Технократизм у дискурсі проблем вищої школи

Техніка розвивалася на основі спостережливості, кмітливості, майстерності, що накопичувались у ході навчання професії. Передусім, грецька наука розвивалася у відриві від техніки: вона розглядалася як безкорисливе заняття, обумовлене не міркуваннями практичної користі, а лише прагненням до істини, і як інтелектуальне задоволення. Про ніякий помітний рух щодо формування технократизму, не торкаючись його впливу на освіту, мова поки що не йде.

Філософія впливала на грецький світогляд загалом. Саме в рамках філософії був обґрунтований і закріплений вищий статус знання, що виникає із чистої допитливості (за Платоном і Аристотелем, “від подиву”), і саме філософією “техне” було поставлено на незрівнянно низький щабель. Цей факт не можна оцінити однозначно - ні як тільки позитивний, ні як винятково негативний. З одного боку, установка на пріоритет чистого знання дозволила грекам закласти основи науки теоретичного типу. Геометрію Евкліда можна з повним правом уважати першим зразком знання такого типу. Саме теорія (грецьке слово “теорія” означає “споглядання” як у змісті спостереження, так і в змісті умогляду) і донині становить ядро наукового знання як такого. Створення зразків теоретичного знання варто віднести до вищих досягнень давньогрецької цивілізації. З другого - ця сама установка перешкоджала встановленню тісного зв'язку науки з технікою, із практикою. Стародавні греки були дуже далекі від того, щоб визнати за наукою роль могутнього двигуна техніко-економічного і суспільного розвитку. Для цього ще не склалися ні історичні, ні культурні передумови.

Оригінальність філософських установок стосовно науки й техніки досить показова: вона свідчить про те, що античне суспільство загалом було орієнтовано на пристосування до природи. Його існування не припускало ідеї скільки-небудь масштабної зміни природи. Природа розумілася як стійке й небезпечне навколишнє оточення. Вона наділялася могутністю, що значно перевершує можливості людини. Щоб вижити, людина повинна навчитися пристосовуватися до природи.

Про домінування ідеї пристосування говорять і античні вчення про людину. Врятувати і відстояти свою індивідуальність людина може, лише додавши міцність своєму безпосередньому оточенню, власними зусиллями підтримуючи щиросердечну рівновагу і гармонію, якнайменше значення надаючи подіям великого світу. Такий зміст афазії скептиків, атараксії епікурейців, апатії стоїків. Людина ще далеко не повною мірою усвідомила себе творцем, здатним радикально змінити природу і умови свого життя.

Отже, у часи античності технократизм тільки зароджувався, оскільки зароджувалось філософське поле (формувався лише дискурс) на якому він міг з'явитися.

Технократизм почав інтенсивно формуватись під час становлення індустріальної цивілізації. Основними джерелами його зростання стали філософія науки і філософія техніки. Хоча більш коректно було б визнати наявність у теорії філософії специфічного дискурсу технократизму. Як саме відбувалось його становлення, ми розглянули у підрозділі 1.2. Тому тут є потреба перейти й розглянути підставу технократизму, тобто його зміст і архітектоніку.

“Знання - сила, і, очевидно, - зазначає Юрген Хабермас, - парадоксальним чином справа дійшла до того, що природничі науки і технології, за допомогою своїх знань про те, що відбувається в неживому світі абстракцій і наукових висновків, набувають великої і постійно зростаючої влади. Ця влада дає можливість їм управляти і змінювати світ, в якому мають привілею або приречені жити люди” [182, с. 119].

Однак, технократизм не тільки є породженням природознавства. Гуманітарні сфери не менш “винні” в його розвитку. Сам вислів: “техніка віршування”, “педагогічні технології” свідчать самі за себе. Взагалі технічний напрямок - сутність людської цивілізації з часів, коли наш пращур взяв у руки ціпок. Протистояти природі треба ж було, а як їй протистояти без знання й знаряддя виробництва й зброї виживання. От і пішла людина трощити із ціпком у руках, що поступово перетворився на потужні техніко-технологічні засоби виживання, а потім і на засоби забезпечення добробуту.

Проаналізувати підставу технократизму означає дослідити природу і матерію цього явища, його внутрішній устрій і механізм саморозгортання на основі саморуху внутрішньої потенції, набуття ним зрілої форми з обов'язковим визначенням провідних тенденцій його сходження з соціальної арени, оскільки вона має поступитися простором для саморозгортання іншої підстави - на цей раз інформаційної цивілізації. Ця заміна має відбутися неодмінно, оскільки соціальний простір, що утворюється свідомістю людей, не може швидко розширюватися або скорочуватися при звичних темпах пульсації соціального світу.

За природою, технократизм є продуктом розумової діяльності людини. І складає він певний сегмент ноосфери. Отже, технократизм як продукт свідомості людини являє собою специфічне силове поле, яке в літературі інколи описують як функціонуючий елемент культури або специфічне утворення ефірного типу. Таке “ціле” К. Маркс теж характеризує “як особливий ефір, що визначає питому вагу всього, що в ньому виявляється” [164, с. 318]. Це “ціле” є “початком” соціального світу і на думку В. Леніна [164, с. 318].

При цьому не можна не помітити, що технократична наукова думка людства є раціональним його різновидом. Вона має явно виражений енергоінформаційний характер, що співзвучне природі соціального світу. Вона, з одного боку, є продуктом цілеспрямованої наукової або розумової діяльності людини, а з другого, - несе в кванто-вакуумній формі смислову інформацію про предмети і процеси, що відбуваються не тільки в межах нашого Всесвіту, але й далеко за його межами. Саме вона надає Світовому еволюційному процесу космічного розмаху, особливого геологічного значення і тотального характеру.

Отже, ми можемо тут говорити про наявність у структурі ноосфери специфічного технократичного егрегору, що онтологічно являє собою слабку електромагнітну взаємодію матеріальних часток, що витікає з мозку людини, збагачену частками розуму - знаннями. З цього матеріалу квантово-хвильового походження створюється тканина соціального світу. В. Вернадський неодноразово підкреслював думку про особливі стани (типи організації) просторово-часових явищ, з якими пов'язана життєдіяльність живих організмів, живої речовини.

