Проблеми методології цивілізаційного аналізу історичного процесу

Іншими виявились умови еволюції християнства та його взаємодії з державою в Західній Європі. Поділ наприкінці ІV ст. єдиної Римської імперії на Східну (з центром у Константинополі) та Західну (з центром у Римі), а затим і падіння останньої в V ст. під ударами різних племен германських варварів, котрі утворили свої окремі королівства, призвели до того, що Церква взагалі залишилась тут єдиною загальнорегіональною (вселенською, або католицькою) інституцією. Крім того, що Церкві ще належало християнізувати ці войовничі племена переможців-язичників, перед нею постали щонайменше дві важкорозв'язні проблеми, пов'язані з ієрархічністю будови нової цивілізації, що почала формуватися. Перша з них стосувалася конкуренції між Папою Римським і Патріархом Константинопольським за намісництво Христа в єдиній Церкві Христовій. Її ускладнював чинник верховенства над Патріархом з боку імператора, що міг претендувати й на світську владну гегемонію в західній частині Європи. Друга торкалася вже вищості церковної чи світської влади в країнах Заходу: наявність багатьох світських центрів влади та лише одного релігійного унеможливлювали їх єднання за зразком візантійської «симфонії», а з верховенством влади Папи рідко який правитель міг погодитись.

Перша проблема втратила свою гостроту, коли Церква остаточно розділилась на Католицьку й Православну (1054 р.). А друга вилилась у різні види взаємного поборювання між Папським престолом і королівською владою, що тривало протягом багатьох століть. І хоча воно періодично змінювалось тими чи тими компромісами, проте послабляло обидві влади, що, врешті-решт, завадило формуванню консолідованого владно-релігійного центру в Західній цивілізації, а отже, в комунікативному просторі Заходу залишало місце для збереження старих і формування нових смислових ліній комунікацій, котрі далеко не завжди регулювалися релігійною комунікативною системою з її кодом розрізнення - праведне/гріховне. Тож Католицькій Церкві доводилось виявляти неабияку гнучкість у пристосуванні до строкатих у політичному, етнічному, культурному, соціальному, господарському відношенні, і притому змінюваних, умов своєї діяльності.

Важливі наслідки мало прийняття концепції filioque (лат. «і Сина»), яка полягала в заміні формули Символу Віри, що Дух Святий «від Отця походить» на формулу «від Отця і Сина походить». Остаточне затвердження цієї концепції в ХІ ст. стало чи не головним поштовхом до Великого розколу 1054 р. Для Православної Церкви неприйнятним був уже сам факт «корегування» Символу Віри. Адже ще ІІІ Вселенський собор суворо заборонив на майбутнє вносити в нього будь-які зміни [Рудаков 2000: 74]. Крім того, православні богослови вбачали і вбачають у filioque руйнування містичної єдності й рівноцінності трьох іпостасей Св. Трійці, зневаження Св. Духу за рахунок вивищення Сина, а в результаті - заперечення монархії (єдиноначальності) Отця як первообразу для небесної й земної ієрархії.

Тимчасом для західноєвропейської культури, що значною мірою успадкувала грецькі раціоналістичні та римські правові традиції, було природним з'ясування не проясненого в Символі Віри й ранньохристиянському богослов'ї питання про відношення між лицями Триєдиного Бога, особливо між другим і третім. Наслідком же прийняття filioque стало критиковане православними богословами «заземлення» діяльності Католицької Церкви, намагання регулювати відносини в суспільстві, впливати на суспільну мораль, політико-правові та економічні процеси. Логіка ж такого «втручання» Церкви в людські справи випливала з того, що Святий Дух походив від Сина Божого - Ісуса Христа, тобто Боголюдини, в час його перебування серед людей і, ймовірно, передавався апостолам. До цього додавалося таке тлумачення слів Ісуса апостолові Петрові, що начебто саме на його віросповіданні Він створить Християнську Церкву : «ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, - і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі, а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі» [Мт. 16:18-19]. Оскільки ж Св. Петро став першим Римським Папою, то робився висновок, що його особливу святість успадкували всі його наступники на папському престолі, а з їх святості випливали і їхня першість у Християнській Церкві, і їхня особлива відповідальність за християнізацію всього життя в земному граді, і їхнє право ініціювати чи й прямо вносити зміни у віровчення, обрядовість, канонічне право, Церковну організацію тощо.

Тож саме Папа поставав Намісником Христа на землі. Крім filioque в католицькому віровченні з'явилися такі відмінні від православних догмати як вчення про чистилище (місце між раєм та пеклом, у якому душі грішників очищуються); про індульгенції (відпущення тимчасових покарань за вже прощені Богом у таїнстві примирення людські гріхи); про непорочне зачаття Діви Марії (народження без гріха Матері Божої); а в ХІХ ст. - про непомильність віровчительства Папи з питань віри й моралі. Відмінності в обрядовості різко вирізняли клір серед мирян: обов'язкова безшлюбність усього духовенства; неможливість для священика залишати духовний стан; причастя священства Тілом і Кров'ю Христа, тоді як мирян - лише Тілом (причому при євхаристії вживався прісний хліб, а не квасний, як у православних); заборона розірвання шлюбу для мирян та ін.

Різнобічне вивищення кліру над усіма мирянами, включаючи й дворянство, перешкоджало втручанню останнього в церковні справи й руйнувало спроби королів чи імператорів підпорядкувати собі Церкву й стати одновладними Намісниками Христа на землі. Навіть силове захоплення ними Риму і «полонення» Пап не могло дати їм легітимного Намісництва, позаяк вони не проходили процедуру постригу в чернецтво й не брали на себе всіх його канонічних обов'язків. Натомість сама Церква вміло перетворювала королівську владу та її збройну силу на своє знаряддя, робила її своїм захисником і в цих межах навіть освячувала її. Французький історик Ж.Ле Гофф пише: «Королівській владі відводилась роль «світської руки», що виконує накази духовного класу, робить брудну роботу, пов'язану з насиллям, з пролиттям крові, - всім тим, від чого церква умивала руки. <…> Та якщо король відхилявся від цієї програми й припиняв підкорятися, церква швидко нагадувала йому про його нікчемність, позбавляючи його владу так бажаного священного характеру» [Ле Гофф 1992: 254]. Знаходилися й компромісні рішення, як от у питанні спільної інвеститури (ХІІ ст.) - поставлення на посаду єпископа, коли той від Папи отримував регалії духовної влади, а від короля - світської в своєму землеволодінні.

