Феномен невизнаних держав: політологічний аналіз

Схема 8. Причини появи нових держав/державоподібних утворень (розробка дисертанта)

Вказана схема відображає лише зазначені основні причини, які можуть зумовлювати процеси появи нових держав/державоподібних утворень, проте, кількість таких причин може бути значно більшою. До них, зокрема до змінних, також можна віднести недемократичну, неконструктивну етнонаціональну політику, зростання націоналістичних настроїв тощо.

Відомий американський політолог С. Хантінгтон, у праці «Зіткнення цивілізацій» досить слушно стверджує, що найбільш масштабні конфлікти у сучасному світі відбуваються саме по культурних лініях (цивілізаційних) відмінностей між етнічними і релігійними групами. На його думку конфлікти запрограмовані у суспільствах, які об'єднують у своєму складі населення, що належить до різних цивілізацій. Наприклад, до таких цивілізацій, як ісламська і християнська, ісламська та іудейська, т. зв. цивілізацій «розколотого» типу [24, c. 145]. Такі прогнози вченого мають слугувати свого роду сигналами, попередженнями для всієї наукової спільноти та еліти провідних держав світу тощо. С. Хантінгтон вірно визначає, що після завершення «холодної війни» цивілізаційний чинник вплинув на світову політику, спричиняючи появу синдрому «братерських країн». Він пояснив його сутність орієнтованістю держав не на спільності ідеології та політичної системи у взаємовідносинах між собою, а на цивілізаційній близькості. Окрім того, як приклад реальності цивілізаційних відмінностей він пропонує дослідити основні конфлікти останніх років, які відбуваються на лініях розламу між цивілізаціями. До таких меж зіткнення цивілізаційних полів входять Балкани, Кавказ, Близький Схід тощо [110, с. 2].

Таким чином, С. Хантінгтон узагальнює, що однією з можливих причин виникнення невизнаних держав може бути їх поліетнічність. Проте, вітчизняний вчений В.О. Котигоренко зазначає, що поліетнічність, окрім того, має потужний інтегративний потенціал і саме вона створює для громадян та суспільства сприятливі можливості розвитку на основі взаємозбагачення інтелектуальними, генетичними, культурними та іншими ресурсами [57, с.86].

Дисертант, в свою чергу, вважає за потрібне наголосити, що поліетнічність країн слугує лиш підґрунтям до сецесії, але не її основною причиною. Зокрема, у світі зараз у складі 200 держав нараховується приблизно 5 тис. народів, майже 90% з них перебувають у складі багатонаціональних держав. Відомо, що більшість сучасних держав - поліетнічні. Наведемо лише кілька прикладів поліетнічних держав: в Індії проживає кілька сотень етнічних спільнот різного типу, в Індонезії нараховуються більше 150 спільнот, в Кенії більше 70 і т.п. Таким чином, від типу і характеру етнонаціональної політики в поліетнічних державах залежить як стабільність в середині самих держав, так і стабільність міжнародного порядку [150, c. 215].

Стосовно причин виникнення феномену невизнаних держав існує чимало теорій. Зокрема, британський дослідник, історик Д. Анделман у своїй праці «Розколотий світ: Версаль 1919 року і ціна, яку ми платимо сьогодні» наводить власну гіпотезу щодо виникнення проблем невизнаних держав. Він слушно стверджує, що низка проблем людства XX-XXI століть виникла у зв'язку з рішеннями, що були прийняті на Версальській мирній конференції. Вже у передмові він зазначає, що державні кордони, накреслені в 1919 році, стали причиною багатьох конфліктів, деякі з яких тривають і досі [128].

Як зазначають вчені Гейдельберзького інституту міжнародних досліджень конфліктів, в 2014 році у світі відбулось 414 конфліктів, що становить абсолютний рекорд з 1945 року, коли кількість конфліктів налічувала не більше трьох на рік [168]. Значна частина з цих конфліктів стосуються питань самовизначення народів та їх прагнень до створення власної держави.

На думку дисертанта, існує ще низка причин, які спонукають різні народи, етнічні спільноти та окремі території висувати подібні ідеї. Зазвичай, до них можна віднести расову, національну та регіональну розрізненість з глибокими історичними коренями. Згідно даних Женевського центру проблем безпеки, до 90 % конфліктів виникають саме з цих причин [235].

У праці «Сецесія та самовизначення» під редакцією західного професора С. Мацедо вже на початку звучить слушна теза про те, що процес сепаратизму та самовизначення почався досить давно. Варто лише згадати, як у 1860 році США пройшли сецесіоністську кризу, коли одинадцять штатів вийшли зі складу федерації і, як наслідок, почалась Громадянська війна [194]. Ідеї сецесії в південних штатах були досить поширеними. Не зважаючи на таку досить тривалу історію, процес самовизначення народів триває і продовжує все більше набирати сили перетворюючись в мегатенденцію сучасного світу.

