Технократизм у дискурсі проблем вищої школи

Отже, ми повинні розпізнавати подвійну природу засобу: як засіб реалізації мети та як засіб визначення мети. Це пояснюється тим, що надто жорстким є розчленування функцій засобу на ідеальну та реальну. Справа тут полягає в тому, що формування мети спочатку відбувається як формування реальних передумов виникнення цілей. Тобто засоби вирішення соціальної проблеми уже самим своїм саморухом формують мету реально, а потім на другому етапі мета завершується ідеальною операцією, а саме: “логічним визначенням цілі”.

Проблема разом з умовами становлення і реалізації детермінує результати діяльності людей з вирішення проблеми. Результат же виступає як обумовлене по відношенню до усіх трьох факторів життєдіяльності вищої школи: проблеми та двох типів її умов. Види відношень детермінізму між цими чотирма факторами різні: відношення умов і обумовленого (у вузькому сенсі), основи та заснованого, причини і слідства, можливості і дійсності. Результат, таким чином, виступає як обумовлена, заснована дійсність.

Саме завдяки цій подвійній властивості засобу вирішення проблеми, мається на увазі бути водночас засобом формування мети і засобом реалізації мети, можна пояснити механізм вирішення проблем вищої школи.

Умови вирішення проблем є нічим іншим як матеріалом, на підставі якого формується ідеальний образ майбутнього результату діяльності, або мета. Мета вирішення проблем вищої школи формується під впливом двох видів чинників, а саме: внутрішнього та зовнішнього походження. Якщо за основу беруться внутрішні чинники, мета відтворюється у структурі соціального організму країни у вигляді змін, які повинні торкатися певної сукупності суспільних відношень. У протилежному випадку - змінитись мають функції або навіть структура системи вищої освіти.

Мета, у свою чергу, розкладається на задачі. При цьому наголосимо, що визначення соціальної проблеми вищої школи принципово відрізняється від визначення соціальної задачі. Різниця полягає у тому, що для вирішення проблеми ще немає засобів і цим вона якісно відрізняється від задачі, для вирішення якої завжди є засоби. “Сама задача, - пише К. Маркс, - виникає лише тоді, коли матеріальні умови її вирішення уже є в наявності, або, у крайньому разі, знаходяться у процесі становлення” Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т. 13. - С. 7.. В іншому місці К. Маркс висловлюється з цього приводу більш категорично, а саме: “Задача виникає водночас із засобами свого вирішення” Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т. 23. - С. 98..

Таким чином, форма соціальної проблеми теоретично існує у вигляді ідеалів, практично - у вигляді суспільної мети та суспільної задачі, умов існування та умов (засобів) вирішення. Якщо соціальна проблема має об'єктивний характер, то мета і задача - об'єктивно-суб'єктивний характер.

Тепер можна відтворити алгоритм вирішення соціальних проблем. Він хоча й диктується станом та змістом самої соціальної проблеми, але має свою логічну послідовність дій, яку можна назвати механізмом вирішення соціальних проблем вищої школи.

Не дивлячись на те, що умови виникнення проблеми виступають як детермінанти по відношенню як до самої проблеми, так і до умов її вирішення, детермінантою по відношенню до умов вирішення проблеми є її особиста дія. Вирішення проблеми починається з того моменту, коли вона набула критичного обсягу змісту, що можна спостерігати у вигляді спотворення механізму гомеостазу або тиску з боку соціального організму країни. На основі цього вона набуває критичного стану, який матеріалізується у вигляді вимог.

Якщо умови виникнення причин та самі причини формуються за законами синергетики, то вирішення проблем - цілеспрямований процес. Тому вирішення проблем вищої школи має управлінське обличчя. Тут має бути розглянутим цілий букет проблем управління освітянською галуззю.

Найболючішими питаннями, звичайно, є кадри та похідні від них - методи та технологія управління. Керівні кадри вищих навчальних закладів потребують постійної уваги з боку керівництва галуззю. Майже половина керівників вищих навчальних закладів в Україні - пенсійного й передпенсійного віку. На думку керівника Міністерства освіти та науки В. Г. Кременя, ці люди, “віддавши багато сил та здоров'я, енергії і завзяття розбудові очолюваних ними навчальних закладів, не можуть працювати на рівні сучасних вимог” Кремень В. Г. Єдність завдань реформування й забезпечення стабільності - запорука розвитку вищої освіти // Філософія освіти ХХІ століття: проблеми і перспективи: Методол. семінар, 22 листоп. 2000 р. Зб. наук. праць. - Вип. 3 / За заг. ред. В. Андрущенка. - К.: Знання, 2000. - С. 13-14.. Фактично відсутній резерв на керівників вищих навчальних закладів. За висловом керівника галузі, “можна навести багато прикладів, коли в резерві на посади керівників числяться особи похилого віку”, яких не можна розглядати як дієву зміну нинішньому керівнику.

Похідним елементом, що, природно, притаманний старим кадрам і негативно впливає на вирішення проблем вищої школи, є застарілі методи управління вищими навчальними закладами. Тому існує багато проблем, з якими керівники “звиклись” або “не помічають” з висоти прожитого та набутого досвіду керівництва трудовими колективами за часи патерналістської моделі розвитку системи вищої освіти. У такому випадку вони, проблеми, мають властивість накопичуватися. За всіма ознаками, нині у національній системі вищої освіти саме такий період, коли йде процес накопичення проблем.

Водночас з використанням старих методів управління існує питання вирішення проблем у системі вищої школи. Мова йде про технологію управління вирішенням соціальних проблем вищої школи, яка має здійснюватись на основі аналізу боротьби між новим та старим в освіті. Це досить складна проблема, оскільки на перехідному етапі визначитись однозначно, що наразі нове, а що є старе, нелегко. Тоді краще використати такий підхід, при якому старе б менше руйнувалось, а використовувалося б в інтересах нового.

Головними моментами технологічного процесу управління розвитком нового є:

- теоретичне, або емпіричне, відкриття нового;

- оцінка інформації про це відкриття;

- практичні поради та рекомендації науки;

- їх експериментальна перевірка;

- аналіз результатів експерименту;

- всебічна оцінка нового;

- підготовка, прийняття та здійснення управлінських рішень;

- пропаганда нового;

- підготовка умов до переходу до нового;

- усунення перешкод розвитку нового;

- масове втілення нового у життя;

- аналіз пошуку та освоєння нового;

- коригування прийнятих рішень або практичних дій.

