- успадковані фрагментарність, технологічна неоднорідність, диспропорційність, нестійкість до зовнішніх шоків, асоціальність (виражається у «залишковому принципі» у вирішенні соціальних проблем);

- набуті в процесі реформування звуженість, регресивність, макроекономічна нерівновага.

Третя група ознак перехідної економіки унікальні риси вони є особистим здобутком України за підсумками процесу реформування:

1) нестабільна економічна динаміка;

2) регресивність домінування процесів і тенденцій, що суперечить основній меті реформ та перешкоджають виведенню національну економіку України на траєкторію стабільного постіндустріального розвитку. Це насамперед, поглиблення макроекономічних та структурних диспропорцій, погіршення якісних характеристик людського капіталу тощо;

3) макроекономічна нерівновага стан еколого-соціально-економічної системи, в якому не досягається оптимізація функціонування та взаємодії усіх її складових.

Як свідчить практика, в умовах перехідного періоду економіки держав зазнають комплексних трансформаційних перетворень, що може проявитися у макроекономічній стабілізації, мікроекономічній стабілізації та інституційних перетвореннях. Вибір пріоритетних напрямків перетворень тісно пов'язаний із вибором тієї чи іншої моделі трансформації економіки (рис. 1.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 1.1 Основні складові трансформаційних перетворень

Фактично наша країна не скористалася своїми конкурентними перевагами на початковій та наступних стадіях реформ, продемонструвавши «унікально» різке падіння основних економічних (і, відповідно _ соціальних) показників. Якість державної політики визначається характеристиками якості життя. Ріст ВВП має супроводжуватись зростанням якості життя і «людського капіталу», бо інакше він потенційно призводитиме до суспільного регресу. Для подолання цієї невизначеності ООН запропоновано використовувати показник - Індекс розвитку людського потенціалу. Його величина розраховується на основі трьох показників: середньої тривалості життя, рівня освіти і обсягів валового національного продукту. У дослідженні проведеного ООН для України виділяються три періоди: 1) 1990-1992 рр., коли Україна була в групі країн з високим Індексом людського розвитку (значення - більш ніж 0,8); 2) 1993-1996 рр. - національний індекс був меншим 0,8 та нижче середньосвітового; 3) 1997-2003 рр., у яких Україна була в середині групи країн з середнім рівнем індексу, незначно перевищуючи середньосвітові показники. У 2010 р Україна зайняла 69 позицію, що свідчить про зниження даного показника.

Концептуальний підхід до аналізу проблем соціально-економічного розвитку суспільства, його економічні системи обов'язково завершується формуванням певної моделі [98, c. 252]. В економічному житті суспільства модель виступає не лише результатом існування певної концепції розвитку, а й засобом, формою передбачення тенденцій подальшого функціонування та розвитку певного об'єкту. Виділяють дві базові моделі:

1) «шокова терапія», яка передбачає: проведення радикальних антиінфляційних стабілізаційних заходів та приватизації, моментальну лібералізацію цін, максимальне усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідацію переважної більшості субсидій, запровадження повної фінансової самостійності підприємств, «жорстких» бюджетних обмежень тощо. Основний акцент робиться на фінансовій стабілізації. Всі ці заходи носять разовий характер, призводять до руйнування попередньої економічної системи і діють як короткостроковий соціально-економічний «струс» суспільства. Цьому радикальному варіанту відповідає здійснення антиінфляційної політики та досягнення стабільності цін, що стане достатньою умовою для ефективної роботи ринкових механізмів і формування в цілому ринкової економіки. «Шокова терапія» - це програма, яку пропонували фахівці МВФ та Світового банку пострадянським країнам для перетворення їх господарських систем у ринкову економіку [156, с. 55 ].

2) градуалістська або інкрементальна модель, яка передбачає: встановлення рівноваги на споживчому ринку шляхом легалізації та розвитку приватного сектора, поширення ринкових механізмів спочатку на виробництво та збут споживчих товарів, а згодом і на інвестиції, лібералізацію цін зі збереженням певного державного контролю у споживчих галузях економіки, формування двосекторної моделі економіки. Оскільки в основу перехідних процесів модель ставить розвиток виробничого потенціалу, то її ще називають виробничо-структурним варіантом, котрий допускає перехід до економічного пожвавлення без фінансової стабілізації.

«Шокова терапія» може здійснюватись на основі ортодоксального або гетеродоксального підходів, які висувають на перший план антиінфляційну політику, але з окремими відмінностями. Ортодоксальний підхід передбачає скорочення дефіциту державного сектору шляхом зменшення державних витрат (на державне втручання в економіку, соціальний захист і забезпечення, управління, оборону тощо) і збільшення дохідної бази бюджету (скорочення податкових пільг, підвищення рівня збирання податків, ліквідація позабюджетних фондів тощо). Одночасно проводиться жорстка грошово-кредитна лінія, яка реалізується в політиці «дорогих грошей»: обмеження грошової емісії, підвищення облікової ставки процента, підвищення норми резервування, скорочення кредитів центрального банку, продаж державних цінних паперів тощо.

У свою чергу ортодоксальний підхід поділяється на два підвиди залежно від вибору економічних стабілізаторів. За грошового стабілізатора монетаристські методи ґрунтуються на жорсткій бюджетній, податковій, грошово-кредитній політиці за «плаваючого» обмінного курсу. У другому випадку вибирають валютний стабілізатор, за яким акцент роблять на стабілізації валютного курсу.

