Окрім Києва, музеями багаті АР Крим, Кіровоградська, Харківська, Чернігівська області, в кожній з яких функціонує понад 30 музеїв. Слід зазначити, що більшість музеїв підпорядковані місцевим органам влади (65,7 %). Тільки 45 музеїв є національними. З усіх музеїв, що нині функціонують в Україні, найбільша кількість історичних - 192 одиниці та комплексних - 207 одиниць. Негативним фактором є те, що музеїв науково-технічного профілю в Україні немає взагалі. Слід зазначити, що в багатьох областях України відкрилися школи ліплення, глиняної іграшки, історичні види ремесел. Музеї України представлені трьома формами власності - державною, комунальною та приватною. Так, у м. Києві функціонує 20 державних музеїв. А в АР Крим, Закарпатській, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Херсонській, Чернівецькій областях музеїв державної форми власності немає. Визначивши щільність музеїв в Україні, ми встановили, що найбільша їх кількість зосереджена у столиці (0,91), м. Севастополі (0,22), Тернопільській (0,23), Кіровоградській (0,20) областях. Найменш доступними та забезпеченими є ці інфраструктурні об'єкти у Херсонській та Одеській областях, де показник щільності складає (0,04).

Музеї завжди славилися своїми фондами та можливістю доступу до них населення. Загальна кількість предметів основного фонду музеїв України становить 12,5 млн одиниць, з яких 2,1 млн зосереджено у музеях Києва та 1,2 млн - Львівської області. До Державного реєстру національного культурного надбання віднесено 12 млн одиниць. Основні фонди музеїв постійно поповнюються. Частина вибуває у зв'язку з високою зношеністю. Скажімо, впродовж 2011 р. до музеїв надійшло 239,2 тис. одиниць, а вибуло 13,2 тис. Серед регіонів, де особливо помітний рух основного фонду, є Львівська, Луганська, Миколаївська, Сумська, Тернопільська області. Однією з основних проблем в діяльності музеїв у державі є старіння основних фондів. Так у 2012 р. 8,3 % основних фондів музеїв потребували реставрації. Обчислений нами індекс розвитку матеріально-технічного забезпечення культурно-освітньої сфери свідчить про те, що найкращого ступеня розвитку (окрім столиці) досягли Київська, Тернопільська та Полтавська області .

Важливими об'єктами закладів культури та мистецтв є клубні заклади. Нині в Україні 88,7 % функціонують у сільській місцевості, а 11,3 % у міських поселеннях. Визначивши щільність таких об'єктів ми встановили, що найдоступнішими та забезпеченішими вони є на території Тернопільської (7,56), Хмельницької (7,13), Львівської (6,0), Вінницької (5,47) областей (додаток Д.1). Найменше таких закладів зосереджено у столиці, у Запорізькій (2,13), Донецькій (1,92), Дніпропетровській (1,84) областях. Матеріали досліджень вказують, що велика кількість функціонуючих клубних закладів потребує значного оновлення матеріально-технічної бази. Так, у 2012 р. 35,7 % закладів потребувало капітального ремонту, а 2,2 % закладів перебували в аварійному стані. Найбільша кількість клубів, які знаходяться в аварійному стані зосереджено в Херсонській області - 10,2 %. Проте, скажімо, у Рівненській області та в столиці таких закладів немає.

Досліджуючи тенденції щодо змін у об'єктах демонстратори фільмів, ми визначили, що 69,4 % функціонує у сільській місцевості, а 30,6 % у міських поселеннях. Проте у Одеській, Київській та Житомирській областях демонстратори фільмів у сільській місцевості взагалі відсутні. Впродовж 2005-2012 рр. в Україні спостерігається тенденція до значного зменшення кількості демонстраторів фільмів. Причиною такої тенденції вбачаємо в розбудові таких видів культур як топ-арт, аудіо-, відео- індустрія, шоу-бізнес. За досліджуваний період змінили формат діючі демонстратори фільмів. Так, у великих містах побудовано сучасні кінотеатри з найновішими технологіями (ЗD та 5D). У них демонструють світові новинки кіно, представляють роботи українські кіномитці, проводять фестивалі фільмів. Визначивши щільність демонстраторів фільмів, ми встановили, що найдоступнішими та забезпеченішими такі об'єкти є на території Івано-Франківської (1,87), Хмельницької (1,76), Черкаської (1,70), Чернівецької (1,48), Вінницької (1,05) областей. Найменше таких закладів зосереджено у Дніпропетровській та Житомирській областях, де показник щільності складає (0,07). Найкраща забезпеченість місць у зазначених вище об'єктах є на території Чернівецької, Хмельницької, Вінницької та Івано-Франківської областей .

Розвиток мережі театрів в Україні за досліджуваний період відбувається суперечливо. Спостерігається урізноманітнення та розширення культурної діяльності, що є результатом демократичних змін, економічних реформ та надання свободи творчості. Матеріали досліджень вказують на те, що в Україні на початок 2013 р. функціонувало 132 театри, з них 45 театрів - драматичних, 34 - музично-драматичних, 29 - лялькових, 10 - дитячих, 7 - музичної комедії та мініатюр, 7 - опери та балету (табл. 3.23).

Таблиця 3.23 - Показники діяльності театрів України

Впродовж досліджуваного періоду загальна кількість театрів скоротилася на 1 одиницю. Проте, кількість місць у залах для глядачів дещо розширилася завдяки, в основному, місцям у музично-драматичних театрах. Відрадно є те, що зросла на 8,4 % загальна кількість відвідувачів театрів. Населення України стало частіше відвідувати театри опери та балету (на 40,1 %), музичної комедії та мініатюр (на 2,5 %), драматичні театри (на 14 %). Слід зазначити, що пожвавилась цікавість глядачів до перегляду дитячих та лялькових вистав. Щільність театрів у регіонах України є різною. Так, найвищою вона є у м. Києві (0,57), Севастополі (0,22), а також на території Дніпропетровської, Львівської областей та в АР Крим (показник щільності по 0,04). Найменше таких інфраструктурних об'єктів зосереджено у Вінницькій та Київській областях .

