Технократизм у дискурсі проблем вищої школи

Як вихід із цієї ситуації ми розглянемо наслідки прояву принципу технократизму у суспільствах західного типу, Радянському Союзі та в Україні, оскільки ми вийшли з СРСР і несемо його “родові плями”.

На нашу думку, технократизм ніхто спеціально не культивував, а він сам вільно саморозгортав свій зміст, оскільки потужно сприяв задоволенню потреб людей і, до того ж, ґрунтувався на досягненнях науки і техніки. На багатовимірність явища саморозгортання суспільства звертає увагу Ю. Бех [16].

Наразі технократизм значно посилює свій тиск на розвиток будь-якого суспільства за рахунок нової техніки і технології пошуку, обробки, накопичення і використання наукового знання та інформації, що зберігається в інформаційних банках і поставляється до користувачів сучасними інформаційними мережами. Тут можна погодитись з думкою О. Сосніна про те, що “інформація” дедалі більше усвідомлюється як стратегічний ресурс для розвитку природних, біологічних і соціальних систем [161].

Оскільки нині відбувається становлення третьої основи єдності людства - інформаційної єдності (поряд з економічною і екологічною). Зрозуміло, що у нас мова повинна йти про технократичний тип єдності, або технократичний тип розвитку світового суспільства.

Глобальна інформатизація об'єктивно нестиме в собі добро і зло водночас. Першими це зло від тотальної приналежності до технократизму відчули країни Заходу, у яких технократизм проявив себе повною мірою ще у 50-60-ті роки ХХ століття. Як свідчить історичний досвід, використання принципів технократизму сприяло досягненню високих економічних результатів, швидкому впровадженню науково-технічних інновацій у виробництво, підйому добробуту широких верств населення. Незважаючи на те, що нині ореол технократизму трохи зблід, у суспільній свідомості Заходу, як і раніше, функціонує “міф техніки” і важливе місце відведено цінностям, що пов'язані з “технологічним пануванням” [203].

Існують три головні гіпотетичні моделі адаптації постіндустріального суспільства до нового етапу технологічного розвитку. Першу з них можна умовно назвати технократично-оптимістичною. Вона заснована на переконанні, що подальший розвиток суспільства в цих умовах буде відбуватись майже так, як це було досі. Друга модель - еколого-алармістська. Її висхідну базу складає припущення, згідно з яким подальша адаптація сучасного суспільства до реалій технологічної революції може бути пов'язаною з катастрофічними наслідками, передусім екологічними, але також і соціальними. Третя модель - адаптаційно-кризова. Вона, можливо, найбільш адекватно відображає реальні процеси, які відбуваються в суспільному розвитку та базуються та таких засадах: по-перше, сучасне суспільство має значні резерви для пристосування до потреб нового зльоту технологічної революції; по-друге, це пристосування, у відповідності до логіки існуючого способу виробництва потягне за собою певні соціальні витрати; по-третє, об'єм цих витрат буде вирішальною мірою залежати від інтенсивності опору, на який будуть здатні ті соціальні групи (насамперед, робітники), які потерпають від такого розвитку; по-четверте, в ході адаптації тиск на соціальні та політичні структури буде зростати; по-п'яте, характер та напрямки цього тиску можуть бути різноманітними в залежності від конкретної ситуації та розстановки політичних сил; та по-шосте, стабільність соціальної системи у різних її ланках буде залежати від того, яким запасом міцності відрізняються ці структури. Така система поглядів зрозуміліша швидше для тих, хто пов'язаний з робітничим рухом [201].

Тому далеко не випадковою була реакція інтелектуальної частини так званого капіталістичного світу на надмірний тиск технократизму на соціальний розвиток. Д. Белл запропонував, як відомо, змінити модель суспільства, і з кінця 60-х років ХХ століття термін “постіндустріальне суспільство” набуває нового змісту [10, с. 24].

Науковці підкреслюють такі риси нового суспільства, як: масове розповсюдження творчої, інтелектуальної праці, якісне зростання обсягів наукового знання, а також збільшення інформаційних потоків, залучених до процесів виробництва, домінування в структурі економіки сфери послуг, науки, освіти, культури над промисловістю та сільським господарством, за частиною у валовому національному виробництві та кількістю зайнятих, зміна соціальної структури [122].

Майже водночас сформувалась концепція сталого розвитку, що отримала путівку у життя на Конференції Організації Об'єднаних Націй з проблем навколишнього середовища і сталого розвитку у Ріо-де-Жанейро ще у 1992 році [72, с. 5]. Зобов'язання розвинених країн світу виділяти 0,7% свого валового національного продукту (ВНП) на надання допомоги країнам, що розвиваються, з метою розвитку, виконано всього лише декількома країнами.

Іншим запобіжним кроком соціальної системи Заходу, який став відповіддю на натиск технократизму, пов'язаний з виникненням так званого Римського клубу, офіційною датою появи якого вважається 1972 р. [44]. Римський клуб за 35 років свого існування зробив багато чого для розуміння стану і динаміки розвитку глобальної проблематики, можливих негативних наслідків. За цей період, під впливом результатів діяльності Клубу, створені також інші міжнародні організації, у тому числі Міжнародний інститут прикладного системного аналізу, що виконав, зокрема, ряд важливих програм з екології та визначення ризиків.

І разом з тим, продовжуючи досліджувати сучасний стан світу, у якому за останні 15-20 років відбулися фундаментальні зміни, Римський клуб змушений визнати, що становище в глобальній проблематиці не тільки не покращилося, але й продовжує погіршуватися. Це означає одне: навала технократизму не призупинена, а навпаки - стала тенденція до його панування не переборена і на початку ХХІ століття.

Інакше пробивав собі дорогу принцип технократизму в умовах так званого соціалістичного табору, де йому серйозну конкуренцію за владу склала партійна номенклатура. Головною зброєю партократії була методологія матеріалізму, діалектичний матеріалізм і комуністична ідеологія.

Технократичні концепції у надто ідеологізованому просторі СРСР сприймались як “буржуазні”. Серед останніх видне місце належить технократичній концепції, відповідно до якої стабільне функціонування високоіндустріального суспільства в умовах техногенної цивілізації може забезпечити тільки раціональне управління груп професіоналів, науково-технічних фахівців [205, с. 106].