Гетеродоксальний підхід ґрунтується на підтвердженні інверційної природи інфляції. За своєю природою інфляція породжує високі очікування знецінення грошей, і це робить малоефективною жорстку монетарну та фіскальну політику. Щоб зупинити вплив минулої інфляції на стабілізацію цін, передбачається застосування певної політики доходів. Сутність її полягає у прямому контролі за заробітною платою та цінами і включає: повне замороження цін і заробітної плати, законодавчі обмеження рівня приросту цін і заробітної плати, укладення угод між урядом, роботодавцями та профспілками стосовно цін і зарплати тощо. Такий підхід не обмежується політикою доходів. Для досягнення позитивного результату контрольоване зростання цін і доходів має доповнюватись антиінфляційними заходами податково-бюджетної та грошово-кредитної політики. Зазначені вище підходи не можуть бути однаково ефективно застосовані в різних країнах. Особливості кожної країни впливають на хід реформ та їх результати. Усі заходи мають бути взаємопов'язані й підпорядкованими визначеній стратегічній меті. Основні варіанти трансформування економіки представлено на рис. 1.2.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 1.2 Основні варіанти трансформування економіки

У практиці трансформаційних змін жоден із варіантів і підходів не реалізовували у чистому вигляді. Разом із тим поширюється думка про те, що настав час інтегрувати обидва підходи. Акцент на піднесення виробництва мають доповнювати заходи фінансової стабілізації. Оптимальним варіантом були б методи фінансової стабілізації, стимулювання виробництва і структурних змін та інституціональних перетворень, які б застосовувалися разом із самого початку реформ. Досягнення економічної стабілізації та перехід до економічного зростання забезпечить переважно фінансова та грошово-кредитна політика. Залежно від набору інструментів виділяють стабілізаційну політику: фіскальну, монетарну та комбіновану (рис. 1.3).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 1.3 Основні інструменти стабілізаційної політики

Зважаючи на те, що в Україні не було створено дієвих соціальних засад для перетворень, нині актуальним залишається узагальнення досвіду суспільних трансформацій постсоціалістичних країн і врахування його в процесі вироблення дієвої національної політики соціальних та економічних трансформацій. При цьому необхідно взяти до уваги попередній (здебільш негативний) досвід модернізаційних проектів у сфері вітчизняної політичної, правової, економічної, соціальної системи тощо [230].

Розглянемо досвід ринкових трансформацій економік різних країн, що дають можливість виділити певні моделі стратегій ринкових трансформацій залежно від шляхів і методів реформування економіки [183].

Перша модель стратегії - китайська. Передбачає формування ринкових відносин старої командно-адміністративної системи. Процес трансформації економічної системи є довготривалий, поступовий, поетапний, з повним використанням апарату державної бюрократії системи державного управління і планування не ліквідовується, а пристосовується до нових вимог. У результаті реформи в Китаї сформувалась двосекторна модель економіки. Ринок контролює виробництво споживчих товарів і більшість капітальних благ. Водночас широко використовують і прямі методи управління економікою. Створені гарантії до залучення іноземного капіталу. Реформування економіки розпочинається з найбільш репродуктивних галузей (легка та харчова промисловості, сільське господарство). У результаті трансформаційних перетворень у Китаї досягнуто розв'язання трьох глобальних завдань: вирішено проблему самозабезпечення країни продовольством (за наявності лише 7 % орних земель від світових запасів); досягнуто розвитку легкої промисловості, яка не лише повністю забезпечує населення країни товарами цієї галузі, але й дає змогу експортувати товари до багатьох країн світу; створено 15 нових галузей промисловості, зокрема електронно-інформаційна, енергетична, хімічна, машинобудівна, металургійна, автомобільна, суднобудівна, ракетно-космічна тощо.

Друга модель стратегії - угорська. Означає поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин шляхом різних взаємопов'язаних перетворень, які розпочинались ще за командно-адміністративної системи. Ринкове середовище формується в межах старої системи. Демонтується поступово. В Угорщині процес еволюційної трансформації економічної системи тривав близько 40 років, що дало можливість уникнути значних соціальних втрат.

Третя модель стратегії - ринкова «шокова терапія», або польська модель. Дана система ринкової трансформації, яка є жорстким соціальним експериментом над людьми. Для застосування такої стратегії були всі передумови, адже в цій країні діяла ринкова психологія, приватна власність на землю, підтримка населення, залежність від значної кількості діаспори. Польща першою серед постсоціалістичних країн відновила економічне зростання.

Четверта модель трансформації - чеська, або цивілізована. Основою стала «оксамитова революція» і старі традиції ринкової культури, які збереглися в умовах роздержавлення економіки та значні експортні зв'язки. Суть даної моделі полягає у «м'якій» дестабілізації (роздержавлення) державної власності цивілізованими методами шляхом акціонування і корпоратизації.

П'ята модель трансформації - прибалтійська, специфіка якої полягає в незначних масштабах народного господарства і ефективному використанні факторів зовнішньої допомоги для стабілізації виробництва, споживання і орієнтуванні грошової системи. Ринкові трансформації в цих країнах здійснювались за умови «кадрової революції» і наявності ринкової культури та відповідних кадрів.

Шоста модель трансформації - російська, основана на формальній приватизації, роздержавлення і розвитку підприємства. Теоретично вона була багатообіцяльною, проте виявилась неконкурентоздатною. Досвід Росії демонструє складність одночасної трансформації політичної і економічної системи. Швидко та результативно здійснити ринкові перетворення не вдалося.

Сьома модель - українська. Не реалізована, надзвичайно складна, досить повільна, не послідовна. Реформи мають суперечливий характер. Головна причина неуспіху ринкової трансформації саме у відсутності послідовної стратегії, хоча держава скористалася підходами «шокової терапії» на початках перехідного періоду.

Зазначимо закономірності трансформаційних процесів переходу України до сталого розвитку. Економіка України вже пройшла два головних етапи розвитку:

1. (1992-1994 рр.) етап безсистемної та нерегульованої «шокової терапії». Саме на етапі в державі реформувалися відносини власності та створювались умови до підприємницької діяльності. Верховна Рада України прийняла серію законів, а саме: Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств» (1992 р.), Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (1992 р.), Закон України «Про приватизаційні папери» (1992 р.), Указ Президента України «Про корпоратизацію підприємств» (1993 р.), та ряд інших нормативно-правових актів, що визначали основні засади підприємницької діяльності в Україні. У цей період було створено і введено в дію Господарський Кодекс України. Щороку розробляли державні і регіональні програми соціально-економічного розвитку.

