Проблеми методології цивілізаційного аналізу історичного процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО АНАЛІЗУ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

В.Г. Космина

Запоріжжя

2011

ББК T 3(0) в 611

УДК 930.85.001.8:94 (100)

К 713

Рецензенти:

Доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії і теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України В.А. Брехуненко

Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка В.В. Ставнюк

Доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри глобальних і регіональних систем Дипломатичної академії України при МЗС України С.О. Шергін

Рекомендовано до друку Вченою радою

Запорізького національного університету, протокол № 5 від28 січня 2011 р.

Космина В.Г.

К 713 Проблеми методології цивілізаційного аналізу історичного процесу [монографія] / В.Г. Космина. - Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2011. - 310 с.

ISBN 978-966-599-332-2

У цивілізаційному дослідженні всесвітньої історії однією з головних проблем є труднощі зі «стикуванням» теорії цивілізацій та методології історії. У монографії аналізуються методологічний потенціал для історичної науки «класичних» теорій цивілізацій М.Данилевського, О.Шпенґлера, А.Тойнбі та методологічні утруднення самої історичної науки з виявленням когерентності історичного процесу. Пропонується новий методологічний підхід до встановлення внутрішньої зв'язності історичних фактів та системного дослідження історії цивілізацій, можливість якого випливає з системно-комунікативної теорії німецького соціолога Н.Лумана. Викладено загальні схеми системного аналізу історичної еволюції локальних цивілізацій сучасності на основі вказаної методології.

Для фахівців - істориків, соціологів, культурологів, політологів, філософів, а також студентів і широкого кола читачів.

© В. Г. Космина, 2011

ISBN 978-966-599-332-2 © Запорізький національний університет, 2011

Пам'яті моїх батьків присвячую

цивілізація данилевський тойнбі історичний

Зміст

Передмова

Глава 1. Методологічні проблеми цивілізаційного дослідження всесвітньої історії у «великих теоріях цивілізацій» ХІХ-ХХ століття

1.1 Теорія культурно-історичних типів М.Я.Данилевського з погляду методології історії

1.2 Історичний метод О.Шпенґлера й питання його застосування в історичній науці

1.3 Суперечності методології цивілізаційного аналізу всесвітньої історії в дослідженнях А.Тойнбі

Глава 2. Дослідження когерентності історичного процесу як загальнометодологічна проблема історичної науки ХІХ-ХХ століття

2.1 Напрями концептуального осмислення зв'язності історичного процесу та його труднощі

2.2 Проблемність історичного факту

2.3 Суб'єкт-об'єктна дихотомія історичного джерела і взаємопов'язаність процесів в історії

Глава 3. Методологія цивілізаційного аналізу історичного процесу в контексті становлення постнекласичної парадигми в історичній науці

3.1 Комунікативна теорія суспільства Н.Лумана та її методологічний потенціал у дослідженні історії

3.2 Історичний факт та історичне джерело в цивілізаційному аналізі історії

3.3 Особливості застосування системної теорії Н.Лумана в дослідженні історії цивілізацій

Глава 4. Структурні схеми системного аналізу історичної еволюції локальних цивілізацій сучасності

4.1 Індійська цивілізація

4.2 Китайська цивілізація

4.3 Західна цивілізація

4.4 Латиноамериканська цивілізація

4.5 Євразійська цивілізація. Росія й Україна

Післямова

Список використаних джерел та літератури

Передмова

На розвитку історичної науки в Україні, Росії та інших пострадянських країнах на зламі ХХ-ХХІ століть серйозно відбивався весь попередній досвід формування відповідних професійних спільнот істориків. Відомий американський історик і філософ науки Т.Кун у своїй книзі «Структура наукових революцій» відзначав, що спільними для членів тієї чи іншої наукової спільноти є професійні навички та досвід, єдине знання «правил гри» чи еквівалентної основи для точних наукових рішень. Зазвичай ці дослідники отримували схожу освіту, в процесі навчання засвоювали одну й ту ж навчальну літературу та діставали одні й ті ж уроки [Кун 2003: 250, 262]. Особливо це проявлялося в методологічній підготовці вчених.

Методологія історії - система принципів, прийомів та процедур формування й використання методів історичного пізнання, а також вчення про цю систему [Історична… 2002: 243]. Без певної методології наука існувати не може. Різнопланове опрацювання методологічних проблем історії розпочалося в Європі ще в другій половині ХІХ ст. - в час становлення науки як соціального інституту. Його самовідтворення через підготовку фахівців в університетах змушувало до осмислення методологічних засад історії як окремої дисципліни, що відокремилась від природознавства [Див.: Антипов 1987: 23-24]. З одного боку, в методології закріплювалась позитивістська за загальним смислом парадигма, що орієнтувалась на відкриття та опис суто «об'єктивних» історичних даних, а з іншого - набула розвитку парадигма, представлена передусім неокантіанством, котра основну увагу звернула на суб'єктивне (людське) начало в історії. Розвиток і конкуренція цих основних напрямків значною мірою й визначили еволюцію методології історії в ХХ ст.

Однак вітчизняна історіографія накопичила тут суперечливий досвід. Радянська історична наука, в т.ч. в Україні, була методологічно «відлучена» владою від магістрального шляху розвитку світової історіографії. В СРСР панівний комуністичний режим допускав існування лише однієї методологічної парадигми - марксистської («марксистсько-ленінської»). Взагалі марксистський підхід до вивчення світової історії багато в чому кореспондував з позитивістським, позаяк робив акцент на її «об'єктивному» висвітленні. Щоправда, висхідною для історії він визначив не політику, а сферу матеріального виробництва. Важливим надбанням марксизму була спроба системного аналізу історії, хоча системи поставали в редукованому вигляді - як суспільно-економічні формації. У цих рамках могли знайти (і знаходили) застосування чимало методів природничих наук, з поправкою на соціальну природу об'єкта дослідження.

Але «марксизм-ленінізм» зробив ставку не на методологію власне пошуку «об'єктивних» законів історичної еволюції людства, як це спочатку передбачалося в позитивістській історіографії, а радше на методику використання в історичній науці низки вже «готових» законів, сформульованих ним же у царині філософії (діалектичного та історичного матеріалізму). В усякому разі на долю теорії і методології історії, за «розвиток» яких у 1950-1960-х роках рішуче взялися ідеологи КПРС, випадала апологетика і «конкретизація» марксистської теорії зміни суспільно-економічних формацій, зведена в сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)» до знаменитої «п'ятичленки». У передмові до 1-го тому 10-томної «Всесвітньої історії» прямо заявлялося: «В основі єдиного закономірного історичного процесу лежить послідовна зміна суспільно-економічних формацій, первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, що становлять головні шляхи поступального руху людства, історичні ступені його шляху до вищої комуністичної формації, першою фазою якої є соціалізм» [Всемирная… 1955: 9].

