Феномен невизнаних держав: політологічний аналіз

Необхідно також зазначити, що потурання сепаратистським проявам у Косово було вигідним США та їх союзникам. Проте низка країн, у тому числі й членів ЄС, які на своїх територіях мають сепаратистські рухи (проблеми територіальної цілісності держави існують в Бельгії, Іспанії, Ірландії, Туреччині та інших країнах світу), категорично налаштовані проти такого розвитку подій.

Досить влучно висловився з цього приводу експерт з міжетнічних конфліктів Д. Яніч. Він заявив, що подальше невизнання Сербією незалежності Косово призведе до того, що з часом «батьківська» держава (Сербія) може опинитися в глухому куті, залишившись серед меншості тих держав, які не визнають нову державу (Косово). Д. Яніч спрогнозував ситуацію, коли найважливіші міжнародні форуми та з'їзди відбуватимуться без участі Сербії. Проте, необхідно наголосити, що це всього лиш суб'єктивна думка вищевказаного експерта [189].

Варто зважати на те, що чимало країн світу, з різних причин мали свій особистісний інтерес у якнайшвидшій міжнародній легітимації Косово і тому в 2003 році запропонували формулу «стандарти до статусу». Суть даного підходу полягала перш за все у досягненні консенсусу серед усіх політичних сил та етнічних груп і лише згодом - визначення статусу Косово. Рада Безпеки ООН схвалила вищезазначену формулу [228]. Однак, незважаючи на зовнішню підтримку, докладені зусилля так і не дали очікуваних результатів: воєнні дії не припинились. Слід наголосити, що це не завадило в 2008-му році США [228], більшості країн ЄС [244] та іншим країнам визнати незалежність цієї держави з її слабкими інститутами управління і проблемами в галузі прав людини. Проте, Косово хоч і отримало визнання 109 державами, але й досі не є членом ООН.

Варто згадати, на нашу думку, ще один випадок мирної технології врегулювання, а саме Східний Тимор, який, незважаючи на свої слабкі державні інститути, став членом ООН, на відміну від Косова. Впродовж 24 років населення Тимору вело збройну боротьбу за свою незалежність. У 1999 році Індонезія, як держава-метрополія під міжнародним тиском була змушена визнати право Східного Тимору на самовизначення. Юридично незалежність була зафіксована в 2002 році. Показово, що Португалія прийняла на себе моральне зобов'язання допомагати Східному Тимору у боротьбі за його незалежність. Необхідно також додати, що у справі міжнародного визнання незалежності Східного Тимору значну роль відіграв Ватикан [198].

З метою уникнення значних людських жертв застосовувались і спеціально створені мирні плани врегулювання проблем, пов'язаних з невизнаними державами/державоподібними утвореннями. Серед них варто згадати план К. Аннана щодо ситуації в Турецькій Республіці Північного Кіпру. Запропонований ним план кіпрського врегулювання, передбачав переформатування державного устрою та фактично створення двох держав, яке б означало визнання греками невизнаної держави ТРПК [127].

Втім, такого роду підхід має певною мірою дуалістичний характер. Мається на увазі те, що, з одного боку, миротворча технологія дає змогу врегулювати конфліктну ситуацію, уникаючи людських жертв, проте, з іншого боку, така технологія надає право міжнародним організаціям та державам втручатися у внутрішню політику інших держав. Таким чином, маємо підстави вважати, що провідним державам світу та міжнародним організаціям вигідно проводити подібну політику, застосовуючи технологію миротворчості, як привід для втручання в політику другої держави.

Технологія міжнародної ізоляції. Переважна більшість держав, на території яких розташовані невизнані держави, з тим чи іншим ступенем результативності проводять по відношенню до них політику міжнародної ізоляції. За подібних умов території невизнаних держав певною мірою деградують економічно, а це в свою чергу ще більше загострює політичну ситуацію в міжнародних відносинах. Показовим прикладом тут може бути Придністровська Молдавська Республіка, невизнання якої Молдавською Республікою призводить до все більшої ізоляції першого. Отже, технологія ізоляції не сприяє якнайшвидшому знаходженню консенсусу між суб'єктами конфлікту, а лише пролонгує та загострює його.

Технологія протиборства. Питання врегулювання ще не зовсім досягнуто у випадках абхазького та південноосетинського конфліктів, пов'язаних з визнанням/невизнанням їх незалежності. Нині Абхазію, як незалежну державу визнає 5, а Південну Осетію - 9 країн. Найближчим часом список держав, які в майбутньому визнають незалежність цих двох територій Південного Кавказу може дещо розширитися. Абхазію і Південну Осетію потенційно може визнати Білорусія, але це ніяк не змінить існуючої ситуації. Всі провідні держави (окрім Російської Федерації), міжнародні організації, в тому числі й ті, які складаються із союзників Росії, відмовили у визнанні цим державам/державоподібним утворенням. Технологія, яку було використано в тих двох випадках звелася по суті справи до доведення ситуації протиборства до збройного зіткнення (Грузії та Південної Осетії) і призвела до військової перемоги та до визнання Росією в односторонньому порядку двох самопроголошених територій в якості незалежних держав і збільшення своєї військової присутності на Південному Кавказі. Подібне врегулювання ситуацій може бути віднесено до нестабільних, а часом і вкрай небезпечних.

На додаток до цього у міжнародних відносинах все частіше й активніше застосовується принцип сили. Він обґрунтовується твердженнями деяких західних дослідників тим, що держави-метрополії вільні у застосуванні сили для законного відновлення своєї територіальної цілісності. Впродовж останніх років можна спостерігати заяви і деяких очільників тих чи інших держав або міжнародних організацій щодо припустимості силового врегулювання подібних конфліктів.

Зокрема, таким прикладом заклику до військових дій можна вважати заяву колишнього американського президента Р. Рейгана: «Курди - це той сірник, який ми можемо і повинні запалювати в той момент, коли нам це буде вигідно». Дана заява ще раз засвідчує небажання окремих лідерів деяких провідних держав світу врегульовувати проблеми етнополітичних конфліктів, пов'язаних з визнанням/невизнанням нових держав/державоподібних утворень мирними засобами та використання цих проблем у власних цілях [66].