Не зрозуміло, що ця далеко неоднозначна концепція в тогочасній науковій літературі була охарактеризована як утопічна, антикомуністична й ненаукова, а в роки перебудови саме з технократичними перекрученнями стали пов'язувати багато лих в економіці, політиці, соціальній сфері радянського суспільства. При цьому технократизм прямо або побічно протиставлявся гуманізму, мислився як щось далеке йому, як перешкода прогресивному розвитку.

На думку Л. Титаренко [169], використовувати термін “технократичний” щодо історії радянського суспільства некоректно, хоча радянська дійсність у деяких аспектах мала зовнішню формальну подібність із технократичною моделлю функціонування соціуму, що послужило об'єктивною основою для формування міфу про технократизм радянського суспільства (те, що ми називаємо “псевдотехнократизмом”), а перехідний характер радянської епохи вимагав діалектичного синтезу деяких справді технократичних ідеалів (наукова раціональність, професіоналізм і компетентність управління, наукова організація, експертні оцінки на базі об'єктивних знань, розвиток науково-технічного прогресу) з гуманістичними цінностями, адекватними запитам суспільства, яке оновлюється [158].

Існує й інша думка Б. Сазонова про те, що “технократична не залишилася тільки теоретичною конструкцією, або однією з утопій останніх століть, а була реалізована на практиці як влада технократів на 1/6 земної кулі протягом сімдесяти років…” [148].

Технократизм у філософсько-соціологічному плані - це модель суспільства, побудованого на раціональних принципах, де всі соціально вагомі рішення приймаються експертами, фахівцями на виключно науковій основі.

Технократична концепція має певну подібність до марксистської, оскільки обидві вони відносяться до загальної соціологічної парадигми - моделі так званого трудового суспільства. Дійсно, для них є характерним визнання фундаментальної значущості праці і сфери виробництва, діяльності суспільства і окремого індивіда описується і пояснюється в термінах користі, інтересу, цілераціональності [158]. Обидві ці концепції - активно діяльнісні, далекі від споглядальності, націлені не тільки на пізнання об'єктивних законів світу, але і на його радикальне перетворення, причому соціальний ідеал виводиться з наукових положень марксизму і технократизму про суспільний устрій. Разом з тим у ряді істотних питань технократизм відмінний від марксизму. Можна сказати про те, що вони схожі у цілях, які декларують, але відрізняються в розумінні змісту перетворень і їхніх результатів.

Що ж стосується реального радянського суспільства, то воно багато в чому разюче розходилось не тільки з класичним розумінням технократизму, але й із марксистською теоретичною моделлю соціалізму. Американський політолог Томас Спрагенс дає розгорнуту характеристику технократичної політики та ідеології, приділяючи їм основну увагу [142, с. 52]. На його думку, політична теорія й ідеологія можуть називатися технократичними тією мірою, якою вони персоніфікують наступне:

1. Аналітичний поділ суспільства на два класи, що радикально відрізняються відносно способу виробництва і споживання знання: ті, які “мають знання” (вільні, раціонально діючі суб'єкти-носії “щирого знання”), і ті, що “не мають знання” (споконвічно приречені на функціональне існування).

У наявності протистояння двох соціальних груп, що різко розрізняються: еліти технократів, науково-технічних фахівців, які представляють собою матеріальне втілення техніко-організаційної раціональності і самого духу прогресу, і керованої більшості, яка слугує “гвинтиками” складного соціального механізму і не володіє доступом до наукових знань. “Еліта знань” має привілейоване становище в суспільстві і представляє “мозок індустріальної системи” [206, с. 41], займає ключові позиції на виробництві, у корпораціях, урядових закладах.

2. Тенденцію розгляду політики як атавістичної форми соціальної організації, яка повинна поступитися місцем адміністративному регулюванню, заснованому на наукових принципах. Це не означає, що політика як така зникає в суспільстві. Навпаки, її роль зростає. Але сам зміст політичних процесів у корені міняється. “Мета політики - раціоналізувати суспільство за допомогою стратегічного застосування наукових знань”, що перетворять політику в точну науку на зразок природознавства. На думку технократів, “раціоналізація соціального порядку повинна здійснюватися не через демократичне переконання і пристосування, а через експертне соціальне управління” [204, с. 126].

Таким чином, прогрес у політиці, так само, як і успіх у виробничій діяльності, “залежить від істинного знання. Компетенція, моральна мудрість, технічне ноу-хау - все це важливо для успішної політики...” [204, с. 291].

3. Доктрину влади, у якій соціальна могутність узаконюється швидше за допомогою досягнень науки, ніж політичних досягнень, і яка оправдовує “творення” або “перетворення” самої природи тих, хто керує. Як підкреслює Т. Спрагенс, “технократичний правитель подібний до Бога-творця”. Він має владу нового радикального роду. Тому технократ “формує волю інших людей”, “нав'язує порядок і форму хаосу людської природи” [204, с. 115].

4. Тенденцію звести до мінімуму або взагалі знищити існування трансцендентних або моральних меж для законодавця таких, як права і свобода індивіда, і відшукати замість них натуралістичні і терапевтичні стандарти. Замість традиційної політичної програми технократи пропонують “соціальну превентивну медицину”, а сам законодавець-технократ з'являється у ролі “цілителя тіла політики” [204, с. 126].

5. Доктрину людської здатності до вдосконалювання, яка ґрунтується ні на божественній милості, ні на індивідуальних зусиллях, а на основі доброчинного втручання в процес виховання “розумної влади”. Технократи сприйняли від Декарта й Локка вчення про людину як про tabula rasa, звідки логічно випливало твердження, що людину можна зробити щасливою за допомогою науки. Радикалізується роль утворення: сам вихователь стає творцем, що “оформляє” свідомість підлеглих, створює їхню особистість за своєю волею, на основі наукових знань [204, с. 101-116].

Необхідно провести детальний аналіз того, якою мірою політична теорія, яка панувала в радянському суспільстві, марксистська і політична практика радянської держави відповідала цим вимогам?

Абеткою марксизму є класовий розподіл суспільства, в основу якого покладені відносини власності. Ясно, що технократична стратифікація в корені відрізняється від марксистської, де “творці знання”, учені, інші загони інтелігенції ніколи не визнавалися самостійним класом. Провідні позиції теоретично приписувалися робітничому класу, але в цей міф мало хто вірив, оскільки замість диктатури пролетаріату при Сталіні оформилася диктатура партійно-державної бюрократії, що протистоїть всім іншим соціальним утворенням. Тільки критики радянського суспільства, радянологи й ревізіоністи давно вважали більш адекватним виділяти в його соціальній структурі керуючу еліту й керовані маси [202], але еліта цілком резонно бачилася ними, як особливий прошарок партократії, як верхівка адміністративно-командної системи, а не як вчені. Тому подібність із технократичною структурою, якщо таке є, чисто зовнішнє.

Політика в радянському суспільстві ніколи не вважалася атавізмом. Навпаки, аксіомою був пріоритет політики над всіма іншими сферами життєдіяльності. Диктат політичних інтересів, знущання над економічними законами обґрунтовувалися посиланнями на відому ленінську тезу: “Політика не може не мати першості над економікою. Міркувати інакше - значить забувати абетку марксизму” [91, с. 278]. Досвід Радянської держави показав, до яких катастрофічних економічних результатів може призвести беззастережне сповідування цієї політичної тези. Загальна спрямованість виробництва в радянському суспільстві визначалася не економічними законами, а “вольовими діями імущих”. Метою і критерієм оцінки результатів економічної діяльності в цих умовах ніколи не була економічна ефективність, тому що головна політична мета - відтворення і розширення своєї влади - домінувала і в політичній, і в економічній, і в духовній сферах радянського суспільства [142, с. 55].

У марксистській теорії пролетарська влада обґрунтовувалася об'єктивним соціальним станом робітничого класу. І хоча стверджувалася теза про єдність науковості й корінних інтересів пролетаріату як передового класу, що персоніфікує у своїй революційній діяльності об'єктивні потреби соціального прогресу, все це було другорядним відносно головного - вчення про неминучість диктатури пролетаріату. Практика ж Радянської держави, як ми вже відзначали, скоріше відповідала етакратизму, чим соціалізму, і пануюча еліта тільки прикривала старим марксистським гаслом своє безроздільне панування.

“Пролетаріат” не визнає вічних моральних істин, для нього класова непримиренна мораль завжди вище загальнолюдських цінностей. У цьому пункті є певна подібність із технократичною мораллю, що також орієнтується на власні моральні норми. Однак, остання підводить під ці норми природно-біологічні, природничо-наукові основи, які зовсім чужі офіційній моралі радянського суспільства, відповідно до якої “моральність - це те, що слугує руйнуванню старого експлуататорського суспільства й об'єднанню всіх трудящих навколо пролетаріату, творення суспільства комуністів” [90, с. 311]. На практиці, як відомо, існувала подвійна мораль, подвійний стандарт поведінки, і вищезгадані істини різко розходилися з реальними поняттями про моральність.

Найбільша подібність простежується між технократизмом і теорією комуністичного виховання. Обидві концепції вважають за можливе нав'язувати індивідові власні цілі тільки тому, що останні нібито відповідають об'єктивним потребам розвитку суспільства. У марксизмі інтереси пролетаріату, ототожнені з інтересами суспільства, ставляться вище інтересів особистості; вихователь як суб'єкт діяльності, по суті, протипоставлений підлеглому. Останньому залишається всмоктувати в себе, немов губка, ті ідеї, які ідеологічними й неідеологічними способами навіюються йому ззовні (у практичному житті це були ідеї зміцнення Радянської держави, його політичної системи, у теорії - ідеали марксизму). Допускається маніпулювання свідомістю і поведінкою народних мас заради досягнення мети, тобто допускається, що блага мета оправдує засоби.

Цей спосіб “ощасливлення” людини, поліпшення її природи, незважаючи на її волю і бажання, зводить індивіда до ролі гвинтика, гайки величезного механізму. Вихователі ж перетворюються в розумних “соціальних інженерів”, справжніх “докторів моральності”, що закручують ці гвинтики й гайки за своїм розумінням. Індивід - якщо тільки він не належить до еліти - розглядається як глина в руках гончара, як засіб, за яким не визнається право на індивідуальність і самостійність бажань і дій.

Таким чином, найбільша подібність технократизму з марксистською теорією й радянською практикою полягає у функціональному підході до людини. Безсумнівно, це істотний момент, зневажати яким ми не маємо права. Однак, список теорій, для яких характерний той же підхід, далеко не вичерпується марксизмом і технократизмом. Важливо також підкреслити, що радянська практика істотно відрізнялася від теорії Маркса про всебічний і вільний розвиток особистості в майбутньому комуністичному суспільстві.

Виявлений момент подібності недостатній для того, щоб списати конкретні прояви негуманного відношення до людини в радянській історії на рахунок технократизму. Разом з тим саме на цій подібності багато в чому й базується народжений міф про технократизм радянського суспільства. І оскільки радянський феномен у ключових питаннях економіки, політики, культури істотно відмінний від західного технократизму, то його було б доцільніше називати псевдотехнократизмом.

Псевдотехнократизм радянського суспільства - це ідеологічне прикриття для пануючої адміністративно-компартійної системи, яка, прикриваючись цим технократичних міфом, приховувала власну нездатність ефективно управляти країною і не допускала маси до управління. Цей міф небезпечний, тому що, за певною зовнішньою подібністю до технократизму й існуючої радянської системи влади, дозволяв прикривати їхні корінні розходження і тим самим закривав пошуки оптимального шляху подолання адміністративно-командної системи, шляхи виходу суспільства зі сформованої кризової ситуації.

Перекладаючи провину за провали в економіці і соціальній сфері на технократію, адміністративна система ніби обґрунтовувала необхідність прийнятих проти технократизму рішучих заходів. Це виражалося в тому, що, на словах виступаючи за науково-технічний прогрес, партократія робила все можливе для його гальмування. Турбота про науку і техніку вилилась в порожню формальність.

Отже, на прикладі негативної практики Радянського Союзу ми переконались, що технократизм в кінцевому підсумку небезпечний “руйнуванням” людських відносин і особистості людини, перетворенням її в носія групових властивостей, необхідних лише для виконання професійної діяльності різного типу і рівня, в об'єкт маніпуляцій її духовним світом, вчинками і діями, у результаті чого людина стає кібером, а суспільство - соціальною машиною.

В Україні, як складовій суспільно-політичної системи СРСР, на момент переходу до незалежного існування на початку 1990 років минулого століття також була відсутня всяка зацікавленість у створенні й використанні новітньої технології, впровадженні нової техніки, у зниженні реальних витрат людської праці при створенні продукції.

Що стосується інженерно-технічного персоналу, учених, інших працівників розумової праці, то адміністративно-командна система навмисно перешкоджала їхньому повноцінному соціальному розвитку, не бажаючи, щоб ця “технократична еліта” зайняла, відповідно до її знань, професійної компетенції, місце в системі соціального управління.

Навпаки, в епоху застою абсолютна більшість керівних управлінських кадрів рекрутувалося за принципами, далекими від професіоналізму: ідеологічна зрілість, політична переконаність, ретельність, безвідмовність, відданість начальству тощо. “Чиста” анкета була значно важливіша конкретних професійних знань того або іншого претендента на керівне крісло. Для просування нагору визначальною в бюрократичній ієрархії стала сама належність до структур влади, до номенклатури.

Саме низька управлінська культура вищої ланки керівних кадрів і привела радянську економіку до жалюгідного стану, а сферу управління зробила притулком ірраціоналізму й некомпетентності. Все це зовсім не узгоджується із принципами технократичного управління, які ґрунтуються, як стало видно з вищевикладеного матеріалу, на “поєднанні знань, організації й практичної діяльності вчених і технічних фахівців, яким дано кермо влади” [207, с. 138].

Все це дає можливість пояснити, чому “технократизація радянського суспільства” в 50-70-і роки минулого століття, на яку найчастіше посилаються, бажаючи довести реальність радянського технократизму сьогодні, перетворила вітчизняні управлінські кадри у напівпрофесіоналів-напівбюрократів, що не вміють по-діловому управляти і не знають сучасної економіки. Більшість з них кинулась до політичної сфери, широко використовуючи матеріальні ресурси тих галузей і регіонів, якими вони вчора керували.

Вони прагнуть зайнятися законотворчою діяльністю, до якої не мають ні фаху, ні смаку. До того ж вони не мають елементарних навичок політичної роботи у середовищі народних мас і зухвало ведуть себе не тільки на електоральному полі, а й навіть перед мікрофонами і телекамерами, у сесійній залі Верховної Ради України.

Таким чином, в Україні технократизм має надто деформовану форму, оскільки країна несе родимі плями радянського періоду, на них з'явились язви соціальної мімікрії, що прогресує під краплями української приватизації і політичної нерозбірливості.

Технократизм як соціальне явище і принцип управління суспільним життям в Україні зазнав значної мутації. Він став підступним і навіть загрозливим для власного народу. Ми самі себе губимо, завдяки власній нерозбірливості і неспроможності інтелектуально протистояти наступу технократизму.

Немає потреби тут подавати широко всю безглуздість заходів і незграбність поведінки вітчизняних керівників країни, які не можуть зрозуміти до кінця глибину соціального падіння народу й силу сучасного спотвореного технократизму. Вони жахливі. Висвітлимо тут лише те, що сталося за роки незалежності з колискою української нації - українським селом. “У нашого покоління є, - констатує В. Рябченко, - всі шанси залишитись на віки в історії людства тим поколінням людей, які не метафорично підрубували чи підпилювали коріння свого народу, а буквально перегризали його. А як інакше можна оцінити те, що ми зробили з власним українським селом. Якщо дивитись на українське село не як на джерело дешевої, можливо і дармової робочої сили, а як на соціум, що для кожної нації по-своєму унікальний, то у нас без перебільшень є підстави характеризувати його сучасний стан, як занепалий і занедбаний, що є результатом зовсім новітньої політики щодо нього” [147, с. 25].

Далі В. Рябченко характеризує технократизм як засіб, завдяки якому це було здійснено. “Технократично (що значить прямолінійно, непродумано, абсолютно не адаптовано до умов українського села як унікального, віковими традиціями сформованого соціуму-громади) запроваджено так звану “ринкову” модель господарювання, інтенсивні технології виробництва сільськогосподарської продукції, в результаті чого не образно і метафорично, а буквально і реально, за декілька років в умовах не чужої, а рідної незалежної держави, було викинуто мільйони українських селян на соціальне узбіччя сучасного цивілізаційного розвитку, позбавлено майбутнього на споконвічно своїй землі дітей і молодь українського села. Менше ніж за півтора десятиліття, в результаті спотвореної технократизмом політики, що проводилась не іноземцями, а нами, українському селу як унікальному соціуму-громаді, як резервату генофонду української нації, як скарбниці української духовності і автентичної культури було нанесено такий нищівний удар, якого воно, на переконання автора, не зазнавало раніше” [150, с. 25].

Таким чином, на аналізі достатньої кількості зрізів соціальної структури суспільств різного походження ми переконались у тому, що сучасний технократизм виконує здебільшого руйнівну роботу і тому потребує підвищеної уваги як з боку інтелектуальної, так і правлячої еліти з метою компенсувати його тиск на суспільство і його підсистеми, знайти необхідні компенсатори і поступово перейти до принципово іншої моделі соціального розвитку.

При цьому слід відзначити специфічні риси його прояву у різних соціальних системах, а саме:

- у так званих “відкритих” суспільствах технократизм почував себе вільно і поводив себе агресивно. Він пройшов у цьому середовищі повний цикл саморозгортання від зародження, становлення, зрілого функціонування і нині пішов у фазу переходу в інше явище - гуманізацію суспільних відносин;

- у “закритих” же суспільствах, наприклад СРСР, він, за своєю природою претендуючи на управління суспільними процесами, вступив у гостру боротьбу з партійною номенклатурою, яка використала його для маскування власної неспроможності спрямовувати потік соціального життя, призвела людину до стану “гвинтика” соціальної машини;

- партійно-адміністративна команда створила міф про можливості технократизму реально задовольнити потреби людей і тим самим підняти його добробут, як і личить міфу, реальність відбивалася в ньому, як у казковому Задзеркаллі. Соціальна цінність цього міфу й причина його відносної поширеності в суспільній свідомості пояснюються здатністю задовольняти корінні інтереси адміністративно-командної системи - виводити її з-під заслуженої критики, зберігати основи існуючої системи влади недоторканними;