При цьому процес продукування технократичного егрегора збігається з виробництвом нового технічного знання, тобто він виникає при переході універсуму від духовного до матеріального стану. У тому ж випадку, коли рух іде по лінії “матеріальне - духовне”, має місце споживання енергії ззовні в людський організм.

Отже, в процесі життєдіяльності людей формується і стійко функціонує специфічне утворення, за висловом В. Налімова і Ж. Дрогаліної, - семантичне поле. “Раніше припускалося, - пишуть вони, - напевно, багато термінів для позначення того проблемного поля, яке ми розглядаємо зараз з позицій концепції несвідомого, і різне словесне оформлення вже вказує на те, що автори надавали більш прийнятне значення окремим складовим цього безмірно широкого поля, розставляючи свої акценти. У Фрейда це було підсвідоме; у Юнга - колективне несвідоме; у Джеймса - потік свідомості; у Бьюка - космічна свідомість; у Бергсона - інтуїція; у Гуссерля - трансцендентальна феноменологія; в Уайтхеда - категорія вічних об'єктів; у Поппера - третій світ, світ інтелігібелій; у Ассаджіолі - субперсональність; у Лейбніца - уява про темну душу, в якій дрімає зміст нашого розуму; у Гегеля - дух, що саморозвивається... У Платона - світ ідей” [119, с. 265-266]. До цього можна додати мислеформи (архетипи) нашого співвітчизника С.Кримського.

Отже, в технократичному егрегорі ми маємо момент синтезування фізичного й духовного, або феноменального й ноуменального світів, у специфічний матеріал, з якого виникає соціальний світ.

У семантичному ключі цей продукт, як свідчить Г. Гегель, є “без кінця зникаюче явище, що представляє себе, легке ефірне тіло, що зникає, як тільки утвориться; не суб'єктивна інтелігенція, не акциденція її, а сама розумність, як реальне, але, таким чином, що сама ця реальність є ідеальною і нескінченною й безпосередньо у своєму бутті також своєю протилежністю, а саме небуттям; таким чином, ефірне тіло, що представляє крайні терміни, є реальним у плані поняття; але щоб збереглася сутність тіла, його ідеальність повинна безпосередньо звестись нанівець і наявний вияв у ньому цієї безпосередньої пов'язаності одного з одним появи і вмирання. Такий середній термін повністю інтелігентний, він суб'єктивний, існує в індивідах інтелігенції, але у своїй тілесності взагалі об'єктивний, і те суб'єктивне буття (заради) безпосередності природи цієї суті подається безпосередньо як об'єктивність. Цей ідеалізований середній термін є мова, знаряддя розуму, дитя інтелігентної істоти” [38, с. 291].

Тобто морфологічною основою технократизму є специфічна мова, що своїм змістом має технічні знання. Таким чином, тут цілком слушно дійти висновку про те, що природа технократизму семантична. Якщо явище технократизму має семантичну природу, то це означає, що він, пребуваючи нині у зверхзбудженому стані, тотально впливає на весь семантичний світ і його підсистеми, наприклад, освіту. І робить він це поза контролем державної влади, оскільки зона і механізм його впливу відноситься до так званого інформаційно-знакового рівня саморегуляції соціального світу [84]. Докладніше про це можна дізнатися з праць В. Беха, М. Калініченка, Н. Крохмаль [13; 67; 84] та ін.

Гіпотеза про семантичну природу технократизму наглядно пояснює причину поступового набуття ним потужного впливу на суспільні процеси і наше життя взагалі. Технократизм набирав силу впливу на суспільство у відповідності до накопичення й поширення використання технічного знання. Це сталося не одномоментно. І це треба розглянути більш детально.

Технічне знання в широкому сенсі - це знання про способи, прийоми й методи можливого перетворення людиною об'єктів навколишньої дійсності відповідно до поставлених цілей. У своїх найпростіших формах воно виявляється на самих ранніх етапах становлення людини, як розумного біологічного виду (Homo sapiens), що здійснює трудову (технічну) діяльність. Такі характеристики Людського розуму, як: дуалізм предмета, що випереджає проектувальне моделювання можливих, але не існуючих артефактів, органічний взаємозв'язок розвитку технічних засобів, процедур свідомості й предметно-практичної діяльності, пристосованість до фіксації, нагромадження й передачі знання в особливій знаковій, схематичній формі - визначають особливості становлення й розвитку технічного знання в історичній перспективі.

Прогрес технічного знання на цьому етапі характеризувався:

1) розвитком здатностей людини до проектування можливих, але не існуючих артефактів (штучних об'єктів);

2) взаємозалежним ускладненням технічних засобів праці, структури свідомості й предметно-практичної діяльності;

3) пристосуванням до засвоєння, нагромадження, трансляції знання в знаковій, схематичній, символічній формі.

Раціонально-технічний компонент діяльності на цьому етапі існував органічно у єдності з природно-практичними заданими від природи формами життєдіяльності і звичним життєвим укладом. У практичній сфері у первісних співтовариств органічні, природні прояви людської активності тісно перепліталися зі здійснюваними ними технічними діями. Люди їли, спали, готували їжу, полювали. Все це здійснювалося в традиційних, століттями усталених формах, що здобували нерідко ритуальний характер, які здавалися “вічними” і не потребуючими раціонального обґрунтування.

На основі існуючих літературних джерел можна виділити наступні характеристики ранніх форм технічного знання: синкретизм, дорефлексивність, емпіричність, нормативно-рецептурний характер, традиціоналізм, імперсональність, сакральність або міфологічність.

У ході людської історії розвивалося відношення до природи як до об'єкту пізнання й перетворення. Перші, досить розвинені форми теоретичного освоєння дійсності виникають в античності. Осмислюється дихотомія знання-думка, теоретична діяльність відділяється від релігійної й політичної. Практична технічна діяльність і наукове знання належать вже до різних ціннісних сфер, їхня взаємодія носить складний і суперечливий характер, що визначається специфікою полісної соціальної структури і агональним (змагальним) характером світоставлення греків. Пізнання здійснювалося переважно шляхом формування раціонально-філософських схем, що носять споглядальний характер, а технічна грамотна діяльність існувала до і поза всякими теоретичними узагальненнями. Практичне і теоретичне чітко відокремлювалися.