Технологія «ні миру - ні війни». За неповні два десятиліття, що минули після підписання угоди про припинення азербайджано-вірменської війни, офіційний мирний процес щодо нагірно-карабаського конфлікту, за посередництва Мінської групи ОБСЄ, так і не завершився його врегулюванням. Після зустрічі президентів Вірменії та Азербайджану в січні 2012 року та глав МЗС Вірменії й Карабаху в 2013-й році, переговорний процес щодо Карабаху перейшов до пасивної фази і поки що не призвів до мирного врегулювання цього конфлікту. Таку ситуацію можна пояснити тим, що 2012-й і 2013-ті роки були електоральними, як для країн-посередників (Росія, США), так і для Вірменії, Нагірного Карабаху та Азербайджану [72]. А в серпні 2015 року влада Азербайджану неодноразово заявляла про те, що штучне затягування мирного врегулювання даного конфлікту робить неминучим силовий сценарій подальшого розвитку подій. Тож, і такого роду технологія не є оптимальною і має цілу низку недоліків.

Технологія «замороження» конфлікту. Одним з показових прикладів застосування такої технології може бути придністровський конфлікт. Його врегулювання, що триває ось уже понад 20 років, із внутрішньої проблеми Республіки Молдова перетворилося на складну і потенційно небезпечну міжнародну проблему. Квінтесенцією даного врегулювання виступає урахування інтересів усіх груп населення Придністровської Молдавської Республіки. Вже досить тривалий період конфлікт у Придністров'ї так і залишається в «замороженому» стані. За минулі роки молдавська і придністровська влада декілька разів намагалась знайти компромісне рішення і врегулювати ситуацію. На думку російського вченого А.Г. Большакова, в найближчий час зміни в цьому конфлікті навряд чи відбудуться і він залишиться нерозв'язаним [10, с. 196].

Тут, варто звернути увагу на слушну думку висловлену вітчизняним дослідником В.В. Дівак про дещо сумнівний характер позиції лідерів невизнаних держав стосовно їх зацікавленості в швидкому врегулюванні існуючих конфліктів. «Деякі політики схиляються до думки, що місцева політична еліта може бути зацікавлена в збереженні перманентно невирішеного стану цих конфліктів, оскільки в цьому випадку є можливість отримувати деякі дивіденди, насамперед економічні» - наголошує В.В. Дівак [42, с. 118]. Таким чином, технологія «замороження» виступає досить оптимальним варіантом врегулювання такого типу конфліктів саме для лідерів невизнаних держав/державоподібних утворень чи самопроголошених територій, а також їх антрепренерів.

Технологія миробудування та трансформації конфлікту за допомогою інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ). У другому розділі даного дослідження дисертантом вже було висвітлено сутність поняття «миробудівництво» та «державне будівництво», які виступають важливими елементами врегулювання конфлікту, пов'язаного з новоствореними державами/державоподібними утвореннями. Переважна більшість західних дослідників нерозривно пов'язують можливі варіанти трансформації конфліктів та миробудівництво з ІКТ (інформаційно-комунікативними технологіями), що є вагомою внутрішньою складовою національного будівництва [167, c. 51]. На погляд автора даного дисертаційного дослідження, ця технологія є однією з найоптимальніших, проте вона існує лише в теорії, поки що майже немає конкретних прикладів її практичного застосування.

Аналізуючи вплив засобів масової інформації та комунікації в першому підрозділі даного розділу дисертант дійшов висновку, що саме вони (ІКТ) формують імідж/бренд тієї чи іншої самопроголошеної держави/державоподібного утворення чи самопроголошеної території в очах суспільства, а це відповідно впливає на подальше їх визнання/невизнання. Йдеться про те, що новітні інформаційні технології можуть слугувати досить вагомим інструментом як для ескалації, так і для врегулювання конфлікту. Такий підхід виступає в якості потужного аргументу для використання ІКТ в миробудівництві (peace building). Варто зазначити, що взаємодія конфліктуючих сторін у віртуальному просторі може аналізуватися в якості важливої можливості навіть тоді, коли зустріч між ними не може відбутися в реальних умовах. Отже, віртуальні взаємодії з використанням ІКТ можуть допомогти підтримувати і живити процеси трансформації конфлікту, а відповідно і його врегулювання. Саме трансформація етнополітичного конфлікту, тобто його перетворення з деструктивного на конструктивний може допомогти у врегулюванні низки проблем, що постали перед конфліктантами, а також сприяти знаходженню компромісного рішення.

Зокрема, німецький вчений Г. Майалл виділяє п'ять типів перетворень (або трансформерів) конфлікту для пом'якшення та успішного врегулювання етнополітичних конфліктів (табл. 3). Ці п'ять трансформерів можуть бути легко пов'язані з різними рівнями причинності конфлікту. Слід звернути увагу на те, що контекст перетворення проходять на глобальному або регіональному рівні. Структурні перетворення досить часто відбуваються на державному рівні. Акторські перетворення або перетворення питань конфлікту відбуваються на рівні високих чинів. Особисті перетворення відповідно - на індивідуальному рівні [200, c. 9].

Можна стверджувати, що ефективне взаєморозуміння та співробітництво є наріжними каміннями і відіграють ключову роль для зацікавлених сторін, які беруть участь у мирному процесі. Окрім того, переважна більшість вихідних даних повинні бути вивірені. Таким чином, це допоможе зацікавленим сторонам конфлікту налагодити ефективно переговорний процес щодо миробудівництва [168, c. 60].

Табл.3. Трансформери конфлікту [200]

Доповнимо, що врегулювання проблем навколо появи, функціонування та визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень - це досить складний, суперечливий і тривалий процес. Окрім того, його успіх залежить від сприятливого поєднання багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, суб'єктивних і об'єктивних умов. До того ж, подібні питання сьогодні становлять глобальну проблему для людства, врегулювання якої далеко не завжди під силу навіть таким впливовим і могутнім організаціям, як ООН і НАТО. Тим більше, що міжнародний досвід показує, що правові процедури (всенародні референдуми про незалежність, демократичні вибори, прийняття цивілізованих законів та ін.) важливі для отримання визнання. Проте, домінуючим чинником у прийнятті рішення про визнання міжнародним співтовариством залишається її політична доцільність.