- технократична міфологія - навіть у самих джерелах - була рудиментом і останнім пристановищем, що притаманна Модернізму. В СРСР же подібна міфологія запозичилася до того ж ще й як своєрідний “філософський камінь”, здатний звернути дикий компрадорський сировинний ринок у соціально орієнтовану державність;

- на початку ХХІ століття технократія збереглась як в Україні, так і в Російській Федерації, але форми її існування і наслідки дії різні: у російському суспільстві ідеологія і принцип технократизму знаходять своє значне поширення у владних структурах держави, але бажаного результату не дають;

- в Україні ж відбулась значна мутація технократії, вона розчинилась серед новоявлених нуворушів, наукові знання втратили свою цінність для нації, керівники захопились приватизацією і боротьбою за владу, носії наукового знання потрапили у розряд чи не найнижчеоплачуваних категорій працівників, рішення, що приймає правляча еліта, не мають наукового сенсу, а використані при цьому псевдотехнократичні методи (ми показали це на прикладі українського села) руйнують вщент колиску української нації;

- “покликання технократів” не відбулося через їхню власну неспроможність. Причому вважалось, що ця неспроможність очевидна не тільки в СРСР, але й на Заході. Цивілізація підійшла до якісно нового стану. Віртуальність інформаційної епохи остаточно ховає класичні суб'єктно-об'єктні відносини, переводячи політику в принципово інший регістр, у якому пріоритет належить не фінансовим потокам або матеріальним інтересам, а, скоріше, стильовій своєрідності або естетичному чуттю на проектне мислення. На цьому тлі цілком природними і закономірними виглядають відходи від здорового глузду до колишньої ідейно-мотиваційної “архаїки”. Яскравий тому приклад - недавні президентські вибори в США, на яких саме ідеологічні розбіжності між республіканцями й демократами раптом придбали невластиве суспільству проспериті значення;

- очевидно, вихід України із кризи полягає не у відмові від цінностей наукової раціональності й економічної ефективності, сконцентрованих у технократичному управлінні, а в доданні їм “людського виміру”, у з'єднанні технократичної і демократичної раціоналізації суспільства, у пріоритеті гуманістичних орієнтирів навіть в умовах техногенної цивілізації. І як влучно зазначив В. Андрущенко: “Техніка ж, технологія, економіка чи інформація є лише засобами, за допомогою яких людство наближається до свого дійсно людського існування” [4, с. 3].

Національна система освіти тут може й повинна зіграти значну роль, якщо сама зможе подолати технократизм. Це відбудеться, на думку В. Андрущенка, якщо “враховуючи реалії епохи (“злобу дня”), виховуючи людину для життя в умовах історично конкретних, освіта ніколи не повинна забувати про вічне, добре і справедливе, не відриватись від ідеалу, не віддавати ці цінності іншим формам духовно-практичного освоєння світу” [4, с. 3]. Для з'ясування цього моменту звернемось до літературних джерел і проаналізуємо, наскільки спроможний принцип гуманізму взагалі протистояти принципу технократизму.

2.3 Протистояння технократизму і гуманізму в індустріальній парадигмі розвитку світової спільноти

Мета даного підрозділу полягає у вивченні протистояння принципів технократизму і його антиподу - гуманізму протягом ХХ століття, оскільки протилежністю технократичного підходу є глибокий сутнісний (або субстанціональний) підхід, з погляду духовної культури. Сама історія свідчить про це протиборство. Поняття гуманізації ми тут використовуємо як визнання людини найбільшою цінністю, а гуманітаризації - як людинознавства для людинолюбства [99, с. 59-73].

Як відомо, не тільки у самій філософії, а й у всій людській діяльності значну роль відіграє сцієнтично-технократична спрямованість. Вона нині є основною і в аналітичній філософії. Саме ця діяльність, яка спирається на досягнення природничо-технічних наук, передусім на так звані “точні”, призвела до великих успіхів науково-технічної революції, до кращого задоволення ряду людських потреб, головним чином, матеріально-економічних.

Однак, у філософії ХХ століття все вагомішу роль почав відігравати протилежний напрям, який доводив, що саме панування сцієнтично-технократичних цінностей стало чи не головною причиною виникнення і загострення глобальних проблем; що пізнати сутність людини і вирішити її нагальні проблеми науковими методами взагалі неможливо. Аппель назвав такий напрямок “екзистенціалізмом в лапках” і це свідчить про те, що він його не зводить тільки до екзистенціалізму у вужчому (традиційному) понятті.

Ми, крокуючи за іншими філософами, цей напрямок назвемо гуманістично-антисцієнтичним. Особливо важливо зазначити, що багато представників цього напрямку, на противагу сцієнтично-технократичному, виходять із пріоритету вищих духовних цінностей - естетичних, загальнолюдської моралі тощо - стосовно задоволення матеріальних інтересів. Саме цей принцип вони розглядають як найважливіший у розв'язанні найгостріших проблем людства. Але якщо серед філософів, теологів, низки інших мислителів цей принцип відіграє все вагомішу роль, то у практичному світосприйнятті більшості людей продовжують панувати матеріально-економічні інтереси, які й нині визначають вирішальну роль сцієнтично-технократичного напрямку в стратегії діяльності людства.

Виходячи з цього, протиріччя між сцієнтично-технократичним і духовно-гуманістичним (антисцієнтичним) напрямками у сучасній філософії та у людській діяльності взагалі розглянемо як головне. А значить вважатимемо розробку нової методології вирішення даного протиріччя, відповідних методів і технологій її впровадження у життя головним завданням для успішного розв'язання основного питання сучасної філософії.

Один з найпотужніших методів розв'язання цього протиріччя - створення відповідної неантагоністичної системи виховання і освіти. Але звернемо увагу на те, що кожен із вказаних філософських напрямків має не лише своїх прибічників та філософські школи. Ці напрямки віддзеркалюють різні процеси, які відбуваються у суспільстві.