Подання проголошеної комуністами їхньої політичної мети як мети і смислу всього всесвітньо-історичного процесу було яскравим прикладом підпорядкування історичної науки в країні партійній ідеології. Х.Арендт свого часу зазначала, що слово «ідеологія» буквально означає «ідео-логіку», або логіку ідеї, а відтак ідеології претендують на пізнання історичного процесу «виходячи тільки з внутрішньої логіки відповідних своїх ідей» [Арендт 2006: 608-609]. В історіографії Нового часу сформувалась так звана «партійність», коли жоден політичний рух не обходився без «своєї» ідеологізованої історії: вігської, консервативної, лейбористської, марксистської, ревізіоністської тощо, а власне бачення реальності прагнув нав'язати всьому суспільству. Як зауважують російські вчені І.М.Савєльєва і А.В.Полєтаєв, укоріненість ідеологічних схем в історичних дослідженнях зовсім не виключає належності останніх до наукового знання. Але стосовно багатьох історичних праць ідеологія в деякому сенсі «первинна», а наука - «вторинна». Тому «скільки б фактів класової боротьби не навів кваліфікований історик, в основі класового підходу лежить ідеологічна формула» [Савельева 2003: 266].

Інша справа, що в СРСР не просто визнавався принцип партійності, котрий, за В.І.Леніним, зобов'язує «при всякій оцінці події прямо і відкрито ставати на точку зору певної соціальної групи» [Ленін 1969: 390], а допускався і нав'язувався всім радянським історикам тільки один вид партійності - комуністичної, котра, мовляв, «поєднує в собі справжню науковість, постійну об'єктивність, непримиренне ставлення до ідейних супротивників, самовіддане служіння робітничому класові, усім трудящим» [Санцевич 1984: 29]. Фактично це означало служіння панівному режимові. При цьому істориків застерігали: «Усяке применшення комуністичної партійності в сучасних умовах об'єктивно служить посиленню буржуазної партійності, що часто маскується під обгортку «безпартійності»» [Иванов 1985: 67]. А проти ідейної неупередженості і позакласовості методологічних підходів, як проявів «хибної» класової ідеології буржуазії, належало вести «безкомпромісну боротьбу» [Котов 1982: 48-49].

Із праць радянських авторів випливало, що сам «методологічний базис історичної науки» утворюють комуністична партійність та принцип «марксистського історизму» [Могильницкий 1989: 89]. Взагалі принцип історизму, що вимагає розглядати суспільні явища в розвитку і зв'язку з конкретно-історичною обстановкою, став надбанням науки ще до К.Маркса [Трёльч 1994: 15]. Та радянська методологія історії підпорядкувала його цілком певній теорії - формаційній [Див.: Барг 1984: 17; Котов 1982: 45, та ін.]. А вже з цієї теорії, що постулювала детермінованість історичного процесу, випливали й уявлення про закони історії людства. Ці закони за ступенем універсальності чи узагальнення поділяли: на загальносоціологічні, що проявляються на всіх етапах історії людства (наприклад, закони зміни формацій, відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, залежності суспільної свідомості від суспільного буття тощо); закони, що діють лише в межах певних формацій (закон класової боротьби в антагоністичних суспільствах); нарешті, закони, властиві лише окремим формаціям (закон виробництва й привласнення додаткової вартості як основний закон розвитку, поглиблення суперечностей і неминучої загибелі капіталізму, або закон планомірного, пропорційного розвитку в умовах соціалізму) [Мельник 1977: 44; Жуков 1980: 64]. Із 1960-х років відбувалась «модернізація сталінських ідей, їхнє очищення від особливо одіозних формулювань» [Афанасьев 1996: 162], але, як і раніше, в центрі уваги історичної науки мала залишатись «сфера дії специфічних історичних закономірностей» [История… 1964: 338], підпорядкованих соціологічним законам істмату.

Нерідко й предмет історичної науки пропонували звести до пошуку цих законів, а саму її трактувати як «науку про закономірності і зміну суспільно-економічних формацій» [Див.: Алексеева 2003: 92]. Але тут історія ризикувала втратити свою ідентичність, позаяк перебирала на себе предмет «марксистської соціології». Тому з 1960-х років тривала дискусія стосовно наявності, поряд із соціологічними законами, ще й окремих історичних законів, вивчення яких і мало б бути предметом власне історичної науки, відмінної від соціології. Пропозиції відмовитись від їх пошуку, створивши натомість «соціологію історії» як окрему теоретичну галузь, значної підтримки не здобули [Дьяков 1974: 61-62]. Одні автори наполягали, що історичні закони існують і вони є законами «історичних ситуацій» [Кертман 1971: 66]. Інші бачили їх дію на рівні особливого (в просторовому чи часовому вимірі), але в межах загального, тобто формації [Барг 1984: 184]. Треті визначали їх як закони-тенденції [Мельник 1977: 43; Санцевич 1984: 53], вказували на їхній імовірнісний характер [Могильницкий 1989: 43]. А найпоширенішою була думка, що історичні закони лише розкривають механізм дії в певних конкретно-історичних умовах законів соціологічних і підпорядковані останнім [Жуков 1980: 68]. Однак, відзначав академік І.Д.Ковальченко, ніхто так і не спромігся виявити і конкретно охарактеризувати жодного специфічно «історичного» закону [Ковальченко 2003: 63]. Сам же він закликав вести мову про «закони суспільного розвитку різного ступеня загальності» [Ковальченко 2003: 66]. Як наслідок, радянські історики так і не змогли в тісних рамках формаційної парадигми ясно сформулювати предмет своєї науки.