Проте в усіх випадках, незалежно від співвідношення могутності обох влад , відбувався єдиний процес християнізації суспільного життя, становлення й еволюції християнської Західної цивілізації. Державна влада сприяла йому, насильно навертаючи язичників у християнство. Скеровувана з єдиного центру - Риму - релігійна система комунікацій охоплювала всі куточки колишньої імперії й виходила за її межі. Провідником цих комунікацій на місцях було передусім духовенство, осередками їх поширення були храми, а їхня смислова єдність забезпечувалась схвалюваними Церквою письмовими текстами теологічного й літургійного характеру. Святе Письмо було занадто складним, багатим на смисли і сповненим тайни, а тому практикувалося лише його коментування та спрощене трактування, максимально наближене до повсякденного життя мирян. «Спроститись, щоб завоювати серця», - таким був вибір «християнської еліти» [Ле Гофф 1992: 109]. Але спрощення й конкретизація смислів сакральних текстів були рівнозначні додаванню нових смислових відтінків, які в Святому Письмі не відображені [Гуревич 1990: 380].

Це вже були спроби самої Церкви власноруч регламентувати суспільне й особисте життя через релігійну комунікацію та формування відповідного універсального медіуму моралі. В іншо-віднесенні комунікацій середньовіччя космос сприймався як гармонійно впорядкований небесними силами, а всі явища людського світу - як морально споріднені та підпорядковані єдиному регулятивному принципу. Дослідивши численні середньовічні тексти, А.Я.Гуревич підсумував: «Оскільки регулятивний принцип середньовічного світу - бог, мислимий як найвище благо й досконалість, то світ і всі його частини дістають моральне забарвлення. У середньовічній «моделі світу» немає етично нейтральних сил і речей: усі вони співвіднесені з космічним конфліктом добра і зла та втягнуті у всесвітню історію спасіння. Тому час і простір мають сакральний характер; невід'ємна ознака права - його моральна добротність; праця мислиться або як покарання за первородний гріх, або як засіб спасіння душі; не менш ясно пов'язане з моральністю й володіння багатством - воно може таїти погибель, а може стати джерелом добрих справ» [Гуревич 1984: 262].

Моральні установки, які впроваджувала релігійна система комунікацій відносно різних аспектів життя індивідів, не охоплювали, однак, увесь моральний медіум їхнього спілкування. Не менш важливими були установки тих асоціацій, до яких вони належали. Ці асоціації - світські й церковні, сільські й міські, шкільні й професійні - називалися universitas. Universitas - середньовічне латинське слово зі значенням «корпорація», або «тіло». Воно виступало узагальнюючою категорією середньовічної колективності в усіх її формах - від людства до окремих його груп - і моделювалося згідно з канонічною інтерпретацією Церкви як общини християн на чолі Ісусом Христом. У цій, уже відомій нам, органіцистській інтерпретації кожному створеному Богом «тілу» властиві святість, внутрішня неподільність та ієрархічна будова [Барг 1987: 135-137]. Інакше кажучи, воно являє собою у певних параметрах замкнуту систему комунікацій на кшталт сегментарної спільноти. Частина цих спільнот мала доцивілізаційне походження (селянські громади), частина утворилась у процесі розвитку цивілізації (міські комуни, гільдії, цехи, братства, університети, школи тощо). Вони й визначали для своїх членів стандарти поведінки, обов'язковий прояв необхідних якостей, котрі в цілому узгоджувалися з моральним установками релігії, але виходили за їхні межі, могли їм чимось і суперечити. Головне ж полягало в тому, що індивід сприймався і мав поводити себе тільки як представник своєї групи. Інакше йому, як «єретикові», загрожувало excommunicatio (лат. «відлучення», «виключення зі зв'язків»), тобто, розірвання з ним усіх соціальних комунікацій. Така оцінка індивіда була подібною до практикованих у цивілізаціях Сходу [Гуревич 1984: 274, 281]. Тож у конкретних життєвих ситуаціях думка свого universitas була для індивіда важливішою, ніж думка представника Церкви.

Утім, християнська комунікація, передусім письмова, відносно успішно формувала категоріальний апарат західноєвропейської культури й привчала віруючих дивитись на світ через призму поширюваних нею понять, у т.ч. взятих із Святого Письма. Вона прагнула наповнити власними смислами і норми римського права, і категорії античної філософії, і стилі мистецтва, і форми суспільного устрою в Європі, що виникали з поєднання комунікацій доволі різного походження. А наповнюючи власними смислами, вона їх так чи інакше сакралізувала. Прикладом може слугувати формування в ІХ-Х ст. концепції трьох станів у європейському суспільстві. За своїм походженням це були переважно військова верхівка германців-завойовників, підкорене нею селянство з числа місцевого населення чи прийшлих германців та саме католицьке духовенство, що підкреслено відрізняло себе від перших і других, хоча й походило з їх середовища.

На думку вчених, ця концепція моделювалася за зразком Св. Трійці, а в її основу було покладене вже відзначене вчення Псевдо-Діонісія про тріадичну ієрархію. Спочатку в тріаду включали ченців, священників і мирян-виробників, але вже з кінця ІХ ст. трьома складниками єдиного суспільства називали тих, «хто молиться» (духовенство), «хто воює» (дворянство) та «хто працює» (переважно селянство) [Гуревич 1990: 27-30]. Така «встановлена Богом» тріадична система вказувала на символічну єдність усього суспільства та взаємодоповнюваність трьох станів і сакралізувала статус кожного з них. Вона, звісно, найвище ставила саме духовенство, але тепер воно здобуло моральні підстави виступати третейським суддею й захищати третій стан від надмірного його гноблення другим станом (феодалами). Троїста схема успішно прижилася в європейській культурі, хоча з часом до третього стану стали зараховувати лише міських жителів (ремісників, торгівців) та вільних селян, тоді як кріпосних селян окремим станом не вважали, хіба що інколи називали їх «четвертим станом».