Важливу роль серед інфраструктурних об'єктів культури та мистецтв України відіграють концертні організації, як організації дозвілля населення. На початок 2013 р. їх функціонувало 88 одиниці. До їх складу входять філармонії, гастрольно-концертні об'єднання, концертно-естрадні об'єднання та професійні творчі колективи. Найчисельнішу групу представляють самостійні професійні колективи, адже в 2012 р. в Україні їх налічувалося 44 колективів згаданого типу та 26 філармоній. За своїм статусом концертні організації та самостійні професійні колективи у своїй переважній більшості - це обласні (республіканські), які складають майже половину цієї групи закладів культури. Значну частину із загальної кількості складають і районні - 23. Проте як у цілому, так і за своїм статусом концертні організації розміщені вкрай нерівномірно. Скажімо, близько 30 % концертних організацій зосереджено в столиці. 17 % функціонує у Львівській області. Більшість областей держави (15) мають по одній такій організації. Із 11 організацій, що мають статус «національних», 10 функціонують у столиці. З чотирьох державних - три функціонує у столиці, одна - в Одеській області. Найвищий показник відвідуваності концертних організацій населенням у розрахунку на 100 осіб у м. Севастополі та АР Крим. Дану тенденцію можна пояснити приморським розташуванням регіону, що призводить до відвідуваності цих закладів туристами.

До матеріальних об'єктів культури та мистецтва належать школи естетичного виховання Мережа шкіл естетичного виховання в Україні за досліджуваний період дещо зменшилась, а чисельність учнів у них має тенденцію до зростання (табл. 3.24).

Таблиця 3.24 - Динаміка шкіл естетичного виховання в Україні

Переважна більшість шкіл естетичного виховання розміщена (близько 80 %) у міських поселеннях. Слід зазначити, що нині школи естетичного виховання функціонують у всіх областях України. Серед усіх областей України лідерами за кількістю таких інфраструктурних об'єктів є Донецька, Дніпропетровська та Харківська області. Стан приміщень цих шкіл потребує постійних капіталовкладень, так із загальної чисельності шкіл естетичного виховання в Україні лише 68,7 % шкіл мають власне приміщення, більше половини потребують капітального ремонту, 55 % перебувають в аварійному стані Визначені проблеми потребують нагального вирішення як на місцевому, так і на загальнодержавному рівнях.

Розвитку інфраструктури культури сприяють парки. Їх основна роль полягає у забезпеченні повноцінного дозвілля населення. Нині їх кількість склала 122 одиниці, що на 22 % більше, ніж у 2008 р. Площа парків нині складає 3743,9 га. Найбільше таких інфраструктурних об'єктів у Донецькій (17), Черкаській (14), Одеській (11) та Луганській (10) областях. На території Херсонщини таких парків взагалі немає, а в Івано-Франківській, Кіровоградській, Рівненській, Сумській, Хмельницькій областях їх налічується по одному. В цілому значна частина парків недостатньо облаштована. Скажімо, в 2011 р. на території парків культури АР Крим, Дніпропетровської, Закарпатської, Кіровоградської, Івано-Франківської, Київської, Рівненської, Кіровоградської, Хмельницької, Херсонської, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей не функціонувало жодного ігрового автомата та засобу для комп'ютерних ігор. Найкраще ними забезпечені парки Донецької, Тернопільської, Луганської, Миколаївської областей. Нині на території парків культури України розміщено 2221 об'єктів дозвілля, з них 1198 атракціонів та 317 ігрових автоматів.

Особливим об'єктом сфери культури є зоопарки. Зоопарки відіграють важливе просвітницьке та соціально - культурне значення. Вони допомагають виховувати підростаюче покоління в дусі охорони природи, пропагують природничо-наукові знання, сприяють збереженню сім'ї. Адже на сьогодні мало знайдеться подібних установ, де сім'я в повному складі проводить цілий день. В Україні впродовж багатьох років їх кількість є незмінною - 7 зоопарків, загальною площею 98,3 га (табл. 3.25). У той час як у Чехії їх понад 20, Німеччині - 56, Великій Британії - 153. Сім зоопарків України загальнодержавного значення і належать до комунальної власності територіальних громад міст. Слід зазначити, що впродовж року українські зоопарки приймають близько 2 млн відвідувачів.

Таблиця 3.25 - Зоопарки України на початок 2013 року [81, с. 76]

До об'єктів сфери культури належать і цирки. Цирк завжди залишається улюбленою формою розваг у всіх категорій глядачів. Стабільність уваги та любові глядачів до цирку можна пояснити такими причинами. По-перше, тяжінням людини до «дива фактів явищ і умінь», не доступних для розуміння та виконання звичайному глядачеві. По-друге, активізації почуттів небезпеки, що підстерігає артистів і, в окремих випадках, навіть глядачів. По-третє, злободенністю його окремих жанрів, особливо - клоунади, оскільки подібні персонажі надають собі право говорити про найактуальніші проблеми сучасності, звертаючись до всіх верстав населення. В Україні функціонує 10 цирків. Проте, ці об'єкти розміщені не у всіх регіонах України, що свідчить про те, що більшість жителів держави не мають доступу до цього виду послуг сфери культури. Проте, в окремих регіонах їх існує по два. Так, у АР Крим функціонують Сімферопольський та Ялтинські цирки; у Дніпропетровській області - Дніпропетровський та Криворізький; у м. Києві - Національний цирк України та Дирекція пересувних циркових колективів. Слід зазначити, що Національний цирк України є одним з найстаріших стаціонарних цирків в Україні і його споруда є найбільшою купольною спорудою столиці. Щороку циркові вистави відвідує близько 2 млн. глядачів, п'ята частина яких припадає на столицю.