2. (1994-1999 рр.) етап перетворень за програмою МВФ та інших міжнародних фінансових функцій, у якій домінували заходи «шокової терапії». Так, у 1995 р. розпочинається новий етап грошових кредитів та фінансових реформ. У даний період уряд переходить до більш жорстких методів монетарної та м'яких методів фіскальної політики, активно перерозподіляються кредитні ресурси у бік реальної економіки, формуються засади безготівкових розрахунків, закладаються підвалини фондового ринку України, відбувається грошова реформа, впроваджується система валютних коридорів.

У цей період в економіці України спостерігалися як позитивні, так і негативні зрушення. До позитивних відносять відносини макроекономічної фінансової стабілізації, формування власної грошово-кредитної та фінансової систем, ринкової інфраструктури тощо. До негативного домінування таких процесів як деіндустріалізація, криміналізація, значне соціальне розшарування тощо. Якщо оцінити всі зрушення в економіці країни, стає зрозуміло, що Україна прагне поетапного досягнення рівня середньо та високо розвинутих економік. Так, економіка Японії, Німеччини, Китаю, нових індустріальних країн демонструє відсутність жорсткої детермінованості тривалої периферизації та переконує в необхідності розроблення і реалізації нової інтегративної моделі економічних перетворень. Суть даної моделі полягає з визначення власного шляху реформ на основі переважно власних сил і ресурсів з огляду на складні суспільні перетворення в цілому.

Саме цей період, третій етап еволюції перехідної економіки розпочався в 1999-2000 рр. формуванням і реалізацією інтегративної моделі економічних перетворень. Інтегративна модель: власний шлях власними силами (рис. 1.4). Основним наслідком такої реалізації є стале економічне зростання.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 1.4 Моделі перехідних економічних процесів

З 2001 р. розпочався процес підвищення ефективності грошово-кредитної та фінансової системи, а також забезпечення загальноекономічного зростання. У цей період уряд країни застосовує жорсткі методи регулювання грошово-кредитних та фінансових відносин в Україні. Результатом реалізації даних механізмів стали: зростання бюджетних надходжень, покращення фінансової звітності суб'єктів господарювання, стабільність валютного курсу, зниження темпів зростання інфляції, зростання реального ВВП тощо.

Впродовж 2000-2010 рр., за допомогою міжнародних економічних інститутів в Україні було реалізовано такі проекти як: створення Українським банком мікрофінансування, реалізація програми акціонерної участі ЄБРР у капіталах вітчизняних банків загальною вартістю понад 20 млн дол., розроблення проекту підтримки системи соціального захисту населення тощо.

Україна трансформувала адміністративно-командну систему в ринкову. У процесі відбувалися зміни в процесі ціноутворення. Уряду довелося здійснювати нелегкі на непопулярні кроки, пов'язані з лібералізацією цін. Центральні планові органи встановлювали ціни здебільшого нижчі за рівноважні, для того щоб забезпечити хоча б частину потреб населення в продуктах. Важливою складовою процесу лібералізації економіки стала мінімалізація митних та немитних бар'єрів. Такий крок привів до посилення конкуренції на внутрішньому ринку та до підвищення ефективності функціонування окремих підприємств і економічної системи загалом. Змінилось також місце та роль держави на міжнародній арені. Наступним важелем лібералізації економіки стало надання підприємствам права самостійно обирати чи змінювати профіль своє діяльності, галузь, постачальників тощо. Процес лібералізації призвів не лише до зміни галузевої структури економіки, але й змусив кожного суб'єкта економічної діяльності постійно пристосовуватися до зміни кон'юнктури ринку. Процес лібералізації економіки суперечливий та нелегкий, оскільки вона приносить країні низку проблем економічного, політичного та соціального характеру. З цього приводу Світовий Банк, провівши дослідження, завданням якого було виявити причину успіху та невдач процесу лібералізації економіки, зробив такі висновки:

- досвід усіх країн підтверджує, що лібералізація торгівлі приводить до зростання обсягу експортно-імпортних операцій;

- для перших років лібералізації торгівлі є економічний спад, проте за певний час розпочинається економічне зростання;

- за умови прийнятної структури економіки країни дещо зростає рівень безробіття - зростають темпи інфляції та виникає дефіцит державного бюджету. Країни, які зуміли уникнути макроекономічної нестабільності, стають успішними;

- швидкі темпи лібералізації торгівлі дають змогу швидше та надійніше корінитися ринковим силам [94, c. 116].

Важливим завданням перехідного періоду є перетворення державної власності у приватну, через масштабну приватизацію державного майна. Для того щоб у країні, яка здійснює перехід від командно-адміністративної системи до ринкової економіки почав формуватися підприємницький сектор, слід відновити інститут приватної власності. Головною метою приватизації є підвищення ефективності економічної діяльності. Окрім підвищення економічної ефективності, успішно проведена приватизація дає змогу виконати й інші завдання: сформувати ринкові відносини, роздержавити систему управління, створити ефективного власника та ефективні механізми управління, зменшити видатки та збільшити надходження до державного бюджету. Залучити додаткові інвестиції, створити фондовий ринок [63, c. 29].

В Україні приватизовували державну власність через продаж на аукціонах, викуп трудовими колективами, акціюванням. Приватна власність в Україні відроджувалася по-різному. Домогосподарства утворювали одноосібну власність, здійснюють реальні інвестиції в різні види господарських товариств, набувають прав власності на земельні ділянки, споруджують чи купують житло. Цьому ж сприяють іноземну інвестицію. Приватизація торкнулась економічних інтересів практично усіх громадян України. Взаємодія цих інтересів і визначила частково й темпи вітчизняного приватизаційного процесу.

Унаслідок реформування відносин власності в Україні передбачається, що в окремих галузях економіках, зокрема в легкій і харчовій промисловості, сільському господарстві, торгівлі та сфері побутового обслуговування, питома вага не державного сектору, становитиме 95 - 100 %. Загалом у промисловості кількість підприємств недержавного сектору має перевищувати 75 %, а обсяг виробленої продукції - 50 %.

