Феномен невизнаних держав: політологічний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

12

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД УКРАЇНИ

«УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА «КРОК»

ФЕНОМЕН НЕВИЗНАНИХ ДЕРЖАВ: ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

ДАЛЯВСЬКА ТЕТЯНА ПЕТРІВНА

Науковий керівник

Картунов Олексій Васильович

доктор політичних наук, професор

Київ - 2016

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ФЕНОМЕН НЕВИЗНАНИХ ДЕРЖАВ У ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Актуалізація та стан дослідження феномену невизнаних держав

1.2 Політологічний дискурс щодо дефініції «невизнана держава»

1.3 Теоретико-методологічні засади дослідження невизнаних держав

Висновки до першого розділу

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПЕРЕДУМОВИ І ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ТА ВИЗНАННЯ/НЕВИЗНАННЯ НОВИХ ДЕРЖАВ/ДЕРЖАВОПОДІБНИХ УТВОРЕНЬ

2.1 Історичні передумови та причини народження і функціонування невизнаних держав

2.2 Політико-правова колізія як підстава для інституціонально-правового визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень

2.3 Роль міжнародного співтовариства в процесах визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень

Висновки до другого розділу

РОЗДІЛ 3. ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМ НЕВИЗНАНИХ ДЕРЖАВ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА ЗРОСТАЮЧОГО ВПЛИВУ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

3.1 Роль ЗМІ в політичних процесах визнання/невизнання державності

3.2 Засоби, шляхи та методи врегулювання проблем, пов'язаних з визнанням/невизнанням державності

3.3 Західний досвід проведення референдумів щодо самовизначення

Висновки до третього розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження зумовлена передусім складними й невідворотними процесами глобалізації. Вони торкнулись багатьох сфер сучасного життя, зокрема етнополітичного та, як наслідок, можуть призводити до виникнення нових чи ескалації вже існуючих етнополітичних конфліктів. Окрім того, подібні процеси можуть навіть супроводжуватись народженням нових невизнаних держав/державоподібних утворень, переважна більшість з яких стають і на певний час залишаються невизнаними або частково визнаними державами. Однією з провідних мегатенденцій ХХІ століття стала поява низки нових невизнаних та частково визнаних держав. Ця мегатенденція набула нового поштовху, з одного боку, у зв'язку з дезінтеграцією СРСР, СФРЮ та деяких інших поліетнічних країн, послабленням «холодної війни», потужними, невідворотними та одночасними відцентровими та доцентровими процесами тощо, а з іншого - після часткового визнання деякими державами незалежності Косово, Абхазії та Південної Осетії. Тож, все це зумовлює необхідність ґрунтовного і всебічного наукового дослідження державотворчих процесів у сучасному світі.

Дискусійними також залишаються питання причин виникнення та визнання/невизнання нових невизнаних держав/державоподібних утворень. Мається на увазі, перш за все, колізія між принципом територіальної цілісності існуючих держав та правом на самовизначення народів.

Актуальність теми обумовлена ще й тим, що проблеми дослідження витоків появи та генезису феномену невизнаних держав в епоху глобалізації та ескалації інформаційних війн, зокрема інформаційна складова висвітлення процесів становлення зазначених держав, є надзвичайно важливими. Адже необ'єктивне інформування й однобічне тлумачення процесів фрагментації і особливо дезінтеграції багатонаціональних та поліетнічних країн може обернутися появою все нових чи загостренням вже існуючих етнополітичних конфліктів чи навіть етнічними війнами. До того ж, все більш очевидною стає неефективність міжнародних політико-правових підходів щодо розв'язання етнополітичних конфліктів, пов'язаних з появою нових невизнаних держав/державоподібних утворень в умовах сучасних міжнародних відносин та необхідність уточнення і вдосконалення існуючих чи розробки відповідних міжнародно-правових норм та процедур визнання/невизнання новостворених держав/державоподібних утворень.

Додаткової актуальності темі даного дослідження надає той, на жаль, тепер вже реальний факт, що на теренах України з'явилися й існують дві тимчасово окуповані території - т.зв. «Донецька Народна Республіка» («ДНР») та «Луганська Народна Республіка» («ЛНР»).

Однак, досліджень з даної проблематики в Україні майже не проводилось, незважаючи на надзвичайний рівень актуальності теми феномену невизнаних держав. Отже, з науково-теоретичної точки зору актуальність та певною мірою і новизна теми даної дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній чи не вперше у вітчизняній політичній науці здійснено спробу окремого спеціального дослідження державотворчих процесів, зокрема народження і становлення нових невизнаних держав та їх визнання/невизнання міжнародним співтовариством, з одночасним урахуванням основних особливостей сучасної епохи. Йдеться, по-перше, про поширення і поглиблення процесів глобалізації, які мають безпосередній вплив на феномен невизнаних держав, а, по-друге, про посилення ролі засобів масової інформації у визнанні/невизнанні міжнародним співтовариством новостворених держав/державоподібних утворень.

Ступінь наукової розробки даної проблеми тривалий час залишається недостатнім, а тема невизнаних держав малодослідженою. Дисертант вважає за потрібне підкреслити, що накопичений у вітчизняній політичній науці досвід досліджень формування невизнаних держав/державоподібних утворень досить не значний. Дана тематика активно почала розроблятися, починаючи з другої половини ХХ століття, що було зумовлено зростанням кількості етнополітичних конфліктів, пов'язаних з появою нових невизнаних держав/державоподібних утворень. Саме тому, значну частину джерельної бази даного дослідження становлять праці, присвячені проблематиці етнополітичних конфліктів. Помітну сторінку в історію розвитку досліджень етнополітичних конфліктів вписали вітчизняні дослідники - О.В. Антонюк, С.А. Асланов, І.М. Варзар, В.В. Дівак, В.Б. Євтух, М.М. Їжа, О.В. Картунов, В.О. Котигоренко, В.Г. Кремінь, І.О. Кресіна, І.Ф. Курас, О.М. Майборода, О.О. Маруховська, І.Г. Оніщенко, Г.М. Перепелиця, В.П. Трощинський, Ю.О. Чугаєнко, Д.С. Шелест та ін.

