Матеріально-технічне забезпечення розвитку соціальної сфери України в умовах трансформації економіки

За своїм змістом соціальне є відображенням організації і життєдіяльності суспільства як суб'єкта історичного процесу. Це інтегративне утворення, що акумулює знання, досвід, традиції і творчі здібності та реальну оцінку стану розвитку суспільства і його елементів. Воно виражає характер використання потенціалу і соціальних резервів суспільства, колективу, групи і особи для вироблення критеріїв оптимального розвитку всього соціального організму.

«Соціальне» повинно охоплювати все те, що виникає, формується, функціонує, розвивається і зникає у взаємодії індивідів та груп як між собою, так і з утворюваним у цій взаємодії цілим, спільним, загальним (колектив, нація, суспільство). Оскільки індивіди та соціальні групи вступають у взаємодію з різних позицій, з неоднаковими потребами, інтересами, енергією, домаганнями, то й результативність, значущість їх дій і впливів на ціле, внесків у нього теж різні. Ця внутрішня диференційованість і структурованість універсального взаємозв'язку виявляється через численні форми його трансформації та реалізації; дії, поведінку, відносини, інституційні утворення, нормативно-ціннісні системи, знаки, символи, духовні феномени, предмети, речі, а також тілесність самої людини. До того ж, усі ці форми соціального як суспільного локалізуються у певному просторово-часовому континуумі [196, с. 490].

Отже, категорія «соціальне» в найзагальнішому значенні позначає суспільне, всю систему суспільних відносин, проте в одному випадку -- з наголосом на надприродне, надорганічне, в іншому -- на надіндивідуальне. «Соціальне» як суспільне є надприродною, надорганічною та надіндивідуальною якістю спільноти [196, с. 491]. При цьому, зазвичай, беруть до уваги, що за універсальної суспільної взаємодії індивідів виникає не лише соціальне, а й економічне, моральне, національно-етичне, естетичне. Крім того, і сама спільність, єдність індивідів може бути і соціальною, й економічною, і політичною, ідеологічною, територіальною та ін. Це надає, безумовно, різного забарвлення змісту поняття «соціальне».

Категорія «соціальне» відображає особливу об'єктивну та суб'єктивну реальність, яка створюється людьми безпосередньо через буття в спільнотах. Ця реальність поєднує риси, дії, вчинки людей, взаємини між ними, речі, норми, цінності, знаки, символи, смисли та їх значення. У науковій літературі акцентується на тому, що без точного позначення цієї реальності неможливо повною мірою виокремити предмет соціології як науки [196, с. 492]. На нашу думку, позначення такої реальності дає змогу виокремити і предмет сталого соціального розвитку.

Якщо розглядати «соціальне» в іншому полі зору, тобто в контексті сталого розвитку, то в такому випадку слід з'ясувати особливий тип взаємодій та відносин індивідів і груп -- соціальних, соціальних інститутів, а також те, до яких змін може призвести такий розвиток. Соціальні взаємодії єднають людей або протиставляють їх одне одному (між собою, суспільству тощо). Отже, в цьому випадку соціальне випливає з особливого виду взаємодій і відносин між людьми чи групами людей з метою встановлення, розподілу і перерозподілу відповідних їх домаганням статусних місць у суспільній системі. Такі відносини та взаємодії є соціальними, оскільки вони не лише орієнтують поведінку одних людей стосовно інших, а й відбуваються згідно з певними інтересами, цілями. У даному випадку це передбачає задоволення інтересів як теперішніх, так і майбутніх поколінь.

Поняття «соціальне» характеризує певну суспільну якість, що лежить в основі функціонування і розвитку суспільного організму. Таким чином, термін «соціальне» ми використовуватимемо у широкому значенні - як «суспільний», пов'язаний із суспільством, суспільними відносинами, і підкреслює, що аспекти соціального проходять через усі явища життя соціуму та обов'язково наявні у всіх сферах суспільства без винятку. Виходячи із зазначеного вище, з'ясуємо суть змісту поняття «соціальний розвиток».

Відомо, що суспільство в міру потреб розвитку і підтримання стабільності виявляє зацікавленість у розширенні світогляду своїх членів, забезпечення всебічного розвитку всіх і кожного, розумної організації відпочинку, становленні змістовної невиробничої діяльності, зростання добробуту населення. Відповідно до вимог часу запроваджуються і розвиваються процеси, внаслідок яких людина стає духовно багатшою, моральнішою і фізично досконалішою. Саме ці процеси надають суспільству розвитку.

Соціальний розвиток - це такий тип зміни в суспільстві, який визначає перехід усіх суспільних відносин до якісно нового стану. Соціальний розвиток - результат взаємодії великої сукупності соціальних процесів, основу яких складає цілеспрямована діяльність людей - суб'єктів цих процесів. Залежно від їхньої активності розрізняють дві основні форми соціального розвитку - еволюційну і революційну. Перша - це повільні, поступові кількісні зміни в соціальній системі або її елементах. Друга - якісні зрушення у всіх громадських структурах, що здійснюються шляхом радикальної перебудови насамперед економічних, соціальних і політичних відносин. Істотною характеристикою соціального розвитку є час соціальний, в якому виявляється напрямок розвитку. Облік часу - це облік конкретно-історичного рівня, стану і темпів розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, детермінант конкретних соціальних ситуацій, всієї сукупності їх складових. Останнім часом термін «соціальний розвиток» вживається і в більш вузькому сенсі - для характеристики власне соціальних процесів у суспільстві (розвиток соціальної структури, її інститутів), на відміну від процесів економічного, технічного, виробничого розвитку та ін. [67, с. 15].