Ще в першій половині минулого століття міжнародне співтовариство було формально поділено на один конституційний рівень - суверенні держави [173, с.71-75]. Антиколоніальний рух цього періоду характеризувався принципом «один народ - одна держава». Розуміючи не реалістичність цього підходу у зв'язку із змішаним складом населення переважної більшості держав, а також нездатністю багатьох етнічних спільнот до самостійного державного існування, міжнародним співтовариством в особі ООН та низки інших міжнародних інституцій була здійснена спроба підготувати нові правові механізми з метою обмеження етнічного сепаратизму.

Визнаючи право на самовизначення народів, провідні міжнародні інститути цілком слушно виступають проти імплементації його у формі відокремлення, щоб не стимулювати сецесійні настрої. Зокрема, сучасна концепція ООН пропонує етнічним спільнотам досить широкий спектр можливостей для самовизначення без сецесії. Насамперед, у формі автономії - територіальної, а частіше національно-культурної, впроваджуючи загальну політику демократизації держави (коли права національних спільнот надійно захищаються законом і судом) тощо. Проте, це не завжди вирішує проблеми сецесійних настроїв, а досить часто поглиблює їх.

Нині проблеми феномену невизнаних держав набрали ще більшої масштабності. Наприкінці ХХ століття для представництв етнічних спільнот, які не мають державності, була створена в 1991 р. Організація Непредставлених Народів і Націй (ОННН або UNPO), в роботі якої беруть участь представники Абхазії, Гагаузії, Інгушетії, Чечні, Чувашії, Якутії, кримських татар, ассірійців, косовських албанців та ін. Дана організація має на меті утримати їх від створення власної державності [242]. Проте, як засвідчують нещодавні статистичні показники щодо кількості новоутворених держав (зокрема невизнаних), свого завдання вона не виконала.

Слід підкреслити, що, незважаючи на всі міжнародні документи та дії міжнародних організацій, конституція жодної із зарубіжних держав не визнає права на відділення народів, які входять до її складу. Будь-яка спроба сецесійної діяльності та одностороннього виходу, особливо з використанням збройної боротьби, придушуються силою в тому числі і на основі спеціального законодавства. Так, наприклад, Французька республіка, не заперечуючи за Корсикою прав на територіальну автономію, прирівняла корсиканців, які боряться за незалежність, до кримінальних угруповань і використовує проти них силові заходи [113]. Індія придушує за допомогою силових засобів рух за незалежність сикхів та мусульман у штатах Джамму і Кашмір [176]. Однак, як показує практика країн Заходу і ЄС, придушуючи сецесійні рухи на своїй території, вони одночасно підтримують сецесії там, де їм це вигідно. У цьому відношенні показовим прикладом є зовнішня політика Туреччини стосовно, з одного боку, підтримки Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК) на шляху створення нею власної держави, а, з іншого боку, її (Туреччини) жорстоке ставлення до курдського населення (до 1991 р. турецька влада навіть не визнавала курдів самостійним етносом, забороняла їх мову, фольклор, пісні та ін. та збройною силою придушувала і придушує його боротьбу за створення власної держави чи навіть розширення автономних прав) [8]. До речі, це лише один з багатьох прикрих і ганебних прикладів «подвійних стандартів», тобто подвійних підходів великих держав, їх пануючих чи домінуючих націй до проблем підлеглих чи субординованих етнонаціональних спільнот.

Однією із найбільших вагомих складових забезпечення об'єктивного і всебічного дослідження, на думку дисертанта, є аналіз феномену невизнаних держав не лише у формально-правовому аспекті, а й у глобально-політичному контексті. Тут варто згадати т.зв. «концепцію партизана», розроблену німецьким політологом та геополітиком К. Шміттом. Сутність цієї концепції полягає в акцентуації уваги на існуванні неоголошеної війни між континентальною цивілізацією (Європа, Азія) та атлантичними силами (США). К. Шмітт наголошує, що континентальна цивілізація веде боротьбу проти наступу на її територію, культуру і традиції атлантичних сил, в результаті чого деякі народи з метою збереження власної самобутності починають чинити спротив, створюючи, так би мовити, «партизанські» (сепаратистські) рухи. Зокрема, до такого роду «партизан» німецьким політологом було зараховано сербських та югославських лідерів 90-х рр., низку рухів в рамках мусульманського світу (від «Талібану» в Афганістані до лідерів Інтифади в Палестині), латиноамериканських партизанів (від колумбійських партизан до сепаратистів в Мексиці). Показово, що практично у всіх згаданих випадках йде мова про невизнані держави/державоподібні утворення, які протистоять т.зв. «новому світовому порядку» [117, с. 7]. Тож, є підстави вважати, що розвиток тенденцій до появи все більшої кількості нових конфліктів по лінії «дискримінованої периферії» проти т. зв. «глобального ядра» буде неминуче породжувати все нові конфлікти і розколи за конфесійними, етнічними та регіональними ознаками.

