Державна політика реформування житлово-комунального господарства базується на таких основних принципах: спільна відповідальність держави та органів місцевого самоврядування за якісне виконання Програми; доступність для всіх верств населення житлово-комунальних послуг; пріоритетне спрямування державної підтримки на забезпечення соціальним житлом визначених законом категорій громадян з одночасним створенням доступної для інших верств населення системи довгострокового кредитування житла; формування та дотримання державних соціальних стандартів; створення умов для прозорого та незалежного державного регулювання у сфері житлово-комунальних послуг, захисту прав споживачів і налагодження зворотного зв'язку із суспільством; забезпечення ефективного використання людських, грошових та матеріальних ресурсів у сфері житлово-комунального господарства; відповідальність держави (щодо управління, регулювання, стимулювання і технічної підтримки) та органів місцевого самоврядування (щодо планування розвитку житлового фонду та комунальної інфраструктури, ефективного використання майна територіальних громад) за ефективність функціонування житлово-комунального господарства; створення рівних умов для всіх суб'єктів господарювання і споживачів на ринку житла та житлово-комунальних послуг; технічне переоснащення галузі на основі широкого застосування вітчизняних і зарубіжних науково-технічних досягнень; стимулювання будівництва шляхом зняття адміністративних бар'єрів та розвитку конкуренції на ринку будівельних матеріалів; розвиток публічно-приватного партнерства у сфері будівництва та реконструкції житлового фонду і комунальної інфраструктури; гласність, громадський контроль, прозорість та участь громадян у прийнятті рішень з питань реформування та розвитку житлово-комунального господарства, інформування населення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень щодо основних принципів та завдань державної політики у сфері житлово-комунального господарства; створення рівних умов для всіх суб'єктів підприємницької діяльності у сфері житлово-комунального господарства, забезпечення рівних умов для всіх інвесторів.

Аналізуючи виконання Програми, слід зазначити про недостатню її результативність, або про макроекономічні зміни, що потребують певних управлінських рішень. Успішним є тільки запровадження державного регулювання природних монополій на ринку комунальних послуг, яке буде здійснювати новостворена Національна комісія. Прийнято Закон України «Про державне регулювання у сфері комунальних послуг». Нині Україна потребує сучасного Житлового кодексу, який би дозволив комплексно та узгоджено розв'язувати проблеми, які виникають на ринку житла. Проект Закону «Про основи державної житлової політики», що був запропонований профільним міністерством у 2009 р., на жаль, відхилений Верховною Радою України.

Державна програма розвитку міського електротранспорту на 2007-2015 роки [45]. Метою Програми є: створення належних умов для надання населенню високоякісних послуг з перевезення трамвайними вагонами і тролейбусами; забезпечення сталого функціонування і подальшого розвитку міського електротранспорту; збільшення частки електротранспорту у міських пасажирських перевезеннях, пріоритетний його розвиток у містах з підвищеним рівнем забруднення довкілля, у зонах масового відпочинку та щільної житлової забудови; підвищення рівня технічного оснащення підприємств та ефективності їх роботи. Для досягнення зазначеної мети передбачається розв'язати такі основні завдання: забезпечення державної фінансової підтримки у вирішенні питань оновлення парку трамвайних вагонів і тролейбусів; налагодження серійного виготовлення сучасних трамвайних вагонів і тролейбусів, іншого обладнання для потреб галузі; впровадження новітніх технологій, передусім енергозберігаючих, у процесі виготовлення, будівництва, реконструкції та модернізації трамвайних вагонів і тролейбусів, контактних мереж, тягових підстанцій, трамвайних колій, інших об'єктів, призначених для надання пасажирам транспортних послуг; збереження і розвиток електротранспортної інфраструктури та маршрутної мережі.

Програмою передбачено фінансування в обсязі 4762,48 млн грн., у тому числі за кошти державного бюджету - 2049,22 млн грн. Оскільки нині розпочато другий етап реалізації Програми, то слід зазначити, що бюджетом України хоч і кошти не були передбачені, проте на розвиток мережі метрополітенів виділено 70,2 млн грн.

Державна програма забезпечення молоді житлом на 2002-2012 роки [44]. Спрямована на створення додаткових умов для забезпечення житлом молоді, активізації інвестиційної діяльності у сфері житлового будівництва для молодих сімей та одиноких молодих громадян. Метою Програми є реалізація державної молодіжної політики в частині розв'язання житлової проблеми шляхом створення сприятливих умов для розвитку молодіжного будівництва, удосконалення механізмів придбання житла і забезпечення на цій основі подальшого розвитку системи іпотечного житлового кредитування. Основними завданнями Програми є:

- вжиття заходів до розширення обсягів будівництва житла для молоді, удосконалення системи пільг щодо забезпечення житлом молодих сімей, особливо багатодітних, сімей з інвалідами, інших соціально незахищених категорій;

- створення ефективних фінансово-кредитних механізмів, що забезпечують економічну доступність житла для молодих сімей, молодих спеціалістів, підтримку незаможних молодих громадян у поліпшенні житлових умов;

- запровадження додаткових економічних механізмів стимулювання розвитку молодіжного житлового будівництва та використання потенційних можливостей вторинного ринку житла, сприяння здешевленню вартості житла, яке будується для молоді із залученням коштів населення;

- створення відповідних умов для придбання і спорудження житла молодими сім'ями, одинокими молодими громадянами у сільській місцевості, облаштування їх домашнього господарства;

- подальший розвиток довгострокового кредитування на будівництво (реконструкцію) та придбання житла для молодих сімей та одиноких молодих громадян, залучення з цією метою додаткових позабюджетних джерел фінансування;

- розвиток системи молодіжних житлових комплексів, створення соціотехнополісів, діяльність яких спрямована на максимальну реалізацію творчого, інтелектуального та професійного потенціалу молоді.