Таким чином, соціальний розвиток як процес життєдіяльності людства є результатом дії об'єктивних закономірностей. Ці закономірності або закони будуть виступати в результаті соціальної взаємодії. Суть соціальної взаємодії полягає у тому, що вона являє собою результат взаємних зусиль людини і світу, що оточує її. Соціальний розвиток здійснюється згідно з певними законами. Ці закони залежать від людської природи, і в свою чергу відрізняються стабільністю. Таким чином, люди не в змозі змінити корінні тенденції суспільного розвитку, а в змозі впливати на темпи розвитку [119, с. 42]. Закон, як відображення встановленого порядку й динаміки речей, протистоїть хаосу. Хаос -- це неупорядкована першопотенція, яка поєднує можливість універсального породження й універсального поглинання всього існуючого. Звідси Хаос можна розглядати не тільки як причину порушення порядку, але й як джерело його виникнення. Тому, закон і хаос перебувають в онтологічній єдності й одночасно протистоять один одному, даючи змогу фіксувати єдність таких протилежних аспектів буття як сталість, повторюваність, упорядкованість, загальність, з одного боку, і випадковість, непередбаченість, безладність, ірраціональність -- з іншого [196, с. 220].

Соціальний розвиток має свої закономірності. У широкому значенні такий розвиток передбачає якісну своєрідність людського суспільства (його відмінність від природи, його взаємозв'язок із державою, релігією, мораллю, культурою), а також генезис і розвиток (соціальна історія) та перспективи. У вузькому значенні - це процес, який досліджує зазначені проблеми за допомогою категорій соціологічної теорії. У цій площині розглядаються найзагальніші закони розвитку соціально-історичного процесу, зіставляють у ньому природу й цілеспрямовану людську діяльність, … а також можливості пізнання світу людиною, критерії істинності і вірогідності знання [187, с. 319 - 320]. Науковий підхід до аналізу категорій і понять соціально розвитку поєднав філософсько-антропологічний, соціологічний, психологічний, а також синергетико-кібернетичний підходи.

Наукова дискусія щодо теорії соціального розвитку визначалася конкуренцією двох теоретико-методологічних підходів до розуміння історичного процесу: перший підхід затверджував єдність історичного процесу, який підкоряється певним загальним законам (так звані теорії соціального прогресу), а другий -- подавав історію як складну конфігурацію співіснуючих цивілізацій і культур, які послідовно змінюють одна одну в часі (теорії історичного круговороту). Із появою кібернетики (40-ві роки ХХ ст.) і синергетики виникає можливість певного об'єднання зазначених підходів у новий, системно-циклічний підхід, який відстоює, з одного боку, багатомірність і багатоваріантність історичного процесу, його альтернативність, а з іншого -- необоротність і закономірну поступальність соціального розвитку.

Системно-циклічний підхід до розуміння історичного процесу фіксує важливий результат: хоча в навколишньому світі все загалом стабільно, але все стабільне лише відносно, до певної міри, тільки на якійсь певній стадії розвитку, оскільки складноорганізованим системам властиво розпадатися, досягаючи найвищого розвитку. Стабільність виростає з нестійкості, тому що початок, народження нового пов'язане з хаосом, тобто абсолютною нестійкістю [99, с. 11].

Таким чином, соціальний розвиток суспільства здійснюється не по прямій лінії від нижчого до вищого, а по висхідній спіралі. Це означає, що не завжди і не в усьому в «боротьбі» прогресу і регресу «перемогу» здобуває прогрес. Можливі і «поразки». Наприклад, діяльність окремих організацій держави може бути реакційною, можливий рух назад і суспільства в цілому. Однак, у цілому суспільний розвиток йде висхідною, тенденція його розвитку - це рух до більш високої організації суспільного життя. Саме це передбачає концепція сталого розвитку. Таким чином, соціальний розвиток характеризується самовідтворенням суспільних систем і прогресивної спрямованістю. З аналізу сутності соціального розвитку видно, що воно є результатом дозволу соціальних протиріч: прогресу і регресу, старого з новим, що народжується і відмирає. Заглиблюючись у суть терміна «соціальний розвиток», на нашу думку, слід розкрити, що представляють собою соціальні протиріччя, визначитися з їх класифікацією, з'ясувати причини виникнення та способи вирішення.

Соціальні протиріччя - це відносини між протилежностями в будь-якому соціальному явищі, в утворенні чи у суспільстві в цілому. Вони виникають у процесі розвитку, насамперед, соціальної інфраструктури чи сфери соціальних відносин, що виражають протилежні або розбіжні тенденції цього розвитку. Нині в українському суспільстві такими протиріччями є:

- протиріччя між необхідністю задоволення найнеобхідніших матеріальних і духовних потреб людей та падінням рівня матеріального і духовного виробництва;

- протиріччя між зубожінням основної частини населення і збагаченням невеликої групи підприємців і т.д.;

Соціальні протиріччя у суспільстві відіграють подвійну роль: з одного боку, як вже зазначалося, вони є джерелом соціального розвитку, і в цьому полягає їх позитивна роль. З іншого боку, - вони породжують соціальну напругу, конфлікти, кризові явища. Щоб їх вирішити, необхідно або ліквідувати суперечності, або зменшити силу їх дії.

Таким чином, соціальний розвиток є результатом дії об'єктивних закономірностей. Ці закономірності будуть виступати в результаті соціальної взаємодії. Суть соціальної взаємодії полягає у тому, що вона являє собою результат взаємних зусиль людини і світу, що оточує її, стосовно спільного життя і діяльності. Вона (взаємодія) завжди є продуктом взаємоспрямування, взаємовпливів та взаєморозуміння, які згодом справляють позитивний або негативний вплив на соціальне життя. Визначаючи поняття «соціальний розвиток», на нашу думку, слід враховувати дію у країні безлічі факторів, законів суспільного розвитку, які набувають характеру тенденцій. Розглянемо основні групи соціальних законів. Ними є:

- загальні (універсальні) закони як основні закономірності світу, що виражають відношення між загальними, всюди існуючими властивостями або тенденціями розвитку. Це закон тотожності різнорівневих структур світобудови; закон єдності й різноманіття світу; закон протилежностей; закон циклічності та ін.;

- загальні (соціальні) закони для більших груп явищ, які виявляються в досить широкому діапазоні соціальних умов і характеризують відносини між загальними властивостями більших соціальних систем;

- специфічні, або часткові соціальні закони, які виражають відносини між конкретними специфічними соціальними явищами або приватними властивостями соціальних систем. Вони, як правило, мають точну кількісну і якісну визначеність.