В сучасних умовах, як вже неодноразово наголошувалось, міжнародні технології врегулювання проблем невизнаних держав у значній мірі корелюються «подвійними стандартами» провідних світових акторів - РФ, США, країн НАТО, котрі, схоже використовують існуючу регіональну нестабільність в своїх цілях. Окрім того, міжнародне співтовариство не завжди знаходить і не завжди застосовує універсальні мирні механізми врегулювання конфліктів стосовно невизнаних держав, а це відповідно не сприяє забезпеченню етнополітичної стабільності в окремих регіонах.

Загальні принципи врегулювання конфліктів, зокрема з приводу появи нових держав/державоподібних утворень, зафіксовані в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (т.зв. «десять європейських заповідей» або «Гельсінський декалог»), які були одноголосно схвалені представниками всіх держав-учасниць наради в якості закону, обов'язкового для виконання. У відповідності з цими принципами, конфлікти, пов'язані з самовизначенням народів повинні врегульовуватися без застосування сили з боку будь-якої держави або групи держав стосовно іншої держави, а також без втручання в її внутрішні справи. Окрім того, всі підписанти Заключного акту повинні дотримуватися принципу територіальної цілісності всіх держав. Окрім того, будь-який народ має право розпоряджатися своєю долею [26].

На думку дисертанта, найбільш ефективним та важливим кроком будь-якого процесу врегулювання етнополітичного конфлікту пов'язаного з появою та визнанням/невизнанням нової держави/державоподібного утворення виступає саме переговорний процес. Слушно стверджує про це і вітчизняний вчений А.І. Кіссе. Він, зокрема, зазначає, що в організації переговорів щодо врегулювання подібних конфліктів, слід враховувати такі чинники:

- інституціональний чинник, тобто наявність чи створення спеціального інституту для ведення переговорів (погоджувальні комісії, суд і т.п.);

- кумулятивний чинник, а саме: чим менше учасників переговорного процесу, тим більше шансів на його мирне врегулювання;

- консенсуальний чинник: погодженість сторін з приводу того, що повинно являти собою компромісне рішення;

- чинник історичного досвіду, тобто необхідно залучати на свій бік сили і традиції мирного врегулювання конфлікту і т.п. [58, c. 178].

У свою чергу відомий дослідник і конфліктолог У. Юрі пропонує власний

покроковий алгоритм деескалації конфліктів:

- створення сприятливих умов для конструктивної комунікації залучених сторін;

- сприяння висловленню образ, але в контрольованій ситуації, що передбачає шанобливе ставлення до історії етнічних груп, які залучені до конфлікту;

- визначення спільних цілей;

- виявлення доброї волі обох сторін, зокрема, обмін заручниками, поступки в знаходженні компромісів тощо [58, с. 181].

Загалом дисертант погоджується із вже згадуваним У. Юрі та підкреслює, що необхідне поетапне знаходження компромісу, за якого кожен новий крок буде змінювати взаємну довіру сторін. Вагомою складовою на шляху до миру окрім реалізму варто вважати прагматизм. Під час переговорного процесу потрібно уникати абстракцій, демагогії та відірваності від інтересів конкретних конфліктуючих сторін. Важливою проблемою врегулювання конфліктів виступає зовнішнє втручання та вплив. Як на дисертанта, квінтесенцією переговорного процесу має бути формула «можливо все, окрім війни».

3.3 Західний досвід проведення референдумів щодо самовизначення

Вирішальні територіальні зміни в ХХ столітті (після Першої та Другої світових війн, розпаду Австро-Угорської, Османської, Російської імперій, СРСР та Югославії) та швидкоплинні події на початку ХХІ століття не лише не завершили трансформаційні процеси державотворення, а й створили сприятливе підґрунтя для виникнення низки територіальних суперечок, а також етнополітичних конфліктів та, як наслідок, для народження нових невизнаних держав/державоподібних утворень. Їх поява є наслідком тривалих і часом суперечливих історичних періодів розвитку цивілізації. Досить влучними тут є висновки, зроблені британським філософом та політичним діячем Дж. Мілем про те, що війни і конфлікти з цього приводу точитимуться доти, доки «кордони держав у загальному і в цілому не співпадатимуть з національними кордонами» [58, c. 2]. Цілком слушно зазначає і вітчизняний вчений В.Ф. Смолянюк про те, що міжнародне співтовариство продовжує демонструвати свою нездатність щодо врегулювання проблем невизнаних держав. Він вірно наголошує, що й досі відсутня система жорстких міжнародних заборон стосовно не правових державотворчих експериментів у «тілі» формально суверенних, але слабко контрольованих центральним урядом держав [100, с. 167].

З кожним роком паралельно до тенденції появи нових держав/державоподібних утворень дедалі міцніше проявляється тенденція проведення референдумів щодо самовизначення. Йдеться про те, що визнання міжнародним співтовариством деяких нових держав та невизнання низки інших спричинило глобальну тенденцію посилення боротьби народів за самовизначення. Підтвердженням вищезазначеної тези слугує зростання в останні десятиліття значної кількості референдумів щодо самовизначення. Окрім того, неспівпадіння етнічних та державних кордонів, субординований і тим більше підлеглий статус деяких етнонаціональних спільнот в багатьох поліетнічних країнах перетворилися у вибуховий механізм уповільненої дії, який рано чи пізно може спрацювати.

Окрім того, необхідно враховувати певні риси сьогодення, а саме те, що у світі на початку ХХІ століття ще більше проявляється тенденція до взаємопов'язаності держав між собою, зокрема в економічній, політичній, інформаційній та військовій сферах. Так, завдяки розвитку інформаційних технологій про територіальні зміни в певній державі надзвичайно швидко стає відомо у всьому світі. Подібний взаємозв'язок може мати різний (позитивний/негативний) ступінь впливу на інші держави. О.В. Картунов слушно наголошує, що метою майбутніх війн виступають загарбання та/чи встановлення контролю над державами, які займають важливе геостратегічне становище та мають багаті на енергоносії ресурси. При підготовці і веденні нового типу агресивних війн інформація/дезінформація використовується не лише проти держави - жертви агресії, а й проти власного населення, світової демократичної громадськості та міжнародних організацій [57, c. 102].

