Перша долікарська допомога
Морально-етичні та деонтологічні аспекти медичної діяльності. Діагностика отруєнь і принципи надання невідкладної допомоги. Принципи застосування транспортної імобілізації. Показання та протипоказання до переливання крові. Невідкладні стани у дітей.
| Рубрика | Медицина |
| Вид | книга |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 07.07.2017 |
| Размер файла | 4,7 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Перша медична допомога при укусах змій повинна починатися з іммобілізації ураженої частини тіла, оскільки поширення отрути з місця укусу проходить лімфатичними судинами і посилюється при м'язових рухах.
Потерпілому слід забезпечити повний спокій, виключити вживання алкоголю та препаратів, які підвищують артеріальний тиск, оскільки це прискорює всмоктування отрути. В перші хвилини після укусу можна відсмоктати отруту з рани. Однак, у людини, яка буде виконувати цю процедуру, не повинно бути пошкоджень слизової оболонки губ і ротової порожнини. Необхідно також промити ранку 1 % розчином перманганату калію, ввести в місце укусу 0,3 мл 0,1 % розчину адреналіну. Добрий ефект дає циркулярна новокаїнова блокада вище місця перелому.
Враховуючи швидке всмоктування отрути, лікування сироваткою потрібно проводити максимально швидко після укусу. Найбільш поширеною є сироватка проти отрути гюрзи - антигюрза. Вона нейтралізує отруту гюрзи і інших близьких до неї змій сімейства гадюкових. Антигюрза випускається в ампулах по 500 АО в кількості 2-5 мл. При легкому ступені отруєння лікувальна доза сировини складає 500 АО; в випадках тяжкого отруєння вводять 1000-1500 АО підшкірно.
Для попередження анафілактичних реакцій сироватку потрібно вводити за Безредком: спочатку 0,1 мл сироватки розведеної 1:100, потім через 30 хвилин - 0,1 мл нерозведеної сироватки, і ще через 30 хвилин вводять решту дози дом'язово. В особливо тяжких випадках сироватку вводять повільно в вену краплинно. При цьому уважно слідкують за станом хворого і при перших ознаках анафілактичної реакції припиняють введення і вводять підшкірно 1 мл 0,1 % розчину адреналіну. При розвитку анафілактичного шоку необхідно негайно використовувати протиалергічні засоби норадреналін, глюкокортикостероїди, антигістамінні препарати (тавегіл, супрастин).
При лікуванні отруєнь зміїною отрутою ефективні глюкокортикостероїди, які вводять зразу ж після укусу і на протязі декількох днів. Преднізолон дають перорально, а при необхідності вводять дом'язово і довенно краплинно в дозі 50 мл.
Для боротьби з розладами кровообігу використовують серцеві глікозиди з глюкозою, кофеїн, кордіамін, норадреналін. При отруєнні зміїною отрутою показане переливання крові. Для профілактики тромбемболічних ускладнень в перші 10 хвилин після укусу змії з сімейства гадюкових використовують введення 10-15 тис. ОД гепарину, 0,3 мл фраксипарину чи 20 мг клексану.
Потерпілі повинні діставати велику кількість рідини з метою швидкого виведення з організму отрути і продуктів токсичного розпаду. Для боротьби з асфіксією проводять інтубацію трахеї і штучну вентиляцію легень.
Отруєння грибами
Гриби поділяються на їстівні, умовно-їстівні і отруйні. Найбільш небезпечними видами отруйних грибів є бліда поганка і мухомор. Токсичні також для людини несправжній сірі і цегляно-червоні опеньки. Бліда поганка буває жовтою, зеленою і білою. Два останні підвиди є особливо отруйні.
Отрути білої поганки - фаллоїн, фаллоїдин і амалітин є поліпептидами. Амалітин виділений у вигляді кристалічної речовини. В грибах він знаходиться у вигляді б- і в-амалітинів. Особливо токсичною є б-форма, токсична доза якої становить 0,0000025 г. Токсини грибів не знищуються при термічній обробці і не розкладаються в шлунку соляною кислотою.
Мухомори містять атропіноподібні алкалоїди мускарин та амалітин, який пошкоджує всі клітини. Особливо страждає печінка, серце, мозок.
Через декілька годин після прийому в їжу отруйних грибів з'являється біль в животі, нудота, блювання і пронос, слабкість, головний біль, головокружіння. Після отруєння блідою поганкою з другого дня відмічається підвищена температура тіла, збільшення і болючість печінки, жовтяниця, тахікардія, гіпотонія. Смерть наступає внаслідок гострої дистрофії печінки. При патологоанатомічному розтині виявляють жирове переродження печінки, нирок, серця.
При отруєнні мухоморами, крім перерахованих симптомів, можуть бути галюцинації, мускаринові судоми мускулатури, гіперсекреція слинних і бронхіальних залоз.
При підозрі на отруєння грибами, перш за все необхідно промити великою кількістю рідини шлунок і кишківник. Хворі підлягають негайній госпіталізації в стаціонар.
КРОВОТЕЧА І КРОВОВТРАТА
Кровотеча (haemoerhagia) - витікання крові з кровоносних судин при порушенні цілості їх стінок. За походженням розрізняють травматичні кровотечі, які викликані механічним пошкодженням судинної стінки (при колотих, різаних, рубаних та інших ранах, переломах та ін.) та нетравматичні, які пов'язані з патологічними змінами судинної стінки (пухлини, запальні процеси тощо).
За часом виникнення є первинні кровотечі (виникають при пораненнях з порушенням цілості стінок судин) і вторинні (виникають через деякий час після травми чи зупинки кровотечі).
За місцем витікання крові розрізняють зовнішні (кров витікає на поверхню тіла через пошкоджену шкіру) і внутрішні (кров витікає в тканини, порожнину чи в просвіт порожнистого органу).
Накопичення крові в міжтканинних просторах називають гематомою, просочування тканин кров'ю - крововиливом. Деякі види кровотечі мають окремі назви: haematemesis (гематемезіс) - блювання кров'ю; haemoptoe (гемоптое) - кровохаркання; metrorrhahia (метрорагія) - маткова кровотеча; haematuria (гематурія) - виділення крові з сечею; haemothorax (гемоторакс) - накопичення крові в плевральній порожнині.
Крім того, кровотечі бувають артеріальні, венозні, капілярні та паренхіматозні.
Артеріальна кровотеча виникає при пошкодженнях артерій. Ця кровотеча є найбільш небезпечною через швидку втрату крові При поранені аорти та інших великих судин (підключичної, сонної, клубової артерій) смерть наступає швидко в результаті великої крововтрати. Кров при артеріальній кровотечі має яскраво-червоне забарвлення, витікає швидко і пульсовими поштовхами. Найбільш інтенсивна кровотеча спостерігається при бокових та наскрізних пораненнях артерій.
При венозній кровотечі спостерігається витікання крові темного кольору (через низький вміст оксигенованого гемоглобіну). Кров тече з периферійного кінця вени безперервним повільним струменем. Найбільш грізним ускладненням венозних кровотеч є розвиток повітряної емболії при ушкодженнях вен шиї та легеневих вен, що може призвести до смерті хворого.