Cоціальний розвиток, на нашу думку, може проявлятися в таких функціях:

- як критерій оцінювання відповідності стану суспільства і його елементів досягнутому рівню соціального прогресу;

- розуміння того, якою мірою будь-яке соціальне явище, процес, спільність сприяють гармонійному розвитку суспільства і особи;

- є основою розроблення соціальних норм, цілей і прогнозів суспільного розвитку;

- детермінує зміст інтересів, потреб, мотивів, установок у діяльності соціальних спільностей і окремих осіб;

- безпосередньо впливає на формування суспільних цінностей і життєвих позицій людей, їх способу життя;

- виступає мірою оцінки кожного з видів суспільних відносин, їх відповідності реальній практиці та інтересам суспільства і людини.

Таким чином, соціальний розвиток і, відповідно, сталий соціальний розвиток повинен призводити до змін. Відповідно під соціальними змінами слід розуміти те, що відбувається із самою системою, або всередині неї. Ведучи мову про зміни, слід акцентувати увагу на тому, що ці зміни виявляються через певний час, оскільки мова йде про те, що ми спостерігаємо перед даними часовим моментом і тим, що ми спостерігаємо після нього. Таким чином, концепція соціальних змін включає в себе такі основні положення: відмінності повинні стосуватися різних часових моментів і стану однієї і тієї ж системи. Під соціальними змінами слід розуміти будь-яку незворотну зміну соціальної системи, яка розглядається як цілісність. У даному випадку - це рівнозначна складова сталого розвитку - соціальний розвиток. Виходячи із концепції сталого розвитку соціальна складова повинна забезпечити якісне зростання населення і таким чином, призвести до різних типів змін. Типи змін багатогранні і можуть розрізнятися залежно від того, які саме аспекти, фрагменти і зміни системи в них задіяні. Серед них:

- кінцеві елементи (число та різноманітність людських індивідів);

- взаємозв'язок елементів (соціальні зв'язки, взаємодія, обмін);

- функції елементів системи як цілого (необхідність визначення дій для збереження соціального порядку);

- межі (критерії включення, принципи рекрутування);

- підсистеми (кількість і різноманітність галузей, підрозділів);

- оточення (природні умови, межі з іншими підсистемами, геополітичне становище).

Лише за допомогою комплексної взаємодії соціальна складова набуває певних загальних характеристик: рівновагу чи нестійкість, процвітання чи кризу. Вирішальними структурними змінами в соціальних взаємозв'язках, в організаціях і зв'язками між суспільними компонентами є:

- соціальні зміни - це перетворення в організації суспільства, які відбуваються впродовж певного часу, а також зміни в поведінці та суспільній думці. Соціальні зміни чергуються в часі у соціальних взаємозв'язках, інститутах та соціальних структурах. У цьому аспекті доречно виділити структурні зміни, оскільки вони частіше, ніж інші типи змін, призводять до трансформації самої системи, а не тільки всередині неї, окремих її складових. Соціальна структура являє собою каркас, до якого «кріпиться» суспільство і на якому воно здатне оперувати, і коли соціальна структура змінюється, тоді все інше також повинно змінюватися.

Таким чином, соціальні зміни можна розглядати на макрорівні, на мезорівні і на мікрорівні. Проте слід з'ясовувати як зіставляються зміни, які відбуваються на цих різних рівнях. Концепція соціальних змін охоплює поодинокі зрушення у стані системи або будь-якому із його компонентів. Проте такі зрушення пов'язані одні з одним. Такі форми зв'язків з'ясовує соціальна комплексна концепція. Основною ідеєю даної концепції є «соціальний процес», якщо характеризує наслідки взаємозв'язків, які призвели до змін. «Соціальний процес - це будь-який рух, модифікація, трансформація…, будь-яка зміна досліджуваного об'єкту впродовж визначеного часу» [238, с. 24].

Концепція сталого розвитку, на нашу думку, повинна найбільш точно допомогти визначити зміни, які відбуватимуться у самій системі. Серед соціальних процесів ми виділяємо дві специфічні форми:

1. Перша - «соціальний розвиток» - форма, яка дозволяє визначити потенціал, який визначально формує система (напрямок процесів). Крім цього, системи послідовно наближаються до певного всезагального стану (стан соціальної рівноваги).

2. Друга форма - «соціальний цикл» - він не обумовлює визначену спрямованість, проте передбачає, що будь-який стан, в якому перебуває система, може виникнути у майбутньому, хоча в даний стан, у свою чергу, коли-небудь відбувався в минулому.

Соціальний процес, у контексті сталого розвитку, повинен базуватися на таких критеріях:

- форма, яка набуває процес;

- підсумок, результат процесу;

- усвідомлення населення щодо соціального процесу;

- його рушійні сили;

- рівень соціальної реальності;

- часовий аспект процесу.

Форми соціальних процесів можуть бути спрямованими і неспрямованими. Спрямовані проявляються в прийнятих концепціях, стратегіях, програмах. Неспрямовані соціальні процеси можуть бути прогресивними чи регресивними. Якщо процеси відбуваються за декількома альтернативними траєкторіями, то вони є мультилінійними. На противагу лінійним є процеси, які передбачають якісні стрибки після довготривалих періоду кількісного зростання. Ці процеси - нелінійні [238, с. 51].