Визначивши індекс розвитку матеріально-технічного забезпечення культури та мистецтва ми встановили, що найуспішнішим він є у столиці, м. Севастополі, АР Крим, Київській, Івано-Франківській, Вінницькій та Тернопільській областях. Найслабше матеріально-технічна база розвинута на території Луганської та Запорізької областей (додаток Д.1).

Проведений аналіз та оцінювання стану матеріально-технічного забезпечення освітньо-духовної сфери держави в розрізі часткових показників дав нам можливість визначити інтегральний індекс розвитку, який свідчить про незначну його диференціацію в областях (додаток Ж). Найкращого стану розвитку матеріально-технічне забезпечення соціально-духовної сфери досягли столиця, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька, Львівська, Івано-Франківська області. Найслабшим є матеріально-технічне забезпечення даної складової соціальної сфери у м. Севастополі та на території Запорізької, Луганської, Херсонської областях.

Завершальним етапом аналізу та оцінювання розвитку матеріально-технічного забезпечення освітньо-духовної сфери держави є визначення стійкості тенденцій показників розвитку та стійкості рівнів динамічного ряду за коефіцієнтами зростання чи спадання цих показників. Розрахункові дані свідчать, що за період з 2005-2012 рр. матеріально-технічне забезпечення даної складової соціальної сфери держави демонструє середні темпи збільшення показника розвитку (Іт =1,24) із середньою стійкістю рівнів динамічного ряду (додаток Ж).

У таблиці 3.26 ми провели групування областей України за значенням коефіцієнта Спірмена та індекса стійкості.

Таким чином, розрахункові дані свідчать, що в більшості областей України спостерігається середню або слабку тенденцію збільшення приросту показника розвитку матеріально-технічного забезпечення освітньо-духовної сфери. Причому стійкість рівнів динамічного ряду теж є середньою. Дані тенденції спостерігаються у АР Крим та таких областях як: Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Рівненська, Харківська, Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Миколаївська, Полтавська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська.

Нестійку тенденцію збільшення приросту показника розвитку нами визначено у Донецькій, Чернівецькій та Одеській областях. Причому, у Донецькій, Чернівецькій областях середня стійкість рівня динамічного ряду, а у Одеській області - слабка.

Таблиця 3.26 - Групування областей України за параметрами зміни показника матеріально-технічног озабезпечення освітньо-духовної сфери

*справджується гіпотеза про зменшення показника розвитку

Слід зазначити, що тільки столиця демонструє нестійку тенденцію зменшення показника розвитку матеріально-технічного забезпечення освітньо-духовної сфери з високою стійкістю рівнів динамічного ряду.

3.4 Стан трансформаційних перетворень в комунікаційній сфері

Підтримка економічного курсу держави на сталий розвиток соціальної сфери можливий за умови успішного розвитку матеріально-технічної бази її комунікаційної складової. Як відомо, ефективні комунікації дають змогу різко розвивати економіку інформації, скорочувати час на висунення та обговорення нових ідей, проектів, людей. А цим самим, здатна допомогти державі у вирішенні багатьох політичних, економічних та соціальних завдань. Інформація, що є предметом діяльності більшості підприємств комунікаційної сфери, стає найважливішою цінністю. А донесення інформації до споживача - провідною галуззю діяльності. Інформатизація держави виступає одним із вирішальним чинників модернізації економіки на шляху до сталого розвитку і запорукою інтеграції України у світове товариство.

Дослідження проблематики матеріально-технічного забезпечення комунікаційної складової соціальної сфери України та її регіонів займає важливе місце в дослідженнях та публікаціях вітчизняних та зарубіжних вчених. Зокрема, науковцями О. Ложачевською [165], З. Варналієм [213], обґрунтовано місце і роль даної сфери в системі організаційно-економічного механізму розвитку регіону. Наукові здобутки Ю. Пащенка [197], І. Юхновського, Г. Лебеди, Т. Попової [252], В. Куценко [159], А. Редзюка [2], Л. Губерського, Є. Макаренка, Є. Камінського [95] присвячені оцінці сучасного стану, проблемам та перспективам розвитку комунікаційної сфери. Викликають цікавість наукові розвідки А. Ткаченко [244], Н. Ткачова, О. Чорноус [246], які визначають роль та значення окремих складових комунікаційної сфери у механізмі державного управління. В умовах переходу держави до сталого розвитку ряд досліджень спрямовані на вивчення впливу даної сфери (зокрема, транспортної) на довкілля. У цьому плані варто звернути увагу на роботи Ю. Гутаревича, Д. Зеркалова, А. Говоруна [62] та багатьох ін. Аспекти розвитку та оцінки виставкової діяльності України та окремих її регіонів досліджувались у роботах Т. Лук'янець [166], Г. Підгрушного, В. Пекаря, О. Денисенко [199], Т. Ткаченко, Т. Дупляк [245] та багатьох інших.

Узагальнимо тенденції розвитку комунікаційної сфери держави. У нашому дослідженні вона включає: зв'язок, виставково-видавничу сферу та транспорт. Важливою складовою комунікаційної сфери є зв'язок. Основним завданням зв'язку є забезпечення взаємного з'єднання споживачів незалежно від їх географічного розташування. До основних видів зв'язку ми відносимо: телефонний, радіо та електронний зв'язок, поштовий зв'язок. Розглянемо тенденції розвитку зазначених вище видів зв'язку(табл. 3.27).

Технологічною передумовою таких зрушень є наявність комп'ютерної техніки. Нині в Україні функціонує 18,2 тис. од. телефонних станцій. Сучасний телефонний зв'язок обмежений у можливостях модифікацій, швидкості передачі інформації, передачі великих обсягів даних. Збільшення пропускної здатності каналів передачі інформації сьогодні досягається завдяки переходу на цифрові лінії зв'язку, використання комп'ютерної телефонії.