Капілярна кровотеча є однією з найлегших. Така кровотеча виникає при пошкодженнях шкіри і слизових оболонок. Вся ранова поверхня кровоточить. Капілярна кровотеча може припинитися самостійно або після накладання простої пов'язки.
Паренхіматозні кровотечі виникають при пошкодженнях паренхіматозних органів - печінки, нирок, селезінки, легень. Такі кровотечі є небезпечними через значну втрату крові. Судини паренхіматозних органів не спазмують, що затруднює самостійну зупинку кровотечі.
Кровотеча клінічно проявляється по-різному і залежить від багатьох факторів: виду нанесеної травми, характеру пошкодження судин та їхнього калібру, втрати крові тощо.
Клінічна картина кровотечі включає в себе місцеві та загальні симптоми. До місцевих відносять швидкість витікання крові, характер рани, колір крові, місце ушкодження тощо.
Загальними симптомами кровотечі є блідість шкірних покривів, поява холодного поту, запаморочення, загальна слабкість, сухість в роті, відчуття спраги. У дорослої людини загальне самопочуття не порушується при крововтраті 200-400 мл, тоді як така крововтрата у дітей є смертельною. Небезпечною для життя потерпілого є крововтрата в об'ємі 800-1200 мл. Розрізняють легкий, середній та тяжкий ступені крововтрати.
Легкий ступінь крововтрати характеризується втратою 10-15 % циркулюючого об'єму крові. Артеріальний тиск утримується на нижній межі норми і становить 100/70-100/60 мм. рт. ст., кількість еритроцитів - 3,5Ч10№І/л, гемоглобін - не менше 100 г/л. Загальний стан пацієнта при цьому ступені крововтрати особливо не погіршується, клінічні симптоми не виражені. Крововтрата поповнюється за рахунок викиду плазми і форменних елементів крові з депо.
Середній ступінь крововтрати характеризується зменшенням об'єму циркулюючої крові на 15-20 %. Артеріальний тиск знижується до 90/60 мм.рт.ст., гемоглобін - до 80 г/л, кількість еритроцитів - до 2,5Ч10№І/л. Загальний стан хворого погіршується. Виявляються загальні симптоми кровотечі. В організмі виникають пристосувальні реакції, спрямовані на підтримання артеріального тиску та газообміну. Відбувається централізація кровообігу - перерозподіл крові з селезінки, печінки, кишківника до життєво-важливих органів (мозок, легені, серце). Посилюється легенева вентиляція, яка проявляється задишкою та підвищується активність червоного кісткового мозку, що запобігає порушенню окисних процесів в організмі.
Зниження об'єму циркулюючої крові на 20-30 % супроводжується тяжким ступенем крововтрати. Артеріальний тиск знижується до 80-70 мм.рт.ст., кількість еритроцитів - нижче 2,5Ч10№І/л, гемоглобін - до 60 г/л, пульс частий, ниткоподібний, інколи тяжко визначається на периферії. Загальний стан хворих тяжкий. При гострій крововтраті більше 30 % (до 2000 мл і більше) об'єму циркулюючої крові у хворих розвивається геморагічний шок. Хворі бліді, обличчя синювате, вкрите холодним липким потом. Пацієнт скаржиться на шум в голові, дзвін у вухах та задишку. Частота дихальних рухів зростає до 50 за хвилину, серцевих скорочень - до 120 і більше ударів за хвилину, артеріальний тиск знижується нижче 70 мм.рт.ст., або не визначається, порушується сечовиділення. Зростає шоковий індекс Альговера (відношення пульсу до систолічного артеріального тиску, що в нормі становить 0,5). Гостра крововтрата супроводжується судомами та порушенням дихання. При відсутності медичної допомоги хворий вмирає від паралічу дихального центру та припинення серцевої діяльності на ґрунті тяжкої серцево-легеневої недостатності.
Методи зупинки кровотечі
Розрізняють тимчасову та кінцеву зупинки кровотечі. Тимчасова зупинка кровотечі проводиться як невідкладна самодопомога і взаємодопомога на місці пригоди до відправлення хворого в стаціонар. Вона досягається за допомогою тампонади рани, накладання стискуючої пов'язки, пальцевого притиснення судин, накладання джгута, максимального згинання кінцівки в суглобі.
Кінцева зупинка кровотечі проводиться механічними, фізичними, хімічними чи біологічними способами. Вона вимагає певних умов та необхідних засобів, і тому повинна проводитися в лікувальному закладі.
Механічні методи зупинки кровотечі. До них відносять перев'язку судини в рані, перев'язку судини на її протязі. Ці методи найбільш ефективні, коли не вдається зупинити кровотечу в гнійній рані. Для кінцевої зупинки кровотечі з великих артерій чи вен використовують накладання судинного шва, який відновлює цілісність судинної стінки та кровотік. При значних дефектах судинної стінки використовують штучні протези чи фрагменти великої підшкірної вени хворого.
Фізичні методи зупинки кровотечі. До цих методів відносять використання високих температур, що викликає коагуляцію білка (діатермокоагуляція). Низькі температури підсилюють спазм судин та прискорюють тромбоутворення. Продовжується розвиватися метод кріохірургії в основі якого є застосування холоду при операціях на органах, що добре кровопостачаються (мозок, печінка, нирки). Крім того, застосовують електронне випромінювання (лазерний ніж) у хворих з підвищеною кровоточивістю, або при онкологічних операціях.
Хімічні методи зупинки кровотечі. Хімічні методи зупинки кровотечі ґрунтуються на застосуванні судинозвужувальних препаратів та препаратів, які підсилюють здатність крові до згортання (адреналіну гідрохлорид 0,1 %, 10 % розчин атропіну сульфату). При невеликих поверхневих ранах і подряпинах користуються кровоспинним олівцем (розчин галуну, амонію сульфату і оксиду кальцію).
При маткових кровотечах парентерально застосовують ерготал, пітуїтрин. Для підвищення здатності крові зсідатися призначають 10 % розчин кальцію хлориду, е-амінокапронову кислоту, дицинон, вікасол.
Біологічні методи зупинки кровотечі. До них відносять використання препаратів, отриманих з крові (тромбін, фібринова плівка, гемостатична губка). Для зупинки кровотечі з паренхіматозних органів використовують тампонаду м'язами, великим чіпцем чи фасцією.
Долікарська медична допомога при зовнішніх кровотечах
Надання долікарської допомоги на місці пригоди полягає в тимчасовій чи попередній зупинці кровотечі за допомогою джгута, бинтів чи підручних засобів.
Накладання стискуючої пов'язки використовують для тимчасової зупинки кровотечі з пошкоджених дрібних артерій, вен, пораненнях шкіри, м'язів тощо. З цією метою найкраще використати універсальний перев'язочний пакет. Переваги цього засобу полягають у його стерильності, яка зберігається впродовж багатьох років. До складу універсального перев'язочного пакету входять дві ватно-марлеві подушечки, одна з яких нерухома, а друга за допомогою марлевої муфти може рухатися вздовж бинта. Невелика рана закривається однією подушечкою, на яку накладається друга. Якщо площа рани велика, то подушечки прикладають одну коло другої, закриваючи всю поверхню. При накладанні стискуючої пов'язки дотримуються загальних правил бинтування. При відсутності універсального перев'язочного пакету можна використовувати звичайну чисту тканину (носову хустинку, відріз простирадла тощо). Нею туго бинтують пошкоджену ділянку тіла, попередньо наклавши на рану марлю, а поверх неї - шар вати.
Підвищене положення кровоточивої ділянки сприяє зупинці невеликих венозних кровотеч. Цей метод особливо ефективний після накладання стискуючої пов'язки.
Максимальне згинання в суглобі може бути використане при кровотечі з верхньої та нижньої кінцівки. При пораненні судин передпліччя та кисті тимчасову зупинку кровотечі проводять шляхом максимального згинання і фіксації в цьому положенні ліктьового суглобу.
При кровотечі з плечової чи підключичної артерії відводять назад обидва плеча і зв'язують їх ременем чи бинтом (рис. 25). При кровотечі з стопи і гомілки максимально згинають ногу в колінному суглобі. При кровотечі з стегнової артерії згинають кінцівку в кульшовому суглобі (рис. 26). В ділянці суглобу, який максимально згинають кладуть ватно-марлевий валик. Про ефективність проведеного заходу свідчить припинення кровотечі та пульсації на периферійних артеріях.
Пальцеве притиснення артерій проводять вище місця поранення великими пальцями обох рук. Скроневу артерію притискають до виличної кістки; лицеву - до середньої третини нижньої щелепи; загальну сонну артерію - до сонного горбика на поперечному відростку VІ шийного хребця посередині внутрішнього краю грудинно-ключично-соскоподібного м'язу, в середній його частині; підключичну - до І ребра в надключичній ямці ззовні від місця прикріплення грудинно-ключично-соскоподібного м'язу; пахвову - до головки плечової кістки у пахвовій ямці по передньому краю волосся; плечову - до плечової кістки в середній третині внутрішнього краю двохголового м'язу; ліктьову і променеву артерії - до відповідних кісток у дистальній третині передпліччя. При кровотечі з клубових судин - притискують до хребта кулаком черевну аорту зліва на рівні пупка. Задню великогомілкову артерію притискають до задньої поверхні медіальної кісточки; тильну артерію стопи - до заплеснових кісток у проекції І міжпальцевого проміжку.
Рис. 25. Тимчасова зупинка кровотечі з плечової чи підключичної артерії
Рис. 26. Тимчасова зупинка кровотечі з стегнової, великогомілкової і ліктьової артерій
Накладання джгута - один з найбільш ефективних способів тимчасової зупинки кровотечі. Джгут є еластичною гумовою трубкою чи паском завдовжки 1,5 метра, на одному з кінців якої є ланцюжок, а на другому - гачок. Найбільшого поширення набули еластичний гумовий джгут Есмарха і джгут-закрутка з матерії (рис. 27).
Рис. 27. Кровоспинні джгути.
Джгут накладають на пахвинну ділянку, верхню третину плеча, на передпліччя, верхню і нижню третину стегна, на гомілки вище місця поранення. Джгут слід накладати якомога ближче до рани так, щоб його добре було видно. Перед накладанням джгута попередньо шкіру захищають м'якою підкладкою. Далі джгут розтягують і накладають 1-й тур, який має бути найтугіший; наступні 2-й і 3-й тури розташовують ближче до рани після чого зав'язують чи закріплюють гачок на ланцюжку (рис. 28).
Про ефективність кровотечі свідчить зупинка кровотечі, зникнення периферійного пульсу, блідість шкірних покривів. Під джгут (обов'язково!) кладуть записку із зазначенням дати та часу його накладання. Влітку джгут дозволяється накладати до 2-х годин, взимку - до однієї години. Щогодини, а взимку через кожні 30 хвилин, джгут розслабляють на декілька хвилин для відновлення кровотоку в кінцівці, попередньо притиснувши артерію пальцями. Після цього джгут накладають трохи вище.
При накладанні джгута на ділянку верхньої третини плеча 2-3-ма турами охоплюють плече, після чого обидва кінці джгута ведуть спереду і ззаду грудної клітки і закріплюють на протилежному надпліччі.
1 етап 2 етап
3 етап 4 етап
Рис. 28. Етапи накладання кровоспинного джгута Есмарха на гомілку
При накладанні джгута на верхню третину стегна, кінці його ведуть навколо тазу та живота і закріплюють на протилежному боці, над верхньою і передньою остю клубової кістки.
Джгут-закрутку накладають так, щоб він розміщувався спереду (згори) кінцівки (рис. 29). Його обводять навколо кінцівки, проводять один з кінців через пряжку і туго затягують. Кінцівку стискують закручуванням дерев'яної палички до припинення кровотечі.
Рис. 29. Накладання джгута-закрутки
Рис. 30 Накладання джгута при кровотечі з сонної артерії
При відсутності джгута-закрутки можна використати ремінь, косинку чи шнур. Після накладання джгута хворого потрібно якомога швидше доставити на носилках з опущеним головним кінцем в найближче хірургічне відділення для кінцевої зупинки кровотечі.
Долікарська медична допомога при деяких специфічних видах зовнішніх кровотеч
Носова кровотеча може виникнути без видимої причини (спонтанна кровотеча) чи бути наслідком травми або захворювань: гіпертонічної хвороби, змін судинної стінки (геморагічний діатез, атеросклероз), захворювань крові, нирок, інфекційних хвороб. Хворого заспокоюють, надають йому півсидяче положення з закинутою дозаду головою. У хворих без свідомості голову повертають набік. На спинку носа кладуть змочену в холодній воді хустинку, а в носовий хід вводять марлеві турунди з адреналіном чи перекисом водню. Крила носа притискують до носової перегородки. При неефективності даних засобів проводять тампонажу носових ходів.
Кровотечу після видалення зуба, зупиняють шляхом притискання до лунки зуба марлевої турунди з перекисом водню.
При кровотечі з вуха хворого повертають на здоровий бік і голову дещо піднімають, в слуховий прохід вводять марлеву турунду і накладають асептичну пов'язку.
Долікарська медична допомога при внутрішніх кровотечах
Внутрішня кровотеча є дуже небезпечною через складність її діагностики. Загальні та місцеві симптоми з'являються тільки при значній крововтраті, що може призвести до смерті хворих. Разом з тим, немає надійних засобів тимчасового гемостазу при даному виді кровотечі.
Хворим з підозрою на внутрішню кровотечу слід надати спокій, покласти холод на проекцію місця ймовірної кровотечі, ввести довенно чи дом'язово гемостатичні препарати (вікасол, хлористий кальцій, дицинон, амінокапронову кислоту) та транспортувати хворого в лікувальний заклад.
Легенева кровотеча виникає як наслідок захворювань бронхів (бронхоектатична хвороба, карцинома бронхів та ін.), захворювань легень (абсцес, пневмонія, інфаркт легені), мітрального стенозу та травматичного пошкодження легень. Хворий відкашлює пінисту кров яскраво-червоного кольору, яка не згортається. При сильній кровотечі кров відкашлюється згустками, є ознаки гострої крововтрати: блідість шкірних покривів, шум у вухах, головокружіння, зниження артеріального тиску, тахікардія тощо.
Внутрішньогрудна кровотеча виникає при пошкоджені органів грудної клітки: серця, великих судин, легені. Як правило така кровотеча є масивною, з відтисненням легені в здоровий бік та порушенням її функції. Разом з тим при травмах грудної клітки є небезпека виникнення асфіксії від попадання крові в повітрохідні шляхи - бронхи, трахею. З'являється задишка, синюватість шкірних покривів та слизових. Такого хворого слід негайно транспортувати в лікувальний заклад у напівсидячому положенні; розстібнути одяг, прикласти холод на грудну клітку та забезпечити вільний доступ свіжого повітря.
Серед найбільш поширених причин шлунково-кишкових кровотеч є виразкова хвороба, рак шлунку, синдром Меллорі-Вейса та інші захворювання. Основними симптомами такої кровотечі є блювота “кавовою гущею” або згустками крові та поява калу чорного кольору. У хворого є виражені ознаки гострої анемії: блідість шкірних покривів, холодний липкий піт, загальна слабкість, зниження артеріального тиску, тахікардія, ниткоподібний пульс, втрата свідомості. Хворого вкладають на ліжко, на живіт ставлять холодний компрес чи міхур з льодом та лежачи транспортують в лікувальний заклад.
Серед основних причин виникнення внутрішньочеревної кровотечі є травма внутрішніх органів (печінки, селезінки, судин брижі тонкої чи товстої кишки). У жінок внутрішньочеревна кровотеча може виникнути внаслідок трубної вагітності, апоплексії яєчника. Кров, яка виливається в черевну порожнину погано згортається, тому крововтрата може бути масивною. У хворого є загальні симптоми гострої крововтрати, колапс. Таким пацієнтам забороняють їсти і пити, вкладають на ліжко, кладуть холодний компрес на живіт та негайно транспортують в лікувальний заклад.
ПЕРЕЛИВАННЯ КРОВІ
Історію переливання крові умовно можна поділити на три періоди: перший тривав від давніх часів до 1628 року, другий, пов'язаний з іменем Гарвея, який описав механізм кровообігу в 1628 році та третій - найкоротший, пов'язаний з відкриттям К.Ландштейнером в 1901 р. закону ізогемаглютинації. К.Ландштейнер відкрив тільки три групи крові. Пізніше Я.Янський в 1907 році та В.Мосс в 1910 році відкрили четверту групу крові, що стало науковим обґрунтуванням переливання крові в медицині.
Питання переливання крові висвітлено в працях хірургів С.Спасокукоцького, С.Юдіна, В.Шамова, М.Єланського та інших.
Групи крові
Найбільш поширеним в клінічній практиці є чотири групи крові за системою АВО. Групова належність оцінюється наявністю аглютиногенів в еритроцитах та аглютинінів в плазмі крові людини. Аглютиногени умовно позначають літерами А і В, аглютиніни - б і в. При взаємодії аглютиногенів з однойменними аглютинінами наступає склеювання еритроцитів (аглютинація) з наступним їх руйнуванням (гемолізом).
Перша група крові позначається як О(І). Вона не містить аглютиногенів, але має аглютиніни б і в. Друга група крові - А(ІІ) має аглютиноген А і аглютинін в, третя група крові В(ІІІ) має аглютиноген В і аглютинін б і четверта група крові АВ(ІV) містить аглютиногени А і В і не містить аглютинінів.
Людей з першою групою крові вважають універсальними донорами - кров від них можна переливати людині з будь-якою групою. Люди з четвертою групою є універсальними реципієнтами - їм можна переливати кров осіб з будь-якою групою. Однак, на сьогодні дозволене і допустиме тільки переливання однойменної (одногрупної) крові.
Для визначення групи крові за системою АВО використовують метод стандартних сироваток, метод стандартних еритроцитів та метод цоліклонів анти-А і анти-В.
Визначення групи крові методом стандартних сироваток є найбільш поширеним. Стандартні сироватки готують з крові донорів відповідної групи та зберігають при температурі 4-10єС. Їх випускають в запаяних ампулах на кожній з яких є паспорт із зазначенням групи, часу приготування, терміну придатності та титр розведення (не нижче 1:32). Сироватка повинна бути прозорою, без пластівців. Сироватка кожної групи має забарвлення: О(І) - світлого кольору, А(ІІ) - синього, В(ІІІ) - червоного кольору.
Рис. 31. Визначення груп крові за методом стандартних сироваток
Визначення групи крові повинно проводитися при температурі 15-25єС. якщо температура оточуючого середовища нижча, то може наступити панаглютинація, тобто аглютинація з будь-якою кров'ю. При використанні слабких сироваток можлива несправжня аглютинація (псевдоаглютинація) - після легкого струшування пластівці еритроцитів розпадаються.
Тарілки, на яких визначатимуть групи крові ділять на чотири сектори і позначають О(І), А(ІІ), В(ІІІ), АВ (IV), куди наносять відповідну краплю сироватки двох серій.
Кров на дослідження беруть проколовши голкою пучку ІV пальця лівої кисті, попередньо її обробивши спиртом. Першу краплю крові витирають марлевою кулькою, наступні краплини крові знімають щоразу іншим кутиком предметного скла і змішують з сироватками. Співвідношення крові та сироватки повинно становити 1:10. Тарілку обережно похитують впродовж 5 хвилин, після чого оцінюють результати. Аглютинація еритроцитів проявляється у вигляді червоних зерен. При відсутності аглютинації сироватка рівномірно забарвлена в рожевий колір.
Результати оцінюють наступним чином (рис. 31):
- 0(І) група крові - аглютинації не відбулося з жодною сироваткою;
- А(ІІ) група крові - аглютинація відбулася із сироваткою І та ІІІ групи і не відбулася із сироваткою ІІ групи;
- В(ІІІ) група крові - аглютинація відбулася із сироваткою І та ІІ групи і не відбулася із сироваткою ІІІ групи;
- АВ(ІV) група крові - аглютинація простежується з усіма трьома групами сироваток.
При наявності аглютинації в інших комбінаціях слід переробити дослідження.