Комунікації Католицької Церкви глибоко відбилися на характері Західної цивілізації з перших століть її існування, проте далеко не повністю його визначали. Їй не вдалося впровадити в повсякденне життя маси людей євангельський ідеал моральності, заснований, зокрема, на аскетизмі земного життя. Він, як уже зазначалося, дійсно виявився недосяжним орієнтиром. У перші століття розвитку даної цивілізації Церква докладала чимало зусиль до суспільного засудження лихварства й «ганебного проценту» (часом може розпоряджатися лише Бог), сміху (Ісус у Своєму земному житті жодного разу не сміявся), інтересу до лічби (тільки Бог знає точне число істот і предметів), інтересу до тілесності, обжерливості тощо. Та ці комунікації мали тимчасовий успіх - доти, доки дуже слабким було виробництво, а більшість людей жила в умовах надзвичайної бідності. Для більш глибокої перебудови всіх суспільних комунікацій у Церкви не було можливостей. Адже доводилось завойовувати уми й серця людей у протиборстві з загальним комплексом язичництва, яке до подібних «засуджуваних явищ» ставилось нейтрально, якщо не позитивно. До того ж, християнські сакральні тексти не передбачали впровадження докладної регламентації життя людини й так чи так визнавали примат її свободи вибору.

Тому Церкві доводилося примирятися з пануванням у комунікаціях колишніх воїнів-германців цінностей особистої відваги й мужності, що «винагороджувалися» здобутим у результаті завоювань престижним багатством, та цінностей заснованих на договорі особистих зв'язків між вождем (королем) та його дружинниками, що тепер утворювали аристократичну верхівку західного суспільства. Названі цінності були укорінені в традиціях германців і закріплені в їхніх героїчних епосах, піснях, легендах. Для регулювання цих міжособистісних стосунків застосовувалося германське звичаєве право та запозичувалися норми римського права. Можна, хоч і з деякими застереженнями, погодитись із Л. фон Мізесом, який писав, що «Католицька церква змогла зберегти свої позиції тільки потураючи поведінці мирян, котрі відкрито ігнорували більшу частину, якщо не всі принципи Євангелій» [Мизес 2001: 40]. Релігійні ж християнські комунікації пристосовувались до цих фактичних відносин, частково корегували їх, освячували як «боговстановлені» й у такий спосіб вводили в християнське цивілізаційне коло.

Таким же чином формувався й універсальний стиль комунікацій у Західній цивілізації. Він селегувався релігійними структурами очікувань, але відображав стилі комунікацій у германців. У результаті середньовічна цивілізація, хоч і була побудована ієрархічно, як і цивілізації Сходу, проте за стилем суттєво від них відрізнялась. Тут не тільки не злилися воєдино релігійний і владний центри комунікацій, а й сам владний центр тривалий час був розосередженим і мав ознаки поліцентричності. Йому були властиві: 1. Договірний характер васально-сеньйоральних відносин при взаємних зобов'язаннях сеньйора і васала (васал був договірним слугою сеньйора, в т.ч. й короля, причому міг укладати договори одночасно з різними сеньйорами). 2. Багатоцентровість системи владарювання (кожен дворянин-феодал самостійно здійснював усю повноту влади в своєму феоді). 3. Становий характер монархії (державна влада фактично належала всьому станові дворянства, а король був лише «першим серед рівних»). 4. Поява з певного часу парламентів як органів станового представництва від дворянства та духовенства (значно пізніше - і «третього стану») при здійсненні державної влади. Таким чином, щонайменше представники вищих станів не тільки не контролювалися жорстко державою, а й влада правителя значною мірою від них залежала.

Схожою була ситуація й у сфері економічних відносин [Барг 1991(І): 80]. Тут головними особливостями комунікацій були: 1. Договірний характер васально-ленних відносин при взаємних, в т.ч. матеріальних, власницьких зобов'язаннях сеньйора і васала (умовна приватна власність, що надавалася васалові за його службу, могла переходити в практично безумовну приватну власність при порушенні сеньйором його зобов'язань або після успадкування її нащадками васала) [Див.: Элиас 2001 (ІІ): 66-67]. 2. Переважання майнової (земельної) залежності селян-кріпаків від феодалів над їхньою особистісною залежністю (створювалися передумови для договірних відносин між ними). Таким чином, і в економічній сфері тут фактично не було підстав для виникнення патримоніальної держави східного типу. Державність у Західній Європі від початку формувалася на договірних засадах, з урахуванням інтересів тієї чи іншої кількості людей.

Але устрій Західної цивілізації середньовіччя не вичерпувався ієрархізованим і структурованим феодальним аграрним суспільством. У певній автономії від феодальної державної структури існували й розвивались міста як окремі комунікативні спільноти. Вони багато в чому нагадували античні поліси й фактично були їхніми цивілізаційними спадкоємцями. Це були центри ремесла й торгівлі, хоча частина городян займалася землеробством. Їхнє населення складалося головним чином із вільних людей, що об'єднувалися в ті чи ті universitas, котрі, як і міста в цілому (комуни), жили за власними, колективно прийнятими статутами. «Міське повітря робить людину вільною», - говорили про себе городяни. За сприятливих зовнішніх умов міста могли стати рушіями трансформації європейського суспільства. А в умовах традиційного середньовічного суспільства, заснованого на веденні натурального господарства, вони являли собою окремі комунікативні спільноти, що жили за рахунок експлуатації навколишньої сільської округи. В такому вигляді «міське середньовічне суспільство не мало перед собою історичного майбутнього» [Ле Гофф 1992: 276].

В цілому ж поділ європейського суспільства на стани та різноманітні міські universitas зі своєю внутрішньою ієрархією та власними моральними кодексами, так чи інакше підпорядкованими загальносуспільному християнському медіуму моралі, дозволяє нам розглядати його системну диференціацію як стратифікаційну. Але стратифікація була своєрідною: більше горизонтальною, аніж вертикальною (передусім у міських universitas), більше людською, професійною, аніж божественною чи космічною, а крім того, принципово допускався перехід індивідів з однієї групи до іншої - чого варте було одне формування складу католицького духовенства (безшлюбного!) лише з вихідців із інших станів. Внутрішня інтегрованість цього суспільства була скоріше позірною. За своїм світоглядом і світовідчуттям воно було зорієнтоване не на замикання всередині себе, а на активне освоєння зовнішнього світу. Тим більше, що й християнська комунікація постійно нагадувала Божу заповідь першим людям: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодівайте нею» [1 М. 1:28].