Слід зазначити, що ідея Програми є дуже вчасною і необхідною для вирішення означених проблем. Заслуговує на увагу презентація нової іпотечної програми, яка передбачає компенсацію суттєвої частини процентної ставки за кошти місцевого бюджету для громадян, які потребують поліпшення житлових умов та є платоспроможними. Проте, ця ініціатива має фрагментальний характер. Матеріали дослідження ДУ «Інститут економіки і прогнозування НАН України» вказують на те, що для 80 % населення України перспектив щодо оновлення житла не існує. Лише 3 % громадян можуть купувати і будувати житло, а тільки 7 % - цілком доступним є житло в кредит. Вважаємо, що фінансово-економічна криза загострила існуючі проблеми, а альтернатив їх вирішення державою досі не запропоновано.

Аналіз виконання Державної Програми дає підстави стверджувати про її фактичну декларативність. Так, на виконання її другого етапу з державного бюджету було виділено 262,07 млн грн., або 10,3 % планових завдань. Аналізуючи видатки зведеного бюджету для надання пільгових кредитів молоді, слід зазначити, що з року в рік вони зменшуються. Так, якщо у 2005 році видатки склали 131,39 млн грн. (це дало змогу надати 1089 кредитів), то вже в 2009 році тільки 34,19 млн грн. (тільки 127 кредитів, причому ці кредити були надані через видатки місцевих бюджетів). Усе це свідчить про неефективність запроваджуваних інструментів у системі житлових відносин та про відсутність системних дій органів державної влади.

Державна цільова соціально-економічна програма будівництва (придбання) доступного житла на 2010-2017 роки [52]. Метою Програми є підвищення рівня забезпечення громадян, що потребують поліпшення житлових умов відповідно до законодавства, житлом шляхом удосконалення існуючого та запровадження нового ефективного фінансово-інвестиційного механізму державної підтримки будівництва (придбання) доступного житла. Програма передбачає встановлення нижчих, порівняно з ринковими, відсоткових ставок за кредитами на будівництво (придбання) житла з метою забезпечення їх доступності. При цьому передбачається здійснення поступового переходу від безоплатного надання житла громадянам до його придбання за власні кошти за умови надання державної підтримки. Для досягнення мети Програми перебачено врегулювати питання щодо:

- посилення захисту прав власників іпотечних облігацій, розроблення додаткового механізму забезпечення виконання банками або небанківськими фінансовими установами функцій з управління іпотечним покриттям;

- зменшення обсягу витрат, пов'язаних з оформленням документів, що підтверджують перехід права власності на житло та наданням іпотечних кредитів на будівництво (придбання) доступного житла;

- збільшення обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на іпотечне житлове кредитування із застосуванням фінансово-інвестиційного механізму державної підтримки будівництва (придбання) доступного житла.

Організаційне забезпечення будівництва житла передбачає: проектування квартир згідно з архітектурно-планувальними, конструктивними та технічними рішеннями, що відповідають параметрам такого житла; розроблення проектів житлових будинків, що відповідають економічним і енергозберігаючим вимогам; раціонального використання земель шляхом оптимізації щільності забудови; створення при місцевих органах містобудування та архітектури фонду проектів житлової забудови, рекомендованих для масового застосування; добудови об'єктів незавершеного житлового будівництва; проведення реконструкції житлових будинків перших масових серій, а також будівель нежитлового призначення, що належать до сфери управління Міноборони і МВС. Програму передбачено виконати в три етапи. На першому етапі (2010-2011 роки) передбачається: розроблення проектів нормативно-правових актів з питань впровадження фінансово-інвестиційного механізму державної підтримки будівництва (придбання) доступного житла; апробація механізму фінансування будівництва доступного житла; здійснення заходів з подолання наслідків світової фінансової кризи у житловому будівництві. На другому етапі (2012-2014 роки) передбачається: впровадження механізму цільового виділення земельних ділянок і планування територій для будівництва доступного житла; проведення реконструкції житлових будинків перших масових серій, будівель нежитлового призначення, що належать до сфери управління Міноборони і МВС, модернізація об'єктів соціальної інфраструктури; будівництво доступного житла. На третьому етапі (2015-2017 роки) планується впровадження нового фінансово-інвестиційного механізму державної підтримки будівництва (придбання) доступного житла, що дасть можливість збільшити обсяг такого будівництва. Виконання Програми дасть змогу забезпечити житлом 265,8 тис. сімей шляхом будівництва 16,6 млн м2 його загальної площі.

Відповідно до Програми, у 2010 р. планувалося виділити на реалізацію її положень 1087,2 млн грн., у тому числі з державного бюджету 1028,15 млн грн., з місцевих бюджетів - 5,2 млн грн. Проте, у Державному бюджеті України на 2010 рік було заплановано лише 332,7 млн грн., що становить 32,4 % планових показників. Реально профінансовано 72,4 млн грн., або 7,05 % плану. Ще гірша ситуація з виконання цієї Програми спостерігалася у 2011 році.