Спостерігається ще одне протиріччя, пов'язане з освітою та бізнесом (виробництвом і продажем товарів). Традиційно склалося так, що процес освіти і виховання є, насамперед, духовно-гуманістичним процесом [153]. У той же час світ бізнесу діє, передусім, за так званими ринковими законами (або законами економіки) [24]. Ним керують попит і пропозиція, необхідність одержання прибутку, потреба у зниженні собівартості товару при його виробництві, стратегії захоплення більшої частини ринку тощо. Філософські принципи таких процесів відображає сцієнтично-технократичний напрямок.

Як випливає з вищерозглянутого матеріалу, технократизм, як спосіб мислення, допускає частковість, однобічність, жорсткість, однозначність, розгляд засобу як мети. Він виступає у вигляді сучасної форми догматичного, механістичного світогляду й діяльності. В основі розуміння технократизму лежать причини двоякого характеру. З одного боку, це тверда (адміністративно-командна) форма організації виробництва й всього життя людини. З другого, - це сам характер сучасної цивілізації, що прийнято називати в сучасній науці “машинної”, або техногенної. Спосіб взаємодії із природою, що базується на механічних принципах, закладених у техніку, диктує людині певний спосіб поведінки і мислення. Цей спосіб закріплюється в мисленні і розподіляється на інші сфери людського життя.

У цих умовах людина не може вийти за рамки обмеженості, частковості, вузькості мислення, розгорнути універсальне багатство свого потенціалу. Технократичне розуміння людини відбите в ідеалі його всебічності, розглянутої як механічне з'єднання всіх позитивних сторін. Але в цьому випадку реальна цілісність залишається за межами пізнання, а в наявності є лише безліч рис, механічно зведених воєдино. Лише система, що саморозвивається, може містити в собі багатство цілісності, і тільки стосовно неї здійснимо комплексний підхід і всебічний аналіз.

Технократичне розуміння людини виразилося у її віддаленні від умов існування, що є гармонійними для її природи. Людина втратила зв'язок із природою в ритмі своєї повсякденної діяльності, що навіюються іншими ритмами прискорюваного прогресу, відсторонилась від органічності і цілісності. Вона стала обмеженою суспільством, людьми, соціальною групою і просторово, й творчо. Її відношення із природою так само тотально детерміновані суспільством і культурою, що призводить до неадекватності її сутності і розриву всіх зв'язків зі світом, притаманному одномірному існуванню.

Техніка представляється як надсоціальна і надлюдська даність, що має свою внутрішню логіку і свої закони розвитку. Техніка стає автономною, оскільки здатна до саморозвитку, безмежного вдосконалювання власних параметрів. Розвиток техніки на поверхні соціального світу виглядає прогресивно, однак порушує рівновагу матеріальних і духовних сил, що веде до диспропорції в культурі і механізмі функціонування цивілізації, від чого виростає криза.

Технічний прогрес у наш час явно випереджає соціальний і культурний. У цей час техніка панує над людським співтовариством, диктуючи свої закони й свою волю. Прикладом може слугувати те, що багато хто впадає у залежність від Інтернету, від комп'ютера, у психдиспансерах з'являються нові хворі з порушенням психіки, зомбовані хакери.

Техніка матеріалізує волю розуму людини-завойовника і людини-хижака (“Raubter” за Шпенглером). Така видозміна статусу техніки в суспільстві узаконює войовничо-споживче відношення до природи, що веде до екологічної, моральної і духовної кризи. Технологічний детермінізм, як плин, був властивий майже всім західним соціологічним концепціям, наприклад Сен Симона і Веблена. Центральна ідея технічної цивілізації - це ідея влади технічних фахівців, або носіїв технічної раціональності. Технократи поступово заполонили світ. Про це писали багато філософів початку ХХ століття. Вся екзистенціальна філософія спрямована проти обездушеної і обезбоженої технократичної реальності й виступає за творче самобуття, саморозкриття людини, утвердження свободи, індивідуальності і субстанціональності в культурі.

Самою глибинною основою технократизму як способу мислення є порушення споконвічної органічної цілісності, втрата зв'язків з коріннями Буття, онтоса. Відбувається процес тотальної дезонтологізації, про що писали Ясперс і Марсель. Це проявляється в розбалансуванні розуміння взаємодії матерії й духу, дисбалансу культури й цивілізації, Еросу й Танатоса.

Техніка створює одномірно-кількісний підхід, тому що вона за своєю сутністю і призначенням явище масове. І, функціонуючи в суспільстві, вона багаторазово підсилює, розмножує ті сторони нашого мислення, які є однобічними, які зорієнтовані на жорсткий схематизм, механістичність, лінійність і стандартизацію, про що писали всі франкфуртські мислителі - Т. Адорно, М. Хоркхаймер і Г. Маркузе.

М. Хайдеггер пише про таке мислення, як про “втечу від мислення”, протиставляючи йому “мислення, що осмислює”. “Мислення, яке обчислює”, що обмежене, - це приватний вид мислення. “Його специфічність полягає в тому, що, коли ми плануємо, досліджуємо, налагоджуємо виробництво, ми завжди зважаємо на дані умови. Ми заздалегідь розраховуємо на певні результати” [48, с. 21]. Таке мислення буде калькуляцією навіть тоді, коли воно не оперує цифрами й не користується калькулятором і комп'ютером.

М. Хайдеггер формалізує основні риси “обчислювального” (тобто технократичного) мислення. У такому способі мислення багато філософів - як російських, так і західних - побачили неминучість і трагедію. Його зміст аналізує М. Бердяєв, Д. Оруелл, О. Шпенглер, Х. Ортега-і-Гассет, Г. Маркузе, Г. Марсель.

Одномірна людина з одномірним мисленням виступає як закономірний побічний продукт цивілізації у Г. Маркузе. Джерела ж традиції протистояння технократизму сходять до XVIII століття, коли тенденції, що народжуються, - технократичного мислення і діяльності людини - чуйно вловили Ґете й Шиллєр. А пізніше цю ідею розвили Гегель, Маркс, Бальзак, Достоєвський, Толстой, Манн.

Розвиток суспільства закономірно привів до розширення і зміцнення технократизму, де техніка стала об'єктивним щаблем людського розвитку, необхідною формою відношень людини зі світом. А нині вона є трагічною даністю прогресивних тенденцій і поступово стає способом збагнення світу і способом буття людини.