Отже, можна спрогнозувати, що тенденція щодо народження нових держав/державоподібних утворень, а відповідно і тенденція проведення референдумів щодо самовизначення, може охопити чи вже частково охопила майже увесь світ. Так, лише за 2014 рік у світі відбулась ціла низка референдумів щодо самовизначення. Зокрема, 16 березня область Венетто провела референдум про свій вихід зі складу Італії; 16 квітня 2014 року - відбувся референдум в Автономній Республіці Крим; 11 травня 2014 року мали місце т.зв. «референдуми» в т.зв. «Луганській Народній Республіці» та «Донецькій Народній Республіці» («ЛНР», «ДНР»); 18 вересня 2014 року - в Шотландії; а 9 листопада 2014 року неофіційне, електронне голосування за незалежність Каталонії.

Слід також зазначити, що реакція міжнародного співтовариства на кожен окремий референдум в межах загальноприйнятої політичної бази не була одностайною: деякі референдуми - визнавались легітимними, а деякі - ні. Можна висловити припущення, що така диверсифікована позиція певних держав пов'язана не лише з унікальністю кожного конкретного випадку щодо процедури міжнародного визнання/невизнання, але й з низкою «лазівок», які з'являються у зв'язку з неурегульованістю питань щодо міжнародного визнання/невизнання нових держав/державоподібних утворень. З вищезазначеного випливає, що неоднозначний і неконструктивний підхід міжнародного співтовариства до проблем врегулювання конфліктів, пов'язаних з появою та визнанням/невизнанням невизнаних держав/державоподібних утворень можуть призводити до ще більшого загострення проблем феномену невизнаних держав. Отже, така позиція світового співтовариства створює сприятливий ґрунт для народження чи ескалації етнополітичних конфліктів, які стають плацдармом для виникнення нових невизнаних держав/державоподібних утворень.

Доцільно взяти до уваги прогнози деяких політологів стосовно того, що політична карта Європи та й усього світу найближчим часом може кардинально змінитися. Окрім того, дисертант вважає за необхідне наголосити, що подібні зрушення вже відбуваються і тенденція щодо проведення референдумів щодо самовизначення зростатиме у майбутньому. Відповідно, ця тенденція виступає однією з прикмет можливого виникнення низки нових невизнаних держав/державоподібних утворень, доля яких непередбачувана, оскільки залежить від багатьох внутрішніх і особливо зовнішніх чинників.

Аналізуючи процеси формування, а також трансформації деяких вже існуючих, визнаних міжнародним співтовариством держав, з'ясовано, що переважна більшість з них пройшли через стадію проведення референдуму щодо свого самовизначення. Відомо, що референдум - це форма волевиявлення народу з будь-яких найбільш вагомих питань внутрішньої чи зовнішньої політики [251]. Референдум щодо самовизначення - це форма волевиявлення народу з метою з'ясування його ставлення до таких важливих, складних, суперечливих і досить часто непередбачуваних за наслідками питань, як: a) продовження існування у складі держави-метрополії; б) розширення і поглиблення процесів її децентралізації; в) отримання культурно-національної чи територіальної автономії; г) відокремлення від держави-метрополії з наступним створенням власної незалежної держави або приєднанням до якоїсь іншої тощо. Серед держав, першим кроком на шляху незалежності яких було проведення референдуму щодо самовизначення, можна назвати наступні: Норвегія (1905 р.), Ісландія (1945 р.), Монголія (1945 р.), Північна Ірландія (1973 р.), Україна (1991 р.) та багато інших. Деякі з цих референдумів були проведені досить вдало та ефективно: по-перше, в них брала участь достатня кількість населення для того, щоб визнати їх легітимними; по-друге, результати референдумів були позитивними і більша частина їх учасників голосувала «за» незалежність; по-третє, вони були визнані міжнародною спільною. Інші референдуми були менш ефективними і, або змусили прихильників самовизначення на деякий час відмовитись від ідеї створення своєї власної держави (не набрали належної кількості голосів «за» незалежність), або призвели до появи нових невизнаних держав/державоподібних утворень (у зв'язку з невизнанням міжнародним співтовариством самого факту проведення референдуму та його результатів) [30, c. 24].

Певною мірою вірною є теза, висловлена вітчизняним вченим С.М. Дерев'янко в його монографії, про те, що «незалежність, отримана завдяки проведенню референдуму про незалежність, є справжньою… як результат вільного волевиявлення народу вона буде швидко визнана міжнародним співтовариством» [40, с. 387]. Проте, дане висловлювання є не досить коректним, тому що для побудови нової держави проведення самого референдуму щодо самовизначення недостатньо. По-перше, необхідне міжнародне визнання легітимності проведення референдуму, а також його результатів, а по-друге, потрібне визнання проголошення нової держави/державоподібного утворення міжнародним співтовариством.

Слід також зазначити, що з кожним роком зростає кількість народів, які, згідно свого права на самовизначення, затвердженого Статтею 1 Статуту ООН, прагнуть провести референдум щодо самовизначення (рис. 6).

Рис. 6. Кількість проведених референдумів в період 1846-2014 рр. (розробка дисертанта)

Підготовлена дисертантом діаграма, засвідчує, що після 1991 р. - року «параду суверенітетів», 2014 рік виявився надзвичайно насиченим на події пов'язані з народним волевиявленням і став новою хвилею референдумів.

В країнах Європи простежуються подібні тенденції реактивації хвилі референдумів щодо самовизначення. Прикладом може бути референдум, проведений 16 березня 2014 року у Венеції у формі електронного голосування. Тут основними аргументами на його користь вважається економічна відсталість регіону, а також історична пам'ять його населення про колишню незалежність Венеції. З цього приводу Д. Бузатто, президент Комітету за незалежність області Венето, обґрунтував свою позицію тим, що Венеціанська республіка була незалежною з 697 року до кінця XVIII століття, тобто проіснувала майже 1100 років [246]. Варто звернути особливу увагу на те, що активісти руху за незалежність Венеції усвідомлювали, що референдум не матиме юридичної сили і тому їх кінцевою метою було не стільки відокремлення й утворення своєї власної держави, скільки пом'якшення політики оподаткування. Отже, в даному випадку референдум щодо самовизначення було використано, перш за все, як інструмент потужного тиску на центральну владу, зокрема для поліпшення соціального добробуту населення Північного регіону Італії.

