Поділ державної влади в контексті конституційної юриспруденції

Сучасне розуміння принципу субсидіарності передбачає, що «в усіх формах людського співіснування жодна організація не буде домінувати і заміщувати інші, більш слабкі або менші, при реалізації функцій останніх. Навпаки, моральний обов'язок найбільших та більш потужних соціальних утворень полягає у тому, щоб допомагати найменшим при досягненні тих цілей, які вільно визначаються на цьому меншому рівні, замість того, що були б нав'язані зверху» [291, с. 3].

Щодо гілок влади, то положення про можливу субсидіарність їхніх дій давно висувалося в Європейському Союзі і містилось, зокрема, в окремому протоколі - додатку до Конституції для Європи 2004 р., що була підписана главами держав і урядів, але не набула чинності внаслідок відмови деяких членів Європейського співтовариства її ратифікувати. Міститься вона також у Лісабонському договорі 2007 року.

Стосовно гілок державної влади принцип субсидіарності означає: 1) владні повноваження реалізуються на тому рівні і тими органами, де і у яких для цього існують найкращі умови, тобто коли це можливо здійснити найбільш доцільними способами; 2) субсидіарність - це стан готовності, а не постійно діюча практика, субсидіарність застосовується, якщо одній гілці влади, певному органу держави для реалізації своєї особливої функції, необхідній для цілісності державного управління (в рамках здійснення загальних функцій), потрібна допомога, сприяння іншої гілки чи органів; 3) одна гілка влади, її органи можуть надавати допомогу, сприяти іншій (іншим) не лише за своєю ініціативою, а й за звернення відповідної гілки влади (органа) за сприйняттям чи, принаймні, за відсутності заперечень з боку тієї влади чи органа, яким пропонується надати допомогу; 4) сприяння є можливим, якщо це допускає конституція та закони держави як стосовно тієї гілки влади (органа), якій надається допомога, так і тієї гілки, яка надає допомогу (наприклад, виконавча влада не може взяти на себе якихось судових повноважень) ; 5) застосування субсидіарності повинно виходити з єдності дій усіх гілок влади з принципових, життєвих питань державного управління суспільством [268, с. 69-71].

Є й інші чинники, що сьогодні впливають на доктрину і практику поділу влади: необхідність розподілу повноважень, агресивність держави та система стримувань і противаг.

Система стримувань і противаг була закладена в працях Ш. Л. Монтеск'є. Проте, за словами Є. Спекторського, вперше це зробив Б. Спіноза, який в своєму «Політичному трактаті» виклав своєрідну теорію політичних противаг [227, с. 496]. Зокрема, в умовах монархії такою противагою повинна була стати спеціальна рада, без урахування думки якої «царю не дозволялося виносити остаточне рішення з будь-якої справи» [229, с. 318].

Необхідність закріплення певної самостійності кожного з органів влади при реалізації своїх повноважень, а також неприпустимість втручання в прерогативи один одного та їх злиття заклала основу для так званого «жорсткого варіанту» поділу влади, який визнається домінуючим в теорії поділу влади. Проте, практична реалізація здебільшого відкидає означений варіант. Більше того, в світі з'являються досить оригінальні варіанти поділу влади, на один із яких, свого часу, звернув нашу увагу В. Шаповал. Зокрема, в своїй фундаментальній праці «Сучасний конституціоналізм» він згадує, що відомий французький філософ М. Дюверже «стверджував, що відмінність між «формальними» законодавчою владою і виконавчої владою не має принципового значення, адже лідер партії більшості у парламенті (нижній палаті) фактично контролює обидві «влади». Тому він вважав, що справжній розподіл влад має місце між урядом і опозицією у парламенті» [276, с. 112-113].

На думку українських правознавців це стало можливим тому, що ця теорія стала розглядатися з більш широких позицій, а тому здебільшого стали говорити про поділ влади між державою і громадянським суспільством, тобто диференціювати владу на політичну, економічну, ідеологічну, масових рухів і т. ін. [89, с. 90].

Саме це свого часу дозволило В. Глущенку висунути ідею існування шести гілок влади. При цьому, «законодавча влада впливає за допомогою права; виконавча - адміністративними засобами та фінансами; судова - правозастосуванням; інформаційна - суспільними комунікаціями; особиста - особистими стосунками; влада віри на підставі часто генетично закріплених догматів віри» [61, с. 242]. Відомий російський економіст та соціолог Л. Куликов згадує про «четверту гілку влади» у суспільстві - засоби масової інформації [136, с. 203]. І хоча В. Чиркін не погоджується вважати владу ЗМІ гілкою державної влади [248, с. 65], проте й він згадує, що в Єгипті існує влада народної преси [269, с. 8].

Взагалі, питання кількості гілок влади є наріжним при дослідженні принципу поділу.

Зокрема, Ю. Шемшученко виділяє, окрім законодавчої, виконавчої та судової ще таку гілку влади як контрольно-наглядову [281, с. 228]. На існуванні окремої установчої влади, як влади, діяльність якої «спрямована на розробку і внесення змін у конституцію» [89, с. 90] свого часу наполягала український правознавець З. Трофимова [256, с. 70]. Висувалася й ідея існування окремої президентської гілки влади [85, с. 8], а також правлячої та представницької [149, с. 407]. Таким чином, далеко не всі правознавці погоджувались із тим, що «всі органи державної влади, що існують зараз в Україні і складають єдину систему влади, можна класифікувати відповідно до…» «класичної тріади» Ш. Монтеск'є [218, с. 9].

Істотний внесок в окреслення кількості гілок влади здійснили вітчизняні та російські конституціоналісти. Так, зокрема, В. Шаповал вказував на існуванні в Венесуелі общинної влади [278, с. 115].

Досить фундаментальне дослідження «нетипових» гілок влади було здійснене К. Осадчук. Зокрема, поряд із контрольною та президентською владою, вона наголосила на можливості існування виборчої гілки влади. На думку дослідниці, це пов'язано із значимістю гуманістичної складової у сучасних процесах організації життя суспільства. Більшість існуючих конституцій світу обґрунтовує положення, що первісним носієм усієї повноти державної влади виступає народ, а безпосередньою формою її реалізації виступають вибори та референдум. Фактична реалізація цього конституційного положення здійснюється завдяки функціонуванню особливої системи органів, які наділені винятковими повноваженнями, а процес та результат їх діяльності має юридичне значення та підлягає нормативній регламентації.