Аристотель у трактаті “Метафізика” писав: “Якщо хто володіє загальним поняттям, а досвіду немає, і загальне пізнає, а ув'язненого в ньому індивідуального не відає, така людина часто помиляється... Але все-таки знання і розуміння ми приписуємо скоріше мистецтву, ніж досвіду, і ставимо людей мистецтва (дослівно “техніків”) вище за мудрістю, ніж людей досвіду, тому що мудрості в кожного є більше залежно від знання: справа в тому, що одні знають причину, а інші - ні”. “Метою теоретичного знання є істина, а ціль практичного - справа”. “З наук вважається мудрістю та, котра вибирається заради її самої й з метою пізнання, а не та, котра залучає через її наслідки...”.

“Істина” виявлялася за допомогою несуперечливих міркувань і розумно обґрунтованих доказів. В античності були закладені основи раціонально-критичного ставлення до техніки, які стали передумовами виділення теоретичного компонента діяльнісно-практичного ставлення до дійсності і формування на наступних етапах історії суспільства наукового технічного знання.

У ставленні до природи як до об'єкта пізнання й перетворення Середні століття відтворили істотні риси первісного мислення, але на новому рівні. На відміну від людини первісної, “середньовічна людина уже не ототожнює себе із природою, але і не протиставляє себе їй”. Російський історик Е. Спекторський виділив три фундаментальні ідеї, що становили специфіку середньовічного світорозуміння: антропоморфізм, телеологізм, ієрархізм. Вони ж визначили й деякі інші характерні риси середньовічного мислення: індивідуалізацію речей і подій, сприйняття всієї сукупності властивостей у нерозривній єдності з їхнім носієм, що в негативному плані означає неможливість аналітичних розчленовувань і уніфікацій за параметрами, і, тим самим, і яких-небудь статистичних квантифікацій.

Поступово складні в Новий Час прагматичні відносини із природою вимагали “об'єктного” сприйняття світу. Формувалося і ставлення до природних явищ, до простору й часу як до таких, які існують незалежно від людини і її дій, як до зовнішніх реальностей, які можна і потрібно “опановувати”. Модифікації повсякденного, “практичного” світосприйняття не могли не позначитися на теоретичних поглядах про світ. З відкриттями Н. Коперника, Дж. Бруно, І. Кеплера, Г. Галілея Земля втрачала статус центру Всесвіту, небо перетворювалося в однорідний простір нескінченної глибини, непорушним законам виявився підлеглий навіть рух найбільш “шляхетних” небесних об'єктів і назрів висновок (Ньютона) про принципову єдність землі і небесної механіки. Зусиллями Ф. Бекона, Г. Галілея, Т. Гоббса, Б. Спінози, І. Ньютона формувався каузальний погляд на природу.

Видалення цілей і суб'єктів поклало початок бурхливому розвитку механіки. Новий методологічний ідеал, пов'язаний із заміною антропоморфно-телеологічних каузальними принципами, позначився на історичному розподілі між додисцинлінарною і дисциплінарною стадіями в розвитку знання. Водночас розпочинається більш ніж трьохсотрічна епоха возз'єднання наук шляхом переможного ходу механістичних методів.

У країнах Західної Європи поступово відбувалися істотні зміни, що зачіпають, у тому числі, сферу технічного знання, формувалася технічна, або техногенна цивілізації. Техніка починає грати все більше значення в її розвитку, у перетворенні природного середовища, всіх сфер людської життєдіяльності, перетворенні способів і видів людської комунікації, соціальних зв'язків і відносин людей, суспільних інститутів і морально-етичних установок. Цей період О. Тофлер називає “другою соціотехнічною революцією”. Першою соціотехнічною революцією, на думку О. Тофлера, був, опосередкований прогресом техніки, перехід в епоху неоліту від привласнюючої економіки, яка базується на полюванні і збиранні до виробляючої, заснованої на скотарстві і землеробстві.

Основні цінності техногенної цивілізації, як зауважує В. Стьопін, є у наступному:

1) цінність об'єктивного і предметного знання, що розкриває сутність речей, їхню природу, закони, відповідно до яких можуть змінюватися речі;

2) установка на постійне збільшення знань про світ, вимога постійної новизни як результату дослідження. Оформлюється ідеал нової науки з орієнтацією на емпіричні дослідження. “Адже безсумнівно, що в механіці немає правил, які не належали б фізиці (частиною або видом якої є механіка), тому всі штучні предмети - разом з тим і предмети природні” [165].

Зняття протиставлення “штучного” і “природного” мало своїм наслідком: математизацію науки і ототожнення пізнання і конструювання, за виразом Х. Ортеги-і-Гассета, “техніцизм, орієнтований на аналіз природи“.

При розгляді генезису технічного знання, технічної (практичної) діяльності людини слід зазначити наступні важливі моменти.

Вихідним пунктом і неодмінною умовою людської діяльності з перетворення природного середовища представляється формування ідеального образу очікуваного результату цієї діяльності. Тобто, у своїй практичній діяльності людина повинна була переслідувати “свою свідому мету”, що як закон визначає спосіб і характер її дій, і якій вона повинна підчиняти свою волю. Другий вид знання, що фіксує властиво процес створення і використання технічних засобів праці, одержав назву технічного знання. В результаті генезису технічного знання, технічної (практичної) діяльності людини формується, на думку Герберта Маркузи, “технічний розум”. “Поняття технічного розуму, можливо, саме по собі є ідеологією. Не тільки застосування цього розуму, але й сама техніка представляє собою панування (над природою і людиною) - панування методичне, наукове, розраховане і корисливе. Певні цілі й інтереси цього панування зовсім не нав'язані техніці заднім числом і ззовні. Вони містяться уже в самій конструкції технічного апарату. Відповідно, техніка - це історично-суспільний проект. В ній спроектовано те, що суспільство і пануючі в ньому інтереси задумали зробити з людьми і речами” [182, с. 52-53].

Отже, специфіка становлення технічного знання обумовлена соціальним характером колективної практики й обміну досвідом. Технічне знання спрямоване на дослідження об'єктної структури відповідно до його призначення. Головним завданням технічного знання представляється створення теоретичних підстав, алгоритмів перетворення речовин, енергії, трансформації природи [97, с. 53].