Неабияке теоретичне та практичне значення для аналізу використання референдуму щодо самовизначення як інструменту для зниження сецесійних настроїв має приклад Шотландії, адже саме він свого часу спричинив чи не найбільший резонанс у європейських та світових ЗМІ [227]. Окрім того, він є взірцем мирного залагодження конфлікту. Загальновідомо, що Шотландія веде політику боротьби за незалежність від Великобританії вже досить тривалий час. Досліджуючи це питання, деякі вчені сходяться на думці, що перемога Шотландської Національної Партії на регіональних виборах у 2007 році стала відправною точкою політичного процесу за її відокремлення [240]. Голова уряду Шотландії А. Салмонд, неодноразово заявляв, що незалежність Шотландії має досить вагоме значення для шотландців, проте вони не пригноблені і їх не треба визволяти. Однак, він наголошує на необхідності передачі урядові Шотландії більше владних прав і повноважень для успішної реалізації свого потенціалу [225].

Переважна більшість експертів також вважають, що незалежність Шотландії могла б стати потужним поштовхом до сецесійних рухів щодо самовизначення у всій Європі, включно з «хиткими» кордонами України [226]. Натомість результати проведеного 18 вересня 2014 року референдуму засвідчили, що більшість шотландців не бажають чи не готові до відокремлення від Великобританії та, відповідно, виходу зі складу ЄС. Поразка цього референдуму дещо заспокоїла міжнародне співтовариство, але «остаточно не звела нанівець» ідею самовизначення Шотландії, а також не зупинила хвилю нових референдумів у Європі.

Як відомо, референдум щодо самовизначення в Каталонії, незважаючи на офіційну відмову суду Іспанії, все ж був проведений 9 листопада 2014 року. Слід зазначити, що згідно законодавства Іспанії заборона проведення референдумів є правомірною, проте іде у розріз зі Статутом ООН. Відповідно референдум, який був проведений у форматі опитування, не був визнаним міжнародним співтовариством. Нагадаємо, що вперше питання про незалежність цієї території було зафіксовано ще 1871 року, коли Каталонія спробувала відділитися від Іспанії. Завдяки ефективному переговорному процесу в 1979 році Каталонія отримала автономію, проте кінцевою метою прихильників самовизначення й досі залишається незалежність [230]. Восени 2015 року на місцевих виборах в Каталонії перемогла націоналістична коаліція, яка неодноразово заявляла, що в 2017 році регіон стане незалежним. Перші кроки на цьому шляху вже були здійснені, проте зазнали невдачі: проголошення незалежності Каталонії було анульовано іспанським урядом у Конституційному суді. Тут, на думку дисертанта, слід схвалити цивілізований та демократичний політико-правовий підхід уряду Іспанії щодо врегулювання наростаючих сецесійних настроїв та запобігання ескалації етнополітичного конфлікту в Каталонії.

Тенденція проведення референдумів щодо самовизначення не оминула й Україну. Незважаючи на те, що українське суспільство за часів незалежності до 2014 року вміло уникало небезпечного загострення етнополітичної ворожнечі та супутніх конфліктів, «латентний» потенціал етнополітичної конфліктності був присутній постійно, влучно стверджує вітчизняний дослідник Д.М. Шлапоченко. Пов'язано це з тим, що певні регіони країни населяють етнічні громади з відмінними політичними, культурними й соціально-економічними інтересами, які відчувають істотний вплив з боку прибічників радикальних націоналістичних ідеологій [116, с. 5].

Політична та етнополітична нестабільність на теренах України в 2013 році стала зручним підґрунтям для територіальної анексії Криму і появи двох тимчасово окупованих територій, т.зв. «ЛНР» та «ДНР».

Початком «хвилі» т.зв. «референдумів» в Україні можна вважати «референдум» в Автономній Республіці Крим. Слід наголосити, що його результати не були визнані Венеціанською комісією. Ці цілком слушні висновки міжнародних організацій ґрунтуються на тому, що по-перше, його проведення суперечило нормам міжнародного права, Конституції України (ст. 2), Закону України про проведення Всеукраїнських референдумів від 2013 р. (ст. 38) та Конституції Автономної Республіки Крим, а по-друге, референдум відбувався в умовах російської анексії Криму.

Негативною була реакція на зазначений референдум і у лідерів багатьох європейських держав. Зокрема, канцлер Німеччини А. Меркель з цього приводу слушно зазначила, що референдум щодо самовизначення в Криму є порушенням Конституції України, оскільки не був схвалений на загальнодержавному рівні [199].

Натомість президент Росії В.В. Путін заявив, що ситуація з відокремлення Криму від України така ж сама, як і відокремлення Косово від Сербії. «Наші західні партнери створили прецедент Косово своїми руками. У цій ситуації, відділення Криму абсолютно законне, оскільки при проведенні референдуму в Косово, від центральної влади Сербії жодного дозволу для одностороннього проголошення незалежності не було потрібно», - наголосив він [216].

Головним аргументом В.В. Путіна залишається «відомий косівський прецедент, який був створений західними партнерами в ситуації, абсолютно аналогічній кримській, і вони визнали відділення Косово від Сербії легітимним, доводячи всім, що жодного дозволу центральних властей країни для одностороннього оголошення незалежності не потрібно» [86]. Окрім того, російський президент посилався на Міжнародний Суд ООН, який згідно з п. 2 ст. 1 Статуту Організації Об'єднаних Націй у своєму рішенні від 22 липня 2010 року зазначив: «Жодна загальна заборона на одностороннє проголошення незалежності не випливає з практики Ради Безпеки. Загальне міжнародне право не містить будь-якої заборони на проголошення незалежності». В.В. Путін посилається також на письмовий меморандум США від 17 квітня 2009 року у зв'язку зі слуханнями по Косово: «Декларації про незалежність можуть, і часто так і відбувається, порушують внутрішнє законодавство. Однак це не означає, що відбувається порушення міжнародного права» [86].

