь-яка розмова, вчинок, дія, твір мистецтва, текст (науковий, релігійний, художній), демонстрація переживання (цінностей, любові) та інші вияви людської активності, тобто будь-який факт дійсності є комунікацією, якщо навмисно чи ненавмисно стає для інших людей повідомленням, тією чи іншою мірою їм зрозумілим; 3) смисл конкретної комунікації (факту) цілком залежить від контексту, утворюваного на перетині смислових ліній різних суспільних процесів і явищ, що відбуваються в даний час у даному місці.

Для цього вже не підходить стара інтерпретація історичного (соціального) факту як реального об'єкта, речі, якоїсь сутності, що підлягає пізнанню. Як відзначає О.Ю.Антоновський, у Н.Лумана люди, свідомості, організми, артефакти «втрачають своє значення соціального факту в його дюркгеймівському розумінні», позаяк не можуть безпосередньо «приєднуватись» до комунікацій: «Не предмет, а його опис, його репрезентація у вигляді теми, а точніше - тематизуюча його комунікація, віднині стає головним і єдиним соціальним фактом. Усі предмети комунікації (її зовнішні світи: люди, свідомості, об'єкти) можуть бути представлені лише комунікативно, тобто всередині суспільства, котре, таким чином, перетворюється в замкнуту послідовність операцій, що співвідносяться лише одна з одною» [Антоновский 2004: 208-209]. Але це змінює методологічний підхід до фактів. Н.Луман спеціально підкреслює, що «найбільш радикальна перебудова... полягає в переході від міркувань про об'єкти до міркувань про розрізнення» [Луман 2004: 63]. Далекосяжна логіка тут така. Якщо немає традиційного об'єкта, то немає й традиційного суб'єкта, тобто, питання суб'єкт-об'єктної дихотомії знімається з порядку денного. Все в суспільстві є його внутрішніми комунікаціями. В розрізі досліджуваної нами проблеми і факт дійсності є комунікація, і факт-джерело є комунікація, і наукове їх вивчення (так званий науково-історичний факт) теж є комунікація, котру історик у вигляді наукової публікації вносить у підсистему науки й у суспільство.

Як же комунікація може «вивчати» комунікацію? Ось тут і виявляється смисл акцентованого Н.Луманом «розрізнення». Воно є змістом спостереження, властивого практично кожній комунікації, і зводиться до розрізнення в ній само-віднесення (повідомлення) та іншо-віднесення (інформації щодо зовнішнього світу). Проблема, однак, у тому, що це спостереження може зосереджуватись або на одному боці форми комунікації (навіщо це тут повідомляється?), або на іншому (про що нове тут говориться?), але не може перебувати одночасно і там, і там, а тим більше фіксувати саме їх розрізняння. Тобто, сам смисл комунікації, належність її до того чи іншого смислового коду в комунікації не обговорюється, вона його не демонструє. Проте його може виявити й описати цілеспрямовано здійснюване історичною наукою спостереження за спостереженням, або спостереження другого порядку. Наукова комунікація може одночасно спостерігати і за само-віднесенням, і за іншо-віднесенням комунікації-факту, розрізняти їх, встановлювати їхню взаємозалежність, зіставляти з попередніми комунікаціями тієї чи тієї смислової спрямованості, з відомостями про весь зовнішній світ даної комунікації й у підсумку встановлювати й описувати конкретно-історичний смисл даного історичного факту.

Такий аналіз найчастіше проводиться на підставі дослідження письмових комунікацій-джерел, які або прямо репрезентують комунікацію-факт, або описують її ззовні, в своєму іншо-віднесенні. У другому випадку джерело, в залежності від його змісту, може й саме виступати спостереженням другого порядку щодо первинної комунікації-факту. Але наука це його спостереження має також аналізувати й оцінювати через розрізнення його власних само-віднесення й іншо-віднесення, тобто, виявляти його власний смисл. А взагалі кожне джерело - це така ж комунікація-факт історичної еволюції системи суспільства, як і інші, й має враховуватися як частина всього історичного процесу.