Таблиця 3.27 - Динаміка мережі автоматичних телефонних станцій

Зарубіжні експерти вважають, що в перспективі це дозволить послабити гостроту впливу на процес комунікації таких факторів як лінгвістичні або етнічні відмінності, географічна роз'єднаність і ізольованість. У той самий час вимоги до якості та сервісу підприємств, що надають послуги зв'язку (швидкість передачі, час доступу, надійність передачі даних та інші показники) з боку різних категорій користувачів будуть зростати. За досліджуваний період в Україні розвиток зв'язку, в більшій мірі, зберігає позитивні тенденції (табл. 3.28).

Таблиця 3.28 - Динаміка розвитку зв'язку в Україні

Матеріали досліджень свідчать, що впродовж 2005-2012 рр. найсуттєвіше зменшення відбулося щодо кількості міжміських таксофонів та кількості трансляційних радіоточок проводового мовлення. Так, якщо у 2005 р. міжміських таксофонів складала 57818 одиниць, то вже у 2012 р. тільки 9827 одиниць, що майже в шість разів менше. Нині найдоступнішими та забезпеченішими міськими таксофонами є території Дніпропетровської (6,9). Львівської (6,8), Харківської (7,7) областей. Дуже щільними є мережа міжміських таксофонів у столиці (42,0) та м. Севастополі (43,6) (додаток Е).

Досліджуючи розвиток трансляційних радіоточок проводового мовлення в Україні ми виявили спадну тенденцію. Так, якщо у 2005 р. в середньому показник забезпеченості та доступності радіоточок проводового мовлення в державі складав 1,14, то вже у 2012 р. - тільки 0,44. Найбільшого значення даний показник досяг у столиці (10,4), м. Севастополі (1,51), на території Харківської (0,76), Чернівецької (0,60), Київської (0,53), Тернопільської (0,53) областей. Найгіршого значення показник трансляційних радіоточок проводового мовлення досягнуто на території Закарпатської (0,07) та Миколаївської (0,08) областей (додаток Е).

Матеріали досліджень вказують на те, що впродовж досліджуваного періоду суттєво зросла кількість абонентів мобільного зв'язку та кабельного телебачення. У 2012 р. мобільним стільниковим зв'язком користуалися 59,3 млн осіб, у тому числі 56,2 млн домашні користувачі. У той час, у 2005 р. понад 30,0 млн осіб, у тому числі 13,0 млн - домашні користувачі. Слід зазначити, що найбільша кількість абонентів мобільного зв'язку у столиці (у 2012 р. їх кількість склала 6310,9 тис. осіб, що складає 10,6 % від усієї кількості абонентів). Показник щільності нині у м. Києві є найвищим і складає (167,9). Високою також є щільність абонентів мобільного зв'язку на території Донецької (15,91), Харківської (12,52), Дніпропетровської (10,9), Закарпатської (11,1), Луганської (11,0) областей. Найменша щільність абонентів мобільного зв'язку на Кіровоградщині (5,61).

Впродовж досліджуваного періоду більш ніж на третину зросла кількість абонентів кабельного телебачення. Так, якщо у 2005 р. їх кількість складала 2577,2 тис. абонентів, то вже у 2012 р. - 3549,9 тис. Найзабезпеченішим та доступнішим є розвиток мереж кабельного телебачення на території столиці (11,12), м. Севастополя (4,46), та Дніпропетровської (1,38) області. Найменше спостерігаємо розвиток вищезазначених мереж на території Івано-Франківської (0,28), Чернівецької (0,28), Херсонської (0,34) областей.

Темпи росту українського Інтернету досить високі. Так, якщо в Україні у 2005 р. кількість абонентів мережі «Інтернет» становила 711,4 тис., то вже у 2012 р. - 5063,4 тис., що в сім разів більше. Саме Інтернет поступово стає одним із джерел одержання інформації, випередивши телебачення та радіо. Для багатьох він ефективно замінює спілкування телефоном або поштою. Завдяки послідовному еволюційному розвитку і нарощування функціональних можливостей Інтернету створюють хороші умови для поступового оволодіння необхідними навичками роботи в мережі у найширших верств населення. Дані досліджень «Центром цифрового майбутнього» вказують на те, що більшість з опитаних нікуди, крім Інтернету, за інформацією не звертаються. Однією з основних причин такого явища став розвиток технологій, який забезпечив швидкий доступ до мережі, і крім цього, висока якість пошукових систем. Для одержання відповіді на запитання в Інтернеті потрібно в середньому не більше 10 секунд. Дослідження вказують, що в США інформації в Інтернеті довіряють 48 % респондентів, в Китаї - 58%, Угорщині - 60 %, в Південній Кореї - 70 %, у Німеччині - 25 %, а у Японії - тільки13 % [174].

Розрахункові дані свідчать, що в Україні найзабезпеченішими та доступнішими є послуги з Інтернету (відповідно технічних мереж) на території столиці (23,19), м. Севастополя (1,56), а також Одеської (2,50), Донецької (0,81), Львівської (0,79) областей. Слабко розвинені мережі з надання зазначених вище послуг на території Кіровоградської (0,21) та Житомирської (0,20) областей.