Поняття технічного знання, залежно від об'єкта відбиття, підрозділяються на технічні (такі, що презентують технічні об'єкти, їхні властивості й відносини) і технологічні (представляють собою опис технологічних процесів).

У розвитку технічного знання можна виділити кілька етапів, кожен з яких відрізняється від іншого різним ступенем участі у виробничому процесі технічних засобів праці й людини: емпіричний, абстрактно-пізнавальний і сучасний. На останньому етапі машина поступається місцем системі машин. Виникає технічна система, в якій з'являється новий механізм - механізм контролю й управління виробничим процесом. Технічне знання здобуває можливість не тільки брати участь у вирішенні завдань технологічної діяльності, але й здобуває також здатність передбачати характер його розвитку, а також оптимізувати соціально-практичну діяльність людини.

Перехід від простих знарядь до машин і далі до технічних систем є результатом глибоких якісних змін, справді революційних перетворень у структурі технічного знання, що являє собою особливий рід знань про природу. Виникає технічна теорія як особлива сфера науково-технічних знань про предметну діяльність людини, що спрямована на створення “другої, штучної природи”. Будучи різновидом наукової теорії, вона розглядає технічні об'єкти, пов'язані з експлуатацією, виготовленням, проектуванням техніки.

Природа стає технічним об'єктом, коли вона включається в пізнавальну і перетворюючу діяльність суб'єкта, використовується як технологічний метод або технічний матеріал. У цій якості вона є областю додатка технічних наук, на відміну від “першої природи”, що вивчається природничими науками. Технічні теорії існують не ізольовано одна від одної, а у системі науково-технічного знання, що створюють технічні науки. Вони є необхідним посередником між науковими знаннями і технологічною сферою, займають проміжне положення між природничим теоретичним знанням, тобто відкритими людиною закономірностями природи і винахідництвом, технічним конструюванням, рішенням приватних інженерних завдань в техніці.

Об'єктом технічної теорії є способи й засоби матеріалізації знань, природничо-наукових, математичних тощо., з метою проектування, виробництва, використання і розвитку технічних систем.

Вважається, що технічна теорія має два рівні: перший - рівень техніки, що описує її будову, дію, і другий, основний, визначальний - рівень технології. Він розглядає закономірності технологічних процесів і технічних систем.

У технічному знанні, як самостійній сфері наукового знання, що має властиві йому характерні риси і певні внутрішні тенденції розвитку, у теоретико-пізнавальному плані можна виділити ряд особливостей: специфічний прояв ролі емпіричного і теоретичного знання; термінологічна строгість і наявність специфічних методів фіксації знань; виділення технологічного і конструктивного знання; своєрідність відбиття технічних протиріч у технічних теоріях; широке використання математичних методів і понять кібернетики.

Дослідження специфіки розвитку технічного знання припускає, насамперед, виявлення діалектики взаємин двох груп факторів, що впливають на цей процес: внутрішньої логіки розвитку, обумовленою відносною самостійністю процесу розвитку теоретичних знань, і зовнішніх закономірностей, що обумовлюють процес функціонування і розвитку як одного з найважливіших елементів суспільної життєдіяльності загалом.

Таким чином, технічне знання є знанням про природний матеріал і можливі способи перетворення цього матеріалу в органи безпосередньої влади людини над природою, опредмечування її волі.

У цілому в еволюції технічного знання можна виділити періоди еволюційного і революційного характеру. Перший (еволюційний) період можна охарактеризувати як період поступового нагромадження фактичного матеріалу і спроб його пояснення на основі існуючих теоретичних концепцій. Період же революційного стрибка, що був підготовлений попереднім еволюційним періодом, є початком якісно нової (а отже, і завершення старої) епохи в розвитку технічного знання. Частина наших ускладень у розумінні глибокого розходження, що існує між наукою і технікою, пов'язана з тим, що і науці, і техніці однаково властивий прогрес.

Поява й накопичення технічного знання немає загрозливого значення для реконструкції сфери освіти, оскільки воно є лише сегментом освітянської діяльності. Загроза технократизму з'являється, на нашу думку, лише на тому етапі і в тому місці, де і коли теорія технічного знання і логіка його саморозгортання перетворюються на методологію вирішення всіх проблем соціального розвитку. Цей момент настає з появою так званого технологічного детермінізму. На початку ХХІ століття ж потужність і привабливість технічного знання значно посилюється завдяки використанню програмно-математичного знання і комп'ютерної техніки.

Технологічний детермінізм [179, с. 582] - теорія і методологія соціального детермінізму в позитивізмі, суть якої зводиться до формули: “наука і техніка - незалежні, змінні; соціальні інститути - залежні”. Він абсолютизує відносну самостійність та визначальну роль науки і техніки в сучасному суспільстві, недооцінюючи зворотний вплив на них соціальних факторів - характеру суспільних відносин, науково-технічної політики держави, культур, традицій і цінностей.

Якщо методологічно технологічний детермінізм є редукцією суспільного розвитку до науково-технічного прогресу, то теоретично він є некритичним відношенням дійсно деформованого, абсолютизованого, технократичного розвитку сучасної індустріальної та постіндустріальної, інформаційно-технологічної цивілізації. Він є теоретичним обґрунтуванням і виправданням обумовленого НТР суспільного розвитку, тому лягає в основу ідеології технократизму та більшості сучасних технократичних концепцій суспільства.

Отже, технократизм як соціальне явище обумовлений декількома чинниками: по-перше, цьому сприяв високий рівень розвитку філософії науки і філософії техніки, що разом складають філософський дискурс технократизму.

По-друге, морфологію його утворює сукупність технічного знання, що пройшло певний період розвитку до появи техногенної цивілізації, визріло під час її саморозгортання і оформилось у теорію технічного знання.

По-третє, технократизм як явище саморегуляційного призначення виникає разом з появою так званого технологічного детермінізму, що набуває доктринального характеру на початку XX століття. Основоположниками його вважаються Т. Веблен, Д. Бернхем, Б. Бернштейн, К. Каутський. У наступному періоді теорія трансформувалася в індустріалістські (У. Ростоу, Дж. Гелбрейт та ін.) і постіндустріалістські (Д. Белл, О. Тоффлер, 3. Бжезинський, Г. Кан, Е. Вінер та ін.) концепції.