Важливим критерієм сталого розвитку - є кінцевий результат розвитку. Він повинен проявлятися у виникненні нових соціальних умов, стану суспільства, соціальних структур і т.д. У цьому аспекті слід виділити урівноважувальні або підтримувальні процеси, які в кінцевому випадку пристосовуються до зовнішніх умов, що особливо актуально в контексті сталої соціальної системи. Якщо крім кількісних змін відбуваються якісні, то соціальні процеси трансформуються. У соціальному пізнанні слід виділити такі трансформації: явні процеси, ті, що можна розпізнати; латентні або приховані, які не можливо розпізнати; «процес-бумеранг», тобто такий соціальний процес, які люди розпізнають, сприймають і сподіваються, що він дасть певний ефект.

Наступним важливим критерієм, за яким розрізняють типи соціальних процесів, є рушійні сили, причинні фактори, що приводять соціальну систему в рух. Для цього слід розмежувати різні підсистеми. У даному дослідженні це - соціальна інфраструктура. Оцінюючи фактори розвитку соціальної складової суспільства, слід визначити економічні, технологічні, культурні причини змін як домінуючі. Проте, слід зазначити, що всі соціальні процеси різноманітні з точки зору їх тривалості. Їх часовий діапазон включає від коротких, миттєвих, швидкоплинних процесів до довготривалих, затяжних, впродовж яких відбуваються тенденції.

Всі соціальні явища відбуваються в певний момент часу. Усі соціальні процеси мають протяжність, проходять у часі. Час є універсальним контекстом соціального життя. Кожне соціальне явище або подія не тільки пов'язана одна з одним, але й сама складається з компонентів, які, в свою чергу, також взаємопов'язані часовими параметрами.

Вирішальним аспектом часу є послідовність та протяжність. Соціальне явище є необоротним «раз вже щось відбулося, то назад цього не повернеш» [238, c. 69]. Проте, зрозуміло, що майбутнє спрямоване вперед. Його слід планувати і проектувати. У соціальних змінах час виступає як розмірні рамки для виміру подій та процесів, з метою орієнтації та координації соціальних дій, а також як природа соціальних процесів («якісний час»). Соціальні процеси проявляються в різних часових якостях, а саме:

- вони більш довготривалі, або ж миттєві;

- проходять або дуже швидко, або ж дуже повільно;

- є ритмічними або довільними у часових інтервалах;

- поділяються на одиниці різних самостійним якостей шляхом природних або соціальних обставин.

Організаційними принципами соціальних процесів є: індивідуалізм; диференціація; раціональність; економізм; розширення зони охоплення (експансія). Ці принципи діють і для досягнення сталого соціального розвитку.

Таким чином, складність реалізації соціальних процесів у контексті сталого розвитку ми пов'язуємо із різноманітністю соціальних суб'єктів, кожний з яких є певною соціальною цілісністю, відображається відповідною категорією (особа і колектив, соціальна група, спільність і т.п.) і свої сутнісні характеристики проявляє через соціальне. Категорія «соціальне» відображає якісну особливість буття сталого соціального розвитку як цілісного поняття. Причому дану категорію умовно можна розділити на методологічну і процедурну. Серед методологічних категорій ми виділяємо такі категорії:

- перша група, що розкриває соціальні зв'язки. До неї відносяться: соціальна система, соціальний інститут, соціальна організація, соціальний контроль, соціальні дії, соціальні відносини, соціальна сфера, соціальна залежність;

- друга група, що розкриває соціальні спільності. До неї відносяться: соціальний зв'язок, соціальний факт, суспільство, соціальна спільність, соціальний клас, соціальний шар, соціальна група, особистість;

- третя група, що розкриває соціальні процеси. До неї відносяться: соціальний процес, соціалізація, соціальна адаптація, соціальна мобільність, соціальна інтеграція, соціальний контракт, соціальна дезорганізація;

- четверта група, що розкриває соціальний розвиток. До неї відносяться: діяльність, соціальна інновація;

- п'ята група, що розкриває характер застосування соціології в практиці суспільної діяльності. До неї відносяться: соціальне проектування, соціальне прогнозування, соціальне планування, соціальна технологія.

Виходячи з теми досліджень для нас є актуальною четверта група, що розглядає соціальний розвиток. Оскільки ми розглядаємо соціальний розвиток як складову сталого розвитку, то ми вважаємо, що такий розвиток повинен бути цілісним, впорядкованим і пов'язаний із сукупністю взаємодетермінованих зв'язків між його елементами (економікою та екологією). Можна виділити ряд особливостей, які притаманні сталому соціальному розвитку, а саме:

1) цілісність, відносна завершеність і його відносна єдність;

2) наявність внутрішніх зв'язків;

3) наявність зовнішніх зв'язків з іншими об'єктами та системами;

4) має свою структуру, внутрішню будову;

5) соціальний розвиток є відносно автономним;

6) самоорганізований і саморегульований розвиток;

7) виконує численні функції;

8) скерований на досягнення певного результату.

Сталий соціальний розвиток, на нашу думку, слід розглядати як спосіб існування людства, сукупність форм спільної життєдіяльності людей, які історично розвиваються. У більш широкому значенні сталий соціальний розвиток передбачає різні способи взаємодії і форми об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного. Таким чином, сформулюємо поняття «сталий соціальний розвиток».

На нашу думку, сталий соціальний розвиток - це така форма трансформації суспільства, яка за сукупності тих чи інших якостей і особливостей соціальних відносин здатна запобігати нагромадженню соціальних суперечностей, задовольняти соціальні потреби, розширювати соціальні можливості людини без нанесення шкоди довкіллю ані в теперішньому часі, ані в майбутньому.

Важливою ознакою суспільства, яке стало на шлях сталого розвитку, є територія, на якій консолідуються соціальні зв'язки. Планета надає можливість багатьом спільностям людей знайти свою екологічну нішу для забезпечення життєвих потреб, життєдіяльності індивідів -- набути своїх неповторних рис, обумовлених різноманітними кліматичними умовами і природним ландшафтом. Територія -- основа соціального простору, в якому розвиваються відносини і взаємодія індивідів. Іншою ознакою такого розвитку є здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків. Колективна свідомість, наявність загальної волі є основою стійкості і єдності суспільства. Саме завдяки фундаментальним цінностям, які засвоюються більшістю населення та орієнтують кожного індивіда на дотримання норм спільної життєдіяльності, і зберігається суспільство.