Приблизно через місяць після референдуму в Криму було проведено «референдуми» щодо «самовизначення» в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення т.зв. «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки». Показово, що ані «референдуми», ані проголошені ними утворення так і не були визнані міжнародним співтовариством. Зокрема, міністр закордонних справ Швеції К. Більдт слушно стверджував, що після тривалих воєнних дій «у підсумку «ДНР» і «ЛНР» стануть «народними республіками без народів»». Він також застеріг, що саме така доля може спіткати ті території, які перебувають під російським впливом і поза межами самої Росії [107]. Зрозуміло, що йшлося про те, що довготривалі воєнні дії та невміння чи небажання вести пошуки консенсусу з боку усіх конфліктуючих сторін, можуть призвести до катастрофічних наслідків, у тому числі й до величезних людських жертв.

На думку дисертанта, слід ще раз наголосити на нелегітимності цих т.зв. «референдумів», оскільки по-перше, жоден з них не був визнаний міжнародним співтовариством; по-друге, мала місце ціла низка порушень (відсутність офіційних спостерігачів, недостатня кількість дільниць для голосування, розходження результатів референдуму із соціологічними дослідженнями, воєнні дії). Проте, найбільш вагомим аргументом залишається швидкоплинність та нелегітимність даних «референдумів»: вони відбувались в умовах прихованої окупації зазначених українських регіонів та за відсутності другого етапу, який мав би передувати проголошенню незалежності, мається на увазі всеукраїнський референдум щодо самовизначення певної території.

Є підстави сподіватись, що А. Меркель і Б. Обама будуть продовжувати шукати дипломатичне рішення конфлікту на Сході України. «Ми абсолютно впевнені, що в 21-му столітті не можна перемалювати кордони Європи під дулом пістолета», Ї заявив Б. Обама [206].

Підсумовуючи результати дослідження наслідків проведених в 2014 році референдумів, дисертант поділив їх на такі групи: 1) легітимні референдуми з негативним результатом; 2) легітимні референдуми з позитивним результатом; 3) нелегітимні референдуми з позитивним результатом; 4) нелегітимні референдуми з негативним результатом. Задля наочності, отримані результати даного аналізу, проведеного методом кейс-стаді, представлені у вигляді схематичного зображення (додаток Е), на якому за допомогою осей системи кординат побудовано чотири площини, кожна з яких відповідає певним характеристикам, проведених у 2014 році референдумів (зокрема, легітимність/нелегітимність та позитивний/негативний результат референдуму). Так, відповідно, референдум в Шотландії, який був офіційно визнаний, але отримав негативний результат стосовно самовизначення, розміщено в правій нижній площині. Референдуми, які були проведені нелегітимно, проте отримали позитивний результат, розміщені у верхній лівій площині. Згідно даної схеми, немає референдумів, які б були проведені легітимно та отримали позитивний результат (верхня права площина), або нелегітимно та отримали негативний результат (нижня ліва площина). У зв'язку з цим, маємо підстави стверджувати, що всі проведені в 2014 році референдуми зазнали невдачі, або за результатами самого референдуму (референдум щодо самовизначення Шотландії), або за відсутності легітимності (референдуми щодо самовизначення у Венето, Каталонії, Криму, «ДНР» та «ЛНР»). Відповідно, можна стверджувати, що в останні роки нова хвиля референдумів щодо самовизначення народів активізувалась і перетворюється на дедалі міцніючу тенденцію. Таким чином, жодна держава світу не застрахована від сецесійних настроїв серед населення, референдумів та появи нових невизнаних держав/державоподібних утворень. Зокрема, існує можливість виникнення такої хвилі референдумів на територіях тих поліетнічних країн, які активно лобіюють самовизначення в інших поліетнічних країнах. Наприклад, Російська Федерація, яка виступає державою-антрепренером (патроном) кількох невизнаних держав (Абхазія, ПМР, Південна Осетія) також ризикує втратити деякі свої території, а саме:

- Курили та Сахалін вже досить тривалий час залишаються об'єктом територіальних суперечок з Японією.

- Архангельська, Новгородська, Мурманська, Ленінградська області та Карелія на історичному підґрунті можуть вимагати проведення референдумів. Зокрема, впродовж шістнадцяти років Карело-Фінська Республіка була 16-ю союзною республікою СРСР і могла претендувати на повну незалежність. Окрім того, за етнічною ознакою та історією ця територія ближча до Фінляндії.

- Деякі території Кавказу (Інгушетія, Дагестан, Карачаєво-Черкесія, Кабардино-Балкарія, Північна Осетія, Чечня) завжди боролись за створення окремих держав.

Сецесійних настроїв не позбавлена і Франція, провінція якої (Бретань) відрізняється своєю етнічною складовою, боротьбою за незалежність і національною ідентичністю. Як відомо, в часи Великої Французької революції Бретань мала автономію. Тут, у зв'язку із забороною бретонської мови та культури розгорівся конфлікт та посилилися подальші сепаратистські тенденції. Показово, що на фоні нової хвилі референдумів щодо самовизначення та часткового визнання деяких нових держав (Косово), розмови про незалежність Бретані не вщухають. Тому, можна спрогнозувати, що незабаром і в цьому регіоні може бути проведений референдум щодо самовизначення.