Технократизація людини була проаналізована екзистенціалістами не просто як зовнішнє, механічне прилягання її до технічного світу, і навіть володарювання над ним і за допомогою його, але як внутрішня перебудова самої людини, її раціональності, чуттєвості і розуміння нею своєї ролі в суспільстві. М. Бердяєв писав, що “прагнення до цілісності і органічності ми успадкували від колишньої, природно-органічної епохи”. Технічна ж епоха закриває дорогу цьому прагненню. Вона “жадає від людини фабрикації продуктів, і при тому у найбільшій кількості при найменшій витраті сил. Людина робиться знаряддям виробництва продуктів. Річ стає вище людини” [12, с. 149].

У М. Хайдегера техніка підкоряє собі весь простір буття, властива їй логіка пронизує свідомість епохи. “Вона не просто атрибут індустрії, а спосіб самореалізації людства. Вона не просто інструмент, а універсальна цінність вселенського масштабу. Її статус рівняється статусу істини” [18, с. 32]. Техніка стає способом виявлення, розкриття, “виведення зі стану утаємниченості” глибинних властивостей буття. Через неї людина говорить із буттям, чує клич Буття. Людина повинна зрозуміти і позатехнічний фундамент техніки, оскільки сама техніка не є засобом у руках людини, а навпаки, людина стає засобом під владою машини.

М. Марсель називає сучасну прогресивну людину новою технічною організацією, “тоталізованим універсумом технічної раціональності” і “технічною екстраполяцією”. Він вважає дух абстракції ядром сучасної цивілізації. М. Марсель бачить переоцінку ролі техніки, складову душу сучасної цивілізації, де під технікою він розуміє навичку, призначену для підкорення світу. Людина відчула себе центром Всесвіту і переоцінила могутність свого розуму з підкорення зовнішнього світу. Науково-технічний розум стає центром нової “технічної цивілізації”, яка загрожує повною дегуманізацією світу.

Це один з парадоксів історії, де гуманізм переходить у свою протилежність - антигуманізм. З вищесказаного можна зробити висновок, що при зростанні ролі техніки в техногенній цивілізації відчужується людина, перетворюючись у технічний елемент, деталь технічної цивілізації. Потрапляючи в її вимір, вона стає додатком до науково-технічної реальності, “людиною-механізмом” (“Homo mechanicus”), і “людиною-споживачем” (“Homo consuments” за Е. Фроммом). Аналізуючи сучасну західноєвропейську цивілізацію, М. Марсель думає, що техногенна цивілізація руйнує духовно-ціннісний зміст культурно-історичної традиції. Над “духом містерії” взяв гору “дух техніки”, який підкоряє дійсність, який може маніпулювати нею. Цей процес завершується тотальним маніпулюванням суспільним життям і свідомістю людини.

Глобальну ідею технократизму як конкретний образ організації розвинув у своїх працях Л. Мемфорд. У процесі виникнення техніка була зв'язана з усією природою людини. Її змінила “монотехніка, цілком присвячена збільшенню влади й багатства шляхом систематичної організації повсякденної діяльності“ [49, с. 232]. Цю первинну колективну машину - ієрархічну організацію суспільства й праці, “людську модель всіх наступних машин”, - Л. Мемфорд називає Мегамашиною.

Втіленням принципу Мегамашини, за Л. Мемфордом, став образ “Людини-Організації”: “Система, як така, є продовженням такої людини - від найпримітивніших форм політичної влади вона виступає водночас і як створіння, і як творець, і як остання жертва Мегамашини” [117, с. 79]. Людина-Організація, за Л. Мемфордом, є сполучною ланкою між древнім і сучасним типом Мегамашини. Вона не є винахід нинішньої епохи, або винятково продукт сучасної техніки. Кращими вважаються ті її якості, які відповідають даному типу машини.

Російські філософи внесли певний внесок у критику ідей технократизму. Вони намагалися протиставити обмеженості, розірваності і частковості людини і її Буття принцип синтезу і цілісності. Про це писали В. Соловйов, П. Флоренський, А. Карсавін, С. Булгаков і М. Бердяєв, які глибоко розуміли об'єктивну сутність і обмеженість самої машинної цивілізації.

У природі самої машинної цивілізації, яка базується на концепції науки Нового часу, закладена можливість технократизму. “Знання - сила” - це і є девіз мислення і світовідчуття епохи, в якому закладена можливість технократизму, який породжує спрощений образ світу. Саме в цих умовах і з'являється можливість виникнення світу машини.

У сфері виховання, технократизм - це переконання у здатності виховувати кожного під впливом ідеологічного, інженерного, масового і технократичного впливу.

“Технократ - це педагог, який придушує будь-яку ініціативу; політик, який створює рецепти для всіх часів і народів; це віра в передбачуваність; нездатність співвіднести отриману користь і сплачену ціну; це - як інтегральна характеристика - антигуманне відношення до людини і результату її діяльності” [167, с. 20].

З погляду релігії, проблема технократизму глибоко проаналізована М. Бердяєвим. Він виділяє чотири риси нового типу духовності, яка символізувала перемогу цивілізації над культурою: “1. Усунення мистецтва і філософії, заміну їх інженерним мистецтвом; 2. Перехід до нового типу етики - від місії збереження і продовження творчості до панування над ним у своїх цілях; 3. Панування “філософії володіння” над “філософією буття” (про це ж писав Е. Фромм); 4. Втрата виходу у вічність, можливість споглядання Бога, істини, краси” [12, с. 76-78].

Яким же чином можна звільнитися від технократичного розуму й мислення? Технократизм у філософії протиставляється культурі, що цілісна, має цілісне ядро, серцем якого є релігія й усвідомлює метафізичні коріння свого Буття, де технократизм виступає деструктивним і нерідним елементом. Але він - складова частина соціального буття і його елемент- постійно збуджує і провокує мислення до конструкцій іншого типу. Культура повинна “знімати” обмеженість технократизму. Технократизм народжується в лоні й виходить із лона культури, але, відпавши від неї, він починає самостійно диктувати умови існування культури і людини-творця культури. Диктуючи новий спосіб існування, технократизм веде цивілізацію в безвихідь, у виродження, до катастрофи. Технократизм стає глобальною характеристикою мислення і діяльності людини. Він має глибоку традицію в суспільній свідомості, яка пов'язана з наукою, мисленням Нового часу, зі зміною характеру людської діяльності і виникненням реальної загрози деформації природи людини. Суть технократизму - в порушенні цілісності людини, закріпленні однобічності, частковості, одномірності, “лінійності” її мислення і діяльності, їхньої запрограмованості, зв'язаності і обумовленості...