Досвід розвитку Інтернету продемонстрував, що потреби у нових послугах зростають швидше, ніж вони з'являються. Більшість наявних зараз в Інтернеті послуг розробляється стихійно для забезпечення зростаючих потреб населення. Використання Інтернету відкриває широкі можливості споживачів як на роботі, так і в повсякденному житті. На думку експертів, в недалекому майбутньому, людина, яка з певних причин не використовує Інтернет, буде мати труднощі не тільки у результаті виконання своїх функціональних обов'язків на робочому місці, але і в побуті. Серед основних проблем, які мають на сьогодні споживачі Інтернету, слід виділити: низький рівень розвитку інфраструктури доступу, незначна увага місцевої влади до ІКГ-галузі, кадрові проблеми, низька якість регіональних Інтернет-сервісів, недостатня Інтернет-грамотність громадян, небажання викладачів використовувати нові, сучасні методи навчання [22].

Можливість встановлювати комунікації населенню допомагають засоби телебачення та радіо. Вони відіграють важливу роль у розвитку держави та особистості, адже є запорукою свободи слова і гарантом плюралізму інформації. Діяльність таких організацій регулюється Законом України «Про телекомунікації». Він передбачає забезпечення повсюдного надання інформаційних послуг достатнього асортименту, обсягу та якості шляхом обмеженого регулювання ринкових відносин для сприяння ефективному функціонуванню відкритого і справедливого конкурентного ринку. Закон визначає засади захисту прав споживачів та контролю держави за діяльністю на даному ринку. Завданням державних засобів масової інформації є: висвітлення досягнень в економіці, використання виховного значення державних свят, акцентування уваги на успіхах українців у науці, мистецтві, бізнесі, державній службі, медицині, спорті тощо. Забезпеченість населення засобами телебачення та радіомовлення представлено в табл. 3. 29.

Таблиця 3.29 - Динаміка забезпеченості населення України засобами телебачення та радіомовлення

Матеріали досліджень свідчать про те, що населення держави краще забезпечене можливістю приймати державні телевізійні програми, а ніж радіопрограми. Так, у 2012 р. 94,8 % населення України мало можливість переглядати телевізійні програми УТ-1, 89,5 % населення - телевізійні програми УТ-2, 83,3 % - Інтер, 61,7 % - обласні телевізійні програми. Проте першу програму радіо мало можливість слухати 88,5 % населення країни, програму «Промінь» - 37,4 %, комерційні радіопрограми - 80,9 %, інші програми радіомовлення - 51,9 %.

Впродовж досліджуваного періоду на ринку телебачення та радіо відбулися суттєві зміни. Створюються телеорганізації, розбудовуються нові телекомунікаційні мережі. Нині у системі Держкомтелерадіо України функціонують 24 обласні державні телерадіокомпанії, державна телерадіокомпанія «Крим», а також регіональні телерадіокомпанії в містах Київ і Севастополь. Успішно розгорнули свою діяльність як державні так і приватні ЗМІ. Причому частка недержавного сектора телебачення і радіомовлення в телерадіоінформаційному просторі держави перевищує 96%, і тільки 4 % належать державним мовникам. Динаміка кількості телерадіоорганізацій та суб'єктів інформаційної діяльності України представлена на рис. 3.6.

Рисунок 3.6 - Динаміка кількості телерадіоорганізацій України

Матеріали досліджень свідчать, що в Україні збереглася тенденція до збільшення загальної кількості телерадіокомпаній. Так, на початок 2013 р. функціонувало 1693 телерадіоорганізацій та суб'єктів інформаційної діяльності (у тому числі 1622 телерадіомовних та 71 суб'єктів інформаційної діяльності). Залежно від території розповсюдження програм нині налічується 15 загальнонаціональних радіоканалів, 50 регіональних каналів радіомовлення, 212 місцевих радіостанцій [91]. Слід зазначити, що впродовж досліджуваного періоду найсуттєвіше розширилася мережа регіональних каналів радіомовлення. Іноземне мовлення здійснюють 75 телерадіоорганізацій. Виключно на території України мовлять 25 телеорганізацій. До найбільш рейтингових державних каналів телебачення та радіомовлення слід віднести: Перший національний телеканал, Національна радіокомпанія України, Державна телерадіокомпанія «Всесвітня служба». Найбільші недержавні канали телебачення та радіомовлення: Телеканал «Інтер», Новий канал, Телеканал 1+1, 5 канал, Телеканал СТБ ТРК «Україна», Gala-радіо, Радіо «Європа FМ», Радіо «Свобода», Радіо «Хіт-FM”», Радіо «Ера-FM». Кожен з телеканалів заповнює свою нішу в інформаційному просторі. Так, канал 1+1 орієнтований переважно на україномовного глядача, «Інтер» - на російськомовну аудиторію. Партнерами загальнонаціональних та мережевих компаній стають і оператори кабельного телебачення. У кабельних мережах поруч із національними телеорганізаціями представлені всесвітньо відомі компанії «Дойчевелле», Бі-Бі-Сі, «Дискавері» та ін. Слід також відзначити, що найбільші теле- і радіокомпанії мають свою сторінку в Інтернеті, де споживачі можуть ознайомитись з їхніми останніми новинами, взяти участь у різноманітних конкурсах, зробити музичне замовлення тощо.

Різке збільшення кількості суб'єктів телерадіоінформаційної діяльності призвело до того, що нині радіочастотний ресурс, призначений для трансляції теле-, та радіопрограм, практично вичерпаний. Вихід із ситуації вбачається у запровадженні з 2012 року в Україні системи цифрового мовлення на основі європейського стандарту радіомовлення DVB-T2, застосування якого дасть змогу набагато ефективніше використовувати радіочастотний ресурс. Звичний нині ефірний ТВ-сигнал буде повністю відключений, а споживачам доведеться мати спеціальний декодер. В Україні ухвалено план розвитку телерадіопростору, де передбачено перехід країни на цифрове мовлення до 17 червня 2015 року [200]. Перехід буде здійснюватися в п'ять етапів:

- перший етап - розбудова Телемереж та МХ-6 (2010-2011 роки);

- другий етап - одночасне мовлення на Телевежах та мережі каналового наземного телемовлення. Забезпечення населення пристроями для прийому телепрограм в цифровому форматі (2011-2012 роки);

- третій етап - часткове вимкнення радіоелектронних засобів каналового телемовлення за згодою ліцензіатів;

- четвертий - розбудова багатоканальних телемереж МХ-4, МХ-7, МХ-8 (2013 - 2015роки);

- п'ятий - повний перехід від каналового до цифрового формату телемовлення на всій території країни (2015 рік).