Референдум щодо самовизначення може відбутися в ще одній європейській країні, а саме в Іспанії, де баски вже впродовж багатьох століть ведуть боротьбу за свою незалежність. Як відомо, початок рухів баскського націоналізму (зокрема, діяльність ліворадикальної, націоналістичної організації ЕТА «Країна Басків і Свобода») припав на першу половину XX століття і був наслідком громадянської війни в Іспанії та встановлення диктатури Ф. Франко, який прагнув асимілювати народ басків. Впродовж останніх років Країна Басків має досить широку автономію на теренах Іспанії. Баски мають право навіть самостійно розпоряджатися своїми податками. Однак, враховуючи факт проведення шотландського референдуму, питання про можливе відділенні трьох провінцій басків (Нижнього Наварру, Лабурдана та Зуберу) знову може набути політичної актуальності. Принагідно зазначимо, що баски підтримали незалежність невизнаної держави Нагірного Карабаху. Це може свідчити про ймовірність або навіть невідворотність виникнення та існування низки нових держав/державоподібних утворень і питання їх обов'язкового визнання міжнародним співтовариством вже можливо не виступатиме таким вагомим і конче потрібним чинником. З огляду на це, міжнародне співтовариство може залишитись без своїх традиційних регулюючих важелів, а світ - опинитися під загрозою глобальних, незворотних, ні ким і ні чим не обмежених дезінтеграційних процесів, досить небезпечних своєю ескалацією етнополітичних конфліктів та виникненням етнічних війн.

Проведення референдуму щодо самовизначення скоріш за все відбудеться і в Гренландії, яка незважаючи на особливий статус (формально - це територія Данії), тобто розширену автономію, все ж прагне до відокремлення. Місцеві жителі, ескімоси-інуїти, які становлять 86% населення, виступають основною рушійною силою за відокремлення та створення своєї власної держави. Окрім того, вони висувають ще кілька вимог, а саме: перейменування острова з Гренландії в Калаалліт-Нунаат та перейменування столиці Готхоб на інуїтський манер - Нуук. Необхідно наголосити, що відділення Гренландії від Данії може призвести до складних геополітичних зрушень. Зважаючи на той факт, що на острові знайшли значні запаси нафти, а також те, що на ньому розташовані радарні системи американських ПВО, можна стверджувати, що в недалекому майбутньому це може слугувати причиною геополітичних маніпуляцій [235].

У Бельгії, починаючи ще з 1830 року, на незалежність націлена Фландрія. Для фламандців національне питання досить вагоме, оскільки суперечності завжди існували і надалі продовжують виникати у світоглядних, мовних та інших питаннях. Ситуація досягла апогею, коли у 2007 році прем'єр І. Летерм виступив з пропозицією зменшити відрахування Фландрії в загально-бельгійський бюджет і заявив: «фламандців і валлонів не об'єднує нічого, крім короля, футбольної збірної і пива» [149]. Варто наголосити, що окрім етнічного підґрунтя, важливою причиною для створення своєї власної держави виступає економічний фактор. Щорічно від 16 до 24 млрд. бельгійських франків передається з Фландрії у Валлонію на фінансування соціальних витрат. Питання відокремлення та створення своєї власної держави у Фландрії настільки давнє та очевидне, що коли наприкінці 2006 року один з франкомовних бельгійських каналів випустив сюжет про те, що Фландрія проголосила незалежність, а Бельгія перестала існувати, то в цей жарт повірило 89% населення. А як відомо, в кожному жарті є доля правди [149].

Приєднатися до нової хвилі референдумів щодо самовизначення може Курдистан, розділений між такими чотирма державами, як Ірак, Іран, Туреччина та Сирія. Курди планували провести референдум за незалежність наприкінці 2014 року, проте у зв'язку з боротьбою з «Ісламською державою» («ІДІЛ») були змушені його перенести. Доречним буде нагадати, що Курдистан ще в 1920 році був визнаний міжнародним співтовариством як незалежна держава, щоправда лише в межах Іракського Курдистану, а сьогодні він має лише автономію [231]. Проте, курди не полишають надії і продовжують спроби створити незалежний Курдистан.

Аналізуючи причини реактивації референдумів щодо самовизначення народів, відомий вітчизняний вчений О.В. Картунов висловив досить влучну тезу: «переважно етнічні антрепренери, в ролі яких виступають політичні еліти підлеглих етнонаціональних меншин, стають рушійною силою процесів боротьби за відокремлення, а посилення процесів дезінтеграції та націоналізму у Східній Європі - переконливе тому свідчення» [56, с. 216]. Важливу роль у проведенні референдумів і заохоченні до самопроголошення незалежності окремих етнонаціональних спільнот чи територій відіграють і т.зв. держави-патрони або, як їх ще називають, держави-покровителі цих спільнот чи територій. Саме такого висновку дійшла британський вчений Н. Касперсен у своїй статті «Граючи у гру визнання: зовнішні актори та де-факто держави» [138]. В іншій своїй праці вона запропонувала досить вдалу таблицю, в якій наводить перелік невизнаних держав та їх покровителів з часів Другої Світової війни (Додаток А) [140, c. 201].

Погоджуючись із вищезазначеною позицією, вважаємо за потрібне наголосити, що в деяких випадках саме завдяки ініціативи етнічних антрепренерів та підтримці держав-патронів, новоутворені держави/державоподібні утворення еволюціонують у визнані/невизнані держави. Принагідно зазначимо, шо в 90-х роках ХХ століття американський вчений Т. Гарр прогнозував і попереджав про ймовірність і зростаючий ризик посилення й загострення боротьби народів за самовизначення, зокрема систематичні бунти етнічних меншин [163, c. 283].

Проте, на думку дисертанта, лише демократична, виважена і гнучка етнонаціональна політика та побудова громадянського суспільства дозволить в подальшому уникати ескалації етнополітичних конфліктів.

На основі проаналізованих випадків референдумів щодо самовизначення, можна стверджувати, що сам процес проведення референдумів може слугувати як етапом на шляху створення нової держави/державоподібного утворення, так і ефективним засобом врегулювання етнополітичних проблем. Історичний досвід засвідчує, що досить часто проведення референдуму щодо самовизначення може стати ефективним засобом запобігання ескалації та врегулювання етнополітичних конфліктів, а головне - перешкодити народженню нових невизнаних держав/державоподібних утворень. Зокрема, Канада та Швейцарія - одні з найбільш благополучних країн Європи - не раз стикалися з проблемами регіонального сепаратизму. Проте, вони спромоглися розв'язати їх на основі взаємної згоди та компромісу, а також проведення відповідних референдумів, що допомогло їм зберегти свою територіальну цілісність.

