Як відомо, найбільший попит у населення є на послуги з перевезення автомобільним транспортом, яким у 2012 році скористалося 51,8 % з усіх перевезених пасажирів. У середньому нині кожен українець здійснює 76 поїздок у рік. Це на 3 поїздки менше, ніж у 2005 році. Слід зазначити, що показники щодо швидкості, якості і ефективності перевезень пасажирів на сьогодні не відповідають сучасним вимогам. Середня швидкість руху на автодорогах України у 2-3 рази нижча, ніж у західноєвропейських країнах [211, с. 10]. Крім того, вітчизняні автошляхи невигідно відрізняються від європейських нерозвиненістю дорожньої інфраструктури, недостатньою кількістю пунктів автомобільного сервісу, транспортних стоянок під охороною, пунктів зв'язку, кафе, готелів, кемпінгів тощо. На дорогах країни ведеться відносно активно будівництво лише однієї складової інфраструктури - автозаправних станцій, яке є далеким від системи і потреб комплексного розвитку [23]. Матеріали досліджень вказують, що впродовж досліджуваного періоду мережа автозаправних станцій розширилася майже на третину. Так, якщо у 2005 р. їх кількість налічувалася 5522 одиниць, то вже у 2012 р. - 7216 одиниць.

Динаміку зміни основних видів транспорту в Україні представлено в табл. 3.37.

Таблиця 3.37 - Динаміка зміни кількості основних видів транспорту в Україні

Матеріали досліджень вказують, що найсуттєвіше відбулося збільшення кількості пасажирських автобусів (на 48,7 %). Майже половина цих транспортних засобів є у приватній власності. Найбільше пасажирських автобусів зосереджено у Дніпропетровській Одеській, Донецькій, Київській областях та у столиці. Визначений нами показник щільності автобусів демонструє різнорідні тенденції. Спостерігаємо і позитивну тенденцію щодо кількості легкових автомобілів. Так, показник забезпеченості легковими автомобілями в Україні з року в рік збільшується. Якщо у 2005 р. він складав 113 автомобілів на 1000 населення, то вже у 2012 р. - 143. Найкраще забезпечені приватними легковими автомобілями мешканці столиці та її області, а також Миколаївської та Одеської областей. Найгірше - мешканці Черкаської області, де даний показник у 2012 р. склав тільки 97 одиниць.

У великих обласних центрах та в столиці велика кількість пасажирів користується послугами трамваїв та тролейбусів. Проте, впродовж досліджуваного періоду ми виявили спадну тенденцію щодо кількісного складу цих транспортних засобів. На 19,4 % скоротилася кількість тролейбусних машин, на 27 % - трамвайних. Матеріали досліджень вказують, що найзабезпеченішими та найдоступнішими є послуги з перевезення тролейбусами у столиці (9,57), м. Севастополі (7,99), Донецькій (1,53) та Чернівецькій (1,09) областях. Проте у Закарпатській області такі послуги є зовсім недоступні.

В Україні є мало поширеним такий вид транспорту як трамвай. Так, послугами з перевезення таким видом транспорту можна скористатися тільки у АР Крим, Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Луганській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській областях та в столиці. Слід зазначити, що пасажири таких міст України як Харків, Київ та Дніпропетровськ мають змогу користуватися послугами метрополітенів. Кількісний склад вагонів метрополітену розширюється. Так у столиці, впродовж досліджуваного періоду кількість вагонів збільшилася з 627 одиниць у 2005 р. до 770 у 2012 р.

Таким чином, узагальнивши тенденції, ми визначили індекс матеріально-технічного забезпечення у транспорті (додаток Е.1). Найвищим він є у столиці та її області, м. Севастополі, у Донецькій та Чернівецькій областях. Найнижчим даний показник є у Закарпатській області.

Визначений нами інтегральний індекс розвитку матеріально-технічної бази комунікаційної складової соціальної сфери держави свідчить, що найбільшого його розвитку досягла столиця, м. Севастополь, Харківська та Дніпропетровська області (додаток Ж). Найнижчий показник розвитку у Закарпатській області.

Для одержання узагальнювальної характеристики матеріально-технічного забезпечення комунікаційної складової країни з врахуванням як стійкості рівнів, так і стійкості тенденцій розвитку, пропонується групування областей за значенням коефіцієнта Спірмена Кр та індекса стійкості Іт, (табл. 3.38).

Таблиця 3.38 - Групування областей України за параметрами зміни показника розвитку матеріально-технічної бази комунікаційної сфери

*області, для яких стверджується гіпотеза про зменшення показника приросту

Розрахункові дані свідчать, що в цілому в Україні стверджується гіпотеза про збільшення темпів приросту показника розвитку матеріально-технічної бази комунікаційної сфери із високою стійкістю рівнів динамічного ряду. Тільки в Дніпропетровській, Закарпатській, Харківській областях виявлено тенденцію до зменшення показника розвитку.

РОЗДІЛ 4. МОДЕЛЮВАННЯ ПЕРСПЕКТИВ РОЗВИТКУ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ ДЕРЖАВИ

4.1 Концептуальна модель розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери України

Становлення соціальної моделі розвитку України безпосередньо пов'язані із якісними змінами розвитку соціальної сфери держави основу яким складає її матеріально-технічне забезпечення. Сучасні тенденції розвитку та оцінка матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери держави вказує на його незадовільний стан. Кризові явища торкнулися практично всіх складових соціальної сфери. Шукати вихід із ситуації необхідно виходячи із соціально-економічних особливостей розвитку держави. Визначальною ідеєю об'єктивних змін є те, що реформування соціальної складової означає не тільки зміну звичних зв'язків, застосовуваних методів, правил, утверджених структур, але й перегляд існуючих уявлень про те, як управляти, вести справи, досягати успіхів [162, с. 120].