Точно так же й праці істориків (як і вчених з інших галузей науки) є комунікаціями-фактами в системі суспільства й можуть оцінюватися на основі розрізнення в них само- й іншо-віднесення. В принципі, сам учений як система свідомості, що, за Н.Луманом, належить не до суспільства, а до його зовнішнього світу, цілком може сприймати і факт минулого, і саме суспільство як зовнішній об'єкт [Луман 2004: 92], однак його наукове повідомлення (твір) уже є комунікацією - невід'ємним складником суспільної системи комунікацій. Історична наука не може розглядати суспільство та його історію ззовні. Як одна з комунікативних підсистем сучасного суспільства, вона залежить від загальносуспільного «контексту», а в суспільстві виконує функцію його самоопису в історичній ретроспективі.

Із констатування комунікативних операцій як елементарних історичних фактів - позаяк іншої фактичності в суспільстві немає, а кожна комунікація є насправді «фактом», тобто зробленим, завершеним - випливає значущий логічний наслідок: система суспільства в кожен даний момент становить послідовність історичних фактів того чи того рівня загальності, так би мовити, «зіткана з фактів». Із констатування ж історичних фактів як комунікацій - а всі комунікації являють собою мікропроцеси, що невпинно змінюють одні одних і виливаються у всеохоплюючий суспільний макропроцес - випливає не менш важливий висновок: про тотальну процесуальність функціонування суспільної системи й усіх її фактів, процесуальність, котра, однак, є не стихійною й хаотичною, а підпорядкованою певним смисловим лініям комунікацій та їх перехрещенням. Фактуальність і процесуальність комунікаційної системи означають, що кожен факт вносить незворотні зміни в систему, але водночас і сам він є породженням постійно видозмінюваної системи смислів, через належність до якої він тільки й може розпізнаватись, а значить, прийматись до уваги й щось змінювати. Тому він є унікальним за смисловим наповненням і породжується специфічною конфігурацією смислових структур у соціальних і психічних системах у певний момент часу. Оскільки повторення таких конфігурацій неможливе, бо вже сам факт її змінює, то необґрунтованими є припущення про повторюваність фактів, а значить - про панування в історії якихось раціональних законів.

Відповідно до луманівської теорії еволюції, різні факти-комунікації можуть мати різний вплив на історичний процес: одні вносять зміни в систему на суто локальному рівні, а інші - на загальносистемному. Кожен факт-повідомлення, здатний внести помітні зміни в життя суспільства, має перебувати в колі вже відомих смислів (щоб бути зрозумілим) і водночас бути відхиленням від усталеної норми котрогось із них, що уможливлюється так/ні-кодуванням мови і смислів. Міра й напрямок відхилення (варіювання) нічим не запрограмовані й можуть вважатися випадковими. Зрештою, в комунікацію можуть вноситися багато різних пропозицій. Селекція однієї з них структурою смислових очікувань у суспільстві теж залежить від тимчасового стану цієї структури й не обов'язково виявиться оптимальною (тут маємо випадковість вибору). Ре-стабілізація системи після внесених структурних змін може з часом або покращити її стан, або погіршити, чи й узагалі зруйнувати (випадковість способу ре-стабілізації). Чи означає це, що в суспільстві панує тотальна випадковість? Безумовно, ні. Необхідність існує на рівні самих еволюційних функцій. Так, необхідними, тобто закономірними, є: для комунікацій - варіювання інформації, для смислових структур - здійснення селекції найбільш прийнятних варіацій і відхилення решти, для системи - досягнення стабільності, до якої вона завжди прагне.

Таке достатньо суперечливе поєднання в історії необхідності та випадковості характеризує всю її динаміку. Оцінка ж історичного процесу з позицій раціонально вибудуваних і логічно несуперечливих теорій мало допомагає в його розумінні, крім як в аспекті виявлення в ньому тих чи тих «ірраціональних» сюжетів. Тому значно більш продуктивним в історичному аналізі є розкриття комунікативних смислів історичних фактів та обставин їх «виживання» на складній траєкторії варіювання-селекції-ре-стабілізації. Адже тільки пройшовши через це «сито» історичної практики, якісь події, чиїсь ідеї й починання врешті-решт радикально змінювали стан суспільства й набували значення «видатних фактів», а їхні ініціатори здобували статус «великих особистостей», тоді як автори інколи набагато корисніших ідей навіть не знаходили розуміння в суспільстві.