Поступово, але все інтенсивніше освоювалось навколишнє природне середовище. Для розвитку господарства природно-кліматичні умови Західної Європи були сприятливими: півострівне розташування неподалік від теплої течії Гольфстріму, відносно тепла й коротка зима та тривале літо, оптимальна кількість атмосферних опадів, достатньо родючі ґрунти. Це, з одного боку, спонукало активно розвивати аграрне виробництво, а з іншого, - робило його досить ефективним. Тож нововведення в аграрному виробництві на зламі І - ІІ тис. н.е. - перехід до трипілля та багатопілля, широке застосування органічних добрив завдяки розвиткові тваринництва, використання залізного плуга, водяного млина тощо - збільшували врожайність і створювали деякий надлишок сільськогосподарської продукції. Зростала чисельність населення, збільшувалось багатство панівних верств. Розвиток же торгівлі сільськогосподарською продукцією в містах призводив до зростання самих міст, міського ремісництва й торгівлі. Як наслідок, розширювалася грошова економіка з її універсальними властивостями.

Вже пізніше, в добу Пізнього середньовіччя (ХІV-ХV ст.), ряд винаходів помітно змінив вектор техніко-технологічного розвитку даної цивілізації. Так, поява механічного годинника сприяла раціоналізації ремісничого виробництва на основі врахування (і скорочення!) часу, необхідного для здійснення тих чи інших виробничих операцій, впровадженню спеціалізації й кооперування праці, виникненню на цій базі мануфактур і зростанню мануфактурного товарного виробництва. Поява пороху здійснила революцію в військовій справі та військово-промисловому виробництві. Поява компасу призвела до такої ж революції в мореплаванні, одним із наслідків якої стали Великі географічні відкриття, що з часом забезпечили притік із Америки золота, яке послужило первинному накопиченню капіталу в європейських країнах. Нарешті, поява книгодрукування створила принципово новий засіб поширення комунікацій і сприяла системній трансформації всього західного суспільства. Дуже показово, що й механічний годинник, і порох, і компас, і книгодрукування в більш ранні часи з'явились у Китаї, але революційних змін у виробництві та інших сферах суспільного життя в Китайській цивілізації вони не спричинили. На Заході ж вони викликали такі зміни, оскільки в певний час вписалися в більш глибокі суспільні перетворення.

Свої наслідки мала й зовнішня експансія Західного світу. Католицька Церква була занепокоєна, з одного боку, пануванням арабів-мусульман на Піренейському півострові й у Палестині та їх наступом на Візантію, а з іншого - постійними міжусобними війнами в самій Європі й періодичним ослабленням свого впливу на суспільно-політичні процеси. В ХІ-ХІІІ ст. вона виступила ініціатором хрестових походів за «визволення Гроба Господнього» в Єрусалимі, які мали консолідувати європейське суспільство під проводом Церкви. Походи (їх було вісім) кінцевої мети не досягли, але їх результатом стало усвідомлення європейцями цінностей земного життя й діяльності, причому в контексті якраз «служіння Господу», а також безпосереднє знайомство західних європейців з іншими культурами - православною та мусульманською, що підштовхнуло процеси оцінки й переоцінки самої культури Заходу. Крім того, за два століття налагодилась інтенсивна торгівля італійських міст-республік зі Сходом, а на Захід прийшло багато збережених творів античних авторів, в т.ч. завдяки перекладам арабською мовою.

Все це дало життя визначальному в європейській історії культурно-історичному процесові, який отримав назву Відродження, себто відродження передусім античних гуманістичних традицій, поваги до людини та її шанування. Першим кроком тут стало так зване «Відродження ХІІ ст.». Новим тенденціям у будові середньовічних комунікацій вдалу назву дав Ж. Ле Гофф: «З небес на землю» [Ле Гофф 1991]. При прямому потуранні з боку Церкви у ХІІ-ХІІІ ст. темами публічних комунікацій стали питання рахунку й розрахунку (з інтересу до підрахунку гріхів і покарань народилась ідея чистилища), позичкового проценту, створення університетів та вивчення в них наук, картографії й астрономії, кулінарії, догляду за тілом, куртуазної любові тощо. Згодом ці та багато інших подібних тем визначили обличчя Відродження ХІV-ХVІ ст.ст. Слід лише зауважити, що ці комунікації здобули розвиток не на античному, а на християнському ґрунті, в конкретних умовах Європи, де розпочинався процес структурних цивілізаційних змін. Художники, скульптори, поети, письменники, музиканти, науковці почали виявляти підвищений інтерес до людини, її земного повсякденного життя, її прагнень та уподобань.

У системі середньовічних комунікацій відбулася знаменна подія: зміна самої позиції спостереження за людиною. Раніше це була позиція Євангельського вчення. Звичайна людина вважалася апріорі грішною й гідною зневаги, а зображувати й шанувати можна було тільки особливу людину - «святого». Тепер же точка спостереження змінюється. Це вже позиція спостереження самої людини за собою й своїм зовнішнім світом, до якого входять і Бог, і Євангельське вчення. Тоді її земні помисли й дії, так чи інакше внутрішньо узгоджені з її вірою, постають як прославлення Творця, як осягнення Божого промислу щодо неї. Залишаючись християнином, індивід уже зосереджує увагу на своєму земному бутті. Як відзначав М.А.Барг, «замість так характерної для ортодоксії християнства постійної турботи віруючого про світ вічний, потойбічний у світобаченні гуманістів на першому плані опинилось ні з чим не порівнянне прагнення людини до земної, прижиттєвої й посмертної слави. І як наслідок, замість смиренного очікування смертної години - заклик до діяльного протистояння смерті» [Барг 1987: 230-231]. Одним із яскравих проявів зростання уваги до земного життя стало швидке поширення в середовищі аристократії комунікацій, пов'язаних із вихованням чемності й увічливості у взаєминах, «хороших манер» у повсякденній поведінці - за столом, у відпочивальні, на людях, тобто всього того, що Н.Еліас назвав «процесом цивілізації» [Див.: Элиас 2001 (І): 109-300]. Згодом, особливо з розвитком книгодрукування, ці стандарти переймалися жителями міст, а сьогодні характеризують поведінку кожної «культурної людини».

Відродження створювало інтелектуальні й загальнокультурні передумови для формування від-диференційованих функціональних систем комунікацій, що узгоджувалися з релігійними й моральними комунікаціями, але ними вже не регулювалися. Суспільно-політичні (й економічні) передумови формувалися в умовах становлення в Європі політичних режимів абсолютистського типу, що спиралися на міста.