Проте, лише поодинокі вітчизняні та зарубіжні науковці займались дослідженням проблематики саме невизнаних держав. Зокрема, досить ґрунтовний аналіз проблем невизнаних держав в контексті міжнародно-правового визнання/невизнання здійснила вітчизняний дослідник В.В. Дівак. Серед зарубіжних науковців заслуговують уваги праці Г. Ганума, Д. Гелденх'юса, Р. Джексона, Н. Касперсен, П. Колсто та ін. Зокрема, Г. Ганум, який проаналізував історію права на самовизначення народів; Д. Гелденх'юс, котрий здійснив суттєвий внесок у розвиток понятійно-категоріального апарату державоподібних утворень з невизначеним статусом; Н. Касперсен, яка дослідила генезис і фактори, що спричиняють виникнення та визначають ймовірні майбутні траєкторії розвитку невизнаних держав.

Значну роль у створенні теоретичної бази досліджень інституту визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень відіграли російські вчені С.С. Алексєєв, С.П. Караганов, М.А. Колеров, С.М. Маркедонов, а також такі західні вчені, як: Р. Джексон, Т. де Ваал, Ч. Кінг, Дж. Крауфорд, К. Мацузато, С. Пег, Т. Сіск та багато інших. Важливий внесок належить також вітчизняним вченим. У ґрунтовних працях таких вчених, як: О.В. Бабкіна, В.П. Горбатенко, О.В. Картунов, В.О. Котигоренко, І.Ф. Курас, І.О. Кресіна, О.М. Майборода, та інших, безпосередньо чи опосередковано висвітлюються аспекти державотворчих процесів та етнополітичних конфліктів, зокрема в невизнаних державах.

Проблеми інформаційних впливів, зокрема роль ЗМІ у висвітленні етнополітичних конфліктів, пов'язаних з появою нових держав/державоподібних утворень, аналізували: західні дослідники С. Болл-Рокич, Д. Браун, М. Гельман, Г. Декоуетт, П. Робінсон, Дж. Сімпсон, Б. Хоффман; російські фахівці М. Вершинін, А. Подберьозкін, С. Стреляєв, В. Устинов, Є. Шестерніна, В. Хачтен, Я. Яструбов; вітчизняні теоретики і практики, насамперед В. Крутов, М. Ожеван, Г. Почепцов, В. Циганов та ін.

Проте, ґрунтовних спеціальних праць, присвячених аналізові процесів народження нових невизнаних держав/державоподібних утворень в умовах глобалізації й ескалації інформаційних війн та дослідженню їх впливів на визнання/невизнання міжнародним співтовариством у вітчизняній науці, наскільки нам відомо, поки що немає.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах науково-дослідницької тематики кафедри суспільних наук Університету економіки та права «КРОК» «Теоретико-концептуальні засади дослідження етнополітичних процесів у поліетнічних країнах в інформаційну добу» (реєстраційний номер 0115U005590). Тема дисертації затверджена Вченою радою Університету економіки та права «КРОК» 17 квітня 2014 р. (протокол № 7).

Мета і завдання дослідження - здійснити політологічний аналіз основних тенденцій та характерних рис державотворчих процесів у сучасному світі, розкрити причини, що зумовлюють виникнення нових невизнаних держав/державоподібних утворень та проблеми і перспективи їх існування, зокрема визнання/невизнання міжнародним співтовариством. Поставлена мета вимагає виконання наступних дослідницьких завдань:

? здійснити аналіз основних теоретико-методологічних засад дослідження проблем невизнаних держав як особливого політичного феномену сучасних міжнародних відносин;

?дослідити науковий дискурс щодо дефініцій «невизнана держава», «самопроголошена держава», «квазідержава», «де-факто держава» та запропонувати авторське розуміння і тлумачення зазначених термінів з урахуванням політико-правових аспектів їх генезису;

?уточнити існуючі закономірності та виявити нові тенденції актуалізації феномену невизнаних держав, а також дослідити історичні передумови та причини його зародження;

?з'ясувати сутність міжнародно-правового підходу до визнання/невизнання нових держав, його позитиви та негативи;

?проаналізувати сучасні тренди стосовно врегулювання етнополітичних конфліктів, пов'язаних з появою та визнанням/невизнанням світовим співтовариством нових держав/державоподібних утворень;

?дослідити роль засобів масової інформації (ЗМІ) у формуванні суспільно-політичної думки на рівні міжнародного співтовариства стосовно нових держав/державоподібних утворень та їх (ЗМІ) інформаційний вплив на процеси визнання/невизнання цих утворень;

?проаналізувати західний досвід проведення референдумів щодо самовизначення народів та окремих територій з метою виявлення основних причин ініціювання таких референдумів та їх можливих позитивних і негативних наслідків;

?сформулювати рекомендації, спрямовані на запобігання ескалації етнополітичних конфліктів та процесів, пов'язаних з проведенням нелегітимних референдумів щодо самовизначення, результати яких можуть стати підставою для створення нових невизнаних держав/державоподібних утворень.

Об'єктом дослідження є державотворчі процеси в контексті міжнародних відносин.

Предметом дослідження є феномен невизнаних держав та причини виникнення й наслідки їх визнання/невизнання міжнародним співтовариством.

Методи дослідження. У процесі даного дослідження було використано низку загальнонаукових, філософських та спеціальних методів пізнання.

В основу методології аналізу процесів народження нових держав/державоподібних утворень та їх визнання/невизнання міжнародним співтовариством покладено загальнонаукові методи аналізу, синтезу, класифікації та узагальнення, які застосовувались для досягнення максимально об'єктивного, всебічного та ґрунтовного дослідження.

За допомогою історичного методу було проаналізовано причини та еволюцію появи феномену невизнаних держав. Компаративний метод було використано для виявлення закономірностей та протиріч у висвітленні світовими новинними ЗМІ конфліктних ситуацій з питань визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень.