Відомо, що у житті цей процес більш складний, але вивчення його етапів має величезне методологічне та практичне значення для розуміння засобів вирішення соціальних проблем у системі вищої освіти.

Критерій якості вирішення соціальних проблем вищої школи - розвиток соціального організму країни. Причому в Україні штучно створений розрив між системою вищої школи як органом та соціальним організмом країни як цілим приводить до спотвореної форми контролю. У той час, як світова спільнота контролює якість її розвитку та функціонування шляхом безпосередньої інтеграції системи вищої освіти у соціальний організм країни. Тим самим розвиток системи вищої школи потрапляє під дію механізму соціального контролю.

Американська практика свідчить про те, що ефективність дії механізму соціального контролю досягається за рахунок того, що вищі навчальні заклади залучаються до вирішення трьох груп завдань:

1) навчання студентів;

2) проведення досліджень;

3) обслуговування суспільства.

При цьому “обслуговування суспільства” здійснюється в різноманітних формах. Почасти воно перебуває у прямому зв'язку з викладанням і дослідженнями. Найпомітніша діяльність такого роду - медичне обслуговування в університетських госпіталях та клініках. При вищих навчальних закладах відповідного профілю функціонують ферми, готелі, ресторани. У подібний спосіб, немовби створюючи “вторинний продукт” навчання, більшість коледжів і університетів сприяє відповідній і культурній діяльності в інтересах мешканців навколишніх населених пунктів. Сюди включаються драматичні вистави, музичні вечори, бібліотечні та музейні послуги, радіомовлення, рекреаційні підприємства та організація спортивних змагань.

Вищі навчальні заклади також ведуть спеціально призначену для “обслуговування суспільства” роботу, звичайно, в учбовому і консультативному розрізі. Найяскравіший приклад - центри з розповсюдження сільськогосподарських знань, які поєднують навчання дорослих з консультативними послугами фермерам, агробізнесу та споживачам. Чимало університетів створили центри для надання консультативних послуг місцевим органам влади, шкільним округам, організаціям охорони здоров'я, промисловим і торговим фірмам, профспілкам, юристам і т.д. На думку Г. Боуена і Дж. Шустера, наукові дослідження, як і обслуговування суспільства, сприяють інтелектуальній бадьорості університетів і коледжів, залучаючи та стимулюючи багатьох творчих викладачів, заохочуючи та підтримуючи жвавість їхнього розуму. Можна погодитись з тим, що успішний розвиток у США природничих і гуманітарних наук, яким відведено лідируюче положення у світі, підтверджує, що не було помилкою довірити коледжам і університетам значну відповідальність за дослідження та послуги суспільству.

Аналізуючи розвиток вищої школи як безперервну зміну проблем, ми спостерігаємо й інші залежності. Так, наприклад, результат вирішення попередньої проблеми входить в умови наступної проблеми. Під впливом конкретних соціальних умов, що змінюються, може мінятися й зміст самої проблеми. А це значить, що виявляються нові умови формування проблем, які можуть бути похідними від умов її вирішення. Так, на основі дії механізму зворотного зв'язку в системі вищої школи формується й функціонує механізм самовідтворення соціальних потреб вищої освіти, який є запорукою саморозвитку вищої освіти, як самодостатнього соціального органу в складі соціального організму країни та співрозмірному йому.

Висновки до першого розділу

Проведений аналіз методологічного аспекту явища “соціальна проблема вищої школи” доводить, що система навчання і виховання, як молодого покоління, що вступає у самостійне життя, так і професійної підготовки кадрів працівників для галузей народного господарства є продуктом світової спільноти, що детермінується стихійним розвитоком складових науково-технічного прогресу. Вища школа завжди буде відставати від синергетичного самовиявлення змісту освіти, що спонтанно виривається назовні з потреб соціального розвитку.

При цьому у ході даного дослідження ми довели, що по-перше, соціальні проблеми вищої школи - це багаторівневе поняття, суть якого саморозгортається на мікро-, макро- та мегарівнях. Це явище, природно, притаманне вищій школі, якого вона не може позбутись за будь-яких обставин, оскільки у своїй структурі вона має механізм їхнього самовідтворення.

По-друге, аналіз методологічного аспекту соціальної проблеми вищої школи показав, що це явище в умовах транзитного соціуму потребує значного розширення підходів та засобів його вивчення. Це пов'язано з тим, що соціальна проблема в освітянській галузі в топологічному вимірі надто складна. Її коріння сягають глибин смислогенезу, для вивчення якого потрібен апарат синергетики, тіло формується з матеріалу, що притаманний ноосоціогенезу і вивчається завдяки інструменту діалектики, а крона сягає того, що наразі у філософсько-науковій літературі прийнято називати третьою природою, і тут позитивного результату можна досягнути тільки завдяки інтуїції і розвиненому почуттю “нерозумної логіки” дослідника.

По-третє, показано, що соціальна проблема відіграє у структурі соціального організму країни дві протилежні функції. Як доведено у ході аналізу, з одного боку, соціальні проблеми руйнують соціальне тіло системи вищої школи, а з другого, - вони ж виконують позитивну функцію регуляції поведінки людей у загальноеволюційному процесі соціального світу.

По-четверте, соціальні проблеми можуть виникати у структурі системи вищої школи як на етапі бурхливого розвитку, так і на етапі сталого функціонування. Тому галузева наукова думка повинна спеціально вивчати ці процеси з урахуванням їхнього синергетичного походження і своєчасно пропонувати зміни, які б забезпечували вищій школі оптимальний стан.

По-п'яте, доведено, що пульсація соціальних проблем збігається з ритмом саморозгортання науково-технічного прогресу. Це означає, що на сучасному етапі провідним елементом розвитку вищої школи є науковий інгредієнт соціального життя.

По-шосте, виходячи з вищенаведеного, можна сміливо прогнозувати, що початок ХХІ століття і третього тисячоліття буде ознаменований корінними потрясіннями у галузі освіти. При цьому суб'єкт освітянської діяльності повинен бути готовий до цього як з філософських, методологічних, теоретичних позицій, так і з позицій емоційно-психологічного і вольового настрою - швидко й технологічно провести необхідні зміни в її структурі та правилах функціонування.