Важливим завданням перехідного періоду України до сталого розвитку стала демонополізація економіки. Важливу роль у цьому процесі відіграв Закон України «Про захист економічної конкуренції» (2001 р.). Заходи з демонополізації економіки протягом минулих років створили передумови до формування ефективного конкурентного середовища, істотно знижені рівні монополізації значної кількості товарних ринків. На окремих соціально важливих ринках, зокрема молока, борошна, хліба та хлібобулочних виробів, громадського харчування, послуг автоперевезення тощо, створено середовище економічної змагальності. Для того щоб ринок міг ефективно працювати в Україні, слід сформувати належну інституційну інфраструктуру. Урядові потрібно створити законодавчу базу, яка дасть змогу: проводити захист майнових справ і контрактів; звести до мінімуму адміністративні бар'єри для входження фірми в ринок і виходу з нього; створити механізм банкрутства підприємств, які не витримали конкурентної боротьби; сформувати ефективну податкову систему; створити механізм контролю за ступенем концентрації ринкової влади та рівнем конкуренції в економіці.

Трансформація торкнулася і стратегії держави в напрямку економічної інтеграції. Держава розвиває співпрацю з міжнародними фінансовими інституціями. З 1992 р. вона є членом Міжнародного валютного фонду (МВФ), до якого входять 184 держави світу, і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Фінансові ресурси з МВФ України одержує в межах таких програм як Системна трансформаційна позика (STF Systematic Trancformation Facility), Механізм розширеного фінансування (TFF-Txtended Fund Facility) та кредитні підтримки (Stand-by). Кредити МВФ використовувались в Україні для створення системи управління в умовах трансформації економіки.

З 1992 р. держава є членом Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), за фінансового сприяння якого було реалізовано близько 40 інвестиційних проектів у різних галузях економіки.

Стратегічний напрямок міжнародної економічної інтеграції України є наближеним і поступовим вступом до Європейського Союзу. Нині Україна співпрацює з ЄС на основі Угоди про партнерство і співробітництво підписаної в 1994 р. У 2005 р. було прийнято План дій «Україна ЄС». Саме цим документом передбачається поглиблення взаємодії в економічній політиці Європейський Союз надав нашій державі статус країни з ринковою економікою. Наша держава бере активну участь у діяльності економічних організацій системи ООН: організації ООН з торгівлі і розвитку, організації ООН з промислового розвитку, Європейської економічної комісії ООН тощо, а також у Програмі розвитку ООН.

Надзвичайно складним і важливим завданням перехідного процесу в контексті сталості є обмеження і переорієнтація економічних функцій держави. Економічна історія світу переконливо свідчить про те, що економіка успішно розвивається тільки тоді, коли держава створює для цього відповідні умови. Тому, економічна роль держави буде визначальною. Держава все активніше виступає в ролі організатора і регулятора конкурентних ринкових відносин. Головним завданням державного економічного регулювання є інтеграція ринкових механізмів з механізмами державного регулювання економіки і реалізація відповідних стратегій розвитку. Суть сучасного державного регулювання обумовлена у використанні економічних методів. Роль централізованих адміністративних методів зменшується. Зростає роль макроекономічної стратегії і політики. Головна роль державного регулювання полягає в забезпеченні умов для стабільного, неперервного процесу відтворення національного господарства. Саме держава нині повинна взяти на себе відповідальність за технологічний, економічний і соціальний розвиток.

Аналіз зарубіжного досвіду свідчить, про еволюцію і трансформацію сучасних форм і систем державного економічного регулювання проходить у напрямку змін співвідношення між формами тактичного і стратегічного характеру на користь останніх. В Україні на перший план повинна висуватися соціальна довгострокова стратегія, стратегічне державне регулювання у формі стратегічного соціального програмування як вищої форми регулювання. Адже відомо, що ухвалення стратегічних рішень на основі нечіткої (чи застарілої) інформації збільшує невизначеність, знижує якість управління, дестабілізує ситуацію і призводить до появи деструктивних коливань, що «розгойдують» соціально-економічну систему.

Визначаючи роль держави на першій стадії розвитку України, слід зазначити, що вона була граничною роль держави ігнорувалася або абсолютизувалася. Недооцінювання економічної ролі держави випливають через відсутність теорії нової держави, теорії її функціонування, у тому числі економічних. На нашу думку, без випереджувальних процесів державного будівництва, без відповідного законодавства, без попереднього вирішення проблем соціального захисту населення неможливо здійснити економічні реформи.

Наше розуміння нової ролі держави при створенні нових соціально орієнтованих ринкових систем співзвучно з підходами П. Самуельсона, який вважає, що держава повинна забезпечити ефективність економічної системи, її справедливість і стабільність розвитку [183, c. 61]. В умовах трансформації суспільства держава, як соціальний інститут, вперше стає інструментом реалізації економічних інтересів суспільства. Саме тому головними функціями держави стає пошук форм соціального партнерства, соціального компромісу, соціальної рівноваги, і перш за все, соціальної ефективності. Соціалізація виробництва і соціалізація економіки стають важливими пріоритетами держави.

Нині важливо визначитися в часі завершення трансформаційних перетворень. «На конституційний процес повинно було піти не більше шести місяців і не більше шести років на закріплення конституційних норм. Після цього повинно було відбутися і створення соціального фундаменту, який би дозволив перетворити як конституцію, так і економіку настільки, що це дозволило б їм функціонувати навіть в умовах шторму. Тобто повинні були бути закладені межі легітимності, в рамках яких це суспільство і на цьому базисі могло б витримувати різні економічні, соціальні та політичні кризи».

Досвід України, де впродовж років незалежності не було створено міцного конституційного, не кажучи вже про соціальний, фундаменту, засвідчує, що тривалість системних змін у країнах, де для них не створено необхідних передумов, буде значно більшою, ніж десять років [75, с. 37].

