Перша долікарська допомога
Морально-етичні та деонтологічні аспекти медичної діяльності. Діагностика отруєнь і принципи надання невідкладної допомоги. Принципи застосування транспортної імобілізації. Показання та протипоказання до переливання крові. Невідкладні стани у дітей.
| Рубрика | Медицина |
| Вид | книга |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 07.07.2017 |
| Размер файла | 4,7 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
ЗМІСТ
- ПЕРЕДМОВА4
- МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ТА ДЕОНТОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
- ДІАГНОСТИКА ЗАХВОРЮВАНЬ ТА ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ
- Загальні відомості про діагностику захворювань
- Оцінка стану основних параметрів життєдіяльності організму
- ДЕСМУРГІЯ
- Призначення пов'язок
- Правила накладання пов'язок3
- Помилки при накладанні м'яких пов'язок
- Основні типи бинтових пов'язок
- Характеристика окремих груп мґяких повґязок
- Пов'язки на голову та шию
- Пов'язки на грудну клітку, живіт і таз
- Пов'язка на пахову ділянку
- Пов'язка на промежину
- Пов'язки на верхню кінцівку
- Пов'язки на нижню кінцівку
- АСЕПТИКА І АНТИСЕПТИКА
- Історія виникнення
- Основні принципи антисептики
- Основні принципи асептики
- Дезінфекція
- Принципи і види стерилізації
- Підготовка рук до операції
- Підготовка операційного поля
- Стерилізація шовного матеріалу
- Стерилізація перев'язувального матеріалу та білизни
- Стерилізація хірургічного інструментарію
- ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ РЕАНІМАТОЛОГІЇ
- Термінальні стани
- Серцево-легенева і церебральна реанімація
- Утоплення
- Ураження електричним струмом
- Повішання
- Сонячний і тепловий удар
- ОПІКИ ТА ВІДМОРОЖЕННЯ
- Термічні і хімічні опіки
- Опікова хвороба
- Перша допомога при опіках
- Радіаційні (променеві) опіки
- Опіки електричним струмом
- Відмороження
- ОТРУЄННЯ
- Діагностика отруєнь і принципи надання невідкладної допомоги
- Активна детоксикація організму
- Антидотна терапія
- Отруєння барбітуратами
- Отруєння наркотичними анальгетиками
- Отруєння алкоголем
- Отруєння фосфорорганічними речовинами
- Отруєння беленою
- Отруєння ртуттю та її сполуками
- Отруєння чадним газом
- Укуси комах
- Укуси членистоногих
- Укуси змій
- Отруєння грибами
- КРОВОТЕЧА І КРОВОВТРАТА
- Методи зупинки кровотеч
- Долікарська медична допомога при зовнішніх кровотечах
- Долікарська медична допомога при деяких специфічних видах зовнішніх кровотеч
- Долікарська медична допомога при внутрішніх кровотечах
- ПЕРЕЛИВАННЯ КРОВІ
- Групи крові
- Резус-фактор
- Показання та протипоказання до переливання крові
- Техніка переливання крові
- Правила зберігання крові
- Препарати крові
- Кровозамінники
- Ускладнення від переливання крові
- РАНИ І РАНОВИЙ ПРОЦЕС
- Протікання ранового процесу
- Перша допомога при пораненнях
- Загальні принципи лікування ран
- Профілактика правця і анаеробної інфекції
- Особливості лікування гнійних ран
- Сторонні тіла ока
- Сторонні тіла вуха та носа
- Сторонні тіла гортані
- ЗАКРИТІ УШКОДЖЕННЯ М'ЯКИХ ТКАНИН
- Забій
- Розтягнення
- Розрив
- Синдром тривалого стиснення
- ВИВИХИ І ПЕРЕЛОМИ
- Вивихи
- Переломи кісток
- Перша долікарська допомога при механічній травмі
- ТРАНСПОРТНА І ЛІКУВАЛЬНА ІМОБІЛІЗАЦІЯ
- Транспортна іммобілізація
- Основні принципи і правила застосування транспортної імобілізації
- Лікувальна імобілізація
- ПОШКОДЖЕННЯ ГРУДНОЇ КЛІТКИ І ХРЕБТА
- Закрита травма грудної клітки
- Відкрита травма грудної клітки
- Пошкодження хребта
- ВАГІТНІСТЬ І ПОЛОГИ
- Діагностичні ознаки вагітності
- Фізіологічні пологи
- Перший період пологів
- Другий період пологів
- Третій період пологів
- Оцінка стану новонародженої дитини
- Ознаки зрілості та доношеності плода
- Токсикози вагітних
- Позаматкова вагітність
- Аборт
- ГОСТРІ СУДИННІ РОЗЛАДИ. КОМАТОЗНІ СТАНИ
- Непритомність
- Колапс
- Шок
- Кома
- ГОСТРІ ТЕРАПЕВТИЧНІ ЗАХВОРЮВАННЯ
- Гіпертонічні кризи
- Стенокардія
- Інфаркт міокарду
- Аритмії
- Бронхіальна астма
- ГОСТРІ ХІРУРГІЧНІ ЗАХВОРЮВАННЯ
- Діагностика і особливості перебігу гострої хірургічної патології 165
- Основні гострі хірургічні захворювання органів черевної порожнини 167
- НЕВІДКЛАДНІ СТАНИ У ДІТЕЙ
- Гостра дихальна недостатність
- Перша допомога при гострій дихальній недостатності у дітей
- Фебрильні судоми
- Особливості реанімації у дітей
- ІНФЕКЦІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ
- Сказ
- Правець
- Холера
- Чума
- Синдром набутого імунного дефіциту
- ПСИХОГЕННІ ЗАХВОРЮВАННЯ
- Типи реагування на надзвичайну ситуацію
- Психози
- Порушення настрою
- Маніакально-депресивний психоз
- Епілепсія
- Загальні принципи і методи поведінки з хворими на гострі психічні розлади
- НЕВРОЛОГІЧНІ ЗАХВОРЮВАННЯ
- Біль в нижній частині спини
- Головний біль
- КОРОТКИЙ СЛОВНИК МЕДИЧНИХ ТЕРМІНІВ
- СИТУАЦІЙНІ ЗАДАЧІ
- ЛІТЕРАТУРА
- ПЕРЕДМОВА
- Останній підручник з першої долікарської допомоги для студентів фармацевтичних факультетів був випущений близько 25 років тому російською мовою. Підручник швидко розійшовся між студентами-фармацевтами та лікарями, і на сьогодні є реліквією.
- За період незалежності України не було випущено жодного підручника, який відповідав би програмі з першої долікарської допомоги та сучасним вимогам, які ставляться до студентів фармацевтичних факультетів. Вивчення цієї дисципліни в вищих навчальних закладах проводиться за підручниками для медичних сестер чи студентів молодших курсів медичних факультетів.
- Саме тому написання такого підручника породжене запитами клініки. Авторський колектив, маючи великий досвід викладання першої долікарської допомоги студентам-фармацевтам, поставив собі за мету створити підручник, який би якомога повніше відповідав віянням часу, був написаний українською мовою і містив всі необхідні розділи.