Достатньо цікаво цю проблему розглянуто й іншими науковцями. Так, Ю. Вєдєнєєв вважає, що «Конституція Російської Федерації, визначаючи як системоутворюючий принцип організації державної влади вільні вибори і референдум, а як носія і єдиного джерела влади в Російській Федерації - народ, обґрунтувала у юридичному обігу нову для вітчизняної політико-правової теорії та практики категорію - виборча влада» [51, с. 82].

З ним не погоджується А. Іванченко, який вважає, що визначення комісії як гілки влади вельми умовно, оскільки всі гілки влади, так само, як і її джерело - народ, чітко закріплені Конституцією, хоча і зазначає, що виборчі комісії «не належать до жодної з трьох гілок влади (законодавчої, виконавчої та судової) «. На його думку, більш доречно говорити про функції системи виборчих комісій, яка складається в оформленні волі народу, надання їй нормативного (обов'язкового) характеру, і «саме ця організуюча, а зовсім не владна функція, є сутнісною прерогативою системи виборчих комісій» [96, с. 52].

Звичайно, виборчі комісії створюються і діють з метою забезпечення волевиявлення народу в ході виборів і референдуму, однак для досягнення поставленої перед ними мети вони використовують і владні повноваження. Адже дії виборчих комісій (реєстрація кандидатів та списків кандидатів, скасування реєстрації кандидатів та списків кандидатів, нормативні документи) носять зобов'язуючий характер, тобто в разі непокори можуть бути застосовані заходи примусового характеру. Природно, що виборчі комісії діють відповідно до закону, але всі державні органи, які відносяться до будь-якої гілки влади (у тому числі і до законодавчої), діють відповідно до закону.

Виборчі органи створюються як відокремлені від інших органів державні інститути, здатні самостійно виконувати покладені на них правовими нормами функції. Виборчі органи, як правило, створюються таким чином, щоб вони могли функціонувати досить незалежно від інших державних органів. Звичайно, всі державні органи становлять єдину систему, в силу чого вони знаходяться в певній взаємозалежності. Разом з тим можна говорити про відносну незалежність підсистем державних органів або окремих державних органів від інших органів держави в рамках єдиної системи органів.

На думку О. Автономова, така «відносна незалежність» пов'язана із особливими критеріями. По-перше, для органів встановлюється самостійний правовий статус. По-друге, органи формуються в установленому порядку і на встановлений строк, а розпустити, переформувати орган, змістити або перевести на інше місце його посадових осіб можна тільки в строго встановлених правовими нормами випадках. По-третє, органи самостійно вирішують всі справи в рамках визначених для них функцій, їм не можуть віддаватися розпорядження як вирішити ту чи іншу конкретну справу, хоча їх рішення можуть скасовуватися іншими органами у встановлених випадках за законною процедурою або щодо цих відносно незалежних органів іншими державними органами можуть прийматися регулюючі їх діяльність норми. По-четверте, фінансування таких відносно незалежних органів має здійснюватися безпосередньо з бюджету на основі спеціально виділених і закріплених у бюджеті коштів, хоча можуть бути додатково передбачені й інші джерела фінансування [5, с. 67].

Враховуючи наведені положення, стає зрозумілим, що виборчі органи цілком відповідають зазначеним критеріям, а тому твердження щодо виділення виборчої влади в окрему гілку влади обґрунтовано, хоча такий підхід відразу акцентує нашу увагу не стільки на поділі державної влади, скільки на поділі народовладдя.

Річ у тому, що й за Конституцією України (ч. ІІ ст. 5) народ здійснює свою владу безпосередньо, через органи державної влади і через органи місцевого самоврядування. Безпосереднє ж народовладдя здебільшого реалізується через вибори та референдум.

Фактично, пропозиція щодо запровадження виборчої влади в Україні реалізована, адже ч. ІІ ст. 5 Конституції нашої держави можна закріпити у вигляді: «Влада народу здійснюється на засадах її поділу на виборчу, державну та муніципальну».

Виборча влада як самостійна гілка влади прямо закріплюється у конституційному законодавстві деяких країн Латинської Америки. Так, у Колумбії та Нікарагуа виборча влада є однією з незалежних і самостійних гілок влади (поряд із законодавчою, виконавчою і судовою). Вона здійснюється громадянами, які складають виборчий корпус. Своє організаційне вираження ця влада знаходить у створенні виборчих органів (трибуналів електоральної юстиції та інших), розгляданні спорів про вибори, виборчому процесі.

Відтак наповнення новим змістом поняття «влада народу» в Конституції і проголошення, що вищим безпосереднім вираженням його влади є референдум і вільні вибори, дозволяють на цій основі доповнити конституційну теорію та практику поділу державної влади новою гілкою виборчої (установчо-представницької) влади, яка за своєю природою є владою народу, що реалізується у виборчому процесі за допомогою організації і проведення референдуму і виборів [173, с. 97-98].

Майже аналогічної думки є В. Чиркін. Зокрема, проаналізувавши конституції латиноамериканських держав, вчений відзначив, що «в окремих основних законах Колумбії, Нікарагуа, інших країн говориться про виборчу владу, яка належить, врешті-решт, корпусові виборців і організаційно втілюється в виборчих трибуналах, в деяких країнах, наприклад, в Бразилії, аж до Вищого виборчого трибуналу» [270, с. 16]. У своїй іншій роботі дослідник аналізує конституції Африки і звертає нашу увагу на те, що в конституції Алжиру 1976 року перераховані шість гілок державної влади: політична (здійснювалася правлячою, на той момент єдиною партією), законодавча (парламент), виконавча (президент та уряд), судова (суди), контрольна (як зазначалося в конституції, її здійснювали різні органи держави, що не мають єдиної системи), установча (створення та зміна конституції). І хоча, як зазначає В. Чиркін, «вони були названі функціями, але розділ ІІІ конституції, присвячений їм, називався «Про організацію влади» [271, с. 5].

Проте, усі ці дослідження акцентують нашу увагу не стільки на гілках влади, скільки на інститутах, які втілюють означені гілки.

