Поділ державної влади в контексті конституційної юриспруденції

Що ж стосується історичної парадигми, то, з її точки зору, держава і право є, так би мовити, втіленням «народного духу». Знаменитий німецький мислитель Г. Пухта, аналізуючи суть права, писав: «Людське право вважає своїм джерелом спільну свідомість. Воно стає юридичним положенням тому, що останнє визнається ним спільними переконаннями усіх тих, для кого це має значення» [199, с. 22]. Що ж стосується держави, то, на його думку, вона є тим органами застосування права, у якому «втілюється спільна воля» і тією верховною владою, за допомогою якого «народ стає громадянським суспільством» [199, с. 24].

Виходячи з історичної парадигми принцип поділу влади розглядається у певному соціокультурному аспекті, через який можна дослідити його застосування в кожній конкретній країні.

Таким чином, сам принцип поділу влади краще розглядати крізь призму природно-правової парадигми, адже саме в її рамках він розкриває основне призначення поділу влади - загальна користь і спільне благо. Водночас, формування і функціонування кожної окремої гілки влади було б доречно розглядати в контексті позитивізму, який найістотнішим чином може досліджувати структуру державної влади.

Другий рівень - рівень принципів - спирається на найбільш загальні засади, що дозволяють виражати природу і сутність державно-правових явищ. Такими принципами є принципи об'єктивності, плюралізму та конкретності.

Принцип об'єктивності виник в результаті відмови від ідеологічних стереотипів і полягає у прагненні вітчизняного державознавства до істини, в об'єктивному відображенні державно-правової дійсності, закономірності її виникнення та тенденцій розвитку.

Зокрема, об'єктивний аналіз форми правління, здійснений професором Йельського університету Х. Дж. Лінцем, свідчить, що єдиними президентськими республіками, що зберегли свій демократичний потенціал є США та Чилі, яким, протягом півтора сотень років до перевороту 1970-х, вдавалося «порівняно спокійно співіснувати за президентського правління» [142].

Зокрема, у Чилі, згідно Конституції 1925 року, президент «управляє державою і є Верховним главою нації» [115, с. 379]. Проте, аналіз його повноважень свідчить про їх, фактично, абсолютистський характер: він бере участь в законотворчості, повністю контролює виконавчу владу (ст. 72 Конституції) [115, с. 381], вирішує усі питання із забезпечення національної безпеки (ст. 71 Конституції) [115, с. 382-384]. Такий дисбаланс убік президента заклав підвалини для гострої політичної кризи під час президентства С. Альєнде. Як згадував з цього приводу керівник економічних реформ у Чилі за часів А. Піночета Е. Біхі: «Ми дійшли до того, що на початку 1970-х наше суспільство було зруйноване економічно і політично» [237, с. 54].

22 серпня 1973 р. Конгрес Чилі, більшістю голосів прийняв резолюцію, якою обвинувачує уряд С. Альєнде в систематичних порушеннях законів і конституції країни, що призвели до краху правового і конституційного ладу в державі. Самому С. Альєнде були висунуті звинувачення в авторитарних прагненнях та спробах знівелювати роль законодавчої влади, у замаху на свободу слова, арештах, побиттях та тортурах опозиційних журналістів та інших громадян; у замаху на університетську автономію; у замаху на власність; у незаконному переслідуванні страйкарів; у тероризуванні населення за допомогоб банд; у запровадженні в навчанні марксистської ідеології.

Розуміючи, що С. Альєнде у віставку не піде, Конгрес звернувся до армії «відновити зпоневічену законність та конституційний лад у країні» [54].

Зрозуміло, що до подібного кроку чилійський парламент удався лише тому, що чинна на той момент конституція не давала представницьким інститутам можливості істотного впливу на виконавчу гілку влади.

Водночас, США, багато в чому, зберегли свій демократичний потенціал внаслідок повноцінної реалізації поділу влади, коли «її складові частини самі стали засобом стримування одна одну на відведеному їй місці» [258, с. 346]. При цьому, аналіз основних положень Конституції США вказує, що конституційний «контроль і збалансованість», певною мірою, забезпечують перевірку судової гілки влади законодавчою і виконавчою, в основному, шляхом добору суддів і здійснення контролю за юрисдикцією федерального суду. Однак, текст Конституції (ст. 3) [122, с. 337-338] точно не визначає, як судова гілка влади повинна контролювати законодавчу і виконавчу. У 1803 році, під час розгляду справи «Марбері проти Медісона», було встановлено, що право Верховного суду перевіряти конституційність законів та дій інших двох гілок влади притаманне Конституції [34, с. 19].