Основним стабілізуючим фактором суспільства, яке стало на шлях сталого розвитку, стають соціальні структури. Під структурою ми розуміємо стійкі соціальні утворення, зв'язки, відношення: соціальні спільності, соціальні інститути і т. д. Саме вони реалізують життєво важливі для суспільства цілі і завдання. Розглянемо найважливіші соціальні інститути держави.

Соціальний інститут це стійка, організаційна форма діяльності людей, груп, верств, форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності. Зміст діяльності соціальних інститутів - певний набір стандартів поведінки в конкретній ситуації. Кожний соціальний інститут характеризується наявності мети діяльності, конкретними організаціями, що забезпечують її досягнення, набором позицій та ролей, типових для певного соціального інституту.

Сталий соціальний розвиток буде визначатися у системі соціальних, державних та владних інститутах, взаємодія яких забезпечує його можливість функціонування та розвитку. У них формуються відносини, які є самостійними, специфічними та відображають діяльність соціальних суб'єктів виходячи з їх ролі в суспільному житті.

У сучасних умовах в Україні інституалізація нових форм господарської діяльності пов'язана з появою норми законів, що сприяють їх розвитку. Соціальні інститути забезпечують стійкість і певність діяльності соціальних утворень, інтегрують їх, надають їх взаємодії цілісності. Це дозволяє розглядати соціальні інститути як різновид особливих соціальних зв'язків.

Основною функцією соціальних інститутів є задоволення потреб населення. Вони бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кількості основних і неосновних функцій, що вони реалізують. Проте, якщо сталися зміни, що в соціальних потребах не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дисфункція виражається в нестачі матеріальних засобів і в організаційних непорозуміннях. Складність усунення дисфункції таких інститутів полягає в тому, що раз виникнувши, вони продовжують діяти, проте їх інтереси не співпадають із суспільними.

Соціальні інститути - це заклади освіти, охорони здоров'я, житлово-комунальне господарство, культура та ін. Це велике досягнення людини, адже «це дає підстави людині надіятися на те, що та або інша потреба так або інакше задовольняється» [129, с. 213].

Так, наприклад, однією з важливих умов динамічного розвитку суспільства, життєвого успіху особи є оволодіння певними знаннями. І це вирішується соціальним інститутом освіти. Відомо, що чим вищою є освіченість членів суспільства, тим вище розвинуте суспільство. Освіта - це певна система навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми залучення їх досвідів в освоєнні багатств культури. Освіта інтегрує різні види діяльності (навчальні і виховні), їх зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальні потреби суспільства. Серед соціальних інститутів суспільства освіта займає одну з провідних позицій. Людина, пізнаючи всесвіт, усвідомлює саму себе. Нова парадигма ставить завдання виробити нову культуру пізнання та творчості, а отже, освіти. У найширшому змісті гуманістичну можна визначити будь-яку дійсну освіту.

Соціальні функції освіти ще більше підкреслюють її соціокультурну суттєвість. Традиційно до них включають: трансляцію культури, знань і навичок; наслідування соціального досвіду і в цілому духовну спадщину поколінь; соціалізацію особи та окремих верств населення; регуляцію соціально-класового балансу суспільства; інтеграцію з наукою та виробництвом; опосередкований вплив на політичні та національні процеси тощо. Соціальна функція розглядає можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень. Соціокультурний зміст інституту освіти передбачає дослідження системи соціальних принципів, на яких побудовані освітянські системи сучасності.

Принцип загальності освіти, або демократизації школи визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.

Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв'язки між всіма ступенями у навчанні, стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти. Він безпосередньо пов'язаний з принципом спадкоємництва в освіті, що опановує її наскрізний та інтегрований характер. Принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.

Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичну компоненту освіти, відбиває координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.

Принцип інтенсифікації нагромадження знання вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відповідно до потреб навчання, а отже, й певної структурної мобільності та механізмів внутрішнього самооновлення.

Принцип полікультурності освіти відображає певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.

Принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.

Принцип випереджувального розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, і розглядається як провідний фактор соціогенезу освіти.

Принцип інноваційності в освіті сучасна наука вважає за доцільне сполучати з принципами зваженого консерватизму в освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та ціннісних надбань в освіті.

Принцип елітарності набуває нового змісту, що пов'язане як і з якісним відбором учнем за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що становлять структуру системи освіти.

Культура - це системна інтегрована якість суспільства, що відображає досягнутий рівень його розвитку. Культура демонструє свою соціальну природу, виражаючи в кожний період спрямованість суспільства на створення, зберігання і поширення результатів людської діяльності. Нині культура набуває першочергового значення в розвитку держави. Адже соціальні зрушення, динаміка соціальних і економічних перетворень можуть бути ефективні лише тоді, коли вони підтримані і закріплені культурою. Водночас культура має свої спеціалізовані сфери (мистецтво, культурно-дозвільна мережа та інші), які в нових соціальних умовах набувають нового змісту і форми та вимагають щодо них нової культурної політики.

Вплив культури на суспільне життя багатоплановий. Відомий польський соціолог Я. Щепанський вважає, що він відбувається такими шляхами: через соціалізацію і формування окремої особистості; через створення і введення цінностей; через зразки діяльності та зразки поведінки; через створення моделей інститутів та соціальних систем [196, c. 176].