Застосування методу світ-системного аналізу (world-system analysis), розробленого І. Уоллерстайном, як найкраще сприяло аналізу процесів глобалізації. Даний метод дав змогу дослідити причини виникнення й ескалації численних етнополітичних конфліктів, пов'язаних з появою нових невизнаних держав/державоподібних утворень та проаналізувати реакцію на них міжнародного співтовариства.

Методами, які найбільш активно використовувались в процесі дослідження були: політологічний аналіз, політико-правовий, інституціональний, біхевіористський тощо. Порівняльно-політологічний метод застосовано для співставлення рис становлення нових невизнаних держав/державоподібних утворень та особливостей їх визнання/невизнання.

Завдяки структурно-функціональному та формально-юридичному методам, було виявлено, що колізія між принципом територіальної цілісності держав та правом на самовизначення народів може слугувати приводом для визнання/невизнання нових держав у залежності від геополітичних інтересів провідних держав світу. Моніторинг та метод контент-аналізу було використано при дослідженні джерел зарубіжних та вітчизняних ЗМІ. Метод кейс-стаді (case-study) було застосовано для аналізу конкретних прикладів невизнаних держав/державоподібних утворень.

З метою емпіричної експлікації феномену невизнаних держав у дослідженні застосовувались також порівняльний аналіз публіцистичних джерел, зокрема кількох документальних фільмів. Дисертантом була здійснена спроба дослідження позитивних та негативних аспектів, а також можливостей і загроз, як для держави-метрополії, так і для самої невизнаної держави/державоподібного утворення за допомогою методу SWOT-аналізу. Комплексний підхід допоміг узагальнити всю сукупність факторів, що впливають на появу нових держав/державоподібних утворень, а також актуалізують нові тенденції проведення референдумів щодо самовизначення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дане дисертаційне дослідження є першим у вітчизняній політичній науці спеціальним, комплексним, системним дослідженням феномену невизнаних держав. Йдеться про те, що, по-перше, здійснено спеціальний всебічний аналіз процесів народження нових держав/державоподібних утворень та їх визнання/невизнання міжнародним співтовариством в умовах глобалізації та інформаційних війн. По-друге, цей аналіз проведено з використанням деяких спеціальних дослідницьких методів, які досі в працях на дану тематику не застосовувалися. Маються на увазі такі з них, як: світ-системний аналіз, метод наукового плюралізму (scientific pluralism), SWOT-аналіз, контент-аналіз. По-третє, запропоновано низку рекомендацій щодо уникнення процесів, пов'язаних з проведенням нелегітимних референдумів щодо самовизначення, результати яких можуть стати підставою для створення нових невизнаних держав. У межах дослідження одержано результати, які визначаються науковою новизною і виносяться на захист.

Уперше:

- впроваджено авторське бачення поняття «невизнана держава» та введено у вітчизняну політичну науку термін «невизнане державоподібне утворення»; а також обґрунтовано та диверсифіковано їх спільні й особливі риси. «Невизнана держава» визначається і трактується як держава, що пройшла повний процес свого становлення і володіє усіма її ознаками, окрім міжнародно-правового визнання; «невизнане державоподібне утворення» - це утворення, що пройшло етап самопроголошення, але володіє не усіма ознаками держави, а головне йому бракує міжнародно-правового визнання;

- виявлено дедалі міцніючу глобальну тенденцію народження нових невизнаних держав/державоподібних утворень та з'ясовано сутність і динаміку її розвитку. Доведено, що ця тенденція обумовлена, окрім всього іншого, і недостатнім рівнем дослідження й осмислення теоретичних проблем таких держав/державоподібних утворень та вивчення і застосування практичного досвіду їх врегулювання;

- здійснено всебічний аналіз причин народження нових держав/державоподібних утворень та з'ясовано умови і перспективи їх визнання/невизнання міжнародним співтовариством. Виявлено, що останнім часом спостерігається тенденція більш частого апелювання етнонаціональних меншин чи населення певних територій до прецеденту часткового визнання Косово як одного із основних аргументів для проголошення незалежності, ніж до права на самовизначення народів;

- досліджено і узагальнено міжнародний досвід застосування технологій врегулювання конфліктів, пов'язаних з процесами народження та визнання/невизнання невизнаних держав/державоподібних утворень. Доведено, що проведення вчасних і легітимних референдумів може бути і повинно стати потужним і ефективним засобом запобігання зростанню сецесійних настроїв та появи самопроголошених держав/державоподібних утворень.

Удосконалено:

? обґрунтування ідеї про те, що наявність прогалини у міжнародному праві щодо чітких і конкретних критеріїв визнання/невизнання нових невизнаних держав/державоподібних утворень все частіше використовується як підстава для їх створення й існування;

? розуміння місця і ролі ЗМІ як одного із ключових інструментів інформаційних війн та потужного чинника, здатного суттєво впливати на процеси народження та визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень.

Набули подальшого розвитку:

? положення про те, що колізія між принципом територіальної цілісності держав та правом на самовизначення народів є підґрунтям та передумовою, що сприяє посиленню дезінтеграційних настроїв і процесів у поліетнічних країнах та появі нових невизнаних держав;

? концептуальне розуміння сутності етнополітичних конфліктів, частина яких може виступати поштовхом та першим етапом на шляху виникнення невизнаних держав/державоподібних утворень.