З'ясувавши походження і семантичну природу даного явища, ми можемо перейти до аналізу сутності технократизму. Нагадаймо, що під сутністю технократизму необхідно розуміти його внутрішній зміст, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття.

При цьому технократизм та його форми слід розглядати як різновид соціального явища - це те або інше виявлення (вираження) соціального світу, зовнішні, безпосередньо дані форми його існування. У мисленні ж категорії сутності і явища технократизму як специфічної форми загального соціального висловлюють перехід від розмаїття наявних форм соціального світу до його внутрішнього змісту і єдності, до поняття. Оскільки соціальний світ являє собою тотальність, то осягнення його сутності становить головне завдання філософії. Якщо ми бажаємо розглянути його прояв у навчально-виховному горизонті, то це предмет філософії освіти [98, с. 115].

Інакше кажучи, сутність технократизму не виникає ані сама по собі, ані в результаті зовнішніх чинників, вона є становленням функціональних відносин самого соціального світу, що у цьому випадку є діями людей, що ґрунтуються на використанні технічного знання як методології і технології управління освітянським процесом.

Отже, виходячи з викладеної вище настанови, ми в бутті системи освіти повинні знайти щось таке, що при рефлексивному входженні в себе стає його сутністю, оскільки під останньою завжди розуміється функціональний аспект явища. На принципову можливість такого напрямку пошуку вказує Г. Гегель: “Підставою є, з одного боку, підстава як рефлектоване в себе визначення змісту, притаманне наявному буттю, яке воно засновує, а з другого, - воно те, з чого має бути зрозуміле наявне буття; (насправді вказує Гегель), навпаки, від наявного буття переходять до підстави, і підстава стає зрозумілою з наявного буття” [36, с. 88].

Отже, сутність технократизму, як глибинну характеристику специфічного сегмента соціального світу, ми можемо з'ясувати на основі узагальнення змісту даного явища, що ми повсякденно спостерігаємо і яке набуває загрозливих для нашого сучасного життя форм.

Механізм, завдяки якому технократизм як специфічний продукт, є дією людей, що розуміються тут в такій інтерпретації, яку дасть їй психологічна наука. Для нас принципово важливо підкреслити психологічне визначення змісту даної категорії. Як пишуть В. Зінченко і Є. Моргунов: “Дія - це жива форма, подібна органічній системі, в якій розвиваються не тільки притаманні їй властивості, але й складаються, формуються органи, яких не вистачає такій системі” [59, с. 94-95], наприклад, суспільству або освіті, як цілісним системам різного масштабу і призначення.

Дія як головна ознака певної поведінки людини широко висвітлена у науковій літературі. М. Вебер розглядає окремого індивіда і його дію як первинну одиницю, як “атом” соціального світу, а “соціальною” він називає таку поведінку, яка містить у собі два моменти: суб`єктивний зміст і “настанову на іншого” [31, с. 602-603]. Лише ціннісно-раціональна і цілераціональна дії є соціальними діями в розумінні Вебера.

Т. Парсонс, як відомо, дію поклав в основу своєї соціальної системи, а людину перетворив на діяча. На думку Т. Парсонса, “...дія - це такий процес в системі “суб'єкт чинності - ситуація”, що має мотиваційне значення для діючого індивіда або - у випадку колективу - для індивідів, що його утворюють. Це означає, що орієнтація відповідних процесів дії пов'язана з досягненням задоволення або ухилення від неприємностей з боку відповідного суб'єкту чинності, як би конкретно з точки зору структури даної особистості це не виглядало. Лише коли ставлення до ситуації з боку суб'єкту дії буде носити мотиваційний характер,...воно буде розглядатися... як дія в точному смислі” [130, с. 449].

Для пояснення важливості даного моменту в житті планетарного людства виникла теорія міжособистісної взаємодії людей, яку запропонував Н. Смелзер. Її складовими він наводить теорію обміну Д. Хоуманса, символічний інтеракціонізм Д. Міда, Г. Блумера, управління враженнями Е. Гофмана і психоаналітичну теорію З. Фрейда [157, с. 133].

Ця дія є не стільки внутрішнім продуктом людини, скільки його взаємодією з зовнішніми структурами суспільства. Тут доречно навести визначення дії П. Штомпкою, який пише: “Дія... є атрибутивним поняттям; вона узагальнює певні властивості соціальної фабрики, цю “справді дійсну дійсність” соціального світу. Вона являє собою те місце, де збігаються структури (спроможності до операцій) і агенти (спроможності до дії); це синтетичний продукт, злиття структурних обставин і здібностей діячів. У такому вигляді дія зумовлена подвійно: “згори” - балансом напруженостей і обмежень, а також ресурсами і можливостями, що забезпечуються існуючими структурами; і “знизу” - вміннями, талантами, майстерністю, знаннями, суб'єктивними відносинами членів суспільства і організаційними формами, в яких вони об'єднуються в колективи, групи, соціальні рухи і таке інше. Але дія не може бути зведена ані до того, ані до іншого; у порівнянні з обома рівнями (тотальностей та індивідуальностей) вона складає нову виникаючу якість” [194, с. 274].

На підставі такого тлумачення філософами, соціологами і психологами категорії “дія” ми визначимо, що технократизм слід розглядати як специфічну взаємодію людей між собою, в основі якої лежить теорія технічного знання, що використовується як методологія управління суспільством і освітою, як його підсистемою.

Наступним кроком у гносеологічному аналізі соціального світу після визначення його сутності є виявлення його змісту, який ще байдужий до форми, а “форма зовнішня до нього; зміст щось інше, ніж форма” [36, с. 86]. У нашому дослідженні під змістом технократизму розуміється не самий по собі субстрат технічного знання, а його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують його використання як інструмент управління соціальними процесами взагалі і освітянськими - зокрема. Це стосується взаємодії утворюючих сферу освіти елементів між собою і з середовищем і зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі самий зміст технократизму виступає як соціальний процес, що має управлінське призначення.

Отже, розглянути зміст технократизму в освіті - означає розглянути процес управління освітою, що виглядає як сукупність дій менеджерів з інженерно-технічною освітою, які управляють за допомогою технічних засобів і використовують як методологічну основу технологічний детермінізм.