Ще один досить реалістичний прогноз щодо тривалості трансформацій належить З. Бжезинському. На всі фази посткомуністичної трансформації він виділяє від 9 до 30 років. Оскільки здійснений ученим аналіз послідовності змін у політичній, правовій, економічній сферах та способів підтримання цих змін західними країнами може бути сприйнятий як певний алгоритм (своєрідний «план дій») для здійснення системних трансформацій і в Україні, то маємо зупинитися на ньому детальніше [11, с. 10 - 11]. На думку З. Бжезинського, на першій фазі трансформацій, яка може тривати від одного до п'яти років, головною політичною метою є зміни, а економічною метою - стабілізація. У політичній сфері за цей час мають бути закладені основи демократії: повинна з'явитися вільна преса, зруйнована однопартійна державна і поліцейська система, виникнути перші демократичні об'єднання і рухи за зміни. У правовій сфері має бути усунутий невиправданий державний контроль, а в економіці повинна розпочатися лібералізація цін і ліквідація дотацій, скінчитися усуспільнене виробництво й розпочатися безсистемна приватизація. Допомога Заходу має спрямовуватися на стабілізацію грошової одиниці і надання термінових кредитів та допомоги. Можна вважати, що цю фазу Україна вже пройшла.

Впродовж другої фази, яка може охоплювати від трьох до десяти років, необхідно досягти головної політичної мети: перейти від змін до стабілізації. Економічною ж метою тут має бути перехід від стабілізації до реформ. Реформи полягають у формуванні банківської системи, здійснення малої і середньої приватизація. Має з'явитися новий клас власників і підприємців. Допомога Заходу має зводитися до надання інфраструктурних кредитів і технічної (управлінської) допомоги, торговельних преференцій та доступу до ринків, залучення іноземних інвестицій. Очевидно, що виконання завдань другої фази в усіх сферах суспільного життя в Україні вже розпочалося, але ще не завершилося.

Третя фаза може тривати від п'яти до п'ятнадцяти і навіть більше років. Тут політичною метою є закріплення змін, а економічною - стабільне піднесення. В економічній сфері необхідно здійснити велику приватизацію, сформувати культуру підприємництва. Допомога Заходу має набути форми значних іноземних інвестицій і підтримки вступу країни до ЄС, НАТО тощо. Завдання третьої фази вже повною мірою усвідомлені в Україні і визначені як стратегічний напрям її розвитку. Але їх реалізація на практичному рівні, за винятком здійснення великої приватизації, вступу до СОТ та декларацій щодо руху до ЄС і НАТО, ще не розпочалася. Особливо далекі від виконання завдання формування нової політичної, правової та підприємницької культури.

Можна очікувати, що за критерієм «відновлення дореформених показників» завершення трансформацій (за умов збереження існуючої динаміки розвитку) в Україні відбудеться лише у другому десятилітті XXI століття [230, c. 31].

Аналіз становища, у якому перебуває Україна переходячи на засади сталого соціального розвитку, дозволяє зробити висновок, що у найближчі десятиліття державі буде складно створити міцну базу для переходу до такого типу суспільства. Проте сучасна стратегія нашої держави на етапі переходу до сталого розвитку має бути підпорядкована вирішенню важливих завдань, спрямованих на поглиблення ринкових реформ, надання їм цілісного, збалансованого і завершеного характеру.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

2.1 Суть та зміст поняття «матеріально-технічне забезпечення сталого соціального розвитку»

Дослідження матеріально-технічного забезпечення сталого соціального розвитку як ринкової категорії вимагає чіткого розкриття понятійного апарату, з'ясування його функцій, обґрунтування особливостей складу та структури. В основу дослідження, яке розглядатиме шляхи вирішення цих проблем, буде покладено відправну теорію. Поняття «теорія» являє собою комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на розтлумачення і пояснення яких-небудь явищ чи процесів. Основними компонентами будь-якої теорії є:

- понятійний апарат і вихідна емпірична основа;

- вихідні концептуальні основи;

- первинні припущення, постулати, аксіоми, обмеження, загальні закони, що ідеалізують об'єкт;

- правила логічних висновків і обґрунтувань;

- сукупність виведених у теорії тверджень з їх обґрунтуванням.

На нашу думку, формування теоретичних основ дослідження матеріально-технічного забезпечення сталого соціального розвиту є однією із найменш розроблених і одночасно однією із найбільш важливих проблем сучасної економічної науки. Виходячи із наведеного уявлення щодо теорії як основи будь-якої наукової проблеми, пропонуємо ознайомитись з основними компонентами наукових основ того, що назване нами теорією матеріально-технічного забезпечення сталого соціального розвитку. Перш за все, як уже зазначено, необхідно зупинитись на термінології, системі понять і категорій, що об'єктивно входять до зазначеної теорії. Першочергово визначимося з поняттями «об'єкт» і «предмет пізнання». Об'єкт - те, на що спрямована пізнавальна й інша діяльність суб'єкта» [221, с. 465]. «Предмет - сторони, властивості і відношення об'єктів, досліджувані з певною метою в даних умовах і обставинах» [221, с. 379]. Виходячи з наведених нами трактувань об'єкта та предмета теорії, можна вважати стосовно обумовленої теорії, що її об'єктом є саме матеріально-технічне забезпечення соціальної сфери як складної підсистеми економіки. Предметом даної теорії є дослідження специфічних його сторін, властивостей в умовах переходу країни до сталого розвитку.

Дана умова передбачає глибокі перетворення, які повинні відбуватися в економіці України. Вона вимагає від вітчизняної економічної науки не лише наукового забезпечення вирішення проблем адаптації суб'єктів господарювання до нових умов функціонування, але й глибшого теоретичного осмислення нових економічних реалій. Нагальність розв'язання зазначених проблем обґрунтовують вітчизняні вчені. Зокрема, В. Базилевич та інші відмічають «Перехід від індустріального до духовно-інформаційного суспільства, трансформація моделей економічного розвитку під впливом глобалізації економіки, інтелектуалізація та індивідуалізація праці, … породжують принципово нові проблеми, які не вкладаються у рамки традиційних уявлень економічної теорії і вимагають нових концептуальних рішень та методологічних підходів. Сучасні реалії суспільного життя, для якого характерні тенденції гуманізації, соціалізації, інтелектуалізації, екологізації та глобалізації, породжують потребу в розвитку економічного знання, всебічному осягненні економічних процесів як невід'ємної складової людської життєдіяльності» [65, c. 13].