Західноєвропейські міста зростали насамперед завдяки розвиткові торгівлі й міського ремесла (з часом - мануфактурного товарного виробництва). Отже, для свого подальшого розвитку й навіть збереження власного існування вони потребували зовнішньої безпеки (насамперед захисту від сваволі місцевих і сусідніх великих феодалів-землевласників) та розширення ринків для вільного просування вироблених у містах товарів, чому також перешкоджали міжфеодальні кордони, митниці тощо, які встановлювали вздовж своїх володінь все ті ж феодали-землевласники. Такий захист і вільний ринок могла забезпечити лише дуже сильна королівська влада.

Зі свого боку, сама королівська влада прагнула до самостійності й подолання фактичної залежності від васалів-дворян (тих же феодалів), що складали її військову й адміністративну силу, але все частіше поводили себе відповідно до своїх власних інтересів. Вона потребувала створення власних збройних сил, адміністративної, судової й фіскальної системи, для чого їй були необхідні нові й стабільні джерела фінансування. Таким джерелом могли стати міста, що швидко багатіли, міське виробництво й торгівля, але лише за умови забезпечення їхнього подальшого розвитку та дотримання державною владою певної міри в оподаткуванні, щоб цей розвиток і збагачення міст продовжувались.

Своєрідний компроміс королівської влади та міст уможливив виникнення в ХV-ХVІ ст. у європейських країнах абсолютної монархії - необмеженої централізованої державної влади короля. Вольності (і сваволя) дворян-феодалів були обмежені, міжфеодальні кордони знищені, що сприяло виникненню національних ринків, центральні державні інституції зміцнені. Зацікавлена в подальшому зростанні фінансових надходжень абсолютна монархія вже сама сприяла розвиткові виробництва (в т.ч. мануфактурного) й підприємництва, встановлюючи прийнятні для міст загальносуспільні «правила гри». У своїй «Осені Середньовіччя» голландський історик Й.Гейзинга назвав цей час «князівсько-міським періодом Середньовіччя», коли панівними чинниками в державному й суспільному життя стають «торгівельна могутність бюргерства й оперта на неї грошова могутність державця» [Хёйзинга 1995: 65].

Щоправда, абсолютизм не відштовхнув і аристократію, зберігши її привілеї й особливий статус при дворі. Граючи ж на суперечностях між привілейованим дворянством і економічно потужним бюргерством, королівська влада могла управляти всіма суспільними процесами [Элиас 2001 (ІІ): 180-210]. Таке «змішування» соціальних форм різного змісту й походження ламало традиційну архітектуру середньовічного суспільства. Розчищалось поле для поступової від-диференціації й автономної еволюції систем політики, економіки, виробництва, науки, права. Оскільки старі етичні норми втрачали свій вплив, влада на всьому континенті задіяла детально розроблену систему римського права. Як писав один з ідеологів лібералізму А. де Токвіль, «скрізь на руїнах старих вольностей середньовічної Європи міцно постала необмежена влада монархів, і римське право, що ґрунтувалося на рабстві, якнайліпше відповідало їхнім потребам» [Токвіль 2000: 194]. Влада і право виходили з-під впливу попереднього універсального медіуму комунікацій.

За нових умов, коли «полем діяльності» для тих чи інших груп ставала вся країна, поступово розмивались межі колишніх universitas. Прагнення до успіху в своїй діяльності спрямовувало професійний інтерес до якоїсь конкретної суспільної сфери. А вже в її межах випрацьовувались певні смисли та стилі суспільних комунікацій. Так, формування й функціонування абсолютистських політичних режимів, що вже не спиралися на систему особистих зв'язків усередині дворянства, потребувало розвитку особливого мистецтва політики, яку в складно організованому суспільстві мали проводити і монарх і його уповноважені представники. Знаменним явищем у цій галузі стала поява в ХVІ ст. трактату флорентійського політичного діяча й письменника Н.Макіавеллі «Державець». Автор заперечував зв'язок релігійної моралі й політики та чи не першим сформулював загальний смисл політичної діяльності, що ліг в основу соціальної системи політики: «Про дії всіх людей, а особливо державців, які непідсудні, роблять висновки за їхніми результатами, через це державці намагаються зберегти владу і одержати перемогу. Які б засоби для цього не застосовувались, їх завжди вважатимуть за потрібні та схвалять» [Макиавелли 2002: 101].

Набуття державою суверенітету, передусім незалежності від церкви, як і від-диференціація інших функціональних систем, звісно, були б неможливими, якби одночасно не відбувалося змін у сфері релігії, що в усіх традиційних цивілізаціях була їх внутрішньою скріпою й через мораль регулювала все суспільне життя. Перші спроби реформування Католицької Церкви мали місце в ХV ст., але найрішучіший крок зробив у 1517 р. німецький священик Мартін Лютер, який виступав із 95 тезами проти продажу індульгенцій, що став поширеною практикою Церкви. Він заперечував здатність Церкви впливати на долю душі людини після смерті й заявляв, що людина може виправдати себе перед Богом лише своєю особистою вірою, і Церква тут не може бути посередником. Він переклав Біблію німецькою мовою й надрукував її масовим тиражем, щоб кожна людина могла звіряти свої дії зі Святим Письмом. Після спроби Церкви відлучити Лютера з протестом проти її дій виступили німецькі князі, через що новий рух отримав назву протестантизму. Суть учення Лютера (лютеранства): дії людини виправдані, якщо продиктовані її беззавітною вірою в Бога. Це означало, що людина сама може визначати свій життєвий шлях згідно з вірою. «Зовнішнє» регулювання суспільної моралі Церквою втрачало свій вплив.

Наступним, ще радикальнішим кроком у Реформації став кальвінізм - учення женевського архієпископа Жана Кальвіна. Суть кальвінізму закладена в ідеї абсолютного передвизначення кінцевої долі людини - ідеї, що в V ст. вже висувалася Августином, але Церквою не була підтримана: Бог визначив своє рішення щодо даної людини на Страшному Суді ще до її народження, і вона вже нічого не змінить, що б для цього не робила, як не змінить нічого й Церква. За логікою, це повинно було б підірвати всяку життєву й суспільну активність людини. Вийшло ж якраз навпаки. Протестанти-кальвіністи почали демонструвати надзвичайно високу трудову й підприємницьку активність, прагнучи до постійного успіху в земному житті. Вони обмежували власне споживання, а всі доходи вкладали в нове виробництво.