Трохи іншою була ситуація в трактуванні методів історичного дослідження. У цій царині нерідко з'являлися праці, в яких дослідницькі методи розкривалися з недогматичних позицій. Серед їх авторів слід у першу чергу назвати медієвістів М.А.Барга і А.Я.Гуревича та відомого фахівця з аграрної історії дореволюційної Росії І.Д.Ковальченка [Див.: Космина 2005]. Працю останнього «Методи історичного дослідження» називають «вершинною» в радянській історико-методологічній думці [Могильницкий 2003: 128; див. також: Милов 1996]. Але й тут ішлося лише про ті з методів, що перебували в «колі» формаційної теорії або ж їй не суперечили. Це деякі загальнонаукові методи (історичний, логічний, класифікації) та похідні від них власне історичні (порівняльно-історичний, історико-генетичний, історико-типологічний, ретроспективний, історико-системний, синхронний, діахронний, періодизації, актуалізації тощо) або міждисциплінарні (статистичний, математичний, конкретно-соціологічний тощо). Їх застосування часто й пояснювалося цією теорією. Водночас психологічний, культурно-історичний, етнологічний та інші поширені в західній історіографії методи заперечувалися як «немарксистські», «однобокі» тощо [Дорошенко 1987: 60-61]. А метод соціальної психології, хоча формально і визнавався, трактувався в формаційному дусі [Жуков 1980: 204; Лурия 1971: 36]. Інколи вчені навіть визначені Л.С.Виготським п'ять ступенів формування понять у дитини розглядали як аналогію п'яти формацій в історії людства [Поршнев 1971: 29-35]. Також заявлялося, що й історичний факт «набуває наукового значення тоді, коли він оцінюється з позицій учення про формації, коли виявляється його місце в процесі розвитку і зміни формацій, а це місце, в свою чергу, визначається його класовою природою» [Иванов 1985: 164].

Утім, як не дивно, наявність численних праць з методології історії, написаних в руслі формаційної парадигми, хоч і надала історичним дослідженням певної ідеологічної спрямованості, проте не забезпечила справді наукового формаційного аналізу всесвітньо-історичного процесу. І не є випадковим факт, що його засвідчує російський історіограф Г.Д.Алексєєва: «Історики-марксисти не створили жодного фундаментального дослідження, заснованого на вивченні якоїсь конкретної формації, що дозволило б перевірити істинність теорії, потенційні можливості, закладені в цій концепції <...>. Через відсутність подібного роду досліджень суперечки про формації виливалися в схоластичні дебати, в тлумачення цитат» [Алексеева 2003: С.77]. В чому тут справа?

Про саму формаційну теорію йтиметься пізніше. А зараз варто звернути увагу на одну суттєву деталь, що має відношення до історичного дослідження. Методологи історії, відзначаючи системну організацію суспільства і зводячи останню до суспільно-економічної формації, вказували на «функціональний зв'язок чотирьох основних елементів структури суспільства в цілому: продуктивні сили -- виробничі відносини -- політична надбудова -- форми суспільної свідомості» [Косолапов 1977: 86]. Тут визнавався зв'язок суспільного буття і суспільної свідомості, в більш загальному плані - матерії і свідомості. А ось дослідити цей зв'язок засобами історичної чи будь-якої іншої науки виявлялося неможливим, оскільки, за твердженням самих радянських філософів, «співвідношення матерії та свідомості - проблема, що виходить за рамки компетенції окремих конкретних наук, це проблема філософська» [Келле 1981: 30]. Тому й виходило, що «струнка» формаційна теорія у вигляді «п'ятичленки» могла поставати по-своєму переконливою на рівні філософії та ідеології («ідеологіки»), але не могла бути реалізованою в усій своїй повноті в конкретній практиці історичних досліджень.

Падіння комуністичного режиму та розпад СРСР не тільки показали фактичну хибність «п'ятичленки» як універсальної теорії історичного процесу, а й висвітили той факт, що без цієї зовнішньої теоретичної «скріпи» пострадянська історіографія не має власного методологічного інструментарію для цілісного аналізу всесвітньої історії, хоч би й у формаційному ключі. В Україні, як і в інших пострадянських країнах, історики вітчизняної історії у пошуках «твердого ґрунту» звернулись «до минулих зразків історичної творчості» [Зашкільняк 1999: 193], головним чином ХІХ - початку ХХ ст. Але для осягнення всього всесвітньо-історичного процесу подібних моделей «національних історій» було замало, особливо з урахуванням світових реалій ХХ-ХХІ ст.

У пошуках нових орієнтирів увага багатьох істориків і філософів була скерована на теорії цивілізацій. «Класичні» теорії цивілізацій (М.Я.Данилевського, О.Шпенґлера, А.Дж.Тойнбі та інших авторів) справили значний вплив на розвиток соціально-гуманітарних наук на Заході. Категорія «цивілізація» приваблювала тим, що інтегрувала в собі всі аспекти життя суспільства як соціокультурної спільноти. Вона була ширшою за змістом, аніж категорія «формація», і її застосування обіцяло всебічний аналіз суспільного життя з акцентуванням уваги на людині - носієві культури і цивілізації. М.А.Барг писав, що, на відміну від категорії «формація», котра абсолютизує роль в історії виробничо-економічної сфери, категорія «цивілізація» в парадигмальному відношенні здатна забезпечити «насправді глобальне бачення історії суспільства, що включає як об'єктивний, так і суб'єктивний її аспект», вона орієнтує дослідника на «пізнання минулого через усі форми об'єктивації суб'єкта історії», а тому «вперше відкриває можливість побудови власне історичної методології» [Барг 1991(ІІ): 32-33].

«Цивілізаційний підхід» до історії зайняв чільне місце в підручниках з філософії історії й культурології, в теоретичних розділах підручників і монографій з історії та ряду соціально-політичних дисциплін, де він зазвичай протиставлявся «формаційному підходові». У великій кількості видавалися перекладені твори зарубіжних авторів та праці вчених України, Росії, Молдови, Білорусі, присвячені історії конкретних цивілізацій чи порівняльній історії цивілізацій.

Однак перехід від формаційної до цивілізаційної парадигми виявився в методологічному плані справою доволі непростою. Уже в 1990-ті роки у філософії історії цілком оформилися два способи інтерпретації всесвітньої історії - як однолінійного (тобто односпрямованого, лінійно-стадіального) розвитку світу та як полілінійного (різноспрямованого) розвитку локальних цивілізацій, а також здійснювалися спроби поєднати обидва варіанти. Перший варіант, наприклад, у концепті «світових цивілізацій» як «етапів в історії людства» занадто вже нагадував формаційну схему. Так, Ю.В.Яковець прямо називає поняття світової цивілізації спорідненим з категорією суспільно-економічної формації. Він тільки дещо оновлює структуру останньої, ставлячи людину (родину) в її основину, на якій далі послідовно зростають інші «поверхи» суспільної будови - технологічний спосіб виробництва, економічний спосіб виробництва, соціально-політичний лад, суспільна свідомість (духовний світ). Близький до формаційної схеми і перелік світових цивілізацій: стародавні (неолітична, ранньорабовласницька, антична), феодально-капіталістичні (ранньофеодальна, пізньофеодальна, індустріальна), прогнозована постіндустріальна [Яковец 1995: 58-60, 88].