Державна цільова економічна програма «Створення в Україні інноваційної інфраструктури» на 2009-2013 роки. Метою Програми є створення у 2009-2013 роках в Україні інноваційної інфраструктури, здатної забезпечити ефективне використання вітчизняного науково-технічного потенціалу, підвищення рівня інноваційності та конкурентоспроможності національної економіки. Виконання Програми повинно забезпечити: функціонування інноваційної інфраструктури підтримки малого інноваційного бізнесу; розвиток мережі нових елементів інноваційної інфраструктури (інноваційних центрів, центрів трансферу технологій, наукових парків, регіональних інноваційних кластерів, інноваційних бізнес-інкубаторів тощо), до якої входитимуть близько 400 одиниць; збільшити до 10 тисяч кількість суб'єктів малого підприємництва, що реалізують інноваційні проекти; підвищити не менш як на 5 відсотків інноваційну активність промислових підприємств; прискорити темпи виробництва інноваційної продукції не менш як на 20 відсотків; залучити близько 7 млрд грн. інвестицій для реалізації інноваційних проектів. На реалізацію Програми передбачено фінансування в обсязі 257 млн грн., у тому числі кошти державного бюджету 103,92 млн грн., а також місцевих бюджетів, інвестицій підприємств та організацій, грантів міжнародних організацій. Аналізуючи виконання Програми, слід зазначити, що у 2010 та 2011 рр. кошти з Державного бюджету не передбачалися. Проте, у 2011 році Програмою передбачено використання 20,38 млн грн., а фактично профінансовано тільки 813,4 тис. грн.

Таким чином, зазначені вище Програми обґрунтовують цілі, пріоритети розвитку та основні заходи з реалізації державної політики щодо окремих засад розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери держави. Однак, велика кількість програм не визначає базові положення соціальної політики у напрямку розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери, не окреслює періодичність вирішення першочергових проблем, не визначає контролюючі органи та відповідальність за рішення, які приймаються як заходи регулювання відхилень від обраного курсу - сталого розвитку. Крім цього, в Україні немає нормативного акту, який би упорядкував весь процес формування політики держави щодо соціальної сфери, визначав би взаємодію та координацію окремих органів влади між собою та між суб'єктами у її проведенні, процедуру контролю та відповідальності її суб'єктів, встановлював критерії ефективності соціальної політики та відповідність її на досягнення цілей суспільства.

Таким чином, програмно-цільовий підхід як основний інструмент реалізації моделі розвитку матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери України демонструє те, що успішна реалізація будь-якої цільової програми залежить, насамперед, від правильності її розроблення. Наслідком чіткості розроблення цільових програм є можливість дієвого контролю за ходом їх реалізації, особливо за цільовим і ефективним використанням коштів, що направляються з бюджету. Для оптимізації програм слід більше використовувати механізм приватно-державного партнерства, а також посилити фінансове забезпечення програм. Національні Програми підтримки та розвитку окремих складових соціальної сфери повинні бути взаємопов'язані з існуючими програмами соціально-економічного розвитку держави. Окреслені завдання вимагають створення складної системи управління соціальною інфраструктурою. Незважаючи на розгорнуту управлінську структуру, ефективність управління соціальною сферою залишається низькою. Ми пояснюємо це тим, що наявність великої кількості незалежних суб'єктів управління не забезпечує цілісність системи управління соціальним розвитком. Існують також суперечності між державними, регіональними та місцевими органами управління. Пропонуємо організувати постійну діяльність громадської ради з координації управлінських дій всіх міністерств, які відповідають за розвиток соціальної сфери України. Створення на базі Міністерства соціальної політики України постійно діючого органу, який би координував практичні дії всіх державних структур, є резервом вдосконалення управління соціальною сферою. Такий орган покликаний точно повторити функції і структуру соціальної сфери держави.

Крім цього, слід підвищити ефективність управління соціальним розвитком України шляхом оптимізації діяльності державних структур, що забезпечують реалізацію зазначених вище програм. Відповідальні міністерства повинні здійснювати моніторинг інформаційних потоків цільових програм, щоденний управлінський контроль за їх реалізацією і нести відповідальність за досягнення поставлених цілей. Все зазначене вище, на нашу думку, дозволить оптимізувати процес управління соціальної сферою України, в тому числі і її матеріально-технічним забезпеченням, підвищить його ефективність, сприятиме раціоналізації державного регулюючого впливу і приведе до сталого розвитку соціальної сфери України.

РОЗДІЛ 5. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОЮ БАЗОЮ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ УКРАЇНИ

5.1 Організаційно-економічний механізм управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери України: методологічний аспект

Нові реалії вимагають докорінних змін у механізмах управління розвитком соціальної сфери держави, в тому числі і її матеріально-технічним забезпеченням. Механізми управління повинні сприяти формуванню нових цілей, завдань, нових рис, зміні організаційної структури, функцій управління соціальною сферою, що загалом забезпечить її перехід до сталого розвитку. «Механізм управління» - це складна управлінська категорія. Її розглядають як складову частину загальної системи управління, яка забезпечує дієвий вплив на фактори, через використання методів, важелів та інструментів. Адже нині для економіки України характерним є перехід від будівництва інфраструктур до управління розвитком [255, с. 134].

Діючу систему управління матеріально-технічним забезпеченням соціальною сферою України представлено на рис. 5.1. У досліджуваній нами структурі управління диференціюємо її види:

- адміністративне і/або мотиваційне управління (управління, яке спонукає керовані суб'єкти до здійснення необхідних дій);

- проектне управління (управління в динаміці, тобто управління змінами у системі);

- процесне управління (управління функціонуванням, яке проявляється у регулярній діяльності, що повторюється за незмінних зовнішніх умов).

Для управління в динаміці виділяємо ситуаційне управління та управління на випередження, де існують дві проблеми. Перша - проблема співвідношення проектної і процесної діяльності (оскільки за досліджуваний період було здійснено велику кількість реформаційних заходів, спрямованих на розвиток соціальної складової держави).

Друга проблема визначається часом змін зовнішніх умов і керованого об'єкта (так, як для будь-якої системи існують граничні терміни змін, які можуть бути в ній реалізовані за умови збереження виконання нею своїх функцій: дуже часті зміни можуть зруйнувати або сильно деформувати систему).

Рисунок 5.1 - Структура системи управління матеріально-технічним забезпеченням соціальної сфери України

Другу визначену нами проблему управління доводилося вирішувати неодноразово. Адже за досліджуваний період відбувалися значні реорганізаційні зміни у центральних органах влади. Так, скажімо, шляхом реорганізації Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України створено Міністерство освіти і науки України та Міністерство молоді та спорту України. Реорганізація торкнулася і Міністерства регіонального розвитку та будівництва України та Міністерства з питань житлово-комунального господарства України. На їх основі створено Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України. Шляхом реорганізації Міністерства транспорту та зв'язку України створено Міністерство інфраструктури України.

Таким чином, під управлінням матеріально-технічним забезпеченням соціальної сфери ми розуміємо вплив на керовану систему з метою забезпечення необхідної її поведінки. Мета механізму управління розвитком - створити рух, або скерувати його у бажаному напрямку. Як відомо, механізм розвитку заснований на законах онтогенезу, пропорційності, законах конкуренції, ефекту масштабу тощо. Принципами дії цих законів є:

- принцип інертності - зміни потенціалу системи починаються через певний час після впливу зовнішніх та внутрішніх чинників та продовжується певний час після припинення їх дії;

- принцип еластичності - зміни потенціалу системи обумовлюються самим потенціалом. Його технічних, організаційних, культурних та інших характеристик;

- принцип безперервності - зміни потенціалу системи відбуваються постійно, але змінюється їх швидкість та напрямок змін;

- принцип пропорційності - потенціал системи можна збільшити на величину інвестиції із забезпечення пропорційності процесів через ліквідацію вузьких місць [214, с. 87-90].

Слід зазначити, що механізм управління розвитком визначають залежно від предмету управління, який можна визначити як: управління складом; управління структурою; мотиваційне управління; інституційне управління; інформаційне управління; управління порядком функціонування.

Проста організаційна система управління розвитком включає один керований об'єкт і один орган, що управляє, тобто центр, який приймає рішення в умовах повної інформованості. Розширена система управління включає:

- динамічні організаційні системи (учасники приймають рішення неодноразово);

- багатоелементні системи (у яких є кілька керованих суб'єктів, що приймають рішення одночасно і незалежно);

- системи із розпреділеним контролем (у яких є кілька центрів, що здійснюють управління одним і тим самим суб'єктом);

- системи з обмеженнями спільної діяльності, у яких існують глобальні обмеження щодо спільного вибору суб'єктами своїх дій);

- системи з невизначеністю (у яких учасники не в повній мірі проінформовані про істотні параметри);

- системи з повідомленням інформації (у яких однією з дій суб'єктів є повідомлення інформації один одному і/або центру).

Зазначене вище дає змогу окреслити певні механізми управління, під якими розуміємо сукупність процедур прийняття управлінських рішень. Відповідно до загальних функцій управління виділимо класи механізмів управління: механізми планування, механізми організації, механізми мотивації і механізми контролю. Охарактеризуємо склад цих механізмів управління, які дадуть можливість встановити пріоритетність та доцільність їх використання у процесі формування механізмів розвитку.

Механізми планування можна диференціювати таким чином:

- механізми розподілу ресурсів, які дають змогу вирішити завдання обмежених ресурсів;

- механізми обміну, які розглядають взаємовигідний обмін ресурсів між елементами системи;

- механізм внутрішніх цін, що дає змогу узгодити інтереси системи;

- конкурсні механізми;

- механізми активної експертизи.

Механізми організації можна диференціювати так:

- механізми призначення, які дають змогу визначити оптимальний розподіл відповідальності між працівниками установ або учасниками проекту;

- механізми змішаного фінансування, які призначені для залучення зовнішніх інвестицій;

- механізми «витрати-ефект», які дають змогу виділити пріоритетні заходи і проекти;

- механізми агрегації, які використовують для більш повного уявлення про інформацію, керовану систему або процес;

Серед механізмів стимулювання виділяємо:

- механізми стимулювання у матричних структурах управління, які відображають ситуацію взаємодії між суб'єктами, функціональними керівниками і керівниками проектів;

- механізми стимулювання за індивідуальні результати, які спонукають суб'єктів впливати на користь органу, що управляє;

- механізми стимулювання колективної діяльності, які дають змогу стимулювати колективи суб'єктів управління за результати їх спільної діяльності;

- механізми уніфікованого стимулювання, які дають змогу використовувати єдині принципи заохочення діяльності всіх учасників системи управління.

Серед механізмів контролю виділяємо:

- механізми згоди, які дають змогу приймати узгоджені рішення;

- багатоканальні механізми, які дають змогу використати процедуру прийняття рішень кількома каналами (експертами, керівниками та ін.);

- механізми страхування, які дають змогу перерозподіляти ризик між суб'єктами управління;

- механізми випереджального самоконтролю, які спонукають суб'єктів на різних етапах приймати коригувальні заходи.

Для реалізації механізмів управління розвитком будемо орієнтуватися і на принцип системності, що є нині особливістю сучасного наукового мислення. «Такий підхід здатен змінити не тільки спосіб мислення, а й практичні дії у процесі реформування суспільства. Невиконання принципу виходу за межі старої системи, небажання відмовитись від відомого набору стереотипних явищ, як правило, замість модернізації суспільства зумовлюють її видимість» [35].

Узагальнюючи на рівні держави систему управління матеріально-технічним забезпеченням соціальною сферою, визначимо, що в основному, використовуються традиційні методи, для яких характерним є: галузеве управління, розподіл ресурсів за залишковим принципом, планування від досягнутого рівня. Все це не дозволяє в повній мірі успішно нею управляти. Наявний організаційно-економічний механізм недостатньо відображає реалії сьогодення: потенційні можливості продуктивних сил структур соціальної сфери; пріоритети інституціоналізації, прогресивні методи господарювання тощо. Наведене вище є свідченням необхідності удосконалення діючого організаційно-економічного механізму та приведення його до вимог ринкової системи господарювання. При цьому, запропонована структура організаційно-економічного механізму управління розвитком матеріально-технічним забезпеченням соціальною сферою має орієнтуватися на методологію із планування, прогнозування та управління складовими соціальної сфери України, на основі якої в організаційних структурах об'єктів управління визначались позитивні зміни. Погоджуємося з думкою В. Герцик [31], що організаційно-економічний механізм сприяє тому, що природний хід соціально-економічних процесів заміняється або доповнюється їхнім управлінням або регулюванням.

Удосконалений організаційно-економічний механізм управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери України включатиме такі етапи: забезпечення, організації та обслуговування розвитку. Їх результатом повинні стати кількісні та якісні зміни у стані соціальної інфраструктури, що обумовлять її перехід на вищий рівень, для якого характерне збільшення соціальної ефективності. Формування механізму управління розвитком матеріально-технічної складової соціальної сфери включає у себе виявлення та характеристику основних її елементів, а саме - рівні управління, суб'єкти і об'єкти управління, функції, методи, засоби управління з врахуванням специфіки досліджуваної предметної сфери. Організаційно-економічний механізм управління розвитком матеріально-технічної бази соціальної сфери України повинен орієнтувати діяльність суб'єктів господарювання на цілеспрямований пошук і реалізацію ринкових можливостей соціального розвитку, що забезпечить їй тривале виживання і розвиток відповідно до обраної місії.

Мета запропонованого механізму полягає в узгодженні та реалізації як на вертикальному (державні, регіональні, місцеві), так і на горизонтальному (територіальні, галузеві) рівнях стратегічних напрямків розвитку і впровадження прогресивних форм та методів господарювання, спрямованих на примноження потенціалу соціальної складової держави і її ефективне використання. Відповідно до мети механізму виділимо групи завдань організаційно-економічного спрямування:

- формування структури механізму управління матеріально-технічною базою соціальної сфери;

- розвиток нових організаційно-господарських структур;

- забезпечення ефективної системи функціонування;

- поглиблення зв'язків суб'єктів господарювання з економічними та екологічними системами;

- забезпечення та доступність послуг населенню;

- визначення структурно-динамічної трансформації економічних важелів фінансування соціальної сфери держави;

- стимулювання суб'єктів господарювання у напрямі розвитку нових видів послуг.

Організаційно-економічний механізм управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери повинен відповідати таким вимогам:

- функціонувати в межах існуючого нормативно-правового поля;

- забезпечувати надійний захист населення у сфері гарантування одержати соціально значимі послуги;

- надавати можливість прогнозування та своєчасного запобігання несприятливим процесам розвитку;

- ефективно функціонувати як у звичайних, так і непередбачуваних ситуаціях;

- визначатися чіткою структурою розмежування органів влади.

Організаційно-економічний механізм управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери України, як і будь-який інший механізм, повинен будуватися на основі сукупності принципів, таких як: системність, цілісність, адаптованість, адаптивність, безперервність, цільової ознаки, стратегічного розвитку, ефективності управління.

Цілісність - орієнтація механізму на забезпечення єдності множини елементів, кожен з яких відіграє свою часткову роль, невід'ємну для всього механізму. Цілісність, як інтегруюча здатність, дуже важлива, оскільки в умовах несистемного соціального розвитку спостерігається розрізненість у комплексі заходів, які ведуть до реалізації мети.

Адаптованість - відповідність механізму управління розвитком середовищу складових соціальної сфери, їх сильним і слабким ознакам. Дуже важливо формувати такі механізми розвитком, які б враховували нагальні проблеми в Україні.

Адаптивність - забезпечення відповідності матеріально-технічної бази соціальної сфери тим вимогам, які відповідають сучасним вимогам функціонування. Даний принцип передбачає відповідність розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери зовнішньому середовищу (в контексті цілей сталого розвитку).

Системність - передбачає формування такої системи управління, яка забезпечує пошук і впровадження ідеї сталого соціального розвитку.

Безперервність - передбачає надійність керівної системи, наявність зворотного зв'язку між усіма структурними елементами та складовими соціальної сфери.

Цільова ознака - передбачає об'єднання всіх елементів системи в єдину, спрямовану на вирішення конкретної мети.

Стратегічний розвиток - передбачає вирішення не лише поточних, але й довгострокових завдань.

Ефективність управління - вибір з багатьох можливих варіантів найефективнішого.

Важливим тут є досягти простоти підходу, який забезпечить спроможність застосування цих принципів у реалізації цілей.

У структурі організаційно-економічного механізму управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери України слід виділити три системи:

- систему забезпечення;

- функціональну систему;

- цільову систему.

Система забезпечення організаційно-економічного механізму складається з підсистем правового, ресурсного, нормативно-методичного, наукового, технічного, інформаційного забезпечення управління соціальною інфраструктурою. Так, скажімо, підсистема правового забезпечення механізму управління включає в себе: закони і постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; методичні рекомендації та інструкції. Організаційно-технічне забезпечення містить комплекс технічних засобів, котрі застосовують у процесі використання механізму управління. При цьому, склад організаційно-технічного забезпечення не обмежується матеріальною базою процесів забезпечення розвитку соціальної сфери, а включає також науково-технічний прогрес, новітні технології, інноваційні та експериментальні розроблення щодо соціального розвитку. Тобто, в цілому дана підсистема спрямована на вдосконалення існуючих та впровадження нових технологій управління.

Функціонування організаційно-економічного механізму розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери держави пов'язане з опрацюванням великої кількості інформаційних потоків, обміном інформації між його системами і рівнями. Збір, накопичення, збереження й аналіз необхідної для цього інформації здійснює підсистема інформаційного забезпечення. До інформаційного забезпечення маємо віднести: 1) моніторинг стану соціальної інфраструктури; 2) експертизу; 3) аудит; 4) державний нагляд та контроль за діяльністю закладів. Інформаційне забезпечення виконує роль певного інформаційного каналу і служить для обміну інформацією. Для максимальної ефективності прийнятих рішень одержана інформація повинна бути об'єктивною, своєчасною, структурованою та сформованою відповідно до цільових функцій управління.

Функціональна підсистема включає: планування, організацію, мотивацію, контроль та регулювання. Цільова підсистема організаційно-економічного механізму спрямована на орієнтацію соціальної сфери держави на сталий розвиток. Таким чином, як організаційно-економічний механізм ми розглядаємо комплексну систему, яка містить певну сукупність організаційних та економічних важелів, які впливають на параметри системи управління соціальною інфраструктурою з метою створення сприятливих умов для переходу на засади сталого розвитку.

Визначимо особливості організаційного та економічного механізму управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної складової держави. Особливості організаційних механізмів визначаються характером дій щодо організації системи управління певним об'єктом. Ці дії спрямовані на створення цілого, формування підсистем цілого, підпорядкування, відповідність та адаптацію. Найважливішими елементами організаційного механізму системи управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери України є: мета, принципи, функції, методи, кадри, рішення, техніка і технологія, організаційні структури управління, правові основи управління, наукова організація праці, ірраціональні фактори управління. Якщо в цій системі якийсь елемент виявиться малоефективним, то вплив недосконалості цього елемента відчуватиме вся система управління і, відповідно, вона буде менш результативною. Тому, дуже важливо періодично звіряти міру відповідності один одному елемента і системи управління і, в разі потреби, вносити корективи. На нашу думку, організаційний механізм відображає структуру державних органів, які здійснюють процес управління визначеними складовими соціальної сфери і демонструє розподіл основних цілей та завдань, відповідно до відповідальності уповноважених осіб. До основних елементів механізму управління організаційного спрямування відносимо організаційні структури суб'єктів управління соціальною сферою, як на рівні держави, так і на рівні області, міста, підприємства. Суб'єкти управління застосовують організаційні методи впливу, спрямовані на оптимізацію процесу управління. До них відносять:

- розпорядчі методи - методи прямої дії через прийняття наказів, програм, розпоряджень. Ці методи допомагають забезпечити організаційну чіткість та дисципліну;

- організаційно-стабілізуючі методи - призначені для створення організаційної основи спільних дій, а саме: встановлення ділових взаємовідносин, повноважень, відповідальності, функціональний поділ праці відповідно до своїх обов'язків на робочому місці. Вони також включають: регламентування - чітке закріплення функцій та робіт; нормування - встановлення нормативів на виконання робіт, допустимих меж діяльності; інструктування - ознайомлення з вимогами до роботи та до їх результату. Регламентування, нормування та інструктування може використовуватися у різному поєднанні, що визначає тип організаційної взаємодії.

Дисциплінарні методи - призначені для чіткого та своєчасного виконання встановлених завдань та обов'язків, ліквідації відхилень від поставлених завдань.

Організаційно-розпорядчі методи повинні забезпечити ефективність виконуваної роботи та підтримувати визначену субординацію в роботі. Різновидом організаційно-розпорядчих методів є методи правового регулювання. Їх основною метою є правовий вплив на об'єкт управління. Крім організаційних методів впливу використовують і організаційні важелі, через які досягається максимальний ефект при використанні одного з методів, а саме: ліцензування, сертифікація, регламенти тощо.

Певним чином підсумовуючи наведене вище, зазначимо: організаційно-управлінське забезпечення є інституційною складовою організаційно-економічного механізму управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери держави. Крім цього, організаційне спрямування механізму розвитку можна поділити на здійснення заходів теоретичного та прикладного рівнів. Перший рівень передбачає розроблення змістовного поля соціального розвитку, критеріїв та параметрів його оцінювання, основних засад функціонування. Прикладний рівень передбачає безпосередню діяльність з реалізації соціальної політики держави.

Економічний механізм можна визначити як систему заходів, форм, методів, спрямованих на вдосконалення системи управління соціальною сферою, забезпечення фінансовими ресурсами, збалансованості інтересів суб'єктів господарювання, суспільства і держави (механізми державного управління інвестиційною, інноваційною, грошово-валютною, кредитною, податковою діяльністю тощо). Економічні відносини пронизують всю діяльність суб'єктів господарювання у соціальній інфраструктурі, тому економічний механізм розвитку мусить бути логічно завершений побудовою обґрунтованого алгоритму регулювання економічних процесів і сформованих на їх основі раціональних відносин як вертикальних, так і горизонтальних. Ефективність економічного механізму досягається за умови тісної взаємодії та взаємовпливу з організаційним механізмом через інституалізацію складових системи та механізмів їх організаційної взаємодії: підпорядкованість, повноваження, права, обов'язки та форми організаційних зв'язків [60].

Економічний механізм управління ґрунтується на системі економічних законів, принципів, методів управління і таких важелів як стимулювання, розвиток відносин власності, маркетингу та ін. До основних методів економічного механізму можна віднести: адміністративні, економічні, соціально-психологічні, правові, управлінські, маркетингові, фінансові та ін. Суть економічних методів полягає в тому, що з використанням економічних стимулів активізується діяльність підприємства (установи) соціальної сфери і, в той самий час, сприяє нарощуванню її соціального потенціалу. До методів управління економісти відносять: прогнозування, планування, інвестування, кредитування, оподатковування, самофінансування, матеріальне стимулювання, страхування, оренду, лізинг, факторинг тощо. Важелями в даному випадку виступають: оподаткування, ціноутворення, інвестування, орендна плата, фінансові санкції, відсотки, цільові грошові фонди, дотації, субвенції, штрафи тощо. Визнаним фактом є те, що методи можуть бути позитивної (заохочувальні) та негативної мотивації (примусові). Слід вважати, що заохочувальні методи спрямовані на створення матеріальної зацікавленості у створенні об'єктів соціальної сфери. Найсуттєвішими з них є надання пільгового кредитування проектів і програм, спрямованих на матеріально-технічне забезпечення складових соціальної сфери, їх бюджетне фінансування.

Організаційно-економічний механізм управління будемо розглядати як спосіб організації взаємодії системи елементів організаційного та економічного впливу на управлінський процес, у якому відбувається цілеспрямоване перетворення дій елементів управління на необхідний стан або реакцію об'єкта управління, а також як один із основних елементів системи адаптації підприємств соціальної сфери до умов зовнішнього середовища, що забезпечить їх сталий розвиток у період ринкових перетворень.

5.2 Механізми управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери України

Спробуємо запропонувати удосконалений організаційно-економічний механізм управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери України, у структурі якого реформуємо такі важелі й інструменти, без яких її перехід на засади сталого розвитку унеможливлюється. Це такі важелі й інструменти даного механізму:

- соціальні норми та нормативи;

- форми і методи управління соціальними об'єктами з метою підвищення ефективності господарювання;

- напрями використання потенціалу соціальної сфери;

- розвиток відносин власності;

- система організації і надання послуг.

Структуру організаційно-економічного механізму управління матеріально-технічною базою соціальної сфери держави визначаємо з урахуванням специфіки об'єкта досліджень, його ролі, місця, завдань у загальному механізмі господарювання. Організаційно-економічний механізм управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери України представлено на рис. 5.2.

Важливим орієнтиром забезпечення організаційно-економічного механізму управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери держави є прийняття стратегії соціального розвитку. Слід зазначити, що нині розроблено проект стратегії, який тривалий час не затверджується. Затягування процесу прийняття даної стратегії спричиняє руйнування системоутворюючих зв'язків в управлінні соціальним розвитком держави.

Рисунок 5.2 - Функціональна структура ринково-орієнтовного організаційно-економічного механізму розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери України

Стратегія має базуватися на чітких функціональних орієнтирах, у ролі яких пропонуємо використовувати соціальні стандарти. Впровадження соціальних стандартів покликане забезпечити системний підхід до вирішення соціальних проблем суспільства [136].

Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» соціальні стандарти визначає як мінімальні розміри матеріальних та інших благ, які гарантують соціально прийнятий рівень їх споживання на кожний визначений період та призначені для встановлення обов'язкового мінімуму витрат (бюджетних, коштів підприємств) [84]. Саме їх передбачено враховувати у таких сферах як соціальне забезпечення, транспорту, зв'язку; охороні здоров'я, освіти, культури; фізичної культури та спорту; побутовому обслуговуванні; торгівлі та громадському харчуванні. Метою використання соціальних стандартів є: можливість наукового обґрунтування стратегічних планів розвитку; оптимальний розподіл ресурсів; ранжування пріоритетів; забезпечення збалансування довгострокових цілей розвитку соціальної сфери з поточними.

Слід зазначити, що нині державні соціальні стандарти мають ряд недоліків статегічного, ресурсного, законодавчого характеру. Серед них слід виділити: - відсутність прийнятої статегії соціального розвитку;

- громіздка та неузгоджена нормативно-правова база задекларованих соціальних програм;

- відсутність затверджених мінімальних державних стандартів якості соціальних послуг;

- слабка координація державної соціальної політики та місцевих бюджетних політик;

- неузгодження соціальної і бюджетної політики України та її регіонів.

Для успішного використання даного інстумента в організаційно-економічному механізмі розвитку необхідно:

- привести у відповідність до міжнародних норм та стандартів національні соціальні стандарти;

- прискорити розроблення державних соціальних стандартів у навчальних закладах, закладах охорони здоров'я, житлово-комунальному обслуговуванні, культурі, транспорту, зв'язку;

- науково обгрунтувати розмір витрат бюджетів усіх рівнів на утримання соціальної інфраструктури;

- встановити критерії якості послуг згідно з соціальними стандартами;

- здійснювати регулярний перегляд і доповнення Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку розроблення мінімальних державних стандартів якості соціальних послуг» для забезпечееня соціальних стандартів чинній нормативно-правовій базі та реальними умовами розвитку економіки [71];

- запровадити обов'язковість дотримання соціальних стандартів при розробленні програм соціального розвитку.

Важливим інструментом у забезпеченні організаційно-економічного механізму розвитком матеріально-технічної бази соціальної сфери держави є використання сучасних методів управління, серед яких виділяємо соціальний маркетинг. Під соціальним маркетингом розуміємо філософію управління, яка допомагає вирішити проблеми споживачів шляхом ефективного задоволення їх потреб, і в той самий час призводить до успішної діяльності закладів, тобто приносить користь суспільству. Доречність використання маркетингового підходу, як нової функції управління соціальними процесами, пояснюється такими причинами:

- сприяння вирішенню проблем забезпечення життєдіяльності населення;

- посилення конкуренції у недержавному секторі закладів соціальної інфраструктури;

- скороченням фінансування державного сектору соціальної сфери;

- диференціацією попиту на ринку послуг, що визначається соціальним розшаруванням сучасного суспільства за рівнем доходів;

- проникнення ринкових механізмів у функціонування підприємств соціальної сфери;

- пошуком нових підходів до формування соціальних відносин у державі.