Луманівська методологія не відкидає накопичений історіографією досвід встановлення емпіричних фактів історії, - того, що якась подія мала місце. Але ця методологія дозволяє йти далі - до системного аналізу конкретної події, а через неї - й усього історичного процесу, виходячи з установки, що «події утворюють структури, а структури спрямовують події» [Луман 2005(І): 19]. Для смислового аналізу факту слід з'ясувати: а) в чому полягала варіація нової комунікації; б) якими смисловими структурами вона була селегована; в) які нові смислові структури вона породила; г) як вона змінила систему смислів у її ре-стабілізованому стані, чи, може, навпаки, розбалансувала її? «Таким чином, - пише соціолог, - еволюційна теорія породжує й практично безкінечну програму історичних досліджень» [Луман 2005(ІІ): 106]. Розкрити ж історичний смисл («історичне значення») конкретного факту можна тільки в межах динамічної системи суспільства, ідентифікувавши домінуючу в ньому структуру смислових очікувань, яка забезпечила селекцію факту та його «продовження» в нових комунікаціях.

І чи не найголовніше досягнення луманівської методології якраз у тому й полягає, що вона дозволяє вивчати всю систему суспільства в її динаміці й цивілізаційній смисловій специфіці історико-науковими методами, що вимагають «свідомо рухатися від джерел до наукових історичних знань» [Зашкільняк 1999: 7]. Якщо традиційній методології історії гостро бракувало інструментарію для цілісного цивілізаційного аналізу суспільства й доводилося розглядати окремо його політичну, економічну, соцієтальну, культурну підсистеми, спираючись на методи відповідних наук та марно сподіваючись на їх несуперечливе з'єднання [таку спробу див., наприклад: Черняк 1996], то тепер такий інструментарій з'являється. Базовою одиницею (своєрідним спільним знаменником) в дослідженні всіх сфер суспільного життя є смислова комунікація, що завжди має однакову, трьохкомпонентну, структуру. Відмінності можуть стосуватися власних смислових ліній комунікацій (само-віднесень), але вони не ізолюють підсистеми суспільства одна від одної, оскільки в своїх іншо-віднесеннях комунікації завжди спостерігають за процесами в інших підсистемах і відповідним чином «корегують» власні смисли. У цьому реалізується головна методологічна установка постнекласичної науки: «єдність у розмаїтті».

Таким чином, системно-комунікативна теорія Н.Лумана відкриває перспективу системного вивчення історії цивілізацій уже не в межах філософії історії, як це було раніше, а безпосередньо в рамках історичної науки - на основі встановлення смислових зв'язків фактів-комунікацій. У той же час його теорія системної диференціації визначає онтологічні й епістемологічні параметри цивілізаційного аналізу: 1) До цивілізації ще не належать безписемні архаїчні сегментарні суспільства. 2) Уже не може вивчатися як класична цивілізація сучасне західне суспільство, в якому відособились на базі власних медіа-кодів функціональні системи політики, права, економіки, науки, мистецтва, інтимних стосунків, релігії, моралі, а в тій мірі, в якій ці системи поширились у світі, - то й відповідні суспільні сектори в інших регіонах. 3) Соціальна диференціація в суспільствах «високих культур», як іменує цивілізації Н.Луман, включає поділ на центр і периферію та/або на страти як часткові соціальні системи. 4) Головними інтегруючими медіумами в цивілізаціях виступають писемність, влада, релігія, мораль. 5) Таких цивілізацій в історії людства нараховувалось від 20 до 30 (очевидно, Н.Луман спирається тут на класифікації А.Тойнбі та його послідовників).