Людина, що технотизована, повністю забуває про прекрасне, вона не отримує натхнення ні від роботи, ні для створення чогось нового, вона не бачить користі морального, тому що бути моральним стає безглуздо для людини-організації, оскільки вона - частина більшого технізованого, і, разом з тим, аморального “суспільства-машини”, технополісу, або Мегамашини.

Це, можливо, сама фундаментальна втрата, тому що вона непомітно змінює всю парадигму думок і почуттів людини, її ціннісні орієнтації і спосіб життя. Тому навколишній світ стає ворожий красі і гармонії. Ознаками цього є як зовнішні, так і внутрішні елементи. Настав час глобальної деструкції і деконструкції людської свідомості, в якому немає місця культурним традиціям, поняттям цілісності людини і гармонії, які визначають зміст її Буття.

Втрата гармонії із світом народжує хворобливі, перекручені уявлення про світ і про себе, хворі думки породжують нездоровий світогляд, що, перш за все, породжує безнадійно хворі і деструктивні соціальні “структури”: мертвотні некрофілістичні інститути і установи утворення (приклад - тоталітарні секти, Інтернет-клуби, шоу-бізнес, платні еротичні послуги, іноді по телефону й Інтернету). Людство постало перед фактом утворення антиестетичної дійсності і в матеріальному, і в духовному просторі Буття.

Аналіз відчуженої від гармонії і краси людини зробили у свій час Ґете й Шиллєр з його ідеєю “Естетичного соціуму”; Маркс і Бальзак, Т. Манн і Г. Маркузе з його “Еросом і цивілізацією”. Вони особливо гостро пережили і піддали аналізу реальний факт відчуження мистецтва і краси від людської реальності, намагалися з'ясувати його соціальні передумови. Виникли різні моделі порятунку індивіда з відчуженої реальності, які здатні відновити цілісність людини в умовах нової технократичної цивілізації.

Критика проблеми відчуження в культурі також здійснена Шопенгауером і Ніцше, але в більш культурологічному плані. Ґете, Шиллєр, Гегель, Маркс,

Бальзак, Манн прямо вказували на джерело відчуження - товарно-грошовий характер буржуазних суспільних відносин. Вони зробили висновок: це суспільство за самою сутністю вороже мистецтву і красі.

Ґете і Шиллєр протиставили односторонньо-насильницькому методу осягнення світу перетворюючий вплив матеріального розвитку і естетичного виховання. Сучасну ”узурповану людину”, - вважав Шиллєр, - треба повільно і спокійно перетворювати в ідеального громадянина; із людини, яка живе в царстві потреби, створити громадянина “естетичної держави”. Це буде, за його словами, людина гідна свободи. Шиллєр вважає, що тільки через красу пролягає шлях до волі. Таку точку зору прийнято вважати утопічною і естетичним ідеалізмом. Цю же ідею продовжив Г. Маркузе в роботах “Есе про звільнення” та “Ерос і цивілізація”.

Для сучасного суспільства характерні ті ж елементи деестетизації, відчуження краси через відчуження власності й влади, через тоталітаризм держави, через уніфікацію, а в кінцевому підсумку - технократизацію людини. Але цей парадокс перестає бути таким, якщо ми визнаємо якісну невідповідність наших уявлень про власне суспільство із самим суспільством, теоретичної моделі з реальністю, а також, якщо ми визнаємо можливість суспільства зсередини трансформуватися в нову якість. Соціум інформаційної доби, що тільки зароджується, зможе розвитися в соціум культури лише за умови “повернення у світ краси”. Тоді ми зможемо сподіватися, що подолання відчуження краси від людини, а отже, подолання технократизму можливо в рамках майбутнього “вищого синтезу” - суспільства, що формується, до якого Захід і Схід повинні пройти кожен свою частину шляху.

Антитехнократичні тенденції повинні виникнути і в сучасному науковому пізнанні. Феномен гносеологічного технократизму визначається як протилежність цілісності мислення, який охопив усі рівні суспільного Буття і став перешкодою розвитку людини. Необхідно досліджувати його існування в науці, там, де присутня рефлексія мислення і здійснюється становлення методів і програм пізнання. Можна констатувати, що наука прагне до цілісності, синтезу пізнання.

Характерна риса сучасного етапу розвитку наукового знання складається в тенденції до створення узагальнюючих концепцій, теорій і навіть окремих напрямків, в яких об'єкт дослідження розглядається під кутом зору взаємозв'язку і взаємодії різних його сторін, частин і функцій в рамках цілого.

Очевидно, що інтегруюча тенденція в науці на сучасному етапі стає більш потужною. Звідси, необхідно повернутись від підвищення інтересу до цілісності, до самого способу її реалізації. Технократичне мислення, щоб створити цілісність, завжди механічно поєднує елементи однорідні й однорівневі. Але на даному кризисно-катастрофічному етапі розвитку необхідний протилежний підхід, що припускає поліфонічність для синтезу. Він відмовляється від розуміння єдності лише як з'єднання на єдиній науковій платформі всього багатства теорій і концепцій. Акцент робиться на взаємодоповнюючому характері теорій.

Усвідомлюється неможливість механічного поєднання гуманітарного і природничо-наукового знання, як і відповідних їм образів світу. “...Фрагменти дійсності, які вивчаються природничими науками, не зливаються в єдиний образ із тими фрагментами світу, які вивчають науки суспільні..., єдиний “зріз” із усього пласту знання виступає лише ідеалом і може розглядатися як орієнтир дослідження з методології науки” [112, с. 278]. Вони не зливаються, а взаємопроникають, взаємодоповнюють один одного, якщо не розглядати їх в одній площині. Прикладом може слугувати софіологія Флоренського, його вчення про єдиносутністні тварного Буття, розуміння соборності в російській філософії А. Хомякова і В. Соловйова, а також симфонічності Л. Карсавіна.