Оскільки нині особистість різнопланово включається в соціальне життя, то провідне місце посідає соціалізація засобами культури, яка полягає не тільки в навчанні розуміння культури та формування планів самореалізації, але й умінні жити в світі культури, володіти механізмами та засобами впливу на свою долю і на майбуття соціуму. Культура своїми механізмами встановлює також системи цінностей і їх основні критерії. Цінності як базова складова, частина культури різних спільностей та особистостей мають певну систему та ієрархію, на основі яких складається розуміння ситуації діяльності, норм і зразків діяльності. Важливим завданням нині залишається створення цілісного соціального образу культури країни, де соціалізація відіграє інтегруючу роль.

В Україні складається нова соціальна культурна ситуація, що породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю її є насамперед те, що наше суспільство перебуває в перехідному періоді. Дана ситуація активно формує нову культурну реальність, яка характеризується новими відносинами між людьми у сфері культури, новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливо системою цінностей, норм і принципів, культурних потреб і засобів їх задоволення. Нова культурна реальність проявляється у:

- поступовій зміні характеру відносин між людьми разом із зміною у виробничих відносинах;

- зміні соціальної орієнтації та ідеалів, новому соціальному виборі;

- «переоцінці» цінностей і формуванні їх нової ієрархії;

- особистісному акценті (яке почалось з так званого «людського фактора») і триває по всьому полю соціуму і культури;

- зростанні ступенів свободи, багатоманітності та строкатості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення іманентного самодостатнього розвитку культури;

- знятті «жорсткого» ієрархічного управління сферою культури і зростанні самостійності розвитку культури в регіонах;

- формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;

- формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінювання явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, у появі нових елементів способу життя;

- складанні нових відносин між учасниками культурного життя (в художньому житті між митцем, публікою, критикою та громадськістю);

- зміні статусу, а відповідно ролі і функцій національної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, розвитку його державності;

- зміні суспільного статусу релігії, релігізації багатьох верств населення, її впливу на мораль суспільства.

У сучасних умовах переходу суспільства до сталого розвитку важливим є вибір цінностей. Цінності слугують фактором , які відіграють певну роль у регулюванні взаємовідносин людей в суспільстві. Роль цінностей як регулятора поведінки людей проявляється в тому, що орієнтують їх на конкретні дії і надають діяльності певну спрямованість і зміст. Культурні цінності формуються суспільством для того, щоб людина, оволодівши ними, створила бажані для суспільства дії, не порушувала цілісності суспільного життя, сприяючи його розвитку. Слід зазначити, що людині притаманно наслідувати різні цінності, проте, для життєдіяльності суспільства, в нинішніх умовах, є пріоритетними цінності соціального життя. На нашу думку, соціальний механізм, за допомогою якого відбувається виявлення, систематизація, відтворення і розвиток цінностей, і становить людську культуру.

Культура виконує такі функції: пізнавально-евристичну, регулятивно-аксіологічну, ціннісну; функцію передачі соціальної спадковості, засвоєння соціального досвіду попередніх поколінь. У межах досліджуваної тематики слід виділити останню, що особливо є актуальною. Адже функція передачі соціальної спадковості передбачає розвиток людини шляхом засвоєння соціального досвіду попередніх поколінь. Це стає можливим переважно завдяки особливій суспільній системі -- культурі, що є формою зберігання, соціальної трансляції, застосування і вдосконалення людського досвіду. У реальному житті функції культури повсякденно взаємодіють і переплітаються, збагачуючи і доповнюючи змістовно одна одну [196, c. 457].

Як соціальний інститут слід виділити науку. Наука - це результат спеціалізованої діяльності, що здійснюється з метою певних результатів просування тієї чи іншої галузі виробництва чи соціальної сфери суспільства. Історія підтверджує, що наука виступає важливим фактором суспільного прогресу. Проте, це відбувається тоді, коли з одного боку, коли суспільство готове використовувати наукові відкриття на благо людини, а, з іншого, коли суспільні потреби усвідомлюються наукою, виступають її внутрішніми стимулами розвитку. Виділяють основні групи соціальних функцій науки. По-перше, функції культурно-світоглядницькі; по-друге, функції науки як безпосередньої продуктивної сили суспільства; по-третє, її функції як соціальної сили, що пов'язані з тим, що наукові знання та методи дедалі частіше використовують для вирішення різноманітних проблем суспільного життя. Слід зазначити, що в сучасному суспільстві соціальні інститути набувають нових форм, і їх зв'язок один з одним змінюються набагато швидше, ніж коли-небудь.

Визначившись з поняттям «соціальний розвиток», на нашу думку, є доречним з'ясування змісту поняття «соціалізація». У найширшому сенсі слова «соціалізація» трактується як процес засвоєння і подальшого розвитку індивідом соціально-культурного досвіду -- трудових навичок, знань, норм, цінностей, традицій, що накопичувалися і передавалися від покоління до покоління, а також як процес введення індивіда в систему суспільних відношень і формування у нього соціальних якостей. При цьому передавання усвідомленого досвіду, навчання різним формам і способам діяльності здійснюються через виховання і вплив зовнішнього середовища [221, с. 441]. Соціалізація -- це не лише засвоєння соціального досвіду. Це також і його «перерозподіл», і «адаптація» до рівня особистісних установок, орієнтацій.

Основними засобами передання соціального досвіду є мова і втілені в різноманітні предмети наслідки людської діяльності. Здійснюючись під впливом такого фактора як соціальна структура суспільства, соціалізація приводить до кардинальної зміни останньої. При цьому соціалізація відбувається і через суб'єктивний світ окремих індивідів, і через суспільний менталітет, суспільний інтелект найрізноманітніших верств населення та суспільства загалом. Ось чому міра соціалізації кожної окремої людини чи соціальної групи або навіть суспільства загалом -- різна: вона вища при вищій соціальній активності, потребі в творчості та розвитку власних здібностей. Безпосередньою сферою соціалізації індивідів є сім'я, навчальні заклади, установи культури тощо. У процесі соціалізації індивід має певну свободу у виборі конкретних цінностей, які, зазвичай, певною мірою відповідають його власним задаткам, нахилам і можливостям. Соціалізація відбувається поетапно (і впродовж великого проміжку історичного часу, і впродовж циклу життєдіяльності одного покоління). Розвиток соціалізації протягом циклу життєдіяльності одного покоління зумовлений віковими особливостями опанування цінностей культури. У дитячому віці, тобто ранньому періоді соціалізації, виняткова роль належить сім'ї. У цьому періоді інституалізований вплив суспільства найслабший. З віком ситуація змінюється на кардинально протилежну: інституалізований вплив суспільства стає все сильнішим.

