Феномен невизнаних держав: політологічний аналіз

У своїй статті «Реалізація права на самовизначення як причина регіональних конфліктів» російський дослідник Ф.А. Плієва досить слушно наголошує, що реалізація права на самовизначення народів не повинна ні за яких умов призводити до відокремлення від держави, якщо вона дотримується принципу рівноправ'я і права на самовизначення народів і, як наслідок, влада, надає рівність рас, віросповідання та кольору шкіри для всього народу, який проживає на території держави [94, c. 233].

У статті 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права від 19 грудня 1966 року зазначено: «Всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус ... Всі (народи) беруть участь у цьому Пакті, ... повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право» [82].

Досить влучну тезу стосовно права на самовизначення народів висловив російський дослідник В.Т. Литвиненко. Він встановив, що враховуючи сукупність умов процесу національного самовизначення, у правовій державі саме право є основним фактором його здійснення, як найбільш ефективний регулятор суспільних відносин. Змістовна сторона права на самовизначення народів є результатом концептуалізації оцінок, цінностей, значень феномена національних відносин, культивованих суспільною свідомістю, в якості ідеї національного самовизначення [71, с. 85].

Досліджуючи політико-правову колізію підстав для інституціонально-правового визнання/невизнання нових держав, найбільший науковий інтерес становлять дещо дискусійні, але надзвичайно конструктивні підходи деяких вчених щодо аналізу міжнародного визнання/невизнання нових держав в контексті наявності/відсутності колізії між принципом і правом. Одна група західних та вітчизняних вчених підтверджує наявність колізії між правом на самовизначення народів та принципом територіальної цілісності держав, які можуть слугувати причиною до визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень. Друга група вчених засвідчує, що суперечностей між даними правом та принципом немає. Так, наприклад, досить оригінальним є твердження російського дослідника С.В. Чешко, який зазначає, що «по-перше, не існує доказів того, що право на самовизначення народів можна віднести до числа базових прав людини; по-друге, відсутні чіткі та однозначні міжнародно-правові норми, які б розтлумачували та реалізовували таке право; по-третє, немає чітких критеріїв, які б визначали суб'єктів, які мають право на етнополітичне самовизначення; по-четверте, немає безперечних, з точки зору демократичних принципів, процедур здійснення цього права, яке б дало можливість забезпечити саме самовизначення етнічних груп, як цілісних утворень; по-п'яте, немає способів спільних етнічних самовизначень з іншими правовими нормами, покликаними забезпечити підтримку політичної світової безпеки та інтереси інших етносів. Замість того, щоб починати все нові й марні спроби реалізувати право на самовизначення народів на практиці, є, ймовірно, сенс задуматися, чи не є сам цей принцип помилковим» [41, c. 24]. Схожої думки дотримуються й британські дослідники Д. Муркенс та П. Джонс, які вважають, що даний принцип не дає права на відокремлення [204, с. 10]. Погоджуючись із деякими вищезазначеними положеннями, можна все ж визнавати їх дещо дискусійними і такими, які не врегульовують питання визнання/невизнання нових держав.

Дещо інших поглядів дотримується британський вчений Дж. Крауфорд, який вважає, що згідно права на самовизначення народів група людей має право на відокремлення від «батьківської» держави (держави-метрополії) [145, с. 87]. Проте, слід нагадати, що міжнародне публічне право не визнає новоутворені держави/державоподібні утворення. Доцільним буде підкреслити, що сам процес та критерії визнання нової держави ніде не зазначаються. Тому деякі науковці та експерти з міжнародного права наголошують, що саме на противагу права на самовизначення народів був створений принцип територіальної цілісності держав, який не дає можливості визнавати новостворену державу. На слушну думку російського дослідника Ф.А. Плієвої, антагонізм принципу територіальної цілісності держави та права на самовизначення народів не зовсім коректний, оскільки, хоча вони і дотичні, юридично не протиставлені. Якщо б ці принципи взаємно виключали один одного, то нормативні акти не свідчили б про їх поєднання і взаємне доповнення, а дійсно встановили б між ними ієрархічне підкорення. Право на самовизначення народів унеможливлює захоплення та утримання чужих територій всупереч волі їх населення. Території, що приєднані чи утримуються всупереч волі їх населення, тобто перебувають під іноземним пануванням чи окупацією, не можуть розглядатись, як складові частини території держав, які перешкоджають вільному самовизначенню народів, які їх населяють [94].

Досліджуючи політико-правову колізію підстав для інституціонально-правового визнання/невизнання нових держав, проаналізуємо поняття «міжнародного визнання/невизнання». Американський вчений Т.Д. Грант розкриває поняття визнання, як інститут міжнародного права, норми якого пов'язані з правовою діяльністю держав у міжнародних відносинах [161, с. 47]. Йдеться, насамперед, про відносини між державою, яка визнає/невизнає новоутворену державу/державоподібне утворення та цією державою/державоподібним утворенням. Згідно з теорією міжнародного права, визнання є одностороннім юридичним актом і воно повинно відповідати певним нормам міжнародного права. Дослідивши міжнародно-правову базу, можна стверджувати, що нині відсутні чітко визначені критерії, які б установлювали, коли саме, за яких умов нова держава може бути визнана або невизнана міжнародним співтовариством. За слушним твердженням вітчизняного дослідника В.В. Дівак складність питання міжнародного визнання може бути пов'язана із політичною складовою даного процесу, а саме геополітичною зацікавленістю певних світових держав [41, С.582].

Варто звернути увагу на одну з класифікацій визнання, запропоновану Д. Гелденх'юсом. Він виділяє такі види: «титульне визнання» («titular recognition»), «часткове визнання» («partial recognition»), яке в свою чергу поділяється на «незначне» («paltry») та «покровительське визнання» («patron recognition»), а також «нульове визнання» («zero recognition») [157, c. 21]. Спираючись на цю класифікацію, дисертантом запропоновано схематичне зображення видів міжнародного визнання (схема 10).

1. «Титульне визнання» («title recognition», від англ. title - назва) відноситься до формального виду визнання, коли державність визнається, як щось номінальне, тобто таке, що існує лише на папері (наприклад, Палестина та Західна Сахара).

Схема 10. Види міжнародного визнання (авторська схема на основі [157]).

2. «Часткове визнання» («partial recognition», від англ. part - частина) означає, що держава отримує визнання від частини існуючих у світі держав, але вона не є членом ООН. Прикладами тут можуть слугувати Косово і Тайвань.

- «Незначне визнання» («paltry recognition», від англ. paltry - незначний) - це, коли держава визнається тільки якоюсь однією державою, але не державою-покровителем.

- «Покровительське визнання» («patron recognition», від англ. patron -покровитель) означає, що держава офіційно визнається лише однією державою - своїм покровителем.

3. «Нульове визнання» («zero recognition», від англ. zero - нуль), коли держава не визнається жодною іншою державою. Нині такі випадки не зафіксовані.

Аналіз, проведений Д. Гелденх'юсом, підводить до цілком слушного висновку про те, що визнання тієї чи іншої новоствореної держави є актом, що базується насамперед на політичному розрахунку. І аж ніяк він не може базуватися на правових засадах чи моральних міркуваннях [157, с. 21]. Через різноманіття критеріїв, а також аргументів «pro and contra», існуюча універсальна процедура визнання стає практично нездійсненною.

Слід нагадати, що необхідні умови для визнання міжнародного суб'єкта, як держави (територія, населення, ефективний уряд і здатність вступати у відносини з іншими державами) містяться в Конвенції про права та обов'язки держав, прийнятої в Монтевідео (Уругвай) 1933 р. [247, c. 23]. Окрім того, навіть виконання умов Конвенції Монтевідео не є гарантією визнання, яке може бути ускладнене факторами етичного та політичного характеру. Проте, британський дослідник Р. Мюлерсон у одній із своїх праць стверджує, що нові держави, які повністю відповідають вимогам Конвенції Монтевідео рано чи пізно стають визнаними [203, c.137].

Зауважимо, що згідно з Д. Гелденх'юсом повністю «невизнаних» держав у світовій політиці практично не існує: кожне з подібних утворень, що проіснували впродовж хоча б декількох років, має «покровителя» з числа визнаних держав або визнається такими ж невизнаними державами/державоподібними утвореннями [157, с. 21]. Зазвичай, «покровитель» надає міжнародно-правове визнання невизнаній державі, хоча в неї виникають складнощі з визнанням переважною більшістю інших членів міжнародного співтовариства.

Справедливим буде зауважити, що під час аналізу колізії між принципом територіальної цілісності держав та правом на самовизначення народів, а також аналізу визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень, слід враховувати ще одну не менш вагому рису сучасної міжнародної системи. Є підстави вважати, що саме зацікавленість «великих держав» у народженні та континуумному існуванні нових невизнаних держав/державоподібних утворень відіграє не менш важливу роль. Взаємодія між суверенними та невизнаними державами передбачає звернення до третіх держав, зокрема потужних впливових держав-союзниць чи держав-покровителів. Підтримка третьої сторони, яка може мати різні назви, зокрема такі, як: («kin-state» («держава-родич») [179], «patron state» («держава покровитель»), «eternal patron/sponsor» («незмінний покровитель/спонсор»), «tutor state» («керуюча держава»)), відкриває для невизнаної держави два шляхи: або боротьбу за суверенітет і отримання міжнародного визнання, або ірредентизм - прагнення приєднатися до держави-покровителя. Цікаво, що саме звідси і походить назва деяких невизнаних держав першої половини XX столітті «puppet states» [215] - «маріонетки».

На особливу роль держави-покровителя, (держави-патрона або антрепренера) в народженні нових держав/державоподібних утворень та існуванні невизнаних держав також звертає увагу західний дослідник Н. Попеску [214]. Проте, таку позицію поділяють не всі вчені. Це є цілком зрозумілим і логічним наслідком високої складності та суперечливості теми дослідження. Британська вчена Н. Касперсен, зокрема, констатує, що «образ маріонеток перебільшений; зовнішні покровителі часто відіграють вирішальну роль у створенні й тривалому існуванні таких утворень, але стосунки не є односторонніми і схильні до значних коливань, а і часом конфліктів…» [134]. Тут варто враховувати, що невизнана держава, навіть отримавши членство в деяких міжнародних організаціях, не може автоматично розраховувати на визнання з боку всього міжнародного співтовариства.

За слушним твердженням британського вченого Дж. Крауфорда, право на самовизначення народів є загальновідомим та означає, що група людей має право на відокремлення від «батьківської» держави (держави-метрополії) до якої вона приєднана [145, с. 87].

Один із провідних міжнародних юридичних теоретиків М. Коскенніємі у своїй досить вагомій праці також зазначає, що «самовизначення народів», так чи інакше, передбачає відокремлення певної території від «батьківської» держави у зв'язку з чим виникає ціла низка дискусійних питань. Зазвичай, у деяких ситуаціях, наголошує М. Коскенніємі, повністю неприйнятним вважається «пряме створення держави» («clearly established States»), посилаючись лише на право на самовизначення [187, с. 247] в той час, як в інших ситуаціях цього обґрунтування цілком достатньо.

Тим не менш, зазначимо, що згідно Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, Гельсінкі, 1975 р.), усі зафіксовані в ньому принципи (у тому числі згадані раніше принцип територіальної цілісності держав та право на самовизначення народів) повинні «однаково і неухильно реалізовуватися з урахуванням інших принципів, зазначених в цьому акті» [49]. Тобто, мається на увазі той факт, що всі принципи викладені в Заключному акті мають однакову вагу і силу, проте реалізація одного принципу не повинна суперечити реалізації іншого.

На сьогоднішній день в двох найбільш важливих юридичних документах (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Декларація про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН), які інтерпретують право на самовизначення народів, відсутній деталізований опис правових механізмів його реалізації [78]. В останньому документі наприклад, лише зазначається, що «створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави чи об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є способами здійснення цим народом права на самовизначення» [39]. Окрім того, наприкінці Декларації зазначено, що кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої іншої держави чи країни» [39].

У Декларації про принципи міжнародного права (від 24 жовтня 1970 року) зазначається: «В силу принципу рівноправності і самовизначення народів, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право відповідно до положень Статуту» [39]. У цій же Декларації вказується, що способами здійснення права на самовизначення народів можуть бути «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з ним, або встановлення іншого політичного статусу, вільно обраного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення» [39].

На думку дисертанта, варто здійснити порівняльний політико-правовий аналіз декларацій та актів проголошення незалежності таких невизнаних та частково визнаних держав, як: Абхазія, Косово, Південна Осетія та Придністров'я, з метою виявлення найчастіше використовуваних ними аргументів та приводів для проголошення незалежності. Маються на увазі спроби з'ясувати як часто нові держави/державоподібні утворення апелювали до права на самовизначення?

У результаті проведеного дисертантом саме такого аналізу було встановлено, що дане право, як привід для проголошення незалежності, зустрічається в трьох документах з чотирьох. Зокрема, в Акті про незалежність Південної Осетії йде мова про те, що «виходячи з права на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами…проголошуємо незалежність Південної Осетії…» [3].

В Декларації про незалежність Придністров'я зазначається, що «Верховна Рада Придністровської Молдавської Республіки висловлюючи волю багатонаціонального населення Придністров'я, висловлену неодноразово в ході референдумів, сходів громадян та виборів народних депутатів Придністровської Молдавської Республіки; … поважаючи і визнаючи незалежність, суверенність і самовизначення всіх народів» [37].

В Акті про державну незалежність Республіки Абхазія стверджується, що «… ми звертаємося до ООН, ОБСЄ, до всіх держав світу із закликом визнати незалежну державу, створену народом Абхазії на основі права націй на вільне самовизначення» [1]. Проте, подібного роду обґрунтування проголошення незалежності в Декларації про незалежність Республіки Косово не зазначається (мається на увазі відсутність посилання на право народів на самовизначення). У випадку з Косово це можна пояснити покровительством і суттєвою підтримкою державою-патроном США, яка посприяла косоварам і їх новостворену державу (Косово) у формуванні образу народу-жертви та держави-жертви. При цьому, підставою для проголошення незалежності і визнання Косово слугувала заява США, деяких країн НАТО та підконтрольних їм ЗМІ про порушення прав людини та етноцид косовських албанців з боку сербів. Показово, що про зворотній етноцид, тобто з боку косоварів по відношенню до сербів, в тих же самих ЗМІ майже не згадувалося.

Після офіційного часткового визнання незалежності Косово намітилась така тенденція: ті держави, які змагаються за статус незалежних все частіше посилаються не на право на самовизначення народів, а на прецедент визнання Косово. Конкретним прикладом тут можуть слугувати самопроголошені державоподібні утворення, які нещодавно виникли на теренах України, зокрема т.зв. «ДНР» та «ЛНР».

Трагічний розвиток подій на Півдні та Сході України впродовж останніх років змусив дисертанта провести аналіз і т.зв. «Декларацій про незалежність» Криму, «ДНР» та «ЛНР». В «Акті проголошення державної самостійності» «Донецької Народної Республіки», зокрема зазначається, що його прийняття було вимушеним кроком і сформульовано воно таким чином: «висловлюючи величезну тривогу і стурбованість зростанням напруженості і нездоланних протиріч між різними частинами України, ґрунтуючись на волевиявленні народу Донецької області, підтверджуючи пріоритет загальнолюдських цінностей, прихильність загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права…» [2]. При цьому під нормами та принципами тут малося на увазі право народів на самовизначення. Подібне формулювання прописано і в «Акті проголошення державної самостійності» «Луганської Народної Республіки».

Проте, якщо в двох попередніх випадках наголос робився саме на праві на самовизначення, то в «Декларації про незалежність Автономної Республіки Крим та м. Севастополя» більший акцент було зроблено вже на прецеденті Косово. Зокрема стверджувалося «…виходячи з положень Статуту Організації Об'єднаних Націй і цілого ряду інших міжнародних документів, що закріплюють право народів на самовизначення, а також беручи до уваги підтвердження міжнародним судом ООН щодо Косово від 22 липня 2010 того факту, що одностороннє проголошення незалежності частиною держави не порушує будь-які норми міжнародного права, приймаємо спільно рішення…» [38].

Показово, що у всіх трьох випадках (і особливо в останньому зазначеному) у деклараціях самостійність обґрунтовується не лише правом народів на самовизначення, а й прецедентом, який було створено в процесі визнання незалежності Косово. Можна очікувати, що тенденція посилання на права народів на самовизначення і особливо на прецедент часткового визнання Косово в майбутньому лише посилюватиметься.

Доцільним буде зазначити, що 4 жовтня 2011 р. на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) в Страсбурзі була прийнята резолюція № 1832, згідно з якою «право етнічних меншин на самовизначення … не передбачає автоматичного права на відділення [і] в першу чергу має бути реалізовано методом захисту прав меншин, як це визначено у Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин та в резолюції Асамблеї № 1334 (2003) про позитивний досвід автономних регіонів як стимулу для вирішення конфліктів у Європі» [84]. У такий спосіб міжнародне співтовариство намагається врегулювати давні суперечності між зазначеними принципами. Проте, 2014 рік продемонстрував певну недієвість і неефективність подібних юридичних документів, оскільки Європу «накрила» нова хвиля референдумів щодо самовизначення. Варто звернути увагу на те, що це відбувається практично кожного разу, коли нові міжнаціональні та міждержавні конфлікти висвітлюють нові протиріччя та аспекти процесу самовизначення народів [104, с. 54].

Окрім того, існує ціла низка інших питань стосовно колізії між принципом територіальної цілісності держав та правом на самовизначення народів. Зокрема, виникла дискусія з приводу того чи можна вважати економічні, культурні та інші зв'язки розцінювати як офіційне визнання. На погляд дисертанта, дозвіл на встановлення представництва невизнаної держави, на початок з нею торгівельних, культурних та будь-яких інших зв'язків, свідчить про її автоматичне визнання. Адже, якщо держава оголосила, що не визнає іншу новостворену державу, то відповідно вона з нею і не співпрацюватиме. Таким чином, може бути припинена політика «подвійних стандартів», тобто ситуація, коли з невизнаними державами співпрацюють або допомагають, т.зв. «держави-патрони» («patron-states»), офіційно не визнаючи їх. Одним з таких конкретних прикладів тут може слугувати покровительство але не визнання Росією Придністров'я.

Проте, дисертант схильний вважати, що держава існує не тому, що хтось визнає її існування, а тому, що вона здатна впродовж тривалого періоду ефективно здійснювати на своїй території державні функції без допомоги держав-покровителів. Тут, зокрема, вартий уваги висновок, зроблений відомим російським правознавцем Н.М. Коркуновим: «держава існує, оскільки вона діє, панує, править» [65, с. 30]. Існування тієї чи іншої держави - це об'єктивний факт, який не залежить від її суб'єктивного визнання. Дійсно, третя стаття Конвенції «Про права і обов'язки держав» зазначає: «політичне існування держави не залежить від її визнання іншими державами» [144].

На думку дисертанта, досить оригінальною і влучною є теза, виголошена ще в далекому 1861 році, секретарем США Вільямом Севардом: «Визнання незалежності нової держави та можливість її включення до сім'ї націй є найвищим можливим проявом влади суверена, оскільки впливає на благоустрій щонайменше двох націй та зазвичай на мир у всьому світі» [152, c.1].

Досить часто незрозумілим залишається також питання про прийняття держави до складу ООН (чи будь-якої іншої міжнародної організації), як акту її визнання всіма іншими державами-членами ООН. Необхідно наголосити, що у статутах і базових документах ООН й інших міжнародних організацій немає положень, які б пов'язували факт визнання та членство або неможливість вступу до них невизнаних держав. Окрім того, залишається також нез'ясованим факт, чи можна розцінювати наявність дипломатичних представництв новостворених держав на території інших держав, як міжнародне визнання? Сама Організація Об'єднаних Націй не дає чіткої відповіді на запитання чи виступає членство в організації ознакою визнання держави: «Визнання нової держави чи уряду - це акт, який можуть здійснювати чи відмовитись здійснити лише держави чи уряди. Зазвичай, це є свідченням готовності встановити дипломатичні відносини. Організація Об'єднаних Націй - це не держава і не уряд, а тому вона не володіє жодними повноваженнями визнавати ту чи іншу державу/державоподібне утворення» [102].

Слід вказати на ще один дуже показний факт. Ключовим обґрунтуванням неможливості визнання придністровської державності в доповіді глави Місії ОБСЄ в Молдові № 13 від 12 листопада 1993 року була зазначена теза про те, що нова держава буде недієздатною або неспроможною державою (failed state). А це в підсумку може спричинити серйозну загрозу політичної дестабілізації і прискореного економічного занепаду [146]. Проте, з моменту появи цієї доповіді минуло більше двадцяти років і, очевидно, що ми є свідками абсолютно протилежної тенденції. За деякими економічними показниками Придністров'я є більш успішним економічно ніж держава-метрополія, тобто Молдова. Подібна ситуація склалася і стосовно Китайської Республіки (Тайвань) та Китайської Народної Республіки (КНР). Хоча, два наведені приклади (ПМР і Тайвань) мають одну суттєву різницю, а саме: у випадку з ПМР її економічна перевага в деяких галузях пов'язана з підтримкою цієї невизнаної держави її державою-патроном (РФ); у той час, як Китайська Республіка досягла економічного успіху за рахунок розвитку інноваційних технологій та епізодичної підтримки США.

Справедливим також буде додати, що з приводу дієздатності нової держави у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам та народам від 4 грудня 1960 року зазначається, «недостатня політична, економічна та соціальна підготовленість чи недостатня підготовленість у сфері освіти ніколи не мають використовуватися, як привід для призупинення процесу у досягненні незалежності» [38].

Про те, що нові держави/державоподібні утворення не мають шансів на визнання наголошує російський вчений М. Добронравін. По-перше, він стверджує, що існує критерій т. зв. «поганої» невизнаної держави, яка постає в образі осередку терористичних угруповань та т.зв. «хорошої» невизнаної держави, яка виглядає в очах міжнародного співтовариства, як держава-жертва [44, c. 5]. Приклад Косово в цьому відношенні досить показовий. За рідкісним винятком, світове співтовариство сприйняло його, як жертву, тобто постраждалу сторону. По-друге, невизнаною державою бажано бути не дуже довго. Якщо держава долає цей стан швидко, то вона, як правило, входить до числа суверенних держав досить легко. Але якщо процес затягнувся, то згодом все залежить від зовсім випадкових обставин. У тому числі, від зовнішніх партнерів або т.зв. «спонсорів», зацікавлених у тому, щоб нове утворення стало суверенною державою. Якщо ж ніхто особливо не турбується про це, як, наприклад, трапилося з деякими невизнаними державами на території Сомалі, то їх визнання світовим співтовариством стає майже неможливим.

Також слід згадати фактор, який гальмує чи навіть призупиняє процес визнання нових держав/державоподібних утворень - це їх ставлення до тероризму, зокрема його застосування/незастосування.

Показово, що аналіз офіційних заяв Грузії та Азербайджану засвідчує, що в них Абхазія, Нагірний Карабах, Південна Осетія чи Придністровська Молдавська Республіка ніколи не згадуються навіть як державоподібні утворення чи невизнані держави і тим більше як просто держави.

В одній із своїх праць західний вчений М. Стеріо досліджує теорію самовизначення та слушно зауважує, що політика «ігнорування», «заморожування» і невизнання міжнародним співтовариством Південної Осетії та Абхазії викликана їх геополітичним положенням. Саме геополітичний фактор, на його слушну думку, виступає важливим елементом міжнародного визнання/невизнання. Саме від міжнародної допомоги та підтримки залежить подальша доля та визнання/невизнання нової держави/державоподібного утворення [232].

Світове співтовариство, в тому числі ті держави, які умовно можна назвати «батьківськими» по відношенню до невизнаних держав (як, наприклад, Сербія для Косово), схильна розглядати визнання будь-якої нової держави, як особливий випадок. Зокрема, вважається, що Косово - це унікальний прецедент. Але весь досвід XX і початку XXI століття свідчить, що всі такі випадки дійсно унікальні. Самі невизнані держави теж, зазвичай, вважають себе унікальними, хоча і мають певні спільні риси. Окрім того, аргументи найчастіше ґрунтуються на запереченні самого факту «відділення». Тут, варто зауважити, що дійсно кожен випадок утворення нової держави за своєю природою є унікальним, але його визнання/невизнання не може бути винятковим, оскільки воно потім буде розцінено, як прецедент для інших подібних випадків. Професор Брюссельського вільного університету Центру міжнародного права та прикладної соціології О. Кортен вважає, що визнання незалежності Косово є спірним у контексті визначення поняття «держави» в міжнародному праві. Він наголошує, що будь-яке утворення стає державою, якщо має територію, населення та власний, ні від кого незалежний, уряд. На думку професора, набуття суверенітету можливе лише в тому випадку, якщо спроба відділення визнається колишньою центральною державою. Так, зокрема Бангладеш (1974), колишні радянські республіки (1991), республіки колишньої Югославії (1992) були прийняті до ООН лише після досягнення згоди між всіма зацікавленими сторонами. На думку, О. Кортена, з точки зору міжнародного права Косово не може вважатися незалежною державою, хоч і визнана більшістю визнаних держав світу [188].

Дещо іншої позиції дотримується вчений М. Добронравін. Він прогнозує, що першим кандидатом на отримання повного міжнародного визнання, може бути Косово. Оскільки, воно вже отримало визнання з боку низки держав (108). Відтак, між Косово та Сербією ведуться переговори стосовно визнання. Серед пострадянських невизнаних держав, як державу з перспективним майбутнім, вчений виділяє Абхазію.

Тут варто нагадати, що минуло майже сімдесят років з дня прийняття Статуту ООН, майже сорок після Гельсінського Заключного акту і політичні декорації в світі, і зокрема в Європі, на початку ХХІ сторіччя різко змінилися. У 1945 р. принцип самовизначення замислювався в категоріях деколонізації, а в 1975-му на передній план висувалися ідеологема захисту прав і свобод людини. На початку ж 1990-х рр. світ несподівано зіткнувся зі швидким розпадом всього соціалістичного блоку, і таких держав, як Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія. Але і в новій ситуації питання самовизначення народів регулюються тим же самим нормативно-правовим інструментарієм, який використовувався в післявоєнний час.

Погоджуючись із тезою, висловленою групою західних вчених на чолі з А. Оуденом у комплексній праці «Визнання суверенна боротьба та природні права в Сполучених Штатах», що алгоритм федеративного та державного визнання в Сполучених Штатах може бути взятий за приклад для визнання невизнаних держав [208], дисертант вважає за необхідне наголосити, що сучасні умови (глобалізація, геополітичні ігри великих держав і т.п.) суттєво змінили міжнародну систему. А це вимагає вже нових підходів, зокрема необхідності врахування того, що невизнані держави не звільняються від дотримання норм міжнародного права. Як справедливо зазначає з цього приводу британська дослідниця Р. Уолес «на міжнародному рівні…невизнання не дає «carte blenche», щоб держава діяла, як вона забажає. Невизнана держава має певні обов'язки, які міжнародне співтовариство вимагає від неї виконувати» [249, c. 62]. Тут йдеться, зокрема, про те, що невизнана держава/державоподібне утворення несе ту ж саму відповідальність і має ті ж самі обов'язки, як і повноцінний, легітимний член міжнародного співтовариства, хоча офіційного міжнародного визнання воно так і не отримує.

Постає ще низка важливих запитань: хто на міжнародній арені має і чи має взагалі надавати підтримку правлячій еліті невизнаних держав у процесах її легітимації і чи нестиме відповідальність за невизнану державу її держава-антрепренер? Адже, незважаючи на закінчення «холодної війни», на світовій арені триває поділ політичних акторів на «своїх» і «чужих». Питання про надмірну політизацію цієї проблеми було поставлено ще відомим німецьким політологом К. Шміттом, як питання про відмінність «друзів» і «ворогів», що є базовим та екзистенціальним для прояву будь-чого політичного. У тій формі, як це питання спочатку було сформульовано Шміттом («Поняття політичного»), він припускав можливість виникнення політичної відмінності на основі - релігійної, моральної, національної, економічної і так далі - дисоціації людей, що досягла певного ступеня інтенсивності [117, с. 7]. Про поділ на «своїх» та «чужих» зазначає і вітчизняний вчений М.М. Розумний [98, c.9]. Вибір «друзів» і «ворогів» нової держави - це питання від якого залежить її подальша доля.

У своїй праці «Зовнішня політика протидії сецесії запобігання визнання суперечливих держав» старший науковий співробітник Європейського Інституту Дж. Кер-Ліндсей дослідив спроби урядів Сербії, Грузії та Кіпру попередити міжнародне визнання Косово, Південної Осетії, Абхазії та Північного Кіпру, спираючись на принцип територіальної цілісності. Він дійшов висновку, що саме принцип територіальної цілісності здатен убезпечити світ від низки нових утворень [177].

На погляд західного дослідника П. Брюно, критеріями або базовими характеристиками, необхідними для того, щоб та чи інша тимчасово «невизнана» держава могла з великою часткою ймовірності розраховувати на своє визнання є три критерії:

1. Критерій ефективності.

2. Критерій відповідності волі народу.

3. Критерій виконання міжнародних зобов'язань.

Критерій ефективності найжорсткішим чином пов'язаний з критерієм відповідності волі народу. Лише уряд, виражає волю народу і ефективно здійснює свою владу, має право вимагати від учасників міжнародно-правового спілкування свого визнання. Й останній критерій визнання за Брюно - виконання міжнародних зобов'язань [14, с. 139].

Проте, тут доцільним буде зробити два зауваження, зокрема, проте, що по-перше: конституція жодної держави світу не визнає права на відокремлення народів та національних територій, що входять до її складу. А по-друге: будь-яка спроба одностороннього виходу, особливо з використанням збройної боротьби, придушується силою, в тому числі спираючись на спеціальне законодавство (наприклад, закони про федеральну інтервенцію, що діють в Індії, Нігерії, Канаді та інших державах).

Вітчизняний дослідник В.В. Дівак запропонувала кілька нових досить слушних критеріїв стосовно визнання новостворених держав, а саме:

1) згода «батьківської» держави на відокремлення її частини, або мирне відокремлення;

2) наявність власної політичної еліти, яку підтримує більшість населення регіону;

3) факт наявності у новій державі власних владних (політичних) інститутів, які зможуть забезпечити її існування;

4) юридична узгодженість (мається на увазі прийняття необхідної законодавчої бази) співіснування відокремленої території з батьківською державою та іншими етнічними меншинами, які там проживають;

5) можливість реального забезпечення політики добросусідства з країнами - сусідами (регіональне співробітництво) [41, С.583].

Підсумовуючи все вищевикладене, слід вказати на три важливих моменти. По-перше: існує ціла низка неточностей і суттєвих розбіжностей щодо тлумачення й застосування принципу територіальної цілісності, а також права на самовизначення народів. По-друге: відсутні чіткі критерії міжнародного визнання/невизнання, а також не з'ясовано той факт, коли саме державу можна вважати повністю визнаною. По-третє: аналіз декларацій та актів проголошення незалежності деяких невизнаних держав та державоподібних утворень підтверджує думку дисертанта про те, що невирішеність проблем стосовно колізії між принципом та правом не лише не врегульовує, а навпаки ще більше загострює проблеми невизнаних держав і спричиняє їх виникнення. Саме тому, досить актуальною є розробка чітких та об'єктивних критеріїв міжнародного визнання, які могли б вирішити дану проблему та запобігти ескалації нових конфліктів.

2.3 Роль міжнародного співтовариства в процесах визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень

На думку дисертанта, вразливість даного підходу полягає в тому, що, по-перше, не зовсім зрозуміло скільки саме держав мають визнати нову державу для отримання нею статусу міжнародно-визнаної. Наприклад, Тайвань певний час був членом ООН, тобто його визнали всі країни-учасниці ООН, проте потім це право на себе перебрала Китайська Народна Республіка і нині Тайвань визнається приблизно тридцятьма державами. Варто зазначити, що на погляд Д. Гелденх'юса, на Тайвань очікує успіх, зокрема, він має більше шансів на процвітаюче майбутнє на міжнародній арені ніж деякі інші невизнані чи частково визнані держави [157, с. 209]. По-друге, деякі невизнані держави можуть функціонувати і досить комфортно себе почувати без офіційного визнання міжнародним співтовариством. Тут показовим прикладом виступає, визнана лише однією Туреччиною, Турецька Республіка Північного Кіпру, яка, окрім того, послідовно розвиває економічне співробітництво з Азербайджаном.

Досить часто подібні невизнані або частково визнані держави ставали об'єктами наукових, аналітичних та компаративних досліджень. Зокрема, у вже згаданій в першому розділі праці західних вчених Т. Банчелі та Б. Бертманна, аналізуються випадки таких невизнаних держав, як Абхазія, Косово, Придністров'я, а також тепер вже визнаної держави Чорногорія. На додаток, вищезгаданими авторами наголошується на необхідності володіння усіма рисами держави, успішному державному будівництві, як запоруки міжнародного визнання [131]. Американський дослідник Я. Воллер теж досліджує трансформаційні процеси курдського руху в Іраку, зокрема його боротьбу за створення власної незалежної держави, а також міжнародні фактори впливу на ці процеси. Він вірно стверджує, що саме міжнародна легітимність визначає еволюцію невизнаних держав [248].

В одній із своїх праць вітчизняний дослідник В.В. Дівак наводить досить вдалу класифікацію, запропоновану вченим Ю.О. Нікітіним, стосовно ставлення та підходів світового співтовариства щодо проблем визнання/невизнання нових держав:

1) визнання на неофіційному рівні (Тайвань визнаний приблизно тридцятьма країнами, однак на міжнародних форумах виступає самостійно під назвою «Тайбей. Китай»);

2) ігнорування (Еритрея на початку 90-х років до проведення референдуму і проголошення незалежної держави). Водночас, ігнорування призводить до статус- кво і відсутності стимулів до вирішення конфлікту;

3) економічні санкції (призводять до злиття нелегальної економіки з владними і силовими структурами - контрабанда, незаконна торгівля зброєю, організація наркотрафіку);

4) використання військової сили для ліквідації нового державного утворення (захоплення Хорватією самопроголошеної республіки «Сербська Країна»; ліквідація Аджарії як незалежного утворення) [41, c. 584].

Задля визначення основних рис, якими має володіти держава для того, щоб бути визнаною міжнародним співтовариством, дисертант, спираючись на вже згадувані чотири ознаки держави, закріплені Конвенцією Монтевідео 1933 року (постійне населення; певна територія; власний уряд; здатність до вступу у відносини з іншими державами [144]) з'ясував, що незважаючи на наявність зазначених ознак у новоутвореної держави, її повне міжнародне визнання залишається під питанням. Це пов'язано з тим фактом, що в жодному міжнародному документі чітко не прописано за яких саме умов держава вважається повністю визнаною міжнародним співтовариством. Автори резолюції ООН 1974 року «Визначення агресії» в Статті 1 (a) завбачливо вписали, що термін «держава» в ній «використовується, не вирішуючи заздалегідь питання про визнання або питання про те, чи є держава членом Організації Об'єднаних Націй» [121]. Тобто міжнародна організація уникнула питання щодо остаточного врегулювання процесу визнання/невизнання нових держав. Однак і без цього уточнення є очевидною суперечливість підходу, при якому держава стає повністю визнаною лише після заняття її представником крісла в ООН. Згідно процедури вступу до ООН, держава, яка бажає увійти до неї, звертається до Ради Безпеки ООН, а потім до Генеральної асамблеї. Загальновідомо, що до складу Ради Безпеки входить 5 незмінних членів (Великобританія, Китай, РФ, США, Франція), які володіють правом вето. Йдеться про те, що один із незмінних членів Ради Безпеки може накласти вето і не визнавати нової держави, хоча її визнають 192 держави-члени і таким чином, вона стане майже повністю визнаною, проте не буде членом ООН. Зокрема, США погрожують ветувати вступ Палестини до ООН, яка нині є її постійним спостерігачем.