Другий варіант представлений передусім працями, де цивілізації, в дусі «класичних» теорій, подані як окремі й самодостатні феномени [Див., наприклад: Моисеева 2000; Мосионжник 2005], або ж працями, присвяченими історії окремих цивілізацій [Горєлов 2005; Джеджора 1999; Орлова 1998; Российская… 2003 та ін.]. Тут, однак, всесвітня історія так чи інакше поставала як дискретний процес. Запобігти такому її баченню покликані були твори українських дослідників Ю.В.Павленка, С.Б.Кримського, Ю.М.Пахомова, у яких вона трактувалася як полілінійно-стадіальний (поліваріантно-стадіальний) процес. Так, у монографії Ю.В.Павленка «Історія світової цивілізації» локальні цивілізації в історії об'єднані в три послідовні генерації з поступовою всесвітньою інтеграцією й чітко вираженою тенденцією до створення глобальної надцивілізації сучасності [Павленко 2004]. Впродовж останніх кількох років колективом українських вчених видана 3-томна (в 4-х книгах) фундаментальна праця «Цивілізаційна структура сучасного світу» [Цивилизационная… 2006-2008].

Водночас у пострадянській історіософії й історіографії зберігає певні позиції й формаційний підхід до історії. Частина вчених дотримується тієї точки зору, що цивілізаційний підхід, розроблений у західних теоріях локальних цивілізацій, є недостатнім для багатомірного аналізу історичного процесу, а тому має бути доповнений формаційним, котрий дозволяє виявити «логіку саморозвитку матеріальних сторін соціального буття». Як їх поєднати? С.І.Семенов порівнює лінійно-формаційну модель розвитку з багатошаровим тістечком, де один пласт-формація послідовно нашаровується на інший і зчіплюється з ним соціально-економічними зв'язками. Якщо уявити, що цей історичний «пиріг» поставлений вертикально, а роль зчіпного «крему» в ньому відіграє духовно-емоційний, людський фактор, то ми отримаємо цивілізаційну модель суспільства з інтегрованим у неї формаційним підходом [Современная… 2000(І): 76]. Пропонувалися й інші способи взаємодоповнення двох підходів, або ж поєднання різних позицій спостереження за суспільством на засадах «методологічного плюралізму» [Ковальченко 1995].

В результаті вільного пошуку способів цивілізаційного дослідження всесвітньої історії була створена велика за обсягами наукова література. Та це проявлялося головним чином на рівні філософського (історіософського) осмислення чи опису історії, навіть якщо авторами праць були фахові історики [Див.: Костяев 2008]. А безпосередньо в історичних дослідженнях, що проводяться за методологічними канонами історичної науки, цивілізаційний підхід практично не знайшов застосування. Російський академік Ю.О. Поляков відзначає, що, як правило, «автори обмежуються лише декларуванням своєї прихильності до цього принципу та численними повтореннями терміну стосовно різних конкретних історичних явищ та подій» [Поляков 2003: 4]. Примітно, що на представницькій міжнародній науковій конференції «Теорії і методи історичної науки: крок у ХХІ ст.» (Москва, 2008 р.) не більше двох її учасників (з близько 200) присвятили виступи проблемам цивілізаційної історії [Теории… 2008]. Чому так сталося?

Причина, цілком очевидно, - в недостатній розробленості методології цивілізаційного аналізу історії. При швидкому зростанні кількості різних «теорій», «концепцій» і «гіпотез» не сформувалось і якесь загальноприйняте визначення категорії «цивілізація», яке могло б стати відправним пунктом для формування в науковому співтоваристві істориків цивілізаційної парадигми. Крім того, є істотні труднощі з поєднанням «всеохоплюючого» цивілізаційного підходу і традиційної методології історії, котра націлює на оперування конкретними фактами як відносно самодостатніми величинами, а відтак уможливлює їхнє довільне зв'язування між собою на підставі найрізноманітніших філософських теорій. Як пише С.І.Семенов, «цивілізаційний метод є, строго кажучи, не «історичним», а історико-філософським поглядом. Він прагне подолати природну переривчастість ходу історії на окремі події і факти та осмислити буття людини і суспільства в цілому» [Современная… 2000(І): 73]. Виходить, що в історичній науці статус цивілізаційних теорій не відрізняється від статусу формаційної: вони «живуть» за власною логікою і перебувають над практикою власне історичних досліджень, пов'язаною з вивченням історичних фактів і джерел.

У зв'язку з цим перед істориком-дослідником виникає низка проблем методологічного характеру. Частину їх з усією відвертістю описав російський вчений-цивілізаційник І.Г.Яковенко: «Цивілізація - нова, практично не опрацьована категорія. Об'єкт дослідження важко зображуваний, не має “наочного тіла”, розподіляється в сферах ідеального і реального, в свідомості, в предметному тілі культури <...>. З різнорідних досліджень формується деяке уявлення про окремі культури (локальні цивілізації), взяті в їх специфіці, та про народи - носії цих культур. Проте ці уявлення величезною мірою виявляються результатом інтуїції та здорового глузду. Ні про цілісну теорію, ні про завершений метод компаративістського дослідження говорити не доводиться <...>. Науковий апарат не має стандартизованих процедур дослідження й верифікації. Є вглядування в матеріал та інсайтна побудова деяких схем і моделей, котрі обґрунтовуються автором <...>. Відсутність опрацьованої методології веде до підвищення ролі особистісного фактора дослідника. Вільний, позбавлений необхідної строгості, характер побудов зближує цивілізаційні дослідження з художньою творчістю. В результаті розмиваються критерії науковості» [Яковенко 2000: 107-108].