Отже, використання принципу об'єктивності позбавляє дослідника певної зашореності, суб'єктивізму та заангажованості. Водночас, принцип об'єктивності забезпечує гарантію того, що складність процесів, які відбуваються у державно-правовій сфері, не буде долатися шляхом об'єднання всієї різноманітності до раз і назавжди заданих значень. Це тим більше є важливим, що ідеальних, позбавлених недоліків моделей поділу влади нема і не може бути. Саме тому при оцінці кожної з них слід виходити з того, чи дозволяє вона у конкретно-історичних умовах як сприяти прогресивному розвитку суспільства, так і забезпечувати загальновизнані права і свободи людини і громадянина.

Не менш важливим принципом дослідження поділу влади є принцип конкретності, завдяки якому досягається єдність теорії і практики. Він відкидає будь-які апріорні судження, вимагаючи достатньої аргументованості висловлених тверджень. Саме тому характеристика поділу влади має спиратися на конкретні факти, реальні показники, тобто потребує міцної емпіричної бази.

У свою чергу, це вимагає додержання принципу плюралізму, тобто пізнання якомога більшого числі думок, параметрів та проявів досліджуваного явища. За словами С. Серьогіної, «Чим більша кількість критеріїв аналізу застосовується, тим більш вірогідними будуть висновки» [214, с. 39]. При цьому, за словами В. Дудченко, «альтернативні світогляди і способи життя поєднуються з сучасними проблемами прав і свобод людини, нові способи комунікації і діяльності, у кінцевому підсумку, приводять до принципів і правил відносин суб'єктів, а значить, і до питань правового регулювання» [76, с. 735].

Виходячи з цього, не можна робити загальний висновок про прийнятність або неприйнятність певної моделі поділу влади, спираючись при цьому лише на однорідні (політичні, соціальні, економічні або культурні) показники тих держав, що використовують ту чи іншу модель поділу влади, або ж ілюструвати свої висновки щодо певної моделі на основі комплексу параметрів лише однієї країни (наприклад, стверджувати про оптимальність поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, враховуючи виключно досвід США).

Поряд із парадигмами та принципами пізнання, важливого значення для аналізу принципу поділу влади набувають і самі методи (способи) пізнання. Сучасна теорія держави і права виділяє загальнонаукові методи, які розроблені різними природничими і суспільними науками (перш за все - філософією) і застосовані до дослідження найрізноманітніших, у тому числі і державно-правових, явищ. Крім того, виходячи з того, що теорія держави і права, як вже зазначалося вище, є складовою частиною юриспруденції, яка, в свою чергу, є соціальною наукою, можна виділити низку методів соціальних наук, які використовується теорією держави і права для пізнання свого предмета.

І, нарешті, сама теорія держави і права розробляє власні спеціальні методи пізнання державно-правових явищ.

До загальнонаукових методів належать діалектичний, група загально-логічних, системно-функціональних та інших методів. Серед методів соціальних наук найбільше поширення мають конкретно-соціологічний та історичний методи. Спеціальними методами теорії держави і права є порівняльно-юридичний та формально-юридичний методи, метод правового моделювання та ін.

Так, діалектичний метод спирається на використання трьох законів діалектики: закону про перехід кількісних змін у якісні, закону про єдність і боротьбу протилежностей та закону заперечення заперечення (закону подвійного заперечення).

Відомо, що як нові, так і накопичені раніше знання перебувають у діалектичній взаємодії. Найкраще та прогресивне із старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Це видно, зокрема, у тому, що європейська модель поділу влади втілюється в Україні досить успішно, тоді як повноцінна реалізація американської моделі зітнулася із певними проблемами. На наш погляд, це викликано як певним зовнішніми обставинами (Україна - частина Європи), так і історичним причинами: в СРСР існувала влада КПРС і влада державного апарату, влада КПРС трансформувалася у владу багатопартійної системи (партійна гілка влади), а влада радянського державного апарату - у владу сучасного професійного чиновництва (адміністративна гілка влади). Сама так, досить оригінально спрацював третій закон діалектики.