Виходячи із зазначеного вище, пропонується концептуальні засади механізму розвитку матеріально-технічне забезпечення соціальної сфери України. Вони будуть враховувати реальну ситуацію розвитку її матеріально-технічної бази, базуватимуться на можливості вибору альтернативних варіантів виходу із кризового стану та розглядатимуть можливості сприятливих умов якісного розвитку, що має призвести до сталого розвитку соціальної сфери держави. Необхідно зазначити, що нині механізми регулюючого впливу на розвиток матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери, головним чином, спрямована на подолання негативних тенденцій та пошуку нових джерел її відтворення, які сприятимуть задоволенню потреб населення. Розроблені та реалізовані механізми антикризового управління у 2009-2011 роках дали окремі позитивні результати. Нині держава концентрує свої зусилля на реалізації завдань створення передумов для сталого економічного зростання на основі модернізації економіки та суспільства згідно з євроінтеграційними орієнтирами.

Врахування зазначених положень та отриманих результатів досліджень оцінки розвитку матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери держави дає змогу представити концептуальні засади її розвитку (рис. 4.1).

Рисунок 4.1 - Концептуальні засади розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери України

Реалізація зазначених концептуальних положень розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери держави ґрунтується на удосконаленні та розробленні відповідних механізмів управлінського впливу на ключові питання розвитку як на макро-, так і на мікрорівнях. Сучасні механізми розвитку матеріально-технічне забезпечення соціальної сфери слід розглядати в площині ринкових механізмів. На перший план виходить конкуренція не стільки за товарами, послугами, технологіями, скільки в організації і методах управління [135].

Оскільки розвиток матеріально-технічної бази соціальної сфери держави перебуває у великій залежності від регулюючої ролі держави, то саме держава повинна забезпечити взаємодію змісту (розвитку матеріально- технічної складової соціальної сфери) із формою - розвитком ринкових механізмів проведення структурної перебудови. Відсутність єдиного загальнодержавного підходу щодо питань управління соціально-економічними системами створює умови різнопланового характеру розвитку конкретних територіальних одиниць. Основною причиною такої ситуації є відсутність системи управління, яка забезпечує сталий розвиток соціально-економічних систем [3].

Матеріали досліджень вказують, що розвиток соціальної сфери держави має динамічний характер, що означає зміни, які співвідносяться із сучасними та майбутніми потребами. Такий бажаний розвиток неможливий без наявності науковообгрунтованої та ефективної стратегії розвитку соціальної складової держави. Внаслідок цього, сталий розвиток соціальної сфери буде забезпечуватись через взаємодію з державними, обласними, місцевими органами влади. Соціальна сфера, в тому числі і її матеріально-технічне забезпечення, повинна бути націленою на позитивні зміни і водночас бути стійкою до впливу зовнішніх чинників. Процес удосконалення процесу управління розвитком соціальної сфери через її матеріально-технічне забезпечення буде полягати в тому, що слід підтримати систему життєзабезпечення кожної із її складових і якість послуг, які в ній продукуються, на тому рівні, який забезпечить її сталий розвиток. Зазначимо, що сталий розвиток є її внутрішніми властивостями. За ефективних механізмах управління вона може повертатися до заданого стану при дії на неї дестабілізуючих факторів. За неефективного управління система, в більшій мірі, не може повернутися у задані параметри розвитку, навіть, при вимушеному корегуванні [92].

Відповідно до сформульованих концептуальних засад, ми запропонували модель механізму розвитку матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери держави (рис. 4.2).

Рисунок 4.2 - Модель механізму розвитку матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери держави

На нашу думку, саме модельний підхід дає змогу поєднати теоретичні та прикладні засади проведеного дослідження та обґрунтувати рішення. Модель буде слугувати концептуальним інструментом, який орієнтований, у першу чергу, на удосконалення управління соціальною сферою держави. При цьому, функція передбачення моделі служить цілями її управління [160]. Запропонована модель «схожа на схематичний рисунок складного механізму, на якому намагаються продемонструвати, що відбувається, якщо натискати певні кнопки і смикати важелі» [223, с. 12].

Моделювання розвитку матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери повинно забезпечити реалізацію таких функцій: поглиблення пізнання досліджуваної складової та її суб'єктів управління; визначення основних орієнтирів управління, шляхів застосування законів, принципів, методів управління; визначення інструментів управління даною моделлю, що приведе до реалізації стратегії розвитку - сталого розвитку соціальної інфраструктури держави. Цілі концептуальної моделі полягають у: відображенні стану проблеми на даний момент; виявлення найбільш критичних моментів («вузлів» протиріччя); визначення тих факторів, вплив яких може скорегувати небажаний розвиток соціальної сфери держави; активізації діяльності державних органів влади, керівників організацій у пошуках оптимальних варіантів розв'язання соціальних завдань. Запропонована модель, на нашу думку, відповідає таким вимогам:

- є більш простою, більш зручною, дає інформацію про об'єкт, сприяє удосконаленню управління об'єктом;

- сприяє поліпшенню характеристик об'єкта, раціоналізації способів управління ним.

Крім цього, забезпечує: повноту, адекватність; є абстрактною; задовольняє умови, які обмежують час вирішення завдання; орієнтується на реалізацію завдань за допомогою наявних можливостей; забезпечує отримання нової корисної інформації про соціальну інфраструктуру; побудована на використанні встановленої термінології; дає можливість перевірити її істинність. Будуючи модель розвитку матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери, ми дотримувались таких принципів моделювання складних об'єктів і явищ: компромісу між очікуваною точністю результатів моделювання і складністю моделі, достатньою різнобічністю елементів моделі, її наочністю та блокового представлення. Модель розвитку матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери представляє собою певний образ об'єкта дослідження, що у визначених умовах може змінити сам об'єкт - оригінал, відтворюючи властивості та характеристики оригіналу і одночасно забезпечуючи наочність, видимість, легкість оперування й інші переваги. Виходячи із класифікації моделей у системі управлінських рішень ми обрали прагматичну модель, оскільки вона розрахована на практичне застосування і [19, с. 96-97] є засобом управління, організації практичних дій, способом представлення правильних дій з точки зору дослідника.