РОЗДІЛ ІІ. ЕВОЛЮЦІЯ ТЕХНОКРАТИЗМУ У КОНТЕКСТІ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ

Метою даного розділу є висвітлення технократизму як потужного соціального явища на різних етапах цивілізаційного розвитку світової спільноти. Передумови появи технократизму ми пов'язуємо з розвитком загальної філософії, що була провідним фактором накопичення наукових знань за часи так званого Передмодерну. Напрямом філософії, що працював на породження технократизму, була філософія науки. Технократія проходила інкубаційний, або латентний, період становлення.

Назовні технократизм вийшов під час саморозгортання суспільства доби Модерну, а на етапі індустріального розвитку світової спільноти вступив у гостру суперечність з гуманізмом, що захищає Особистість і вимагає від неї позбутися властивостей «гвинтика Соціальної машини» і проявити свої креативні потенції у власному і соціальному розвитку.

2.1 Еволюція явища технократизму у просторі соціального розвитку

Метою даного підрозділу є здійснення ретроспективного аналізу процесу становлення умов та зародження й визрівання технократизму, як суспільного явища, що охопило увесь сучасний індустріалізований світ і набуло відвертої тоталітарної форми, що здатна гальмувати розвиток соціального інституту освіти на етапі переходу світової спільноти до інформаційної фази розвитку.

Закономірно, що початок формування філософського дискурсу технократизму доречно “прив'язувати” до поняття “техне” в контексті розрізнення Аристотелем теорії (theогіа), праксіс (ргахіа) та пойдесіс (роіеsіs). Пізніше з'явилось поняття “артефакту” (штучне та природне) “техніки”, “технології”, “технічного знання”, “технічних наук” та ін.

Платон у діалозі “Держава” відстоює тезу про те, що управляти ідеальною державою повинні філософи. В XVII столітті ідея використання наукових знань для управління суспільством одержала розвиток у працях Ф. Бекона. Однак, це можна вважати лише слабким натяком на майбутні технократичні теорії, поява яких стала можливою тільки на певній стадії суспільного прогресу.

Першу цілісну концепцію про вплив науки, виробництва й технічних фахівців на соціально-політичні процеси розробив А. Сен-Сімон. Саме він стверджував: “...при сучасному стані знань і цивілізації одні тільки промислові і наукові принципи можуть слугувати підставою громадської організації”. Отже, управління суспільством повинне будуватися на сугубо раціональних, наукових основах. Однак, Сен-Симона правомірно називати предтечею технократизму, а не першим його ідеологом.

Для того, щоб говорити про технократію, насамперед було необхідно, щоб виник досить численний прошарок науково-технічних фахівців. А це відбулося лише в другій половині XIX століття із завершенням промислової революції в передових країнах, коли почалося масове застосування машин у виробництві, а потім і в інших сферах. У цьому зв'язку представляється надзвичайно вдалим термін “технокультура”, застосований Ж.-П. Кантеном для характеристики змісту західноєвропейської цивілізації.

Позитивні умови для активізації буття технократії визріли за часи існування так званої доби Модерну. Тут повною мірою проявились здобутки філософії науки і філософії техніки. Філософія науки - самостійна філософська галузь знань, що досліджує специфічні проблеми науково-пізнавальної діяльності, а також розділ різних філософських напрямків, в якому розглядаються загальні проблеми, пов'язані з існуванням науки у суспільстві. “Філософія науки - галузь філософії, яка досліджує феномен науки в історичному розгортанні всіх його соціокультурних вимірів” [174, с. 679].

Філософія науки склалася як окрема галузь знань півтора століття тому. Проблематика її визначається аналізом науки як реальності, що існує за власними специфічними законами: узагальнення уявлень філософії щодо проблем взаємозв'язку науки й суспільства; з'ясування взаємозв'язку науки й суспільства. Історично самостійність галузі знань філософії науки визначається, як відомо, чотирма етапами її еволюції: допозитивістським, позитивістським, неопозитивістським, постпозитивістським. Проблемне поле філософії науки суттєво змінювалося в процесі історичної еволюції цих етапів.

У межах німецької класичної філософії (Кант, Шеллінг, Фіхте) виникає філософське обґрунтування можливості існування системи наукового знання. Філософія науки вперше виявилась як самостійна галузь знань у працях О. Конта, Дж.С. Мілля, Г. Спенсера, У. Уевелла. Тоді здійснено спробу привести науково-пізнавальну діяльність у відповідність до методологічних ідеалів науковості, проголошених філософією Просвітництва. Центральну проблему визначали явні неузгодженості між процесом поглиблення диференціації, розподілу науки та процесом ненаукової інтеграції надбань наукового пізнання у техніці. Створені машини - реальний продукт практичного синтезу інженерами надбань фізики, хімії, математики, естетики, етики, психології, економіки тощо. Наука не знаходила наукових принципів та визначень для обґрунтування раціонального синтезу знань.

Другий етап філософії науки пов'язаний з усвідомленням результатів революційних зрушень у науці кінця XIX - початку XX століть (Е. Мах, А. Пуанкаре, П. Дюгем, Н. Бор). Тоді головним предметом аналізу стали проблеми обґрунтування основних положень науки, пошук визначення специфіки науковості. Надбанням стало визначення структури наукового знання як незалежного від онтології утворення, що може аналізуватися у формі самостійного предмета.

Третій етап розвитку філософії науки характеризується розгортанням емпіричного аналізу структури наукових знань (логічний емпіризм, логічний атомізм). У ньому домінує програма аналізу мови науки, сформульована неопозитивізмом (Віденське коло, Берлінська група - Шлік, Карнап, Вітгенштейн, Гедель, Рейхенбах, Гемпель та ін.). Філософія аналізу виявила хибність ототожнення науково-пізнавальної діяльності з формальними структурами знання, як незалежними від онтологічних та гносеологічних передумов.

Четвертий етап пов'язаний з дослідженнями, проведеними постпозитивістською філософією науки (Поппер, Кун, Лакатос, Полані, Тулмін, Агассі, Фейєрабенд), що спрямовувалися на пізнання процесів формування, зміни та еволюції структури наукових знань. Дотримуючись принципів філософії науки як самостійної галузі знань, постпозитивізм (критичний раціоналізм, історична школа) розглядає історичну динаміку зміни систем знання, когнітивні передумови виникнення конкретних наукових уявлень, соціокультурну детермінованість наукових уявлень.