Водночас, важко уявити суть системи стримувань і противаг без урахування другого закону, а формування, з окремих судових та адміністративних рішень, прецедентного права, яке лежить в основі діяльності судової влади США без першого закону діалектики.

Крім того, велика роль у формуванні юриспруденції належить загально-логічним методам (аналіз, синтез, індукція, дедукція, гіпотеза, класифікація та ін.), які, у поєднанні з іншими методами, дають змогу отримати повне знання про принцип поділу влади та пов'язані з ним явища і процеси. Особливість цієї групи методів в теорії держави і права полягає в зосередженні уваги на обробці різних державно-правових явищ. За допомогою загально-логічних методів окремі правові положення трансформуються в теоретичні поняття, з яких, у свою чергу, виводяться певні логічні наслідки, здійснюється їхнє логічне тлумачення.

Використання загально-логічних методів дозволяє претендувати на наукову глибину і, водночас, позбавляє дослідження зайвої описовості та поверховості.

Безсумнівну евристичну цінність для юриспруденції мають системно-функціональні методи (системний підхід та структурно-функціональний аналіз).

Зокрема, за допомогою саме системного підходу механізм держави розчленується на певні елементи, які, в свою чергу, розглядається у відповідній єдності як система. З точки зору системного підходу законодавча, виконавча і судова влада розглядається як гілки єдиної державної влади і водночас, яка самостійні системні явища, що складаються з низки юридичних ознак, які характеризують структурно-функціональну організацію державної влади.

Суть же структурно-функціонального аналізу полягає в тому, що при вивченні державного апарату як системного об'єкта, вирізняється його структура і з'ясовуються функції. При цьому, структура характеризує систему в статиці, а функції - в динаміці. В якості прикладу можна навести систему законодавчої влади, структура якої складається з парламенту, уряду, глави держави та ін. учасників процесу законотворчості, а функціональна характеристика передбачає провадження своєї волі за допомогою законів.

Іншим проявом системного підходу служить закон самозбереження соціальних систем [178, с. 21]. Згідно з цим законом будь-яка соціальна система, так само як і її окремий елемент, прагнуть зберегти себе як ціле, і при цьому таке самозбереження обумовлене дією двох протилежних організаційних чинників - стабільності та розвитку. Аналізуючи прояв даного закону на рівні держави, можна дійти висновку, що демократична держава завжди має дуалістичний характер: з одного боку, - політичний, а з іншого, - бюрократично-регулюючий (або управлінський, у широкому розумінні цього поняття). Саме як особлива політична організація суспільства, держава, отримуючи владу від народу, з метою створення стабілізації у системі «політична влада - державна влада» та недопущення узурпації державної влади в руках одного державного інституту застосовує систему поділу влад. Як особливий бюрократичний апарат та регулятор суспільних відносин, держава з метою реалізації основних та другорядних напрямів внутрішньої й зовнішньої політики застосовує так званий «державний механізм» як відповідну систему державних органів та інститутів тощо [260, с. 42].

Конкретно-соціологічний метод полягає у дослідженні держави і права на основі конкретних соціальних фактів. У рамках цього методу використовуються такі прийоми як експеримент, інтерв'ювання, вимірювання, анкетування, спостереження, опис, статистика та ін.

Проте, застосування конкретно-соціологічного методу до принципу поділу влади, виглядає вельми обмеженим і проблематичним. Зокрема, експериментування з поділом влади на рівні наукових досліджень неможливе у принципі, а використання цього методу в державному будівництві є занадто ризикованим і витратним. Його ж необґрунтоване використання може призвести до руйнації самої державності.

Не менш малопридатним для дослідження поділу влади є й вимірювання, адже організацію державної влади досить важко відобразити числовими та іншими чіткими показниками.

Серед усіх прийомів, найбільш придатним для дослідження поділу влади є спостереження - цілеспрямоване пасивне вивчення, що спирається здебільшого на дані органів чуття, та опис, якому притаманна ілюстративність і простота для сприйняття. При цьому, саме завдяки використанню методу спостереження, ми можемо отримати інформацію про організацію державної влади.

Водночас, слід мати на увазі, що цей метод містить певний елемент суб'єктивізму, адже його важливим елементом є інтерпретація результатів. Крім того, спостереження за поділом влади не можна здійснювати технічними засобами. Фактом є також те, що воно потребує дуже тривалого часу і врахування цілої низки внутрішніх та зовнішніх чинників.