Запропонована модель має цільовий характер і формується з поставленої проблеми - сталий розвиток соціальної сфери держави. За видом представлення - це абстрактна модель, яка побудована на основі нашого розуміння діяльності соціальної інфраструктури держави. Проблема, яку хоче вирішити дана модель, є слабко визначеною. У ній, поряд з добре вивченими елементами і зв'язками, є невивчені елементи. Тобто, мета, завдання, елементи досліджуваної системи мають кількісні і частково якісні характеристики. З точки зору призначення моделі, цілей, на досягнення яких вона спрямована, ми запропонували модель прийняття рішень. Модель розвитку носить можливісний характер, а ефективність функціонування можна буде оцінити комплексним критерієм - задоволення зростаючих потреб населення.

Як уже зазначалось, соціальна сфера являє собою самобутнє, складноорганізоване, впорядковане ціле, єдине в своїй суті, в своїй якості. Її основним функціональним призначення є надання послуг з метою відтворення диференційованих соціальних суб'єктів з їх здібностями, потребами, різноманіттям інтересів. На її розвиток чинять вплив фактори внутрішнього та зовнішнього середовища. При цьому, фактори зовнішнього середовища впливають на стійкість та ефективність функціонування кожної із її складових дотично, оскільки заклади не мають змоги управляти ними. Таким чином, зовнішнє середовище - це необхідний фон, на якому і за опосередкованої участі якого розгортається функціонування соціальної сфери держави. Від нього багато в чому залежать її властивості. З іншого боку, специфіка соціальної сфери, її сутність визначаються, насамперед, внутрішньою природою компонентів, які її утворюють, характером їх внутрішньої взаємодії. Зовнішні впливи переломлюються через внутрішні властивості соціальної інфраструктури, через властиві їй внутрішні протиріччя. До специфічних зовнішніх факторів розвитку матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери відносимо: соціально-демографічні, національно-етнічні та соціально-психологічні. До загальних факторів розвитку відносимо: економічні, політичні, правові, культурні. Взаємозв'язок і взаємовплив соціальної сфери і її середовища може мати як постійний, так і випадковий характер. Переплетення необхідних і випадкових взаємодій надають їх проявам імовірного (стохастичного) характеру. Отже, виділимо такі фактори розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери держави:

- економічні, пов'язані з рівнем соціально-економічного розвитку країни і кожного конкретного регіону, особливостями розвитку соціальної сфери, характером і типом власності на підприємствах;

- політичні, характеризують суть і вплив соціальної політики на підвищення потенціалу соціальної сфери, реалізацію правових гарантій у сфері соціального відтворення населення, соціальну підтримку і допомогу малозабезпеченим верствам населення, а також соціально-політичної ситуації на її розвиток;

- правові, зумовлюють законодавчі норми та правовідносини у її діяльності регулювання соціальних відносин, рівень правосвідомості населення;

- культурні, що визначають вплив системи моральних і культурно-духовних цінностей, норм і традицій, які панують у суспільстві, їх регіональних особливостей на соціальні відносини;

- природно-кліматичні, підкреслюють особливості природного середовища проживання населення та екологічну ситуацію в регіоні і впливають на стандарти і спосіб життя населення;

- соціально-демографічні, які враховують чисельність населення за соціальними групами та їх статевовіковим складом, народжуваність і смертність, міграцію, зайнятість, професійно-кваліфікаційну структуру;

- національно-етнічні, що визначають вплив на соціальні процеси держави національного менталітету, інтересів, традицій і звичаїв;

- соціально-психологічні, що представляють особливості прояву в соціальних відносинах настроїв, переживань, очікувань населення, їх прагнень, особистісних і групових установок.

Слід зазначити, що чим більшою буде частка тієї чи іншої складової соціальної сфери в обсязі надання послуг населенню, тим більшим буде її вплив на фактори зовнішнього середовища, і навпаки. Внутрішнє середовище буде характеризуватися досягнутим рівнем розвитку матеріально-технічного забезпечення кожної з складових соціальної сфери, а також здатністю її до змін. Крім того, слід зазначити, що на розвиток матеріально-технічної бази чинять вплив: конкуренти; підприємства, організації, установи, що є постачальниками ресурсів, інформації; споживачі, а також ті, хто надає фінансові та інші прямі послуги.

Соціальна сфера, виражаючи життєдіяльність у цілісному здійсненні, має своїм результатом задоволення потреб людини. Саме зміна потреб формує протиріччя розвитку і, тим самим, обумовлює специфіку управління соціальною сферою. Проблемою ми визнали протиріччя (ситуацію), яка характеризується між необхідним (бажаним) й існуючим станом розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери держави, що перешкоджає її нормальному функціонуванню, розвитку і досягненню мети. Ухвалення рішення (на що спрямована запропонована модель розвитку) пов'язане із переробкою інформації, її аналізом, моделюванням процесу розвитку подій і запропонуванням успішного варіанта дій. Модель механізму розвитку передбачає: прийняття рішень, в основу яких покладено ситуацію; час для прийняття рішень; ресурси, необхідні для реалізації рішень; ресурси, які властиві для конкретної організації; система керованих факторів; систему зв'язків між керованими та некерованими факторами; альтернативні варіанти рішень; систему критеріїв для оцінювання прийняття рішень [19, с. 139].