Отже, головною вадою у цей час стало те, що поширення ідеї методологічного релятивізму призвело до відмови дослідників від ідеалу єдиної універсальної наукової методології.

Наступний крок у формуванні дискурсу технократизму було здійснено завдяки інженерам, що мали схильність до філософських узагальнень. Серед них Й. Бекман та його “Аllemente Тесnologie”. Протягом ХVІІІ століття з'являються поняття “технології” та “ідеології”. Ціла низка інженерів опрацьовує цей напрямок, використовуючи власну семантичну призму. Найбільш відомими є поняття “технології” у Г. М. Поппе та “технологіки” у Е. Гартіга. Тут окремо треба згадати аналіз “технічного” Ф. Рело та висвітлення “технічної освіти” А. Рідлером.

Позитивний внесок у цей напрям філософської думки внесли перші офіційно визнані “філософи техніки”. Е. Капп у праці “Основні напрямки філософії техніки” висвітлює так званий “антропологічний критерій” і викладає вчення про “органопроекцію”. Поряд з цим автором слід назвати й інших, наприклад, А. Еспіноса: виникнення і розвиток технології в межах “філософії дії”; А. Нуаре: про “знаряддя”, його виникнення та роль в історії людства; Ф. Бона з його ідеями про місце філософії техніки у вченні про людину.

Перші роботи, присвячені філософському осмисленню проблем техніки, були видані більше ста років тому. Так, уже в 1877 р. у Брауншвейгу виходить у світ книга філософа-антрополога Е. Каппа “Підстави філософії техніки”, яку прийнято вважати початковим пунктом систематичної філософської розробки проблем техніки. Приблизно в цей же час у Франції А. Еспинас працює над побудовою загальної теорії техніки, заснованої на філософському підході й філософських термінах, завершення якої станеться до 1897 року. З робіт російських філософів необхідно згадати такі праці видатного інженера П. Енгельмейера, як “Теорія творчості” (1910) і “Філософія техніки” (1910-1913). Роботи, присвячені технічній проблематиці, на рубежі століть публікуються також і в Англії.

Справжній інтерес до філософської рефлексії проблем техніки, датується куди більш пізнім часом і починається із Всесвітніх філософських конгpecів у 1968-му році у Відні, 1973 року у Варні, 1978 року у Дюссельдорфі. Із цього часу кількість публікацій, присвячених філософії техніки, починає бурхливо рости. Хоча і в цей час ряд філософів висловлюють певні сумніви щодо існування в галузі техніки цікавих, з погляду філософії, проблем.

Чіткого й однозначного філософського визначення самого поняття “техніка” не існує дотепер. Для вітчизняного дослідника таке становище збільшується труднощами перекладу, а саме розходженням у значенні слів “техніка” і “технологія”. Ще П. Енгельмейер увів вперше у вітчизняну філософію термін “філософія техніки”, яким ми користуємося дотепер. Водночас, аналогічний термін в англомовній - найбільш масовій і доступній літературі - виглядає як “philosophy of technology”, але зовсім не як “philosophy of technique”.

Таким чином, міркуючи про “філософію техніки” у західному її розумінні, ми змушені говорити, скоріше, про “філософію феномена нероздільних техніки-і-технології”, інакше багато міркувань сучасних західних авторів ризикують залишитися зрозумілими неадекватно. Так, наприклад, французький філософ Ж. Еллюль визначає “техніку” як “суму раціонально вироблених методів, що володіють безумовною ефективністю... у будь-якій сфері людської діяльності” - і тут мова йде саме про technology, техніки-і-технології.

Неможливо не згадати про класичні праці К. Маркса та Ф. Енгельса, у яких вони теоретично обґрунтували закономірність розвитку машинного виробництва, геніально визначили його місце у життєдіяльності людини і суспільства, позначили ризики і негаразди, які воно несло людині праці, пояснили перші протести людини проти наступу техніки і технократії на права і свободи людини.

Протягом ХХ століття формування умов для посилення технократизму отримало бурхливе зростання. Це можна спостерігати на подальшому розвитку філософії техніки. Згадаймо про концепцію техніки і технічної творчості П. Енгельмайера, а також добре відомі нам праці “Людина і машина” М. Бердяєва, “Обвинувачення машини” У. Муньє або концепцію техніки К. Ясперса.

У відомій праці Х. Ортега-і-Гассета “Техніка в концепції людини” ми спостерігаємо уже прямий зв'язок техніки і людини, наслідків її впливу на людину. Ця проблема отримала подальший розвиток у вченні М. Гайдеггера про “постав”. У подальшому в цьому напрямку спостерігається наближення філософської думки до освіти, оскільки Ф. Рапп, Т. Ропполь безпосередньо займались проблемою “Філософія техніки” і розвитком технічного знання. До цього приєднується “Філософія та антропологія техніки” А. Хуніга та Х. Заксе.

Філософія техніки, як проміжний напрям філософських досліджень, з одного боку, тяжіє до соціальної філософії, про що у свій час говорили Х. Люббе та Х. Цимерлі, а з другого, - нині ми її, філософію техніки, поширюємо на філософію освіти шляхом участі технократизму у формуванні ідеології і принципів управління галуззю освіти.

Концептуалізація технократизму, як соціального явища, відбулась завдяки потужному інтелекту Т. Веблена, який визнаний в усім світі “батьком технократизму” (справедливості заради слід зазначити, що водночас подібні ідеї розробляв російський вчений О. Богданов).

У своєму аналізі Т. Веблен виходив з логіки розвитку капіталістичних виробничих відносин. На його думку, працівники індустріального машинного виробництва стають автоматично зацікавлені в його кращому функціонуванні. Принцип ефективності перетворюється для них у фетиш-спосіб поведінки. Але на відміну від К. Маркса, авангардну роль у протистоянні з капіталом Т. Веблен відводив не пролетаріату, а технічним фахівцям, інженерам.