Відомо, що термін “процес” в порівнянні з соціокультурними явищами стає тим, що часто вживається в дискусіях і з'являється у ряді теоретичних творів, починаючи з 40-х років XX століття. Зокрема, П. Сорокін у своїй книзі “Соціальна і культурна динаміка” пояснює значення терміну “процес” і детально змальовує його складові. Під процесом він розуміє “будь-який вид руху, модифікацію, перетворення, перебудову або “еволюцію” - будь-яку зміну даного логічного суб'єкта в часі, незалежно від того, чи стосується вона зміни місця в просторі, чи йдеться про модифікацію кількісних або якісних аспектів” [160, с. 80].

Насправді кожна зміна явищ, властивостей і відносин не відбувається так, що відразу змінюється все явище, всі його властивості або всі відносини. “Справді, - говорить В. Свідерський, - візьмемо ми, наприклад, неорганічну природу, сферу життєвих процесів, соціальні явища або ж сферу пізнання - скрізь процес відбувається таким чином, що елементи нової якості, поступово наростаючи і посилюючись, пригнічують елементи старої якості, призводять до зміни якісної природи явища. При цьому зміна природи елементів даного явища супроводжується перетворенням і самої структури, що об'єднує елементи” [150, с. 94]. Тут важливо підкреслити, що освітянський процес є різновидом культурного процесу.

Технократизм має власних носіїв, або суб'єктів, що його продукує, відновлює, збагачує і використовує як інструмент управління освітою. Це так званий корпус інженерно-технічних фахівців, що залишив помітний слід у історичних подіях та інтелектуальній історії минулого століття. Інженерна діяльність, - на думку В.Попова, - втілилася в різноманітних формах техносфери, визначила вигляд сучасної цивілізації і специфічно вплинула на хід історії [139, с. 62].

Безперечний внесок соціальної групи інженерів у вигляд сучасного суспільства неоднозначний і в ряді соціально-філософських і ціннісно-світоглядних аспектів вимагає додаткового аналізу, без якого важко однозначно судити про перспективи цивілізаційного й духовно-морального прогресу. На зорі ХХ сторіччя автор “Закату Европы” Освальд Шпенглер попереджав, що інженерний титанізм загрожує легко перерости в соціально-технологічний сатанізм. І не так вже й важливо, чи з'явиться “сатана” у формі непередбаченої техногенної катастрофи або у вигляді творчої підсвідомості інженера і конструктора - зброї масового знищення, що працює на замовника вигідного військового проекту [193, с. 1].

Як відомо, у дослівному перекладі із грецької, “технократія” означає владу майстерності, ремесла, технічних умінь. В наш час технократією називають суспільне явище і напрямок суспільної думки, який вважає, що, по-перше, суспільство може і повинно керуватися засадами науково-технічної раціональності, а по-друге, у промислово зрілому суспільстві йде процес неминучого зростання і посилення ролі технічної інтелігенції. По-третє, технократією називають прошарок висококваліфікованих технічних фахівців, які претендують на участь в управлінні виробництвом - освіта тут не є винятком, у розробці й здійсненні економічної політики держави. По-четверте, технократією називають тип політичного устрою, при якому технічні фахівці контролюють економічну і політичну владу.

Наведені трактування технократії поєднуються інтерпретацією соціальної ролі особливого роду суб'єкта суспільних відносин - інженера сучасного типу. У суспільній думці подібне трактування в ряді випадків приводило до трагічних конфліктів. Досить згадати тези американських теоретиків технократії про “революцію інженерів”, їхню радянську рецепцію й адаптацію у висновках вітчизняних інженерів старого загартування. Наприклад, у тезі відомого інженера П. Пальчинского про те, що ХХ сторіччя є епохою не інтернаціонального комунізму, а інтернаціоналізації техніки: “Не Комінтерн, а “Техінтерн” - от що нам варто визнати... - заявляв він наприкінці 20-х років XX століття. - Майбутнє належить управляючим-інженерам і інженерам-управлінцям”. Як відомо, Й. Сталін з цього приводу різко заперечив П. Пальчинському в такий спосіб: “Інженер, організатор виробництва, працює не так, як йому хотілося б, але так, як йому наказують... Не варто думати, що технічна інтелігенція може відігравати незалежну роль” [47, с. 74-75].

Отже, зміст технократизму в освіті ми маємо розкрити завдяки аналізу складових освітянського процесу і методиці управління ним, завдяки використанню специфічних засобів, і методології, тобто характеру і форми поставлених цілей перед освітянською галуззю і окремою особистістю, що діє у цій сфері як суб'єкт або об'єкт управлінської дії.

Для того, щоб з'ясувати зміст технократизму в освіті, нам вкрай важливо з'ясувати форми його існування у соціальній сфері взагалі і у освітянському процесі зокрема. Для обґрунтування даної тези досить вказати на те, що до форми належить взагалі все певне.

При цьому відомо, що визначення соціального світу є водночас і визначенням соціальної форми, оскільки воно щось установлене і завдяки цьому відмінне від того, форму чого воно складає; визначеність соціального як якість єдина зі своїм буттям. Це означає, що визначення технократизму як різновиду соціального явища є водночас і визначенням його форми.

Оскільки в даному випадку йдеться про другу природу, то ми маємо справу відповідно не з натуральною формою, в якій перебуває перша природа, а з формою перетвореною, причому двічі. Перший раз натуральна форма зазнає змін, відображаючись в голові людини, а другий - в суспільній свідомості. Таким чином, технократизм має дві форми: суб'єктивовану і об'єктивовану. Це принципове для нашого дослідження визначення існування двох видів форм технократизму.

Отже, послідовно розглянемо суб'єктивовану й об'єктивовану форми технократизму. Зрозуміло, що перша з них притаманна управлінським кадрам, а друга - реалізується у ході процесів управління соціальним розвитком і застигає у його результатах. Якщо мова йде про освітянську галузь, то вона має специфіку, оскільки технократизм притаманний і менеджерам, і продукту їхньої діяльності - студентам, що стають новими носіями технократичного знання. Так відбувається не тільки реновація технократизму, але і його спотворення, оскільки він починає займати “зайве” місце, або надлишкову питому вагу, у життєдіяльності світової спільноти.