Запропонована модель декларує наміри соціального управління, як специфічного виду управління, що має свій об'єкт, свої методи, форми розроблення, реалізації управлінських рішень; сукупність способів, прийомів, процедур, які дозволять вирішувати соціальні потреби на основі знань про закономірності розвитку соціальної складової держави. За своїм призначенням соціальне управління орієнтується виключно на якість життя населення, підпорядковується сучасним тенденціям розвитку соціальної інфраструктури та передбачає раціональне використання можливостей держави щодо реалізації стратегії розвитку - сталого розвитку. Модель управління розвитком матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери держави включає суб'єкти її управління. Організаційне забезпечення процесу управління розвитком матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери покладено на органи державної влади, які розподілені за рівнем ієрархії вирішуваних завдань і переліком специфічних питань. На загальнодержавному рівні органи влади розділені на законодавчий рівень (Верховна Рада), виконавчий рівень (Кабінет Міністрів), рівень оперативного регулювання (Міністерства, Державні комітети України, Центральні органи виконавчої влади) та іншими центральними органами та установами України. Кожен із зазначених органів виконує свої функції і у своїй діяльності керується Положеннями про державний орган управління. Суб'єктами, які виконують функції управління розвитком соціальної сфери, є структури державного управління, що належать до центральних органів виконавчої влади. Цілеспрямоване управління, повинно задовольняти ряд вимог:

- адресат, чи суб'єкт керування. Це означає, що повинно бути чітко визначено, кому конкретно адресовані управлінські вказівки;

- чіткість і вимірність, що необхідно для забезпечення можливості перевірки виконання управлінських рішень.

Багатосуб'єктній соціальній сфері задається багатофункціональність та багаторівневість її управління. Як складна, динамічна система, вона являє собою сукупність декількох підсистем, які становлять органічну цілісність. Кожна з підсистем, у свою чергу, складається з безлічі складних елементів, які також утворюють відносно самостійні системи. Сенс управління матеріально-технічним забезпеченням соціальної сфери полягає в координації, гармонізації фундаментальних взаємодій, вдосконаленні структури цього надзвичайно складного системного утворення і вимагає участі в управлінні нею великої кількості суб'єктів на всіх рівнях її організації.

Нині можна вважати загальноприйнятими такі вимоги до процессу соціального управління: безперервність, стійкість, швидкість, гнучкість. Безперервність передбачає необхідність постійного відстеження стану об'єкта керування шляхом збору інформації для забезпечення корегування управління при відхиленнях від базового стану. Стійкість ми розглядаємо як властивість матеріально-технічної бази соціальної сфери зберігати свій початковий стан спокою чи руху в умовах зовнішніх впливів. Для забезпечення сталого її розвитку є важливими: безперервність управління, виключення помилок в оцінці стану об'єкта управління, чіткі дії управлінців усіх рівнів з урахуванням законів соціального управління.

Закон має механізм дії і механізм використання. Соціальна інфраструктура держави випробовує два впливи: перший - з боку закону, другий - з боку суб'єктів керівництва. Якщо механізм дії і механізм використання погоджені, то це приведе до ефективного її функціонування та розвитку. Невиконання закону будь-яким суб'єктом на різних рівнях може призвести до зриву поставлених цілей. Крім цього, у механізмі можуть бути передбачені обмеження на певну сферу застосування. До основних законів соціального управління, на думку автора, можна віднести:

- закон єдності соціальної системи управління, що обумовлений культурними, політичними та економічними умовами суспільного розвитку. Системі соціального управління органічно притаманна єдність, яка визначає основні процеси її функціонування, характер формування та розвитку. Система соціального управління єдина, що виявляється: в нерозривному ланцюгу відносин управління від вищих до нижчих його ланок; в єдності соціального управління всіма складовими частинами глобальних цілей та інтересів суспільства; в єдності основних функцій та методів управління;

- закон участі різних верств населення в соціальному управлінні. Без цього положення не можна реалізовувати принцип демократичності суспільства, підвищення його відповідальності за порушення, оскільки суспільне виробництво матеріальних та духовних благ підпорядковується меті задоволення потреб населення. Це положення закріплене в ст. 38 Конституції України;

- закон єдності організаційно-методологічних засад функціонування на всіх рівнях управління соціальною інфраструктурою. Певною мірою цей закон є конкретизацією першого із названих законів, однак особлива важливість цього положення дає йому право самостійно існувати як закон;

- закон збереження пропорційності та оптимальної співвідносності всіх елементів системи управління. Цей закон повинен відображати взаємозв'язок та взаємообумовленість складових частин системи управління, без чого неможливе нормальне функціонування соціальної інфраструктури;

- закон оптимального співвідношення централізації та децентралізації функцій соціального управління. Рівень централізації управління змінюється в процесі суспільного розвитку і ця зміна є законом соціального управління. Для кожного стану суспільного розвитку повинен бути свій оптимальний рівень централізації (децентралізації). При цьому, чим вищий рівень, на якому приймається рішення, тим вищий рівень централізації управління;

- різноманітності в управлінні. Суть закону зводиться до того, що різноманітність складної структури соціальної інфраструктури обумовлює необхідність у такому управлінні, котрому притаманна різноманітність. Прості керовані системи управління, які не відповідають складностям керованих об'єктів, неспроможні враховувати різноманітності станів об'єкта, взаємодії його з навколишнім середовищем, не забезпечують потрібної якості управління. Отже, спроба проектування «простої» системи для керування «складною» системою не дають бажаного результату.

Зазначені вище закони мають об'єктивний характер і реалізуються тільки через діяльність людей. Дані закони діють у сукупності з іншими соціальними законами: економічними, педагогічними, психологічними, законами соціальних переміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвитку соціальної структури, саморегулювання відносин на основі узгодження очікувань суб'єктів та інші. На думку В. Василенко, закони відіграють важливу роль у розвитку соціальної сфери й утворюють теоретичні засади її функціонування. Вони сприяють переходу від теорії до емпірики, від емпірики -- до професійного [19, с. 99]. Саме знання законів дозволяє більш правильно оцінювати ситуацію, що виникає, тенденції її розвитку та правильно приймати управлінські рішення.