Унікальна роль в індустріальному виробництві, зростання чисельності інженерно-технічних працівників, їхній природний “інстинкт майстерності” роблять цю соціальну групу, за оцінками Т. Веблена, “справжнім генеральним штабом індустріальної системи”. Саме він обґрунтовував необхідність поставити виробництво під повний контроль інженерів: “Матеріальний добробут суспільства в необмежених масштабах визначається належною роботою цієї індустріальної системи й тому необмеженим контролем інженерів, які єдині здатні компетентно керувати”. Але інженерно-технічні фахівці не повинні обмежуватися контролем над виробництвом. Вони мають достатні знання й умінням для перетворення всього суспільства загалом. Для того, щоб привести відсталі у своєму розвитку інституціональні форми у відповідність із новітніми технологічними змінами, їм необхідна тільки свобода дій. Сформована із провідних спеціалістів промисловості, транспорту і сфери послуг, рада інженерів буде діяти, на думку Т. Веблена, спираючись на принципи “виробничої ефективності, ощадливого використання ресурсів і справедливого розподілу продукції, що споживається”.

Таким чином, у момент свого зародження теорія технократії носила досить радикальний характер. Наприкінці 20-х років минулого століття послідовники Т. Веблена в США спробували здійснити його ідею створення організації технічних рад для здійснення “революції інженерів”. До початку 40-х років ХХ століття технократичні організації виродилися в екстремістський рух, які незабаром зникли з політичної сцени США.

Неможливість реалізації концепції “бунту інженерів” не означала занепаду технократизму. Навпаки, ідеї про перехід влади до технічних фахівців усе ширше поширювалися в західному суспільстві, хоча й не в настільки радикальній формі, як у Т. Веблена. Основу нової форми технократизму склали теорії Д. Бернхейма, П. Сорокіна, І. Шумпетера про відділення в умовах зрілого індустріального суспільства функції управління від функції володіння. У цей період мова йде вже про “революцію менеджерів”, у ході якої влада переходить від власників до технократів, але не безпосередньо до інженерів, а до прошарку професійних керуючих - менеджерів.

Найбільш типовим представником технократичних ідей на даному етапі варто визнати Д. Гелбрейта. Перехід влади від одного класу до іншого він зв'язував зі зміною співвідношення основних факторів виробництва, таких, як земля, капітал, праця, знання. Аналізуючи наслідки НТР, Д. Гелбрейт зробив висновок: “Досвід минулого дає підстави припускати, що джерело влади в промисловому підприємстві переміститься ще раз - цього разу від капіталу до організованих знань. І можна припускати, що це знайде відображення в перерозподілі влади в суспільстві”.

Як відзначає цей ідеолог технократизму, рішення, прийняті на промисловому підприємстві, у силу технологічних особливостей сучасного виробництва є продуктом діяльності не окремих осіб, а певних груп людей. У результаті майже всі питання вирішуються в глибинних ланках виробництва, і левова частина управлінських функцій належить інженерам, технологам, економістам та іншим фахівцям. Їхня інформація визначає остаточне рішення.

Відтепер не власники і навіть не адміністрація направляє діяльність підприємств, установ, а справжнім мозком сучасного виробництва є стала сукупність фахівців, яку Д. Гелбрейт назвав “техноструктурою”: “Ця сукупність людей, яка володіє різноманітними технічними знаннями, досвідом і здібностями, у яких переважають знання сучасних промислових технологій і планування. Вона охоплює численне коло осіб - від керівників сучасного промислового підприємства майже до основної маси робочої сили і містить у собі тих, хто має необхідні здібності і знання”.

Форми впливу використовуються технократією приблизно ті ж, що й на виробництві. Адже в розвиненому індустріальному суспільстві відносини настільки ускладнилися, що не існує готових політичних рішень, а існує процес прийняття рішень, у якому зайнято багато людей протягом досить тривалого часу. Будь-яка політична або соціальна акція має потребу у технічних знаннях, абсолютно необхідних для вирішення проблем, що виходять за межі інтуїції чистих політиків, які потребують специфічних знань компетентних фахівців. А з тих пір, як держава стала втручатися в усі сфери життя, потреба в експертах різко зросла. В результаті експерти-технократи, які володіють інформацією, можуть забезпечувати прийняття вигідних їм рішень. Точніше навіть буде сказати - рішень, що не суперечать інтересам технократії. Це веде до поступового зрощування виробничої технократії і державної бюрократії.

Треба зазначити, що впродовж ХХ століття технократизм декілька разів змінював свою ідеологічну упаковку шляхом обґрунтування нових привабливих концепцій. Так, наприклад, концепція “революції інженерів”, що була запропонована Т. Вебленом у 20-х роках минулого століття, у 60-ті роки цього ж століття була змінена на теорію “єдиного індустріального суспільства” Р. Арона та теорію “конвергенції”. Зміну концепцій можна вважати етапами еволюції технократичного руху.

Ранній технократизм в XVIII-XIX століттях пройшов етапи техноцентризму - ототожнення суспільства з політичною або економічною “машиною”. Пізніше, в XIX столітті була сформульована ідея влади “індустріалів”, промислового патриціату й “капітанів індустрії”. На зорі XXI століття Т. Веблен висунув ідею “революції інженерів”, яка, на думку його послідовників, повинна була привести до системи “техната” - владної вертикалі “рад інженерів” [206, с. 4]. Тоді ж заговорили і про інструмент революції і влади інженерів - технічний саботаж. Відзвук ідеї непідвладності функцій інженера волі його роботодавця можна вловити в діалозі Олвіна Тоффлера з Акіо Моріта, одним із засновників імперії “Соні”.

Японець зізнався американському соціологові, що він може “наказати робітникові фабрики почати роботу рівно о сьомій годині ранку. Але я не можу дослідникові-інженерові, - продовжував А. Моріта, - наказати вийти на роботу о сьомій ранку і при цьому мати творчу ідею” [170, с. 255].

О. Тоффлер [171] і А. Моріта, природно, не могли враховувати засекречений досвід сталінських “шарашек”, де з-під ціпка творили видатні радянські інженери (наприклад, А. Туполєв і С. Корольов), де “за графіком” планувалися чергові “відкриття і подвиги”.

При цьому слід зазначити, що термін “технократія” вперше використав американський дослідник В. Сміт у серії статей, опублікованих ним у 1919 році у журналі “Industrial Managment”. У буквальному перекладі із грецького це слово означає “влада майстерності”.

Незважаючи на гостру критику, переможна хода технократії тривала. Не дивно - адже її принципи відповідали логіці технокультури, символ віри якої - раціоналізм, ефективність, влада над природою. Однак досить істотно змінюється розуміння соціальної сутності технократії. В умовах розгортання НТР техніцизм доповнюється сцієнтизмом.