Метод визначення групи крові за стандартними відмитими еритроцитами. Для цього центрифугують 3-6 мл крові хворого. На тарілку, розділену на чотири сектори наносять по одній краплі сироватки, яка змішується з стандартними еритроцитами у співвідношенні 5:1. Краплі змішують скляною паличкою та погойдують тарілку впродовж 3 хвилин. Потім додають по краплі ізотонічного розчину натрію хлориду та продовжують погойдувати ще 5 хвилин
Оцінка результатів:
- О(І) група крові - відсутність аглютинації з еритроцитами О(І) групи крові і наявність її в А(ІІ) і В(ІІІ) групах крові;
- А(ІІ) група крові - відсутність аглютинації з еритроцитами О(І) і А(ІІ) груп крові та її наявність з В(ІІІ) групою крові;
- В(ІІІ) група крові - відсутність аглютинації з еритроцитами О(І) і В(ІІІ) групи крові і її наявність з А(ІІ) групою крові.
- АВ(ІV) група крові - відсутність аглютинації в усіх трьох групах крові.
Метод визначення групи крові за допомогою цоліклонів анти-А і анти-В. Цоліклони анти-А і анти-В - це продукт гібридомних кліткових ліній, отриманих в результаті злиття мишачих антитілоутворювальних В-лімфоцитів з клітинами мишачої мієломи.
Цоліклони анти-А і анти-В - розведена асцитна речовина мишей - носіїв відповідної гібридоми, в якій знаходяться специфічні імуноглобуліни класу М проти групоспецифічних антигенів А або В людини. Цоліклон не має антитіл другої специфічності і тому не викликає неспецифічної аглютинації еритроцитів. Цоліклони випускають в ампулах (анти-А - рожевого кольору, анти-В - синього кольору), до кожної ампули додається розчинник.
Ампули з цоліклонами розкривають і чистими піпетками вносять відповідні розчинники. Повне розчинення відбувається через 1-2 хвилини. Кров обстежуваного змішують з краплею антитіл у співвідношенні 1:10 і через 2 хвилини оцінюють результат:
- О(І) - відсутня аглютинація з цоліклонами анти-А і анти-В;
- А(ІІ) група крові - аглютинація спостерігається тільки з цоліклоном анти-А;
- В(ІІІ) - аглютинація спостерігається тільки з цоліклоном анти-В;
- АВ(ІV) - аглютинація спостерігається з цоліклонами анти-А і анти-В.
Резус-фактор
Ландштейнером та Вінером в 1940 році було відкрито специфічний антиген, який назвали резус-фактором. В 85 % людей резус-фактор міститься в еритроцитах, тому їхню кров називають резус-позитивною. У 15 % людей резус-фактора немає і їхню кров називають резус-негативною.
Хворим з резус-негативною кров'ю слід переливати тільки резус-негативну кров. При переливанні резус-позитивної крові цим пацієнтам, в них виробляються антитіла-антирезус-аглютиніни, що може бути причиною розвитку геморагічного шоку.
Для визначення резус-фактора в пробірку набирають 3-5 мл досліджуваної крові. Після самостійного відокремлення згустків від стінок пробірки, з її дна піпеткою набирають еритроцити, що зависли у власній сироватці. В чашку Петрі наносять по 2 краплі антирезусної сироватки двох серій і по одній краплі суспензії досліджуваної крові. Скляною паличкою перемішують краплі. З метою контролю проводять аналогічне дослідження з суспензією стандартних резус-позитивних і резус-негативних еритроцитів відповідної групи крові. Краплі перемішують, а чашку Петрі ставлять на 10 хвилин на водяну баню з температурою 45-48єС. Якщо досліджувана кров аглютинується обома серіями антирезусної сироватки, то вона є резус-позитивною, а якщо аглютинація відсутня -резус-негативною. У контрольних краплях резус-позитивні еритроцити дадуть реакцію аглютинації, а з резус-негативними - аглютинація не відбувається.
Показання та протипоказання до переливання крові
Показами до переливання крові є гостра крововтрата, геморагічний шок, важкі травматичні операції та операції із забезпеченням штучного кровообігу.
В плановій хірургії цільну кров переливають за наявності вираженого дефіциту її компонентів.
Протипоказами до переливання крові є декомпенсація серцевої діяльності, тяжкі порушення функції печінки та нирок (гострі гепатити, нефрит; септичний ендокардит, гіпертонічна хвороба ІІІ ст.) тромбоемболія, захворювання легень, загальний амілоїдоз, крововилив у мозок та тяжка травма черепа, алергічні стани і захворювання (гостра екзема, бронхіальна астма та ін.).
В останні роки дедалі зменшуються показання до переливання крові, зважаючи на зростання ймовірного інфікування хворого та високий ризик алергічних реакцій.
Техніка переливання крові
Є прямий спосіб переливання крові, тобто переливання крові від донора безпосередньо реципієнту з використанням спеціальних апаратів (Танк-Брайцева, Анорова та ін.). Він може бути застосований у виключних випадках, наприклад при гемофілії, і тільки після рішення консиліуму з трьох лікарів.
Непрямий спосіб переливання крові є найбільш поширеним. Спочатку кров забирається від донора, потім на станції переливання крові проводиться її обстеження, консервація і підготовка до переливання. Переливання крові може бути проведено довенно, докістково і доартеріально.
Докісткове переливання крові проводять в кісточку, верхній метафіз великогомілкової кістки, грудину, крило клубової кістки. Таке переливання часто проводиться при неможливості довенного переливання. Для цього проводять пункцію кісткової тканини під місцевою анестезією, аспірують кістковий мозок, після чого налагоджують систему для переливання крові. Переливання крові проводиться крапельно.
Доартеріальне переливання крові проводять хворим у вкрай тяжкому стані або при клінічній смерті, з метою реанімації. Найчастіше з цією метою використовують променеву чи задньогомілкову артерії. Після хірургічного оголення артерії роблять пункцію її проти току крові і вводять 150-200 мл крові під тиском 160-180 мм.рт.ст. з швидкістю 100-150 мл. за хвилину. Доартеріальне переливання крові проводить лікар за допомогою спеціального апарату - пульсового дозатора.
Найбільш поширеним є переливання крові у вени ліктьового згину, хоча можна використати й інші поверхнево розташовані вени. У випадку спадання вен та тяжкому загальному стані хворого переливання крові проводять в підключичну вену після її пункції. Переливання крові в підключичну вену можна проводити струменем, що дозволяє стабілізувати артеріальний тиск.
Перед переливанням крові визначають групову та резус-належність крові донора і реципієнта та проводять проби на індивідуальну і біологічну сумісність.
Індивідуальну сумісність визначають наступним чином. У хворого забирають 5 мл крові і центрифугують її. Відбирають плазму реципієнта та еритроцити донора і їх змішують у співвідношенні 10:1. На 10 хвилин суміш кладуть на водяну баню при температурі 40-42єС. При відсутності аглютинації кров є індивідуально сумісна.
Для визначення біологічної сумісності довенно вводять 15-20 мл крові після чого роблять перерву на 3-5 хвилин. Спостерігають за хворим. При відсутності скарг, переливання продовжують з двома перервами по 3-5 хвилин, після чого вливають 15-20 мл крові. При появі болю за грудиною, в поперековій ділянці, запамороченні чи погіршенні загального стану переливання крові припиняють.