Упровадження в Україні цифрового радіомовлення підпорядковуватиметься визначеним у Європі чинникам впливу на темпи та національні механізми формування цифрового телерадіопростору. Такими основними чинниками є: обсяг ринку наземного мовлення; ступінь зацікавленості споживачів переходом від аналогового до цифрового мовлення; ступінь охоплення домогосподарств цифровим мовленням, а також політичні рішення, які приймають міжнародні організації й визначають зміст національної політики щодо темпів та механізмів припинення аналогового мовлення [88].

Для успішної реалізації даної програми у державному бюджеті на 2012 рік виділено 350 млн грн. на закупівлю спеціальних декодерів конкретних виробників. 21 березня 2012 Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для забезпечення населення засобами приймання сигналів цифрового телерадіомовлення» [205]. Слід зазначити, що процес створення цифрових багатоканальних телемереж нині ускладнюється необхідністю забезпечення одночасної роботи аналогових та цифрових передавальних станцій, що є умовою перехідного періоду.

До інфраструктурних об'єктів зв'язку ми відносимо поштові відділення. Пошта - це установа, яка здійснює обмін кореспонденції. Національним оператором поштового зв'язку України є «Укрпошта». Нині вона пропонує близько 50 видів послуг. Динаміка надання послуг поштою представлена в табл. 3.30.

Таблиця 3.30 - Динаміка надання поштових послуг в Україні

Серед них: пересилання поштових переказів, міжнародне поштове відправлення, розповсюдження періодичних видань, надання супутніх послуг поштового зв'язку. Матеріали досліджень вказують про те, що населення України поступово відмовляється від основних видів поштових послуг. Спостерігаємо тенденцію щодо суттєвого збільшення (на 80 %) тільки надання послуг з відправлення посилок. За усіма іншими видами послуг простежується спадна тенденція.

Узагальнюючи тенденції розвитку сфери зв'язку ми визначили індекс розвитку матеріально-технічного забезпечення даної складової. Найвищим він є м. Києві, м. Севастополі, Дніпропетровській, Донецькій та Одеській областях. Найслабшою є матеріально-технічна база даної сфери у Житомирській, Київській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях (додаток Е).

Наступною складовою комунікаційної складової є виставково-видавнича сфера. Виставкова діяльність України є невід'ємною складова ринкових перетворень, яка стимулює закріплення позитивних структурних змін в економіці, сприяє науково-технічному та технологічному оновленню вітчизняного виробництва. Вона відіграє важливу роль у зміцненні міжнародних зв'язків, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, пропаганді передових технологій та нових видів продукції.

Розвиток виставкових об'єктів (а це виставкові центри та підприємства, основною діяльністю яких є організація та проведення виставок, або ж надання послуг у сфері організації та проведення виставок (ярмарків)) в Україні обумовлюється не тільки переходом до ринкової діяльності, але й зміною соціально-психологічних поглядів сучасних споживачів. Нині відмічається пожвавлення рівня довіри споживачів до виставкових заходів та їх бажанням реально оцінити та обрати найкращий серед існуючих товарів. Сучасні виставки - це середовище для обміну інформації і укладання торгових угод. Нині спостерігаємо розбудову сучасних виставкових центрів, збільшення кількості виставкових заходів, учасників виставок тощо. Матеріали досліджень вказують про те, що впродовж 2005 - 2012 рр. спостерігаємо різнорідні тенденції щодо основних показників виставкової діяльності в Україні. Пік виставкової діяльності припадає на 2008 рік, коли за усіма показниками нами виявлена позитивна тенденція (табл. 3.31).

Слід зазначити, що нині в державі функціонує 114 суб'єктів виставкової діяльності, які у 2012 р. провели 1010 виставкових заходів. Матеріали досліджень вказують про те, що кількість виставкових центрів в Україні за досліджуваний період зросла на 12,5 %. Загальна забудована площа організаторів виставок нині складає 1040 тис. м2, а їх виставкова площа складає 201 тис. м2, що на 1 % менше, ніж у 2005 р. Проте, кількість підприємств організаторів виставок дещо знизилася (на 12,7 %).

Виставкові центи зосереджені тільки у м. Києві та на території восьми областей України. Це Донецька, Запорізька, Львівська, Миколаївська, Одеська, Харківська та Чернігівська області. Лідерами виставкових центрів нині є: Національний комплекс «Експоцентр України» (Київ), «Авто-ЭКСПО» (Київ), «АККО Гнтернешнл» (Київ), «Бізнес-Лайн» (Київ), «Внешэкспобизнес», «ГалЭКСПО» (Львів), «Євроіндекс» (Київ), «Київський міжнародний контрактовий ярмарок» (Київ), «КОМІНФО» (Дніпропетровськ), «Міжнародний виставковий центр» (Київ), «МЕДВІН» (Київ + регіони), «Одеський будинок» (Одеса), «Примус Україна» (Київ), «Прем'єр-ЕКСПО» (Київ) тощо.