В 1949 р. вийшла у світло праця Ж. Фурастьє “Велика надія XXI століття”, що стала прапором буржуазно-реформістського технократизму. На думку Фурастьє, інтенсивний технічний і науковий розвиток відкривають перед людством можливість еволюції убік створення так званого “наукового суспільства”, врятованого від тягаря політичних, соціальних, релігійних та інших антагонізмів. Наука й техніка в цьому прийдешньому суспільстві стануть основою життєдіяльності не тільки соціального організму як цілого, але й окремих індивідів, що входять до складу цього цілого [201].

“Комп'ютерна утопія”, запропонована Фурастьє, була оцінена як “Найбільша надія XX століття”. У більш пізніх своїх роботах французький автор стверджує, що завдання науки полягає в тому, щоб унеможливити існування застарілої системи цінностей і створити фундамент для нової, а це, вважає він, буде пов'язане з виникненням нової космічної релігії, що з'явиться цілющим початком, який пронизує всю тканину прийдешнього “наукового суспільства”. Цю реконструкцію роблять, за Фурастьє, прихильники науки, точніше, теологи, “перейняті науково-експериментальним духом і знайомі з найбільшими досягненнями науки”.

Погляди Ж. Фурастьє є своєрідним джерелом багатьох інших технократичних поглядів. У цьому легко можна переконатися, звернувшись до зразків технократичного мислення, представлених, зокрема, у праці Д. Белла “Майбутнє постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування” (1973 р.), в якій він говорить про прийдешнє “нове суспільство”, побудоване структурно й функціонально в прямій залежності від науки і техніки. Д. Белл, доводить, що в цьому, як він його назвав, постіндустріальному суспільстві, визначальна роль належить в кінцевому підсумку різним видам наукового знання, які необхідні для широких технологічних інновацій в економіці, а тому головним інструментом прийняття рішень є інтелектуальні технологій. Відповідно до цього “постіндустріальне суспільство”, за Беллом, характеризується новою соціальною структурою, що базується не на відносинах власності, а на знанні й кваліфікації. У праці “Культурні протиріччя капіталізму” проголошені раніше ідеї Д. Белл доводить до розриву між економікою і культурою відповідно до концепції “роз'єднаності сфер”.

З. Бжезинський у своїй книзі “Між двома століттями” стверджує, що постіндустріальне суспільство стає технотронним суспільством у результаті безпосереднього впливу техніки й електроніки на різні сторони життя суспільства, його соціальну структуру і духовні цінності. Хоча З. Бжезинський, як і багато інших прибічників технократичних ідей, постійно говорив про соціальні зміни, що мають глобальний характер, в дійсності посилання на розвиток науки й техніки використаються ним лише для того, щоб довести здатність суспільства зберегти себе в умовах змін, що відбуваються у світі.

Технократичні тенденції яскравий розвиток одержали в Г. Кана й У. Брауна: “Наступні 200 років. Сценарій для Америки й усього світу”. Зачіпаючи в ній питання про роль і значення науки і техніки (є вони силами добра або зла), автори говорять про “фаустівську угоду”, яка нібито існує між людством і наукою й технікою. Здобувши могутність за допомогою науки і техніки, людство піддає себе небезпеці, що у них закладена.

У західній філософії все більшою мірою виявляється прагнення уникнути популяризації технократизму. К. Ясперс відзначає, що в Європі майже зник прометеївський інтерес до техніки. Відкидаючи погляд про “демонізм” техніки, К. Ясперс вважає, що вона спрямована на те, щоб у ході перетворення трудової діяльності людини відбувалося перетворення й самої людини. Більше того, на його думку, вся подальша доля людини залежить від того способу, за допомогою якого вона підкоряє собі наслідки науково-технічного розвитку. За К. Ясперсом, техніка - тільки засіб, сама по собі вона не гарна. Все залежить від того, що з нею зробить людина, чому вона служить, у які умови вона її ставить. Все питання в тому, що за людина підкорить її собі, якою виявить вона себе з її допомогою. Техніка не залежить від того, що може бути нею досягнуте, вона лише іграшка в руках людини.

Звертаючись до соціальних проблем, що виникають у зв'язку із застосуванням нової технології, англійські дослідники - член Національної ради з економічного розвитку Я. Бенсон і соціолог Дж. Мойд - вважають, що “швидкі технологічні зміни, які розгортаються в умовах вільного ринку, спричиняють надмірні економічні, соціальні, особистісні витрати з боку тої частини суспільства, що найменше в стані їх витримати”.

Сформувалась принципово інше середовище для еволюції соціальних систем, що отримало назву доби Постмодерну. Умови буття технократизму у системі добре організованих суспільств за цей час якісно змінились. Вони, умови, стали фактором самовідтворення прошарку технократів, що отримав реальну владу і користувався нею у власних інтересах. На тілі соціального організму будь-якої країни у цей час можна було побачити, як пишно зацвів бюрократизм, який довів особистість людини до стану “гвинтика” у величезній бюрократичній машині, якою стали зверхдержави. Далі ми повернемось і окремо розглянемо реалізацію технократичної парадигми у межах СРСР.

Теоретична думка, яка направлялась технократами, обґрунтована у 70-х роках ХХ століття на засадах технологічного детермінізму, породила навіть теорію технотронного суспільства. Суть її полягала у тому, що з поглибленням сучасної науково-технічної революції виникає якісно новий тип суспільства, заснований на нових досягненнях електроніки, інформатики, кібернетики, що розвивається за логікою науково-технічної раціональності та інтелектуальної технології, не зазнаючи істотних впливів з боку соціальних, політичних чи культурних сфер життя суспільства.

Негативним результатом доби Модернізму було те, що у свідомості світової спільноти набула значного поширення технофобія (від “техніка” і гр. рhobos - побоювання, страх), тобто сформувався специфічний умонастрій, філософсько-світоглядна і життєва позиція людини та певної частини суспільства, що пов'язані з песимістичним та нігілістичним ставленням до техніки, з негативною оцінкою перспектив та наслідків науково-технічного прогресу як антигуманних, ворожих людині і природі.

У більшості представників екзистенціалізму техніка виступає як символ панування і навіть насилля над людиною і природою. Ідеї “нульового росту” і навіть “шоку від майбутнього” висувають деякі діячі Римського клубу. Проте, саме в останній чверті XX століття технофобія набуває загального поширення. Це обумовлено, насамперед, загостренням глобальних проблем сучасності й технократичним характером розвитку науки і техніки.