Для реалізації законів соціального управління суб'єкти управління повинні додержуватися його принципів. Творче перетворення діалектичних принципів розроблення управлінських рішень у конкретних умовах забезпечує їхню повноту, своєчасність і оптимальність [100]. Повнота рішень полягає в тому, що вона повинна забезпечити можливість їх практичного втілення в тому обсязі, який заплановано. Своєчасність рішення полягає у правильному виборі моменту його прийняття і виконання. Оптимальність рішення забезпечується в кожній конкретній ситуації вибором найкращих із усіх варіантів за прийнятим критерієм з урахуванням наявних обмежень за часом, ресурсами, вимогами ринку, а також можливості управлінських впливів [115]. Принципи соціального управління можна поділити на загальні, окремі й організаційно-технологічні. Всі вони взаємопов'язані, і лише цілісне застосування їх спроможне забезпечити успіх в управлінні соціальною інфраструктурою. Розглянемо загальні принципи соціального управління:

- принцип соціальної орієнтації. Він означає, що згідно з ієрархією факторів у системі управління на першому місці стоять люди, за ними -- фінанси і техніка. Людський капітал є наріжним каменем конкурентоспроможності й ефективності, тому затрати на людину -- це не витрати, а внесок, який необхідно грамотно використовувати. Таким чином, врахування потреб людини, значно підвищує ефективність економіки і результати будь-яких дій;

- принцип науковості. Основний зміст даного принципу полягає у вимозі застосування наукових методів при підготовці і реалізації управлінських дій. Це означає, що цілеспрямований вплив на соціальну сферу здійснюється на основі пізнання і використання об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, враховуючи і випадковості;

- принцип системності. Визначається як упорядкування системи. Управління покликане забезпечувати й удосконалювати структурну і функціональну єдність системи, викривати та переборювати перепони на шляху до здійснення мети, нейтралізовувати дисфункції. Водночас, цей принцип означає всебічну підготовку управлінського рішення, аналіз варіантів їх реалізації, координацію зусиль за певними напрямами. Цей принцип передбачає врахування рішень щодо розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери держави із економічними, політичними, культурними проблемами у процесі підготовки та реалізації управлінських завдань;

- принцип ефективності. Його суть полягає у досягненні поставленої мети у короткий термін і за найменших матеріальних витрат та людської енергії;

- принцип конкуренції. Означає суперництво в діяльності організації, системі між людьми зацікавленими в досягненні однієї й тієї самої мети. Роль конкуренції полягає у виявленні найрезультативніших, ефективних шляхів соціального розвитку, що виражається у порівнянні, відборі й перетворенні на національне надбання найкращих способів управління;

- принцип стимулювання. Випливає із положення, що неможливо управляти соціальною сферою, в тому числі і її матеріально-технічним забезпеченням, не навчившись управляти мотивами людської поведінки. Виразом цього принципу є поєднання матеріальних і моральних стимулів.

Друга група принципів соціального управління - це конкретні принципи, які використовують у певній, окремій, складовій соціальної сфери держави. Тут можна виділити такі принципи: забезпечення державної підтримки розвитку соціальної сфери на рівні, який гарантує нормальні умови життєдіяльності; забезпечення підтримки певних об'єктів соціальної сфери; впровадження механізму залучення недержавних коштів на утримання та розвиток окремих складових соціальної сферни; соціального партнерства, державної служби, управління кадрами, гарантіями тощо.

Третя група принципів складається з організаційно-технологічних принципів. Організаційно-технологічний аспект управління -- це організаційно-розпорядча та адміністративно-виконавча діяльність. До таких принципів належать: поділ праці, повноваження й відповідальність, дисципліна, єдність напряму, підпорядкування особистих інтересів загальним, винагорода персоналу, централізація, скалярний ланцюг, порядок, справедливість, стабільність персоналу, ініціатива, корпоративний дух.

Основними критеріями соціального управління, які ми визначили у запропонованій моделі, є: подолання кризових явищ у розвитку матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери держави, створення сприятливих умов розвитку закладів, підвищення їх соціальної ефективності, забезпечення балансу із навколишнім середовищем. Визначимо цільові програми, які є основним інструментом реалізації даної моделі.

4.2 Програмно-цільовий підхід як основний інструмент реалізації моделі розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери України

Основними інструментами реалізації моделі розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери держави є цільові програми розвитку, які передбачають структурну перебудову та механізми стимулювання розвитку кожної із складових соціальної сфери. Цільові програми розвитку визначають хід подій у часі та порядок правил, які необхідно застосувати для проведення запланованого. У їх основі лежить орієнтація діяльності на досягнення поставлених цілей. Всі вони побудовані за логічною схемою: цілі - шляхи - способи - засоби - оцінка результатів. В умовах дефіциту фінансових та матеріально-технічних ресурсів цільові програми дозволяють сконцентрувати їх на пріоритетних напрямках розвитку. Розглянемо цільові програми розвитку соціальної сфери держави більш детальніше.

Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні [86]. Метою Програми є: створення належних умов на підприємницьку діяльність, залучення широких верств населення до такої діяльності. Основними напрямами Програми є: вдосконалення нормативно-правової бази у сфері підприємницької діяльності; формування єдиної державної регуляторної політики у цій сфері; активізація фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва; сприяння створенню інфраструктури розвитку малого підприємництва; впровадження регіональної політики сприяння розвитку малого підприємництва. Одним із головних напрямів Програми є створення умов для побудови дієвої та ефективної фінансово-кредитної системи підтримки діяльності суб'єктів малого підприємництва, яка спрямована на: формування мережі регіональних фондів підтримки підприємництва та кредитно-гарантійних установ; розроблення та запровадження ефективних кредитно-гарантійних механізмів мікрокредитування; створення та підтримку фінансових інститутів, які працюють на розвиток малого підприємництва. Програмою визначено: сприяння створенню інфраструктури розвитку малого підприємництва; формування розвинутої інфраструктури малого підприємництва. Для сталого розвитку малого підприємництва передбачено реалізацію потенціалу працюючих інститутів та елементів інфраструктури до якісно нового стану. У цьому напрямі передбачено створення: системи інформаційного та консультаційного обслуговування малого підприємництва, спеціалізованих бізнес-інкубаторів, виробничих та технологічних парків; навчальних центрів з підготовки та перепідготовки спеціалістів для роботи на малих підприємствах.