Теоретичне та практичне значення результатів даного дослідження. Деякі матеріали, основні положення та висновки роботи можуть стати основою майбутніх теоретичних, емпіричних та практичних досліджень. Окрім того, при розробці таких навчальних дисциплін та спецкурсів, як: «Війни та збройні конфлікти в сучасному світі», «Регіональна конфліктологія», «Політична конфліктологія», «Світова політика та міжнародні відносини», «Етнополітологія», «Етнополітична конфліктологія». Щодо запропонованих рекомендацій, то деякі з них можуть бути враховані під час прийняття законодавчих актів щодо вдосконалення і впровадження етнонаціональної політики та політики етнополітичної безпеки України, а також при прийнятті управлінських рішень задля зниження рівня конфліктності як в Україні, так і поза її межами.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження апробовані на 9 міжнародних і вітчизняних наукових та науково-практичних конференціях, зокрема: науково-практичній студентській конференції «Україна як суб'єкт міжнародних відносин» (Київ, 10 квітня 2008 р.; тези опубліковано); науково-практичній студентській конференції «Міжнародні відносини в глобалізованому світі» (Київ, 8 квітня 2009 р.; тези опубліковано); Всеукраїнській науковій конференції «Освіта і наука в Україні» (Дніпропетровськ, 3 червня 2013 р.; тези опубліковано); ІІІ Всеукраїнській науковій конференції з міжнародною участю (Дніпропетровськ, 20 грудня 2013 р.; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Політика і духовність в умовах глобальних викликів» (Київ, 2-3 квітня 2014 р.; опубліковано статтю); ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції з міжнародною участю «Науковий діалог «Схід-Захід» (Кам'янець-Подільський, 7 червня 2014 р.; тези опубліковано); міжнародній науковій конференції «Політичні кризи в державах та регіонах Європи: внутрішні передумови та зовнішні виклики у ХХ - на початку ХХІ століття» (Ужгород, 14 жовтня 2014 р.; опубліковано статтю); науково-практичній конференції молодих учених «Актуальні проблеми сучасної наукової думки» (Київ, 14 листопада 2014 р.; тези опубліковано); науково-практичній конференції молодих учених «Еволюція наукової думки в контексті європейського вибору України» (Київ, 21 жовтня 2015 р.; тези опубліковано).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 16 наукових публікаціях, з них 6 наукових статей у фахових виданнях з політичних наук, 3 інші наукові публікації, у тому числі 2 - у виданнях, які входять до міжнародних наукометричних баз, 7 тез доповідей на конференціях.

Опис структури роботи. Специфіка проблеми, що стала об'єктом дослідження даної дисертаційної роботи, зумовила її логіку та структуру, яка складається із вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг становить 229 сторінок, список використаних джерел кількістю 254 найменування.

референдум політичне визнання невизнана держава

РОЗДІЛ 1. ФЕНОМЕН НЕВИЗНАНИХ ДЕРЖАВ У ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Актуалізація та стан дослідження феномену невизнаних держав

Загальновідомо, що майже кожна з двохсот існуючих сьогодні держав, не дивлячись на розміри її території та чисельність населення, є багатонаціональною чи поліетнічною. Зокрема, на їх теренах проживає близько п'яти тисяч етнонаціональних спільнот (націй, етнічних і національних груп, корінних народів, племен тощо), значна частина яких мріє чи навіть намагається втілювати в життя ідею створення «своєї власної держави» [150, 48]. Це засвідчує ймовірність появи низки нових невизнаних держав/державоподібних утворень в найближчому майбутньому. Враховуючи сучасні тенденції (глобалізація та загострення інформаційних війн) достатньо підстав стверджувати, що народження такої кількості нових невизнаних держав/державоподібних утворень безпосередньо чи опосередковано торкнеться майже всіх держав світу.

Вищезазначене може слугувати аргументацією, виявленої дисертантом наступної дедалі міцніючої тенденції: все більше і більше науковців та політологів займаються пошуками адекватних, теоретичних та методологічних підходів до аналізу феномена невизнаних держав. Про актуалізацію даного феномена і відповідно теми дослідження (під терміном «актуалізація» розуміється переведення в стан активності того, що існувало латентно) свідчить не лише поява значної кількості наукових досліджень (монографій, наукових статей, атласів [201]), або інформаційних повідомлень в ЗМІ [225, 226], а ще ціла низка спеціальних книг, відео-сюжетів та розроблених веб-сайтів з інформацією про те, як створити свою власну державу.

Неабияке теоретичне та практичне значення має також реактивація (від лат. «re» - префікс, який означає повторення дії та «activus» - дієвий; тобто, відновлення здатності функціонувати [209]) даної теми у вигляді низки конференцій, круглих столів та семінарів за останні більше ніж 5 років. Зокрема, можна згадати деякі з них, а саме: про місце невизнаних держав в міжнародній системі йшла мова на семінарі «Осмислення невизнаних держав у міжнародній системі», в університеті Ланкастера, у липні 2009 року [254]. У лютому 2010 р. в паризькому Інституті політичних досліджень на колоквіумі «Самопроголошені та де-факто держави: політична економія та зв'язки з державами-патронами» («Self-Proclaimed and De Facto States: Political Economy and Relations with Tutor Powers») розглядалися проблеми політичної економіки невизнаних держав та їх відносин з державами-патронами (tutor states/tutor powers) [143]. Конференція під егідою Організації непрезентованих націй і народів аналізувала тему «Самовизначення в ХХІ столітті» в квітні 2014 року у Брюсселі [170], а також у Московському державному університеті ім. М.В. Ломоносова відбувся міжнародний науковий круглий стіл «Проблема невизнаних держав на пострадянському просторі: досвід Придністров'я» [17]. На жаль, доводиться констатувати, що в нашій державі наукові заходи, безпосередньо присвячені дослідженню й обговоренню проблем феномену невизнаних держав, майже відсутні. Винятком тут може бути Міжнародна наукова конференція «Політичні кризи в державах та регіонах Європи: внутрішні передумови та зовнішні виклики у ХХ - на початку ХХІ століття» 16-17 жовтня 2014 року в м. Ужгород, на якій хоч і частково, але все ж таки висвітлювалась тема невизнаних держав. Окрім того, зазначимо, що незважаючи на актуальність та необхідність пошуку нових можливих шляхів та методів врегулювання проблем визнання/невизнання нових держав, цим вкрай складним і суперечливим питанням займається досить обмежене коло вітчизняних вчених.

Аналіз відповідної наукової літератури засвідчує, що феномен невизнаних держав у міжнародно-політичній практиці постав досить давно, проте досліджувати його почали лише в другій половині ХХ століття. Більше того, є підстави стверджувати, що феномен невизнаних держав - це не просто нова тенденція, а історична закономірність. Підтвердженням цього можна вважати численні факти, тепер вже дещо призабуті або спеціально не згадувані, про те, що майже всі сучасні держави пройшли складні й суперечливі процеси самовизначення, самопроголошення незалежності та визнання, а деякі з них - і тривалого невизнання. Типові й показові приклади: США проголосили свою незалежність в 1776 р., а були визнані лише 1783 р.; Нідерланди отримали юридичне визнання тільки в 1648 р., тобто через 70 років після здобуття фактичної незалежності. Вартує уваги і той факт, що станом на 1910 р. у світі існувало лише 15 держав нинішніх членів ООН. Майже всі інші держави-члени ООН пройшли через складну, суперечливу й інколи досить тривалу стадію формування державності: самопроголошення та отримання міжнародного визнання.

Першим імпульсом до виникнення феномену невизнаних держав можна вважати створення союзу кантонів (1291-1798 рр.), які прийняли згодом форму Швейцарської Конфедерації (1815-1848 рр.). Зокрема, починаючи з 1878 року, національно-державний сепаратизм був єдиною формою утворення нових держав. У Європі з 1815 року народження нової держави відбувалось трьома шляхами: перетворення (трансформація) держави, об'єднання держав та відокремлення держав (додаток А) [33, c. 33].

Дві світові війни теж стали значним поштовхом до актуалізації державотворчих процесів. Перша світова війна стимулювала появу цілої низки нових держав (нині визнаних міжнародним співтовариством), таких як: Афганістан, Єгипет, Ірак тощо. У часи Другої світової війни незалежність отримали В'єтнам, Ефіопія, Індонезія, Ісландія, Ліван, Сирія та ін.

Ще одним імпульсом актуалізації державотворчих процесів був антиколоніальний рух першої половини ХХ ст., який характеризувався принципом «одна нація - одна держава» і захищав інтереси пригноблених народів. Відповідно, у цілої низки народів «Третього світу» з'явилося прагнення до створення власної держави.

Відродження в середині 1980-х років етнонаціональної свідомості деяких народів, внаслідок лібералізації та демократизації частини Європи, призвело до миттєвого утворення нових держав, певна частина з яких так і не отримала міжнародного визнання. Загальновідомо, що лише розпад Радянського Союзу і т.зв. «парад суверенітетів», за відносно стислий час, призвели до утворення 19 нових держав (4 з яких так і не отримали, взагалі чи частково, міжнародного визнання - Абхазія, Нагірно-Карабаська Республіка, Південна Осетія, Придністровська Молдавська Республіка).

Аналізуючи історію та світовий досвід, дисертант дійшов висновку, що державотворчі процеси та поява невизнаних держав є синусоїдною закономірністю історичного розвитку людської цивілізації та розробив схематичне зображення хвилеподібного процесу актуалізації феномену невизнаних держав (рис. 1).

Рис. 1. Процес актуалізації феномену невизнаних держав (розробка дисертанта)

Запропоноване схематичне зображення дає підстави ще для одного цілком слушного висновку про те, що, не дивлячись на певні відмінності у кількісних показниках народження нових держав/державоподібних утворень, зростає інтенсивність їх появи, тобто поступово скорочується часова відстань між цими хвилями. Під «хвилями» розуміється складний і досить часто повторюваний процес народження нових невизнаних держав/державоподібних утворень. Інтенсивність появи нових невизнаних держав/державоподібних утворень можна пояснити: 1) неефективністю політико-правових механізмів врегулювання конфліктів; 2) політикою «подвійних стандартів», яку проводить міжнародне співтовариство стосовно визнання/невизнання новостворених держав/державоподібних утворень; 3) використання права на самовизначення народів, а останнім часом і частковим визнанням Косово, як підставами для проголошення незалежності нової держави/державоподібного утворення тощо.

Окрім того, варто наголосити, що на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин роль невизнаних держав помітно трансформувалась. Перш за все, зросла кількість та інтенсивність появи нових невизнаних держав/державоподібних утворень. З початку ХХІ століття вони все частіше й активніше виступають фактором регіональної нестабільності та/або фактором геополітичного протистояння провідних держав світу. Історичний досвід засвідчує, що міжнародне визнання деяких держав відбувалося в системі дво- і багатосторонніх відносин з іншими державами. Це дало можливість деяким державам, які вже пройшли стадії самопроголошення та визнання, вирішувати долю держав, які через ці стадії лише проходять [33, c.34].

Як вже зазначалось вище, феномен невизнаних держав з'явився давно і тим не менш варто наголосити, що невизнані держави - це водночас і нова невід'ємна риса сьогодення, яка вимагає ґрунтовного і всебічного аналізу. Однак, на сучасному етапі розвитку невизнаних держав дослідницький інтерес більше акцентований на дослідженні внутрішньополітичних процесів ніж на обставинах їх появи.

У цьому контексті слід визначити ще один із факторів актуалізації тенденції народження нових держав, у тому числі невизнаних - глобалізаційні процеси. Глобалізація, з одного боку, становить складне, комплексне, геокультурне, геоекономічне та геополітичне явище, вплив якого відчувається у всіх сферах життя. Вона об'єднує, зумовлюючи такі процеси, як поширення іноземної культури, обмін інформацією, технологіями, окрім того, сприяє міграційним процесам, взаємозалежності економік тощо. Ще однією рисою глобалізаційних процесів, з іншого боку, виступає загроза для низки етнічних спільнот втратити свою ідентичність, мову, культуру тощо. Таким чином, все більше етносів задля збереження своєї ідентичності вступають в суперечності з іншими етносами та народами, що часом призводить до етнополітичних конфліктів. Зі збільшенням темпів розвитку глобалізації питання становлення невизнаних держав постає все частіше і все більш гостро. Дисертантом було проаналізовано частоту появи невизнаних держав/державоподібних утворень у період з 1948 по 2013 роки. Результати даного дослідження представлені у вигляді нижченаведеної таблиці, в якій кожне десятиліття виділено різним відтінком (табл.1).

Табл.1 Кількість та рік появи невизнаних держав (розробка дисертанта)

Глобалізація виявляється складним питанням не тільки для масової свідомості, а й для наукового аналізу багатьма теоретиками, проте це не впливає на актуальність її дослідження [29, c. 394]. Зокрема, у своїй праці «Глобалізація та суверенітет» західний дослідник Дж. Коен прогнозує можливий майбутній світовий порядок. Він слушно акцентує увагу на зв'язку концепції суверенітету держав зі світовими процесами глобалізації та трансформованою політичною системою [142, с. 428].

Такої ж думки й вітчизняний дослідник В.В. Дівак, яка зазначає, що в глобальному аспекті, на сьогоднішній час, загострення етнополітичних проблем може стати реальною загрозою міжнародній безпеці. Аналізуючи це питання, вона переконливо доводить, що проблема збереження територіальної цілісності держав може виникнути в будь-якій державі, особливо в період політичної нестабільності та слабкості центральної влади [41, с. 4-5].

У зв'язку з вищевикладеним можна спрогнозувати, що до кінця ХХІ століття в світі може з'явитися значно більша кількість нових держав/державоподібних утворень (у тому числі - невизнаних), ніж існує сьогодні.

Американський вчений А. Б'юкенен прогнозував зростання кількості конфліктів, пов'язаних з появою нових невизнаних держав/державоподібних утворень в майбутньому у всьому світі. Він стверджував, що «будь-яка нація, що має свою культуру, має право на власну державу, це рецепт для роздмухування небезпечних і руйнівних етнополітичних конфліктів» [41, с. 35].

Глобалізація призводить до гострої конфронтації, коли під натиском глобалізаційних процесів народи та етноси прагнуть зберегти свою самобутність, свою культуру, історію, врешті-решт свою мову тощо. Відомий вчений С. Хантінгтон з цього приводу наголошував, що глобалізація становить собою підкорення більшістю меншості, вона веде до неминучих конфліктів - локальних, регіональних, навіть планетарних, по своїй суті все більше нагадуючи конфлікт цивілізацій [110].

Оскільки, нова система міжнародних відносин не піддається контролю, то стає порядком хаотизації світу, глобалізації страху та насилля і несе ще більшу небезпеку, ніж попередня «біполярна» система.

У зв'язку з планетарним характером глобалізаційних процесів у відповідній науковій літературі можна зустріти досить різноманітні підходи щодо їх дослідження, а також різні концепції, теорії та типи глобалізації. Зокрема, досить оригінальною є типологія глобалізації вітчизняного вченого О.В. Картунова, який стверджує, що її можна поділити на етнополітичну, ідеологічну, культурну, політичну, технологічну, фінансово-економічну тощо.

З точки зору вже згаданого вище вченого на даному етапі існують всі підстави заявляти про етнополітичну глобалізацію, як одну із порівняно нових і важливих форм глобалізації. Висуваючи концепцію етнополітичної глобалізації, О.В. Картунов пропонує слушне визначення: «Етнополітична глобалізація - це історичний об'єктивний процес розповсюдження по всій земній кулі етнічних, етнополітичних та національних ідей і концепцій, піднесення етнічного ренесансу, посилення політизації етнічності, вибуху націоналізму та етніцизму, поглиблення етнополітичної інтеграції та дезінтеграції тощо» [56, с. 173].

Аналізуючи історичні аспекти, можна простежити яким чином зароджувалась саме етнополітична глобалізація у світі. Перед Першою Світовою війною в світі налічувалось 62 незалежних держави. До кінця ХХ століття їх кількість зросла більше ніж удвічі, до 193 країн. Парадоксальним постає той факт, що у взаємозалежному, взаємопов'язаному світі, який набуває глобальної цілісності, однією із вищих цінностей стала самостійна державність.

За слушним твердженням російського дослідника В.Л. Іноземцева, маючи обмежені ресурси, уряди держав вимушені вирішувати цілий комплекс нових проблем: екологія, економічні біженці, могутні транснаціональні корпорації (ТНК), світові інформаційні центри, загроза втрати національної ідентичності. Уряди діють в агресивному конкурентному середовищі, де ціна помилки досить вагома. Глобалізація, зачіпаючи життєвоважливі інтереси будь-якої держави, викликає гострі суперечки і серйозні конфлікти різноманітних політичних сил [52, с. 30]. Окрім того, деякі вчені, як наприклад професор Вроцлавського університету А. Нобіс у своїй статті «Чи доживе глобалізація до 2029?» стверджує, що глобалізація з часом може зазнати певних модифікацій. Вчений також наводить історичні етапи розвитку глобалізації за Т. Фрідманом. Згідно даної періодизації перший етап був у часи географічних відкриттів в Європі, другий тривав з початку ХІХ ст. до кінця ХХ століття, а третій, останній період розвитку глобалізації припадає на нинішні часи [205, с.46]. Можна прослідкувати наступну тенденцію: кожен із вищезазначених етапів розвитку глобалізації супроводжувався сплеском появи низки нових держав/державоподібних утворень.

Протилежним до глобалізаційних процесів виступає відцентровий процес глокалізації. Як відомо, глокалізація це напруга між локальними та глобальними культурами. Глокалізація, як процес, представляє собою глобалізацію локального та локалізацію глобального. Тобто, замість уніфікації виникають і набирають силу явища іншого напрямку: сецесія, загострення інтересу до локальних відмінностей, зростання інтересу до традицій глибокої давнини і відродження діалектів.

Дійсно, на думку вітчизняного дослідника О.Г. Рябеки, у культурних регіонах, які володіють значно меншими за площею територіями ніж сучасні держави виникає певна суперечливість. Вона з кожним роком проявляється чіткіше і виявляється у вигляді сецесійних рухів, у результаті яких деякі держави розпалися або продовжують розпадатися на інші держави/державоподібні утворення. В інших державах, які ще в процесі розпаду, активно діють угруповання, що виступають за відокремлення. Ці тенденції, як зазначає О.Г. Рябека тільки на перший погляд суперечать загальному прагненню до глобалізму. Насправді, дрібні регіони отримають «право на самовизначення» тільки в глобальній трансфедерації, в яку спочатку будуть входити держави, а потім просто регіони. Слушною є теза О.Г. Рябеки, що можливо, держава, як політичний інститут збережеться, але буде значно ослабленою з точки зору політичної ваги. Глокальне (глобальне плюс локальне) людство в будь-якому випадку буде жити разом, але по-різному [99, с. 42]. Тобто, світове співтовариство, будучи об'єднаним не матиме універсальних єдиних законів. Це пов'язано з відсутністю універсальних норм міжнародного права, згідно з якими будь-яке державоподібне утворення було б «поза законом», з точки зору загальноприйнятих міжнародно-правових норм. Відомо, що концепція державності та самовизначення народів спирається на нормативні структури міжнародного законодавства. За свідченням професора міжнародного права університету Лінкольна Д. Френча, у праці «Державність та самовизначення…», процес самовизначення народів в контексті деколонізації вже давно закінчився і нині набрав нових рис [154]. Проте, його колізія з принципом територіальної цілісності держави, на думку дисертанта, так і залишилась неврегульованою.

На слушну думку британської вченої Н. Касперсен, політична траєкторія багатьох невизнаних держав може брати початок з геополітично-непередбачуваних обставин для територіального перегляду. А це в свою чергу може призвести до виникнення нових невизнаних держав шляхом сецесії. Проте, згодом подібна сецесія переходить в тривалий заморожений стан і, як результат, залишається далекою від будь-якого міжнародного визнання незалежного статусу [140, с. 20]. У зв'язку з низкою суперечностей та наукових дискурсів навколо колізії права на самовизначення народів та принципу територіальної цілісності держав, дисертантом було проведено їх ретельний аналіз, який винесено в окремий другий підпункт наступного розділу.

Актуалізація феномену невизнаних держав становить для міжнародного співтовариства глобальну проблему, врегулювання якої не завжди під силу навіть таким впливовим і могутнім організаціям, як ООН і НАТО. Тим більше, що для міжнародного визнання новоствореної держави недостатньо лише волевиявлення (наприклад, в ході референдуму) більшості населення відокремленої території. Згідно міжнародного досвіду останніх років, правові процедури (всенародні референдуми про незалежність або референдуми щодо самовизначення, демократичні вибори, прийняття цивілізованих законів та ін.) є достатньо важливими для отримання визнання, але, домінуючим фактором у прийнятті рішення про визнання/невизнання залишаються геополітичні інтереси потужних держав чи їх об'єднань.

Окрім того, існують підстави вважати, що нині відносна стійкість феномену невизнаних держав, постійно присутніх на міжнародній арені, вимагає нових підходів для дослідження. Необхідно наголосити, що ґрунтовних спеціальних праць, присвячених аналізові процесів утворення нових невизнаних держав у сучасних умовах (а саме в умовах глобалізації, глокалізації та інформаційних війн), у вітчизняній науці, наскільки нам відомо, поки що немає.

Проведений дисертантом аналіз актуальності та стану дослідження феномену невизнаних держав, дає підстави стверджувати, що вивчати цей феномен вкрай необхідно, але займатись цим треба об'єктивно й неупереджено. Отже, в цілому можна зробити такі узагальнення та припущення. По-перше, процеси глобалізації захопили майже увесь світ і проникли у всі сфери суспільства. Як наслідок, збільшилась кількість етнополітичних конфліктів та озброєних зіткнень, пов'язаних з появою нових невизнаних держав.

По-друге, в наукових колах деякі вчені намагаються визначити місце невизнаних держав в сучасних міжнародних відносинах. Зокрема, зросла і продовжує зростати кількість статей, книг та монографій, а також конференцій та круглих столів з даної теми, що підтверджує її актуалізацію.

По-третє, було встановлено, що феномен невизнаних держав являє собою тривалий, суперечливий історичний процес, який вимагає об'єктивного та комплексного дослідження.

Доцільним також буде наголосити, що доки ведуться науково-теоретичні дискусії, актуалізація даного питання на практиці, тобто в сучасних реаліях, досягла свого апогею. Це засвідчує необхідність аналізу феномену невизнаних держав з метою запобігання подальшого виникнення нових конфліктів, пов'язаних з невизнаними державами/державоподібними утвореннями, а також з метою формування рекомендацій щодо врегулювання проблем появи невизнаних держав та процесу їх визнання/невизнання міжнародним співтовариством.

1.2 Політологічний дискурс щодо дефініції «невизнана держава»

У даному підрозділі досліджується багатогранність понятійно-категоріального апарату та складний концептуальний ландшафт феномену невизнаних держав. Розробка термінологічного базису набуває особливо важливого значення для кращого розуміння теми даного дисертаційного дослідження та більш ґрунтовного аналізу його об'єкта і предмета. Адже, від чіткого розуміння та систематизації всіх дефініцій, категорій та їх визначень залежить об'єктивність, фундаментальність та коректність основних положень та висновків даної дисертаційної роботи.

Основна мета цього підрозділу полягає в тому, щоб проаналізувати вже існуючі наукові погляди з даної проблеми, систематизувати відповідні категорії й поняття та запропонувати їх авторське бачення і тлумачення.

Віддаючи належне західним та вітчизняним дослідникам, які займались розробкою тематики невизнаних держав, мусимо зауважити про відсутність єдності з поміж них, щодо універсальної загальноприйнятої дефініції. Йдеться, зокрема, про те, що існує певна прогалина в систематизації та визначенні таких концептів, як: «невизнана держава», «самопроголошена держава», «де-факто держава», «квазідержава», «частково визнана держава» та ін.

Досить часто, ця прогалина заповнюється термінами і категоріями, які пропонують не спеціалісти у даній науковій галузі. Йдеться про те, що самовільне використання і присвоєння категорій та термінів журналістами або блогерами, наголошуємо не експертами в цій сфері, призводить певною мірою до ускладнень підміни понять та навіть дифамацій.

Проаналізувавши низку документів і резолюцій таких міжнародних організацій, як: Організація з Безпеки та Співробітництва Європи (ОБСЄ), Організація Об'єднаних Націй (ООН) та інших, дисертант виявив, що найпоширенішим терміном для позначення нових держав/державоподібних утворень, які не визнаються міжнародним співтовариством слугує термін «невизнана держава». Зокрема, представники місії ОБСЄ, ООН та інших міжнародних організацій під час своїх заяв та виступів використовують саме вищезазначений термін.

Як відомо, концепція феномену невизнаних держав почала формуватися на основі різноманітного емпіричного пояснення низки випадків за часів новітньої історії. Проте, зробити це в систематизованій площині, яка б привела до теоретичних основ та концептуального розуміння даного феномену (який з поміж того містив у собі і нові тенденції та реалії на місцях, де ці невизнані держави існують або існували), так і не вдалось. Цей понятійно-категоріальний вакуум існує й досі, причому по відношенню до значної частини невизнаних держав [140, c. 12].

Звертаючись безпосередньо до терміну «невизнана держава», дисертант вважає за потрібне підкреслити, що західні вчені вже давно вказують на невизначеність пов'язаних з ними понять та концептів. Вони також задаються низкою питань: який концепт правильніше використовувати «невизнані держави», «самопроголошені держави» чи можливо «квазідержави»? І чи існує т.зв. «термін-парасолька» («umbrella term»), який включав би всі вищезазначені? Коли саме держава еволюціонує зі статусу «невизнаної» в «частково визнану»? Яку причинну роль відіграв стан фрагментації у створенні сучасних випадків невизнаних держав? Чи може невизнана держава існувати в умовах глобалізації міжнародної системи? Ці та інші питання залишаються без належної відповіді в значній мірі тому, що відповідні концептуальні дослідження в понятійно-категоріальній сфері феномену невизнаних держав так і не були здійснені. Подібна ситуація, наголошуємо, перешкоджає об'єктивному розумінню сутності невизнаних держав. Йдеться про те, що тлумачення концептуально-неоднозначних і мета-теоретичних наслідків сецесії, яка може призводить до створення невизнаних держав, у багатьох випадках, стає учасником науково-аналітичного дискурсу.

Мала рацію сучасна британська дослідниця Н. Касперсен, зазначаючи, що досить часто проблеми, з якими зіштовхуються науковці під час процесу дослідження феномену невизнаних держав, вказують на рівень концептуальної неоднозначності, до якого рідко підходять з точки зору представлення реального набору абстракцій [140, c. 13].

Актуальність теми та інтерес до неї викликаний тим фактом, що наявне в політичній науці різноманіття дефініцій, що претендують на статус наукових категорій, дедалі зростає. За нашими підрахунками, їх вже нараховується більше трьох десятків. Отже, виникає необхідність оновлення класифікації, систематизації та уточнення зазначеного термінологічно-понятійного апарату.

Відповідні терміни і поняття, що існують в сучасній науковій літературі, на наш погляд, доцільно поділяти на дві основні групи: 1) усталені, широко використовувані та 2) відносно нові і менш поширені, або тотожні терміни. До першої групи можна віднести такі, як: «невизнана держава» («unrecognized state») [10, 77, 139], «самопроголошена держава» («self-proclaimed state») [76, с. 39], «невизнана квазі-держава» («unrecognized quasi-state») [186], «квазі-держава» («quasi-state») [184], «де-факто держава» («de facto state») [140] та ін. А до другої групи такі, як: «майже держави» («almost states») [140], «штучна держава» («artificial state») [124], «політичні утворення, що зароджуються» («incipient political entities») [218], «пара-держава» («para-state») [121, c.7], «держава-в-державі» («state-within-state») [182, 220], «нація в очікуванні» («nation in waiting») [131], складний для перекладу термін «statelets» (щось на зразок «державоньки») [252, c.11], «ізольовані держави» («isolated states») [158, c.7], «крихка держава» («fragile state») [136] і т.д. Візуальне уявлення про це розмаїття понять і термінів дає запропонований дисертантом рисунок 2.

Рис.2. Багатоманітність термінології державоподібних утворень з невизначеним статусом (розробка дисертанта)

Тема спірних територій, народження нових держав та їх визнання/невизнання є настільки актуальною, складною й заплутаною і суперечиливою, що спричиняє появу все більшої кількості нових термінів та понять. Зокрема, існують т.зв. «моделі країн» («model countries» або «new country projects»), а також просто «спірні території» («territorial disputes»), «неспроможні держави» («failed states»). «Cпірні території» («territorial disputes») - це території, державна приналежність яких невизначена і виступає предметом дискусій конфлікту двох чи кількох держав [210, с. 659]. Мотивації для створення мікронацій включають теоретичне експериментування, політичний протест, художнє вираження і т.д. Мікронації можуть існувати в різних формах, у тому числі у фізичному світі (на суші, на морі і в космічному просторі), в Інтернеті, у свідомості їх творців, або якій-небудь комбінації. «Віртуальні невизнані держави» або мікронації («micronations»/«model countries» або «new country projects») проголосили себе незалежними «державами», але невизнані, як такими жодною іншою державою, або організацією, тому що останні навіть не знають про їх існування. Окрім того, подібні «держави» по суті такими не є: зазвичай їх т.зв. «територія» становить кілька квадратних метрів і у них відсутні інші ознаки держави.

Певною мірою тотожним але не синонімом невизнаним державам є термін «неспроможні держави» («failed states») [97, c. 29]. Так, зазвичай, називають ті держави, які не змогли виконувати свої державні обов'язки. Хоч і не існує загального визначення, але більшість дослідників, в тому числі і британський вчений С. Патрік, виділяють такі риси неспроможних держав, а саме: втрата контролю над територією, деструкція державної влади, нездатність взаємодії з іншими державами [210, с. 645]. Наприклад, згідно щорічного індексу неспроможних держав (Failed States Index) за останній 2014 рік нещодавно створена держава Південний Судан (2011 р.) зайняла четверте місце серед найнеспроможніших держав світу [153].