Ще одна концепція, висунута в 1950-ті роки американо-англійським професором Леопольдом Кором під назвою теорія «оптимальної держави». Під цим мається на увазі, що кожна країна повинна мати свою т.зв. «максимальну величину», тобто максимальну кількість населення. Такою максимальною кількістю вчений вважав країну в 10-12 млн. населення. Таким чином, Л. Кор пропонував роздрібнити великі за територією держави на менші і в результаті чого громадяни цих новоутворень отримають більше шансів на самореалізацію своїх прав та свобод. За переконаннями вченого, саме держави-міста стануть зразками демократії [178]. Схожої позиції дотримуються і американські вчені А. Алесіна та Е. Сполоаре, які в одній із своїх праць висловили думку про співвідношення розміру держави та її переваг в умовах глобалізації: чим менша за розміром держава тим більше у неї переваг у різних сферах [125 с. 4]. Концепції, запропоновані К. Шміттом, Л. Кором, А. Алесіною та Е. Сполоаре, а також наявність низки прогалин в політико-правовій площині (мається на увазі колізія принципу територіальної цілісності та права на самовизначення народів) дають підстави вважати, що актуалізація феномену невизнаних держав була неминучою і світ очікували два сценарії розвитку: 1) шлях глобальної уніфікації або 2) глокальної дезінтеграції.

З'ясувавши першопричини, історію появи (імпульси появи) феномену невизнаних держав та їх трансформації в невизнану державу/державоподібне утворення, необхідно з'ясувати подальші процеси побудови самої держави. Адже після етапу проголошення незалежності починається наступний етап трансформаційного процесу, мається на увазі державне будівництво нової держави/державоподібного утворення [135, c.173].

Неабияке теоретичне й практичне значення тут мають дискусії щодо ролі війн та збройних конфліктів у процесах державотворення, а саме народження і становлення нових невизнаних держав. Деякі західні дослідники, зокрема, автор статті «Переваги етнічної війни: розуміння світової політики невизнаних держав Євразії» Ч. Кінг стверджував: «Війна це інструмент державного будівництва…» [180, c. 523]. Тут, дисертант, вважає за потрібне зробити невеликий, але важливий коментар. Війна дійсно може слугувати поштовхом, первинним етапом початку державотворення. Однак, в ХХІ столітті, в епоху інформаційного суспільства війна не є цивілізованим, а тим паче гуманним підходом і не повинна такою вважатися. Принагідно зазначимо, що деякі науковці застерігають про зростання кількості етнополітичних конфліктів та війн з метою створення нових держав. Так, американський дослідник М. Каплан прогнозував та уявляв світ ХХІ ст. на зразок «Великої Африки», яку роздирають численні етнічні конфлікти і війни [108, c. 70-75]. А колишній державний секретар США У. Крістофер свого часу слушно попереджав членів американського конгресу: «Якщо ми не знайдемо способу змусити різні етнічні групи жити в одній країні, то замість нинішньої сотні з лишком матимемо їх 500» [108, c. 70-75]. На думку дисертанта, міжнародне співтовариство повинно уникати застосування силових підходів задля примушування етнічних груп мирно співіснувати в межах однієї держави та повинно намагатись попереджати конфліктні ситуації правомірними та демократичними шляхами. Заради забезпечення об'єктивності дослідження, дисертантом була здійснена спроба за допомогою методу SWOT-аналіз виявити не лише негативні аспекти і загрози, а й гіпотетичні позитивні аспекти та можливості в процесі появи нової держави, як для держави-метрополії, так і для самої невизнаної держави/державоподібного утворення (Додаток В). У результаті цього аналізу було з'ясовано, що для держав-метрополій відокремлення певної території, окрім негативу та загроз, може принести кілька позитивних результатів та певні можливості. Зокрема, втрата території для «батьківської» держави може слугувати чимось на кшталт «скидання зайвого баласту» тощо.

Російський вчений М.А. Добронравін стверджує, що більшість невизнаних держав не мають шансів вийти із т.зв. «сірої зони» світової політики і трансформуватися в суверенні визнані держави. Залишається беззаперечним той факт, що кількість нових держав/державоподібних утворень (в переважній більшості невизнаних або частково визнаних) зростає. Окрім того, неврегульованість проблем стосовно їх виникнення та визнання/невизнання міжнародним співтовариством зменшує шанси на їх вихід із «сірої зони». Досить цікавими та слушними є, висловлені М.А. Добронравіним, три правила трансформації невизнаних держав в суверенну визнану державу.