Важливим при аналізі поділу влади є також питання про його взаємовплив із такими категоріями як форма правління, політичний режим та тип держави.

Вперше спробу поєднати поділ влади із формою правління, як відомо, здійснив давньогрецький мислитель Полібій, який, аналізуючи давньоримську республіку, писав: «В державі римлян …все було розподілене між окремими гілками влади і за допомогою цього налаштоване настільки стабільно та правильно, що ніхто навіть з тубільців не міг би вирішити, чи то аристократичне правління, чи то демократичне, чи ж монархічне. Та це й зрозуміло. Насправді: якщо ми зосередимося на владі консулів, держава може здатися монархічно та царською, якщо на сенаті - аристократичною, якщо ж врешті-решт хтось прийме до уваги лише становище народу, він певно визнає римську державу демократією» [189, с. 18].

Проте, здебільшого такі дослідження не мали поширення у той період.

Сучасні ж фундаментальні дослідження форми правління, здійснені українськими [198] та російськими [66] правознавцями не залишають сумнівів у тому, що принцип поділу влади істотно взаємодіє з цим елементом форм держави, тобто особливості реалізації принципу поділу влади залежать від форми державного правління [91, с. 42].

Зокрема, на сьогодні став досить звичним поділ історичних і сучасних форм правління залежно від визнання та особливостей реалізації принципу поділу влади. При цьому іноді залишається без достатньої уваги той аспект, що сутність даного принципу зводиться саме до розподілу державно-владних повноважень між певними підсистемами державного апарату залежно від специфіки покладених на них функцій.

У сучасних конституційних державах склалися різноманітні моделі реалізації принципу розподілу влад: вищезгадана «жорстка», «гнучка» та «змішана». Означена термінологія використовується з метою виявлення характерних особливостей кожної моделі розподілу влад і разом з тим для позначення спільних рис, властивих цілій групі держав, що функціонують в умовах однієї з названих моделей [214, с. 489].

У сучасних дослідженнях поділу влади дедалі частіше «прив'язуються» до певної форми правління, у межах якої та чи інша модель існує. Наприклад, Л. Ентін у своїй книзі розглядає поділ влади в президентській республіці (американський варіант), у парламентарних монархіях і республіках, поділ влади в країнах із змішаною формою правління (досвід Французької Республіки), а також в країнах, що розвиваються [284]. Саме такий підхід націлений на аналіз взаємозв'язку між конституційно встановленим розподілом повноважень між органами державної влади та існуючою в державі формою правління.

Подібне представлене і в роботі В. Лузіна, котрий проводить порівняльне дослідження реалізації принципу поділу влади в державному механізмі США, Великобританії та Франції, виокремлюючи при цьому три моделі поділу влади: президентську модель (на прикладі США), парламентарну модель (на прикладі Великобританії), напівпрезидентську модель (на прикладі Франції) [146, с. 7].

Є й праці, що аналізують безпосередньо поділ влади в умовах як монархії, так і республіки.

Зокрема, на специфічних відмінностях реалізації поділу влади в рамках республіканської форми правління звернув нашу увагу В. Шаповал: «Зміст принципу (ідеї) розподілу влад трактується по-різному, що відображає існування різних форм державного правління. Одне з його трактувань засвідчує найбільш послідовну функціональну розмежованість державних органів, і його звичайно пов'язують з президентською республікою (так званий жорсткий розподіл влад).

Згідно з іншим трактуванням, котре відповідає природі парламентських форм правління, «розподілені влади» тісно взаємопов'язані. У зв'язку з цим визнання набули концепції змушування «влад» чи навіть «дифузії» або «дисперсії» (розпорошення) державної влади. На думку авторів таких концепцій, між державними органами та посадовим особами далеко не завжди можна провести чітку межу за функціональними ознаками.

За умов країн зі змішаною республіканською формою державного правління ідею розподілу влади звичайно формулюють з певними корективами. Так, частина французьких фахівців з публічного права вважають терміни «законодавча влада» і «виконавча влада» формальними, адже, на їхню думку, існує єдина управлінська функція, що вбирає в себе законотворення. Звідси законотворення вже не розглядається як функція парламенту» [276, с. 112].

Говорячи про співвідношення форми правління та поділу влади, слід мати на увазі, що окремі дослідники взагалі відкидали можливість реалізації поділу влади в умовах монархії. Так, на винятково республіканському характері поділу влади наполягав свого часу А. Венгеров: «Дуже часто республіканське правління засноване на принципі поділу єдиної державної влади на низку влад: законодавчу, виконавчу та судову» [53, с. 110].

Утім, далеко не всі поділяють таку точку зору. Так, Е. Григоніс, аналізуючи монархічну форму правління, наполягав на тому, що «…усі її різновиди, за винятком абсолютної монархії, достатньо узгоджуються і з ідеєю правової держави, і з принципом поділу влади» [66, с. 331].

Як уявляється, точка зору Е. Григоніса набагато більше відповідає нашому світогляду, адже навіть в умовах дуалістичної монархії (не кажучи вже про парламентарну) може існувати поділ державної влади.

Щодо політичних режимів, то для демократичного суспільства принцип поділу влади є особливо важливим та значним. Він відображає не лише розподіл праці між державними органами, але й поміркованість, «розгалуженість» державної влади, що попереджує її концентрацію, перетворення її на авторитарну та тоталітарну владу. Цей принцип у демократичному суспільстві передбачає, що усі три гілки є однаковими, рівноважними за силою, служать противагами і можуть «стримувати» одна одну, не допускати домінування жодної з них. Наприклад, перетворення управлінської влади на авторитарну, а законодавчу - на тоталітарну владу, у «всевладдя», яке підпорядкує собі і управління, і правосуддя [73, с. 17].

Ідея поділу влади як принципу демократичної держави цілком поділяються як вітчизняними, так і зарубіжними правознавцям. Зокрема, більшість із останніх вважає, що поділ влади слід розглядати не як загальну теорію, а лише як принцип. При цьому останній з часом усе частіше розглядається в іноземній юриспруденції як безпосередній компонент демократії та верховенства права [307]. При цьому, поділ влади, що розглядається як принцип, по-перше, визнається процесом, а не чимось застиглим та незмінним; по-друге, цей принцип пов'язано з постійним перерозподілом і зміною балансу влади між її складовими частинами.