Як відомо, теорія часто відстає від практики. Невідповідність багатьох теоретичних положень обумовлена сучасними швидкозмінними умовами соціально-економічного стану суспільства. На думку, вчених С. Сонько та М. Скринько, нині «складним і відповідальним завданням є розроблення теоретичного вирішення тих проблем, які були недостатньо розроблені економічною наукою в силу неналежної уваги до них у минулому, або у випадку, коли вирішення вказаних проблем ґрунтувались на необхідності розгляду їх з позицій формаційного ідеологізованого підходу до питань суспільного розвитку» [189, c. 77] .

Необхідність формування нових теоретичних засад матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери визначається, тим, що по-перше, як у вітчизняній, так і в світовій економічній науці немає єдиної точки зору стосовно сутності та змісту даної категорії як складової економіки. Нині в Україні немає юридично затвердженого поняття «матеріально-технічне забезпечення». Є проблема й у семантиці самого поняття «соціальна сфера», її визначення і складу. Дискусійним є також питання щодо її ролі в процесі формування національного багатства, мети її діяльності, характеру цієї діяльності та багатьох інших аспектів її функціонування. У той самий час, науковці, сфера інтересів яких пов'язана з соціальною складовою держави, зазначають, що «сутність будь-якої економічної категорії і методологія її становлення і розвитку об'єктивно передбачає розкриття понятійного апарату, що конкретизує змістовну частину категорії. Понятійна термінологія допомагає з'ясувати сутність будь-якої теорії» [216, c. 6].

По-друге, тим, що матеріально-технічне забезпечення соціальної сфери суттєво відстає в своєму розвитку від вимог трансформування вітчизняної економіки, що, в свою чергу, негативно впливає на темпи та якість її трансформаційних перетворень.

По-третє, тим, що розвиток матеріально-технічної бази соціальної сфери стає велінням часу і програмною тенденцією держави Україна та світової економіки при переході до сталого розвитку.

Теорія матеріально-технічного забезпечення сталого соціального розвитку як ринкової категорії, першочергово, вимагає з'ясування сутності і змісту матеріально-технічного забезпечення саме як економічної категорії, маючи на меті уточнення термінологічного апарату, що буде використовуватись у ході подальшого дослідження. Cутність як філософська категорія характеризує стійкі, і ті, що залишаються в понятті, внутрішні сторони і зв'язки якого-небудь об'єкта. За своїм змістом сутність є «сукупністю найглибших, стійкіших властивостей і відносин предмету, що визначають його походження, характер і напрями розвитку». Зміст поняття відрізняється від сутності тим, що припускає можливість постійних змін і оновлень на основі віддзеркалення об'єктивних реалій того або іншого процесу в умовах сучасності. Зміни, що відбуваються нині в Україні, підвищення ролі і значення матеріально-технічного забезпечення складових економічної системи створили для цього об'єктивні передумови.

Розглядаючи сутність матеріально-технічного забезпечення, першочергово з'ясуємо поняття, яке було первинним в економічній науці - матеріальні ресурси. Тум можна виділити такі підходи: хронологічний, генеалогічний, структурно-логічний та функціональний [216, с. 7]. Термін «матеріальні ресурси» вперше трапляється в дослідженнях західних економістів і має декілька варіантів пояснення свого походження. Відповідно до марксистського підходу найважливішими компонентами людської історії виступають дійсні індивіди, «їх діяльність і матеріальні умови їхнього життя, як ті, які вони знаходять вже готовими, так і ті, які створені їх власною діяльністю» [128]. Одним з моментів конкретизації цих матеріальних умов життя індивідів є аналіз умов процесу їх трудової діяльності. Досліджуючи безпосередньо сферу виробництва, К. Маркс пояснює: «Крім тих речей, за допомогою яких праця впливає на предмет праці і які тому так чи інакше служать провідниками його діяльності, в більш широкому сенсі до засобів процесу праці відносяться всі матеріальні ресурси, необхідні взагалі для того, щоб процес міг відбуватися. Прямо вони не входять до нього, але без них він або зовсім неможливий, або може відбуватися лише в недосконалому вигляді. Прикладом цього ж роду засобів праці можуть служити робочі будівлі, канали, дороги і т.д. » [129]. Таким чином, К. Маркс матеріальні ресурси розглядав як матеріальні економічні умови: виробничі сили, виробничі відносини і їх діалектичну взаємодію.

Всі матеріальні умови життя можна представити у вигляді сукупності різних елементів, що відносяться до матеріальних продуктивних сил і, так чи інакше, впливають на розвиток і функціонування виробництва. Це, перш за все, умови, створені самою навколишньою природою. Вони постійно впливають на характер трудової та інших форм життєдіяльності людини. Їх прийнято вважати матеріальними умовами. Але одночасно існують матеріально-речові елементи, які створені людиною. Вони утворюють загальні умови, які забезпечують раціональну організацію трудового та повсякденного життя людей, органічно пов'язуючи різні сфери суспільного виробництва, а також різноманітні підрозділи всередині кожної з них. Саме ці елементи й утворюють те, що називають поняттям «матеріальні ресурси».

У кінці 40-х років XX століття увійшов у наукову лексику термін «матеріальна база», що був співзвучним з терміном «інфраструктура». Він означав комплекс допоміжних споруд, що забезпечують успішну взаємодію різних родів військ. Але вже в 50-х роках учені звернулися до цього поняття для пояснення процесів економічного життя. Одним з перших американський економіст П. Розенштейн-Родан визначив матеріальну базу як сукупність умов, що сприяють сприятливому розвитку приватного підприємництва в основних галузях економіки та задовольняють потреби населення. Він використовував його стосовно «всіх умов оточуючого суспільного середовища, необхідних для того, щоб приватна промисловість була в змозі зробити перший ривок» [183]. Поступово цей термін стали широко використовувати для вивчення економічного, а згодом - соціального життя. Важливим моментом у трактуванні «матеріальної бази» стало не просто матеріальне її втілення, але й оцінка людьми, населенням її якості, в чому вони розуміли ступінь задоволення своїх потреб.