Перше правило трансформації невизнаної держави/державоподібного утворення в суверенну визнану державу він сформулював, як негативне «правило відстрочки визнання», тобто якщо самопроголошена держава не отримала визнання відразу (впродовж 1-2 років), то різко зростає ймовірність відстрочки визнання. Таким чином, зберігається ризик військового придушення проблем з боку т.зв. «батьківської» держави. Зокрема, це було закріплено в полі міжнародного права завдяки рішенню Міжнародного суду щодо проголошення суверенітету Косово [44, c. 51].

Друге правило або позитивне «правило визнання жертви» було визначено таким чином: більше шансів на міжнародне визнання у того, хто виглядає, як жертва держави-агресора [44, c. 51].

Третє правило трансформації невизнаної держави/державоподібного утворення Добронравін називає негативним «правилом невизнання злочинця». Маються на увазі відсутні або вкрай низькі шанси на міжнародне визнання у т.зв. «несправжніх» і «поганих» державоподібних утворень, які визнаються співтовариством, як реальні осередки транснаціональної злочинності та вогнища міжнародного тероризму [44, c. 53].

Спираючись на запропоновані М.А. Добронравіним правила трансформації невизнаних держав, дисертант узагальнив їх у вигляді схематичного зображення (схема 9). Як позначено на схемі, самопроголошена держава після етапу проголошення незалежності починає поступово трансформуватись у визнану суверенну державу трьома способами, після чого рано чи пізно настає етап часткового та повного її визнання міжнародною спільнотою або невизнання. Зокрема, якщо невизнана держава має вигляд жертви держави-агресора, то її шанси на швидку трансформацію у частково визнану, а згодом повністю визнану державу зростають. У випадку кількарічного невизнання жодною державою її визнання відтерміновується на невизначений час. Третій спосіб трансформації характеризується відсутністю або вкрай низькими шансами на міжнародне визнання у т.зв. «несправжніх» і «поганих» державоподібних утворень.

Толерантно ставлячись до запропонованих правил, все ж дисертант вважає за потрібне наголосити на можливому розвитку й інших сценаріїв трансформації невизнаних держав у визнані суверенні держави, зокрема, тих сценаріях, які були запропоновані відомим норвезьким дослідником П. Колсто.

Схема 9. Три правила трансформації невизнаних держав у суверенну визнану державу (авторська схема на основі [44])

Існують різні варіанти еволюції нової держави/державоподібного утворення, включно з визнанням міжнародним співтовариством. Зокрема, П. Колсто визначає чотири можливі шляхи розвитку невизнаних держав:

1. включення до складу зовнішньої держави-покровителя;

2. поглинання метрополією;

3. повернення до складу держави-метрополії у вигляді автономії;

4. міжнародне визнання.

Найбільш вірогідний, на думку П. Колсто, третій сценарій, тобто повернення до складу держави-метрополії у вигляді окремого державного утворення. Найменш вірогідним виступає перший сценарій: включення до складу зовнішньої держави-покровителя [186, с. 738]. Щодо міжнародного визнання, то воно посідає лише третє місце за ступенем ймовірності. Дослідник обґрунтовує це тим, що міжнародне визнання автоматично не перетворить невизнані держави на функціональні, «нормальні» держави. Як слушно зазначає П. Колсто, якщо міжнародне визнання надається, як винагорода за завзятість у боротьбі за незалежність, чи, як суб'єктивна симпатія, то невизнані держави мають всі шанси стати т.зв. «failed states» (державами-невдахами, неспроможними державами або слабкими державами) [186]. Таким чином, невизнана держава не раз повинна буде доводити свою функціональність та здатність існувати [135, c. 173].

В процесі комплексного аналізу проблем розвитку невизнаних держав, дисертант досліджував їх не лише з точки зору зовнішньої підтримки та міжнародного визнання/невизнання, але і в форматі внутрішнього державотворення. Трансформуватися в суверенну визнану державу з усіма відповідними ознаками [144] нова держава/державоподібне утворення може, зокрема, впроваджуючи ефективні державотворчі процеси, які сприятимуть її міжнародну визнанню. Тут необхідно зазначити, що поряд з терміном «державне будівництво» вітчизняні науковці впроваджують в науковий обіг українізовані терміни, зокрема, такі: «державотворення» та «розбудова держави». Понятійно-категоріальний апарат деяких західних дослідників теж заслуговує на окрему згадку, а саме - «національне будівництво» («nation building»), «державне формування» («state formation») [126]. Проте, у 1980-1990-х роках між поняттями «державне будівництво», «державне формування» та «національне будівництво» відмінності зникли. Погоджуючись з цим, додамо тезу відомого вітчизняного вченого О.В. Картунова, одного із засновників етнополітології в Україні, який наголошує: «…і етнос, і нація можуть існувати без держави, держава може існувати без нації, але без етносу не може виникнути ні нація, ні держава…» [56, с. 155]. Інший відомий вітчизняний науковець, один із засновників політичної етнології, І.М. Варзар теж слушно зауважує, що саме народ-етнос виступає самодостатнім державотворчим суб'єктом [18].