Процес соціалізації, активізується й інтенсифікується в умовах розвитку соціального самовизначення. Під соціальним самовизначенням розуміють усвідомлення людиною своєї соціальної сутності, свого місця в суспільстві. У широкому розумінні соціальне самовизначення трактується і як фактор, і як результат формування соціальної самосвідомості особи, сукупності її філософських, політичних, правових, етичних, естетичних поглядів та уявлень, зумовлених конкретним історичним етапом розвитку суспільства та віддзеркалюваних у більш-менш систематизованих ставленнях особи до соціальної дійсності [195, с. 492 - 493].

Безумовно, соціальне самовизначення -- необхідна умова успішної орієнтації індивіда чи соціальної групи в соціальній реальності. Від соціального самовизначення залежать особливості поєднання життєвих цілей індивіда, соціальної групи з суспільними потребами. Соціальне самовизначення -- це, з позиції сталого соціального розвитку, усвідомлення конкретним індивідом свого місця в соціальній структурі суспільства в конкретних геопросторово-часових координатах, яке зумовлене соціальними, професійно-кваліфікаційними, соціально-демографічними, етнічними, територіальними спільностями, котрі визначають основні характеристики соціального стану людей, специфіку їх соціально-економічних, політичних та інших інтересів. З іншого боку, соціальне самовизначення формується у сфері духовного світу людини, тому воно несе відбиток умов і обставин її життя, здібностей і уподобань, оцінок існуючих можливостей для їх здійснення. Отже, розвинуте соціальне самовизначення є усвідомленням особою соціальних позицій, які вона займає в різних спільностях, -- складових елементах соціальної структури, а також усвідомленням нею шляхів і перспектив подальшого соціального просування, зумовленого зростанням її фахового і загального культурного потенціалу, об'єктивними можливостями для його реалізації.

Соціалізація та соціальне самовизначення змінюють співвідношення біологічного і соціального в людині. Динаміка зростання соціального яскраво простежується в другій половині XX ст. Розглядаючи процес соціальних змін, теоретики надали особливого значення і таким факторам як зміни в складі населення, зміни способів поведінки, зміни соціальної структури, зміни культурних моделей. Важливим фактором, що впливає на соціальні зміни, є процес модернізації, який включає постійні зміни в економіці, політиці, освіті тощо. Соціалізація передбачає перехід від простих, традиційних методів виробництва до використання знань і сучасних технологій, масову міграцію населення із сільських поселень у великі міста, використання техніки у процесі виробництва. Серед груп, які сприяли розвитку модернізації, слід виділити підприємців. Саме вони використовують капітал, працю і природні ресурси. З використанням природних ресурсів виникла загроза, пов'язана з економічною діяльністю - виснаження природних ресурсів і порушення розвитку навколишнього середовища. Саме ці аспекти підкреслюють актуальність нашого дослідження.

Процес соціалізації неможливий без ефективного розвитку соціальної складової держави. І цей процес є первинним. Процес соціалізації в сфері економічної діяльності можна умовно назвати вторинним, оскільки йому передує період так званої первинної соціалізації, суть котрої виявляється як введення індивіда в суспільство, усвідомлення ним свого місця в соціальній спільноті.

Слід зазначити, що соціалізація може бути прогресивною та регресивною. Прогресивна соціалізація супроводжується накопиченням трудових навичок, знань, норм, цінностей, традицій і переданням їх від покоління до покоління, а також інтенсифікацією введення індивіда в систему суспільних відношень і формування у нього соціальних якостей, узгоджених із цивілізаційними законами та вимогами, національними ідеями, етичними позиціями суспільства. Регресивна соціалізація -- це процес втрати індивідом, групами людей і суспільством загалом здобутих упродовж тривалого періоду цінностей і традицій внаслідок девіантної поведінки.

Прогресивна соціалізація неможлива без розширення комунікації: передання інформації, обміну нею, актів безпосереднього спілкування за допомогою будь-яких систем зв'язку (мова, символи, телефонна мережа, Інтернет, ЗМІ тощо), а регресивна соціалізація -- це наслідок звуження чи деформації комунікації, односторонньої комунікації, використання неприйнятних цінностей у зв'язку з негативним досвідом життєдіяльності в стресових ситуаціях, зокрема під час повної або часткової ізоляції індивіда, груп людей і суспільства.

Таким чином, соціальна складової сталого розвитку передбачає розвиток трьох рівнозначних компонентів. Це - соціальний розвиток як спосіб забезпечення добробуту людей; соціальну рівність усіх перед законом та дотримання прав свободи людини; вирішення проблем життєзабезпечення, поліпшення умов, якості й збільшення можливостей людей, та інші звичні складові - якість знань, якість національної освіти, рівень культури, розвиток духовного та інтелектуального потенціалу людини, покращення умов проживання, оздоровлення та відпочинку. Сталий соціальний розвиток - це прогресивний процес, який можна визначити на перспективу. На нашу думку, він передбачає набір коротко-, середньо-, і довготермінових дій, які спрямовані вирішувати нагальні соціальні проблеми держави. Загальний висновок із зазначеного вище можна сформулювати так: Україна нині стоїть на порозі якісно нових соціальних змін, які повинна забезпечити реалізація концепції сталого розвитку.