Не менш залежним є поділ влади від існуючого типу держави. Саме на цьому наполягає В. Глущенко: «Дослідження впливу влади на всі боки життєдіяльності є основою для так званого цивілізаційного підходу в державі і праві. В рамках цього підходу вважають, що первинні цивілізації мають державно-країнний, а часто й імперський характер, за якого держава та державна влада визначають структури в усіх сферах, є усепроникаючими. До таких цивілізації відносять давньоєгипетську, шумерську, ассирійсько-вавилонську іранську, бірманську та ін. У вторинних цивілізаціях спостерігається поділ влади» [61, с. 241].

Проте, питання типології держави не вичерпується лише цивілізаційним підходом. Так, зокрема, запропонований Р. Мухаєвим соціетальний підхід пропонує ділити усі держави на три типи: поліцейську, правову і соціальну [162, с. 203-205]. При цьому, значна кількість робіт присвячена поділу влади як ознаці або принципу існування саме правової держави. Так, О. Герасимов з цього приводу зазначав, що «…правова держава є неможливою без поділу влади, оскільки це спосіб її організації та функціонування; з іншого - правова держава сама є умовою та основою для ефективного поділу влади. Поділ влади - це і результат, і сутнісна характеристика ступеня розвиненості права, умова та передумова для організації й функціонування держави, законності. Без поділу влади та відповідної ефективної системи стримувань і противаг не може бути правової держави і правових законів. Завада для виникнення будь-якої необмеженої влади, не зв'язаної правом та конституційними принципами, полягає у поділі влади між органами держави таким чином, що жодному з них не належить вся державна влада у повному обсязі» [170, с. 331].

Підводячи підсумок вищезазначеному, можна констатувати складність та широту принципу поділу влади. Ми усвідомлюємо, що принцип поділу влади є такою організацією державної влади, яка здебільшого характерна для демократичної держави, що, незалежно від форми правління, забезпечує стабільне існування державного апарату та взаємодію усіх його ланок.

2. 2 Теорія поділу влади: історія і сучасність

Загалом теорія поділу влади еволюціонувала протягом п'яти основних етапів.

На першому етапі відбувалося формування уявлень про необхідність поділу влади для забезпечення свободи індивіда, що охоплює період з давніх-давен (коли ця ідея вперше з'явилася в теоретичних працях про політику) до початку Нового часу.

Другий етап призвів до систематичного теоретичного обґрунтування принципу поділу влади в епоху кризи абсолютизму і переходу до парламентського ладу в країнах Західної Європи та Америки, коли він був покладений в основу перебудови всієї політичної системи і знайшов закріплення в перших конституціях. Саме в епоху Просвітництва і Французької революції теорія поділу влади отримала завершене теоретичне оформлення та перевірку на практиці, давши імпульс різним моделям політичного устрою Нового і Новітнього часу - конституційної монархії, президентської та парламентської республік.

Третій етап інтерпретації даної теорії був пов'язаний з конституційним розвитком XIX ст., на протязі якого європейська політична думка прагнула знайти оптимальне співвідношення соціальної трансформації і рішення задач політичної модернізації, радикальних соціальних реформ і можливості їх здійснення правовим шляхом, зі збереженням легітимності і спадкоємності традиційних (монархічних) владних структур. Така постановка в XIX ст. набула поширення (і теоретичного обґрунтування) головним чином в країнах Центральної та Східної Європи, де поєднувалися, з одного боку, консервативні (феодальні) соціальні інститути, що підлягали знищенню, а з іншого - традиція сильної державної влади. В результаті сам принцип поділу влади зазнав (в Німеччині, Австро-Угорщині та Росії) суттєві модифікації: інтерпретувався в рамках ліберальної концепції монархічного конституціоналізму і його еволюції в напрямку до правової держави.

Четвертий етап розвитку теорії поділу влади припадає на початок XX ст. Криза традиційних соціальних і політичних інститутів в умовах світової війни і революції поставила під сумнів саму можливість збереження правової держави. З цим пов'язана всебічна критика принципу поділу влади як вкрай правими, так і вкрай лівими ідеологами, котрі доводили теоретичну неможливість його реалізації і практичну неефективність організації політичної системи. В умовах військової і післявоєнної економічної ситуації, котра вимагала мобілізації ресурсів і концентрації політичної влади, питання про поділ влади починає розглядатися як другорядне навіть в країнах зі сталими традиціями демократії та парламентаризму. Даний принцип піддається ерозії, його зміст видозмінюється і зводиться виключно до можливості більш раціональної адміністративної організації, проведення функціонального розмежування органів влади і політичних інститутів. Ще більш негативно сприймається концепція поділу влади в державах, де перемогли тоталітарні чи авторитарні режими. У Німеччині, Росії, Іспанії та інших країнах з однопартійною або військовою диктатурами принцип поділу влади відкидається повністю і перетворюється на символ віджилої ліберальної демократії. Однак сама непримиренність ідеологів цих режимів щодо поділу влади вказує на слабке місце їхніх моделей - неможливість забезпечити гарантії свободи суспільства і індивіда перед обличчям влади.

П'ятий етап розвитку даної теорії припадає на післявоєнний період, коли в 1950-ті роки західна політична думка знову звернулася до принципу поділу влади, вбачаючи в ньому наріжний камінь демократичного ладу і гарантію від відродження тоталітарної загрози. Дискусії того часу не є, однак, простим повторенням класичних постулатів правової науки попереднього періоду, але вносять в їхнє розуміння багато нового. Фактично висновок соціальної науки Новітнього часу збагачується аналізом політичної реальності XX ст. Можна сказати, що нова ліберальна парадигма увібрала в себе критичний потенціал, який характерний для інтерпретації поділу влади в авторитарних доктринах початку століття. На цій основі в 1960-1970-ті роки формується сучасна концепція принципу поділу влади, яка в збагаченому вигляді продовжує своє існування і в наші дні. Суть цієї концепції полягає в системному аналізі будь-якого політичного режиму, за якого основна увага приділяється механізму влади, рушійним силам, структурі та його функціям. Це допомагає як конструювати динамічну модель розвитку політичної системи в цілому, так виявляти роль держави та її окремих інститутів [155, с. 29].