Програма передбачає щорічне розроблення Кабінетом Міністрів України відповідних заходів щодо її реалізації. Так, зокрема, у плані заходів з виконання у 2011 році Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні значну увагу приділено сприянню створенню інфраструктури розвитку малого підприємництва. Основними заходами даної програми є: сприяння розвитку індустрії прямого інвестування та венчурного капіталу; надання допомоги у пошуку ділових партнерів; сприяння проведення виставок та ярмарків. Реалізація Програми має на меті перетворення розвитку малого підприємництва на дієвий механізм розв'язання економічних і соціальних проблем. Проте Програма є дуже умовною, оскільки її цілі сформульовано дуже розпливчасто, а строки її завершення у зв'язку з досягненням певних кількісних чи якісних показників не зазначено. Минуло вже 11 років від початку її реалізації, а про досягнуті результати важко констатувати. Заходи, які щороку розробляє Кабінет Міністрів України щодо реалізації Програми, теж сформульовані нечітко. Їх можна вважати заходами з досягнення цілей комплексної програми. Вони можуть слугувати стратегічним орієнтиром для розроблення регіональних та місцевих програм розвитку підприємництва. Крім того, «існуюча на сьогодні практика затвердження заходів Національної програми не гарантує отримання реального фінансування їх виконання. Заходи затверджують без фінансових показників. При визначенні обсягів бюджетного фінансування розрахункова вартість заходів узагалі не враховується ні Кабінетом Міністрів, ні під час підготовки Державного бюджету, ні Верховною Радою під час розгляду і прийняття цього бюджету. Це призводить до того, що значна частина формально затверджених заходів, особливо фінансового змісту, просто не може бути виконана.

За період реалізації Програми її фінансування було вкрай обмежене або не використовувалося. Більшість коштів було спрямовано на відтворення самої системи підтримки, менше - на безпосередню підтримку. Так, у 2010 році співвідношення коштів було 70 до 30. Такий розподіл коштів знижував ефективність системи регулювання підприємництва. Аналізуючи виконання результативних показників, що характеризують виконання бюджетної програми на 2011 рік, слід зазначити, що велика кількість запланованих заходів не була виконана. А планом було передбачено: проведення 110 семінарів з питань підприємницької діяльності, 1 конференція, 4950 осіб повинні були пройти навчання, конкурс з виконання бізнес-планів. Бюджетом країни передбачалися кошти на мікрокредитування суб'єктів малого підприємництва, зокрема: 30 малим підприємствам та 20 особам- підприємцям передбачалося виділити (для 1 одиниці) в межах 206 тис. грн. Невикористаними залишилися у 2011 році 3563,8 тис. грн. на виконання Національної Програми сприяння розвитку підприємництва та 10300,0 тис. грн. на мікрокредитування суб'єктів малого підприємництва.

Державна цільова економічна програма розвитку поштового зв'язку на 2009-2013 роки [46] повинна забезпечити ефективне функціонування та розвиток поштового зв'язку в умовах подальшої лібералізації ринку, поглиблення інтеграції України у світовий поштовий простір. Основними завданнями Програми є удосконалення законодавства з метою створення економічно обґрунтованої нормативно-правової бази регулювання ринку послуг поштового зв'язку, яка повинна забезпечити:

- проведення постійного аналізу стану ринку послуг поштового зв'язку та незалежного моніторингу контролю якості їх надання завдяки можливості контролю користувачами за проходженням власних поштових відправлень;

- прозорий та об'єктивний державний нагляд за дотриманням операторами поштового зв'язку ліцензійних умов;

- формування економічно обґрунтованих тарифів на універсальні послуги з урахуванням відповідного рівня рентабельності за винятком перехресного субсидування;

- розроблення прозорої, недискримінаційної тарифної та податкової політики;

- розмежування тарифів на універсальні послуги між фізичними та юридичними особами (для реєстрованих поштових відправлень), а також за ознаками пріоритетності оброблення і перевезення поштових відправлень;

- удосконалення системи контролю виконання нормативів якості пересилання поштових відправлень, у тому числі із застосуванням діагностичних методів контролю;

- сприяння та стимулювання впровадженню систем управління якістю відповідно до ДСТУ ISO 9001-2001;

- оптимізацію кількості відділень поштового зв'язку із збереженням доступності та належного рівня якості універсальних послуг шляхом приведення кількості об'єктів поштового зв'язку до нормативної з метою мінімізації витрат. Так, впродовж 2009-2013 рр. передбачено скоротити кількість стаціонарних відділень поштового зв'язку на 2042 одиниць, у той самий час заплановано впровадження 220 пересувних відділень, 600 об'єктів підлягають капітального ремонту або реконструкції;

- здійснення Укрпоштою структурних, технічних і технологічних перетворень, що передбачає: оновлення технологічного автомобільного транспорту для перевезення пошти та впровадження пересувних відділень поштового зв'язку; оптимізації логістики перевезення пошти, здійснення синхронізації перевезення та оброблення пошти; розвиток інформаційної інфраструктури та автоматизація управлінських і виробничих процесів. Виконання Програми дасть змогу для населення забезпечити: надання комплексних послуг поштового зв'язку; логістичних, фінансових, інформаційних та інших; доступність та гарантовану якість універсальних послуг; високий рівень культури обслуговування.