До цього сьогодні додалася ще й та обставина, що по всім «великим теоріям» («метанаративам») дошкульного удару завдав постмодернізм [Див.: Румянцева 2002: 7-30]. І у вітчизняній, і в світовій історіографії заговорили про кризу історичної науки, зокрема, про втрату нею інтегруючих начал. І йдеться вже не тільки про ідеологічно заангажовану в СРСР формаційну «п'ятичленку», а й про доволі «респектабельні» до останнього часу цивілізаційні теорії. Відомий російський дослідник останніх І.М.Іонов зазначає, що цивілізаційні уявлення «переживають у ХХІ ст. кризу під впливом постмодерністського стирання відмінностей між цінностями, в умовах їх тотальної взаємозамінності; наступу мікроісторії, що узурпувала право представляти дисциплінарне історичне знання; експансії мультикультуралізму, котрий зводить культурні відмінності на етнічний рівень» [Ионов 2007: 491]. Утім, «епістемологічний песимізм» у вивченні всесвітньої історії як такої не є породженням ХХІ ст.

Адже впевненість історичної науки навіть в існуванні єдиної світової історії, не говорячи вже про можливість її описати, згасала поступово, але невпинно, впродовж останніх двох століть. Американський історик А.Меґілл, провівши відповідне дослідження розвитку історіографії, виявив щонайменше чотири епістемологічні установки, які почергово домінували в поглядах на когерентність всесвітньої історії: 1. ХVІ-ХVІІІ ст. - «існує єдина Історія, і ми вже знаємо, яка вона»; 2. ХІХ ст. - «єдина Історія існує, проте ми можемо дізнатися, чим вона є, лише після того, як будуть проведені остаточні дослідження»; 3. ХХ ст. - «єдина Історія існує, однак вона ніколи не зможе бути розказаною»; 4. від кінця ХХ ст. - «припущення, що єдина Історія існує, не може бути підтримане, ані суб'єктивно, як науковий зачин, ані об'єктивно, як справжній великий наратив, котрий можна розповісти тепер чи в майбутньому» [Мегилл 2007: 270-302].

А тим часом у сучасній науці набирають силу протилежні тенденції. Вона переосмислює свої методологічні засади й на новому, постнекласичному, етапі прагне до цілісного, синергетичного вивчення всіх сфер буття на принципах «універсального еволюціонізму» та «універсального зв'язку між неживою, живою та соціальною матерією», ключовою для неї стає концепція холізму (цілісності) [Цикин 2004: 162, 166]. Тож і перед історичною наукою стоїть нагальне завдання розширити свої пізнавальні можливості, зокрема, в напрямку цілісного, системного вивчення всесвітньої історії, і зупинити подальшу «втечу» від макроісторичних студій.

Одним із магістральних шляхів її переходу до всебічного аналізу всесвітньої історії могло б стати поєднання цивілізаційного філософсько-історичного підходу до історії, що вже засвідчив свою запрограмованість на холістське осягнення історичного процесу, хоч би й у межах локальних цивілізацій, і власне методології історії. За Л.О.Зашкільняком, філософія історії є розумовим конструюванням гіпотетичних моделей змісту і способу розгортання людського буття, тоді як методологія історії намагається за мірками наукознавства «вибудувати певну систему понять, категорій і принципів, які повинні допомогти історику свідомо рухатися від джерел до наукових історичних знань» [Зашкільняк 1999: 7]. Отже, слід виявити властиві як цивілізаційним теоріям, так і усталеній методології історії потенціал (і водночас обмеження) для їх взаємного зближення та знайти можливі способи їх ефективного з'єднання відповідно до вимог постнекласичної науки. У цій монографії буде здійснена спроба на основі аналізу концепцій цивілізаційного розвитку людства, висунутих історіософською думкою, та узагальнення й критичного переосмислення методологічних надбань історичної й інших соціально-гуманітарних наук розробити дієву для сьогодення методологію цивілізаційного аналізу історичного процесу. Відповідно, глава 1 перша буде присвячена вивченню теоретичного потенціалу та методологічного арсеналу засадничих концепцій цивіліографії («класичних» теорій М.Я.Данилевського, О.Шпенґлера, А.Дж.Тойнбі) з точки зору їх відповідності методологічним стандартам історичної науки. У главі 2 будуть піддані аналізу методологічні труднощі в історичній науці ХІХ-ХХ ст. з виявленням когерентності (зв'язності) історичного процесу, передусім на базовому рівні - рівні історичних фактів та історичних джерел. У 3-й главі буде запропоновано новий методологічний підхід до встановлення внутрішньої зв'язності фактів та джерел, можливість котрого випливає з постнекласичної системно-комунікативної теорії німецького соціолога Н.Лумана, а також спосіб його застосування в системному дослідженні розвитку цивілізацій та міжцивілізаційних зв'язків.

Нарешті, в 4-й главі буде викладено загальні схеми системного аналізу історичної еволюції локальних цивілізацій сучасності на основі вказаної методології, передусім цивілізацій: Індійської, Китайської, Західної, Латиноамериканської та Євразійської (з виявленням у ній цивілізаційних відмінностей Росії та України). 

Глава 1. Методологічні проблеми цивілізаційного дослідження всесвітньої історії у «великих теоріях цивілізацій» ХІХ-ХХ століття

1.1 Теорія культурно-історичних типів М.Я. Данилевського з погляду методології історії

Теорії локальних цивілізацій відносять до сфери неспеціалізованого, філософського знання про минуле, зорієнтованого на створення циклічних моделей всесвітньої історії [Див.: Савельева 2006: 271-273]. Серед таких моделей найбільш впливовими є концепції Миколи Яковича Данилевського (1822-1885), Освальда Шпенґлера (1880-1936), Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975). В них не просто накреслена теоретична схема розгляду всесвітньої історії, а показано приклад інтегрованого концептуального викладу історичного матеріалу. Тому зупинимось на їхніх працях.

Їхні концепції докладно розглядаються в підручниках з філософії історії, філософії культури, інших соціально-гуманітарних дисциплін. При цьому пальму першості автори незмінно віддають російському біологові і соціологові М.Я.Данилевському, який у книзі «Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения Славянского мира к Германо-Романскому» (1869) обґрунтував свою теорію культурно-історичних типів, що заклала традицію наукового аналізу всіх локальних цивілізацій, включно з європейською, як рівноцінних об'єктів дослідження Раніше дещо схожу концепцію, щоправда, з європоцентристським підтекстом, виклав німецький історик Г.Рюккерт у додатку до «Підручника світової історії в органічному викладі» (1857). Проте ця книга пройшла непоміченою навіть у Німеччині, де її автора й досі не визнано за ориґінального вченого [Див.: Ионов 2002: 361]. . Вже пізніше цим же шляхом пішли О.Шпенґлер і А.Дж.Тойнбі. Український історик і філософ Ю.В.Павленко зазначає, що «вперше у своїй філософсько-історичній повноті концепція локальних цивілізацій постає у М.Я.Данилевського» [Павленко 1996: 105]. І.В.Бойченко також визнає, що «мультицивілізаційний підхід» до історії був «вперше системно розроблений М.Я.Данилевським» [Бойченко 2000: 274].