Таблиця 3.31 - Динаміка основних показників виставкової діяльності в Україні

Аналізуючи виставкові заходи за місцем їх проведення ми встановили, що найбільше виставкових заходів у 2012 році було проведено у столиці (263), Одеській (122), Житомирській (76) та Дніпропетровській (39) областях. Слід зазначити, що на Закарпатті впродовж 2005-2012 рр. було проведено тільки шість виставкових заходів, а на Тернопільщині - тільки два. Незначну кількість виставкових заходів впродовж досліджуваного періоду було проведено і на Волині, Хмельниччині, Черкащині. Цю тенденцію можна пояснити відсутністю у цих областях (та на Тернопільщині) зареєстрованих підприємств організаторів виставок. Джерелами фінансування виставкових заходів в Україні, в більшій мірі, служать кошти від комерційної діяльності. Тільки 0,03 % виставкових заходів у 2012 р. фінансувалися з державного бюджету. Структуру виставкових заходів за статусом представлена на рис. 3.7 - 3.8.

Найпомітнішою є тенденція збільшення регіональних виставок, які з 2 % у 2005 р. зросли до 14 % у 2012 р. Негативною тенденцією є те, що впродовж досліджуваного періоду в Україні було проведено тільки одну всесвітню виставку, яка відбулася у 2005 році у м. Києві. Розподіл виставкових заходів за періодичністю демонструють майже сталі тенденції. В основному виставкові заходи є щорічними або ж сезонними. Так, у 2012 р. було проведено 54 % щорічних та 45 % сезонних виставкових заходів.

Рисунок 3.7 - Виставкові заходи за статусом у 2005 році, (%)

Рисунок 3.8 - Виставкові заходи за статусом 2012 роках, (%)

Тематика виставкових заходів свідчить про те, що в Україні найчастіше проводять спеціалізовані та багатогалузеві виставкові заходи споживчих товарів, частка яких у 2012 р. склала, відповідно, 43% та 25 %. Структуру тематики виставкових заходів в Україні демонструє рисунок 3.9 - 3.10.

Рисунок 3.9 - Тематика виставкових заходів у 2005 році, (%)

Рисунок 3.10 - Тематика виставкових заходів у 2012 році, (%)

Виставки та ярмарки споживчих товарів є властиві для Волинської, Рівненської, Івано-Франківської областей, де всі виставкові заходи спрямовані тільки на купівлю споживачами товарів народного споживання. Спеціалізовані виставкові заходи є притаманними для Львівської, Харківської областей та м. Києва. Середня тривалість виставкових заходів із року в рік є незмінною, і складає - 4 дні. Матеріали досліджень вказують на те, що впродовж досліджуваного періоду дещо звузилась виставкова забудована площа об'єктів. Так, якщо у 2005 р. вона складала 1231,0 тис. м2, то вже у 2012 р. - 1040 тис. м2, що на 18,4 % менше. Розрахункові дані свідчать (додаток Е.1), що найщільнішою виставкова площа є у столиці (18362,15), Запорізькій (173,34) та Одеській (266,93) областях. Найнижчим є даний показник на Волині (10,24), Закарпатті (5,14) та Луганщині (4,85). Організатори виставок левову частку загальної площі надають в оренду. Так, у 2011 р. їх частка склала - 86,3 %. Позитивною тенденцією є те, що практично подвоїлася площа, яка була надана іноземним учасникам виставкових заходів, що свідчить про пожвавлення цікавості зарубіжних виробників до виставкових заходів в Україні. Так, якщо у 2005 р. було надано іноземним учасникам 106,5 тис. м2, то вже у 2012 р. - 203,0 тис. м2. Слід зазначити, що впродовж досліджуваного періоду змінився формат площ виставкових центрів (рис. 3.11). Якщо у 2005 р. частка закритих площ складала 42,7 %, то вже у 2012 р. - 62,4 %.

Рисунок 3.11 - Формат виставкових площ у 2005 та 2012 роках, (%)

За досліджуваний період нами виявлені різнорідні тенденції щодо збільшення кількості учасників виставкових заходів. Так, якщо у 2005 р. кількість учасників склала 66,3 тис. осіб, то вже у 2011 р. - 69,6 тис. осіб, у 2011 р. - 69,6 тис. осіб, то вже у 2012 р. -62,6 тис. осіб. Аналогічні тенденції спостерігаємо і щодо кількість відвідувачів. Так, якщо у 2005 р. їх кількість склала 9834,5 тис. осіб, то вже у 2012 р. тільки 6731,8 тис. осіб. Слід зазначити, що у 2012 р. виставкові заходи відвідало 35,8 тис. осіб іноземців, проте як у 2011 р. - 77,4 тис. іноземців, що в два рази менше. Як уже зазначалося, у виставкових заходах беруть участь представники різних держав. Структуру участі зарубіжних країн у виставкових заходах України представлено на рис. 3.12 - 3.13.

Рисунок 3.12 - Участь зарубіжних країн у виставкових заходах на території України у 2005 році, (%)

Рисунок 3.13 - Участь зарубіжних країн у виставкових заходах на території України у 2012 році, (%)

Матеріали досліджень вказують, що найбільше співпрацюють у виставкових заходах України такі держави: Білорусь, Франція, Польща, Російська Федерація, Туреччина, Китай. Слід зазначити, що у 2005 р. представники Китаю брали участь тільки у 4 заходах, то вже у 2012 р. аж у 54. Тож і не дивно, що на ринку товарів народного споживання продається велика кількість товарів китайського виробництва. Найчисельнішими є також і представники Російської Федерації, які у 2012 р. взяли участь у 223 виставкових заходах.

Видавничу сферу нині представляють видавництва та видавничі організації. Саме їм відводиться важлива роль у формуванні позитивного іміджу України. Нині кількість видавництв та видавничих організацій налічує 22828 од. Більшість із них приватної форми власності (кількість видавництв державної форми на початок 2013 р. - 978 од., а видавничих організації - 6851). Найпотужнішими суб'єктами даної сфери є видавництва «Донбас», «Світ», «Каменяр», «Таврида». У регіональному розрізі найбільше таких інфраструктурних суб'єктів зосереджено у Харківській, Львівській, Тернопільській, Донецькій областях та в столиці. Динаміку видання газет в Україні представлена в табл. 3.32.