- Сподіваємось, що поява в Україні цієї книги буде надійним фундаментом для засвоєння знань з клінічної медицини студентами-фармацевтами.
- Висловлюємо щиру вдячність рецензентам: професорам В.П.Андрющенку, О.М.Коту, М.Клігуненко, Я.С.Березницькому та доценту В.В.Єхалову за детальний аналіз викладеного нами матеріалу, корисні поради і практичні зауваження, які дозволили суттєво покращити практичну цінність цієї книги .
- Заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри факультетської хірургії ІФДМА Михайло Дмитрович Василюк
- МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ТА ДЕОНТОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
- Точка прикладання медицини тісно пов'язана з людиною, її здоров'ям та життям. З цього випливають особливі моральні якості професії медика. Найбільш повно їх можна позначити поняттям “гуманізм”. Без гуманізму медицина втрачає право на існування, оскільки її наукові принципи будуть суперечити її основній функції - служінню людині. Гуманізм складає етичну основу медицини, її мораль.
- Поняття “мораль” походить від латинського “morbus”, а “етика” - від грецького “ethos” - обидва слова мають однакове значення і означають “звичай”. Мораль є однією з норм суспільної свідомості, вона формує сукупність норм і правил поведінки, які є характерними для людей конкретного суспільства.
- Термін “етика” зазвичай застосовують в випадку, коли говорять про теорію моралі, наукове обґрунтування певної моральної системи, розуміння добра і зла, обов'язку, совісті і честі, справедливості, змісту життя і т.д. В окремих випадках етика так само, як і мораль, означає систему норм моральної поведінки.
- З основних принципів моралі і етики випливають відмінні особливості професійної етики, в тому числі - і медичної. Професійна мораль - сфера особливого прояву загальних соціальних моральних поглядів, які пов'язані з умовами професійної діяльності і регулюють взаємні та внутрішньо-професійні стосунки.
- Медична етика як частина загальної етики є наукою про моральні цінності поведінки людини у сфері її діяльності. Медична етика включає в себе сукупність норм поведінки і моралі, визначає почуття професійного обов'язку і честі, совісті і гідності медичного працівника.
- Своє практичне вираження етика медичного працівника знаходить у конкретних моральних принципах, які визначають його відношення до хворої людини в процесі спілкування з нею, її родичами і т.д. Весь цей моральний комплекс визначають терміном “деонтологія”, який походить від грецьких слів “deon” - обов'язок і “logos” - вчення. Іншими словами - це вчення про обов'язок лікаря, сукупність етичних норм, які йому потрібні для виконання своїх професійних обов'язків. Зміст цього терміну вперше був розкритий в 30-х роках минулого століття англійським філософом Ієронімом Бентамом, автором книжки “Деонтологія, або наука про мораль”. Історичні корені медичної деонтології також можна знайти у працях Гіппократа, Авіцени, в поглядах фундаторів вітчизняної клінічної медицини кінця XIIIV - початку XIX століття.
- В деонтології формуються положення, які стосуються суті лікарської діяльності, її специфіки та становлення, логічно обґрунтовуються рекомендації для практичної діяльності лікаря з метою виховання лікарського мислення по відношенню до суспільства, своєї професії, своїх помилок і успіхів, до колег і, звичайно, перш за все - до хворої людини.
- Медична деонтологія, яка регламентує діяльність медика з точки зору інтересів пацієнта, включає в себе різні аспекти його роботи, починаючи з етичних (моральних) принципів і закінчуючи правовими питаннями в конфліктних ситуаціях. В сферу лікарської деонтології входять проблеми, які пов'язані з лікарською тактикою, взаємними стосунками між лікарем і пацієнтом, питаннями лікарської таємниці тощо. Медична деонтологія - це вчення при принципи поведінки медичного персоналу, які спрямовані на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування хворих.
- В українську медичну термінологію вперше термін “деонтологія” був введений в видатним хірургом-онкологом М.М.Петровим в виданій ним в 1945 році книзі “Питання хірургічної деонтології”, в якій був розкритий зміст цього поняття і можливості для широкого застосування в медичній практиці. Розробка питань деонтології не випадково почалась в хірургії та в онкології. На думку М.М.Петрова, власне хірургія є тією сферою медицини, де можна легко піддатись спокусам техніцизму чи агресивності оперативного методу, незважаючи на те, що при недостатньо відповідальному застосуванні цього хворому можна принести велику шкоду.
- Специфіка хірургічної діяльності - використання операції як основного або вирішального лікувально-діагностичного фактору, ставить хірурга в особливе положення порівняно з іншими лікарями. Цими обставинами в значній мірі і пояснюється вагома роль хірургії в розробці проблеми деонтології.
- На сьогодні знання, які накопичені в цій галузі знань, дозволяють виділити загальну деонтологію, яка розглядає цю проблему в соціальному, історичному плані, і спеціальну деонтологію, яка висвітлює особливості конкретної клінічної дисципліни (деонтологія в хірургії, терапії, педіатрії, акушерства та ін.). Кожен лікар, незалежно від спеціальності, повинен бути ознайомлений як з загальною, так і з спеціальною деонтологією. Ці два аспекти доповнюють один одного і створюють цілісну картину проблеми медичної деонтології в цілому.
- За даними ВООЗ на цей час в світі нараховується понад 180 лікарських спеціальностей. В цих умовах цілком можливим є те, що традиційна в практичній медицині персональна моральна відповідальність лікаря перед конкретним хворим “розчиняється” у відповідальності інших лікарів, які його обстежують. Це призводить до ситуації, коли окремі лікарі нехтують хворим та етичними нормами медицини взагалі. В зв'язку з цим А. Моруа в статті “Про покликання лікаря” писав: “Завтра, як і сьогодні будуть хворі. Завтра, як і сьогодні, потрібні будуть лікарі. Як і сьогодні, лікар збереже свій сан жерця, а разом з тим і свою страшну, зростаючу відповідальність. Медична наука стане ще точнішою, її технічне оснащення покращиться, але поряд з нею, як і сьогодні, збереже своє місце в медицині лікар класичного типу, покликанням якого залишиться людське спілкування з пацієнтом. Як і раніше, він буде втішати страждаючих і збадьорювати тих, що впали духом. З'являться нові чудеса. З'явиться нова відповідальність. Медики всіх країн будуть, як і сьогодні, пов'язані єдиною лікарською мораллю. Завтра, як і сьогодні, людина в медичному халаті буде рятувати життя хворому. А життя лікаря залишиться таким же самим, як і сьогодні - важким, тривожним, героїчним і піднесеним”.
ДІАГНОСТИКА ЗАХВОРЮВАНЬ ТА ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ
Загальні відомості про діагностику захворювань
Правильний догляд за хворим і знання необхідних параметрів життєдіяльності організму є основною запорукою лікування. Саме тому для медичного працівника дуже важливим є вміння правильно оцінювати показники основних систем організму: дихальної, серцево-судинної, сечостатевої та ін.