В Україні технологія соціального маркетингу ще не набула поширення. Частіше в управлінні соціальною сферою застосовують окремі інструменти маркетингу. Однак недофінансування окремих складових соціальної сфери, низький попит на окремі послуги обумовлюють необхідність розроблення стратегії соціального маркетингу. На думку фахівців [240], розроблення стратегії - довгостроковий процес. Якщо стратегія не продумана до кінця і не трапляє в ціль (у ролі якої виступає споживач), то вона буде марною тратою грошей та часу.

Стретегія маркетингу - це план дій, яким визначено пріоритети статегічних завдань, ресурси та послідовність кроків для досягнення стратегічних цілей. Перша особливість статегії соціального маркетингу полягає в тому, що слід постійно корегувати попередню стратегію, її уточнювати, удосконалювати. Друга особливість полягає в тому, що стратегія соціального маркетингу для підприємств (закладів) соціальної сфери повинна, з одного боку, враховувати характер розвитку держави і базуватися на ній, а з іншого, повинна враховувати специфіку закладів, які надають послуги з врахуванням зростаючих потреб та інтересів населення. Використання стратегії соціального маркетингу - це практичний крок до вирішення соціальних проблем і створення передумов сталого розвитку.

Використання технології маркетингу має ряд переваг:

- орієнтація соціальної політики на конкретних споживачів підвищує ефективність реалізації державних та місцевих програм;

- дозволить підвищити рівень методів та технологій процесу соціального управління, сконцентрувати зусилля на вирішенні найгостріших проблем;

- маркетингові технології з вивчення ринку послуг дозволять створити інформаційну базу, яку можна буде використовувати для підготовки концептуальних стратегічних рішень та розроблення цільових і комплексних програм;

- створить умови для покращання матеріального стану, рівня і якості життя населення;

- забезпечить гарантії дотримання конституційних прав громадян щодо їх соціального захисту, рівня освіти, охорони здоров'я, культури, забезпечення житлом, комунальними послугами, якісною торгівлею тощо.

Виділимо три основні групи функцій соціального маркетингу для забезпечення організаційно-економічного механізму управління розвитком матеріально-технічною базою соціальної сфери держави, а саме: регулювання, соціальне забезпечення, системно-перетворювальні функції.

Функція регулювання спрямована на створення сприятливих умов життєдіяльності населення, зокрема: забезпечення правової бази функціонування соціальної сфери, перерозподіл доходів, забезпечення соціальної стабільності.

Функція соціального забезпечення враховує зміни у змісті життєдіяльності підприємств соціальної сфери, зміни у способах життя населення, їх соціальних якостей. Реалізація цієї функції повинна забезпечити: зростання освітнього, духовного, оздоровчого рівня населення; організацію інституціональної діяльності, адаптаційної діяльності до швидкозмінних умов; надходження інвестицій; диверсифікацію послуг відповідно до індивідуальних потреб населення та ринкового попиту.

Системно-перетворювальна функція проявляється у цільовому впливі на формування, функціонування та розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери, зокрема: формування бажаних рис соціального процесу в державі (реалізація стратегічних програм, адаптація на практиці соціальних ідей тощо); дослідження ринку; формування переваг споживачів щодо окремих послуг; сегментування ринку, позиціонування послуг; розроблення комплексу маркетингу; стратегічне управління; контроль за діяльністю підприємств соціальної сфери; удосконалення інформаційної бази тощо.

Таким чином, соціальний маркетинг, як один із інноваційних методів управління, сприятиме процесам координації та оновлення всіх елементів системи управління, що дозволить: забезпечити більш повне задоволення потреб населення у послугах; здійснювати маркетинговий прогноз; формувати стратегічні плани розвитку.

Крім цього, соціальний маркетинг є новою концепцією соціальної відповідальності будь-якого підприємства, яка передбачає узгодження і зв'язок інтересів організації, споживачів і суспільства. Особливо актуальна дана концепція для бізнес-структур соціальної сфери. Роль соціальної відповідальності в управлінні є комплексною. Адже дотримання стандартів ділової етики та соціальної відповідальності бізнес-структур - одна із закономірних вимог до підприємств, які прагнуть створити ефективну систему корпоративного управління. Соціальна відповідальність підприємств є базовим механізмом реалізації демократичних цінностей на різних рівнях управління, що дозволить здійснити ефективне управління на рівні від окремого підприємства до рівня держави, і забезпечить економічний та соціальний розвиток.

Соціальна відповідальність підприємств реалізовується через складові соціального маркетингу, а саме: інформаційно-пропагандистські програми, благодійництво, фандрайзінг (збір коштів з місцевих співтовариств або через великі промислові компанії); організацію спеціальних акцій брендів-спонсорів; стимулювання продаж. Так, фандрайзінг спрямований на переконання місцевого співтовариства в необхідності об'єднати ресурси і надати їх на розроблення послуги, що має соціальне значення і створює умови для соціального розвитку суспільства. Організація спеціальних акцій брендів спонсорів для підприємств приваблива через іміджеву складову. Суть акцій полягає в тому, що залучають кошти споживачів до вирішення певної проблеми, яка носить соціальний характер. Відсутність прямого прибутку замінює створений позитивний імідж, який завойовується благородними діями. Стимулювання продаж здійснюється через відрахування частини доходу чи прибутку на вирішення соціальних проблем. Нині в Україні набуває актуальності така форма соціального маркетингу як спонсорство та меценатство.

Підприємства, які вирішили стати соціально відповідальними, можуть розпочинати з початкового рівня з поступовим переходом до вищого (рис. 5.3).