1.3 Особливості трансформаційних процесів переходу України до сталого соціального розвитку

Найважливішою ознакою вітчизняної економіки є її трансформаційний характер, пов'язаний з якісними перетвореннями основоположних засад суспільного життя. Нині це така економіка, що здійснює перехід від однієї історичної епохи в іншу. Під трансформацією розуміють «істотну структурну переробку систем, яка… перетворює шляхом зміни зв'язків, відносин, опосередкувань... організацію і функції вихідного формоутворення. Трансформація є типовим перехідним процесом... соціальної еволюції» [65, с. 204]. Цей процес передбачає прагнення поєднати старі й нові форми. Це багатоваріантний шлях, який не виключає можливості зворотного руху. При цьому, зворотний рух не обов'язково стає негативним. Трансформації можуть бути поступальними чи зворотними, системними чи безсистемними.

У країнах з перехідними економічними системами певний час паралельно діють дві підсистеми виробничих відносин трансформуюча і та, що зароджується. Внаслідок взаємодії старої і нової системи відносин виникає перехідна система виробничих відносин. Перехідні виробничі відносини носять комплексний характер вони охоплюють не тільки економічний базис, а і соціальну структуру суспільства. Специфіка цих відносин проявляється у нестійкій формі, які не можна вважати кінцевою метою розвитку. Ця система відносин є лише способом досягнення вищої мети формування нових завершених систем виробничих відносин.

Сучасні економічні дослідження виявляють два типи перехідних відносин: перехідних лише за формою господарювання та як за формою господарювання, так і за економічним змістом. На стадії ринкових трансформацій важливо, щоб носієм ринкових та товарних відносин були держава і державний сектор економіки, оскільки саме вони мають найбільшу економічну силу. На жаль, в Україні, цього ще не відбулося.

Сучасна методологія соціально-економічної трансформацій об'єктивно відокремлює зміни в їх техніко-організаційних формах і перетворення в соціально-економічних формах. З точки зору аналізу і оцінки економічних наслідків трансформації економічних систем і структур постає питання пошуку стратегічних напрямків структурних перетворень. Держава потребує стратегічних програм, які повинні орієнтуватися на світові ринки і стимулювати як захист національного підприємництва, так і міжнародну конкуренцію та інтеграцію. Процеси переходу від однієї системи господарювання до іншої системи соціально-орієнтованого ринкового господарювання є об'єктивно необхідними і мають специфічну природу. Об'єктивна необхідність ринкової трансформації економіки України зумовлена вичерпанням екстенсивних факторів економічного зростання, соціально-економічною неефективністю, негнучкістю та низькою адаптивністю командно-адміністративної системи до умов науково-технічного прогресу та постіндустріальних перетворень. Об'єктивними передумовами перетворень вітчизняної економіки стали масштабність та гострота соціально-економічних проблем і крах попередніх спроб реформування командної економіки без зміни її сутнісних характеристик. У сучасних умовах суспільству притаманні перехідні економічні процеси на які повинна звернути увагу Україна. До найбільш значимих відносять [65, c. 620]:

1. Рух суспільства від протистояння східного та західного типів еволюції людства з економічним домінуванням останнього до нового типу еволюції (серединного, інтеграційного).

2. Глобалізація економіки, якій властиві:

- домінування міжнародних економічних відносин над національним;

- випереджувальні темпи зростання міжнародного виробництва; глобалізація руху капіталу і людського капіталу;

- нарощування елементів глобального економічного регулювання в діяльності між- та наддержавних утворень.

3. Формування в розвинених країнах основ постіндустріального суспільства з притаманними його тенденціям гуманізації, соціалізації та екологізації змішаної економіки.

4. Трансформація традиційного суспільства в більшості країн, що розвиваються, у напрямках індустріалізації, формування основ сучасної ринкової економіки, домінування приватного підприємництва.

5. Революційні зміни в постсоціалістичних країнах, яким притаманні перехідна економіка нового типу, для якої характерні такі перехідні процеси:

- рухом до нової прогресивної соціально-економічної системи;

- самореалізацію особистості та самоорганізацію суспільства;

- поступову зміну менталітету в напрямі соціального активізму та відповідальності, самостійності та опори на власні сили;

- перехід від тотально одержавленої до соціально та екологічно орієнтованої конкурентоспроможної змішаної економіки;

- перехід від економіко-екстенсивного до соціально-інтенсивного та інноваційного типу суспільного відтворення;

- розбудова економіки відкритого типу, гармонічно-включеної до світових тенденцій глобалізації, інтеграції та диференціації.

Сучасна перехідна економіка - це особливий, проміжний тип економічної системи, у якій старі методи управління уже не діють, а нові важелі ще належно не працюють. Для перехідної економіки найважливішою є проблема нестабільної, важко прогнозованої економічної ситуації, що сприяє невизначеності економічних цілей держави та відсутності чітких пріоритетів в економіці й соціальній сфері. У перехідній економіці руйнується стара система державного управління і формується нова, змінюється економічна роль держави, загострюються соціальні проблеми, зростають масштаби тіньової економіки, економіка потребує інвестицій.

Перехідна економіка нового типу є складним феноменом. Вона поєднує взаємопов'язані загальні риси, притаманні всім перехідним економічним процесам, особливі ознаки, характерні для економіки постсоціалістичних країн, та унікальні риси, властиві виключно економіці країни. До загальних ознак слід віднести:

- поєднання спадкоємності, наступності щодо минулого і його формально-логічне заперечення;

- ефект «сумісності, що зникає» старих економічних відносин, що відмирають, та нових, що прогресують;

- несталість, швидкоплинність, різко виражена нестаціонарність та динамічність;

- біфуркаційний характер, варіантність розвитку.

Перехідна економіка перебуває в своєрідній точці «відліку», від якої залежно від різноманітних обставин, можливий рух у будь-якому з напрямків: нецілісність і фрагментарність відтворювальних процесів; конкретно-історичний характер, тобто залежність від особливостей головних складових перехідної економіки в конкретних умовах. До специфічних відносять: