Технократизм у дискурсі проблем вищої школи

Так, зокрема, теоретичним прототипом виведення техніки до сфери самостійного буття можна вважати концепцію П. О. Флоренського, в якій взаємопов'язані органічна та неорганічна тілесності [181]. Речі є продовженням нашого тіла. Вони повинні перетворюватися на знаряддя, які мають технічний характер, а техніка та живе тіло виводяться з особливого життєвого тілоформуючого начала. Створення технічних засобів за образом людських органів є спробою людини активно впливати на навколишнє середовище, свідомо опановувати ним та перебудовувати. І техніка, як частина культури, організовує матерію, що перебуває поза людиною.

Техніка є “уламком” живого тіла, а тіло є проекцією, образом майбутньої техніки. Але лінії техніки та життя не настільки сильно поєднані, і розвиток кожної з них може або прискорюватися, або уповільнюватися. Схожість побудови та функціонування органів та знаряддя вказує на необхідність переходу від технічного прогресу, який залишає особистість недосконалою, до прогресу органічного, а потім і духовного. Техніка, на думку П. О. Флоренського, є активним самостійним елементом, який допомагає людині здійснити акт самопізнання.

Завдяки тому, що проекція відбувається не лише в матеріальній сфері, а й в ідеальній, з рухом думки, жоден зі станів технічного розвитку не є завершальним. Отже, технічний прогрес є пропорційним здобуванням нових знань. Оскільки не всі органи проектуються у технічній творчості, то і не кожне технічне знаряддя є проекцією якогось з органів. Тому, “слід чекати в техніці такі знаряддя, прототипу яким в сфері органічного ми ще не знайшли” [181, с. 149].

Техніка впливає на духовні складові життя людини та має тенденцію до самостійного буття, і завдяки цьому відбуваються зміни гуманістичних парадигм протягом історичного процесу.

В сучасній науці прикладом може слугувати концепція В. Налімова, де автор намагається об'єднати семантичну і фізичну реальності.

Антитехнократичним є синергетичний підхід. Цілісність перестає ототожнюватися з рівновагою і порядком. Вони виступають лише частковим випадком, який не визначає загальної картини. Цю картину, навпаки, визначають нерівномірність і хаос, випадковість. Нерівноважений і спонтанний характер системи наукового знання яскраво виражений в концепції В. Біблера. Цілісне знання виростає з безперервного діалогу (полібалки), переклику, взаємодії змістів як в історичному, так і в сучасному середовищі.

Цей підхід підводить до необхідності повернення науки в лоно культури. Це не штучне вживлення в тіло науки соціокультурних утворень, із чим не згодні ні захисники класичного ідеалу науковості, ні більшість прихильників сучасної екстерналістської тенденції, такому способі мислення, коли наукові теорії, гіпотези, факти всіх часів і народів як би розмовляють між собою на рівних і мають рівне “право” на своє право у вирішенні будь-якої сучасної проблеми, хоча, з другого боку, не відкидається і “зняте” знання, і як “зняте” воно бере участь у цій нескінченній науковій полібалці.

Кожен часовий зріз науки стає ареною подвійності, додатковості і виникає як мозаїчне полотно з елементами різного колориту, яскравості, відтіняючими один одного і тільки в сполученні забезпечують неповторний вигляд цілісності полотна. Парадокси, які ведуть в безвихідне становище, насправді допомагають вийти до якісно нової картини світу, яка уже на порозі пізнання і “стукає у двері”.

Таким чином, можна зробити наступні висновки. В сучасній ситуації світоглядного еклектизму, втрат стійкого фундаменту світосприйняття, розпаду цілісної картини світу, щоб вирватися із чергового тупика світової історії, необхідно зробити прорив через:

1) прагнення до відходу від механічного розуміння єдності й цілісності до усвідомлення їхньої структури як сукупності неоднорідних елементів, які доповнюють один одного;

2) відмову від розуміння цілісного знання як його рівноваги, абсолютної впорядкованості та здійснити перехід до дослідження розвитку, динаміки цілого, до ідеї полібалки, поліфонічності знання;

3) що зміцнюються антитехнократичні тенденції в просторі більше загальної тенденції пошуку оптимальних форм інтеграції, синтезу, цілісності наукового знання;

4) парадоксалізацію, розірваність наукової картини світу.

На шляхах пошуку інтеграції і цілісності виникає синергетична концепція І. Пригожина, який подав новий спосіб мислення, створив міждисциплінарний підхід. Він переборює традиційне ототожнення цілісності з рівновагою. Сама рівновага стає моментом, стороною розвитку системи. З погляду кібернетики, стан нерівноваги - це те, що руйнує стійкість і цілісність, згідно синергетики, воно не джерело загибелі, а підстава становлення впорядкованості, структурного оформлення.

Синтез і синергетика - це засіб боротьби проти технократизму. Необхідний процес подолання панування технократичного мислення і формування нової синергетичної парадигми мислення. Повинен сформуватися антитехнократичний тип мислення, незорієнтований на машинну одноманітність, догматизм, однобічність, жорстокість, якому буде відповідати і нова система загальних уявлень про природу, або нова картина світу, більш складна й багатомірна, яка уточнює місце і роль людини у Всесвіті, можливо, зовсім незвичайна з погляду повсякденного “здорового глузду”. Ця нова картина світу стане великим завоюванням людини, і, можливо, якісно змінить її саму, повертаючи науку в лоно культури. Якщо ми хочемо повернутися до гуманізму, необхідно створити нову ціннісну науку про людину, яка допускає її цілісність.

Всебічність людини техногенної цивілізації повинна замінитися органічною цілісністю, а в соціальних системах - інтегральністю, яка неможлива без пізнання законів Всесвіту і засобів досягнення її мудрості, без трансценденції.

Цікаву антитехнократичну концепцію відродження гуманістичного виміру Г. Марсель бачить у відродженні сакрального виміру, який виснажився від тотальних хвороб століття. Через Дух і духовність можливе відродження гуманізму і почуття гідності особистості, яке стерлося із приходом “людини маси”. Г. Марсель пропонує повернутися до трагічної мудрості і заглянути за її межі. Трагічна мудрість - це необхідність, в яку потрапляє тоталізований універсум. Мудрість - це не життєвий режим і не духовна дієта.

Мудрість - це мета людини, до якої вона прагне, відчуваючи фундаментальну духовну метафізичну незабезпеченість своєї людської екзистенції. Г. Марсель пропонує сучасній людині позитивну перспективу - прорив до трансценденції, оцінюючи стан людини сутінкової фази цивілізації, як “останній туалет, який засуджений робить перед стратою”. Критикуючи масове суспільство, цей автор вважає, що єдиною гарантією людської свободи і є зв'язок людини із трансцендентним, тобто з тим, що перебуває за межами “світу речей”, де зберігаються кінці і початки людського Буття.

Альтернативу “людині маси” Г. Марсель бачить в персоні, особистості, яка володіє аристократизмом. Фундаментом персони є суб'єктивність, що незмінно тяжіє до образу монади, на основі чого народжується інтерсуб'єктивність, міжособистісні зв'язки людей на основі духу, укорінені в трансцендентному. Персона, пов'язана з Абсолютом, несе істинні культурні цінності, здатні цементувати і впорядковувати, замазувати тріщини в культурно-історичному процесі. Такі інтерсуб'єктивні зв'язки Г. Марсель уподібнював деякому роду священнодійства, як причастя до святого, або сакральному (communion), де причастя людей один до одного невід'ємне від їхнього соборного причащання загальних для всіх цінностей в історичній традиції. Шляхи виходу із кризи Г. Марсель бачив, як і Флоренський, через транстенденцію - “схоплювання людини Богом”, або саме сходження людини до Абсолюту.

А проекцію концепції цілісного знання в соціальній площині буття запропонував Ж. Марітен, яку втілив в цілісну систему “Інтегрального гуманізму” як вихід із кризового стану культури і суспільства.

Так, як і П. Флоренський, В. Соловйов і Л. Карсавін, Ж. Марітен намагаються створити якусь універсальну, інтегруючу концепцію, здатну об'єднати всі уламки, які розпадаються, Буття європейської культури, залікувати трансцендентним розуміння світової історії всі “кровотечні рани Буття”.

“Інтегральний гуманізм” здатний об'єднати всі цінності світової історії на основі релігії. Ж. Марітен вважає, що релігія є тою трансцендентною основою, через яку можливе зростання й інтегрування культури і цивілізації, оскільки вона є втіленням волі і універсальних цінностей [102].

Цілісна людина - це не стан, це процес, який виступає як подолання односторонностей, і більш повне і конкретне розкриття його субстанціонального багатства. Технократична однобокість свідомості і діяльності виступала як повне відкидання релігійної, ідеалістичної, сутнісної та ірраціональної складової духовної культури людства.

У наукових дослідженнях про людину виникає потужна антитехнократична тенденція убік руху до цілісності культури. Вона спрямована на подолання псевдодіалектичного, комплексного підходу до розуміння природи і сутності людини, коли механічно складаються природні й соціальні початки; це подолання стійкого уявлення про ідеал всебічності, усвідомлюваного як механічне з'єднання позитивних сторін; це все більш повне розгортання уявлень про органічний зв'язок людини з умовами її існування; а так само подолання сучасного антропоцентризму і недооцінки можливостей людини, спроба зрозуміти її реальне місце в космосі; це синтетичність і гармонійність самої науки, яка зароджується, про людину.

На початку ХХІ століття спостерігається активізація наступу гуманізму на позиції технократизму шляхом саморозгортання інформаційно-гуманітарної революції, що є не першою у ланцюзі науково-технологічних революцій ХХ-ХХІ століть. Початком цього ланцюга є добре відома всім НТР. Перетворивши гігантській масив природничо-наукових знань на суму наукомістких технологій, НТР дала змогу людству опанувати два найважливіші стратегічні ресурси - речовину й енергію. Що ж до масиву гуманітарних знань, тобто знань про людину, соціум, культуру, історії, дух, то вони залишилися на узбіччі магістралі НТР. Завдання перетворення цього масиву знань у суму гуманітарних технологій розв'язує інформаційно-гуманітарна революція. Ця революція не ідентична ні соціальним, ні науковим революціям. Соціальні революції змінюють політичну владу, режим, соціальні підвалини суспільства. Наукові революції здійснюють зламування старих парадигм науки й установлення нових. На відміну від них, інформаційно-гуманітарна революція змінює суму технологій, за допомогою яких людство прагне перетворити у свої стратегічні ресурси не тільки стихії природи, але й творчі потенції самої людини в усіх її вимірах.

До яких же висновків можна дійти на підставі аналізу протистояння принципів технократизму й гуманізму, що відбувалось протягом ХХ століття?

По-перше, технократизація свідомості призвела не до піднесення, а до занепаду науки й техніки, до нездатності вивести її на якісно новий рівень для досягнення більш прогресивних ідей. Це відбулося, тому що технократичне мислення в глибині своєї сутності протилежне творчості, яке “живиться” духом. Без творчості ж мертвіють і новітні науково-технічні засоби, втрачаючи внутрішнє субстанціональне джерело розвитку. Імпульс “волі до влади” затьмарює собою імпульс “волі до культури”. Це і є умови, за яких культура впадає в кризу, і втрачає творчу здатність.

По-друге, самим фундаментальним проявом технократизму як “машинізованого” способу мислення і діяльності людини, характерного для сучасної епохи, є деестетизація людського Буття. Причина цього - в тому, що естетичний початок споконвіку протилежний однозначності, однобічності, спрощенню, і, навпаки, пов'язаний за своїм походженням з багатозначністю, багатомірністю, вільною грою, тобто технократизм і краса протистоять один одному за сутнісними параметрами. Ситуація кризи - це коли Танатос перемагає Ерос, цивілізація - культуру, виникає однобоке буття, яке саме піддане виродженню.

По-третє, соціальною базою антиестетики як атрибутивної форми технократизму стає товарно-грошовий фетишизм. Він виражається, з одного боку, в абсолютизації ролі товарно-грошових відносин, у неправомірному перенесенні їх зі сфери матеріального на сферу духовного виробництва, і, як наслідок цього, - у спробі штучного “вбудовування” сфери духовних, естетичних сутностей у механічну, кількісну схему буття. А з другого, - у виключенні, “розмиванні” якісних характеристик духовності, формуванні ілюзорної свідомості. Втрата ж якості є втратою цілісності.

По-четверте, руйнування цілісності є також атрибутивна властивість технократизму. Релігія в культурі формує цілісність, рівну синтезуючій тенденції. Серед головних її рис - відновлення оптимального певного місця техніки, пошук її ніші в людському бутті; перехід від споживацько-кількісного до органічно-якісного способу взаємин людини зі світом; подолання вузького, механістичного розуміння свободи як “свободи від...”, як свободи винятково зовнішньофізичної, межі якої завойовуються й утримуються постійною напругою насильства; свободи, яка неминуче народжується з насильства. Синтезуюча тенденція проявляє себе не як зовнішнє насильство, але як нестримна зміна системи зсередини, що впливає на позитивну зміну інших систем.

По-п'яте, реальні наслідки технократизму. Технократизм “роз'їв”, як іржа, і зробив деконструктивними всі скріплення складових елементів духовної культури. Тому відбулося змішання принципів і народився світоглядний еклектизм; виникла ентропія духу культури, дух перестав творити вічні ідеали і цінності; виникає корозія вічних стовпів істин Буття, фундаменту культури; відбувається ерозія вічних непорушних духовних ідеалів і цінностей.

Отже, сформовану ситуацію на початок ХХІ століття коротко можна охарактеризувати в такий спосіб. Гранична напруженість людської думки, концентрована в сучасній науці, як би прийшла в зіткнення зі своїм “антисвітом” - із силою, антигуманних суспільних відносин, з відчуженою від справжньої науки сферою помилкової свідомості, яка прагне бути масовою і, здавалося б, результат може бути тільки один - суспільний вибух.

Але він не відбувається, або, у всякому разі, виражається хоча й у досить різких, але обмежених формах. Справа виглядає так, по-перше, тому, що спеціалізація науки зайшла занадто далеко, щоб будь-яке зіткнення зі сферою відчуженої масової свідомості могло торкнутися глибинних, сутнісних сил науки; по-друге, тому, що з'явилися тенденції, які несуть “заспокійливий ефект” і серед них не останню (якщо не першу) роль відіграють ті матеріальні блага, які виявилися безпосереднім чином пов'язані з успіхами науки і техніки й відчутно вплинули на зростання суспільного масового споживання.

Ці останні тенденції не забарилися оформитися, якщо не теоретично, то, у всякому разі, ідеологічно - у відповідних технократичних концепціях, які абсолютизують значення науки і техніки в житті суспільства, стверджуючи, що вони перетворять його безпосередньо і прямо обминаючи соціальні фактори.

Водночас, практика використання індустрії інформаційно-гуманітарних технологій перетворення людини в усіх її вимірах занурює наш мегасоціум в якісно нову екзистенціально-антропологічну ситуацію. У цій ситуації просвітницька віра в те, що науково-технологічні революції неминуче ведуть цивілізацію до ідеально досконалого суспільства - тобто до суспільства Розуму, Справедливості, Загального благоденства - усвідомлюється як “світоглядна мара”. Постпросвітницька світоглядна примара “суспільства ризику” протвережує інтелектуалів нашого часу, звільняє їх від небезпечної ілюзії про можливість науково-технологічного управління глобальною еволюцією не тільки гуманітарної сфери, але й екосередовища в усій його тотальності.

Тепер, за умови формування якісно нової фази науки, що отримує назву “технонауки”, якісний стрибок має здійснити освіта, оскільки принципово оновлюється її зміст. Але для того, щоб запровадити в життя якісно нову організацію освіти, треба детально розібратися з її сучасним станом і виокремити ті її ланки, що найбільше постраждали від технократизму або здатні його відтворювати і зміцнювати за рахунок надмірного використання сучасних технологій навчально-виховного процесу.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАКСІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОЯВУ ПРИНЦИПУ ТЕХНОКРАТИЗМУ В ОСВІТІ РОЗКОЛОТОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Метою даного розділу є аналіз прояву технократизму у дискурсі формування освітніх концепцій ХХІ століття, функціонування його як ідеології, методології, теорії і практики управління соціальними, у тому числі й освітніми, процесами, нарешті, пошук шляхів гармонізації технократизму і гуманізму в освіті перехідної доби.

3.1 Сенс концепту “дискурс технократизму в освітніх концепціях ХХІ століття”

Метою даного підрозділу є уточнення суті і змісту головного поняття дослідження - концепту, що виокремлює його від інших понять, завдяки яким відкривається можливість дослідити атрибутивні властивості і функціональні впливи явища технократизму на суспільство й освіту. Нагадаймо, що термін “концепт” (від лат. conceptus - поняття) є змістом поняття. Його смислова наповненість у відволіканні від конкретно-мовної форми його виразу [123, с. 503]. За іншим джерелом, концепт - це “формулювання, розумовий образ, загальна думка, поняття” [177, с. 262]. Карнап помістив концепт, як відомо, між мовними висловлюваннями і відповідними до них денотатами. Інакше кажучи, концепт - це логічно-інтуїтивна схема вивчення проблеми, встановлення зв'язку між його елементами, а концептуалізація є особливою формою пізнання дійсності [177, с. 262].

Головним концептом даної науково-дослідницької роботи є термін “дискурс технократизму в освітніх концепціях ХХІ століття”. Розглянемо його більш детально, оскільки він є багатокомпонентним словосполученням. По-перше, поняття є основними елементами теорій, вони акумулюють і передають істотну частину нашого знання про реальний світ і роблять можливим його опис і пояснення. По-друге, поняття забезпечують наукову комунікацію. По-третє, поняття, як “логічні атоми нашої інтелектуальної діяльності” [199, с. 284-285], виконують евристичну функцію, будучи робочими інструментами наукового дослідження.

Уточнення смислу даного концепту опрацюємо у такій послідовності: “дискурс” - “технократизм” - “освітні концепції ХХІ століття”. На основі аналізу цих складових з'явиться можливість подати наше концептуальне бачення проблемного поля дослідження і далі працювати з предметом дослідження як з цілісністю, що несе у собі енергетику ідеології технократизму.

Спочатку розглянемо сенс терміну “дискурс”. Поняття “дискурс” надзвичайно багатопланове. Латинською мовою “discursus“ означає “розмова, бесіда”. У середньовічній латині це слово означало “пояснення, доказ, аргумент у суперечці, логічне струнке міркування”.

Перекочувавши з латині в основні європейські мови, термін поступово розмивався, означаючи вже будь-яке публічне мовлення, аж поки не став синонімом слова “текст”. У російській лінгвістичній традиції він застосовується у значенні, подібному до поняття “функціональний стиль” (як особливий вид тексту) - розмовний, бюрократичний, газетний тощо. Загалом же поняттям “дискурс” наразі позначається будь-яке явище дійсності, що має знакову природу і є певним чином структуроване, включаючи мітинги, дебати, спектаклі тощо. З огляду на цю розмитість, в окремий науковий напрям виділилася лінгвістика тексту, яка вивчає мову у дії на основі пошуку закономірностей, притаманних будь-яким текстам.

За І. Касавіним, наприклад, текст і дискурс - поняття, які перетинаються лише частково. Дискурс - це незакінчений живий текст, узятий в момент його безпосередньої включеності в акт комунікації, у ході його взаємодії з контекстом. “Те, що відрізняє дискурс взагалі від тексту взагалі, відрізняє і філософське мислення від побутового” [159, с. 235]. У побутовому слововживанні поняттям “дискурс” часто позначають будь-який засіб спілкування. Російський “Лінгвістичний енциклопедичний словник” визначає дискурс як “текст, узятий у подієвому аспекті” і водночас як “мову, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія” [46; 93, с. 96-97].

Філософській мові, як, до речі, і кожній натуральній живій мові, чи то штучній, притаманний свій специфічний дискурс, основні характеристики якого більш-менш відповідають відповідним характеристикам інших мов (соціологічній, політологічній, культурологічній), але при цьому є й такі, що визначають своєрідність дискурсу такого унікального явища як ноосоціогенез, який твориться і обслуговується саме цією мовою. Опанування дискурсом означає інтерналізацію особистістю семантичних полів, які структурують буденні інтерпретації та поведінку в межах інституційної сфери. Таким чином, дискурс розуміється нами як спосіб мовленнєвого когнітивного конструювання впливу технократизму на суспільство і його підсистему - вищу освіту.

Ми розглядаємо філософський дискурс не просто як вживання певного категоріального апарату, що обслуговує життєдіяльність системи освіти, а як символічну репрезентацію соціального світу взагалі, як його вироблення, теоретичне обґрунтування його системної цілісності і зв'язку із зовнішнім світом на прикладі такого чинника, як технократизм.

Найбільш сталим напрямом теоретичних досліджень, що справді створює дискурс предметного поля даного дослідження, безумовно, є філософія науки і філософія техніки. Наука і техніка здійснюють потужний вплив на усі сфери життя. Тому вони обумовлюють певний аспект розгляду множини філософських проблем сучасності. Саме про це свідчать слова одного з найяскравіших філософів ХХ століття Карла Ясперса: “Техніка стала головною темою у спробах пізнати положення, в якому ми знаходимось” [200].

У вітчизняній і російській філософській літературі велика увага приділялась філософським і методологічним проблемам науки, і дещо менше - філософським проблемам техніки. Ми тут апелюємо до російського досвіду з декількох причин. По-перше, тому що пройшло небагато часу з того моменту, як наші наукові шляхи з російською науковою громадою розійшлися, і тому їх наукові напрацювання споріднені до наших форм теоретичного або ментального мислення та практичних висновків.

По-друге, освіта, як галузь специфічної людської діяльності генетично пов'язана як з наукою, що є джерелом постачання смислів для навчально-виховного процесу, так і технікою, що є потужним засобом навчально-виховної діяльності, що є остовом сучасних і майбутніх, на думку переважної більшості сучасних дослідників, педагогічних технологій.

По-третє, ми, досліджуючи проблему технократизму в освіті, маємо справу з досить вузьким проблемним полем, що перебуває у дискурсі науки і техніки. Саме тут проростає явище технократизму, що поступово охоплює суспільство, а потім і будь-які його елементи та компоненти. Інститут вищої освіти тут не є винятком.

Тобто, як не крути, а філософський дискурс породження, функціонування і розвитку явища технократизму в освіті створює саме філософія науки і техніки у органічному поєднанні з філософією освіти. Остання складова також важлива, оскільки саме вона аналізує умови, в яких модернізується національна система вищої освіти будь-якої країни або групи країн, наприклад, Об'єднаної Європи.

Тепер розглянемо термін “технократизм” і викладемо авторське його бачення у руслі нашого дослідження. Ясно, що це квінтесенція або глибина нашого наукового пошуку, оскільки ми тут маємо: по-перше, подати його смисл; по-друге, визначити форми його існування; по-третє, відтворити механізм його впливу на систему вищої освіти; по-четверте, передбачити наслідки його впливу у різні часи його тиску на систему освіти.

Термін “технократизм” (від гр. techne - мистецтво, ремесло, майстерність, і kratos - влада, панування) - ідеологія, теорія, світогляд та принцип практики - пов'язаний з обґрунтуванням та здійсненням положення: “владу - фахівцям”, тобто знаючим та уміючим [179, с. 582].

Технократизм відбиває прагнення наукової, технічної або адміністративної “еліти” до панівного становища у суспільстві та відмежування влади від “некомпетентного втручання”. Піклуючись про “інтереси справи”, технократизм, як правило, виступає під демократичними і гуманістичними гаслами, але за своєю дійсною спрямованістю є протилежним щодо них.

Технократизм є абсолютизацією принципу раціональності та технічної доцільності. Це приводить до того, що суть діяльності приносять у жертву її безпосередній меті. Тим самим людина перетворюється на засіб досягнення зовнішньої мети, а самі засоби набувають характеру самоцінності. У державному управлінні різновидом технократизму є макіавеллізм. Технократизм супроводжує всю історію людства, проте найбільшого поширення набуває у XX столітті внаслідок НТР. Теоретичним обґрунтуванням технократизму є “технологічний детермінізм”, а також деякі сучасні теорії управління (Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт та ін.).

Для нас дуже корисним є поглиблено поглянути тут на частку “kratos”, тобто “влада”, оскільки ми підійшли до розгляду механізму впливу технократизму на модернізацію суспільства і освіти. Сутність та зміст цієї складової терміну “технократизм” можна проаналізувати на основі філософської, соціологічної, психологічної і політологічної літератур.

Нагадаємо, що уточнюючи сутність та зміст поняття “влада”, ми маємо справу уже не з самим явищем, а з його гносеологічною формою. Поняття - це “форма мислення, що відображає загальні й істотні ознаки предметів і явищ” [34, с. 80]. Визначення поняття влади - це найважливіша складова філософського аналізу політологічного феномену, що являє собою логічну операцію, в процесі якої розкривається природа, сутність і зміст цього поняття.

У наявній літературі, у першу чергу, довідниковій, ми знаходимо цілу низку визначень терміну “влада”. Так, наприклад, В. Халіпов у роботі “Кратология - наука о власти” пише, що влада, “є соціальним суспільно-політичним явищем, як важлива, невід'ємна ланка, що є визначальним структурним елементом у житті суспільства з усіма своїми перевагами, можливостями і недоліками, як система у суспільному організмі, що потребує постійного аналізу, розвитку й удосконалення” [183, с. 140].

Але найбільш опрацьованим є, на нашу думку, тлумачення даного терміну у кратологічному словнику “Власть” цього ж автора. Тут зазначено, що Влада [183, с. 70-71] (англ. право управління - power authority; панування - rule; грецьке - кratos; лат. - аustoritas imperium; нім. - мacht; ісп. - рoder; італ. - dominio, potere; португ. - poderio; фр. - pouvoir; есперанто - potenco) це:

1) здатність, право і можливість розпоряджатися ким-небудь, чим-небудь, здійснювати рішучий вплив на долю, поведінку і діяльність, вдачу і традиції людей за допомогою різного роду засобів - закону, права, авторитету, волі, суду, примусу;

2) політичне панування над людьми, їхніми спільнотами, організаціями, над країнами та їхніми угрупованнями;

3) система державних органів;

4) особи, органи, що наділені відповідними державними, адміністративними повноваженнями, або як такі, що володіють різного роду впливом, повноваженнями за звичаєм, або як такі, що привласнили їх собі.

В “Короткому енциклопедичному словнику”, виданому у 2004 р. колективом вітчизняних авторів, знаходимо більш ґрунтовно опрацьоване тлумачення цього терміну: “влада - (слово грец. походження і означає панування, управління, володіння, володарювання) - право і можливість розпоряджатися чимось і кимось, підкорюючи своїй волі. Вона існує скрізь, де є стійке об'єднання людей: в сім'ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі” [175, с. 121].

Є сенс навести всю характеристику даного феномену, що подана у цьому філософсько-політологічному джерелі. Це позбавить нас від необхідності збирати окремі елементи її характеристики, що розпорошені у літературі. Отже, влада - це форма соціальних відносин між суб'єктами соціальної взаємодії на підставі приписаної зовні (суспільством) чи взаємно визнаної рольової і функціональної залежності одного об'єкта від іншого, де один з учасників має можливість підкорювати своїй волі інших суб'єктів.

Влада - спосіб організації системи суспільних відносин, побудованих на принципах субординації взаємодіючих суб'єктів. Влада існує на всіх історичних етапах буття суспільства і пронизує усі сфери його життєдіяльності. Характерними атрибутами влади є панування, управління, розпорядження, підпорядкування (підлеглість), вплив, підкорення, авторитет, престиж та інші ознаки, без яких вона не може існувати.

Влада, як система відносин між людьми, обов'язково включає двох безпосередніх її учасників: суб'єкт влади (її носіїв, представників) і об'єкт влади (тих, на кого спрямована діяльність суб'єкта, підвладних). У цьому випадку мова йде про викладача, на якого покладена функція суб'єкта і студента, відповідно, об'єкта владного впливу. Статус суб'єкта влади - викладача визначається традицією, авторитетом, громадською думкою, історичним досвідом родового життя.

Технократ, як суб'єкт влади, водночас є й суб'єктом соціального контролю (за винятком форм влади в девіантних та інших групах, які засуджуються суспільством). Кожна форма влади має спеціалізовану систему соціальних норм, контролю й санкцій, а у взаємодії вони доповнюють, контролюють одна одну, переплітаються в системі соціальних зв'язків, утворюючи складну систему владних відносин - систему влади.

Зміст, форми й характер влади відбивають рівень розвитку суспільства та його культури. Вивчення феномена влади та пов'язаних з нею проблем має давню історію, починаючи від Платона, Аристотеля, Н. Макіавеллі, Ж. Бодена, Т. Гоббса, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, К. Маркса, В. Паретто, М. Вебера, Г. Ласуела та інших. В умовах розбудови державної незалежності України проблеми влади на всіх рівнях набувають особливого значення як у прагматичному відношенні, так і з точки зору необхідності теоретичних розробок найбільш доцільних та ефективних моделей влади, що відповідали б новим історичним обставинам і потребам суспільства

Сутність влади - це підкорення одного суб'єкта іншому або одних суб'єктів іншим суб'єктам. Універсальний і всезагальний організаційний принцип влади: командування. Влада не існує без командування і покори. Не політика, а, власне, тільки внутрішньо притаманне владі відношення - командування - визначає владу. Командуванню влада зобов'язана своїм існуванням. Її присутність у суспільстві апріорна: “Влада - це соціальне зосередження командування, що опирається на один або декілька прошарків, або класів суспільства” [33, с. 39]. Висновок явно зроблено в конфліктній світоглядно-методологічній парадигмі, що належить представникам марксизму.

Тепер можна перейти до аналізу віддзеркалення у літературі змісту влади. При цьому зміст влади, формою прояву якої є регуляція та саморегуляція родового життя людей, у даному дослідженні розглядається не як сам по собі субстрат влади, як соціального явища, а як його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують взаємодію утворюючих її елементів між собою і з середовищем та зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі сам зміст влади виступає як процес локалізації соціальної взаємодії людей у просторі та циклізації у часі.

Його, зміст влади, слід розглядати як специфічну комунікацію. Цікаво, що інструментом підкорення об'єкта управління суб'єкту управління виступає управлінська інформація, управлінська дія та управлінська мова. Про особливість інформаційного забезпечення регуляції та саморегуляції соціального процесу свідчить той факт, що на практиці виникла спеціальна мова, якою обслуговується регуляція соціальної взаємодії людей. Як аргумент на користь такого твердження, можна навести і факт видання спеціальних словників, в яких концентрується специфічний тезаурус для управління соціальним розвитком [156; 162, с. 163; 164].

Важливим моментом для подальшого аналізу влади технократії у суспільстві є визнання її атрибутивних властивостей. Серед останніх ми вважаємо найбільш суттєвими: по-перше, це - волю, що на засадах підстави детермінує поведінку суб'єкта владних відносин; по-друге, мету влади, або прояв її цільового призначення [118; 177; 183]; по-третє, підпорядковуючу силу, вплив якої на людину здійснюється завдяки існування різновидів влади і багатоманіття засобів її реалізації; по-четверте, соціальну відповідальність за зміст, форму існування і наслідки функціонування влади у суспільстві [8; 136; 187; 192].

Таким чином, термін “технократія” означає вид владного впливу на розбудову системи освіти, що часується з ХХІ століття. Характерними рисами владного впливу технократизму на інститут освіти є формальна й неформальна форма тиску; цілком легітимний набір специфічних засобів влади для управління освітою: від стереотипів, ідеології до насильницьких заходів постановки мети, засобів корекції, підготовки і розстановки кадрів; своєрідної методики оцінки результативності освітянської діяльності; з обмеженою формою відповідальності за наслідки технократичного втручання у соціальний розвиток світової спільноти і особистості.

Далі є сенс перейти й розглянути іншу складову центрального концепту дослідження, а саме: “освітні концепції ХХІ століття”. Компонент “освітні концепції ХХІ століття” ми досліджуємо через розкриття сенсу понять “освіта”, “концепція” і “ХХІ століття”. Тут не має потаємного смислу, оскільки ці терміни у галузі філософії освіти є сталими. Є сенс вважати, що термін освіта (образование - рос.) з'явився у російській педагогічній думці, у фарватері якої довгий час перебувала й українська педагогіка, водночас з європейською. На це нас наштовхує підручник “Педагогіка”, що випущено у світ двома Академіями педагогічних наук - СРСР і НДР, у якому про цей феномен сказано: “Буквальний смисл терміну - “формування образу”. У цьому значенні його ввів у педагогіку Йоган Генріх Песталоцці. Це поняття у багатьох вимірах збігається з широким розумінням виховання, тому термін “освіта” у широкому сенсі використовується для визначення навчально-виховного процесу. У педагогічній літературі поняття “освіта” відноситься, насамперед, до передачі та засвоєння знань, умінь і навичок, формування пізнавальних інтересів і здібностей, до спеціальної підготовки до професійної діяльності” [131, с. 109].

У сучасних вітчизняних підручниках з педагогіки термін “освіта” визначається наступним чином: “Освіта - це водночас і процес, і результат завершеного навчання (виділено - нами) (наприклад, середнього, вищого, підвищення кваліфікації)” [197, с. 30].

Не вдаючись у деталі відмінностей різних змістів поняття освіти, зафіксуємо основні:

а) як ідеал сучасної освіти співвідноситься з процесом формування, розкриття й використання потенційно безмежних здібностей і можливостей людини, внутрішніх резервів особистості;

б) поняття освіти в сучасній культурі вживається зовсім в іншому контексті, який є менш важливим порівняно з першим, а саме: у контексті соціального інституту суспільства, який здійснює навчально-виховну діяльність у встановлених рамках, зі своїми специфічними засобами та змістом. Поглиблений зв'язок цього інституту з іншими, вплив його на всі сфери життя і культуру загалом має свою специфіку, пов'язану як з історично спадкоємними формами його розвитку, так і з сучасними культурними інноваціями.

За умови такого неспівпадіння змісту терміну “освіта” звернемось до його визначення у законодавчих актах України. Так, у Законі України “Про освіту” він визначається як “основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави” [57, с. 21].

У цьому Законі України позначається, що “метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями” [57, с. 21].

Далі зазначається, як саме має здійснюватись освітянська діяльність в Україні, і тому це дуже важливо для нашого дослідження, що “освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами” [57, с. 21]. У 6-ій статті цього Закону України зафіксовані основні принципи національної освіти, серед яких немає технократизму. Це означає, що його треба оцінювати як зовнішній чинник, що впливає на систему освіти за принципом зовнішнього доповнення.

У вступі ми уже визначили, що досліджуємо прояв метастаз технократизму у горизонті тільки вищої освіти, тому є потреба уточнити складові цього поняття. У Законі України “Про вищу освіту” складова “вища освіта” визначається як “рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, систематичного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті і завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації” [56, с. 168]. Далі законодавець уточнює, від чого залежить вища освіта (її зміст): “зміст вищої освіти обумовлений цілями та потребами суспільства - це система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва” [56, с. 168].

Отже, законодавець чітко ставить в залежність вищу освіту від перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва.

На практиці вища освіта транслює у свідомість людини так званий “дух епохи”. Потреба удосконалити освіту виникла з тієї причини, що наприкінці ХХ століття “дух епохи” піднявся на якісно іншу ступінь розвитку, розбурхавши ментальні засади етносу. Ми не зрозуміли своєчасно, або не сприйняли серйозно, попередження Гегеля про те, “що якщо тільки дух народу піднімається на більш високий рівень, всі моменти державного устрою, пов'язані з попередніми рівнями його розвитку, втрачають свою усталеність, вони повинні занепасти, і не існує сили, здатної їх утримати” [37, с. 379].

Тут можна зауважити й протилежне, а саме: якщо дух народу треба підняти у ході розбудови української держави на більш високий щабель, то він може бути забезпечений тільки створенням якісно іншої системи вищої освіти. “Дух епохи” - загальна парадигма розвитку освіти.

Це означає, що технократизм не завжди мав вирішальний вплив на освіту, а здобув його на етапі поширення індустріального способу виробництва; досяг свого розквіту разом із розквітом машинних засобів виробництва і має зійти зі сцени разом з відходом індустріальної цивілізації. На початку ХХІ століття, коли на арену виходить “дух епохи” інформаційної цивілізації, технократизм як явище починає відігравати негативну роль.

Отже, термін “освіта” має етимологічний, семантичний і філософський смисли. Етимологічним і семантичним коренем його є “образ”. Корінь “образ” утримує зміст поняття (семантичний смисл) і його цільове навантаження (філософський смисл).

Таким чином, слово “образование” генетично утримує у собі свою мету як образ передбачуваного результату освітньої діяльності. Серед багатьох словесних назв поняття “освіти” - від англомовного “eduсation” та російського “образование” (творити людську особистість згідно з певною моделлю, образом) - український термін виглядає напрочуд найточнішим, тому що слово “освіта” - це вістря, вісь життя (ось + vita) [85, с. 17].

Отже, феномен навчання наповнюється змістом, що несе у собі “дух епохи”. Звісно, що минула доба (індустріальна цивілізація) несла “свій” дух, а нова доба (інформаційна цивілізація) відповідно несе й “новий дух”. Якщо у новій добі присутній старий дух, то це означає, що епоха, що відходить у минуле, затримує розвиток людини і є гальмом, що прагне загальмувати соціальний розвиток світової спільноти. І це завжди погано.

Додамо, що у ліберальній системі освіти, до якої так потужно прагне незалежна Україна, відповідальність за свою освіту несе Особистість. Галузь освіта стає тільки виробником освітянських послуг, що купуються громадянами країни і світу. Держава не несе відповідальності за освітній ценз населення.

Тепер з'ясуємо, у чому полягає сенс словосполучення “концепція ХХІ століття”. Термін “концепція” (від лат. conception - розуміння, єдиний задум, провідна думка) - система поглядів, що віддзеркалює певний спосіб бачення (“точку зору”), розуміння, трактовки будь-яких явищ, у цьому випадку - розвитку освіти, що презентує провідну ідею або (і) конструктивний принцип, що реалізує певний задум у теоретичній формі [123, с. 505].

Отже, концепція - це базовий спосіб оформлення, організації й розгортання дисциплінарного знання, що поєднує науку, теологію і філософію, як основні дисципліни, що входять до європейської культурної традиції, у руслі якої має формуватись українська національна система вищої освіти. Це продиктовано політичним рішенням увійти до спільноти країн-учасниць Об'єднаної Європи.

“Освітні концепції” у такому випадку є сенс розглядати як продукт міждисциплінарного дослідження, що вивчається сукупністю наук. Кожна з наук подає до освітньої концепції свою складову. Свій внесок в освітню концепцію вносять:

- педагогіка, що розглядає освіту як процес;

- соціологія освіти, що розглядає освіту як систему;

- педагогічна аксіологія, що вивчає освіту як цінність;

- педагогічна акмеологія, що розглядає її як сферу найвищих досягнень;

- філософія освіти, що виявляє цільові, стратегічні і методологічні орієнтири освіти та її взаємодію з іншими сферами суспільства, тобто розглядає освіту як результат.

Останнє зауваження для нас має принципове значення, оскільки, досліджуючи технократизм в освіті крізь призму філософії освіти, ми маємо за мету розглядати цю суперечність широко і на найвищому рівні узагальнення емпіричного матеріалу.

Як випливає з “Філософського словника соціальних термінів”: “Розмаїття концепцій при найпершому наближенні може бути узагальнено до двох основних напрямків: сцієнтистсько-технократичного та антисцієнтистського. Для представників сцієнтистсько-технократичного напрямку є характерним прагнення до “раціоналізації” процесу виховання, розробки наукових “технологій виховання”, що ґрунтуються на конкретних наукових знаннях.

Також існують концепції “третього” проміжного характеру, які намагаються подолати альтернативність двох основних напрямків і поєднують у різному співвідношенні їхні окремі надбання, принципи, положення. В СРСР, в Україні тривалий період панувала так звана “теорія комуністичного виховання”, основні положення якої знаходилися в руслі сцієнтиського напрямку, але включали також окремі елементи концепцій антисцієнтистських. В умовах плюралізації політичного і духовного життя суспільства в сучасній Україні розробляються різноманітні концепції виховання без штучного їхнього протиставлення. У багатьох із них важливе значення надається розробці системи національного виховання, соціалізації через національну культуру” [179, с. 134-136].

Що стосується частки “ХХІ століття”, то це знову-таки є предметом саме філософського аналізу, оскільки вимагає оцінювати освіту крізь призму світогляду, що буде провідним у ХХІ столітті (електронна педагогіка, міжпарадигмальна освіта, дистанційна освіта, освіта протягом життя або інше принципово нове бачення освіти, що має бути притаманним для ХХІ століття і третього тисячоліття).

Таким чином, розглянувши складові головного концепту даного дослідження, ми дійшли висновку, що концептуалізації підлягає дискурс формування, функціонування і розвитку технократизму, а також його владний вплив на систему сучасної освіти, провідного інституту самовідтворення і життєзабезпечення індустріального суспільства, а також його вплив на становлення освітніх систем, що часуються з Постмодернової доби, тобто презентують інформаційну цивілізацію.

Також видається за необхідне введення ряду конститутивних ознак філософського дискурсу технократизму в освіті. Перша конститутивна ознака - це ознака теми. Замість теми іноді говорять про концепт. Тематичний початок - технократизм в освіті - виступає однією із первинних підстав для утворення дискурсу й підтримки його відносної стабільності. Саме вона, тема освіти, стає домінантою технократичного дискурсу й тим самим диференціює його, і ми повинні аналізувати його прояв не тільки у сфері освіти, а й спостерігати у суспільстві, завдяки чому ми глибше розуміємо властивості технократизму, його тотальний характер прояву у сфері освіти, а відповідно й наслідки його дії.

Друга конститутивна ознака - ознака спільності учасників освітянської практики, яка підтримує й відтворює дискурс технократизму, робить його самовідтворювальним у структурі суспільства. Інакше кажучи, ми можемо констатувати, що технократизм в освіті утворює специфічне коло спілкування представників різних галузей суспільного виробництва, що пов'язані між собою освітянською діяльністю і які здатні до реновації технократизму.

Третьою ознакою технократичного дискурсу є його досить стійкий зв'язок з освітою як соціальним інститутом самовідтворення суспільства. Іншим прикладом такого сталого зв'язку є релігійний дискурс, якому притаманні два, нехай і взаємозалежних, але різних дискурси - дискурс віри, інтерперсональний і притаманний персональному, та дискурс церкви, службовий, інституціональний [35, с. 82-83].

Нарешті, четвертою ознакою є наявність первинної типології технократичного дискурсу, за точку відліку якої слід прийняти дихотомію персонального й інституціонального у явищі дискурсу. Це означає, що можна виділити два основних типи технократичного дискурсу в освіті: персональний (індивідуально-орієнтований) та інституціональний. У першому випадку суб'єкт виступає як особистість у всьому багатстві свого внутрішнього світу, у другому - як представник певного соціального інституту, наприклад, освіти або управління. Отже, прояв технократизму слід шукати як на рівні структури особистості, так і на рівні структури соціального інституту освіти. Більше того, він повинен мати прояв у соціальному цілому - організмі будь-якої країни.

Виходячи з того, що освіта складається з процесу навчання і виховання, то саме їх слід розглядати як два канали технократичного впливу на особистість. Різниця між ними полягає у тому, що по каналу навчання може транслюватись інформація або технічні знання і методологія вирішення практичних проблем, і тут присутність суб'єкта - носія технократичних ідей - не обов'язкова. Інша річ, коли мова йде про виховання. Тут присутність суб'єкта освітянської діяльності - технократа - обов'язкова, оскільки він впливає по каналу виховання шляхом передачі ідеалів і зразків поведінки, дії, методами практичного управління суспільством і освітою, широко застосовуючи ірраціональні засоби впливу на особистість, тиснучи на її підсвідомість.

Водночас постає питання про запобіжники посиленню технократичного впливу на особистість і на галузь освіти, оскільки його ідеологія, механізм впливу, що живиться науковим знанням, теоретично має посилюватись, а практичний вплив на розвиток особистості й освіти на етапі глобалізованого переходу світової спільноти до інформаційної фази фактично має зменшуватись, оскільки він несе у собі деструктувізм [100, с. 218-227].

Далі є сенс розглянути технократизм як інструмент і технологію управління суспільством і вищою школою як однією з його підструктур, визначити, які тенденції у суспільстві і освіті він породжує і живить, які вади він потенційно несе соціальному розвитку світової спільноти.

3.2 Технократизм як ідеологія, методологія, теорія і практика управління соціальними процесами

Метою даного підрозділу є пояснення генезису явища технократизму і його ідеології, як найважливішої атрибутивної риси, при розгляді його впливу на суспільство, освіту й особистість. Це потребує показу походження, виникнення, а в більш широкому значенні - зародження та наступного процесу його розвитку як специфічного явища. Причому, це слід зробити у формі теоретичного пізнання соціального світу, оскільки технократизм, як будь-яке соціальне явище, детермінується двома чинниками: умовами та підставою.

Умовами у цьому випадку є філософський дискурс, що сформувався внаслідок розвитку філософії науки і філософії техніки, що згодом інтегрувались у органічну систему під назвою науково-технічний прогрес [97, с. 47-56].

Попередній аналіз довів, що теоретичне дослідження технократизму, як специфічного явища у соціальному організмі будь-якої країни, єдність форми і змісту, яка має бути осягнута розумом дослідника і постати перед нами як специфічне соціальне і політологічне явище.

Підтвердження цій тезі ми знаходимо у Гегеля, що писав: “Реальність, яку набуває ідея як природна життєвість, є тому реальність, що називається Явищем, не що інше, як існування реальності, що не володіє буттям безпосереднього в собі, а покладена в своєму існуванні негативним чином. Однак, процес заперечення безпосередньо зовні існуючих членів як діяльність ідеалізації включає в себе не тільки негативне відношення; в цьому запереченні він є також тим, що утверджується як для-себе-буття” [39, с. 131].

Зрозуміло, що тут ми фактично формуємо, тобто посилюємо, філософію технократизму, але ми без розгляду цього аспекту проблеми не можемо дослідити вплив технократизму на галузь освіти. Причому ми повинні розглянути його прояв і на суспільство, а точніше - на соціальний організм країни як цілісність. Тільки за таких умов ми зможемо компетентно підійти до його впливу на інститут освіти, в якому сфери соціального цілого - елементи соціального організму країни - виступатимуть чинниками трансформації системи освіти.

Технократизм зародився у надрах античності. Найважливіша особливість технічних досягнень у цей час полягала в тому, що вони відбувалися, як пише І. Рожанський, “у майже повному відриві... від теоретичної науки того часу. Цей відрив був обумовлений не якимось зовнішніми причинами, а принциповою настановою греків в порівнянні до завдань і характеру наукової діяльності. Наука в уявленні грецьких філософів та вчених була синонімом безкорисного пошуку істини - проведення вільного часу вільних людей, які не зазіхають ні на яку практичну користь і мають на меті виключно задоволення від власної допитливості” [144, с. 293-294].

Ніхто з видатних мислителів античності не робив спроби поставити свої знання на службу техніці. “Більше того, наука вважалась справою, що гідна всілякої поваги, але при цьому справою принципово некорисною”, - підкреслює І. Рожанський. І ще більшою мірою це відносилось до філософії. Досить згадати вислів Аристотеля: “Філософія найбільш марна з наук, але немає нічого кращого за філософію”. Смисл науки й філософії давні греки вбачали в чистому пізнанні, що приносить задоволення. У низці випадків задоволення, що було результатом пізнавальної діяльності, піднімалось ними в ранг вищого блага, розглядалось як головна складова смислу життя людини, людського щастя: наприклад, Архімед, у відповідності до поглядів, що панували в суспільстві, оцінював своє заняття чистою математикою значно вище, ніж свої відкриття й технічні винаходи. Тому використання наукових знань для технічного застосування мало скоріше епізодичний, ніж регулярний характер.