Саме діяльність протестантів заклала духовні, а значною мірою - й ментальні, основи європейського капіталізму. Чому? Віруюча людина над усе хоче знати свою кінцеву долю, якщо вона вже визначена, а тому в усьому, що з нею відбувається, шукає докази своєї обраності для спасіння на Страшному Суді. Вона вірить, що праведність та безгрішність її життя, успіхи в її діяльності, до якої, очевидно, й призначив її Бог, самі по собі слугують доказами її обраності. Це й стимулювало підприємливість, трудову активність протестантів. Якщо протестант досягав успіху, то й у його очах, і в очах оточуючих він поставав Божим обранцем. При цьому успіх не міг бути одноразовим, мав бути постійним і щоденним, а тому, заробивши будь-який гріш, він укладав його в нове виробництво. Це надзвичайно раціоналізувало життя й діяльність віруючого. М.Вебер, котрий спеціально досліджував вплив протестантської аскези на європейське суспільство ХVІ ст., писав: «Один із конститутивних компонентів сучасного капіталістичного духу, і не лише його, а всієї сучасної культури - раціональна життєва поведінка на основі ідеї професійного покликання - виник (і наша праця присвячена доведенню цього) із духу християнської аскези» [Вебер 2002: 174].

Це відкривало шляхи для самостійного становлення від-диференційованих комунікативних систем навколо їхніх власних смислокодів. Християнська мораль відтепер пропонувала їм етичні орієнтири для самооцінки, але не встановлювала обов'язкові правила і сам зміст їх функціонування. Це стосувалось і політики, і науки, і мистецтва, а передусім - економіки. Так, комунікації між протестантами фактично уможливили самостійне становлення життєво важливої для ринкової економіки кредитно-банківської системи. Протестанти легко й довірливо позичали один одному гроші для налагодження нового виробництва, оскільки воно та його результати призначалися не для задоволення споживацьких потреб позичальника, а для богоугодної справи - досягнення життєвого успіху таким же протестантом.

Таким чином, уже в ХVІ ст. практично сформувалися матеріально-технічні, політичні, економічні, а головне - духовні передумови для того, щоб у Західній цивілізації раніше контрольовані релігією й мораллю окремі медіуми суспільних комунікацій почали перетворюватися на самореферентні автопоетичні соціальні системи в межах усього західноєвропейського суспільства. Необхідно було лише, щоб відповідні комунікації вийшли за межі інтеракцій - безпосереднього, зазвичай усного, спілкування всередині universitas - і зв'язали в єдині системи численні комунікації певної спрямованості, розкидані у просторі й часі.

І такі умови створило книгодрукування. Воно з'явилось у Європі після винайдення в ХV ст. Й.Гутенбергом друкарського станка. Друкарство замінило працю численних переписувачів книг, різко здешевило останні та неймовірно збільшило їх тиражі. Уже до кінця ХV ст. вони сягали багатьох мільйонів примірників. У ХVІ ст. обсяг книгодрукування зріс у 20 разів, а в ХVІІ та ХVІІІ ст. збільшувався ще у 5-6 разів [Шоню 2005: 320]. При цьому дуже показово, що левову частку видань складали біблійні тексти, що видавалися протестантами. Сам протестантизм завдячує своєму швидкому поширенню саме книгодрукуванню. Одних Біблій у перекладі на народні мови в період зміцнення протестантизму було видано 500 млн. [Назарчук 2006: 79, 87]. Великими тиражами видавала книги й Католицька Церква.

Меншими за обсягом, але вагомими для того часу тиражами в кілька сотень чи тисяч примірників видавалися книги з проблем науки, філософії, політики, права, економіки тощо, а ще більше - твори художньої літератури. Вони формували інформаційне поле в певних галузях, смисли та стандарти (стилі) поведінки читачів, їхню культуру. На відміну від Китаю, де книгодрукування було державною справою, в Європі воно розвивалось на комерційній основі, а тому орієнтувалось на потреби самих споживачів інформації. В результаті, як пише В.Мак-Ніл, замість одного, більш чи менш єдиного корпусу авторитетних текстів, що визначали сенс людського життя, виникла безліч книжкових традицій, кожна з яких не приділяла уваги традиціям, що з нею суперничали. «Юристи, лікарі, теологи, математики, вчені, письменники та інші фахівці виробляли свої власні погляди на життя, і їх все менше й менше турбувало питання про те, наскільки їхня професійна діяльність відповідає якомусь загальному розумінню світу» [Мак-Нил 1993: 22].

Вільне ж під'єднання все нових комунікацій «зацікавлених» осіб оберталося формуванням окремих соціальних систем та «конденсацією» їхніх смислокодів: «влада» - в політиці, «законність» - у праві, «гроші/власність» - в економіці, «істина» - в науці, «прекрасне» - в мистецтві, «любов» - в інтимних стосунках. Щоправда, системи виробництва, виховання (освіти), медицини, сконцентровані на змінах навколишнього світу комунікацій (природи, свідомості та здоров'я людини) окремих смислокодів не отримали. Надзвичайно велике значення мало видання масових газет, що почали випускатися ще в ХV ст. й оперативно інформували про поточні події в різних куточках країни та Європи, про ціни на товари, новинки техніки й виробництва тощо. Книговидання і преса самі стали прибутковим бізнесом.

Завдяки книгодрукуванню, котре уможливило горизонтальні смислові комунікації в суспільстві, на Заході впродовж ХVІ-ХІХ ст. відбулася трансформація стратифікаційної форми системної диференціації у функціональну. У функціональні системи комунікацій втягувались усі групи населення, так що на Заході незабаром уже не залишилось автономних сегментарних суспільств. Аристократія, що становила в стратифікованому середньовічному суспільстві панівну владно-економічну верхівку, вже після утворення абсолютних монархій вивільнилась від виконання традиційних військових функцій, а для її власності виникли загрози з боку економічного класу буржуазії, а потім і держави. Вона ще довго боролась за збереження свого привілейованого статусу, поки не була позбавлена його внаслідок революцій ХVІІ-ХІХ ст., котрі затвердили демократичні форми здійснення влади. Водночас велика частина дворянства сама почала активно включатися в комунікації функціональних систем, що формувалися, й завдяки своїм перевагам у багатстві та освіті нерідко займала в них лідируючі позиції.