Виходячи з цих етапів, можна прослідкувати еволюційні процеси, які відображалися в політико-правовій думці під час створення і розвитку теорії поділу влади.

Ідеї про поділ державної влади можна зустріти в кожній епосі історії політичних і правових вчень, проте слід мати на увазі, що теоретичні витоки сучасного розуміння поділу влади знаходяться ще в стародавній теології. Зокрема, П. Баренбойм, розвиваючи ідею про божественну природу судової влади, стверджує, що доктрина про поділ влади нараховує 3 тис. років - від Старого Завіту до наших днів [29]. Цю точку зору поділяє й Ю. Данієлян [69, с. 271]. Означена точка зору ґрунтувалася на ідеї «вертикального» поділу влади, за якого одна з гілок виявляється домінуючою.

Витоки «вертикального» поділу влади слід шукати в Старому Завіті Біблії (юдейська Тора), де згадуються священники-левіти, які зберігають священні правила єврейського народу. Цим правилам повинен був коритися й сам цар: «А коли сяде на царському престолі, то нехай зробить собі відпис цього закону згідно з книгою, що є в священиків-левітів; і нехай тримає його в себе та читає його, поки життя йому на світі, щоб учився боятися Яхве, Бога свого та щоб додержував усіх слів цього закону й виконував ці установи» (Втор. 17, 18-19) [231, с. 197].

Аналогічним був і підхід, сформульований «Новим Завітом». Так, зокрема в Євангелії від Луки описувалася ситуація, коли релігійні первосвященики намагалися скомпрометувати Христа в очах римської влади: «І надзираючи над ним, вони послали підглядачів, що з себе праведних удавали, щоб його піймати на слові й видати начальству і владі намісника. І ті спитали його: „Учителю, ми знаємо, що ти говориш і навчаєш правильно, і не дивишся на обличчя, але навчаєш Божої путі по правді. Чи вільно нам давати кесареві податок чи ні? ” Він же, побачивши їх лукавство, промовив до них: „Покажіть мені динарій. Чий на ньому образ і напис? ” Ті відповіли: „Кесарів”. І він сказав їм: „Віддайте, отже, що кесареве - кесареві, а що Боже - Богові”. І не могли піймати його перед людьми на слові та, дивувавшися його відповіді, замовкли» (Лук. 20, 20-26) [166, с. 104]. Як ми бачимо, «Новий Завіт» також розділяв світську та релігійну владу.

В Середні віки західноєвропейська державно-правова думка оперувала домінуючим становищем римських пап відносно імператорів Священної Римської імперії німецької нації. Зокрема, «Диктат пап» римського понтифіка Григорія VII, закріпив, що лише папа «може скидати імператорів» [177, с. 236] і тим самим, по суті, обґрунтовував пріоритет релігійної влади над світською. Були й інші документи. Так, у знаменитій німецькій пам'ятці ХІІІ ст., яку підготував суддя Ейке фон Репхоф «Саксонське зерцало» у розділі «Земське право» закріплювалося: «Два мечі дав бог земному царству задля захисту християнства. Папі призначено меч духовний, імператорові - світський. Папі призначено їздити верхи у певний час на білому коні, а імператор повинен тримати його стремено, щоб сідло не злізло» [204, с. 437].

Відомим також є той факт, що, коли імператор Генріх IV виявив непокору владі папи Григорія VII, останній відлучив правителя від церкви, результатом чого стала втрата Генріхом влади в імперії. Саме внаслідок цього стала клятва імператора, якою останній підкреслював свою залежність від папи: «Я, король Генріх… у термін, який вкаже повелитель наш, папа Григорій, прийму на себе всю правду суду його» [100, с. 198].

На іншому боці Євразії - у Японії поділ на світську та релігійну владу був трохи інший. Як цілком слушно писав з цього приводу відомий французький історик М. Блок: «Персонаж священний, як і наші королі, й набагато ближчий, ніж вони, до божества, імператор у Країні Східного Сонця, залишався де-юре сувереном усього народу. Ієрархія васалів, які були під ним, зупинялася на сьогуні, їхньому верховному вождеві» [36, с. 391-392]. Фактично, в Японії світська влада належала сьогунові, а релігійна - імператору.

Особливого поширення ідеї вертикального поділу влади свого часу набули в Російській імперії, де один з ідеологів російського монархізму Л. Тихомиров висловив думку про поділ влади на дві гілки: верховну та управительну. І якщо верховна влада є єдиною та неподільною, то управительна (вона ж державна) влада обов'язково розділяється. «Так само як Верховна Влада є єдиною за своїм принципом та не може поєднувати різні принципи так само як і розділятися у своїх проявах. Прояви державної влади можуть бути потрійними: законодавчий, судовий, виконавчий. Цілком зрозуміло, що ці прояви влади виражають роботу однієї ж і тієї сили. Якщо б ми уявили собі державу, у якій існують три незалежні влади, з яких одна встановлює закони, але безсила змусити суд та адміністрацію дотримуватись їх, а інша судить, як їй заманеться, але безсила виразити свій досвід у законодавстві і також безсила змусити адміністрацію виконувати свої постанови, то ми б отримали картину божевільні. Тому зрозуміло, що законодавча, судова й виконавча влади мають сенс лише як прояви однієї і тієї ж сили, котра в законодавстві встановлює якусь загальну норму, а у суді та адміністрації застосовує її до конкретних випадків і виконує рішення. Це розум, совість та воля однієї й тієї ж душі держави, якою є Верховна Влада» [251, с. 43-44]. Таким чином, навіть виступаючи проти поділу влади, Л. Тихомиров фактично наголошував на її необхідності. Водночас «…реальний суб'єкт Верховної Влади - Монарх, народ чи аристократія - містить у собі всю повноту прав та влади, розділяти ж цю повноту на окремі прояви є можливим лише в органах, котрі можуть підлягати йому» [251, с. 45].