Та найбільший інтерес до творчості М.Я.Данилевського спостерігається сьогодні в Росії, де створено Інститут слов'янських досліджень ім. М.Я.Данилевського, перевидаються його твори [Данилевский 1991; Данилевский 1995; Данилевский 1998, та ін.],виходить багато наукових статей, захищаються дисертації, публікуються монографії [Див., наприклад: Авдеева 1992; Бажов 1997; Балуев 1999, та ін.]. Його філософсько-історичну теорію автори оцінюють зазвичай дуже високо.

Нашу ж увагу привертає заява Б.П.Балуєва, що книга М.Я.Данилевського стала зовсім новим словом у методології історії [Балуев 1999: 70]. Ця думка є цікавою з погляду непростої проблеми поєднання філософії історії та методології історії. Звісно, та чи інша філософсько-історична концепція може закласти підвалини нової методології в дослідженні історії, якщо, по-перше, не буде спекулятивною (умоглядною) і враховуватиме специфіку історичної науки - той самий «рух від джерел до наукових знань», а по-друге - здобуде підтримку наукового співтовариства істориків, або хоча б його частини. Це б означало досліджену свого часу Т.Куном зміну наукових парадигм, або наукову революцію [Див.: Кун 2003].

А теорії культурно-історичних типів інколи й приписується роль такої революції саме в історичній науці. Російський філософ і публіцист М.М.Страхов у 1886 р. писав, що книга М.Я.Данилевського містить «нову теорію загальної історії», прагне внести в науку історії переворот, подібний внесенню природної системи в науки, де раніше панувала система штучна [Страхов 1991: 513]. Відомий історик К.М.Бестужев-Рюмін також указував, що книга остаточно внесла природну систему в історію, і досить категорично стверджував: «А природна система тільки одна, тому що двох істин бути не може» [Бестужев-Рюмин 1995: 462].

Проте, як не дивно, помітної переорієнтації історичної науки, зокрема в Росії, на нову парадигму так і не сталося. Той же Б.П.Балуєв з досадою визнає цей факт: «Чи оцінили сучасники по достоїнству працю М.Я.Данилевського? Чи зрозуміли вони, що перед ними наукове відкриття, або, принаймні, нове слово в історичній науці? На жаль, маємо констатувати, що лише деякі з сучасників по достоїнству оцінили книгу» [Балуев 1999: 70]. Такого ж висновку доходять і інші автори [Нугманова 1997: 45-46; Шевляков 1998: 127]. Власне, їй віддавали належне переважно слов'янофіли (причому, не всі з них) і переважно з ідеологічних мотивів. Передусім на ідейно-політичні, а вже потім на історіософські аспекти «Росії і Європи» звертали увагу і її критики. Книга, що протягом 1869 року друкувалася в журналі «Зоря», а в 1871 р. вийшла окремим виданням, наступного разу була видана лише в 1888 р., після чого, щоправда, була перевидана в 1889 і 1895 р. Тільки у ХХ ст. вона була надрукована в західних країнах, а перевидана в Росії - в 1991, 1995 та 2003 р. Проте й серед сучасних публікацій аналітичного характеру, до яких долучаються представники різних наукових галузей, ми не зустрічаємо праць, присвячених вивченню справжнього історико-методологічного потенціалу книги.

Тож спробуємо з'ясувати, як співвідносяться філософсько-історична концепція М.Я.Данилевського й методологія історії, чи справді перша створювала нову, цивілізаційну парадигму для другої, чим пояснюється відносно «прохолодне» ставлення до неї з боку істориків у ХІХ і більшій частині ХХ ст.

Науково-методологічне підґрунтя для такого аналізу створює теорія наукових революцій Т.Куна. Ключовим у ній є поняття «парадигма» (грець. - «взірець») - загальновизнане наукове досягнення, яке протягом певного часу дає науковій спільноті модель постановки проблем і їх розв'язання. Парадигма, яку Кун ще називав «дисциплінарною матрицею», включає в себе визнані й узгоджені між собою теорії, закони, системи понять, форми і правила наукової діяльності, технічні засоби, переконання, цінності, що в сукупності формують у наукової спільноти цілком певне бачення світу і самих наукових проблем, які їй належить розв'язувати.

Становлення тієї чи іншої наукової дисципліни починається з первісного накопичення фонду емпіричних фактів, які взагалі «лежать на поверхні» і фіксуються лише в процесі практичної діяльності людей. На певному етапі знову ж таки якісь практичні інтереси викликають потребу в осмисленні фактів, їхньому впорядкуванні. Тоді й з'являється теорія, яка пояснює факти й указує шляхи їх поглибленого дослідження для отримання практичної користі. Якщо процес дослідження дає очікувані результати, то він стає парадигмою, що формує навколо себе наукову спільноту, «джерелом методів, проблемних ситуацій і стандартів розв'язання», і визначає особливості нової науки, зміст підручників і підготовки майбутніх фахівців з даної дисципліни [Кун 2003: 39-42,160].

На основі такої парадигми наука може довго розвиватися кумулятивним шляхом, нагромаджуючи успіхи, постійно розширюючи межі наукового знання й уточнюючи саму парадигму. Та може настати час, коли традиційна парадигма виявляється безсилою в поясненні нового, «аномального» для неї, але значущого для даної наукової галузі явища, коли усвідомлюється, що «природа якимсь чином порушила навіяні парадигмою очікування, що спрямовують розвиток нормальної науки» [Кун 2003: 89]. Виникає криза «нормальної науки» і вже усталеної для наукової спільноти «картини світу». Тоді ведеться пошук нових теорій, аж поки одна з них не доведе свою спроможність дати життя новій парадигмі з відповідним «переформатуванням» змісту й напрямку подальшого розвитку науки. А надалі період нормального розвитку може знову змінитися науковою революцією.