Не можна не зважати і на те, що до ще більшого зростання інтенсивності сецесійних рухів у світі може призводити державна етнонаціональна політика, спрямована на силові придушення намагань етнічних груп та окремих територій створити свою автономію чи незалежну державу. Однак, переконливою і досить слушною є думка відомого вітчизняного дослідника І.О. Кресіної, про те, що не лише етнічна дискримінація провокує дестабілізацію етнополітичної ситуації в державах, окрім того, ще й невдоволення окремих етноспільнот своїм статусом, рівнем забезпечення прав та інтересів, але також і економічні, політичні та соціальні протиріччя, що можуть призводити до дезінтеграції держав [69, c. 139].

Перш за все необхідно враховувати, що державне будівництво (state building) є однією із визначальних дослідницьких проблем сучасної світової політичної науки. Згідно твердження американського політолога і соціолога Ч. Тіллі, державне будівництво - це «процес появи спеціальних кадрів, контроль над спільною територією, лояльність і міцність політичних інститутів з централізованим та автономним становищем, які утримували б монополію на насильство по відношенню до населення даної держави» [239, c. 47].

У поняття «державне будівництво» суттєве уточнення вносить лаконічна дефініція, яку пропонують британські вчені А. Роча Менокал та В. Фрітц, а саме: «державне будівництво - це процес, завдяки якому держави покращують свою здатність до функціонування» [155, c. 13].

Одразу ж наголосимо, що переважна більшість вітчизняних та західних вчених і дослідників виокремлюють два теоретичних підходи до його дефініції, а саме «екзогенний» та «ендогенний» підходи. Перший визначає поняття «державне будівництво», як функцію, здійснювану зовнішніми суб'єктами та спрямовану на реконструкцію слабких політичних інститутів або держав, що перебувають в конфліктному чи постконфліктному статусі. Він також визначає державне будівництво, як діяльність однієї країни по відношенню до іншої, як правило, після тієї чи іншої форми втручання (наприклад, операції ООН з підтримання миру). Згідно з «екзогенним» підходом, основна увага щодо підтримки державного будівництва приділяється тим державам або ж автономіям, де спостерігаються деструктивні тенденції в розвитку політичних інститутів, економіки, навколишнього середовища, а також відбуваються процеси реінтеграції, етнічної чи релігійної роз'єднаності. Виходячи з тези, представленої в доповіді групи експертів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), «ендогенний» підхід передбачає, що держави не можуть займатися державним будівництвом за межами своїх власних кордонів. Зрозуміло, що тут йде мова про те, що вони лише можуть впливати, підтримувати чи перешкоджати таким процесам [207].

Неабияке теоретичне та практичне значення для аналізу політичного феномену появи та становлення невизнаних держав має також інституційний підхід. Він досить добре розроблений в політичній науці і його використання може забезпечити об'єктивне дослідження політичних процесів. На думку дисертанта, державне будівництво в широкому сенсі розуміється, як безперервний, тривалий і ендогенний процес встановлення та/або розробки легітимних та ефективних державних інститутів. Загальновідомо, що будь-яка держава, у тому числі невизнана, в період свого народження та формування потерпає від тимчасових труднощів в реалізації суверенних повноважень [26, c.349]. Відбуваються, говорячи словами вітчизняного вченого В.П. Горбатенка, відцентрові тенденції, пов'язані не лише з труднощами суспільного існування в рамках застарілих політичних систем, а й зі зростанням/піднесенням національної самосвідомості [21, c. 181].

Заохоченню етнонаціональних спільнот до побудови своєї «власної» держави сприяє національна свідомість і саме вона стає першочерговою причиною появи зростаючої кількості нових держав/державоподібних утворень. На кінець 2015 р. у світі загалом нараховувалося 195 визнаних держав, з яких 193 є членами ООН, ще 6 держав вважаються частково визнаними (Абхазія, Косово, Палестина, Південна Осетія, Тайвань та Турецька Республіка Північного Кіпру). До цього числа також необхідно віднести ще три невизнані держави - Придністровська Молдавська Республіка, Сомаліленд та Нагірний Карабах (хоча останню нещодавно визнав американський штат Каліфорнія). Таким чином, загальна кількість становить приблизно 204 держави, проте деякі політологи зазначають, що дана цифра не є точною і найближчим часом може зрости ще в кілька разів [109].