Одним з найважливіших моментів в діагностиці будь-якого захворювання є визначення скарг хворого і уточнення, коли і в якій послідовності вони виникли. При скаргах на біль з'ясовують його локалізацію та поширення, інтенсивність, стійкість, характер (постійний, ниючий, колючий, ріжучий, розпираючий), зв'язок між зміною положення тіла, рухами, вживанням їжі, актами сечопуску та дефекації, фізичними та психічними напруженнями, зміною пори року та погоди. Встановлюють, що полегшує стан хворого. З'ясовують, коли виникло захворювання і як воно розвивалось -поступово чи раптово. Необхідно розпитати хворого про етапи та методи лікування в медичних закладах. Якщо у пацієнта є лабораторні, інструментальні, рентгенологічні та інші результати обстеження, з ними необхідно ознайомитися. Якщо хворий знаходиться в несвідомому стані або це дитина, то про перебіг захворювання можна розпитувати в родичів, батьків чи супроводжуючих.
Після цього переходять до огляду і обстеження місця захворювання. Обстеження необхідно починати з простих прийомів, поступово переходячи до більш складних. На першому місці є огляд місця хвороби. Освітлення при огляді повинно бути розсіяним і достатньо яскравим, найкраще - денним. Слід звертати увагу на колір шкіри, слизових оболонок, наявність висипань, пігментації, крововиливів та ін. Часто для порівняння необхідно оглянути симетричні ділянки тіла. Важливим є визначення активних і пасивних рухів в кінцівках.
Після огляду переходять до перкусії - методу, яким найчастіше користуються при дослідженні органів черевної порожнини чи грудної клітки. Звертають увагу на зміну перкуторного звуку.
Наступним кроком є пальпація. Вона дозволяє отримати дані щодо форми, величини, характеру і глибини знаходження патологічного вогнища, підвищення місцевої температури, встановити больові реакції, наявність або відсутність пульсації, крепітації, флуктуації.
Після цього використовують аускультацію, яка може бути прямою або непрямою. При прямій аускультації звуки чути на віддалі без допоміжних приладів (шум при звуженні трахеї або спазмі бронхів; входження та виходження повітря через рану на грудній клітці при відкритому пневмотораксі; посилена перистальтика кишківника тощо). Непряму аускультацію проводять за допомогою спеціального приладу - фонендоскопа, яким вислуховують дихальні і судинні шуми, серцеві тони, дихальні хрипи, шуми.
Наприкінці обстеження часто застосовують різні спеціальні методи дослідження, характерні лише для даного захворювання.
Часто при огляді і обстеженні хворого встановити причину захворювання і виставити діагноз є складно. Тому, для полегшення і уточнення цього завдання використовують ряд лабораторних і інструментальних методів.
Лабораторне дослідження включає: загальний аналіз крові та сечі, біохімічний аналіз крові, коагулограму (показники згортальної системи крові), аналіз крові на цукор, групу крові і резус-належність. Важливе значення мають також і спеціальні лабораторні дослідження: імунологічні, мікробіологічні, цитологічні, гістологічні та ін.
До інструментальних методів дослідження належать:
§ ендоскопічні - огляд внутрішньої поверхні порожнистих органів за допомогою спеціального апарату - ендоскопу. Таким методом можна обстежити трахею і бронхи, грудну клітку, стравохід, шлунок, тонкий і товстий кишківник, черевну порожнину, сечовий міхур, матку.
§ ультразвукове дослідження (сонографія) - виконується за допомогою спеціального апарату, який працює на принципі ехолокації. Цей метод є високоінформативним, нешкідливим і дозволяє обстежити дуже багато органів і структур: підшкірну клітковину, м'язи, серце, судини, головний мозок, ендокринні залози, молочні залози, печінку, нирки, селезінку та ін.
§ рентгенологічне обстеження - застосовується для діагностики стану дуже багатьох органів і систем. Часто цей метод поєднують з введенням контрастних речовин, які полегшують інтерпретацію отриманих даних. До його недоліків слід віднести шкідливість (інвазивність) для організму через опромінення радіоактивними променями.
§ комп'ютерна томографія - один з видів рентгенологічного обстеження. В основі цього методу лежить комп'ютерна обробка інформації, отриманої внаслідок опромінення певної ділянки тіла. Комп'ютерна томографія є дуже високоінформативним, однак інвазивним обстеженням.
§ магнітно-резонансна томографія - досить новий і перспективниий метод обстеження, в основі якого є визначення резонансного магнітного випромінювання тканин. Цей метод є нешкідливим і дозволяє виявити в тканинах і органах патологічні утворення дуже маленьких розмірів.
Оцінка стану основних параметрів життєдіяльності організму
Оцінка стану пульсу. В нормі пульс є ритмічним, його частота становить в середньому 60-80 за хвилину. Під час сну частота пульсу зменшується (брадикардія), під час фізичного навантаження, емоційному збудженні - зростає (тахікардія). Під час підрахунку частоти пульсу слід звернути увагу на його наповнення, напруженість і ритмічність.
Найчастіше пульс визначають на променевій артерії. Для цього необхідно обхопити пальцями правої руки ліве передпліччя хворого, а пальцями лівої руки - праве передпліччя хворого в ділянці променево-зап'ястних суглобів. Великий палець слід розмістити на тильній поверхні передпліччя, вказівний, середній і безіменний - послідовно від великого пальця хворого по внутрішній поверхні передпліччя (в проекції променевої артерії). Вказівним, середнім і безіменним пальцями притиснути променеву артерію до променевої кісти і відчути її пульсацію. Визначити симетричність пульсу. Якщо пульс симетричний на обох руках, то подальше дослідження можна проводити на одній руці. Якщо пульс не симетричний, то дослідження слід проводити по черзі окремо на правій і лівій руках пацієнта.
Є й інші судини, на яких можна визначити пульс: вискова артерія, сонна артерія, стегнова артерія, підколінна артерія, артерія тилу стопи, задня великогомілкова артерія.
Оцінка стану артеріального тиску. Для визначення артеріального тиску враховують його два показники: систолічний (під час скорочення міокарду і викиду крові в аорту) та діастолічний (під час розслаблення серцевого м'язу). В нормі систолічний артеріальний тиск людини знаходиться в межах 90-149 мм.р.ст., діастолічний - 60-89 мм.рт.ст. Артеріальний тиск записують у вигляді дробу: чисельник - систолічний тиск, знаменник - діастолічний (наприклад, 120/70 мм.рт.ст.). Артеріальний тиск людини залежить від її віку - чим старша людина, тим вищими можуть бути показники артеріального тиску. Підвищення тиску понад встановлені вікові норми називається гіпертонією, зниження - гіпотонією. Для визначення артеріального тиску застосовують спеціальний апарат - тонометр та фонендоскоп. Дотримуються такої послідовності дій:
§ попросити пацієнта зняти з себе верхній одяг таким чином, щоб оголити передпліччя і плече руки, на якій буде проводитися обстеження;
§ покласти руку пацієнта в розігнутому вигляді долонею догори на тверду поверхню (стіл). Для кращого вислуховування артеріальних тонів попросити хворого підкласти під лікоть кулак другої руки;
§ накласти манжетку тонометра таким чином, щоб її нижній край знаходився на 2-4 см вище ліктьової ямки. Манжетка повинна щільно прилягати до руки, під нею не повинно бути одягу;
§ перевірити і відрегулювати положення стрілки манометра - вона повинна знаходитися на позначці “0”. Манометр і груша повинні бути з'єднані з манжеткою;
§ пропальпувати пульс в ліктьовій ямці і вкласти на це місце фонендоскоп;
§ закрити вентиль на груші і накачувати повітря в манжетку, слідкуючи за показниками стрілки манометра. Накачування повітря слід припинити коли стрілка вкаже тиск на 20-30 мм.рт.ст. вищий від моменту, коли перестала прослуховуватися пульсація;
§ Відкрити вентиль і поволі випускати повітря з манжетки, вислуховуючи артеріальні тони;
§ При появі перших чітких тонів над ліктьовою артерією відмітити показник систолічного артеріального тиску;
§ При повному зникненні тонів відмітити показник діастолічного артеріального тиску;
§ Зняти манжетку, відкласти фонендоскоп і допомогти пацієнту зручно сісти чи лягти.
Оцінка стану дихальних рухів. В нормі дихальні рухи є ритмічними, їхня частота становить в середньому 16-18 за хвилину. Під час сну частота дихальних рухів зменшується (брадипное), під час фізичного навантаження, хворобах дихальної системи, емоційному збудженні - зростає (тахіпное). У чоловіків дихання переважно є черевним, у жінок - грудним, у дітей - змішаним. Під час підрахунку частоти дихальних рухів слід звернути увагу на глибину, тривалість і ритмічність дихання. Для визначення частоти дихань не потрібно інформувати хворого про мету обстеження - пацієнт несвідомо може змінити частоту дихальних рухів. Слід попросити хворого лягти зручно на спину, взяти його за руку в проекції променевої артерії, для того, щоб хворий думав, що ви визначаєте частоту пульсу. Паралельно необхідно подивитися на грудну клітку пацієнта: буде видно як вона піднімається і опускається. Якщо рухів грудної клітки не видно, можна покласти свою руку на проекцію грудини.
Оцінка температури тіла. Температуру тіла зазвичай вимірюють за допомогою ртутного термометра під пахвою. Дещо рідше температуру вимірюють в паховій складці, ротовій порожнині, прямій кишці, піхві. Тривалість вимірювання, як правило, не перевищує 10 хвилин.
Нормальні показники температури тіла при вимірюванні під пахвою знаходяться в межах 36-37°С. Після тяжкого фізичного чи психічного перевантаження, при перебуванні в гарячому приміщенні температура тіла може підвищитися. У дітей температура в нормі вища на 0,3-0,4°С, ніж у дорослих.
Постійна температура тіла людини забезпечується механізмами терморегуляції, яка регулюється підтиманням співвідношення між теплоутворенням і тепловіддачею. За коливаннями температури можна характеризувати перебіг захворювання, погіршення чи покращення стану хворого.
Чимало захворювань перебігають з підвищенням температури тіла. Це є захисна реакція організму, яка називається лихоманкою. Розрізняють інфекційну і неінфекційну (при алергічних реакціях, злоякісних пухлинах, отруєннях та ін.) лихоманку.
Розрізняють:
§ субфебрильну лихоманку (37-38°С);
§ помірну лихоманку (38-39°С);
§ високу лихоманку (39-41°С);
§ надмірну (гіперпіретичну) лихоманку (більше 41°С).
Для певного захворювання є характерним певний тип лихоманки:
§ постійна - температура тіла є стабільно високою (більше 39°С) впродовж кількох днів чи тижнів. Такий тип лихоманки характерний для гострих інфекційних захворювань;
§ послаблююча - значні добові коливання температури тіла (від 1 до 2°С). Зустрічається при гнійних захворюваннях;
§ переміжна - різкий підйом температури тіла до 39-40°С і вище з зниженням її за короткий час до нормальної чи зниженої. Такі підйоми і зниження виникають з чіткою циклічністю і характерні для малярії;
§ виснажуюча - значні добові коливання температури тіла (від 3°С), часто з інтервалами в кілька годин. Така лихоманка спостерігається при сепсисі;
§ поворотна - підвищення температури тіла одразу ж до 39-40°С і вище впродовж кількох днів. Потім температура знижується до нормальної, а через кілька днів лихоманка повертається. Такий тип характерний для поворотного тифу;
§ хвилеподібна - постійне щоденне підвищення температури тіла, яке через кілька днів досягає максимуму, поступово знижується, і знову поступово підвищується. Характерна для бруцельозу;
§ неправильна - не має певних закономірностей в добових коливаннях. Така лихоманка зустрічається при ревматизмі, грипі, пневмонії, онкологічній патології тощо;
§ спотворена - ранкова температура тіла є вища за вечірню. Такий тип лихоманки зустрічається при туберкульозі, вірусних хворобах.
Лікування лихоманки повинне бути спямоване на усунення її причини. Субфебрильна і помірна лихоманка має захисну функцію і знижувати її не потрібно. При високій і надмірній лихоманці слід призначати жарознижувальні середники (аспірин, анальгін та ін.).
ДЕСМУРГІЯ
Призначення пов'язок
Десмургія (від грецьких слів desmos - зв'язка, пов'язка, ergon - дія) - це вчення про пов'язки, принципи і правило їх накладання.
Під пов'язкою розуміють комплекс засобів, що застосовуються для захисту ран, патологічно зміненої шкіри від впливу різних факторів зовнішнього середовища. У вузькому значенні пов'язка - це засіб для закріплення чи утримання на рані перев'язувального матеріалу. Процес накладання його на рану називають перев'язуванням.
Накладання пов'язок - складна і відповідальна процедура. Неправильно накладена пов'язка може бути причиною серйозних ускладнень і мати такі ж негативні наслідки, як і погано виконана операція. Існують певні вимоги як до самої пов'язки взагалі, так і правила стосовно її накладання.
Будь-яка пов'язка повинна:
- максимально виконувати своє призначення;
- забезпечувати фізіологічні умови для функціонування органу чи організму;
- бути не надто вільною, але і не дуже тугою (крім спеціальних пов'язок), не порушувати крово- та лімфообіг;
- бути зручною для потерпілого, не викликати психологічного дискомфорту;
- мати естетичний вигляд.
Для більш чіткого розуміння призначення і застосування пов'язок, їх розподіляють (класифікують) за матеріалом, функціональним призначенням, етапністю надання медичної допомоги. Функціональне призначення пов'язки зумовлює вибір певного матеріалу, а етап надання медичної допомоги (перша допомога, дошпитальний та шпитальний етапи) визначають вид засобів для перев'язування.
В залежності від виду матеріалу розрізняють наступні групи пов'язок:
- м'які пов'язки: пов'язки з марлі, бинтові, тканинні, марлево-клеольні, пластирні, з плівкоутворювальних аерозолів.
- тверді пов'язки, або такі, що тверднуть: шинні (тверді) пов'язки з різноманітних матеріалів (дерева, металу, пластика), пов'язки з гіпсу, крохмалю, нових полімерних матеріалів (фіброглас, смоли), що в процесі накладання стають твердими.
За функціональним призначенням пов'язки поділяють на захисні, фіксуючі, стискаючі, гемостатичні, оклюзійні, іммобілізаційні, корегуючі та пов'язки для витягання.
За допомогою захисних пов'язок закривають ранові поверхні, операційні рани та інші пошкодження на поверхні тіла. Застосовують марлеві або тканинні бинти, липкопластир, плівкоутворювальні аерозолі. За допомогою фіксувальних пов'язок фіксують перев'язувальний матеріал в ділянці його накладання. Для цього застосовують пластир, клейові речовини, еластичні трубчасті бинти. Призначення стискувальних пов'язок - підтримувати рівномірний додатковий тиск на певну ділянку тіла. Ці пов'язки накладають на ділянки, де не виникає загроза функції дихання (шия) або кровопостачання (пахвинна ділянка). Для цього використовують лейкопластир (при пупковій грижі у немовляти), еластичні бинти (на суглоби, кінцівки), мазеві препарати (цинк-желатинова бинтова пов'язка при захворюваннях вен нижніх кінцівок. Гемостатичні пов'язки призначені для зупинки кровотечі з рани (переважно капілярної чи артеріальної на дошпитальному етапі). Це досягається за допомогою спеціальних матеріалів (гемостатична губка, марля, фібриноутворювальні пластинки типу «Tachocomb») або еластичним притисканням місця кровотечі чи стовбура судини (наприклад, скроневої артерії). Оклюзійні (герметичні) пов'язки застосовують переважно на дошпитальному етапі при проникаючих пораненнях грудної клітки, для попередження виникнення пневмотораксу. Для цього використовують або стандартний індивідуальний перев'язувальний пакет (ІПП) або будь-який матеріал, що не пропускає повітря. Корегуючі пов'язки призначені для створення тиску на певну ділянку тіла з метою зміни її розташування чи форми. Для цього застосовують речовини, що тверднуть (гіпсові пов'язки, чобітки при клишоногості), стремена Павлика з шкіри. Іммобілізаційні пов'язки застосовують для забезпечення нерухомості травмованої кінцівки чи її фрагмента з метою попередження розвитку ускладнень (шок, кровотеча, зміщення відламків та ін.). Для цього застосовують шинні пов'язки: з дерева, фанери (шина Дітеріхса), дроту (драбинчаста шина Крамера), металу (стандартні шини) та пластика (пневматичні та лубкові шини). Пов'язки для витягання використовують на шпитальному етапі в стаціонарі. Переважно це складні конструкції з металу, дерева чи дроту (наприклад, компресійно-дистракційний апарат Ілізарова).
В.Казіцький, М.Корж в 1986 році запропонували класифікацію м'яких пов'язок:
І. Захисні: клейові, липкопластирні, плівкоутворювальні аерозолі.
ІІ. Укріплювальні: клейові, пластирні, косинкові, пращеподібні, Т-подібні, бинтові, з трубчатого трикотажного еластичного бинта, з еластичного трубчатого медичного бинта.
ІІІ. Спеціальні.
- стандартні. індивідуальний перев'язувальний пакет (ІПП), пакет перев'язувальний (ПП), пов'язки стерильні, подушечки ватно-марлеві стерильні, смужка ватно-марлева, контурні пов'язки, суспензорій, гумова герметична пов'язка Бєлова;
- нестандартні: економні, цинк-желатинові; бандаж; суспензорій; липкопластирна, герметизувальна, пов'язка на сідниці, пов'язка Жюде, фіксація кінцівки на клиноподібній подушці.
Правила накладання пов'язок
- Орган (сегмент кінцівки), на який накладається повґязка, повинен бути на рівні грудей особи, яка виконує перевґязку, а пошкоджена ділянка тіла потерпілого повинна бути максимально доступна для перевґязування.
- Орган (сегмент кінцівки), на який накладається повґязка, повинен бути в момент накладання в такому ж самому положенні, у якому він буде знаходитись після перев'язування в процесі лікування або транспортування. Таке положення має бути функціонально зручним.
- Мґязи пацієнта (особливо кінцівок) повинні бути максимально розслабленими. У випадках пошкодженнях кінцівок при перев'язках їх слід підтримувати або використовувати допоміжні пристрої.
- Під час накладання пов'язки необхідно запобігати виникненню вторинних ускладнень у пошкодженому органі чи сегменті кінцівки за рахунок зміщення уламків кісток, стисканні ними судинних чи нервових стовбурів, додатковому мікробному забрудненні ран тощо.
- Перев'язку слід починати з вужчого (периферичного) краю у напрямку до ширшого (проксимального) для кращого утримання пов'язки та її закріплення.
- Тури бинта накладають з постійним і рівномірним натягом для уникнення складок і перетяжок.
- Як правило, бинтують зліва направо (проти ходу годинникової стрілки). При цьому головка бинта повинна бути в правій руці, початок бинта - в лівій.
- При накладанні пов'язок (крім повзучої) кожен наступний тур повинен прикривати попередній тур на 1/3 або на Ѕ ширини бинта. Якщо бинт закінчився - під кінець попереднього бинта підкладають початок нового, закріпляють круговим ходом і продовжують бинтування.
- Кінець бинта закріплюють прошиванням нитками або розривають його кінець на 10-30 см по довжині, перехрещують між собою, обводять навколо потрібного сегменту і зав'язують вузлом на боці, протилежному місцю травми або фіксують англійською булавкою до одного із сусідніх турів.
Помилки при накладанні м'яких пов'язок
- Якщо пов'язка накладена туго, то можуть виникнути посиніння, набряк шкіри, зниження температури дистального відділу кінцівки, неприємні відчуття, пульсуючий біль, може посилитися кровотеча з рани, яка розміщена нижче накладеного бинта (феномен венозного джгута). Інколи можуть розвинутись неврити, змертвіння окремих ділянок або гангрена кінцівки. При транспортуванні потерпілого з втратою свідомості взимку, може наступити відмороження дистального відділу кінцівки. У випадку появи вищевказаних ускладнень пошкодженій кінцівці надають підвищеного положення. Якщо не наступає покращення, пов'язку частково розсікають.
- При бинтуванні кінцівок одні тури бинта можуть бути накладені надто туго, інші - недостатньо туго, тому пов'язка легко стає непридатною. Таку пов'язку краще замінити.
- Цілісність пов'язки легко порушується, якщо не зроблені перші закріпляючі тури. Таку пов'язку необхідно підбинтувати, а потім прошити тури бинта нитками.
- При слабкому натягу бинта пов'язка може швидко сповзти. Її краще замінити.
Основні типи бинтових пов'язок
Будь-яка пов'язка складається з простих ходів бинта. На початку і в кінці бинтування накладають фіксуючі циркулярні тури бинта.
Кругова (циркулярна) пов'язка (fascia circularis) (рис. 1) складається з кількох циркулярних ходів бинта, які накладаються на одне і теж місце, повністю прикриваючи всі попередні тури. Таку пов'язку накладають на частини тіла, форма яких подібна до циліндра (голова, плече, нижня третина гомілки, фаланги пальців, променево-зап'ястний суглоб).
Спіральна пов'язка (fascia spiralis) (рис. 2) застосовується при необхідності забинтувати значну ділянку тіла. Таку пов'язку накладають знизу вверх, спочатку - 2-3 циркулярні тури, а потім їх направляють косо вверх з розрахунку, що кожен наступний тур має закривати 2/3 ширини попереднього. Як правило, таку пов'язку накладають на частини тіла, які мають циліндричну форму (тулуб, плече, нижня частина гомілки і передпліччя).
Рис. 1. Кругова бинтова пов'язка
Рис. 2. Спіральна бинтова пов'язка
При різній товщині сегментів кінцівки (гомілка-стегно, передпліччя-плече) досягнути щільного прилягання бинта неможливо, тому спіральну пов'язку необхідно накладати з перегинами. В місці невідповідності туру бинта і поверхні, яку бинтують, притримують нижній край бинта першим пальцем лівої руки, а правою рукою роблять перегин в напрямку до себе на 180°. При цьому верхній край бинта стає нижнім, а нижній - верхнім. Хід бинта продовжують до місця фіксації першим пальцем попереднього туру. При наступному турі перегин бинта повторюють. Перегини бинта повинні знаходитись на одній лінії, бажано збоку від місця пошкодження. Перегини бинта виконують до тих пір, поки бинтують частину тіла, яка має форму конуса.
Повзуча пов'язка (fascia serpences) нагадує спіральну (рис. 3).
Рис. 3. Повзуча бинтова пов'язка
Після закріплювальних турів бинт накладають гвинтоподібно так, щоб його тури не дотикались. Проміжки між турами бинта повинні приблизно відповідати ширині бинта. Повзуча пов'язка менш міцна, ніж спіральна, тому її застосовують для тимчасового утримання перев'язувального матеріалу на кінцівках при їх пошкодженні на значному протязі.
Характеристика окремих груп мґяких повґязок
Мґякі пов'язки є дуже різноманітні. Найпоширенішими з них є захисні та фіксувальні. Вид захисної пов'язки залежить від характеру і обґєму пошкодження, умов накладання пов'язки, тривалості її перебування на тілі. В залежності від виду перев'язувального матеріалу і способу його фіксації до тіла розрізняють клейові, косинкові, пращеподібні, контурні, бинтові та сітчасто-трубчаті пов'язки.
Клейові повґязки. Дрібні різані, колоті, рвані, забиті рани, садна, подряпини можна захистити клейовими пов'язками. З цією метою застосовують клей БФ-6, як самостійно, так і в комбінації з антибіотиками мономіцином чи левоміцетином (левопласт), клей № 88 з еритроміцином та ін. Через 5 хвилин після нанесення клею на рану і оточуючу шкіру утворюється плівка, яка може захищати рану від інфекції 3-4 дні. Вона не змивається водою, не заважає роботі і сприяє епітелізації рани. Клей наноситься на рану тільки при відсутності кровотечі, оскільки в такому випадку під плівкою накопичується тканинний вміст, підсилюється біль і плівка швидко стає непридатною. Крім того, шкіра навколо рани повинна бути сухою і чистою, без ознак запалення як в рані, так і навколо зони пошкодження.
Перев'язувальний матеріал можна фіксувати до країв шкіри за допомогою клеолу, колодія, липкопластиру, спеціальних медичних клеїв.
Клеол фабричного приготування складається з 40 частин каніфолі, 33 частин 96 % етилового спирту, 15 частин ефіру і 1 частини соняшникової олії. Рану закривають кількома шарами марлевих серветок. Навколо них на шкіру неширокою смужкою накладають шар клеолу. Марлеву серветку, яка за розмірами дещо більша за площу перев'язувального матеріалу, в натягнутому вигляді прикладають до нанесеного шару клеолу і утримують і в такому положенні 2-3 хвилини. Серветка міцно приклеюється до шкіри і надійно фіксує пов'язку на рані. Після зняття наклейки залишки клеолу з шкіри видаляють тампоном, який змочений в ефірі.
Колодій - це летка рідина, яка складається з суміші ефіру, етилового спирту і нітроцелюлози. Техніка накладання колодієвої пов'язки така ж, як і клеолової. Колодій при висиханні дещо стягує шкіру, тому може викликати у пацієнта неприємні відчуття.
В сучасних умовах клеолова і колодієва пов'язки при наданні першої допомоги практично не застосовуються і мають історичний і теоретичний інтерес.
Липкопластирні пов'язки. Липкопластир - смужка тканини, яка з одного боку покрита спеціальним клеєм. Липкопластир випускають у вигляді котушок різних розмірів. Клейова сторона липкопластиру є стерильною і може накладатись безпосередньо на рану. Смужки липкопластиру можна накладати зверху на перев'язувальний матеріал і фіксувати його до шкіри. Липкопластирні пов'язки дуже зручні у випадках, коли необхідно нетравматично зблизити краї рани.
Для закриття невеликих ран, саден застосовують бактерицидний пластир, який випускається в спеціальній упаковці. По центру поверхні пластиру, яка буде наклеюватись, є пористий матеріал, просякнутий антисептичною речовиною (рис. 4).
Рис. 4. Накладання на рану липкопластирної бактерицидної пов'язки
В цьому пластирі є дуже дрібні пори, що дозволяє попередити розвиток подразнення шкіри, не порушує процеси загоєння рани. Слід пам'ятати, що тривале перебування на шкірі липкопластиру може викликати її подразнення (дерматит).
Плівкоутворювальні аерозолі. Такі аерозолі отримують при змішуванні плівкоутворювальної композиції з фреоном. Сумішшю заправляють металічні чи скляні балончики з кришками-розпилювачами. При натисканні на головку розпилювача рідина цівкою виходить з балончика. Розчинник швидко випаровується і через декілька секунд на шкірі утворюється еластична захисна плівка. Аерозольна плівка впливає на мікрофлору ран і попереджує їхнє вторинне інфікування, оскільки містить антибактеріальний препарат широкого спектру дії.
Буметол (полімер-бутилметакрилат + метакрилова кислота + лінетол) - один з найбільш поширених плівкоутворювальних аерозолів. Плівка не перешкоджає випаровуванню води і аерації шкіри, оскільки має найдрібніші пори, через які не проникає інфекція. Фармацевтична промисловість випускає протиопікові та ранозагоювальні аерозольні препарати - Лівіан, Вінізоль, Левовінізоль, Оксициклозоль. Ці препарати містять антибіотики (левоміцетину сукцинат, окситетрацикліну гідрохлорид), антисептики (цитраль, циміналь), протизапальні та ранозагоювальні речовини (преднізолон, вінілін, лінетол, вітамін D3) та ін. Плівкоутворювальні аерозолі прості в застосуванні, швидко створюють захисну плівку, не вимагають спеціальної підготовки персоналу, можуть широко використовуватися при наданні самодопомоги та взаємодопомоги. Особливо показане застосування аерозольних плівок при небезпеці інфікування післяопераційних швів виділеннями з нориці, сечею, калом та ін. Захисні плівки добре утримуються на шкірі, не викликають неприємних відчуттів у хворих і є водонепроникні. На фармацевтичному ринку України можна знайти такі препарати - Пластбутол (Угорщина), Акутол (Чехія), Нобекутан (Швеція), Ліквідопласт (Німеччина) та ін.
Захисна плівка утворюється також при нанесенні на рану рідини Новикова або суміші Черняка.
Синтетичні клейові композиції часто використовують для підготовки операційного поля: липка плівка ОПАЛ (Операційна Плівка Асептична Липка). Ця плівка має полімерну основу товщиною близько 30 мкм, на одну сторону якої нанесено спеціальний полімерний клей, який має вибіркову липкість до шкіри. Перед використанням плівки шкіру знежирюють і обробляють антисептичним розчином. Стерильним пінцетом витягають плівку з пакета і видаляють папір. Липким шаром розтягнуту плівку накладають на суху ділянку операційного поля і ретельно від центру до периферії тампоном притирають її до шкіри. Далі через плівку виконують операційний розтин. Після операції плівку видаляють. При цьому операційна рана надійно ізолюється від оточуючої шкіри
Косинкові пов'язки. Ці пов'язки накладають за допомогою шматка тканини, який вирізаний чи складений у вигляді прямокутного трикутника-косинки. Медична промисловість випускає стандартні косинки для надання першої долікарської допомоги розмірами 135х100х100 см, яка в пресованому вигляді є кубиком розмірами 5х3х3 см. Одна або кілька косинок дозволяють накласти надійну пов'язку на будь-яку ділянку тіла (рис.5).
Для накладання косинкової пов'язки на верхню кінцівку передпліччя укладають на середину косинки так, щоб китиця знаходилась біля самого краю косинки (основи). Один кінець (позаду передпліччя) проводять зверху здорового плеча, другий - зверху пошкодженого плеча і зв'язують їх між собою так, щоб передпліччя в косинці було зігнуте під прямим кутом. Третій кінець з деяким натягом обводять навколо плеча і фіксують за допомогою булавки до передньої частини косинки.
Рис. 5. Накладання косинкової пов'язки на різні ділянки тіла.
Пращеподібні пов'язки. Для накладання цього виду пов'язок необхідні широкий бинт або смужка бавовняної тканини довжиною 75-80 см. Смужку з обох кінців розрізають в поздовжньому напрямку так, щоб центральна її частина залишалась нерозрізаною на довжину, яка необхідна для закриття зони пошкодження. Цю нерозрізану частину накладають в поперечному напрямку на ділянку рани, надрізані кінці перехрещують і зв'язують верхні з нижніми кінцями. Найчастіше такі пов'язки накладають на різні ділянки голови (рис. 6).
Рис. 6. Пращеподібна пов'язка
а - на ніс; б - на підборіддя
Бинтові пов'язки. Бинт - смужка марлі довжиною 5-7 м, яка скатана у вигляді рулону. Випускають бинти різної ширини: вузькі (до 5 см) - для накладання пов'язок на пальці китиць і стоп; середні (7-10 см) - для пов'язок на передпліччя, китиці, голову, шию, гомілку, стопу; широкі (15-20 см) - для пов'язок на грудну клітку, живіт, стегно, таз, плечовий суглоб, плече. Стандартні бинти є стерильними (герметично запакованими у провощений папір) і нестерильними (загорнутими звичайним папером в пачки).
Марлевий бинт легко набуває форми частини тіла, яку бинтують. Бинтова пов'язка дозволяє створити рівномірний тиск на тканини і функціональний спокій органу чи кінцівці.
Пов'язки на голову та шию
Пов'язка «шапочка Гіппократа» (рис. 7б), яка закриває волосяну частину голови, наданий час має переважно історичне значення, оскільки погано фіксується та легко сповзає. Тому на практиці надають перевагу пов'язкам «очіпок» та «вуздечка».
Пов'язку «очіпок» накладають наступним чином (рис. 7в). Відрізок бинта завдовжки одного метра накладають симетрично на тім'я. Кінці бинта вільно звисають по обидва боки голови. На рівні брів та потиличного горба накладають перший циркулярний виток під кінцями, що вільно звисають, на кожному наступному витку роблять петлю навколо вільного кінця, після чого бинт ведуть через потилицю на інший бік голови, де знову роблять оберт навколо вільного кінця, і бинт ведуть через лоб до іншого боку. Кожний наступний тур поступово зміщується у напрямку до тім'я до того часу, поки пов'язка не вкриє всю поверхню волосяної частини голови. Вільні кінці зав'язують під підборіддям.
Рис. 7. Пов'язки на голову: а - зворотна; б - «шапка Гіпократа»; в - «очіпок»; г - «вуздечка»; д - неаполітанська; е - на одне око; ж - на оюидва ока; з - хрестоподібна на потилицю.
Пов'язка «вуздечка», крім волосяної частини голови, закриває ще й бічні поверхні обличчя, підборіддя, скроні і лоб (рис. 7г). Її починають з 2-3 циркулярних турів через лоб та потилицю, а потім спускають над вухом і переводять на задню, а потім - на праву і передню поверхні шиї, далі ведуть по лівій щоці вертикально догори попереду вуха. Роблять потрібну кількість вертикальних турів, закриваючи тім'я і потилицю, далі бинт знову проводять позаду вуха на потиличну ділянку, шию, роблячи горизонтальні тури для фіксації.
Вузлова пов'язка використовується для зупинки кровотечі з скроневої артерії. Накладають її за допомогою двоголовчастого бинта. Бинтування починають зі скроні здорового боку у горизонтальній площині. На місці ушкодження роблять перехрест (для збільшення тиску на рану часто під бинт кладуть ватно-марлеву кульку), і далі ведуть бинт перпендикулярно до першого туру (у фронтальній площині). Знову проводять обидві головки через здорову скроню до ураженої, роблять там перехрест і бинтують у горизонтальній площині.
Пов'язка на око. Якщо бинтують праве око, бинт тримають у правій руці і, навпаки, у разі перев'язування лівого ока головку бинта перекладають у ліву руку і ведуть пов'язку справа наліво. Першим накладають циркулярний тур навколо голови. Наступні витки проходять над вухом здорового боку і під вухом з боку ушкодження (рис. 7е).
Пов'язку на обидва ока починають накладати так само, як і пов'язку на одне око. Потім переходять через потиличний горб на інший бік під вухом, після чого ведуть догори, закриваючи друге око. Витки перехрещують над переніссям. Пов'язку закінчують циркулярним туром навколо голови. Вуха залишають відкритими (рис. 7ж).
Пов'язку на одне чи обидва вуха виконують так само, як і пов'язки на одне чи обидва ока, але закривають вушну раковину з ураженого боку і залишають відкритим око. Можна також виконати пов'язку «вуздечка», закриваючи вушну раковину.
Пов'язки на грудну клітку, живіт і таз
Грудну клітку, верхню і середню частини живота можна надійно закрити спіральною повґязкою, пов'язкою Шиловцева чи хрестоподібною пов'язкою (рис. 8).
Для попередження зміщення простої спіральної пов'язки, яка накладається на нижню половину живота, її фіксують до стегна за допомогою колосоподібної пов'язки. Накладають її наступним чином: останній тур з боку спини ведуть через зону клубової кістки, направляють вниз на передню поверхню стегна і виконують циркулярний тур навколо нього, потім бинт направляють косо вверх по передній поверхні живота до верхньої границі пов'язки, де виконують кілька циркулярних турів. Потім проводять ще один тур, який фіксує пов'язку до стегна: його ведуть по спині косо зверху вниз до клубової кістки, а потім через пахову ділянку на стегно. Бинт закріплюють циркулярним туром, переводять його на передню черевну стінку, де завершують пов'язку накладанням кількох спіральних турів.
Рис. 8. Пов'язки на грудну клітку: а - спіральна; б - пов'язка Шиловцева; в - хрестоподібна
Пов'язка на пахову ділянку
Пахову ділянку найбільш зручно закривати колосоподібною пов'язкою (рис. 9а). Бинт закріплюють циркулярним туром на животі. Якщо необхідно закрити праву пахову ділянку, бинт ведуть зліва направо, а ліву - справа наліво. Наступний тур є косий - після переходу в поперекову ділянку його направляють косо вниз над крижовою кісткою, сідницею і великим вертелом стегнової кістки, виводять на передню поверхню стегна, далі бинт накладають косо вниз, ззовні досередини, обводять стегно ззаду на передню поверхню до лонного зчленування і через клубову ділянку протилежного боку на поперекову ділянку. Потім накладають необхідну кількість турів по ходу першого косого туру з деяким їх зміщенням. Для створення колосоподібної пов'язки косі тури можна поєднувати з циркулярними, що дозволяє надійно закрити нижні відділи живота, сідниці, пахову ділянку і верхню третину стегна. Закінчують пов'язку циркулярними турами на животі.
Рис. 9. Пов'язки на пахову ділянку і промежину: а - колосоподібна; б, в - восьмиподібна на промежину.
Пов'язка на промежину
Цю пов'язку накладають наступним чином (рис.9б,в): бинт закріплюють двома циркулярними турами на животі, потім накладають вісімкоподібну пов'язку з перехрестом на промежині. Циркулярний тур переходить в косий через праву пахову ділянку в промежину, ззаду - через ліву сідничну ділянку до лівої клубової кістки, далі через ліву пахову ділянку і промежину на праву сідничну ділянку до правої клубової кістки. Для міцності пов'язки вісімкоподібні тури доцільно поєднувати з циркулярними навколо живота.
Пов'язки на верхню кінцівку
Верхня кінцівка має складну конфігурацію, тому пов'язки на ній є дуже різноманітні і кожна з них включає в себе комбінацію різних типів пов'язок.
На пальці китиці можна накласти два види пов'язок.
Зворотна пов'язка на І палець (рис. 10а). Спочатку накладають кілька шарів бинта почергово - на тильну і на долонну поверхню пальця, які фіксують круговим туром біля основи, а потім гвинтовим - до нігтьової фаланги. Формують остаточно пов'язку накладанням спіральних висхідних турів. Фіксують бинт біля основи пальця. Аналогічну пов'язку можна накласти на всі пальці і китицю - пов'язку “рукавичку”.
Спіральна пов'язка на палець (рис. 10б) накладається вузьким бинтом. Кількома круговими турами бинт фіксують в ділянці зап'ястка. При бинтуванні правої китиці тури накладають зліва направо, лівої - справа наліво. Від зап'ястка бинт проводять косо по тильній поверхні китиці до основи пальця. Потім накладають два гвинтові низхідні тури до нігтьової фаланги, потім - спіральну висхідну пов'язку до основи пальця. Бинт виводять через міжпальцевий проміжок на тил китиці до зап'ястка, де його фіксують циркулярним туром. Послідовно переходячи на інші пальці і повторюючи вищевказані етапи, можна накласти пов'язку на всі пальці - “рукавичку”.
Подобные документы
Поняття астматичного статусу (АС) як синдрому гострої прогресуючої дихальної недостатності. Частота виникнення АС у хворих бронхіальною астмою. Клінічні форми АС, стадії його перебігу. Принципи терапії АС. Невідкладні заходи надання першої допомоги.
презентация [162,8 K], добавлен 26.02.2014Наркотична залежність, надання першої медичної допомоги, способи лікування. Метод доктора Назаралієва, атропіношокова терапія. Замісна терапія. "Чищення крові". Загрозливі стани й невідкладна допомога. Передозування наркотиків - загроза життю наркомана.
реферат [32,1 K], добавлен 20.02.2010Дослідження законодавства в сфері охорони здоров’я. Перша медична допомога при невідкладних та при шокових станах. Основні симптоми в психіатрії, базові принципи невідкладної допомоги при невідкладних станах. Особливості терапії невідкладних станів.
курсовая работа [45,0 K], добавлен 25.09.2019Штучне дихання, його види та застосування. Закритий масаж серця. Перша допомога при отруєнні шкідливими газами у шахті. Загальні відомості про рани, перемоли та надання першої допомоги. Способи зупинки кровотеч. Накладання пов'язок. Допомога при ударах.
учебное пособие [5,8 M], добавлен 09.03.2016Показники життєдіяльності організму та ознаки смерті. Схема надання першої медичної допомоги при кровотечах, травмах, ураженні електричним струмом, тривалому здавлюванні, шоку, опіках, переохолодженні, тепловому ударі, отруєнні, укусах звірів, утопленні.
методичка [1,0 M], добавлен 16.01.2011Невідкладна допомога при гострих порушеннях дихання і раптовій зупинці серця. Кровотечі, перелами, струси, забиття головного мозку. Відрив кінцівок, тривале роздавлювання м'яких тканин. Проникаюче поранення грудної клітини. Опіки, відмороження, отруєння.
методичка [52,8 K], добавлен 11.01.2010Види отруйних змій, їх звички. Перша допомога при укусах бджіл, ос, шершнів та джмелів. Укуси комарів, основні характерні симптоми. Лікарські засоби допомоги. Надання першої допомоги потерпілому при укусі отруйної змії. Відсмоктування та шкірні розрізи.
презентация [522,5 K], добавлен 24.02.2015Найпростіші доцільні заходи для полегшення самопочуття хворих і перебігу їхнього захворювання або перша допомога. Значення дотримання правил особистої гігієни. Поняття медичної деонтології – етичні норми та правила поведінки медичного персоналу.
реферат [17,9 K], добавлен 15.02.2009Закон України "Про заклади охорони здоров'я та медичне обслуговування населення". Організація надання медичної допомоги. Принципи організації надання медичної допомоги. Заклади охорони здоров'я. Організація медичного обслуговування населення.
реферат [17,0 K], добавлен 08.02.2007Вивчення фізико-хімічних та біологічних властивостей озокериту. Ознайомлення із механічними, температурними та хімічними факторами дії гудронового мінералу на організм людини. Розгляд методики застосування гірського воску: показання та протипоказання.
контрольная работа [26,7 K], добавлен 02.01.2012