Подібна теорія диференціації розроблялася й іншими соціологами (Т.Парсонс, Ш.Ейзенштадт). Але Н.Луман докорінно змінює її смисл, поєднуючи з теорією комунікацій. Тепер цивілізація являє собою не абстраговану структурну модель, а «живу тканину» фактів. Причому ці факти не розкидані хаотично у просторі й часі, не зібрані штучно в конгломерати для зручності аналізу «структур», а займають у системі суспільства в кожен проміжок часу своє природне місце, об'єднуються за належністю до тих чи інших смислових ліній та їх перетинів. Відстеження цих ліній, виявлення само-віднесення й іншо-віднесення у смислових системах фактів уможливлює «об'ємний» опис функціонування цивілізації.

Для історичної науки бачення суспільства як комунікативної системи має далекосяжні наслідки. Уже говорилося, що всі події в цій системі (саме в ній, а не в окресленому й абстрагованому нами часі й просторі), власне, історичні факти, є лише комунікаціями, що більше чи менше впливають на подальші комунікації й на всю систему комунікацій, а, значить, мають і вивчатися як комунікації. Але ж якщо ми визнаємо об'єктивне існування самого суспільства, а воно складається винятково з комунікацій, то ми повинні визнати абсолютну об'єктивність останніх. З іншого боку, якщо ми вважаємо індивідуальні людські свідомості системами суто суб'єктивними, а елементарні комунікації - їх «породженням», то ми повинні визнати абсолютну суб'єктивність останніх. В результаті доведені до абсолютних значень протилежні судження про «об'єктивність» чи «суб'єктивність» суспільних комунікацій взаємно анігілюються, тобто, знімаються з розгляду як логічно несумісні, і ми повинні, вслід за Н.Луманом, перейти «від міркувань про об'єкти до міркувань про розрізнення» [Луман 2004: 63].

Далі. Історія людства, або всесвітня історія, являла собою незліченну кількість розсіяних у часі й просторі комунікацій, що змінювали одні одних, маючи в певних сукупностях і послідовностях деякі смислові зв'язки, хоча їхні смисли також повсякчас доповнювались, а потім і змінювались. Звісно, основна маса цих комунікацій, що з часів появи людської мови відбувались усно, для істориків недоступні. Виняток становлять лише трансльовані через покоління (й очевидно видозмінені в процесі трансляції) фольклор, легенди, міфи, перекази тощо. Проте невеличка частина цих комунікацій з певного часу (конкретніше - з появою «цивілізацій») відбувалась письмово. А з цієї «невеличкої частини» ще мізерніша частка у вигляді письмових «залишків» та «слідів» збереглася до сьогодення. Традиційно її називають «письмовими історичними джерелами» і трактують як «відображення» реальних історичних подій, зовнішні «свідчення» про них. Але ж насправді це і є самі події, «факти» в звичному розумінні, реальні елементи соціальних систем минулого. За ними немає якоїсь шуканої справжньої реальності (психічної чи матеріальної). Вони і є самою історичною реальністю, що дійшла до нашого часу в деяких її елементах чи фрагментах. Такою ж елементарною реальністю, окремими комунікаціями чи локальними підсистемами комунікацій, що входили до загальної комунікаційної системи (соціальної системи), є всі археологічні знахідки, всі збережені культурні пам'ятки (смисли останніх у системах комунікацій різного часу могли суттєво відрізнятись). Завдання дослідника полягає в тому, щоб на основі цих елементів системи комунікацій відтворити саму соціальну систему та її еволюцію, встановивши й описавши (неминуче в редукованій формі) її смислові структури.

Слід зазначити, що питання про комунікативні системи історики піднімали й раніше. Особливо це проявилось у творчості французьких істориків Школи «Анналів», а в СРСР і пострадянській Росії - А.Я.Гуревича. Останній розробляв його й у методологічному плані. Суспільство він пропонував розглядати як «мережу різних комунікативних систем» [Гуревич 1969(І): 386]. Проте, як і французькі історики, під такими системами він розумів тільки властиві соціальним зв'язкам семіотичні системи: мови спілкування, символіку, інші знакові системи тощо. Скрупульозне дослідження методами семіотики всіх доступних джерел покликане було виявити несвідомі структури мислення та стереотипи поведінки людей певної історичної доби. «Власне, в будь-якому історичному джерелі, - писав А.Я.Гуревич - ... можна знайти втілення властивої даному суспільству духовної структури, риси суспільної психології, системи мислення, що виразилась у тих чи інших знакових системах» [Гуревич 1969(І): 417]. Це все той же метод «розпитування джерел» та примусу їх до «непрямих відповідей» і «обмовок», за якого значно зростає вага суб'єктивності історика.