Аналіз генезису ідей про матеріально-технічне забезпечення дає можливість стверджувати, що цьому аспекту життєдіяльності людей і суспільства було приділено увагу задовго до визначення самого терміну у вигляді конкретного поняття. Так, з'ясовуючи передумови становлення і функціонування національного господарства, А. Сміт постійно виділяв матеріальні умови, які створювали можливість раціональної організації виробництва. Створення умов для життєдіяльності населення відстоювали утопісти А. Сен-Симон, Ш. Фурье, Р. Оуен. Саме вони намагалися втілити в реальність ідею щодо забезпечення культурно-побутових потреб людей.

Однак, впродовж XIX століття умови ефективного функціонування виробничих організацій не вивчали. Виробництво стихійно розвивалося. У цей період умови, які забезпечували розвиток виробничих відносин розглядалися як щось задане, на що не особливо потрібно зважати. Проте, з ускладненням господарських зв'язків, підприємці змушені були зайнятися питаннями організації матеріально-технічного забезпечення в рамках національного господарства. З цього часу його стали сприймати як компонент промислового, а потім і сільськогосподарського виробництва.

Тісна взаємодія об'єктивних закономірностей і економічних інтересів проявилася у поступовому формуванні елементів матеріально-технічного забезпечення. Це були елементи, які, насамперед, забезпечують трудову діяльність людини, тобто виконують певні соціальні функції. Подальший розвиток матеріально-технічного забезпечення став причиною зростаючих потреб у створенні необхідних умов для життєдіяльності не тільки самого працівника, але і його сім'ї. Питання матеріально-технічного забезпечення соціальних процесів ще більш загострилося. Це стало причиною розвитку нових відносин у сфері виробництва.

У 50 - 60-х роках минулого століття майже у всіх країнах спостерігався розвиток освіти, що гостро поставив питання про матеріально-технічне забезпечення освіти (особливо середньої та професійної). Крім того, в цей самий період, склалася ситуація, коли при скороченні робочого часу виникла можливість більш раціональної організації вільного часу, більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб, що можна було досягти за наявності умов, які вже прямо впливали на ефективність виробництва і мали відносно самостійне значення.

Хронологія терміну важлива лише з позиції, так би мовити, мімезису, що чітко простежується у вітчизняній економічній науці щодо матеріально-технічного забезпечення в 70-80-і роки. Генеалогічний підхід до сутності матеріально-технічного забезпечення характеризується двоїстим характером. Одні вчені пов'язують термін з будівництвом та архітектурою (кінець XIX століття). Цей етап у розвитку ідей матеріально-технічного забезпечення пов'язаний з іменами англійського урбаніста Е. Ховарда і французького архітектора Т. Гарньє. Так, Е. Ховард виступив з теорією міста-саду, який має комплекси промислової, обслуговувальної та житлової забудови, оточені приміською зоною сільськогосподарських площ. Т. Гарньє запропонував проект індустріального міста, який складається зі спеціалізованих функціональних зон (промислової, обслуговувальної, відпочинку і житлової), розділених зеленими поясами. Як у першій, так і в другій концепціях, було передбачено матеріально-технічне забезпечення, в тому числі і у соціальній сфері. У 20-30-ті роки ХХ століття велику роль у розвитку концепції матеріально-технічного забезпечення соціальної сфери відігравала дискусія про соціалістичні міста. У цей час велися реконструкцію Москви, створювали нові міста - при ДніпроГЕСі, на Уралі, у Сибіру. На противагу реальній появі мегаполісів розробляли концепції ідеальної «мікроячейки» міста, міста-супутника, наукових центрів і т.д.

Інші вчені, вважають запозичення терміну з військової справи, де його використовували для визначення комплексу військових побутових споруд, що забезпечували безперебійність дій військових підрозділів і винесли звідти уявлення стосовно неосновної, підпорядкованої ролі матеріально-технічного забезпечення щодо основних базових галузей виробництва. Саме через це, на нашу думку, більш логічними є підходи до розуміння сутності матеріально-технічного забезпечення, в основу яких покладено функції, які воно виконує, чи склад суб'єктів господарювання, які виконують вказані функції. Тому суттєвішими є два інші підходи - функціональний та структурно-логічний. Перший ґрунтується на думці, що сутність поняття «матеріально-технічного забезпечення» в найбільшій мірі визначається функціями, які виконуються соціальною складовою держави, та місцем указаної складової в економіці. Визначення функції відображує специфіку будь-якої складової економіки, є відправною точкою у вичлененні матеріально-технічного забезпечення у тих чи інших галузей господарства країни [216, c. 9]. При цьому автори мають на увазі функцію і як вид діяльності, що певною мірою розмиває чіткість аргументації прибічників функціонального підходу до розкриття сутності поняття матеріально-технічного забезпечення. У той самий час вони підкреслили такий важливий аспект дослідження як необхідність розгляду матеріально-технічного забезпечення в єдності функціонального призначення з галузями і наявності певних спільних ознак. Структурно-логічний підхід до визначення місця і ролі матеріально-технічного забезпечення соціальної складової держави ґрунтується на визначенні його параметрів у структурі суспільного виробництва.

Питання матеріально-технічного забезпечення розглядалося в працях радянських економістів, таких як Л. Абалкін, В. Орешин, А. Пробст, С. Хейнман. Вони розглядали комплекс проблем щодо умов, які забезпечують розвиток матеріального виробництва. Відтак у найзагальнішому вигляді матеріально-технічне забезпечення стали розуміти як основу, внутрішню будову будь-якої економічної системи.