Держава за умови реалізації даної Програми має на меті забезпечити сталість поштового зв'язку, конкурентоспроможність Укрпошти, збільшення надходжень до державного бюджету. Передбачений обсяг фінансування Програми становить 1396,6 млн гривень. На жаль, слід константувати, що Програма не відповідає вимогам сьогодення. Держава не надає жодної належної підтримки поштовому зв'язку та обрала шлях виживання, замість шляху розвитку. Так, скажімо, державним бюджетом на 2011 рік не передбачалося виділення коштів на реалізацію Програми. Програма розрахована на залучення коштів із місцевих бюджетів, що, на нашу думку, унеможливлює її виконання.

Державна цільова програма розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року [47] повинна забезпечити розроблення та впровадження механізму розвитку дошкільної освіти, реалізацію конституційних прав і державних гарантій щодо доступності та безоплатності здобуття дошкільної освіти у державних та комунальних дошкільних навчальних закладах. Програма передбачає надання державної підтримки для зміцнення матеріально-технічної бази дошкільних навчальних закладів з метою стимулювання розвитку дошкільної освіти. Проблемою передбачено: забезпечення функціонування та розвитку мережі дошкільних навчальних закладів різних типів і форм власності; створення умов для обов'язкового здобуття дошкільної освіти дітьми п'ятирічного віку; розширення мережі дошкільних навчальних закладів; впровадження в освітній процес дошкільних навчальних закладів сучасних освітніх технологій; підвищення рівня науково-методичного забезпечення дошкільної освіти, розроблення інформаційно-методичних комплектів та забезпечення доступу до них закладів дошкільної освіти; проведення моніторингу якості дошкільної освіти; утворення Міжвідомчої ради з питань дошкільної освіти з метою координації діяльності закладів дошкільної освіти; утворення окремих підрозділів з питань дошкільної освіти в управліннях освіти обласних, міських (районних) управліннях (відділах) освіти. Програмою передбачено побудову 182 навчальних закладів, 10 центрів розвитку дитини. У 12000 дошкільних навчальних закладах заплановано провести ремонт. Обсяг фінансування Програми становить 5026,44 млн гривень, у тому числі 2,53 млн - за кошти державного бюджету, 5023,1 млн - за кошти місцевих бюджетів, 0,81 млн гривень - за інші кошти. Дана Програма практично не реалізовується. Так, у 2011 році держаним бюджетом не передбачено коштів на реалізацію Програми. Всі спроби її виконати перебувають у площині можливостей місцевих та обласних бюджетів.

Державна цільова соціальна програма «Реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» [50]. Її основною метою є - створення у період до 2017 року умов для реалізації державних гарантій і конституційних прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У ході виконання Програми передбачається:

- здійснити реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в інтересах кожної дитини;

- приймати рішення стосовно влаштування кожної дитини в сім'ю громадян для усиновлення, під опіку, в прийомну сім'ю, дитячий будинок сімейного типу та до закладів на основі комплексної оцінки її потреб;

- забезпечити пріоритетність влаштування дитини в сім'ю громадян;

- влаштовувати дитину з перших років життя до закладу, якщо з певних причин немає можливості влаштувати її на виховання в сім'ю громадян;

- здійснювати переміщення дітей із закладу в заклад лише у тому разі, коли не існує можливостей для поліпшення їх стану в інший спосіб.

Програмою передбачено реформування системи закладів у чотири етапи. На першому етапі (триває один рік) передбачено вивчення і поширення відповідного міжнародного досвіду, удосконалення діяльності закладів, запровадження влаштування дітей у сім'ї громадян. На другому (один-два роки) передбачено створити нормативно-правову базу, регулювання діяльності закладів, пошук додаткових джерел для фінансування заходів, визначених Програмою. На третьому (три-чотири роки) - утворення закладів нового типу, переведення до них дітей, перепідготовка педагогічних та соціальних працівників. Четвертий етап (сім - вісім років) передбачає перепрофілювання закладів та оптимальне їх використання. Загальний обсяг фінансування Програми становить 621209,92 тис. грн., у тому числі з державного бюджету - 583 797,92 тис., які спрямовані на соціальний захист дітей. Реалізація Програми нині перебуває на другому етапі. Можна константувати повільну її реалізацію. Затверджено тільки Положення про дитячі будинки і загально-освітні школи -інтернати для дітей сиріт (20.09.2012 року за № 1629 ) та видано наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження заходів щодо удосконалення діяльності інтернатних закладів на період до 2012 року».

Державна цільова соціальна програма «Хокей України» 2008-2017 років [49]. Основною метою є: забезпечення належного рівня охоплення хокеєм різних груп населення для формування здорового способу життя і відбору та підготовки обдарованих осіб для спорту вищих досягнень шляхом формування сучасної інфраструктури, необхідної для розвитку хокею. Формування інфраструктури хокею повинно відповідно до світових стандартів шляхом поетапного зміцнення його матеріально-технічного, кадрового, науково-методичного, інформаційного, медичного та фінансового потенціалу з об'єднанням фінансових ресурсів держави, місцевих громад, спортивних товариств та інших громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і приватних структур. Так, програмою передбачено будівництво 60 нових та реконструйованих спортивних споруд із штучним льодом, відкриття 56 нових відкритих відділень та ДЮСШ з хокею, 4 відділень з хокею в училищах фізичної культури, 122 хокейних клубів. Загальний обсяг фінансування Програми становить 3593 млн грн., у тому числі з державного бюджету - 2348,9 млн, які насамперед передбачено спрямувати на будівництво та реконструкцію спортивних об'єктів із штучним льодом для потреб хокею. Зазначена вище Програма успішно реалізовується. Так, тільки у 2011 році державним бюджетом було передбачено 37,0 млн грн., проте використано - 78,3 млн грн. Слід зазначити, що держава посилила увагу до розвитку спорту в Україні. Про це свідчить можливість використання у 2011 році незапланованих 5,88 млн грн. бюджетних коштів на розвиток матеріально-технічної бази спорту.