А в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, де основи суспільства закладалися головним чином переселенцями-пуританами з Англії, практично від самого початку формувалося функціонально диференційоване суспільство. Це з часом дозволило США зайняти провідні позиції у світі, де панують звичні для них функціональні системи.

Становлення від-диференційованих функціональних систем на Заході, передусім їхніх стилів, вже достатньо описане в науковій літературі, головним чином з позицій зовнішнього спостереження. Тому докладно зупинятись на ньому не будемо. Відзначимо лише загальні його параметри. У політиці внаслідок революцій або ж допущення хоча б частини соціальних груп до управління державою поступово затвердились демократичні принципи політичного устрою: виборність влади; розмежування влади між трьома гілками (виконавчою, законодавчою, судовою); широке (у ХХ ст. - загальне) виборче право; конкуренція політичних партій як виразників інтересів різних соціальних груп; утвердження, врешті-решт, громадянського суспільства, спроможного розв'язувати суспільні проблеми без участі держави, на основі тільки взаємин самих індивідів чи їх об'єднань. Одночасно здобула власний розвиток правова система як сукупність правових норм, інститутів і галузей права. У Західній цивілізації вона поділялась на два типи: романогерманський, у якому основними джерелами права є законодавчі акти, та англосаксонський, де поряд із такими актами є джерелами судові прецеденти. Вершиною правотворення стало ухвалення Конституцій, що врегульовують функціонування й самої влади.

В економіці еволюція проявилась у законодавчому затвердженні приватної власності, розвитку ринку та банківської системи, у створенні акціонерного капіталу (ХХ ст.), поглибленні конкурентної боротьби, домінуванні найманої праці особисто вільних працівників. Основними економічними «класами» стали підприємці, наймані робітники та численний середній клас. Впливовими соціальними групами були також службовці, в т.ч. державні, дрібні підприємці, особи вільних професій, менеджери, залишки селянства та ін.

У сфері виробництва прискорений розвиток виробничих технологій вилився у створення спочатку різного роду станків, що замінювали ручну працю, й мануфактур, що поєднували спеціалізацію й кооперування праці, а потім - в утвердження великого машинного виробництва, технічний та організаційний рівень якого постійно зростав.

Відбувався раніше вже нами описаний інтенсивний розвиток науки, сконцентрованої на пошуку істини. Доречно тільки зауважити, що пошук істини наука успадкувала від релігії, щоправда, через ряд етапів. На кожному з них істину бачили по-різному. В культурі середньовіччя: істину знає тільки Бог, церква може наблизитися до неї; у культурі Відродження: істинною є думка кожного; у протестантизмі: істинним є лише те, у що вірую; нарешті, в новоєвропейській науці: істинним є те, що може бути доведено.

Таким же чином формувалися й решта функціональних систем. Від-диференційовані функціональні системи вже достатньо викристалізувались у ХІХ ст. Практично в усіх них поряд із системами інтеракцій діяли впливові системи організацій. Це, між іншим, означало, що стара християнська морально навантажена понятійність із її кодом розрізнення «повага/неповага», «добре/зле» була непридатна для опису спрямованої в невідоме майбутнє еволюції самореферентних функціональних систем. На противагу їй відносно кожної функціональної сфери утвердилися особливі семантики. В їх числі Н.Луман називає теорію політичних домагань з боку територіальної держави, теорію винятково індивідуально-обґрунтовуваних, вільних від зобов'язань суб'єктивних прав, теорії любові як пристрасті, прагнення економічної вигоди та нічим не обмежуваної наукової цікавості [Луман 2009: 89]. Подібні теорії слугували самоописами відповідних функціональних систем, отримували філософське забарвлення і з ХVІІІ ст. набували все більшої популярності. У ХІХ ст. навколо них формувалися вже наукові підсистеми відповідних систем комунікацій. Спостереження другого порядку за цими науковими комунікаціями та іншими самоописами, здійснюваними, зокрема, організаціями, якраз і дозволяє різнобічно досліджувати еволюцію західного суспільства останніх двох століть, взаємодію в ньому окремих функціональних систем, розширення їх до рівня світових.

Перехід до нової форми системної диференціації породив щонайменше дві фундаментальні проблеми смислового характеру. Одна з них стосувалася того, що тепер було практично неможливо несуперечливо подати (описати) чи навіть уявити суспільство як цілісність, як певну смислову єдність. При інших формах системної диференціації це забезпечувалось наявністю чіткої ієрархії та багатофункціонального центру, єдиною космогонічною чи релігійною картиною світу. У суспільстві ж, побудованому на «гетеро-архічній» основі, такий центр чи єдина ієрархія зникали. Друга, ще важливіша проблема була пов'язана з утратою індивідом колишньої позірної соціальної ідентичності, яку надавала йому належність до багатофункціональних сегментарних спільнот, де відбувалися майже всі його комунікації - общин, universitas тощо. Зі зникненням останніх і переходом до функціональних соціальних систем він не міг у всій своїй індивідуальності (individuo - «неподільний») ідентифікуватися з жодною з них. Ці системи абсолютно байдужі до кожного конкретного індивіда, він полишений на самого себе й тепер уже явно залишається поза соціальними системами. Ліберал А. де Токвіль по-своєму бідкався, що люди, «вже не пов'язані одні з одними ні кастами, ні станами, ні корпораціями, ні родинами, надто схильні турбуватися тільки про свої особисті інтереси й, завше зайняті лише собою, погрузають у вузькому індивідуалізмі, який приглушує будь-яку людську чесноту» [Токвіль 2000: 9]. З цієї причини російський соціолог О.О.Зінов'єв назвав людину Заходу «надлюдиною», тобто людиною, що вже позбулась багатьох якостей людей традиційної культури [Зиновьев 1995: 355].