Підхід до історичних документів відповідно до системної теорії Н.Лумана інший. Історик не може вважати себе інстанцією, що перебуває над (чи поза) системою суспільних комунікацій. Його комунікації, в т.ч. й про людей минулого, включені в соціальну систему й у цьому принципово не відрізняються від комунікацій людей цього минулого, які він вивчає. За умови уточнення деяких процедурних питань ми можемо говорити про особливий метод спостереження другого порядку. Його евристичний потенціал полягає в тому, що зовнішній спостерігач може в досліджуваних комунікаціях розрізнити й означити (описати) і само-віднесення, й іншо-віднесення, і саме розрізнення (код розрізнення) між ними. Помітні методологічні напрацювання в спостереженні за комунікаціями, що відбуваються в режимі інтеракції, тобто безпосереднього, зазвичай усного, спілкування, зроблені в рамках так званого «документального методу інтерпретації». Запропонований у 20-х роках ХХ ст. К.Мангаймом, він здобув розвиток в етнометодології Г.Ґарфінкела [Див.: Ґарфінкел 2005: 1-119], а сьогодні все більше застосовується в психології, політології, прикладній соціології [Бонзак 2004: 180-198]. Цей метод передбачає, що окремі висловлювання чи дії комуніканта можуть інтерпретуватися іншим комунікантом чи дослідником як «документи» - репрезентанти того чи іншого існуючого в даній спільноті поведінкового або дискурсивного паттерна (зразка, стереотипу).

Але водночас метод спостереження другого порядку дозволяє аналізувати й описувати великі динамічні соціальні системи як сучасності, так і минулого. Об'єктом спостереження дослідника можуть бути їхні самоспостереження, закріплені в самоописах, що зазвичай містяться в письмових джерелах. Ці документи є особливо цінними, позаяк «лише разом із писемністю виникає потреба в понятійно розроблюваних самоописах, у яких здійснюються спроби зафіксувати те, що обговорюється в комунікаціях, якщо в суспільстві комунікують про суспільство» [Луман 2009: 25]. Відомо, що опис є способом структурування інформації, отриманої в ході спостереження [Див.: Ушаков 2005: 102]. Оскільки і само-віднесення, й іншо-віднесення комунікацій є складовими спостереження комунікативної системи за перебігом своїх операцій, то вони можуть бути розрізнені й у її самоописах. Слід лише пам'ятати, що «самоспостереження і самоописи суспільства завжди являють собою комунікативні операції, тобто існують лише в рамках подієвого зв'язку системи» [Луман 2009: 24].

Таким чином, соціальна система минулого стає для нас «доступною» в своїх власних самоописах (історичних документах). Дослідження «подієвого зв'язку системи» вимагає перенесення центру ваги в її аналізі з даного самоопису (джерела) на кожен наступний у їх смисловій послідовності, щоб виявити чи продовження, чи еволюційну видозміну в структурі комунікативних смислів системи. Крім того, набувають особливого значення ті самоописи суспільства, передусім релігійні та владні, котрі охоплюють своїм впливом усю цивілізацію й у тій чи іншій мірі регулюють перебіг інших комунікацій. Тож якщо дослідник прагне зрозуміти історичні джерела як структурні елементи соціальних систем минулого, він має перейти на позиції спостерігача другого порядку. Адже, пише Н.Луман, «спостерігач системи, котра створює, формує свої власні структури, не може зрозуміти систему, якщо він не знає, як вона сама спостерігає» [Луман 2007(І): 347]. Спираючись на загальні луманівські підходи, можемо вивести умовний алгоритм застосування методу спостереження другого порядку, хоча в реальності операції можуть цілком суміщатися.