Державна цільова соціальна програма «Молодь України» на 2009-2015 роки [48]. Основною метою є: створення системи всебічної підтримки громадянської активності молоді, спрямованої на самовизначення і самореалізацію, формування необхідних для цього правових, гуманітарних та економічних передумов, надання соціальних гарантій. Основними завданнями Програми є: створення умов для інтелектуального самовдосконалення молоді, творчого розвитку особистості; утвердження патріотизму, духовності, моральності та формування загальнолюдських цінностей; пропаганда та формування здорового способу життя; створення сприятливого середовища для забезпечення зайнятості молоді; надання підтримки молодіжним та дитячим громадським організаціям; інтеграція українських молодіжних організацій до відповідних європейських і світових організацій. На виконання загальнодержавних програм та заходів стосовно дітей, жінок, сім'ї, підтримку молодіжних та громадських організацій видатки державного бюджету як у 2010, так і в 2011 роках не були передбачені.

Державна цільова програма впровадження у навчально-виховний процес загальноосвітніх навчальних закладів інформаційно-комунікаційних технологій «Сто відсотків» на період до 2015 року [54]. Основною метою є впровадження у навчально-виховний процес загальноосвітніх навчальних закладів інформаційно-комунікаційних технологій, створення умов для поетапного переходу до нового рівня освіти на основі зазначених технологій.

Основними завданнями Програми є: удосконалення нормативно-правової бази; оснащення загальноосвітніх навчальних закладів засобами інформаційно-комунікаційних технологій; створення відкритої мережі освітніх ресурсів; оновлення змісту, форм і методів навчання інформатики; підготовка та підвищення рівня кваліфікації вчителів. Обсяг фінансування Програми становить 781,37 млн грн., у тому числі 549,37 млн - за кошти державного бюджету, 100 млн - за кошти місцевих бюджетів та 132 млн грн. за кошти інших джерел. Темпи виконання Програми є задовільними. За даними Міністерства освіти і науки в Україні майже у повному обсязі ліквідовано тотальну комп'ютерну безграмотність. Нині вміють користуватися комп'ютерною технікою близько 98 % освітян. Наступний крок реалізації Програми - забезпечення шкіл високошвидкісним Інтернетом. І цього можна було б досягнути, якщо б використати всі передбачені кошти з Державного бюджету на реалізацію Програми. Так, на інформатизацію та ком'ютеризацію навчальних закладів у 2011 році бюджетом країни було передбачено 110 млн грн., а використано тільки 29 млн грн.

Загальнодержавна програма реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2009-2014 роки [83]. Основною метою є: визначення засад реалізації державної політики реформування житлово-комунального господарства, здійснення заходів щодо підвищення ефективності та надійності його функціонування, забезпечення сталого розвитку для задоволення потреб населення і господарського комплексу в житлово-комунальних послугах відповідно до встановлених нормативів і національних стандартів. Програма передбачає реформування житлово-комунальної інфраструктури з урахуванням інтересів кожної конкретної людини. Для досягнення мети передбачено вирішити такі питання щодо:

- узгодження економічних інтересів держави та суб'єктів господарювання;

- забезпечення можливості розв'язання громадянами України житлових проблем;

- оптимізації виробничої та територіальної інфраструктури житлово-комунального господарства відповідно до потреб населення;

- створення умов для надійного і безпечного надання житлово-комунальних послуг за доступними цінами, які стимулюють енергозбереження;

- усунення диспропорції у попиті та пропозиції на ринку житла і житлово-комунальних послуг;

- оновлення виробничої бази з урахуванням новітніх досягнень науково-технічного прогресу, запровадження інноваційної моделі розвитку житлово-комунального господарства;

- підвищення ефективності використання енергоносіїв та інших ресурсів, радикального зниження енергоємності виробництва, підвищення енергоефективності будинків, створення стимулів та умов для переходу економіки на раціональне використання та економне витрачання енергоресурсів;

- стимулювання приватної підприємницької ініціативи у виконанні завдань розвитку житлового фонду та комунальної інфраструктури;

- мінімізації техногенного впливу галузі на навколишнє середовище і людину в цілому;

- розвитку ринкових відносин та відповідної інституційної інфраструктури, поетапного дерегулювання і лібералізації потенційно конкурентного ринку за умови розвитку системи державного регулювання природних монополій;

- розроблення законодавчих актів щодо розмежування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунального господарства;

- поліпшення якості управління житлом та комунальною інфраструктурою.

Реформування житлово-комунальної інфраструктури здійснюється шляхом формування відповідно до вимог світових стандартів ринку житла, запровадження недискримінаційних економічних відносин між суб'єктами ринку та державою з поступовим обмеженням функцій держави як суб'єкта господарювання та посиленням її впливу на формування ринкової інфраструктури. За своїм змістом економічна модель розвитку житлово-комунального господарства передбачає формування оптимальних для суспільства і держави економічних відносин шляхом запровадження ринкових методів господарювання, стимулювання енергоефективності тарифної, інвестиційної, науково-технічної, зовнішньоекономічної та екологічної політики, інституційних і структурних змін у сфері обслуговування житла. Передбачається здійснення заходів Програми в таких сферах: формування державної житлової політики; утримання будинків, споруд і прибудинкових територій, у тому числі проведення реконструкції застарілого житлового фонду; надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення; виробництва, транспортування, постачання теплової енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, у тому числі з використанням альтернативних джерел енергії та видів палива; ремонту приміщень, будинків, споруд; благоустрою населених пунктів; міського електротранспорту.