У 70-х роках ХХ століття в Квебеці етнополітична ситуація набула таких загострень, що федеральна влада змушена була оголосити воєнний стан. Згодом, завдяки неодноразовому проведенню референдумів, боротьба за незалежність Квебека набула мирних рис. Так, 20 травня 1980 р. 59,56% квебекців проголосували проти відокремлення, а 40,34% - за відокремлення. Проте, вже в 1995 р. питання про незалежність було знову винесено на всенародне голосування. Цього разу «проти» висловилася 50,58% квебекців і вже 49,42% - за [54]. На думку дисертанта, цю тенденцію до зростання настроїв за відокремлення (а вони збільшилися на 9,08%) можна пояснити не стільки бажаннями квебекців досягти для себе повної незалежності, скільки їх намаганнями привернути увагу федерального уряду і населення Канади до деяких своїх проблем.

Таким чином, перевага тих, хто був за відділення хоч і зафіксована, але була настільки незначною (вона становила всього 1,16 %), що, здавалося, вже на наступному референдумі вони опиняться в меншості. Заздалегідь передбачивши такий розвиток подій, уряд Канади почав процес внесення змін до законодавства країни. Канадський парламент, зокрема, прийняв «закон про роз'яснення», згідно з яким були визначені умови виходу провінції зі складу федерації. Суть цього акту полягала в тому, що волевиявлення громадян на референдумі було недостатньо для проголошення незалежності певної території, оскільки є дві зацікавлені сторони - регіон і федерація - і їм необхідно прийти до згоди щодо значення референдуму. Закон давав право Палаті громад Канади вирішувати наскільки чітко, коректно і неоднозначно громадяни певної провінції висловили своє бажання відокремитися.

Варто підкреслити, що квебекці практично досягли всіх поставлених цілей і без відділення своєї провінції від Канади. Тут необхідно також наголосити на виключно цивілізованому і демократичному характері етнонаціональної політики Канади та виваженому і гнучкому застосуванню її принципів і засад федеральним урядом при врегулюванні питання самовизначення Квебеку. І хоча місцеві закони надають широку автономію для всіх регіонів Канади, але навіть серед них Квебек значно виділяється, вдаючи із себе «державу в державі» [54]. Проте, найголовніше полягає в тому, що територіальна цілісність держави була збережена саме мирним шляхом.

Ще одним досить взірцевим прикладом врегулювання питання щодо самовизначення можна вважати юрасійське питання в Швейцарії. Історичні корені незалежності кантону Юра сягають 1815 р., коли за підсумками Віденського конгресу, територія колишнього Базельського княжого єпископства була передана кантону Берн. Як наслідок, католицький і франкомовний регіон Юра потрапив під управління здебільшого німецькомовного та протестантського державного утворення. Таке політичне рішення і призвело до виникнення юрасійського питання [83].

Як стверджує російський дослідник І. Петров, історія юрасійского сепаратизму є яскравим прикладом того, наскільки непрості були стосунки між двома частинами країни і наскільки сильною була воля народу і політиків вирішити цю проблему мирними засобами [92].

Як і у випадку з врегулюванням проблем відокремлення Квебеку, було проведено цілу низку референдумів в кантоні Берн, починаючи з 1970 р. Більшість населення взяла участь у голосуванні і погодилася з наданням «округу Юра» права на самовизначення. На референдумі 23 червня 1974 р., проведеному в семи громадах «округу Юра», більшість громадян виступило за створення нового кантону.

Проте, на наступному референдумі, що пройшов у семи громадах округу 16 березня 1975 р., три південні громади регіону Юра (Куртеларі, Ля Неввіль і Мутьє) висловилися за те, щоб залишитися у складі кантону Берн. Тож, серед населення не було однозначних настроїв. Проте, на загальношвейцарському референдумі 24 вересня 1978 р. швейцарський народ погодився зі створенням нового кантону Юра, який 1 січня 1979 р. офіційно увійшов до складу Швейцарської Конфедерації. Таким чином, офіційному відокремленню кантону Юра від Берну і приєднанню до Швейцарії передував тривалий процес самовизначення: місцеві та загальношвейцарський референдуми.

25 березня 1994 р. представники уряду Швейцарії, а також кантонів Берн і Юра підписали «Угоду щодо кантону Юра», яка підвела риску під тривалою історією виникнення нового кантону і закріпила взаємне визнання кантональних кордонів [92].

У 1994 р. було створено «Міжюрасійські збори» на які було покладено завдання пошуку остаточного рішення, т.зв. «Юрасійського питання». Членами «Міжюрасійських зборів» в даний час є 12 представників від кантону Юра і стільки ж від кантону Берн. Голова призначається федеральним урядом Швейцарії. «Збори» буде розпущено після того, як буде остаточно розв'язане питання територіальної приналежності громад регіону Бернського Юра.

«Політичний процес, підсумком якого став нинішній референдум в Юра, можна вважати ідеальним прикладом того, як треба вирішувати територіальні питання» - таку слушну думку висловив відомий швейцарський політик і дипломат Д. Марті [83]. Цей процес «дозволив втілити на практиці живу культуру діалогу, дав можливість говорити один з одним тим, хто раніше займав абсолютно непримиренні позиції» [83].

Отже, спираючись на теорію і практику т.зв. «конституційного патріотизму» в підсумку було створено умови для безкровного врегулювання найскладнішого конфлікту щодо бернського кантону Юра. Однак, це не означає остаточного врегулювання даного питання і його зняття з порядку денного. Деякі проблеми все ж таки існують, але, і це головне, в Швейцарії надія на їх компромісне і мирне розв'язання залишається цілком реальною [92].

Врегулювання питання кантону Юра поступово відбувалося саме на основі і з використанням потенціалу швейцарських федералізму і прямої демократії, головним інструментом яких був референдум. Тому 1970-і рр. відзначені цілою низкою референдумів та опитувань, в центрі яких поставали ті чи інші етапні аспекти цього непростого питання. Новий кантон Юра, що утворився у 1979 році, став таким чином, підсумком цілого марафону референдумів, які проходили як на федеральному, так і на кантональному рівнях [83]. Окрім того, варто зауважити, що сам факт проведення референдумів став ефективним засобом і підходом до врегулювання етнополітичних конфліктів, пов'язаних з можливою появою нових невизнаних держав/державоподібних утворень.