Звісно, ці погляди дещо відрізнялися від класичної доктрини поділу влади, базові засади якої ми знаходимо ще в античній філософії. Зокрема, ще в теорії ідеальної держави Платона ми знаходимо вказівки на необхідність розподілу державних функцій між окремими органами (посадовими особами), коли керуючись мотивами підвищення ефективності державного управління, він пропонує виокремлювати такі специфічні функції як управління, законодавство, суддівство та військова справа. Причому виконання кожної з цих функцій відповідає певній чесноті, а тому всі вони мають бути розподіленими відповідно до природних здібностей тих, хто займатиметься цією діяльністю. Хоча, висловлюючи власні міркування про тиранію, а також про причини її виникнення Платон зауважує на тому, що вона отримує свій підґрунтя тоді, коли всі починають робити все, тобто, коли всі видають закони, всі управляють і кожен має повноваження судити [186, с. 350-352]. Такий стан, як каже Платон, спочатку стає охлократією (недиференційованою владою натовпу), а потім дуже швидко перетворюється на тиранію, коли знаходиться хтось, хто бере в свої руки всю владу.

До певної міри теорія поділу влади зустрічається і у працях його учня Аристотеля, який, розглядаючи державний устрій, виділяв три гілки останнього: «В будь-якому державному устрої… основних частин три; з ними повинен рахуватися добрий законодавець, отримуючи від них користь для кожного з видів державного устрою. Від гарного стану цих частин залежить і добрий стан державного ладу; та й самі відмінності окремих видів державного ладу обумовлено різним устроєм кожної з цих частин. Ось ці три частини: перша - законодорадчий орган, що розглядає справи держави, друга - посади (які саме посади повинні бути взагалі, чим вони повинні відати, яким повинен бути спосіб їхнього заміщення), третя - судові органи» [9, с. 514-515].

Утім, погляди Платона та Аристотеля не можна однозначно розглядати як доктрини поділу влади.

Річ у тому, що Платон фактично говорить про розподіл функцій держави. Аристотель же звертає увагу, що «законодорадчий орган», «посади» та «суди» фактично підпорядковуються законодавцеві. Недаремно окремі українські правознавці дещо критично ставляться до ідеї давньогрецьких витоків докрини. Зокрема, саме на цьому свого часу наполягав В. Толстенко, проаналізувавши праці Платона та Аристотеля: «Доволі часто, посилаючись на історичну ретроспективу та намагаючись віднайти коріння цієї теорії ще у античних авторів, забувають про те, що, як для Античності, так і для Середньовіччя та доби Відродження сама ідея поділу влади була практично відсутня, оскільки тоді йшлося не стільки про поділ влади як такий, скільки про поділ окремих функцій державної влади» [253, с. 16].

Утім, на нашу думку, такий підхід, з урахуванням функціонального характеру поділу влади, є не зовсім коректним, а тому можна погодитися з ідеєю, що основи теорії поділу влади були закладені ще у часи Античності.

З падінням же античної цивілізації поділ влади змінив свій акцент на вертикальний, коли існувало дві інституції: релігійна (була домінуючою) та світська (займала більш підлегле місце).

Античні погляди на поділ влади почав видатний середньовічний філософ Марсилій Падуанський. У своєму трактаті «Захисник миру» він наголошував на фактичному існуванні двох гілок влади - законодавчої та влади правителя, який «визначається шляхом виборів, з правом передачі влади в спадщину, і править відповідно до законів, які служать задля загального блага» [151, с. 103]. Фактично ми можемо констатувати, що Марсилій Падуанський був одним із небагатьох середньовічних філософів, хто обґрунтував, хоча і з застосуванням схоластичних методів, поділ влади на законодавчу і виконавчу.

Епоха Відродження багато в чому змінила цю ситуацію, адже з відокремленням церкви від держави сфера дії канонічного права стає все меншою і, врешті-решт, людство повернулося до горизонтального поділу влади, однак лише в Новий час принцип поділу влади стає найбільш актуальним. На думку В. Іванова, це було пов'язано насамперед з появою на політичній арені тих соціальних верств, які вже відігравали важливу роль в економічній сфері життєдіяльності суспільства, але все ще були політично безправними. Мається на увазі щойно народжена буржуазія та, до певної міри, промислові робітники. При обґрунтуванні необхідності своєї участі у прийнятті державних рішень вони наводили концепцію природного права, яка стала основним теоретичним джерелом принципу поділу влади. Концепція природного права має на увазі існування сукупності принципів, правил, цінностей, які продиктовані самою природою людини і тому невід'ємні від неї. Згідно даної концепції державна влада виникла в результаті угоди між людьми, які були змушені перейти від незабезпеченого безпекою існування природного стану до стану державного, пожертвувавши на користь держави частиною своїх прав і отримавши натомість безпеку. Але у людей залишаються їх невід'ємні (природні) права, для захисту яких і була створена держава.

Уповаючи саме на ці невід'ємні права, буржуазія вимагала своєї участі в законодавстві, пропонуючи відокремити означену гілку влади від влади монарха. Таким чином, державна влада ділилася на владу законодавчу, покликану видавати закони держави, та владу монарха, який зобов'язаний ці закони втілювати в життя. Остання влада, в силу своєї специфіки своєї діяльності отримала назву виконавчої.

Апологетом такого поділу влади в ті часи стали Дж. Лок, Дж. Свіфт, Ш. Л. Монтеск'є, І. Кант, С. Десницький, Г. В. Ф. Гегель, Сунь Ятсен та ін. При цьому автор «Подорожей Гулівера» Дж. Свіфт в своїй іншій роботі «Трактат про суперечки та розбіжності між знаттю та громадами в Афінах та Римі» («Discourse of the Contests and Dissensions between Nobles and the Commons in Athens and Rome») розмірковував про три гілки державної влади та про їхню рівновагу як єдиний надійний забезпечення політичної свободи [84, с. 238].

Досить цікаві погляди висловлював і С. Десницький, який, аналізуючи реалії тогочасної Російської імперії, наголошував на існуванні в Росії поділу влади на законодавчу, судову та карну [71, с. 72-86]. Подібним чином міркував і лідер Гоміндану доктор Сунь Ятсен, який, враховуючи специфіку Китаю, наголошував на поділі влади в Піднебесній імперії на владу монарха, екзаменаційну та контрольну гілки влади [234, с. 649]. Проте мислитель пішов далі і створив досить оригінальну концепцію поділу влади. Розуміючи, що в руках імператора Китаю зосереджувалася законодавча, виконавча та судова влади, він висловив ідею поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки влади, додавши до них екзаменаційну і контрольну [234, с. 652].