Перш ніж взятися за аналіз самих історичних документів, слід ознайомитися з сумою знань про дану систему комунікацій та її навколишній світ, накопичених наукою. Звісно, всі ці знання теж є чиїмись спостереженнями, зробленими з певних дослідницьких позицій, а отже, в ході дослідження у чомусь вони можуть бути перевірені, уточнені чи й спростовані. Проте вони будуть корисні нам не стільки для формування нашого попереднього знання про систему та її довкілля, скільки для подальшого з'ясування, чого вона в навколишньому світі не «бачить» й відносно чого не створює інформацію. Це, поміж іншим, показує, що застосування системної теорії покликане в жодному разі не змінити накопичене наукою знання про минуле, а лише в деяких аспектах його поглибити, можливо, частково модифікувати.

Ще однією важливою обставиною самого підходу до аналізу джерел є врахування системного структурування комунікацій навколо смислових вузлів. Наприклад, Н.Луман у своїх працях обґрунтовує ідею про наявність у цивілізаціях не просто підсистем, а відносно замкнутих часткових багатофункціональних систем, а в сучасному західному суспільстві - функціонально від-диференційованих систем. Цю концепцію цілком можна взяти за робочу гіпотезу, яка потребує емпіричної перевірки саме на базі джерелознавчих студій.

Наступним кроком мають стати виявлення масиву джерел-комунікацій (включаючи опубліковані) та їх систематизація за ознаками часової послідовності їх появи, просторової локалізації, а головне - належності до конкретних підсистем соціальної системи суспільства. Останнє досягається шляхом установлення смислових самореферентних зв'язків між повідомленнями, простеження їхніх рекурсивних послідовностей. Ці надзвичайно копіткі процедури не можуть бути завершені на ранньому етапі дослідження й потребуватимуть повторних проведень. Адже мета такої роботи - відтворення комунікаційної структури суспільства певного часу на певних теренах як одна з головних цілей дослідження. Якщо ж через специфічний характер джерел не вдається виявити зв'язок комунікацій у само-віднесенні повідомлень, то запасним ходом на попередньому етапі могло б бути встановлення смислової єдності їхньої інформації про навколишній світ (іншо-віднесень).

Власне смисловий аналіз джерел-комунікацій починається з виявлення й формулювання смислів само-віднесень комунікацій у кожній з попередньо встановлених систем та підсистем (чи хоча б послідовностей) комунікацій. Ці загальні смисли встановлюються на основі «розпізнавання повторюваностей» у формах повідомлень та самоідентифікаціях систем, як це зазвичай відбувається в самих комунікаціях. Формулювання ж їх ускладнюється через відмінності в поняттєвому апараті досліджуваних систем і сучасної системи науки. Гіршим варіантом була б «модернізація» формулювань смислів, кращим - їх відтворення у термінах даної культури з відповідним поясненням мовою науки.

Смисловий аналіз поглиблюється через «кросинг» (у термінах Н.Лумана) - перетин межі форми й перенесення спостереження дослідника з само-віднесення на іншо-віднесення комунікацій. Це дозволяє виконати з позиції зовнішнього спостерігача відразу декілька дослідницьких завдань. Виявляється й описується «бачення» комунікативною системою явищ і процесів у її навколишньому світі, відносно якого вона себе конституює. Визначається «сліпа пляма» всередині системи, яку сама вона бачити не може, а саме: розрізнення між її само-віднесеннями та іншо-віднесеннями, завдяки чому осягається її ідентичність у цілісному її сприйнятті, тобто, в єдності обох боків внутрішньої форми. Уточнюються самореферентні смисли комунікацій системи, що корегуються у зв'язку з тими чи тими іншо-віднесеннями, а також завдяки фіксації змін у структурі само-віднесень та іншо-віднесень системи простежується її смислова еволюція. Нарешті, встановлюються релевантні для неї явища в її навколишньому світі, на котрі вона реагує внутрішніми змінами.