Державне будівництво невизнаної держави, в першу чергу, залежить від ефективності функціонування базових політичних інститутів. В умовах численних загроз існуванню нової держави, створення інституційної бази визначається якістю влади нової держави та готовністю населення підтримати ідею незалежності. Особливістю державного будівництва в невизнаних державах (в порівнянні з визнаними державами), є підвищений вплив на політичні процеси в них суміжних держав і міждержавних структур, що впроваджують різного роду обмеження на політичні та економічні процеси становлення державності. Цих поглядів дотримуються і дослідники Інституту розвитку (м. Сассекс, Великобританія) Д. Леонард і М. Мур. Однак, при цьому вони слушно зазначають, що міжнародне співтовариство не має можливості повністю забезпечувати державотворчий процес в інших державах [243].

На погляд Ч. Тіллі, недоліком вже існуючих досліджень державотворчих процесів є дефіцит уваги до місця і ролі міжнародних чинників: «Більшість існуючих пояснень хибні (fail), оскільки ігнорують той факт, що різні типи держав ставали повноцінними державами на різних етапах європейської історії, а також тому, що різноманітність держав (state-to-state variation) визначають, скоріш за все, за їх індивідуальними характеристиками, ніж за відносинами між ними» [243, c. 11].

Такої ж думки В.П. Горбатенко, який зазначає, що необхідно досліджувати вплив міжнародного співтовариства на держави, а також переосмислити всю систему міжнародного права, оскільки воно може об'єктивно виступати гарантією міжнародної безпеки [20, c. 270].

Мала рацію також британський вчений А. Роча Менокал, стверджуючи, що у зв'язку з тим, що процес державного будівництва носить політичний характер, заходи щодо створення нових держав можуть посилювати міжнародну напруженість і викликати подальші конфлікти [223, c. 3]. Дійсно, як вже неодноразово наголошувалось, процеси, пов'язані з визнанням державності, досить складні й суперечливі.

Проте є підстави вважати, що підходи міжнародного співтовариства до врегулювання проблем невизнаних держав в значній мірі визначаються не інтересами народів, які там проживають, а «подвійними політичними стандартами» провідних світових акторів. Адже загальновідомо, що США, Росія та деякі країни ЄС використовують існуючу регіональну нестабільність в своїх цілях. Вони не пропонують універсальних механізмів щодо проведення державотворення в невизнаних державах/державоподібних утвореннях. Основними рисами політики «великих держав» та більшої частини міжнародного співтовариства стають лише «заморожування» та міжнародне невизнання нових держав/державоподібних утворень.

Слід враховувати, що врегулювання етнополітичного конфлікту пов'язаного з утворенням нової невизнаної держави, зазвичай, можна охарактеризувати високим ступенем інтернаціоналізації. Загалом державне будівництво невизнаних держав, як правило, пов'язане із зусиллями з боку міжнародного співтовариства щодо імплементації миру і стабільності на (пост)конфліктних територіях. Зрозуміло, що тут йдеться про ще один термін, який в працях західних вчених досить часто використовується, а саме - «миробудівництво» (peacebuilding) [167]. Відповідно, досить часто державне будівництво, як правило, впроваджується для підтримки миробудівництва. В свою чергу успішне державне будівництво в новоутвореній державі підтримує консолідацію світу з низки питань. По-перше, воно підсилює механізми безпеки та, по-друге, стимулює врегулювання етнополітичних конфліктів, які пов'язані з утворенням нової держави та її міжнародним визнанням/невизнанням.

З іншого боку, як вже зазначалось, державне будівництво може сприяти подальшому загостренню конфлікту, пов'язаному з утворенням нової невизнаної держави. Якщо влада новоутвореної держави виступає учасником конфлікту, тоді зміцнення держави не буде сприяти зміцненню миру і може призвести до ще більшої ескалації конфлікту.

На слушну думку В.П. Горбатенка, це пов'язано з поширенням та утвердженням універсальної ідеології прав людини, що найчастіше ставиться вище державних інтересів і слугує приводом до санкціонованого (з боку міжнародних структур) вторгнення в ці держави [20, c. 272]. А це, як засвідчує світовий досвід, не сприяє демократичному політичному розвиткові, а лише стримує залучення інвестицій до них та негативно впливає на стан якості життя населення цих нових невизнаних державоподібних утворень.

Певний науковий інтерес і практичне значення тут мають рекомендації вченого Массачусетського технологічного інституту (США) Р. Матсузакі, який, зокрема, зазначає: «Ключем до успіху державотворчого процесу є створення ідеального набору правил та інновацій, які б заохочували політичну відкритість, ефективно пригнічували корупцію і пом'якшували б міжетнічну напруженість у постконфліктному середовищі» [196].