Після деякого спаду популярності технократичних ідей, викликаного кризою індустріального суспільства на рубежі 60-70-х років минулого століття, на Заході починається “нова технократична хвиля”. У зв'язку з цим першорядного значення набувають три з п'яти основних характеристик даного суспільства, сформульовані Д. Беллом: центральним є місце теоретичного знання як джерела нововведень і формулювання політики, домінування в професійній структурі фахівців і “технічного класу”, прийняття рішень на основі нової “інтелектуальної технології”. Наука перетворилася, на думку Д. Белла, у головний стрижень суспільного прогресу, а кодифіковане теоретичне знання стало основою управління в будь-якій сфері.

Неминучим наслідком названих процесів Д. Белл вважає зміни в правлячій еліті. Оскільки в постіндустріальному суспільстві технічна кваліфікація стає основою, а освіта - засобом досягнення влади, на перший план виходить науково-технічна інтелігенція і, насамперед, учені. Причому мова йде не тільки про управління економікою. Саме в політичні процеси, за твердженням Д. Белла, науково-технічні фахівці залучені як ніколи раніше. Члени “нової технократичної еліти” з їхніми інтелектуальними технологіями (системний аналіз, лінійне програмування й т.п.) стали тепер “невід'ємним елементом формулювання й аналізу при прийнятті рішень”. Здавалося б, позиція Д. Белла мало відрізняється від поглядів Д. Гелбрейта, крім того, що останній пріоритетною групою вважав не вчених, а фахівців-виробничників. Однак, на відміну від колишніх апологетів технократії Д. Белл дає скоріше негативну відповідь на питання про можливість перетворення науково-технічних фахівців у політично панівний клас. Цьому перешкоджають щонайменше три фактори. По-перше, стверджує Д. Белл, поряд зі знаннями й освітою найважливішими джерелами влади, принаймні в цей час, продовжують залишатися власність і політична діяльність. Отже, бюрократія й власники зберігають свої позиції в правлячій еліті. По-друге, науково-технічні фахівці не є монолітно згуртованою групою з єдиними інтересами. І в реальних політичних ситуаціях, на думку Д. Белла, “учені можуть розділятися ідеологічно, і різні групи вчених діятимуть разом з різними групами інших еліт”.

Найвагоміша перешкода на шляху панування технократів - це специфіка політичної сфери. “Політика в тому виді, як ми її розуміємо, - пише Д. Белл, - завжди має пріоритет перед раціональним і найчастіше порушує раціональність”. Науково-технічні знання можуть виступати як необхідний компонент політичних рішень, але ідея раціонального рішення, що влаштовує всіх, є утопією. Реалізувати її на практиці не уявляється можливим. Політика - це завжди зіткнення інтересів різних груп людей, а управління ними - результат компромісу, вольового ірраціонального рішення. Тому, як зауважує Д. Белл, “...технократ у владі - це просто один з різновидів політика, як би він не використовував свої технічні знання...”.

Визнаючи, що в житті суспільства майбутнього, у тому числі й політичній сфері, фахівці будуть відігравати переважну роль, Д. Белл не ототожнює цю роль із політичним пануванням. “Еліта знання” може ставити проблеми, ініціювати нові питання і пропонувати технічні рішення для можливих відповідей, але часто-густо не має влади сказати “так” або “ні”.

У зв'язку з цим технократію можна розглядати як вплив на владу, співучасть у ній разом з іншими елітами, але не як політичне панування вчених та інженерів. Якщо А. Сен-Сімон мріяв про той час, коли “уряди не будуть більше управляти людьми”, Д. Белл не припускає можливості повної заміни політики наукою. Він робить однозначний висновок: “Всупереч мріям ранніх технократів, таких як Сен-Симон, який сподівався, що вчені будуть правити, стало зрозуміло, що політичним відносинам відведено найважливіше місце в суспільстві і що відношення знання до влади звичайно підлегле”.

Таким чином, наш ретроспективний аналіз еволюції технократичних концепцій [101, с. 52-61] доводить, що:

- по-перше, явище технократизму у своєму розвитку пройшло мінімум три етапи: латентний, коли технократизм практично не впливав на державну владу; об'єктивного панування, коли він ефективно управляв соціальним розвитком суспільства, що цілком збігається з розквітом індустріальної цивілізації, або доби Модерну; а нині він закономірно сходить з арени, оскільки наступає пора Постмодернізму, у межах якої розгортається інформаційна цивілізація і панівним способом суспільного буття стає духовне виробництво;

- по-друге, центральною у технократичних концепціях є ідея про можливість ефективного функціонування влади, заснованої на науковій компетенції, про можливість заміни політичного суб'єктивного рішення рішенням раціональним і об'єктивним. Головною об'єктивною претензією на мандат влади з боку технократів слугує всезростаюча роль спеціальних знань в управлінні не тільки виробничими, але й соціально-політичними процесами, а також значення науково-технічного прогресу для розвитку сучасного суспільства загалом;

- по-третє, протягом ХХ століття технократія набрала потужну силу і поступово перебрала на себе функцію управління суспільством. Наразі це поняття одержало три тлумачення:

1) теоретичної концепції влади, заснованої не на штучній ідеології, а на об'єктивному науково-технічному знанні;

2) типу соціально-політичного устрою суспільства, що практично реалізуює принципи цієї концепції;

3) соціального прошарку носіїв науково-технічного знання, що виконують функції управління;

- по-четверте, технократична ідеологія за останні десятиліття одержала поширення практично у всіх країнах індустріалізованого світу. Але водночас вона сильно відрізняється від так званого класичного технократизму, виразником якого був Т. Веблен. Еволюція технократичних ідей відбувалася, по-перше, від надії на повну заміну політики раціональним науковим управління до прагнення максимально деідеологізувати політику й забезпечити всебічну науково-технічну експертизу управлінських рішень, а, по-друге, від ілюзій про суспільство, в якому у влади перебувають винятково інженери й учені, до визнання технократів однією з пануючих еліт сучасного суспільства;