Фактично Сунь Ятсен пішов шляхом створення концепції поділу влади на п'ять гілок. Проте вона практично не набула загального поширення, хоча окремі мислителі і сприйняли деякі ідеї лідеру Гоміндану. Як приклад, можна згадати М. Малишка, який, поряд із законодавчою, виконавчою та судовою владою, виділив контрольно-наглядову гілку [147, с. 9].

Однак, абсолютна більшість мислителів сприйняли ідею горизонтального поділу влади лише на три гілки влади.

Вперше в постсередньовічній політичній філософії така ідея була висловлена видатним англійським філософом Дж. Локом. В своїй знаменитій праці «Два трактати про врядування» він висунув ідею поділу влади на законодавчу, виконавчу і федеративну: «Законодавча влада - це та влада, яка має право вказувати, як застосовувати силу спільнотворення для збереження спільноти і її членів. Але через те, що закони, які повинні постійно виконуватись, чинність яких має бути постійною, можуть створюватись за короткий час, то немає потреби, щоб законодавчий орган існував повсякчас, тоді, коли йому нічого робити… Але через те що закони, які створюються один раз і за короткий термін, мають постійну та незмінну силу і потребують неперервного виконання або нагляду за цим виконанням, необхідно, щоб завжди існувала влада, яка б наглядала за виконанням створених і чинних законів. З цієї причини законодавчу і виконавчу влади часто доводиться розділяти» [144, с. 207]. Що ж до федеративної влади, то під нею філософ розумів використання «права війни та миру» [144, с. 208].

Будучи англійцем, Дж. Лок не сприймав суд як окрему гілку влади. Вперше така ідея спала на думку французькому філософу Ш. Л. Монтеск'є (повне ім'я - Шарль Луї де Секондат, барон Бреда і Монтеск'є), який у своєму трактаті «Про дух законів», писав: «Щоб не було можливості зловживати владою, необхідним є такий стан речей, за якого різні влади могли б взаємно стримувати одна одну… У кожній державі є три види влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права громадянського. В силу першої влади державець або установа створює закони, постійні чи тимчасові, та відміняє або ж виправляє існуючі закони. В силу другої влади він оголошує війну або укладає мир, надсилає чи приймає послів, забезпечує безпеку, запобігає нашестям. В силу третьої влади він карає злочини та вирішує зіткнення приватних осіб. Останню владу можна назвати судовою, а другу - просто виконавчою владою держави» [161, с. 289-290]. Як ми бачимо, філософ, хоча й не виділяв суди в якості окремої гілки влади, проте наголошував на існуванні окремої гілки судової влади, яка, утім, лише відає питаннями громадянського права, себто внутрішньої політики. Взагалі, погляди Дж. Лока та Ш. Л. Монтеск'є мали певну подібність. Як свого часу висловлювався щодо цього В. Сухонос: «…вони обидва виділяли законодавчу владу. Щодо виконавчої влади, то виконавча влада Монтеск'є - це федеративна влада Лока, а виконавча влада Лока - це судова влада Монтеск'є» [235, с. 177].

Саме недооцінка цього положення свого часу викликала гостру критику теорії поділу влади, запропонованої французьким філософом, адже, як свого часу зазначив видатний український мислитель П. Могила: «Всяке царство і всякий дім розваляться, якщо поділяться в собі» [281, с. 230].

Зокрема, неоднозначної оцінки теорія поділу влади Ш. Л. Монтеск'є отримала в Російській імперії, де Л. Тихомиров визнавав її шкідливою [251, с. 33].

В радянські часи теорію поділу влади Ш. Л. Монтеск'є взагалі відкидали. Річ у тому, що марксизм, оцінюючи вчення про поділ влади, виходив виключно з ідеологічної підстави її виникнення в епоху ранніх буржуазних революцій. Такою підставою К. Маркс та Ф. Енгельс вважали компроміс класових сил, що склався на певному етапі боротьби буржуазії за політичне панування. Виходячи з цього, основоположники марксизму ототожнили вчення про поділ влади з виразом у політичній свідомості суперечки між королівською владою, феодалами та буржуазією за панування над масами. Радянська ж доктрина взагалі абсолютизувала цей аспект і протиставила теорії поділу влади теорію повновладдя Рад, повновладдя народу тощо.

Що ж до сучасного розуміння поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, то, на нашу думку, її основоположником фактично був видатний німецький філософ І. Кант. Зокрема, у своїй праці «Метафізика чеснот» він писав: «У кожній державі існує три влади, тобто загальним чином об'єднана воля в трьох особах (trias politica) : верховна влада (суверенітет) в особі законодавця, виконавча влада в особі правителя (правлячого згідно закону) та судова влада (присуджує кожному згідно закону) в особі судді» [104, с. 345].

Ідеї поділу влади знайшли своє відображення і в окремих конституційних проектах XVIII-ХІХ ст. - «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (знаменита «Конституція Пилипа Орлика»), «Проект основ статуту Українського товариства «Вільна спілка» - «Вольный союз» (конституційний проект М. Драгоманова), державно-конституційні проекти декабристів тощо.

Так, в українській політичній філософії ідеї щодо поділу влади висловлювалися в знаменитій «Конституції Пилипа Орлика». Так, у розділі VI означеного документу закріплювалося: «Цій Генеральній Старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися» [123, с. 18]. Фактично, означене положення надавало Генеральній Раді, як органу, що мав суто представницький характер, можливість впливати на публічні справи. Саме тому не можна не погодитися із думкою тих дослідників, які наголошують на можливості його перетворення на своєрідний парламент, хоча на момент свого укладення «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького» жодним чином не містили положень, які б надавали право Генеральній Раді видавати закони. Водночас, в «конституції» передбачалося: «Якщо ж однак, поза цими вищеназваними Генеральними радами з наперед визначеним терміном проведення виникне потреба у вирішенні, зміні чи виконанні якихось невідкладних справ, тоді Ясновельможний Гетьман наділяється певною свободою влади і впливу, щоб вирішувати такі справи за порадою Генеральної Старшини» [123, с. 19]. Щодо питань правосуддя, то в «конституції» закріплювалося наступне: «Якщо хтось із Старшини, Полковників, Генеральних Радників, знатних козаків та всіх інших урядників, а також із рядових козаків учинить злочин, що шкодить Гетьманській честі, виявившись винним через нечестивий умисел або випадково, у такому разі подібних винуватців (злочину) не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення - і умисне, й випадкове - має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися, як переможений законом» [123, с. 20-21]. Таким чином, хоча формально конституційний проект П. Орлика не містив обґрунтування теорії поділу влади, проте, фактично, сам принцип поділу влади в цьому документі було закладено.