Отже, з утвердженням диференціації західного суспільства на функціональні системи потрібна була якась нова семантика для означення нового стану суспільства й нового статусу особистості. Вона мала закласти основи структур смислових очікувань у суспільних комунікаціях, чим у традиційних цивілізаціях займалася головно релігія. Але в секуляризованому суспільстві це вже не могла бути релігія. Її місце зайняла ідеологія. Вона формувалася на базі філософського осмислення дійсності й поширювалася в суспільстві як комунікація, зокрема, через систему виховання (при підтримці влади), масову літературу, пресу тощо. Тож для свого успіху повинна була відповідати рівню культури масових споживачів інформації, логічно обґрунтовувати й історично виправдовувати становище індивіда, вселяти в нього віру в своє майбутнє, а головне - формувати відчуття єдності суспільства на ґрунті солідарності індивідів, їх патріотизму та особистої відповідальності за майбутнє країни.

Оскільки усвідомлення того, що суспільство еволюціонує саме у формі функціональної диференціації прийшло значно пізніше, лише у ХХ ст., то семантику філософсько-ідеологічних систем, що формувалися в ХVІІ-ХІХ ст., Н.Луман називає «перехідною», або «перехоплюючою». У ній принципово нові суспільні явища інтерпретувалися на основі семантичних категорій попередніх епох з іншими формами системної диференціації суспільства. І хоча сьогодні ця семантика у вигляді великих теорій (метанаративів) переживає кризу й потребує корекції, для свого часу це були діючі самоописи суспільства, що визначали й відображали його культуру, а тому дозволяють нам проводити спостереження другого порядку за цим суспільством.

Найвпливовішою з філософсько-ідеологічних систем на Заході була (і залишається) ліберальна (від лат. liberalis - вільний). Це теж ціла система комунікацій, яка постійно еволюціонувала відповідно до видозмін у системі суспільства. П.Манан інтелектуальну історію лібералізму розглядає, наприклад, порівнюючи праці з політичної філософії таких авторів як Н.Макіавеллі, Т.Гобс, Дж.Лок, Ш.Л.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, Б.Констан, Ф.Гізо, А. де Токвіль [Манан 2005]. Ліберальні погляди на людину та її життя в суспільстві ґрунтується, перш за все, на ідеях свободи особистості та суспільного договору. Ідея свободи індивіда є визначальною для лібералізму. Коріниться ж вона в політичній культурі ще Античної цивілізації та християнській концепції свободи вибору. Лібералізм же виводить свою ідею свободи людини - чи як творіння Божого, чи як творіння природного, але завжди трансцендентального «неподільного» суб'єкта - з її невід'ємних природних прав, які, власне, і роблять її вільною.

Англійський філософ ХVІІ ст. Дж.Лок, котрий вважається засновником лібералізму, стверджував, що фундаментальними природними правами особистості, котрі забезпечують її свободу, є три взаємопов'язані права: право на свободу (право вільно мислити, діяти тощо); право на життя (право самостійно розпоряджатися своїм життям, тілом, здоров'ям); право на власність (право мати незалежні більше ні від кого засоби до існування). При цьому в ліберальній (західній) інтерпретації свобода завжди розумілася насамперед як «свобода для» (для самореалізації особистості, реалізації її власних інтересів тощо), тоді як, наприклад, у культурі Євразійської цивілізації свобода здебільшого тлумачилася як «свобода від» (від зовнішнього контролю, диктату державної влади тощо).

Логічно поставало запитання: якщо люди за своєю природою є вільними особистостями з цілою низкою природних прав і не повинні терпіти насильства над собою, то як же вони організовуються в суспільство, як виникають влада, держава, закони, що хоч там як, а таки регулюють і контролюють дії людей? Новоєвропейська філософія джерелом влади й самої суспільної організації проголошувала суспільний договір між людьми. Але й це не була власна ідея лібералізму. Ще на зламі ХVІ-ХVІІ ст. іспанський католицький філософ Ф.Суарес відстоював ідеї про походження державної влади з суспільного договору між самими віруючими та про народний суверенітет. За ліберальною концепцією, з метою задоволення індивідуальних інтересів та забезпечення прав і свобод кожного, люди начебто укладають між собою договір про те, що вони передають своє природне право керувати собою одній особі чи декільком (багатьом), на деякий час чи назавжди, на певних умовах чи безумовно. Свідомо ж позбавивши себе цього права, вони спільно зобов'язуються тепер підкорятися тому, кому вони це право передали. Саме з ідеї суспільного договору випливають і законослухняність самих громадян європейських країн, і наявність в останніх різних форм правління.

Уже в ХVІІ ст. виникли три різні концепції суспільного договору. 1. Т.Гобса: люди, що в природному стані вели війну всіх проти всіх, для самозбереження передали повністю й назавжди право управління собою одній особі (концепція договірного походження абсолютної монархії). 2. Дж.Лока: людей у природному стані характеризувала рівність, відтак, щоб зберегти рівність із особою, котрій вони передали право керувати собою, люди обмежили її у використанні цього права, встановивши закони й для неї (концепція договірного походження конституційної монархії). 3. Б.Спінози: людей у природному стані характеризують наявність розуму, здатність оцінювати й переоцінювати свої інтереси та зміст влади, відтак вони передають право керувати собою одній особі чи групі осіб лише на деякий час, періодично повертаючи його й передаючи іншим (концепція договірного походження демократичної республіки). Ідеї забезпечення максимальної свободи особистості та розбудови справедливого процвітаючого суспільства лягли в основу просвітницького проекту ідеального суспільного устрою.

Та якщо лібералізм лише недооцінював процеси диференціації суспільства на функціональні системи, то дві інші ідеологічні течії з «перехоплюючою» семантикою їх не просто ігнорували, а й свідомо чи несвідомо протидіяли їм у своїх комунікаціях. Це націоналізм і соціалізм (марксизм). Перший із них, пропагуючи ідеали абсолютного верховенства інтересів нації, протиставляючи одні нації іншим, спирався на семантику сегментарного суспільства. Ця форма системної диференціації не тільки панувала в первісному суспільстві, а й мала прояви в самій Західній цивілізації у вигляді династичних, а потім і національних держав. Власне, націоналізм апелював до реальних комунікативних спільнот - націй. Вони, доречно сказати, формувалися теж завдяки поширенню книгодрукування та преси національними мовами і згуртовувалися як «уявлені спільноти» [Андерсон 2001: 57-68]. Інша річ, що націоналізм у своїх крайніх, тоталітарних формах (нацизм) відверто руйнував сучасні форми соціальної організації й відкидав суспільство до часів варварства й дикості, вдаючись до знищення «чужих» народів.