До суб'єктивованої форми технократизму ми відносимо архетипи, ідеї, віру, світогляд, мислення, знання, стереотипи, алгоритми, моделі та ін. Розглянемо їх більш ґрунтовно, оскільки це явище складається з існування саме таких дрібних, і здається, на перший погляд, незначних форм технократизму.

В технократичному світогляді сучасного західного суспільства існують два підходи до аналізу дійсності. Перший, ідеалістичний (мрійливий), за якого технократ є своєрідним інженером людських душ і суспільної свідомості. Для даного типу технократа був характерний, масово-зрівняльний підхід до оцінки суспільних процесів. Метою технократичного світогляду була всеохоплююча індустріалізація і впровадження досягнень науково-технічного прогресу, як панацея від всіх соціальних конфліктів, і метод побудови ідеального суспільства загального добробуту. Ідея підкорення сил природи.

Другий, більш сучасний, пов'язаний з періодом розвитку промислової революції - епохою електрики й массмедіа. Технократ - на цьому етапі являв собою вершителя долі держав і світу. Метою технократичного світогляду було встановлення нового світового порядку, заснованого на достатку масового продукту, міжнародному поділі праці, відкритому інформаційному і торговельному просторі. Підсумком цього етапу розвитку промислової революції стала поява психологічного надлому в суспільній свідомості (надмірна перенапруга - зростання стресів, наркоманії, злочинності і тероризму), технологічного надламу в індустріальному просторі виробництва - нерівномірність, форсованість, зростання катастрофічності (наслідок промислових катастроф збільшується до небезпечних розмірів) і екологічного надламу (вичерпуються резерви самовідновлюваності біосфери планети). Ідея повного використання всієї могутності сил природи. Нове розуміння технократизму (Петербурзька школа) пов'язане з новим етапом промислової революції - революції в засобах обробки, зберігання й передачі інформації. На наступному етапі промислової революції технократ прагне бути будівничим гармонії у всіх сферах, використовуючи інформаційну могутність сучасних технологій. Метою технократичного світогляду стає створення і підтримка гармонійного балансу сил і результатів діяльності людського суспільства, і поширення могутності техногенної цивілізації за межі планети Земля. Це ідеї:

- технократичної імперії. “PAX TEXNOKRATUS” - єдності в розмаїтості;

- ієрархії сили, заснованої на інтелектуальній та інформаційній могутності;

- контролю над могутністю сил природи в ім'я стійкого існування світобудови у всій її різноманітності;

- Галактичної Імперії, заснованої на єдності світу матерії, біосфери, техносфери і ноосфери (сфери розуму), і поширення цього гармонійного сполучення на доступний простір світобудови.

Багато хто вважає, що ставлення до людини як до “гвинтика” було характерно для сталінського режиму, а нині таке ставлення змінилося. Це глибока омана. Технократизм - “механічний” світогляд є неминучим наслідком індустріального суспільства, незалежно від форми власності і політичного режиму. Технократизм як світогляд виник внаслідок завоювання технікою передових позицій після ряду великих успіхів природничих наук в XVII-XVIII столітті. У середині ХІХ століття його прихильники об'єдналися на платформі позитивізму (основоположник цієї філософії - Огюст Конт), проголосивши вимогу перенести в соціогуманітарні дисципліни дослідницькі методи фізики і біології. З тих пір технічні й економічні науки, які опираються на кількісні закони, позитивісти і технократи визнають корисними, а гуманітарні, включаючи й психологію, відносять до другорядних - таких, які не дають ніякої реальної віддачі, тому що ці дисципліни користуються мовою якісних описів.

Марксизм як світогляд закріпив і поширив технократизм ідеологемою про примат матеріального виробництва. Які наслідки мала ця ідеологема для розбудови культури і освіти, ми знаємо не з письмових джерел, а з власного досвіду.

Іншою поширеною суб'єктивованою формою технократизму є технократичне мислення [11], яке зорієнтоване на вирішення гострих соціально-етичних проблем, насамперед, інженерно-технічними засобами. Воно забуває Біблійну істину: Богу - Боже, а кесареві - кесарево (яку нині нерідко доповнюють блюзнірською, в тому числі і для інженера, конструкцією: “а слюсареві - слюсареве”). Поважаючий себе інженер зосереджується на професійних проблемах замість вирішення проблем, невластивих природі інженерної праці. Суміжні і тим більш віддалені сфери діяльності залучають, як правило, інженерів-невдах, які не знайшли себе у своїй професійній стихії і задовольняються мішурою показного блиску бюрократичної або іншої подібної кар'єри. І невтямки їм, що настав час думати про вічне. Чи не в цьому істинна таємниця появи інженерів, яких постійно “заносить” у соціальних питаннях на крутих поворотах історії, інженерів-бюрократів, “квазі - інженерів” та інженерів “на прокат”.

Найбільш поширеним продуктом суб'єктивованого мислення є ідеологія технократизму. Вона набула надзвичайно широкого поширення у ході ХХ століття і нині рухається за енерцією, хоча зміст соціального світу кардинально оновився у ході наступу інформаційної цивілізації.

Технократи вважають за очевидне наступне. Людство в процесі нагромадження знань та інформації створило на планеті Земля - штучне середовище існування стійких явищ природи - техногенних процесів. Це середовище технократи називають техносферою. Сучасна ідеологія технократичного мислення ґрунтується на науковому підході до вивчення процесів, які є супровідними щодо нагромадження інформації і розвитку техносфери.

Показано еволюційний спектр концепцій технократії, починаючи з ідеології техноцентристського мислення епохи промислового перевороту і закінчуючи інтерпретацією претензій експертів і надій на інформаційні ресурси комп'ютерних систем. У зв'язку із цим аналізуються соціально-моральні аспекти діяльності інженерно-технічних працівників.

У цей час у ряді країн технократизм проникає в усі сфери громадянського життя і виявляється в них у різноманітних формах і варіантах. Наприклад, у сфері ціннісних орієнтацій Х. Сколімовски виділяє “простодушно-технократичний” підхід, який заміняє фундаментальні цінності людського існування технічними (як рівноцінними), операціональними перевагами і максимізацією “цінностей за допомогою простих математичних функцій” [155, с. 6]. Разом з тим концептуально єдина ідеологія технократизму продовжує нині існувати в наступних основних варіантах.