Доволі цікавий та конструктивний алгоритм державотворення запропонував відомий американський вчений Ф. Фукуяма у праці «Сильна держава: управління та світовий порядок в ХХІ столітті»:

1) «постконфліктна перебудова» встановлюється, коли держави виходять зі стану конфлікту, як, наприклад, Косово, де структура держави повністю зруйнована і потрібне її повне реформування;

2) «створення власних державних установ» на основі наявної стабільності;

3) «зміцнення державних інститутів» (дана стадія, на погляд Ф. Фукуями, найскладніша, тому що більшість слабких держав не може охопити такі сфери, як законодавча, податкова та освітня) [109, c. 57].

Досить логічним є і наступний алгоритм державного конструювання, запропонований російським вченим М.А. Добронравіним: проголошення незалежності - боротьба за незалежність (можливо з одночасним визнанням в якості воюючої сторони) - досягнення незалежності - отримання часткового міжнародного визнання - одержання повного міжнародного визнання. (Дисертант унаочнив цей алгоритм в рисунку 4) (рис. 4).

Погоджуючись з вищенаведеними пропозиціями, ще раз підкреслимо, що державне будівництво в невизнаних державах має досить вагоме значення, оскільки рівень його ефективності впливає на їх міжнародне визнання/невизнання. Зокрема, німецький дослідник Д. Ісаченко у своїй праці «Побудова неформальних держав: державне будівництво на Північному Кіпрі та у Придністров'ї» теж стверджує, що державне будівництво не може бути повністю завершеним без повного визнання нових держав міжнародним співтовариством [171, c. 3].

Рис. 4. Алгоритм державного будівництва нової держави (за М.Добронравіним) (авторська розробка на основі [46])

Британський політолог Л. Броерс зауважив: «...невизнані держави регіону рідко розглядаються Заходом через призму понять перехідного періоду та демократизації, яка застосовується у відношенні до держав юридично. Замість того, щоб вбачати в цих утвореннях самостійне політичне утворення, невизнані держави сприймаються тільки в контексті їх взаємодії із зовнішніми гравцями у світових процесах» [13, c. 7]. Відтак, маємо підстави стверджувати, що питання міжнародного визнання стає своєрідним елементом маніпуляцій в геополітичних «іграх» великих держав.

Варті уваги прогнози найрадикальніших дослідників, які порушують питання про перспективи зникнення будь-яких форм державності. Так, наприклад, американські вчені Дж. і П. Міше вважають, що світовий порядок, заснований на плюралізмі суверенітетів національних держав, є «гамівною сорочкою», що заважає подальшому розвитку людства в цілому [202, c. 192].

Аналізуючи історичні процеси утворення нових держав, можна спостерігати ситуацію, яка неодноразово постає перед міжнародним співтовариством стосовно державного будівництва та визнання/невизнання цих держав. Зокрема, проблема міжнародного визнання нових держав поставала в рамках Віденської системи (1815-1914). Проаналізуємо три найбільш значні спроби конструювання нових держав в північній Америці, а саме: боротьба за незалежність Мексики, революція в Техасі та Громадянська війна в США. Мексика стала незалежною державою де-факто в 1821 році. Першими країнами, які визнали незалежність Мексики стали США (1822 р.) та Великобританія (1824 р.), хоча договір про визнання незалежності Мексики Іспанією (державою-метрополією) був підписаний 1821 року та міжнародне співтовариство не поспішало їх визнавати. Тобто, вже в ті часи питання визнання/невизнання поставало складною і суперечливою проблемою. Революція в Техасі почалась в 1835 р., як боротьба проти деспоту центральної влади Мексики, до складу якої входив Техас. Після проголошення незалежності республіка Техас не була визнана Мексикою, проте отримала визнання від США (1837р.), Франції (1839 р.), Нідерландів (1840р.) та Бельгії (1841р.). Техас проіснував до 1845 р. доки не був анексований США [44, c. 167]. Подібні приклади визнання міжнародною спільнотою нових держав та невизнання державою-метрополією нерідкість і нині. Приводом для громадянської війни в США стала сецесія південних рабовласницьких штатів наприкінці 1860-1861 року. Одинадцять бунтівних штатів створили власну державу Конфедеративні Штати Америки. Громадянська війна, яка для нової Конфедерації була війною за незалежність, а для федеральної влади США - боротьбою зі збройними бунтами, тривала чотири роки (1861-1865 рр.) і завершилась поразкою перших.