В. Абчук та А. Алексєєв, конкретизуючи природу матеріально-технічного забезпечення, формулюють думку, що найбільш істотною ознакою зазначеної категорії є його роль у створенні загальних передумов відтворювального процесу, загальних умов зростання суспільного виробництва і прогресу. Разом із тим, «загальні умови» трактуються неоднозначно. Так, одні дослідники стверджують, що «загальні умови створюються безпосередньо самим розвитком продуктивних сил і визначаються станом групи галузей, що входять до них, у першу чергу, транспорту і зв'язку» [1]. Інші до «загальних умов» відносять природу, працю, ресурси, технічну культуру й обґрунтовують це не лімітуючим характером таких чинників у розвитку виробництва за часів мануфактури і великої машинної індустрії, коли «підтримку їх відтворення на певному рівні виділяли як «загальну умову», яку потрібно було соціально організовувати і розвивати» [4]. Нині більшість науковців матеріально-технічне забезпечення розглядають як економічні ресурси в матеріально-речовій формі.

Сучасні економічні словники, енциклопедії не містять визначення поняття «матеріально-технічне забезпечення», а обмежуються поняттям «матеріально-технічна база». Матеріально-технічна база - сукупність матеріальних речових елементів, засобів виробництва, технологій, які використовуються і можуть бути використані у виробничих процесах [168, с. 249]. Матеріально-технічна база включає галузеву структуру. Для підприємств дане поняття включає: наявність та пристосування виробничих майданчиків, вік парку обладнання, відповідність наявності матеріальних ресурсів виробничій програмі.

Оскільки завданням монографічного дослідження є розкриття поняття матеріально-технічне забезпечення сталого соціального розвитку, то таке забезпечення, на нашу точку зору, слід розглядати в площині галузей соціальної сфери. Для цього, першочергово, з'ясуємо зміст поняття «соціальна сфера».

У перших роботах вітчизняних вчених було запропоновано комплексно-блоковий підхід до вивчення соціальної сфери. Такий підхід соціальну сферу розглядав з урахуванням її економічної ролі в сучасному відтворювальному процесі. Однак для деталізації економічної ролі використовують два підходи - вузький і широкий. Прихильники вузького підходу виступають за строгість і чіткість добору критеріїв, що дає змогу уникнути невизначеності меж соціальної сфери і глибше розкрити її економічний зміст. За такого підходу важливою ознакою соціальної сфери є її роль «сполучної ланки», сфери, що «обслуговує економічний обіг країни». Отже, до неї науковці відносять ті галузі і ті види діяльності, які сприяють прискоренню економічного обігу в народному господарстві. Згідно з таким підходом, освіта, культура та мистецтво, охорона здоров'я, фізична культура і спорт утворюють базовий структурний комплекс сферу послуг.

За ширшого підходу до визначення соціальної сфери, який, на нашу думку, є більш обґрунтованим і конструктивним, обслуговування господарського обігу розглядають лише як одну з її функцій, а також загальна умова соціального процесу. Прихильники такого підходу (Ю. Рандалов і Ц. Будаєва) пропонують визначати соціальну сферу шляхом об'єднання у підсистеми, зокрема в освітньо-духовну, яка забезпечує розвиток та задоволення пізнавальних і духовних потреб.

На сучасному етапі існує кілька дефініцій соціальної сфери, які умовно можна розділити на дві групи. У рамках першої це поняття трактується як широке коло видів діяльності, спрямованих на задоволення особистих потреб населення та виробництва і суспільства в цілому. В основі іншого тлумачення лежать передумови надання послуг населенню. Оскільки функціональним призначенням соціальної сфери є надання послуг, то поняття «сфера» нами розглядається як сукупність видів економічної діяльності, що мають чітко виражену спільність функцій, особливе призначення в суспільному поділі праці та низку характеристик, що істотно відрізняють ці види економічної діяльності від матеріального виробництва. Зокрема, здебільшого збіг стадій виробництва та споживання, наявність безпосереднього контакту зі споживачем, орієнтація на індивідуального споживача або суспільство в цілому, локальність споживання через неможливість транспортування та накопичення послуг.

Слід зазначити, що соціальна сфера тривалий час асоціювалась, перш за все, з послугами побутового характеру. В. Рутгайзер, Т. Корягіна, Т. Арбузова [169] та інші науковці розглядають, скажімо, сферу послуг як сукупність галузей, підгалузей і видів діяльності, функціональне призначення яких у системі суспільного виробництва виражається у виробництві та реалізації послуг і духовних благ для населення. Завданням послуг є: поліпшення умов життєдіяльності людей у трудовій і культурно-побутовій сферах; їх фізичне та духовне вдосконалення; розв'язання найважливіших соціальних проблем. С. Важенін розуміє соціальну сферу як «сукупність галузей і підгалузей та видів діяльності, функціонально спрямованих на виробництво і реалізацію послуг і духовних благ» [18, с. 55]. Матеріали досліджень вказують про те, що ряд науковців ототожнюють соціальну сферу із поняттям «соціальна інфраструктура».

Так, В. Орешин зазначає: «Термін інфраструктура має три рівні визначень: на рівні сутності - це сфера застосування праці; на макрорівні - це сукупність галузей; на мікрорівні - це матеріальні об'єкти, які створюють умови для нормалізації процесу суспільного виробництва» [189, c. 8]. В «Економічній енциклопедії» за редакцією Л. Абалкіна інфраструктуру визначено як «мережі, в яких здійснюється постачання продукції між віддаленими один від одного економічними агентами, а також галузі економіки, які експлуатують ці мережі» [68]. У «Сучасному економічному словнику», підготовленому російськими вченими, інфраструктуру охарактеризовано як «сукупність галузей, підприємств і організацій, що до них належать, видів їх діяльності, покликаних забезпечувати умови для нормального функціонування виробництва і обігу товарів та життєдіяльності людей» [168, с. 540]. Схоже визначення дає і «Великий економічний словник» та інші видання. Недоліками таких дефініцій є ігнорування економічної (в тому числі суспільної) форми цієї категорії.