Перший варіант. В наш час доволі часто технократію ототожнюють із “експертократією”. Ще в античну епоху софіст Протагор вважав, що (кожна) людина є мірою всіх речей (anthropos metron panton). Суб'єктивістську суть протагорівскої формули нейтралізував Демокріт, який доводив, що мірою і суддею (експертом) всіх речей є не будь-яка людина, а людина знаюча - мудрець. В кінцевому підсумку людство передало функцію інтерпретатора міри речей фахівцеві - експертові в тій або іншій сфері знань. Тривалий час це здавалося справедливим. В середині ХХ століття, однак, виникають ситуації, у ході яких експерти зосереджують увагу на один раз завчені ними, вузькоспеціальні і професійні методи і оцінки. Вони стають носіями однобоких підходів у вирішенні важливих соціально-технічних завдань.

Виникають трагічні ситуації. В 2000 році інженер, провідний спеціаліст конструкторського бюро “Рубін”, замість комплексного професійно-технічного аналізу катастрофи на атомному підводному човні “Курськ” говорив про недоцільність підйому затонулого човна: “...я як інженер кажу вам, що на “Курську” загинули всі, і нема чого даремно витрачати державні гроші на роботи з його підйому”. Він агресивно продемонстрував технократичну позицію. Представник КБ “Рубін” не вважав за необхідне професійно пояснити платникам податків, чому вони - інженери-конструктори - не передбачили (визнав пізніше Президент Росії В. Путін) у своєму проекті атомної субмарини відповідних її завданням резервів живучості й не розрахували реального спектру позаштатних ситуацій, для нейтралізації яких вони були зобов'язані спроектувати ефективні засоби їхньої ліквідації та екстреної евакуації екіпажу, який потрапив у катастрофу. Амбіційний інженер, навпаки, зайняв не властиву йому позицію чиновника - диктатора від економіки [139].

Поєднання цивільної і професійної відповідальності вимагає, щоб до діалогу, у ході якого приймаються професійні й соціально відповідальні рішення, окрім експертів, залучалися представники інших сфер знань, в тому числі фахівці із суспільних наук, соціальної філософії, етики, юриспруденції, психології, екології. Але цього також недостатньо. Навіть всі вони разом не зможуть підмінити демократичне рішення громадян-платників податків.

Останні, звичайно, повинні враховувати думку технічних фахівців - експертів. Враховувати, але не вірити сліпо ні їхній думці, ні тим засобам, за допомогою яких подібні рішення приймаються. У цьому зв'язку сумнівними є спроби наділити експертними функціями багатоступінчасті комп'ютерні програми. Особливо якщо на них покладають відповідальність за запуск ракет з термоядерними боєголовками. Так чи інакше, але в нас - громадян “немає іншого вибору, як брати на себе відповідальність і ризик здійснювати розумно керований прогрес”, - пише німецький філософ Ханс Ленк у книзі “Міркування про сучасну техніку” [92, с. 175]. Інший представник німецької філософії техніки Ханс Йонас пропонує керуватися своєрідним категоричним імперативом інженерної етики майбутнього: “Чини так, щоб наслідки твоїх же дій були сумісні з незмінним істинним людським буттям на Землі” [186, с. 8].

Другий варіант. Технократами називають часто осіб, які займають і нині техноцентристські позиції. Вони орієнтуються на технічне вирішення будь-яких проблем і абсолютизують роль техніки у прийнятті подібних рішень. В сучасних промислово-розвинутих країнах техніка і технологія перетворюється на домінуючу вісь функціонування техносфери, а в майбутньому вони перетворяться на деміургічний спрямовуючий глобально-планетарний техноморфний комплекс, своєрідне техногенне “гетто”.

Творцям техноморфного комплексу подібного роду притаманний так званий “технологічний імператив” [повеління], зміст якого полягає в наступному: виготовляє все, що можна виготовити для задоволення визначених потреб. У руслі цієї доктрини з'явилися гільйотина, “душогубки”, технології масового винищення людей. Деяких вчених та інженерів, які працювали над атомною бомбою, цікавило, за спогадами Лаура Ферми, тільки одне: спрацює чи не спрацює їхнє нове дітище як технічний об'єкт [173, с. 15]. Не всі з них пізніше підписали звернення щодо заборони подібної зброї. А деякі винахідники засобів масового винищення людей (типу Е. Теллера) навіть перетворилися в їхніх активних апологетів.

Техноцентризм нерідко є формою професійного лицемірства, інструментом корисливого політиканства, призначення якого - дезорієнтувати громадську думку, нав'язати суспільству пріоритетне фінансування морально сумнівних інженерно-технічних проектів. Ядерне лобі ніколи не хотіло втрачати привілейованого фінансового забезпечення своєї діяльності. Але в різні періоди це робилося по-різному. В 1960-і роки ядерщики обіцяли залити людство морем практично безкоштовної енергії, а завалили... горами термоядерної зброї. Коли їхні аванси залишилися не сплаченими, вони висунули тезу про необхідність збереження ядерного паритету. У роки перебудови директори багатьох підприємств ВПК свідомо саботували конверсійні проекти. Наразі у ході теза про необхідність збереження відповідних “національних” науково-інженерних шкіл, про запобігання відпливу військово-інженерних талантів закордон. Хоча при цьому мова ведеться про “інженерів” взагалі, маються на увазі фахівці, які розробляють технології, що ініціюють ефекти “яскравіше тисячі зірок”. А останнім часом навіть заговорили про альтруїстичну (зате багатозатратну) підготовку до ракетно-ядерного бомбардування блукаючих космічних об'єктів.

Критикуючи суть техноцентристського кредо, Ханс Ленк пише, що “людина не має права виробляти все те, що вона в стані виробити, і не має права застосовувати на практиці все те, що вона у стані зробити. Заклик “Вміти” містить у собі “повинна робити” і зовсім не є етичною заповіддю, і взагалі не повинно існувати ніякого, нічим не обмеженого, “технічного імперативу”... Дійсною заповіддю розуму, - продовжує він, - є: мудре регулювання, самоконтроль і помірність” [92, с. 173-174].