У ХІХ ст. означений принцип набув закріплення в конституційному проекті М. Драгоманова «Спроба української політико-соціальної програми» для «Вільної спілки». І хоча формально теорія поділу влади в ньому також не містилася, проте певна увага принципу приділялася. Так, ст. 13 означеного проекту закріплювала, що «завідування справами, спільними для всієї російської державної спілки, і загальнодержавне законодавство повинні належати двом думам: а) Державній Думі… і б) Спілчанській Думі» [74, с. 170-171]. М. Драгоманов окремо не виділяв виконавчу владу, проте в його проекті були присутні міністри і глава держави [74, с. 171-172]. Щодо судової влади, то мислитель визначав: «Для суду над міністрами за посадові злочини, а також над членами Державної і Спілчанської Думи за державну зразу повинен збиратися Верховний Суд із членів кримінального департаменту Сенату в Спілчанської Думи» [74, с. 171].

В Росії теорія поділу влади не набула загальновизнаного офіційного характеру, проте багато з лідерів політичної опозиції використовували її як альтернативу самодержавству. Так, один з ідеологів декабристів П. Пестель в своєму проекті «Руська Правда», ототожнюючи державну з урядом, виділяв Верховну владу та державне правління. При цьому, аналізуючи їхнє співвідношення лідер «Південної спілки» декабристів писав: «Ця влада, за допомогою якої уряд виконує свої обов'язки, використовує свої права і досягає визначеної мети, є Верховна влада. З загального предмету або складу добробуту держави випливають особливі предмети цієї загальної мети і, подібно тому, як загальній меті добробуту відповідає Верховна влада, так само повинні відповідати кожному особливому предмету: особливі обов'язки, особливі права і особлива влада. ці особливі влади випливають з верховної, котра охоплює всю мету урядової установи. Саме тому й повинні особливі влади повністю залежати від верховної і діяти у напрямку, що виходить від неї. Сукупність усіх цих особливих чи приватних влад складають державне правління, яке також можна визначити як чиноначальство» [179, с. 665-666]. Фактично, на нашу думку, П. Пестель говорить про законодавчу владу (саме її він визначає як Верховну) та владу виконавчу (те, що мислитель охарактеризував як державне правління).

Водночас, в своєму короткому конспекті «Руської Правди», яка отримала назву «Конституція - державний завіт», П. Пестель трохи інакше охарактеризував Верховну владу: «Верховна влада поділяється на законодавчу та верховно-виконавчу. - Перша доручається Народному вічеві, друга - державній думі. Крім того, потрібною є влада наглядова, аби ті дві не виходили за свої межі. Влада наглядова доручається верховному собору» [267, с. 42].

Сподвижник П. Пестеля - ідеолог «Північної спілки» М. Муравйов в своїх конституційних проектах висловлювався за законодавче закріплення поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Так, в проекті, текст якого було знайдено в паперах відомого декабриста С. Трубецького, зазначалося: «В законодавчому та виконавчому відношенні вся Росія поділяється на 14 держав та 2 області… В судовому відношенні Держави поділяються на області, які є тотожними сучасним губерніям» [75, с. 257]. Водночас, «уряд кожної держави складається з трьох окремих, незалежних одна від одної влад, котрі співпрацюють для однієї мети; а саме: законодавчої, виконавчої і судової». При цьому, якщо на рівні держав, питання інституціалізації поділу влади було врегульоване: «законодавча влада кожної держави вручається державним зборам» [75, с. 260], а «виконавчу владу в кожній державі отримує Державний правитель, його Намісник і Рада» [75, с. 264], то на загальноросійському рівні це питання не було врегульоване, зокрема, імператор формально не був носієм виконавчої влади, а Народне віче, окрім законодавчих повноважень, отримувало багато повноважень із сфери виконавчої влади.

Утім, вже в своєму іншому проекті, який було знайдено в паперах І. Пущина, М. Муравйов не лише закріпив територіальний принцип поділу влади: «У законодавчому і виконавчому відношенні вся Росія поділяється на 13 держав, 2 області та 569 повітів», а в «судовому відношенні Держави поділяються на Округи, рівні нинішнім губерніям» [75, с. 271-272], але й інституціалізував його. Зокрема, ст. 59 цього проекту передбачала, що «Народне Віче, що складається з верховної Думи і Палати народних представників, володіє всією законодавчою владою» [75, с. 274]. Щодо імператора, то він оголошувався носієм виконавчої влади і «Верховним Чиновником Російського Уряду» [75, с. 279].

Вже перебуваючи під арештом, М. Муравйов в своїх свідченнях наголошував, що саме імператор «наділяється всією Верховною Виконавчою Владою» [75, с. 296].

Утім, зазначені проекти ніколи не були реалізовані. Вперше ж принцип поділу влади було конституційно закріплено в конституції США. Одним з ідеологів такого кроку став перший міністр фінансів США А. Гамільтон. Саме він, навіть визнаючи недоліки існуючих тоді республік, зазначав: «Принцип постійного поділу влади, а саме: запровадження законодавчих стримувань і противаг; заснування судів, в котрих судді зберігають свої посади, поки їхня поведінка є бездоганною; представництво народу у законодавчій владі через депутатів, обраних ними самими, - усе це або цілком є результатами нових відкриттів, або ж основний шлях до їхньої досконалості було пройдено у наші дні. Мова йде про засоби, причому потужні засоби, за допомогою яких можуть зберігатися переваги республіканської форми правління, а її ж недоліки - зменшуватись чи виключатися» [258, с. 73].