Мексика пройшла повний шлях від колоніальної залежності до незалежної держави з обмеженим міжнародно-правовим суверенітетом (спочатку в якості невизнаної, потім частково визнаної держави) до повноцінного міжнародного визнання, включно з визнанням колишньою державою-метрополією. Конфедеративні Штати Америки, навпаки, зуміли проголосити незалежність, але не домоглися її, обмежившись статусом квазідержавного територіального утворення впродовж чотирьох років свого існування. Незалежність Республіки Техас стала результатом цілеспрямованих дій колоністів, які прибули зі Сполучених Штатів і намагалися приєднати його до складу своєї держави, незважаючи на формальну приналежність Мексиці. Незалежне існування Республіки Техас стало лише транзитним періодом між відокремленням від однієї держави і приєднанням до складу іншої держави, яка виступала в якості держави-патрона і «спонсора» техаської революції. Події в Техасі певною мірою можна розглядати в контексті територіальної експансії США, коли до складу Сполучених Штатів не лише увійшов Техас, а й були захопленими такі мексиканські території як Каліфорнія та Нова Мексика [81, c.169].

В історії існує ціла низка подібних випадків. Історичний аналіз засвідчує, що проблема визнання/невизнання існувала задовго до того часу, як стала сучасною мегатенденцією планетарного масштабу ХХІ століття. В одних випадках її основними причинами були певні, часом найменші, прояви дискримінації за етнічною, релігійною, мовною, культурної або якоюсь іншою ознакою. В других випадках це був нерівномірний розподіл економічних ресурсів, матеріальних благ, деяких привілеїв і т.п. У третіх випадках до появи нових невизнаних держав призвела швидка та всебічна демократизація всіх сфер суспільного життя, чим зуміла скористатися, часто з елементами спекуляцій та зловживання, еліта (антрепренери) деяких етнонаціональних меншин. Ще в деяких випадках боротьба за незалежність та створення своєї власної держави була викликана відродженням історичної пам'яті тих чи інших меншин (народів) про те, що колись вони вже мали власну автономію чи навіть власну державу, або входили до складу якоїсь іншої держави, або зазнавали від пануючої/домінуючої етнонації жорстких репресій, переслідувань, геноциду тощо. Враховуючи сучасні умови, слід також додати загальносвітову тенденцію зростання націоналістичних поглядів, радикальних та екстремістських настроїв, а також відцентрових, дезінтеграційних тенденцій. Особливу увагу варто звернути на те, що живильним середовищем для появи нових невизнаних держав/державоподібних утворень досить часто слугувала поліетнічність, полікультурність або поліконфесійність населення країни.

Отже, при всій унікальності конкретних випадків, загальною і першочерговою причиною народження та функціонування нових невизнаних держав можна вважати державну етнонаціональну політику, якій, очевидно, бракувало належної гнучкості, виваженості, толерантності, транспарентності, креативності, демократичності, цивілізованості та інших подібних надзвичайно важливих рис. Проте, і неврегульованість даного питання в політико-правовій площині відіграє не менш важливу роль.

2.2 Політико-правова колізія як підстава для інституціонально-правового визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень

Однією із найактуальніших праць у міжнародному праві щодо процесів самовизначення можна назвати монографію К. Волтера та А. Унгерн-Стенберга «Самовизначення та сецесія в міжнародному праві». У ній розглядаються чотири конфлікти пострадянського простору, а саме: Абхазія, Нагірний Карабах, Південна Осетія та ПМР. А також проводиться порівняльний аналіз цих державоподібних утворень з Еритреєю, Західною Сахарою та Косово [250].

Американський вчений Г. Ганум стверджує, що право на самовизначення народів нині застосовується «скоріше емоційно», ніж свідомо і саме тому в ХХІ столітті проблема самовизначення може стати однією з основних проблем міжнародного права [166, с. 22]. Підтвердженням цього є сучасні події в демократичних європейських державах, коли з'являються нові невизнані держави/державоподібні утворення.

На думку дисертанта, право на самовизначення народів потрібно застосовувати в чіткій відповідності з вимогами інших принципів міжнародного права, такими, як: добросовісне виконання обов'язків всіма суб'єктами міжнародних відносин, суверенна рівність держав, невтручання у внутрішні справи, невикористання сили чи загроза силою, мирне врегулювання суперечок, територіальна цілісність держав, повага до прав людини і основних свобод, співробітництво між державами згідно міжнародного права.

Цілком вірним є твердження професора Університету Лінкольна Д. Френча, про те, що концепція державності та самовизначення народів ґрунтується на нормативній структурі міжнародного законодавства. Більше того, у одній із своїх праць, а саме у частині першій «Державність та визнання», він стверджує, що процес самовизначення народів в контексті деколонізації вже давно закінчився і нині набув нових рис [154, с. 22].