Матеріали дослідження свідчать, що кількість видань газет в Україні щороку зменшується. Так, якщо у 2005 р. їх кількість складала 2974 од., то вже у 2012 р. - 2343 од., що на 21,2 % менше. Зменшується і кількість друкованих видань на 100 тис. осіб. Якщо у 2005 р. даний показник складав 6,3 од., то вже у 2012 р. тільки 5,1. Дані тенденції не вказують на зменшення поінформованості населення, адже практично всі центральні друковані засоби масової інформації виробляють електронні копії газет (журналів), формують архіви власних видань тощо. Так, скажімо, досить інформативними для населення є веб-сайти газет «День», «Дзеркало тижня», «Сегодня» та багатьох інших.

Таблиця 3.32 - Динаміка видання газет в Україні [89, с. 6]

Аналізуючи структуру газет за типами, ми встановили, що у 2012 році 13,7 % газет є загальнодержавними, 16,7 % - обласними, 16,9 % - міськими, 11,4 % - рекламного характеру. Слід зазначити, що загальнодержавні видання в основному зосереджені у столиці (176), на території Дніпропетровської (23), Харківської (19), Донецької (17), Запорізької (14) областей. Не видають такого типу видання у Закарпатській, Сумській та Тернопільській областях. Найбільше рекламно-інформаційних видань зосереджено у Дніпропетровській (38), Донецькій (21), Запорізькій (18), Луганській (16) областях та в м. Києві (31). Тільки 50 % видань газет в Україні можна читати українською мовою. Найпоширенішою тематикою газет в Україні є загальнополітичні події, педагогіка, а також питання промисловості та будівництва. Ми визначили показник щільності видань газет (додаток Е.1), який вказує, що він є найвищим на території столиці (67,27), у Дніпропетровській (0,70), Запорізькій (0,59), Харківської (0,49) та Луганській (0,47) областей. Найнижчим він є на території Одеської (0,20), Львівської (0,21) областей та АР Крим (0,22).

Крім газет підприємствами видавничої сфери видається і велика кількість книг та брошур (табл. 3.33).

Таблиця 3.33 - Динаміка видавництва книг та брошур в Україні

Так, за досліджуваний період в Україні значно розширилася мережа видавництв книг та брошур, які збільшили видавництво даної продукції на 45,2 %. Майже аналогічну тенденції спостерігаємо і щодо кількості друкованих видань на 100 тис. осіб. Правда тираж видань має тенденцію до зниження. Матеріали досліджень вказують на те, що третина видавництв України зосереджена у м. Києві (31,4 %). Розвинутою дана складова є і у Харківській області, де даний показник складає 17,5 %. Незначна кількість таких об'єктів зосереджена у Херсонські (0,6 %), Кіровоградській (0,7 %) областях. Слід зазначити, що видавництва спеціалізуються і на виданні періодичних та продовжуваних виданнях. Тенденції щодо таких видань представлено в табл. 3.34. Матеріали досліджень вказують, що впродовж досліджуваного періоду більш, ніж на третину розширилась кількість періодичних та продовжуваних видань. Значно зріс їх середній разовий тираж, а також збільшився у 2,3 рази річний тираж.

Таблиця 3.34 - Динаміка видання періодичних та продовжуваних видань в Україні

Аналізуючи структуру видання у 2012 р., ми виявили, що 69 % це видання журналів, 17,7 % збірників, 10,6 % бюлетенів та 2,1 % бібліографічні видання. У той же час, у 2005 р. видання журналів складало тільки 29 %. Аналізуючи розподіл періодичних та продовжуваних видань за місцем видання ми встановили, що у 2012 р. найбільше видавалось таких друкованих видань у столиці (897), Харківській (208), Донецькій (118) областях. Найменше у Кіровоградській області - тільки 7. Розрахунковий показник щільності практично підтверджує зазначені вище тенденції. Узагальнивши основні показники розвитку матеріально-технічного забезпечення виставково-видавничої сфери нами визначено індекс його розвитку. Ідеальним він є у столиці. Дещо вищим даний показник за середнє значення по Україні він є у Дніпропетровській та Одеській областях. Найнижчим, відповідно, на Тернопільщині та Сумщині (додаток Е.1).

Наступною складовою комунікаційної сфери є транспорт. Він відіграє важливу роль у підвищенні рівня комплексного розвитку держави, ефективності всього суспільного виробництва, оскільки на його основі формується і функціонує більшість матеріальних потоків, які забезпечують соціально-економічний розвиток країни. Досліджуючи аспекти розвитку транспорту України слід зазначити, що він у цілому задовольняє лише базові потреби населення у перевезеннях. У частині забезпечення автомобільними дорогами наша держава невигідно відрізняється від інших країн (табл. 3.35).

Таблиця 3.35 - Порівняння транспортної інфраструктури України та деяких країн Європи

Будучи більшою за площею від Франції та Німеччини, Україна має, відповідно, у 5,6 та 3,8 разів менше автошляхів. Причому, довжина автомобільних доріг з твердим покриттям є практично незмінною 7 останніх років (табл. 3.36).

Таблиця 3.36 - Динаміка довжини шляхів сполучення України

Матеріали досліджень вказують, що практично всі дороги з твердим покриттям загального користування є тільки в АР Крим (100 %), Івано-Франківській (100 %), Дніпропетровській (99,99 %), Полтавській (99,99 %), Київській (99,8 %), Чернівецькій (99,8 %) Закарпатській (99,7 %), Миколаївській (99,7 %), Тернопільській (99,5 %), Херсонській (99,3 %) областях. Найвищою щільність доріг є на території Волинської, Вінницької, Сумської, Хмельницької, Полтавської та Тернопільської областей. Нижчою - на території Донецької, Луганської областей та в м. Севастополі (додаток Д.3).