Тож спочатку окреслимо, в якому стані перебувала історична наука на час публікації книги М.Я.Данилевського «Росія і Європа». Окремого теоретичного обґрунтування своєї методології вона ще не мала, а історичними називались узагалі науки про суспільство. Проте в Західній Європі, а за її зразком і в Росії, вже сформувалася певна традиція історіописання, яка може розглядатися як парадигма. В концептуальному відношенні в ній панувала європоцентристська схема єдиного поступу людства: стародавній світ - середні віки - нові часи, філософськи осмислена в дусі геґельянства або позитивізму. Методологія базувалася передусім на історичному методі, стандарти якого були розроблені німецькою історичною школою (Л. фон Ранке та ін.). Він вимагав ретельної реконструкції змінюваних у часі історичних явищ, причому лише на основі фактів, отриманих із критичної інтерпретації джерел. Історіографія зазвичай зосереджувала увагу на політичній історії, найкраще забезпеченій джерелами, і прагматично підносила державний устрій та політичні режими своїх країн. Шляхи розвитку історичної науки в Росії й західних країнах принципово не відрізнялися. Хіба що, скажімо, німецька історіографія схилялася більше до індивідуалізації подій та ідіографізму, а російська - не цуралася пошуку «закономірностей» [Див.: Бон 2000: 124-127]. Компаративістика була в пошані здебільшого в слов'янофілів, що прагнули протиставити Росію і Європу.

Слід відзначити, що норми, які сформувалися в ХІХ ст., багато в чому збереглися і в сучасній, значно більш зрілій, історичній науці. Не останню роль у цьому відіграє сама специфіка історичного знання. Виступаючи формою соціальної пам'яті, воно ніколи не втратить самостійного значення й на власне емпіричному, тобто нетеоретизованому, рівні.

М.Я.Данилевський же, не будучи істориком, не був обтяженим традицією, що існувала в цій науці - іти до тих чи інших теоретичних узагальнень від сукупності досліджених історичних фактів. Проте для нього, досвідченого вченого-натураліста, була професійним заняттям сама наука з усім її парадигмальним характером і відповідним світоглядом. Водночас, як прихильник слов'янофільства, захоплювався історією, особливо російською та європейською. Такі різнобічні пізнавальні інтереси разом з публіцистичним запалом і громадсько-політичною активністю М.Я.Данилевського (за належність до групи М.В.Петрашевського його навіть арештовували й висилали з Петербурга), вочевидь, і створили в сумі ту емоційну й інтелектуальну підкладку, на якій зросла оригінальна історіософська праця. Варто додати, що й книгу він писав у 1865-1868 рр. у Криму, де ще не загоїлися рани від програної Росією Кримської війни 1953-1856 рр.

З урахуванням особливостей книги, тієї обставини, що вона не є власне історичною, філософською чи соціологічною працею, а також неординарності самого автора, найбільш продуктивна характеристика його теорії і методу можлива за основними напрямами семіотичного аналізу - синтактикою, семантикою і прагматикою.

В авторському синтаксисі цілком певно простежується романтична стратегія. Вже на початку книги [Див.: Данилевский 1991: 7] її центральною темою М.Я.Данилевський проголошує пошук справжніх причин недружнього, навіть ворожого, «загального настрою» європейців щодо Росії, що різко проявився напередодні й під час Кримської війни Сучасний німецький дослідник Л.Люкс також визнає спалах ворожості, але пояснює його передусім психологічними чинниками - відчуттям занепаду Заходу і його суспільних інституцій, особливо внаслідок революції 1848 р., і страхом перед могутністю Росії, де лунали месіанські і панславістські заклики [Див.: Люкс 1993: 25-34]. . Композиція твору побудована так, що в перших главах демонструються численні прояви цього антагонізму, далі теоретично й історично обґрунтовується його неминучість, показується загострення в ХІХ ст. боротьби слов'янського світу з Європою й, нарешті, дається оптимістична картина майбутнього утвердження слов'янства як найдосконалішого культурно-історичного типу. Водночас доволі складним і заплутаним є авторський стиль Ще К.М.Бестужев-Рюмін відзначав дуже незручну для читача структуру матеріалу, коли логіка думок і фактів розривається численними аналогіями, відступами, авторськими міркуваннями тощо [Див.: Бестужев-Рюмин 1995: 461].. Тому в працях і К.М.Бестужева-Рюміна, і М.М.Страхова, і сучасних дослідників багато місця відводиться системному викладові змісту книги та його тлумаченню.

Докладніше зупинимось на найсуттєвішому для нас семантичному аспекті теорії М.Я.Данилевського. В основі його семантики лежить органіцизм - методологія пояснення соціальних явищ через аналогію з живим організмом. Це було природно для нього як біолога, особливо, якщо врахувати популярність органічної теорії суспільства серед слов'янофілів. Для нього локальні цивілізації - це не що інше, як культурно-історичні типи розвитку, котрі він і проголошує найвищими історичними одиницями [Данилевский 1991: 103]. Самі ж ці типи є прямою аналогію видів у рослинному й тваринному світі, причому в додарвінівському їх тлумаченні як самобутніх і практично незмінних за внутрішнім змістом («типом організації»). Він переконаний, що «форми історичного життя людства, як форми рослинного і тваринного світу, як форми людського мистецтва... не тільки змінюються і вдосконалюються за віком, але ще й різноманітяться за культурно-історичними типами». Звідси - визначення цих типів як «самостійних, своєрідних планів релігійного, соціального, побутового, промислового, політичного, наукового, художнього, одним словом, історичного розвитку» [Данилевский 1991: 85].

За М.Я.Данилевським, «ці культурно-історичні типи, або самобутні цивілізації, розташовані в хронологічному порядку, суть: 1) єгипетський; 2) китайський; 3) ассирійсько-вавилоно-фінікійський, халдейський, або давньосемітичний; 4) індійський; 5) іранський; 6) єврейський; 7) грецький; 8) римський; 9) ново-семітичний, або аравійський; 10) германо-романський, або європейський. До них ще можна зарахувати два американських типи: мексиканський і перуанський, що загинули насильницькою смертю і не встигли успішно здійснити свій розвиток» [Данилевский 1991: 88].

Такий перелік і хронологія типів дуже нагадують поширену на той час схему зміни всесвітньо-історичних народів, філософськи обґрунтовану ще Г.В.Ф.Геґелем. Характерно, що М.Я.Данилевський, наділивши ці народи статусом самобутніх культурно-історичних типів, тільки їх проголошує позитивними діячами в історії людства, що своїм розвитком зробили внесок у «загальну скарбницю». Решта ж народів - це або тимчасові феномени-руйнівники, негативні діячі людства, або ж етнографічний матеріал, «як би неорганічна речовина, що входить до складу історичних організмів - культурно-історичних типів» [Данилевский 1991: 88-89].