Для переливання крові слід користуватися одноразовою пластиковою системою, в якій є капроновий фільтр, що дозволяє попередити попадання тромбів з флакона в кров'яне русло хворого. Система складається з короткої трубки з голкою і фільтром для поступлення повітря у флакон, довгої трубки для вливання крові з двома гачками на кінцях - для введення у флакон і для пункції вени хворого. До складу системи входить крапельниця з капроновим фільтром і затискачем, який регулює швидкість поступлення крові. Система для переливання крові випускається в стерильному вигляді у поліетиленовому пакеті. Переливання крові повинно проводитися з того флакона, в якому була заповнена і зберігалася кров (рис. 32).
Рис. 32. Переливання крові із стандартного флакону
З флакона знімають алюмінієвий ковпачок, гумову пробку обробляють спиртом чи йодом та проколюють двома голками. Одна з голок забезпечує поступлення повітря в флакон, а до другої приєднують систему одноразового використання. Флакон встановлюють вверх дном на спеціальній підставці і заповнюють систему кров'ю, повністю видаляючи з неї повітря. Переливання крові проводиться із швидкістю 50-60 крапель за 1 хвилину.
Впродовж трьох годин після переливання крові хворий повинен дотримуватись суворого ліжкового режиму. Середній медичний персонал веде погодинний нагляд за станом хворого: вимірює артеріальний тиск, пульс, частоту дихання, слідкує за діурезом. При появі болю в поперековій ділянці, погіршенні загального стану, відсутності сечі в сечовому міхурі чи наявності в сечі домішок крові слід негайно повідомити лікаря.
На наступний день після переливання проводять дослідження загального аналізу крові та сечі.
Правила зберігання крові
Кров випускають у герметично закритих флаконах місткістю 250 і 500 мл або в пластикових мішках. На них наклеюють етикетку, де вказують групу, резус-належність, час забору крові від донора і її кількість, прізвище донора, вид консерванту, прізвище лікаря, який готував кров. Термін зберігання крові становить 21 день. Зберігають кров при температурі 4-6єС.
Для тривалого зберігання крові і її препаратів (впродовж 4-5 років) існують методи повільного і надшвидкого охолодження крові. При першому методі кров охолоджують при температурі нижче 60-85єС повільно, при другому - кров охолоджують в рідкому азоті при температурі нижче 196єС.
При гострій крововтраті рекомендується використовувати кров термін зберігання якої невеликий - 3-5 днів. Візуально кров повинна мати чітко розмежовані 3 шари: верхній - солом'яно-жовтого кольору - плазма, середній - сірого кольору - шар лейкоцитів і нижній - темно-червоного кольору - еритроцити. Кров не придатна для переливання у випадку наявності в флаконі згустків, пластівців, зміни кольору.
Для визначення придатності крові до переливання використовують наступні проби. В дві пробірки наливають по 10 мл дистильованої води. В одну з пробірок додають 2 краплі досліджуваної крові і струшують. Якщо вода в обох пробірках залишилась однакового забарвлення, то вважають, що явного гемолізу немає. Щоб визначити прихований гемоліз, кров набирають в пробірку і центрифугують. Забарвлення плазми в рожевий колір свідчить про прихований гемоліз. В крові, яка придатна до переливання чітко розмежовується шар плазми та еритроцитів.
Для консервування крові використовують глюкозоцитратний розчин, розчин №7 (ЦОЛІПК), розчин №7б (ЦОЛІПК), 5% розчин натрію цитрату, “Цитоглюкофосфат” та “Глюцигір”.
Препарати крові
Цільна кров зараз використовується дуже рідко, у вкрай виняткових випадках при прямому переливанні безпосередньо від донора до реципієнта. Доведено, що краще переливати окремі компоненти, ніж цільну кров.
Компоненти крові та її препарати
|
Компонент (препарат) крові |
Поповнюють дефіцит |
|
|
Еритроцитарна маса |
Еритроцитів |
|
|
Еритроцитарна суспензія |
Еритроцитів |
|
|
Заморожені еритроцити |
Еритроцитів |
|
|
Відмиті еритроцити |
Еритроцитів |
|
|
Тромбоцитарна маса |
Тромбоцитів |
|
|
Лейкоцитарна маса |
Лейкоцитів |
|
|
Свіжозаморожена плазма |
ОЦП, факторів згортання крові, білків крові |
|
|
Суха плазма |
ОЦП, факторів згортання крові, білків крові |
|
|
Альбумін (5 % і 25 %) |
ОЦК, альбумінів |
|
|
Протеїн (75-80 % альбуміну і 20-25 % стабільних глобулінів) |
Білків крові, факторів гуморального імунітету |
|
|
Кріопреціпітат |
Факторів згортання |
|
|
Альбумінат (містить 8-10 % плазмових білків) |
Білків крові, факторів гуморального імунітету |
|
|
Сироватковий поліглобулін (містить 8,5-10 % глобулінів) |
Факторів гуморального імунітету |
|
|
10 % г-глобулін |
Факторів гуморального імунітету |
|
|
Фібринолізин |
Факторів фібринолізу |
Свіжоцитратна кров використовується в найближчі години після її заготовки, стабілізуючим розчином є 6 % розчин натрію цитрату.
Консервована кров використовується в залежності від терміну зберігання.
Гепаринізовану кров використовують для заповнення апаратів штучного кровообігу. Консервантом є гепарин з глюкозою і левоміцетином.
Пуповинно-плацентарну кров отримують після відокремлення плода в стерильних умовах.
Аутокров. Її забір проводять у випадку розриву паренхіматозних органів (селезінка, печінка тощо) при відсутності інфікування. Для проведення безпосередньої гемотрансфузії під час операції використовують апарат “Целсейвер”. Аутокров слід переливати дуже обережно і в обмеженій кількості, оскільки в ній практично відсутні фактори згортання, що може викликати масивну кровотечу.
Кровозамінники
Кровозамінниками називають медикаментозні препарати, які дозволяють покращити або замінити яку-небудь з функцій крові. За механізмом дії їх поділяють на наступні групи.
Гемодинамічні, до яких відносять низькомолекулярні декстрани (реополіглюкін), середньомолекулярні декстрани (поліглюкін) та препарати желатини (желатиноль). Вони збільшують об'єм циркулюючої крові, підвищують артеріальний тиск, покращують мікроциркуляцію. Основними показами до застосування є шок, гостра крововтрата, інтоксикація організму.
Детоксикаційні (неогемодез, полідез, неокомпенсан). Ці препарати зв'язують циркулюючі в крові токсини, в тому числі бактеріальні, нейтралізують їх та виводять з сечею.
Препарати для парентерального харчування: білкові (гідролізат казеїну, амінопептид, нітролізин), амінокислотні (поліамін, інфезол, фриамін), жирові (ліпофундин, ліброліпід) та вуглеводневі (глюкоза, сорбітол, фруктоза). Вони вводяться з метою стабілізації і нормалізації всіх видів обміну. Часто використовуються в пацієнтів, які не можуть приймати їжу через рот.
Регулятори водно-сольового та кислотно-лужного стану: сольові розчини (розчин натрію хлориду, розчин Рінгер-Локка, дисіль, трисіль) та осмодіуретики (манітол, сорбітол). Вводяться з метою стабілізації і нормалізації водно-сольового балансу, при шоку, гострих отруєннях. При гострій крововтраті їх часто застосовують для поповнення об'єму втраченої рідини.
Препарати з функцією переносу кисню (перфторан, фолюосоль) - зв'язують (в 2-3 рази краще, ніж гемоглобін) і транспортують до тканин кисень.
Препарати комплексної дії (поліфор, реоглюман, лактопротеін, реосорбілакт).
З метою попередження ускладнень при використанні кровозамінників слід дотримуватися загальних правил інфузії, контролю герметичності і якості розчину (при появі осаду, помутніння - препарат використовувати не можна), проведення біологічної проби.
Існує ще ряд рекомбінантних (синтезованих за допомогою генної інженерії) кровозамінників і препаратів крові:
- десмопресин - аналог гормону вазопресину, який використовують для зупинки кровотеч;
- еритропоетини (епоетин б, епоетин в) - стимулюють еритропоез при хронічних анеміях;
- апротинін - інгібітор протеолітичних ферментів;
- очищений гемоглобін і пірідоксильований полімер гемоглобіну - препарати, які в два рази краще зв'язують кисень, ніж звичайний гемоглобін.
Ускладнення від переливання крові
Всі ускладнення, які виникають при переливанні крові чи її компонентів ділять на три групи:
- імунологічні ускладнення;
- інфекційні ускладнення;
- ускладнення, пов'язані з порушенням техніки переливання крові.
Найбільш тяжким імунологічним ускладненням є гемотрансфузійний шок. Його причиною є неправильне визначення крові донора чи реципієнта або (найчастіше) помилкові чи непрофесійні дії медичного персоналу (неправильне чи нерозбірливе маркування на флаконі, використання флакону, який призначався іншому пацієнту тощо). Вже через 2-3 хвилини після початку переливання крові хворі скаржаться на біль в попереку, загальну слабкість, задишку. Відмічається почервоніння обличчя, дрижаки, підвищення температури тіла до 38-40єС, знижується артеріальний тиск, пришвидшується пульс, хворий втрачає свідомість. Лікування гемотрансфузійного шоку полягає в негайному припиненні переливання крові, проведенні симптоматичної терапії, спрямованої на покращення серцевої та дихальної функцій, зігріванні хворого, введенні 1 мл 0,1 % розчину атропіну сульфату. При розвитку гострої ниркової недостатності, основною ознакою якої є анурія (відсутність сечі) таким пацієнтам показано проведення гемодіалізу.
При переливанні великої кількості крові, після введення кожних 500 мл. крові, необхідно в іншу вену ввести 5 мл. 10% розчину натрію хлориду з метою запобігання виникнення цитратного шоку.
Гемотрансфузійні реакції проявляються:
- легким ступенем, який характеризується підвищенням температури тіла на 1єС, інколи дрижаками;
- середнім ступенем - температура тіла підвищується на 1єС-1,5єС, з'являється блювота, дрижаки, загальна слабкість;
- тяжким ступенем - з'являється ціаноз, порушується серцева діяльність, погіршується загальний стан хворого.
Для лікування тяжкого ступеня гемотрансфузійних реакцій призначають серцеві засоби, проводять детоксикаційну терапію - кровопускання, переливання свіжої крові та кровозамінник речовин. При середньому та легкому ступені гемотрансфузійних реакцій хворих зігрівають, вводять серцеві засоби, 1 мл 1% розчину морфіну гідрохлориду.
Синдром галогенної крові може виникнути під час переливання крові, внаслідок імунної реакції реципієнта на білкові антигени донора. Щоб уникнути цього, рекомендують використовувати при переливанні крові ультрапористі фільтри або поєднувати гемотрансфузію з введенням реополіглюкіну, гідрокарбонату натрію тощо.
До інфекційних ускладнень переливання крові відносять передачу збудників багатьох хвороб від донора до реципієнта.
Захворювання, які передаються з кров'ю чи її препаратами:
- вірусні гепатити (заражається від 4 до 18 % пацієнтів);
- СНІД (ризик зараження розцінюється як 1:156000);
- Т-лімфотропний вірус людини типу 1, який викликає лейкоз та інші хвороби кісткового мозку;
- група герпесвірусів, яка, однак, є небезпечною тільки для пацієнтів з ослабленим імунітетом;
- вірус Епштейн-Барр, який викликає інфекційний мононуклеоз;
- збудник малярії (частота зараження 25 випадків на 1 млн. переливань);
- збудник хвороби Чагаса, яка широко розповсюджена в Латинській Америці;
- бактеріальні інфекції, серед яких найбільш небезпечною є Y. enterocolitica - мікроорганізм, який продукує велику кількість ендотоксинів.
В зв'язку з тим, що сучасні технології приготування крові і її препаратів передбачають заморожування матеріалу, взятого від донора, зараз практично не зустрічається інфікування через перелиту кров збудником сифілісу.
До ускладнень, які пов'язані з порушенням техніки переливання крові відносяться:
- швидке введення надмірних об'ємів крові, яке може викликати перевантаження міокарду і гостру серцево-судинну недостатність;
- гіпотермія, яка викликається швидким вливанням донору недостатньо нагрітої крові. В цьому випадку може виникнути холодова зупинка серця. Всі реанімаційні заходи часто є неефективними;
- коагулопатія - виникає при введенні великих доз еритроцитарної маси, яка не містить факторів згортання крові;
- ацидоз і інтоксикація аміаком - виникає при швидкому переливанні старої крові (2-3 тижні), рН якої знизився до 6,5.
- бактеріальне інфікування крові - виникає при неналежному забезпеченні медперсоналом правил зберігання і переливання крові.
РАНИ І РАНОВИЙ ПРОЦЕС
Рана (vulnus) - це механічне порушення цілості шкіри чи слизових оболонок.
Місцевими симптомами рани є біль в рані, зяяння рани та кровотеча. Біль в рані зумовлений пошкодженням нервових рецепторів. Інтенсивність болю залежить від їхньої кількості, реактивності організму, швидкості нанесення пошкодження тощо. Велика кількість рецепторів знаходиться на шкірі, надкісниці, парієтальній очеревині. Тому при їх пошкодженні біль особливо інтенсивний. Зяяння рани особливо виражене при поперечному пошкодженні м'язів і товстої підшкірної клітковини. Кровотеча з рани обумовлена пошкодженням капілярів чи більших судин (артерій, вен). Ураження великих судин призводить до значної крововтрати, що не рідко може викликати смерть хворого.
В рані розрізняють: краї рани, стінки, дно, кути та її вміст.
За характером пошкодження розрізняють рани: різану, колоту, рубану, забійну, рвану, укушену, вогнепальну, отруєну, змішану.