Після цього здійснюється ще один «кросинг» - перенесення спостереження на сам навколишній світ даної системи (підсистеми чи часткової системи) джерел-комунікацій. Це робиться для того, щоб виявити ті його аспекти, яких сама система не «бачить», але які поволі змінюють її зовнішнє середовище й на наступних етапах можуть мати для неї позитивні чи негативні наслідки. Таке спостереження навколишнього світу забезпечується, з одного боку, через реферування накопичених сучасними науками, зокрема історіографією, даних про «об'єктивні» процеси в цьому навколишньому світі, а з іншого - через спостереження другого порядку за джерелами-комунікаціями в інших підсистемах, з котрих складається зовнішній світ даної підсистеми всередині всеохоплюючої системи суспільства. Останній аспект є надзвичайно важливим, позаяк уможливлює з'ясування, чого підсистема порівняно з іншими підсистемами не «бачить» у навколишньому світі, що вона ігнорує, а що сприймає інакше.

Зворотній процес кросингу відбувається, коли дослідник вивчає кожну з цих інших підсистем чи часткових систем та її навколишній світ. Тоді вже початкова підсистема джерел-комунікацій розглядається як частина внутрісистемного навколишнього світу решти підсистем. Тоді ми й досягаємо умовно одночасного, синергетичного вивчення всіх структурних одиниць всеохоплюючої системи суспільства, власне системного її вивчення як у часовому, так і в предметно-просторовому вимірі.

Таке зіставлення різних підсистем створює сприятливі умови для аналітичного заглиблення в смислові структури цивілізації з наступним виходом на серйозні теоретичні висновки. Так, воно дозволяє уточнювати внутрішні смислові структури кожної підсистеми та її відповідну поведінку на тлі навколишнього світу та інших підсистем. Стає можливим виявляти в смислових структурах різних підсистем спільне, інтегруюче, універсальне для всієї системи, тобто фундаментальне для утворення й існування цивілізації. Слід тільки зазначити, що це спільне не обов'язково передбачає консенсус. Ключовим є адекватне розуміння смислів незалежно від того, сприймаються вони в позитивному ключі чи негативному.

Також стає можливим виявляти в смислових структурах підсистем відмінне, різноспрямоване, різносмислове - те, що супроводжується недостатнім розумінням чи й непримиренними конфліктами, а на підставі цього - визначати форми структурного зчеплення та взаємного подразнення різних підсистем (часткових систем), якщо суспільство продовжує існувати, або передумови його розпаду, якщо воно гине.

Більше того, поєднання індуктивного та дедуктивного методів аналізу смислових структур в підсистемах джерел-комунікацій має виявити найбільш поширену та впливову в усій цивілізації підсистему, яка й формує домінуючу структуру очікувань, що з усіх численних варіацій у комунікаціях відбирає для подальшого продовження лише окремі з них, а значить, впливає на формування якогось універсального медіуму всіх суспільних комунікацій. Очевидно, що такою домінуючою підсистемою не може виступати влада, у якої відносно обмежені сфери впливу, а також господарство, яке в аграрних суспільствах має локальний (натуральний) характер. Такою максимально широкою, інтегруючою підсистемою цілком логічно виступає система релігійних комунікацій. Саме вона найбільше здатна регулювати і цілі підсистеми, і повсякденні, навіть міжособистісні, комунікації, іншими словами - служити основою універсального смислового медіуму цивілізації - моралі. Тоді у нас починає вимальовуватись ієрархічне структурування підсистем суспільства та суспільних регулятивів.

Ця впливовість релігійних комунікацій зумовлена тим, що в основі їх лежать авторитетні тексти, зазвичай релігійні. Як відзначає В.Мак-Ніл, у давнину лише невелика й особливо привілейована верства духовенства досконало знала авторитетні тексти, а в дійсності ніхто не жив згідно з тими моральними приписами, що містились у цих текстах. Однак сам факт їх існування й уклінність перед ними з боку особливо освічених людей говорить про те, що «ці тексти могли визначати й визначали мінімальний рівень масових уявлень і сподівань серед решти значно численнішого й строкатого населення, котре і являло, взяте в цілому, носія даної цивілізації. Місцеві селянські фольклорні звичаї, моральні принципи купців, солдатів і багатьох інших професійних підгруп значно розходились із тим, що приписували авторитетні письмові джерела. Однак усі погоджувались із ними на словах (а іноді й не тільки на словах) і приймали певні правила та ритуали» [Мак-Нил 1993: 20-21].