- по-п'яте, на стадії зрілого індустріального суспільства технократія починає впливати на політичну владу. Посилення інтенсивності даного впливу пов'язане з поширенням у суспільстві технокультури, що раціоналізує й механізує всі сфери життєдіяльності. Політична роль технократії базується на її науковій компетенції, володінні спеціалізованою інформацією й методикою прийняття ефективних рішень. У зв'язку з цим виконання владних функцій технократією має нібито два рівні. З одного боку, науково-технічні фахівці на стадії підготовки управлінських рішень виступають як експерти з окремих проблем, мають можливість впливати на кінцевий результат. З другого, - фахівці з технічною освітою стали все частіше займати керівні посади, причому не тільки в промисловій і науковій сферах. Утворилася технократична еліта, для якої виконання безпосередньо управлінських функцій стало основним змістом професійної діяльності. Більшість сучасних закордонних дослідників сходяться на тому, що пріоритетне значення в цей час має перший спосіб впливу;

- по-шосте, формування технократії як соціального прошарку і перетворення її в органічний елемент пануючої еліти представляють закономірний результат розвитку західної техногенної цивілізації. У радянський період специфічний варіант технократичної еліти представляв директорський корпус разом з міністерською бюрократією, але нині директора підприємств відносяться, скоріш усього, до категорії власників, а не менеджерів. Таким чином, стара радянська технократія трансформувала свій колишній соціальний статус, а нова вітчизняна технократія, яка відповідає стандартам західного суспільства, ще не сформувалася у політичну силу;

- по-сьоме, дивні метаморфози відбуваються з умовами, що рухаються за алгоритмом: передумови - умови - фактор розвитку системи освіти, і це є цілком закономірна річ, оскільки умови перетворюються у фактор і навпаки - фактори за певних обставин стають умовами.

2.2 Реалізація принципу технократизму у саморозгортанні суспільства доби Модерну

технократизм соціальний вища школа

Мета даного підрозділу полягає у вивченні прояву технократизму у соціальному організму країни і наслідків його дії у різних політичних системах і сферах життєдіяльності людини. Це дослідити вкрай важливо, оскільки суспільство виступає у порівнянні з соціальним інститутом освіти середовищем, від якого воно залежить. Тут середовище ми розуміємо, за поданням О. Богданова, як “сукупність зовнішніх впливів, під тиском яких перебуває система, але взятих саме в порівнянні до неї. Тому інша система - інше середовище” [20, 110]. Освіта включена у суспільство природним шляхом і тому має відповідати специфіці цього утворення.

Потреба досліджувати суспільство у цьому випадку обумовлена тим, що саморозгортання соціального світу відбувається у вигляді зміни типу суспільств. Як відомо, у 50-70 роки ХХ століття виникла та зміцніла теорія індустріального і постіндустріального суспільства. Серед її родоначальників та послідовників були: У. Ростоу, Дж. Гелбрейт, Д. Белл, Г. Кан. Згідно із цією концепцією, розвиток кожного суспільства визначається рівнем розвитку промисловості, що виражається узагальненим показником розміру величини валового національного продукту (ВНП). Низький ВНП означає стадію “доіндустріального суспільства”, високий рівень ВНП - різні стадії “індустріального суспільства”.

Наступний етап розвитку - “постіндустріальне суспільство”, поняття якого ввів у науковий обіг Д. Белл. Для нього характерним є переважання долі зайнятих у “виробництві інформації” (тобто в різних сферах обслуговування і духовного виробництва), переорієнтація економіки і культури на підвищення якості життя, тобто на задоволення переважно культурних потреб [177, с. 373-с. 374].

Аналізуючи характер переходу від одного типу суспільства до іншого, Д. Белл пише: “У теоретичному аспекті постіндустріальне суспільство принципово відрізняється від доіндустріального й індустріального. Як теоретичний принцип, ідея індустріалізму не виникла з аграрного способу виробництва. Певною мірою стратегічна роль теоретичного знання як нового базису технологічного розвитку, або роль інформації в перетворенні соціальних процесів, ніяк не пов'язані з роллю енергії в створенні промислового, або відтворюючого, суспільства. Коротко кажучи, це аналітично незалежні принципи (курсив - авт.)” [10, с. 24].

Важко навіть переоцінити наведені висновки Д. Белла, оскільки вони дають нам ключ для вирішення нашої проблемної ситуації. Дійсно, те, що нам треба знайти в численних публікаціях із приводу технократизму та його ролі у розвитку суспільства і освіти, так це специфічні аналітичні принципи або принцип для системного відтворення наслідків дії технократизму у різних типах суспільств і у такій його підсистемі, як національна освіта.

З вищенаведеного ми робимо висновок про те, що технократизм можна дослідити у структурі суспільства, якщо уявити його як принцип устрою і функціонування суспільства. При цьому ясно, що ми фізично не ставимо за мету аналіз функціонування принципу технократизму у соціальній доктрині марксизму, теорії соціальної інтеграції М. Вебера, “масовому суспільстві” К. Мангейма, “постіндустріальному суспільстві” Д. Белла, “стадіях економічного зростання”, “демократичного елітизму” У. Ростоу й Дж. Шумпетера, “технотронній ері” З. Бжезинського, “єдиному індустріальному суспільстві”, “деідеологізації” Р. Арона, “політичній утопії” М. Оекшотта, “колективній демократії” Ч. Бірра, “помірному проектуванні соціальних інститутів” К. Поппера, “соціальних інститутах як видах об'єктивації людської волі” Н. Роттенштрайха, “суперіндустріальному й суспільстві третьої хвилі” О. Тоффлера, “активному суспільстві” А. Етціоні, “постреволюційному суспільстві” Й. Галтунга, “трансформаційному суспільстві” Дж. Дейтора, “кібернетичному суспільстві” Дж. Платта, “постцивілізаційному суспільстві” К. Болдуїнга, “споживчому суспільстві” А. Гартмана і Ф. Рісмана, “суспільстві світового села” М. Маклюена, “суспільстві без кордонів” Л. Брауна, “суспільстві рівноваги” Л. Мемфорда, “консенсусній моделі суспільно-політичної системи” С. Хантінгтона, “моделі адміністративної ефективності” В. Вільсона, “планетарному суспільстві” Г. Хиршфельда, Ж. Робена, Р. Кокса, “нових формах широкого демократичного контролю” М. Харрінгтона, “Новому Левіафані” Р. Коллінгвуда, “організованому суспільстві” В. Андрущенка, ”трудовому суспільстві”, “інформаційному суспільстві”, “суспільстві розваг”, “суспільстві знань” і у цілій низці інших концепцій сучасних західних і східних дослідників.