Перша долікарська допомога
Морально-етичні та деонтологічні аспекти медичної діяльності. Діагностика отруєнь і принципи надання невідкладної допомоги. Принципи застосування транспортної імобілізації. Показання та протипоказання до переливання крові. Невідкладні стани у дітей.
| Рубрика | Медицина |
| Вид | книга |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 07.07.2017 |
| Размер файла | 4,7 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Рис. 18. Приготування марлевих тампонів.
Кульки готують із шматка марлі розміром 10 на 10 см, складаючи їх удвічі і обгортаючи навколо вказівного пальця, утворюють кульку всередину якої загортають вільні кінці. Турунди або смужки роблять із шматків бинта шириною 5 см, довжиною 40-50 см. Кінці бинта загортають всередину на 1-1,5 см, потім його краї складають назустріч одне одному. Отриману смужку протягують через край столу і намотують на три пальці, загортаючи вільний кінець всередину до кільця що утворилось.
До операційної білизни відносять медичні халати, простирадла, рушники, шапочки, маски, серветки. Перед стерилізацією операційна сестра перевіряє цілісність білизни і складає її в бікс. Перед укладкою бікси витирають зсередини і ззовні серветкою, змоченою 0,5 % розчином або 960 розчином етилового спирту, застеляють дно і стінки бікса пеленкою так, щоб її краї вільно звисали з усіх боків.
Простирадла складають таким чином: вузький край загинають на ширину 50 см, складають чотири рази вздовж і не туго скочують, починаючи з незагнутого кінця. Халат складають рукавами досередини. Після цього його не туго скочують від нижнього кінця. Рушники і серветки складають вчетверо. Маски і шапочки стерилізують окремо або разом з матеріалом. Білизну вкладають у вертикальному положенні таким чином, щоб можна було витягнути з бікса будь-яку річ, не зачіпаючи решти. Перев'язувальний матеріал також укладають з таким розрахунком, щоб кожну пачку або пакет можна було витягнути окремо. В центральну частину бікса поміщаємо пробірку з речовиною для контролю стерильності.
Є три способи укладки білизни в бікс: видовий (в один бікс вкладають один вид матеріалу), цілеспрямований (в один бікс укладають все, що потрібне для операції), універсальний (в бікс вкладають все необхідне на один робочий день операційної).
Коли бікс заповнений, краї простирадла, що його вистеляє, загортають один на другий поверх білизни. До ручки кожного бікса прив'язують клейончасту етикетку, на якій зазначають вид матеріалу, дату стерилізації і прізвище особи, що проводить стерилізацію. Кришку бікса закривають, перевіряють чи відкриті бічні отвори біксів.
Стерилізація хірургічного інструментарію
Інструментарій поділяється на загальний і спеціального призначення. Інструментарій спеціального призначення використовується під час операції в травматології, отоларингології, офтальмології, гінекології, нейрохірургії, малоінвазивній хірургії та ін.
Скальпелі за формою леза поділяються на овальні і гострокінцеві. До ріжучих інструментів відносять також резекційні ножі, які використовують для роз'єднання щільних сухожилків і тканин поблизу суглобів, ампутаційні ножі, які використовують для ампутації кінцівок. Ножиці загальнохірургічні за формою леза поділяють на прямі, вигнуті по площині (Купера), вигнуті по ребру. Крім того ножиці поділяють на тупокінцеві, гострокінцеві, з одним гострим кінцем.
Кожний затискач складається з бранш, кільцевих ручок з кремальєрою і замка - глухого або розбірного. Кровоспинні затискачі застосовують для захоплення і перетискання судин, які кровоточать:.
- Затискач Пеана - кровоспинний затискач з овальними губками. Його довжина 13 см.
- Затискач Федорова - його бранші гачкоподібні, зігнуті по площині з нарізками для накладання на судинну ніжку нирки та великі судини.
- Затискач Кохера - кровоспинний затискач з нарізкою і зубцями. На робочій поверхні є коса нарізка, а на ніжці - гострі зубці. Бувають прямі та вигнуті по площині 16-20 см.
- Затискач Більрота. Кровоспинний затискач з нарізкою Бранші подовженої форми, на їхній робочій поверхні є нарізка. Випускають прямі і вигнуті затискачі довжиною 16, 10 і 27 см.
- Затискач типу “москіт” - має короткі і тонкі бранші з насічками на робочій поверхні. Випускають такі затискачі прямі і зігнуті по площині.
- Корцан має овальні губки з насічками. Інколи в передній частині губок розташовується ямка для кращої фіксації предмета який захоплюється. Корцани бувають прямі та вигнуті, довжиною 26 см. Їх використовують для подачі інструментів і перев'язувального матеріалу, введення тампонів і дренажів.
- Затискач вікончатий гемороїдальний (Люера). Має бранші кільцеподібної форми з насічками на робочій поверхні. Використовують для захоплення і виведення в рану органів і тканин.
- Затискачі для операційної білизни використовують для закріплення стерильної операційної білизни. Вони мають цапку, випуклі, заточені у вигляді голок губки, які при змиканні заходять одна на другу на 2 мм.
- Затискач Мікуліча нагадує зубчатий кровоспинний затискач довжиною 20 см, має віконце між браншами. Зігнутий по площині.
- Затискач пластинчастий для прикріплення операційної білизни до шкіри, має бранші, що перехрещуються і випуклі загострені кінці.
Пінцети призначені для захоплення і утримання різних тканин. Пінцет складається з двох бранш. Одні кінці заварені між собою, інші - закінчуються робочими поверхнями. Пінцет анатомічний має на робочій поверхні поперечні насічки, які дозволяють утримувати тканини. Випускають довжиною 15, 20 і 25 см з різною шириною губок. Пінцет хірургічний має на робочій поверхні бранші зубці: на одній губці - один, на іншій - два. Довжина цих пінцетів - 15, 20 та 25 см, а ширина губок різна.
Гачки застосовують для огляду ран, розведення тканин і утримання їх в потрібному положенні. Пластинчасті гачки (Фарабефа) - бувають великих і малих розмірів, довжиною 16-20 см. Гачки зубчасті (Фолькмана) - бувають дво-, три-і чотирьохзубчасті. За формою зубців їх поділяють на тупі і гострі, за шириною робочої поверхні - на великі, середні і малі.
Голкотримачі призначені для утримання і проведення через тканини хірургічних голок при накладанні швів. Мають дуже короткі губки і довгі ручки. В робочій частині губок розташовані ямки для кращого захоплення голки. Голкотримач з вигнутими ручками (Матьє) має плоску пружину, яка в поєднанні з кремальєрою, розташованою в ніжці ручок, полегшує користуванні інструментом. Випускаються довжиною 17 і 25 см. Голкотримач судинний (Гегара) випускають з прямими кільцевими ручками. Може мати довжину 15, 20 та 5 см.
Голки хірургічні призначені для накладання швів на тканини різних органів. Бувають прямі, напіввигнуті і вигнуті, малої кривизни (з вигином на 1200 (1/3 кола) і великої кривизни (з вигином 1300). Вушко хірургічної голки має пружний пристрій, що складається з двох отворів. Нумерація голок має зворотний напрямок: чим більший номер, тим тонша голка. Залежно від форми, голки поділяються на круглі колючі, тригранні ріжучі, плоскі тупі.
Зонди хірургічні застосовують для дослідження каналів і порожнин. Зонд жолобуватий - застосовують для дослідження нориць, а також для безпечного розсікання м'яких тканин. Найчастіше використовують зонд з пластинчатою рукояткою довжиною 17 см. Зонди ґудзикуваті є стержнем діаметром 2 мм з ущільненими кінцями у вигляді ґудзика. Зонд ґудзикуватий двобічний має булавоподібне потовщення на обох кінцях. Зонд ґудзикуватий з вушками має на одному кінці потовщення а на другому вушко. Зонд зобний з отвором (Кохера) складається з ручки і робочої частини з насічками і круглим отвором. Інструментарій стерилізується в розібраному вигляді методом кип'ятіння, прожарюванням, сухим жаром, з допомогою хімічної стерилізації.
Інструменти зберігаються в сухому приміщенні, яке опалюється, при температурі 15-200С. Їх складають у шафах або спеціальних ящиках. Ножі і скальпелі кладуть так, щоб леза ні до нічого не доторкалися. Для тривалого зберігання і транспортування інструменти виготовлені з вуглецевої сталі змащують нейтральним вазеліном і покривають парафіном. Контроль за станом інструментів та їх облік здійснює старша операційна сестра.
ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ РЕАНІМАТОЛОГІЇ
Реаніматологія - це наука, яка вивчає комплекс патологічних процесів, що виникають в організмі при станах, які межують з смертю. Не слід плутати це поняття з реанімацією - безпосереднім процесом оживлення організму, за допомогою проведення спеціальних лікувальних заходів. Дослідження загальних чи специфічних змін, які виникають в організмі людини при згасанні чи відновленні життєвих функцій є необхідним для розроблення найбільш досконалих методів реанімації і подальшого лікування пацієнтів в післяреанімаційному (“відновному”) періоді.
Успіх реанімаційних заходів залежить від часу, який минув з моменту зупинки кровопостачання чи дихання до початку реанімації. В основі ефективної реанімації лежить концепція “ланцюжка виживання”, яка включає ряд етапів: на місці пригоди, при транспортуванні, в операційній, в реанімаційній палаті чи відділенні та в палаті реабілітації. Найбільш слабкою і найважливішою ланкою цього ланцюжка є ефективне забезпечення основної підтримки рівня життя на місці нещасного випадку. Не знаючи механізмів і закономірностей існування організму на крайніх етапах його життя, не враховуючи фактори, які викликали появу термінального стану неможливо допомогти вмираючому пацієнту.
Термінальні стани
До термінальних станів відносяться всі стадії вмирання і початкові стадії післяреанімаційного періоду. Процес вмирання, незважаючи на особливості, які залежать від конкретної хвороби, має характерні закономірності. Загальним патофізіологічним фактором вмирання, незалежно від причини чи хвороби, яка спричинила термінальний стан, є гіпоксія (кисневе голодування тканин). Виключення складає тільки нейрогенна (рефлекторна) зупинка серця.
Процес вмирання і розвитку смерті включає в себе ряд послідовних і закономірних періодів. Саме наявність такої періодичності і дозволяє провести комплекс заходів з метою відновлення життя.
Передагональний стан характеризується розладами центральної нервової системи. Людина різко загальмована або її свідомість відключена. Артеріальний тиск є дуже низьким (70-60 мм. рт. ст.) або не визначається, пульс швидкий і слабкий. Ці розлади гемодинаміки клінічно проявляються синюватим, білим чи плямистим забарвленням шкіри, а також вираженою задишкою. Передагональний стан триває від декількох хвилин до кількох годин і закінчується термінальною паузою в диханні (від кількох секунд до 3-4 хвилин), з якою співпадає різке сповільнення пульсу аж до його тимчасової відсутності. Термінальна пауза зумовлена тимчасовим підвищенням тонусу блукаючого нерва. Після неї виникає агональне дихання (коротка серія вдихів і один поверхневий видих).
Агональний стан - це більш глибока стадія процесу вмирання. В період агонії нерідко спостерігається активація кори головного мозку, проміжного мозку і стовбура, що викликає короткочасне підвищення рівня артеріального тиску, нормалізацію пульсу, поглиблення дихання, підвищення рухової активності, тонічні судоми, самовільне сечовипускання і дефекацію.
Однак серцеві скорочення і дихальні рухи швидко згасають. Спочатку відмічається централізація кровообігу в мозку, печінці, нирках і серці, а пізніше, за рахунок парезу периферійних артерій, об'єм циркулюючої крові поступово розподіляється по периферії. Це призводить до зменшення венозного притоку до передсердь, внаслідок чого зменшується викид крові з шлуночків серця. Артеріальний тиск не визначається, пульс стає ниткоподібним чи зникає зовсім. Тони серця ослаблені або не прослуховуються. Про наявність серцевої діяльності в цей період можна дізнатися тільки за пульсом на магістральних артеріях (сонній і стегновій).
Спостерігаються порушення біомеханіки дихання - воно сповільнене і поверхневе. При поступовому наростанні гіпоксії мозку виникає альтернація дихання, яка характеризується нерівномірними змінами амплітуди дихальних рухів: глибокі вдихи чергуються з поверхневими. Поступово поверхневе дихання починає переважати і наступає повна зупинка дихання - термінальна пауза, яка триває від кількох секунд до кількох хвилин, або й взагалі може бути відсутньою. Після термінальної паузи знову виникають поверхневі дихальні рухи, які поступово повністю припиняються.
Клінічна смерть - це перехідний період між життям і смертю, коли ознаки життя відсутні, але продовжуються процеси, які ще дозволяють оживити організм. Тривалість цього періоду при звичайній температурі тіла складає 5-6 хвилин, після чого розвиваються незворотні зміни в тканинах організму. Однак цей час є доволі відносним, оскільки він залежить від багатьох факторів: зниження температури тіла, впливу деяких ліків, віку людини, тривалості вмирання та ін. Існують дослідження, які вказують на те, що при зниженні температури тіла до 8-10 єС клінічна смерть може подовжуватися до 2 годин.
Для діагностики клінічної смерті враховують наступні ознаки:
- Зупинку кровопостачання, яка характеризується відсутністю пульсації на магістральних артеріях. Слід відмітити, що наявність на електрокардіограмі ознак біоелектричної активності серця в вигляді атипових шлуночкових комплексів ще не свідчить про його скоротливу діяльність.
- Відсутність самостійного дихання (немає екскурсій грудної клітки).
- Відсутність свідомості.
- Широкі зрачки, які не реагують на світло.
- Відсутність рогівкового рефлексу.
- Зовнішній вигляд трупа (блідість, синюватість).
Зупинка кровопостачання може виникнути внаслідок асистолії чи фібриляції міокарду. Асистолія - це стан повного припинення скорочення шлуночків. Частіше зупинка серця виникає в фазі діастоли, дуже рідко - в фазі систоли. Причинами асистолії можуть бути рефлекторні впливи, гіпоксія, гіперкапнія (підвищений парціальний тиск вуглекислого газу в крові), ацидоз (зменшення рН крові) та розлади електролітного балансу (як правило, порушення співвідношення калію і кальцію). Фібриляція міокарду - це втрата здатності серцевого м'язу виконувати координовані скорочення. Виникають розрізнені, хаотичні, різночасові, а головне - неефективні скорочення окремих м'язових пучків. Втрачається основний зміст скоротливої функції серця - забезпечення викиду адекватного об'єму крові. При фібриляції передсердь кровообіг може залишатися на досить високому рівні, оскільки він забезпечується скороченням шлуночків. При фібриляції шлуночків кровообіг є неможливим. Фібриляція діагностується на електрокардіограмі, де спостерігаються нерегулярні коливання нерівномірної амплітуди з частотою 400-600 в хвилину. Безпосередніми причинами фібриляції є гіпоксія, інтоксикація, механічне чи електричне подразнення серця, температура тіла нижче 28 єС.
Зупинка кровообігу призводить до утворення в просвіті кровоносних судин згустків різного калібру з еритроцитів, тромбоцитів та ін.. Погіршується здатність еритроцитів до деформації і зміни своєї форми, внаслідок чого вони не можуть попасти в просвіт капіляра (в нормі діаметр еритроцита дещо більший, ніж діаметр капіляра). Виникає “ефект заболочування” мікроциркуляторного русла різних органів клітинами крові, що викликає гіпоксію життєво важливих органів (печінки, легень, нирок, мозку).
Відсутність дихання викликає прогресуюче кисневе голодування, внаслідок якого при відносному збереженні функцій мозку виникають регіональні порушення гемодинаміки, розвиток тяжкого метаболічного ацидозу та грубі розлади функцій і структури органів. Після вичерпання всіх можливостей компенсації загального кисневого голодування, починає швидко наростати гіпоксія мозку. В мозковій тканині виникає прогресуючий перехід від дихання до анаеробного гліколізу, який впродовж певного часу забезпечує збереження життєво важливих функцій мозку і затримує появу смерті. Однак в умовах гліколізу швидко вичерпуються невеликі запаси глікогену і глюкози та вироблення багатих на енергію фосфорних сполук - АТФ і креатинінфосфату та починає наростати метаболічний ацидоз.
Соціальна смерть - це стан, при якому можна відновити функції всіх органів, крім кори головного мозку, де внаслідок тривалої гіпоксії виникають незворотні зміни. У реанімованого пацієнта збережуться тільки вегетативні реакції і безумовні рефлекси, інтелектуальна і емоційна сфера не відновиться.
Біологічна смерть - це незворотна зупинка життєдіяльності і кінцева стадія існування живої системи організму. Її об'єктивними ознаками є гіпостатичні (трупні) плями на шкірі, зниження температури тіла та трупне заклякання м'язів.
Серцево-легенева і церебральна реанімація
За С.Сафаром (1997) при проведенні реанімаційних заходів виділяють 3 стадії та 9 етапів:
Стадія 1 - спрямована на елементарне підтримання життя (виконується як медиками, так і людьми, які пройшли спеціальну підготовку):
А (airway open) - відновлення прохідності дихальних шляхів.
В (breath for victim) - екстрена штучна вентиляція легень і оксигенація.
С (circulation his blood) - підтримання кровообігу.
Стадія 2 - подальше підтримання життєдіяльності, яке включає в себе відновлення самостійного кровообігу, нормалізацію та стабілізацію показників гемодинаміки і дихання (виконується всіма медичними працівниками і обов'язково - спеціалістами медицини критичних станів):
D (drugs) - застосування медикаментозних середників і інфузійної терапії.
E (ECG) - електрокардіоскопія і електрокардіографія.
F (fibrillation) - дефібриляція.
Стадія 3 - тривале підтримання життя (проводиться лікарями-реаніматологами в спеціалізованих відділеннях):
G (gauging) - оцінка стану хворого.
H (human mentation) - відновлення свідомості.
I - корекція недостатності функцій органів.
Показаннями до виконання серцево-легеневої реанімації є наявність хоча б двох ознак клінічної смерті. Однак слід пам'ятати, що проведення закритого масажу серця при збереженому кровообігу може значно погіршити скоротливу функцію міокарду.
Протипоказаннями до серцево-легенево-церебральної реанімації є:
- ознаки трупного заклякання (клінічна картина біологічної смерті).
- травма, несумісна з життям (тяжкі черепно-мозкові ураження, політравма з пошкодженням життєво важливих органів).
- злоякісні захворювання в термінальній стадії.
Етап А - відновлення прохідності дихальних шляхів
Гостра дихальна недостатність - патологічний стан при якому виникає максимальне обтяження механізмів життєзабезпечення організму, недостатнє для підтримки нормального газового складу крові.
Причинами є:
- порушення прохідності дихальних шляхів (сторонні предмети, механічна травма голови, грудної клітки, набряк гортані, опікова, хімічна травма дихальних шляхів);
- порушення центральної регуляції дихання (черепно-мозкова травма, гострі розлади мозкового кровообігу, отруєння тощо);
- порушення роботи дихальних м'язів (правець, ботулізм);
- низький вміст кисню у вдихуваному повітрі;
- ушкодження переносника кисню (блокада гемоглобіну токсичними агентами або його значна нестача внаслідок гострої кровотечі).
За проявами клініко-лабораторних ознак виділяють чотири ступені гострої дихальної недостатності:
Легкий - задишка (частота дихальних рухів до 25-30 за хвилину) помірна, спостерігається підвищення артеріального тиску і частоти серцебиття (до 110 в хвилину) без розладів газового складу крові. При наданні ефективної невідкладної допомоги, яка обирається в залежності від основної причини порушення газообміну, ситуація є керованою, а при несвоєчасній і неадекватній реанімації гостра дихальна недостатність наростає.
Середній - задишка прогресує (до 40 за хвилину), з'являється піт, синє забарвлення шкірних покривів, в акті дихання приймає участь допоміжна мускулатура. Наростає тахікардія (до 120-140 за хвилину), артеріальна гіпертензія, виникають порушення газового складу крові. Приєднуються ознаки порушення центральної нервової системи: ейфорія, збудженість, сонливість. Гостра дихальна недостатність середнього ступеня потребує негайної інтенсивної терапії.
Тяжкий - глибокі розлади дихання, вентиляції та насичення гемоглобіну киснем. Частота дихальних рухів зростає більше 40 за хвилину, частота серцевих скорочень зростає до 180 за хвилину. Різке збудження потерпілого поєднується з судомами, мимовільним випорожненням. Самостійна компенсація дихання неможлива. Без негайних реанімаційних заходів розвивається гіпоксичний стан.
Гіпоксичний стан характеризується втратою свідомості і відсутністю рефлексів. Виникає різко виражений плямистий ціаноз шкіри. Артеріальний тиск різко знижений, пульс аритмічний, спостерігається зниження частоти серцевих скорочень, що є поганою прогностичною ознакою. Дихання у вигляді перерваних коротких і глибоких судомних рухів.
Невідкладна допомога полягає в відновленні і забезпеченні прохідності дихальних шляхів, покращенні альвеолярної вентиляції і газообміну та оптимізації кисневого забезпечення уражених тканин і органів.
Для відновлення прохідності дихальних шляхів необхідно провести потрійний прийом (рис. 19). При цій маніпуляції проходить розтягнення передніх м'язів шиї, за рахунок чого корінь язика піднімається над задньою частиною глотки і язик не западає в горлянку. Методика виконання потрійного прийому полягає в наступному. Хворому проводять закидування голови (не можна виконувати при підозрі на перелом шийного відділу хребта!), II-V пальцями обох рук захоплюють низхідну гілку нижньої щелепи і висувають її з силою вперед (вгору), зміщуючи нижню щелепу таким чином, щоб нижні зуби виступали попереду верхніх.
Рис. 19. Етапи закидування голови
При обструкції дихальних шляхів чужорідним тілом, яке застрягло в горлі, слід виконати прийом Хаймліка (мануальні поштовхи або метод пневматичного удару). Якщо потерпілий в свідомості, то слід встати позаду нього і обхопити його за талію. Після цього стиснути кисть однієї руки в кулак і притиснути його великим пальцем до живота потерпілого по середній лінії дещо вище пупка. Стиснуту в кулак руку обхопити долонею іншої руки і швидким поштовхом, спрямованим догори натиснути на живіт потерпілого (рис. 21). Поштовхи слід виконувати чітко і ритмічно до того часу, поки чужорідне тіло не буде видалено і людина не зможе дихати і розмовляти.
Рис. 20. Інструменти для фіксування западаючого язика
Рис. 21. Виконання прийому Хаймліка у потерпілого, в якого збережена свідомість
Якщо ж стороннє тіло не виходить, потерпілий втрачає свідомість, то його слід м'яко і швидко опустити на підлогу по своїй нозі і перейти до наступного етапу. Вкласти потерпілого на спину і сісти на нього верхи впоперек його стегон, впираючись колінами в підлогу. Одну з долонь слід накласти на живіт потерпілого вздовж серединної лінії, дещо вище пупка і досить далеко від мечоподібного відростка. Зверху накласти кисть іншої руки і виконати близько 5-6 різких поштовхів на живіт, спрямованих до голови потерпілого (рис. 22). Пальцем прочищають ротогорлянку і видаляють чужорідне тіло. Якщо ж прохідність дихальних шляхів відновити не вдалося, то негайно виконують конікотомію чи трахеотомію.
Рис. 22. Виконання прийому Хаймліка у потерпілого без свідомості
Під час виконання прийому Хаймліка вміст шлунку може попасти в дихальні шляхи, що призведе до тяжкої пневмонії. Щоб цього не сталося, слід періодично (через 5 натискань) перевіряти ротову порожнину пальцем і при наявності блювотних мас видаляти їх.
Тривале підтримання прохідності дихальних шляхів забезпечується введенням гумових чи пластикових повітроводів через рот чи ніс та вентиляцією ручним або портативним апаратом (мішок Амбу). Для покращення альвеолярної вентиляції і газообміну проводять оксигенотерапію (повітря збагачується киснем до 40 %) через носоглотковий катетер або за допомогою маски.
Однак найбільш ефективним методом є інтубація трахеї, яка дозволяє ізолювати дихальні шляхи, підтримувати їхню прохідність, попереджувати аспірацію, проводити вентиляцію, оксигенацію і санацію трахеї та бронхів. Інтубацію трахеї можна виконувати через ніс і через рот. Остання є більш поширеною при невідкладних станах, оскільки проводиться набагато швидше. Суть методу полягає в введенні еластичного повітроводу (інтубаційної трубки) в трахею під контролем спеціального апарату - ларингоскопа.
Для виконання інтубації трахеї слід відкрити рот пацієнта правою рукою, взяти ларингоскоп в ліву руку і ввести клинок в правий кут рота, зміщуючи язик хворого ліворуч таким чином, щоб можна було оглянути ротову порожнину. Після цього, проводячи тракцію по осі ручки ларингоскопа, провести клинок ларингоскопа вперед по середній лінії, оглянути язичок, горлянку, надгортанник, черпалоподібні хрящі, вхід в гортань і голосові складки. Потім необхідно ввести правою рукою інтубаційну трубку з провідником через правий кут рота пацієнта під контролем зору, до такого рівня, щоб фіксувальна манжетка трубки розмістилася за голосовими складками. Насамкінець видаляють провідник, ларингоскоп, розпочинають вентиляцію легень і роздувають фіксувальну манжетку для забезпечення герметичності.
При необхідності інтубацію трахеї можна проводити «сліпо» (по пальцю). При цьому безіменним пальцем піднімають надгортанник, а вказівний вводять в стравохід. Між ними в голосову щілину проводять інтубаційну трубку.
Трахеостомія - це операція, мета якої полягає в створенні співустя між трахеєю і оточуючим середовищем, шляхом введення канюлі чи інтубаційної трубки через розсічені кільця трахеї. Трахеостомію виконують при непрохідності дихальних шляхів в верхніх відділах, при неможливості виконання інтубації трахеї, а також для проведення тривалої штучної вентиляції легень. В залежності від рівня розсікання кілець трахеї розрізняють верхню (найбільш поширена), середню і нижню трахеостомію.
Конікотомія полягає в проколі чи розсіканні перстнещитоподібної мембрани. Використовують її при обструкції в ділянці гортані, неможливості виконання інтубації трахеї чи трахеостомії. Основна перевага цього методу полягає в технічній простоті і швидкості виконання.
Для виконання конікотомії необхідно максимально розігнути голову хворого, для чого підкладають невеликий валик під лопатки постраждалого. Перстнещитоподібна мембрана знаходиться між нижнім краєм щитоподібного і верхнім краєм перстнеподібного хрящів гортані. Після фіксації гортані великим і середнім пальцями над перстнещитоподібною мембраною виконують поперечний розтин шкіри, потім кінчиком скальпеля обережно перфорують саму мембрану і через отвір вводять пластикову чи металічну канюлю.
Етап В - екстрена штучна вентиляція легень і оксигенація
Штучна вентиляція легень - це вдихання повітря чи збагаченої киснем суміші в легені пацієнта, яке виконують без чи з застосуванням спеціальних засобів. Інакше кажучи, це тимчасова заміна функції зовнішнього дихання.
Штучна вентиляція легень на даний час є найбільш надійним способом лікування гострої дихальної недостатності. Розрізняють наступні методи штучної вентиляції: «рот до рота», «рот до носа», з рота в ротогорлянковий повітровід, через маску або інтубаційну трубку, за допомогою ручних дихальних апаратів, за допомогою автоматичних дихальних апаратів.
Повітря, яке видихає здорова людина містить від 16 до 18 % кисню і може застосовуватися при проведенні реанімації. Штучна вентиляція легень методом «рот до рота», «рот до носа», з рота в повітровід є найпростішою в технічному виконанні.
Найбільш поширеною є штучно вентиляція «рот до рота» (рис. 23) . Губи пацієнта накривають марлею чи носовою хустинкою. Реаніматор робить глибокий вдих, щільно притискає свої губи до губ потерпілого, затискає його ніс пальцями і швидко видихає своє повітря в дихальні шляхи хворого. Якщо повітря вдихають в ніс потерпілого, його рот повинен бути закритий. Слід відмітити, що при зупинці дихання і серцебиття проходить виражене спадання легеневої тканини. Тому вентиляція легень повинна бути достатньо потужною і адекватною. Кожне вдихання повинне займати не більше 1-2 секунд, оскільки при тривалому форсованому вдиханні повітря може попасти в шлунок. Вдихання потрібно проводити різко, і до того часу, поки грудна клітка постраждалого не почне підніматися.
Рис. 23. Проведення штучної вентиляції легень методом «рот до рота».
Незважаючи на простоту виконання та високу ефективність штучного дихання «рот до рота» чи «рот до носа», слід відмітити, що Всесвітньою асоціацією анестезіологів з 1988 року через високу небезпеку інфікування реаніматора при прямому контакті з слизовою рота чи носа постраждалого, ці методи штучної вентиляції рекомендуються тільки в випадку крайньої необхідності. Доцільніше використовувати повітроводи, лицеві маски та ін.
Етап С - підтримання кровообігу
Після повної зупинки кровообігу в міокарді впродовж 20-30 хвилин ще збережені функції автоматизму і провідності, що дозволяє відновити серцеву діяльність. Саме тому серцево-легенева реанімація повинна розпочинатися негайно, незалежно від причини смерті.
Закритий масаж серця застосовують в більшості випадків серцево-легеневої реанімації, якщо грудна клітка пацієнта не є деформована (рис. 24). Постраждалого швидко вкладають на тверду поверхню (підлога, дерев'яний щит, функціональне ліжко тощо). Реаніматор стає збоку від пацієнта таким чином, щоб його плечовий пояс знаходився над грудиною потерпілого і кладе основи долонь на нижню третину грудини. Виконують регулярні і плавні натискування на грудину з частотою 60-70 в хвилину, і з такою силою, щоб грудина провалювалася до хребта приблизно на 4-6 см. Про ефективне виконання закритого масажу серця свідчить поява пульсової хвилі на магістральних артеріях при кожному натискуванні.
Рис. 24. Закритий масаж серця
У дітей до 1 року закритий масаж проводять одним-двома пальцями, а віком 1-10 років - однією рукою.
Закритий масаж серця необхідно поєднувати з штучною вентиляцією легень. Якщо реанімаційні заходи проводить одна людина то співвідношення частоти вдихів до натискування на грудну клітку повинне бути 2 до 15. Якщо в реанімації приймають участь двоє людей, то чергують одне вдихання повітря в легені потерпілого з 4-5 натискуваннями на грудину. Не можна робити перерву більше, ніж на 5 секунд.
Зупинка кровотечі також відноситься до першого етапу реанімації, оскільки на фоні крововтрати всі реанімаційні заходи можуть бути марними.
Етапи D і E - застосування медикаментозних середників, інфузійної терапії, електрокардіоскопія і електрокардіографія
Для відновлення самостійного кровообігу і нормалізації життєво важливих функцій в розпорядженні лікаря є ряд медикаментозних середників. До них відносять:
- адреналін - підвищує збудливість міокарду, покращує серцевий і мозковий кровотік. Препарат можна вводити довенно, доартеріально і досерцево;
- гідрокарбонат натрію - вводять з метою нормалізації рН крові;
- атропін - вводять при асистолії і брадикардії (сповільненій частоті серцевих скорочень);
- мезатон - підвищує артеріальний тиск. Цей середник найбільш сильно впливає на тонус судинної стінки, скоротливість міокарду. Його ще називають «препаратом відчаю».
- глюкокортикоїди - підвищують артеріальний тиск, покращують обмінні процеси.
- розчин глюкози, ізотонічний розчин натрію хлориду, розчин Рінгера, розчини, які покращують мікроциркуляцію і нормалізують реологічні властивості крові
Електрокардіографія при поступленні в стаціонар і подальший моніторинг функції міокарду дозволяє попередити появу післяреанімаційних ускладнень та більш ефективно проводити їхню корекцію. Крім того електрокардіографія є важливим об'єктивним методом діагностики клінічної смерті.
Етап F - електрична дефібриляція
Електрична дефібриляція серця - важливий компонент реанімаційних заходів. Навіть на фоні непрямого масажу серця оксигенація міокарду є недостатньою і зміни, спричинені гіпоксією в серцевому м'язі, прогресують. Електрична дефібриляція часто є єдиним ефективним методом відновлення серцевої діяльності при фібриляції міокарду.
Для проведення електричної дефібриляції використовують спеціальний апарат - дефібрилятор, який може генерувати короткочасний розряд струму величиною в декілька тисяч вольт. Апарат має два електроди, один з яких розміщують на передній поверхні грудної клітки нижче ключиці і праворуч грудини, а другий прикладають до ділянки проекції верхівки серця. Величину струму встановлює реаніматор, обираючи її таким чином, щоб вона була достатньою для того, щоб згасити додаткові вогнища збудження в міокарді. Як правило, початкова величина становить 3000-3500 V, із збільшенням на 500 V при кожній наступній спробі (максимальна межа - 5000-6000 V).
Етапи G, H і I - оцінка стану хворого, відновлення свідомості і корекція недостатності функцій органів
Незважаючи на те, що при проведенні реанімаційних заходів в першу чергу прагнуть до відновлення основних життєвих функцій, не менш важливим є повернення пацієнта до повноцінного соціального життя. Відновлення емоційної, інтелектуальної і фізичної діяльності постраждалого є важливим фактором реанімації. Для цього контролюють температурний баланс, добовий діурез, артеріальний, центральний венозний і внутрішньочерепний тиск та проводять їхню корекцію, керовану вентиляцію легень, покращують реологічні властивості крові, відновлюють функції центральної і периферійної нервової системи, забезпечують адекватне довенне харчування тощо.
Утоплення
Утоплення - це гострий патологічний стан, який розвивається при випадковому чи навмисному зануренні в рідину (переважно в воду), що затрудняє чи повністю припиняє газообмін між зовнішнім середовищем і легенями. Причинами може бути аспірація рідини в трахеобронхіальне дерево, зупинка легеневого газообміну, внаслідок ларингоспазму, рефлекторна зупинка серця та ін.
Розрізняють три типи механізму смерті під водою: типовий, асфіктичний і синкопальний. В перших двох випадках газообмін в легенях припиняється внаслідок заповнення їх водою чи ларингоспазму, а в третьому - внаслідок рефлекторної зупинки серця і дихання.
При типовому утопленні рідина аспірується в легені після короткочасної затримки дихання. Внаслідок панічного страху потерпілого, виникають некоординовані рухи і самовільні вдихи під водою. Людина втрачає свідомість і опускається на дно, продовжуючи аспірувати воду. Часто виникає блювота і в трахеобронхіальне дерево ще й попадає шлунковий вміст.
Типове утоплення має три періоди:
- початковий. У потерпілого зберігається свідомість, координовані рухи і здатність затримувати дихання при зануренні в воду. Люди, врятовані в цьому періоді є невмотивовано активні або, навпаки - різко загальмовані. Спостерігається неадекватна реакція на обставини, людина відмовляється від медичної допомоги, пробує встати, швидко покинути місце пригоди. Навіть якщо утоплення відбувалося в теплій воді, виникають дрижаки. Верхній відділ живота є піддутий, у потерпілого може бути кількаразова блювота шлунковим вмістом і заковтнутою водою. В більшості випадків гострі прояви утоплення швидко минають, однак ще кілька днів людину турбує загальна слабкість, головний біль, кашель.
- агональний. Людина втрачає свідомість, але ще зберігаються дихання і серцеві скорочення. З рота і носа витікає сіра чи забарвлена кров'ю піна. Дихальні рухи поверхневі і часті, швидко можуть припинитися без надання медичної допомоги. Пульс слабкий, аритмічний і прослуховується тільки на магістральних артеріях. Подальша доля потерпілого залежить тільки від швидкого і адекватного проведення реанімаційних заходів.
- період клінічної смерті. В цьому періоді відсутнє дихання і серцебиття, зрачки розширені і не реагують на світло. Слід пам'ятати, що період клінічної смерті при типовому утопленні є дуже коротким, оскільки всі життєві ресурси організму вичерпані під час боротьби за життя.
Асфіктичне утоплення виникає внаслідок пригнічення діяльності центральної нервової системи після емоційного стресу, вживання алкоголю і наркотичних речовин, при ударі об воду головою чи животом та ін. Попадання в верхні дихальні шляхи навіть невеликої кількості води викликає у потерпілого апное (зупинку дихання) і ларингоспазм. Внаслідок змикання голосової щілини рідина в легені не попадає, а заковтується в шлунок, викликаючи блювоту і наступну аспірацію шлункового вмісту в трахеобронхіальне дерево. При асфіктичному утопленні дуже короткий або відсутній початковий період. В агональному періоді повітрохідні шляхи, незважаючи на синювате забарвлення шкіри потерпілого, можуть бути вільними від рідини. Слід відмітити, що при асфіктичному утопленні прогноз ефективності реанімаційних заходів дуже сумнівний.
Синкопальне утоплення спостерігають переважно у жінок і дітей. В його основі лежить рефлекторна зупинка серця, внаслідок падіння з великої висоти, впливу дуже холодної води на шкіру чи верхні дихальні шляхи. При цьому утопленні швидко наступає клінічна смерть. Шкірні покриви потерпілого бліді, а не синюваті (як при типовому утопленні), при проведенні реанімаційних заходів з дихальних шляхів не виділяється вода.
Специфічний варіант утоплення виникає у пірнальників, які користуються не аквалангом, а маскою і дихальною трубкою. Часто ці люди для подовження часу перебування під водою перед зануренням проводять попередню гіпервентиляцію - тривалий час глибоко дихають. Внаслідок цього під водою виникає стан, коли парціальний тиск вуглекислого газу в тканинах досягає критичного рівня, а в крові і спинномозковій рідині - задовільного. Це гальмує суб'єктивне відчуття людини до вдиху. Пірнальник спочатку втрачає координацію рухів, потім - свідомість і аспірує в дихальні шляхи воду. Подібна ситуація виникає і в тому випадку, коли перерви між частими пірнаннями є досить короткими.
При утопленні важливе значення має проведення невідкладної допомоги одразу ж на місці пригоди. Важливими її моментами є відновлення прохідності дихальних шляхів, проведення штучної вентиляції легень, відновлення і підтримання кровообігу шляхом непрямого масажу серця і надання потерпілому положення, яке підсилює притік крові до серця (підняття ніг, стиснення черевної аорти). Реанімаційні етапи А і В розпочинають одразу ж після того, як обличчя потерпілого буде над водою, тобто під час транспортування його до берега чи до рятувального катера. При відсутності серцебиття на березі чи в рятувальному катері розпочинають закритий масаж серця, поєднуючи його з штучним диханням. Витрачати час на повне видалення з легень води є недоцільним.
Після відновлення основних життєвих функцій, потерпілого (навіть якщо йому не проводилися реанімаційні заходи) слід негайно доставити до найближчого медичного закладу. Це зумовлене тим, що первинна чи повторна зупинка дихання може виникнути через тривалий термін: під час транспортування або, навіть, в лікарняній палаті (так званий «синдром вторинного утоплення»). Якщо дозволяють умови, то доцільно під час транспортування налагодити довенне введення реополіглюкіну чи поліглюкіну.
Важливе значення для вибору правильного методу подальшого лікування має інформація про тип водойми, в якій тонула людина. Прісна вода є гіпотонічною щодо плазми, тому швидко проникає в судинне русло через альвеолярну-капілярну мембрану, значно збільшуючи об'єм циркулюючої крові, внаслідок чого виникає гемоліз, гіперкаліемія і повторна зупинка серця. Морська вода є гіпертонічною, тому вона не проникає через альвеолярно-капілярну мембрану. Внаслідок дифузії з плазми в морську воду електролітів, білків і води проходить згущення крові і зменшення об'єму циркулюючої крові.
Ураження електричним струмом
При ураженні електричним струмом виникають глибокі функціональні зміни центральної нервової системи, дихальної і серцево-судинної систем, які поєднуються з ураженням тканин в місці контакту з джерелом електроструму. Тяжкість і глибина цих уражень залежать від величини напруги електроструму і омічним опором тіла людини та предметів, які на момент електротравми знаходилися між потерпілим і джерелом електроенергії. Електричний опір людського тіла знижується при втомі, вживанні алкоголю, виснаженні, хронічних захворюваннях нервової, ендокринної і серцево-судинної систем. Крім того, найбільш несприятливий прогноз при ураженні електрострумом дітей чи людей літнього віку.
Особливості функціональних розладів при електротравмі залежать від характеру струму (постійний чи змінний), напруги в точках контакту, сили струму, шляху проходження електроструму в організмі («петля струму»), тривалості його дії, метеорологічних умов та ін. Постійний струм напругою до 40 V не викликає смертельних уражень, однак при зростанні напруги до 220 V смертельний наслідок може бути у 20-30 % випадків, а напруга 3000 V і вище практично завжди смертельна. Змінний струм з напругою 220 V і частотою 50 Гц більш небезпечний, а змінний струм дуже високої напруги (1500 V), великої сили струму (2-3 А) і високої частоти (10 тис.-1 млн. Гц) є нешкідливий і використовується з лікувальною метою.
Термінальний стан при ураженні електричним струмом викликає внаслідок фібриляції шлуночків серця, пригнічення довгастого мозку і тетанічного спазму дихальних м'язів. Параліч дихального центру може виникнути не відразу, а впродовж 2-3 годин з моменту електротравми. Деколи вплив електричного струму може спричинити різке гальмування центрів регуляції дихання і кровообігу. Такий стан називають електричною летаргією, і він вимагає тривалого лікування в реанімаційному відділенні.
Коли петля струму проходить через грудну клітку, як правило порушується серцева діяльність в вигляді шлуночкових фібриляцій або асистолії. Характерною ознакою при ураженні електрострумом є спазм дихальних м'язів і голосових складок, внаслідок чого потерпілий не може покликати оточуючих на допомогу. Якщо джерело електроструму було захоплене долонею, то самостійно звільнитися від нього в більшості випадків людина не може через неможливість розтиснути пальці.
Ураження блискавкою, незважаючи на втрату потерпілим свідомості, є менш небезпечним, що пояснюється короткочасним впливом електричного розряду. Смертельними є тільки ураження в голову. Слід пам'ятати, що блискавка може проходити велику відстань не тільки в вертикальному напрямку, а й в горизонтальному (через телефонні чи електричні дроти). Асоціацією метеорологів США описані випадки ураження людини блискавкою через телефонну трубку і водопровідні труби.
Перша допомога полягає в негайному припиненні дії електричного струму на організм потерпілого. Для того, щоб ізолювати людину від джерела електроструму слід використовувати предмети, які не проводять електричний струм (суха дерев'яна чи пластмасова палиця, гумові рукавиці тощо). При зупинці кровообігу і дихання проводяться негайні реанімаційні заходи за системою АВС. Перед виконанням закритого масажу серця проводять 1-2 удари кулаком в нижню третину грудини. Після відновлення основних життєвих функцій потерпілого слід негайно госпіталізувати в медичний заклад.
Повішання
При повішанні розлади дихання і серцебиття виникають внаслідок стиснення петлею трахеї, крупних судин шиї та надмірного подразнення сонного синуса. При цьому виникає асфіксія, рефлекторна зупинка дихання і серцебиття, набряк мозку. Основна допомога полягає в тому, щоб негайно витягнути потерпілого з петлі (при цьому бажано розрізати петлю і не пошкодити вузол, оскільки надалі він буде підлягати криміналістичному огляду), провести негайні реанімаційні заходи за системою АВС та транспортувати потерпілого до медичного закладу.
Сонячний і тепловий удар
Сонячним ударом називають гострий патологічний стан, який виникає внаслідок інтенсивного сонячного опромінення голови. Тривалий вплив енергії сонячних променів викликає різку гіпертермію, внаслідок якої розвивається набряк мозку і його оболонок. У людини виникають розлади важливих мозкових центрів життєдіяльності, які відповідають за дихання і кровообіг.
Сонячний удар найчастіше розвивається після короткого продромального періоду. Спочатку виникає відчуття приливу крові до голови, головний біль, головокружіння, нудота, шум в вухах, тремтіння рук і ніг. Часто спостерігається носова кровотеча. Після цього наступає різка втрата свідомості, хворий блідне, артеріальний тиск в нього знижується, а частота серцебиття зростає.
Така втрата свідомості, як правило, короткочасна, однак в тяжких випадках може продовжуватися до кількох годин. В такому випадку розлади дихання і кровообігу є різко вираженими, аж до розвитку коматозного стану.
Профілактика розвитку сонячного удару полягає в нормалізації умов праці чи відпочинку на відкритому сонці. На голову слід одягнути легку панамку чи кепку, а одяг повинен бути вільним і легким.
Тепловий удар - це гостре перегрівання організму, яке розвивається внаслідок тривалого впливу високої температури оточуючого середовища. Найчастіше такий стан виникає при фізичній роботі в приміщеннях, які погано провітрюються або мають високу температуру (гарячі цехи, котельні тощо).
Для перегрівання організму необхідно одночасне поєднання трьох факторів:
- висока температура оточуючого середовища (рефлекторне розширення периферійних судин і гіпервентиляція призводять до посиленого сприйняття тепла);
- висока відносна вологість повітря (терморегуляція шляхом випаровування з поверхні шкіри поту стає неможливою);
- підвищення теплопродукції організму (під час інтенсивного фізичного навантаження температура тіла людини може підвищуватися навіть до 39°С).
В цих умовах припинення тепловіддачі при посиленій продукції тепла швидко виникає перегрівання організму.
Першими ознаками перегрівання є загальна слабкість, відчуття задухи, сильна спрага, головний біль, дискомфорт за грудиною, в спині, верхній ділянці живота і кінцівках. Шкіра в потерпілого на дотик гаряча і суха, червона або синювата, пульс аритмічний і слабкий. В тяжких випадках може розвиватися коматозний стан, марення, судоми і паралічі.
Профілактика теплового удару полягає в забезпеченні адекватних умов праці і відпочинку при роботі в гарячих приміщеннях з високою вологістю.
Перша допомога потерпілому від сонячного чи теплового удару:
- перенести потерпілого в тінь чи прохолодне приміщення;
- вивільнити пояс і комір, голову і шию збризкати холодною водою, на голову покласти холод.
- якщо в потерпілого збережена свідомість, то слід напоїти його холодною рідиною;
- дати вдихнути нашатирний спирт;
- під язик покласти таблетку валідолу;
Якщо після цих заходів до людини впродовж кількох хвилин не повертається свідомість, погіршується серцево-судинна і дихальна діяльність, то слід вжити всіх заходів для її негайної госпіталізації в медичний заклад.
ОПІКИ ТА ВІДМОРОЖЕННЯ
Термічні і хімічні опіки
Опіками називаються ушкодження тканин, що виникають внаслідок дії термічних, фізичних і хімічних агентів. Частіше опіки виникають при дії на тіло високих температур (полум'я, розпечені тверді тіла, гарячі рідини і т.д.). Хімічні опіки виникають від дії міцних кислот (карболова, сірчана, соляна, азотна, царська горілка) та міцних лугів (їдкий калій, натрій, нашатирний спирт, негашене вапно) фосфору та деяких медикаментів (ляпіс, хлористий цинк, настій йоду). Розрізняють хімічні, термічні та радіаційні опіки. Тяжкість стану потерпілого від опіку залежить від поєднання дії різних факторів: діючого агента (пара, рідина, полум'я), тривалості дії агента, глибини ушкодження тканин, віку і стану потерпілого та інших.
В залежності від тяжкості ураження тканин опіки поділяють на 4 ступені:
I ступінь - еритема шкіри (еритематозна форма). Для опіку І ступеня характерне почервоніння, припухлість шкіри, болючість. Ці ознаки зберігаються впродовж 2-3 днів і зникають, як правило, без жодних косметичних дефектів. Деколи можуть залишитися пігментація шкіри та її лущення.
II ступінь - поява міхурів (бульозна форма). Цей ступінь опіку характеризується появою міхурів з серозним вмістом на фоні почервонілої та набряклої шкіри. Міхурі з'являються через кілька хвилин, інколи годин або днів. Коли міхур тріскає, на його дні видно яскраво-червоний, болючий, легко ранимий, схильний до інфікування мальпігіїв шар шкіри. Через 4-5 днів міхурі підсихають або нагноюються, що сповільнює загоєння. При відсутності нагноєння ці опіки заживають без утворення рубця.
III ступінь - поділяється на А - некроз поверхневих шарів шкіри і Б - некроз усієї товщі шкіри. Опіки ІІІ ступеня характеризуються утворенням на опіковій поверхні струпа, внаслідок змертвіння тканин. Поверхневі шари шкіри злущені, їхні залишки висять у вигляді клаптів. Більш глибокі частини шкіри нечутливі, перетворені в жорстку, бурого кольору, іноді чорну масу. Загоєння при опіку ІІІ ступеня тривале і наступає тільки після відділення змертвілих тканин (демаркації) шляхом утворення грануляцій. При загоєнні опіку III ступеня на шкірі часто виникають рубці, які стягують шкіру, часто спричиняють косметичні дефекти та можуть бути причиною порушення функції суглобів.
IV ступінь - значний некроз шкіри і глибше розміщених тканин, інколи обвуглювання різних ділянок тіла. Цей вид опіків характеризуються звугленням тканин. Відторгнення звугленої ділянки тканин йде повільно, після утворення демаркації і трофічних виразок. Опіки гояться з утворенням масивних рубців.
Потрібно відмітити, що в перші 2-3 дні після травми визначення поширення та ступеня опіку дещо тяжке. Важкість опіку залежить від його глибини та від поширеності. Визначення площі обпеченої поверхні має важливе значення для лікування та прогнозу. Для цього є кілька методів:
§ Найбільш простим методом є «правило дев'ятки». Принцип його базується на тому, що площа основних анатомічних ділянок тіла дорівнює числу, яке можна поділити на дев'ять. Площа голови і шиї становить 9 %, передня, задня поверхня тулуба, нижня кінцівка - по 18 %, верхні кінцівки - по 9 %, промежина і статеві органи - 1 % від площі тіла.
Постнікова - поширеність опіку визначають у відсотках, накладаючи на його поверхню стерильну марлю. Знаючи площу опіку в квадратних сантиметрах, можна визначити відсоток опікової поверхні за наступною таблицею:
Подобные документы
Поняття астматичного статусу (АС) як синдрому гострої прогресуючої дихальної недостатності. Частота виникнення АС у хворих бронхіальною астмою. Клінічні форми АС, стадії його перебігу. Принципи терапії АС. Невідкладні заходи надання першої допомоги.
презентация [162,8 K], добавлен 26.02.2014Наркотична залежність, надання першої медичної допомоги, способи лікування. Метод доктора Назаралієва, атропіношокова терапія. Замісна терапія. "Чищення крові". Загрозливі стани й невідкладна допомога. Передозування наркотиків - загроза життю наркомана.
реферат [32,1 K], добавлен 20.02.2010Дослідження законодавства в сфері охорони здоров’я. Перша медична допомога при невідкладних та при шокових станах. Основні симптоми в психіатрії, базові принципи невідкладної допомоги при невідкладних станах. Особливості терапії невідкладних станів.
курсовая работа [45,0 K], добавлен 25.09.2019Штучне дихання, його види та застосування. Закритий масаж серця. Перша допомога при отруєнні шкідливими газами у шахті. Загальні відомості про рани, перемоли та надання першої допомоги. Способи зупинки кровотеч. Накладання пов'язок. Допомога при ударах.
учебное пособие [5,8 M], добавлен 09.03.2016Показники життєдіяльності організму та ознаки смерті. Схема надання першої медичної допомоги при кровотечах, травмах, ураженні електричним струмом, тривалому здавлюванні, шоку, опіках, переохолодженні, тепловому ударі, отруєнні, укусах звірів, утопленні.
методичка [1,0 M], добавлен 16.01.2011Невідкладна допомога при гострих порушеннях дихання і раптовій зупинці серця. Кровотечі, перелами, струси, забиття головного мозку. Відрив кінцівок, тривале роздавлювання м'яких тканин. Проникаюче поранення грудної клітини. Опіки, відмороження, отруєння.
методичка [52,8 K], добавлен 11.01.2010Види отруйних змій, їх звички. Перша допомога при укусах бджіл, ос, шершнів та джмелів. Укуси комарів, основні характерні симптоми. Лікарські засоби допомоги. Надання першої допомоги потерпілому при укусі отруйної змії. Відсмоктування та шкірні розрізи.
презентация [522,5 K], добавлен 24.02.2015Найпростіші доцільні заходи для полегшення самопочуття хворих і перебігу їхнього захворювання або перша допомога. Значення дотримання правил особистої гігієни. Поняття медичної деонтології – етичні норми та правила поведінки медичного персоналу.
реферат [17,9 K], добавлен 15.02.2009Закон України "Про заклади охорони здоров'я та медичне обслуговування населення". Організація надання медичної допомоги. Принципи організації надання медичної допомоги. Заклади охорони здоров'я. Організація медичного обслуговування населення.
реферат [17,0 K], добавлен 08.02.2007Вивчення фізико-хімічних та біологічних властивостей озокериту. Ознайомлення із механічними, температурними та хімічними факторами дії гудронового мінералу на організм людини. Розгляд методики застосування гірського воску: показання та протипоказання.
контрольная работа [26,7 K], добавлен 02.01.2012