Проте перейнявши деякі зовнішні ознаки геґелівської схеми, М.Я.Данилевський беззастережно відкинув її глибинну суть і фактично замінив новою схемою. У розвитку і зміні культурно-історичних типів він побачив не цілісну, логічно вибудувану всесвітню історію, а різні історії, причому настільки різні, що вони не можуть розглядатися як єдиний процес еволюції людства. Це дозволяло проводити їхній соціологічний аналіз як начебто одночасно існуючих, а в їхній самостійній історії, що має свій початок і свій кінець, шукати паралелі, повторення тощо.

Результатом узагальнень дещо схожих фактів в історії цивілізацій стали постульовані М.Я.Данилевським п'ять «законів історичного розвитку». Вони констатують: 1) лінгвістичну спорідненість народів, що утворюють культурно-історичний тип; 2) необхідність політичної незалежності цих народів як умови зародження й розвитку цивілізації; 3) неможливість передачі начал цивілізації одного культурно-історичного типу народам іншого типу; 4) благотворність впливу на цивілізацію розмаїтості етнографічних елементів, що складають тип; 5) відносну короткочасність в історії культурно-історичних типів періоду їх «цвітіння й плодоношення» [Данилевский 1991: 91-92].

Методологічно важливим є пояснення до третього закону: ні «пересадження» цивілізаційних начал (шляхом колонізації), ані їх штучне «прищеплення» не забезпечать їхнього приживання в чужій цивілізації. Вони тільки загрожуватимуть виживанню останньої. Єдино можливим способом благотворного цивілізаційного впливу є «ґрунтове удобрення», коли цивілізація, зберігаючи власну самобутність, вільно переймає й засвоює деякі чужі здобутки в природничих науках, техніці, промисловості, мистецтвах. Але запозичення не можуть торкатися сфери народного життя та наук про людину й суспільство, які, очевидно, прямо пов'язані з цивілізаційними началами, хоча зміст останніх М.Я.Данилевський не розкриває [Данилевский 1991: 93-101].

На біологічних аналогіях будується й п'ятий закон. Культурно-історичні типи уподібнюються багаторічним одноплідним рослинам, у яких період цвітіння й плодоношення є коротким і виснажує раз і назавжди їхню життєву силу. Розвиваючи свої міркування, автор визначає чотири періоди життя культурно-історичних типів: 1) етнографічний, або утворювальний, що триває багато тисячоліть (дитинство); 2) державний (юність); 3) цивілізаційний, тривалістю від 4 до 6 століть (зрілість); 4) час вичерпання творчих сил, апатії самовдоволення чи апатії відчаю (старість), після якого народ може стати етнографічним матеріалом для чужого культурно-історичного типу. Перші три періоди він розглядає як своєрідні еквіваленти давньої, середньої та нової історії в розвитку кожного типу окремо.

Отже, термін «цивілізація», що в перших главах книги є тільки синонімом поняття «культурно-історичний тип», набуває значення «періоду цвітіння й плодоношення» в історії типу. В цей період народи «виявляють переважно свою духовну діяльність у всіх тих напрямах, для котрих є запоруки в їхній духовній природі не лише відносно науки та мистецтва, а й у практичному здійсненні своїх ідеалів правди, свободи, суспільного благоустрою й особистого добробуту» [Данилевский 1991: 104]. Втрачена в державний період давня племінна воля тепер замінюється «правильною свободою» [Данилевский 1991: 112].

Бачення цивілізації як певного ідеалу було характерним і для більшості європоцентристських лінійно-стадіальних схем історії ХVІІІ - початку ХІХ ст. (просвітителі, Геґель та ін.) [Ионов 2002: 369-371]. Однак європейські філософи трактували цей ідеал як єдиний для всього людства, а його поступовим утіленням вважали саме Європу. М.Я.Данилевський же знаходить, що свого часу ідеалу реально досягав кожен культурно-історичний тип, але ідеал він мав унікальний, той, що відповідав особливостям типу і означав доведення до довершеності якоїсь зі сторін людської творчості, закладених в «ідеї людства».

Зауваживши, що ані людина, ані (за аналогією з нею) цивілізація не можуть прогресувати безкінечно ні в одній, ні, тим більше, в усіх відразу сферах діяльності, М.Я.Данилевський робить два принципові висновки. Перший: усі цивілізації, як і результативність їх діяльності, скінченні, і нові культурно-історичні типи мають «освоювати» інші поприща для своєї творчості - ті, до яких вони здатні за своїми психічними особливостями. Другий: прогрес «полягає не в тому, щоб іти все в одному напрямі (в такому разі він швидко б припинився), а в тому, щоб виходити все поле, що становить поприще історичної діяльності людства, у всіх напрямках» [Данилевский 1991: 109].

Виходить, що людство нікуди не прямує, а просто існує, накопичуючи різноманітність [Авдеева 1992: 82], як це, на думку М.Я.Данилевського, властиво і рослинному, і тваринному світові. Проте цій органічній картині світу суперечать і хронологічна послідовність цивілізацій, і «перехід від більш примітивних до більш досконалих цивілізацій» [Кармин 1997: 382], і виокремлення серед них групи спадкоємних культурно-історичних типів - єгипетського, ассирійсько-вавилоно-фінікійського, грецького, римського, єврейського та європейського. На відміну від типів відокремлених (китайського, індійського), вони передавали один одному плоди своєї діяльності, поповнюючи «загальну скарбницю», і, врешті-решт, отримали надприродний і вічний дар християнства [Данилевский 1991: 88].

Причини подібних суперечностей у теорії М.Я.Данилевського, як і стислості та плутаності в її викладі, довільного підбору фактів, котрими вона «ілюструється», стануть для нас більш зрозумілими, коли ми звернемось до її третього, прагматичного, аспекту. Автором рухало зовсім не прагнення створити нову теорію історичного процесу саму по собі, наприклад для потреб історичної науки. Метою було обґрунтування неминучого торжества слов'янського культурно-історичного типу та цивілізаційного домінування Росії. Адже він і саме існування цього типу виводить із указаних п'яти «емпіричних законів» та аналогій з іншими типами.