За ступенем інфікованості є: асептична (операційна рана) та інфікована (для рани характерні всі ознаки запалення - почервоніння, набряк, місцеве підвищення температури, біль, порушення функції).
За глибиною пошкодження: поверхневу, проникаючу, наскрізну, тангенційну.
За видом загоєння: первинним натягом, вторинним натягом, загоєння під струпом.
Різана рана наноситься гострим предметом: склом, бритвою, ножем тощо. Така рана характеризується рівними краями, порівняно сильною кровоточивістю та широким зяянням. До різаних ран відносять і операційні рани.
Колота рана виникає при проникненні в тіло колючого предмету: шила, голки, цвяха, багнету та ін. Колота рана характеризується незначним пошкодженням шкіри чи слизових оболонок та глибоким рановим каналом. Ці рани часто супроводжуються пошкодженням внутрішніх органів, великих судин при незначному зовнішньому дефекті. Тому хворі з колотими ранами обов'язково повинні бути госпіталізовані та знаходитися під динамічним спостереженням хірурга. Часто колоті рани ускладнюються тяжким нагноєнням та правцем.
Рубана рана виникає внаслідок удару тяжким гострим предметом. Така рана характеризується нерідко пошкодженням кісток чи інших важливих органів, забиттям, струсом довколишніх тканин.
Рвані, розсічені та забійні рани. Такі рани частіше заподіюють важким тупим предметом. Вони зустрічаються на виробництві та сільському господарстві. При таких ранах є велика кількість розсічених тканин. Ці рани характеризуються болючістю, вони погано загоюються та нерідко ускладнюються анаеробною інфекцією.
Укушені рани особливо характеризуються масивним інфікуванням тканин незалежно від глибини пошкодження. Часто укушені рани ускладнюються гострою гнійною та гнильною інфекцією. Ускладненнями укусів є інфекційні хвороби, наприклад сказ чи хвороба Содоку (пацюкова хвороба).
Отруєні рани. Виникнення цих ран пов'язано з проникненням в організм різноманітних отруйних речовин - бойових, хімічних, промислово-побутових, отрут тварин та комах. Крім місцевих симптомів у хворих з отруєними ранами розвивається симптоми загального отруєння організму, що може бути причиною смерті хворого.
Вогнепальні рани. Ці рани поділяють на кульові та скалкові. У мирний час трапляються поранення дробом. Вогнепальні поранення відрізняються глибиною ранового каналу (сліпі, наскрізні, дотичні) і відношенням до порожнини (проникаючі і непроникаючі). Такі рани характеризуються складним ходом каналу з рановим детритом, сторонніми тілами і високим інфікуванням. Канал вогнепальної рани має зону травматичного некрозу тканин і зону молекулярного струсу тканин. При незначному вхідному отворі можуть спостерігатися значні ушкодження нижчележачих тканин, м'язів, значні крововиливи, роздроблення кісток тощо.
Протікання ранового процесу
М.Кузіним в 1977 році виділено основні фази перебігу ранового процесу:
- фаза запалення, яка складається з періоду судинних змін і періоду очищення рани від змертвілих тканин;
- фаза регенерації;
- фаза утворення рубця.
На початку першої фази виникають зміни зі сторони судинного русла, які проявляються його спазмом з наступним розширенням судин. Під впливом ферментів, які вивільняються внаслідок рубцювання клітинних структур та продуктів життєдіяльності мікроорганізмів, які потрапляють в рану, проходить розпад білків з вивільненням великої кількості біологічно активних речовин: гістаміну, серотоніну тощо. Зростає концентрація іонів Н+, К+ та молочної кислоти, що призводить до розвитку ацидозу, який разом з біологічно активними речовинами сприяє розширенню судин, внаслідок чого через їхні стінки проникають клітини крові та її рідка частина, що призводить до набряку тканин. Простежуються всі ознаки запалення: припухлість (tumor), почервоніння (rubor), підвищення місцевої температури (calor), біль (dolor), порушення функції (functio laesa).
Подобные документы
Поняття астматичного статусу (АС) як синдрому гострої прогресуючої дихальної недостатності. Частота виникнення АС у хворих бронхіальною астмою. Клінічні форми АС, стадії його перебігу. Принципи терапії АС. Невідкладні заходи надання першої допомоги.
презентация [162,8 K], добавлен 26.02.2014Наркотична залежність, надання першої медичної допомоги, способи лікування. Метод доктора Назаралієва, атропіношокова терапія. Замісна терапія. "Чищення крові". Загрозливі стани й невідкладна допомога. Передозування наркотиків - загроза життю наркомана.
реферат [32,1 K], добавлен 20.02.2010Дослідження законодавства в сфері охорони здоров’я. Перша медична допомога при невідкладних та при шокових станах. Основні симптоми в психіатрії, базові принципи невідкладної допомоги при невідкладних станах. Особливості терапії невідкладних станів.
курсовая работа [45,0 K], добавлен 25.09.2019Штучне дихання, його види та застосування. Закритий масаж серця. Перша допомога при отруєнні шкідливими газами у шахті. Загальні відомості про рани, перемоли та надання першої допомоги. Способи зупинки кровотеч. Накладання пов'язок. Допомога при ударах.
учебное пособие [5,8 M], добавлен 09.03.2016Показники життєдіяльності організму та ознаки смерті. Схема надання першої медичної допомоги при кровотечах, травмах, ураженні електричним струмом, тривалому здавлюванні, шоку, опіках, переохолодженні, тепловому ударі, отруєнні, укусах звірів, утопленні.
методичка [1,0 M], добавлен 16.01.2011Невідкладна допомога при гострих порушеннях дихання і раптовій зупинці серця. Кровотечі, перелами, струси, забиття головного мозку. Відрив кінцівок, тривале роздавлювання м'яких тканин. Проникаюче поранення грудної клітини. Опіки, відмороження, отруєння.
методичка [52,8 K], добавлен 11.01.2010Види отруйних змій, їх звички. Перша допомога при укусах бджіл, ос, шершнів та джмелів. Укуси комарів, основні характерні симптоми. Лікарські засоби допомоги. Надання першої допомоги потерпілому при укусі отруйної змії. Відсмоктування та шкірні розрізи.
презентация [522,5 K], добавлен 24.02.2015Найпростіші доцільні заходи для полегшення самопочуття хворих і перебігу їхнього захворювання або перша допомога. Значення дотримання правил особистої гігієни. Поняття медичної деонтології – етичні норми та правила поведінки медичного персоналу.
реферат [17,9 K], добавлен 15.02.2009Закон України "Про заклади охорони здоров'я та медичне обслуговування населення". Організація надання медичної допомоги. Принципи організації надання медичної допомоги. Заклади охорони здоров'я. Організація медичного обслуговування населення.
реферат [17,0 K], добавлен 08.02.2007Вивчення фізико-хімічних та біологічних властивостей озокериту. Ознайомлення із механічними, температурними та хімічними факторами дії гудронового мінералу на організм людини. Розгляд методики застосування гірського воску: показання та протипоказання.
контрольная работа [26,7 K], добавлен 02.01.2012