Щодо статистичного методу, то він приваблює дослідників своєю наочністю і переконливістю результатів. Використання цього методу передбачає аналіз статистичних даних в різноманітних сферах життєдіяльності держави. Зокрема, при характеристиці законодавчої влади найчастіше використовуються показники про кількість депутатів та обсяги бюджетних асигнувань на утримування як їх, та і їхнього апарату, про інтенсивність законодавчої діяльності парламенту або про кількість використаних главою держави можливостей реалізації свого права вето тощо. При цьому, узагальнивши статистичні дані, дослідник може, наприклад, зробити більш-менш об'єктивні висновки про якість законотворчої діяльності.

Не менш ефективним може бути й використання такого прийому як анкетування, за допомогою якого можна встановити рівень правосвідомості і правової культури населення, визначити громадську думку щодо ефективності дій парламенту, уряду або глави держави або щодо ставлення населення до статусу народних депутатів (наприклад, до так званої «депутатської недоторканності»). Однак, для успішного використання цього методу, повинні існувати соціологічні служби, інакше, замість отримання справжніх наукових даних, анкетування стане елементом політичної боротьби.

З діалектичним методом пов'язано історичний, адже іноді забуте старе знову відроджується в нових політичних умовах і існує в іншому, більш досконалому вигляді. У зв'язку з цим особливого значення набуває вивчення історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій і фактів, різних теорій в контексті їхнього виникнення та розвитку. При цьому використання історичного методу дає змогу дослідити процеси виникнення та розвитку подій у їх хронологічній послідовності з метою вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків, закономірностей та протиріч.

Методологічною основою юриспруденції як єдиної системи служить формально-юридичний метод. За його допомогою здійснюється зовнішня юридична обробка правового матеріалу. Формально-юридичний метод допомагає описати, класифікувати і систематизувати державно-правові феномени, їх пояснювати і тлумачити. Саме за допомогою такого методу була здійснене класифікація моделей поділу влади на американську та європейську.

Порівняльно-юридичний метод ґрунтується на послідовному вивченні і порівняні великої кількості подібних об'єктів. За загальним правилом він може бути синхронічним (синхронним) та діахронічним (порівняльно-історичним).

З огляду на тривалий період «залізної завіси», яка відділяла вітчизняну юриспруденцію від світової, сьогодні посилюється актуальність синхронічного методу дослідження. Особливо яскраво цей метод виявляється при порівнянні реалізації принципу поділу влади в Україні із зарубіжними аналогами. Шляхом застосування даного методу з'ясовуються як позитивні, так і негативні сторони поділу влади, вивчається можливість застосування позитивного зарубіжного досвіду.

Звісно, для досягнення позитивного результату порівняння повинно бути неупередженим і коректним, чого іноді не вистачає деяким дослідникам, які прагнуть будь за що застосувати зарубіжний досвід, навіть якщо той і закордоном вважається неоднозначним.

На відміну від синхронічного, в рамках діахронічного методу аналізуються правові норми, що закріплюють певну практику діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади з позиції історичної ретроспективи, виявляються схожість та відмінності між хронологічно різними явищами та інститутами, вивчається їхня генетична спорідненість, спільні риси та специфіка їхнього розвитку. Діахронічний аналіз досліджуваного питання безпосередньо пов'язаний з виявленням основних параметрів співвідношення державних інституцій, а також їхньої взаємодії в процесі становлення і розвитку держави.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків у державному апараті як об'єкта дослідження істотного значення набуває метод правового моделювання. У даному випадку під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему (наприклад, американську модель поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову), яка, відображаючи або відтворюючи об'єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення дає нову інформацію про цей об'єкт. Метод правового моделювання зарекомендував себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак моделі. При цьому, в тих випадках, коли проведення експерименту є проблематичним, ризикованим або неможливим, правове моделювання стає його ефективним замінювачем.

Таким чином, наукове дослідження теоретико-правових основ поділу влади потребує використання широкого та багатогранного арсеналу принципів та методів. Від їхнього вибору значною мірою залежить його результативність.

Висновки до Розділу 1

Підводячи підсумок викладеному, можна констатувати таке:

1. Історіографія поділу влади виокремлює чотири етапи. На першому етапі (стародавні часи і Середньовіччя) розпочинається саме осмислення поділу влади. При цьому, тут ми фактично стикаємось із двома підходами щодо аналізу держави. Платон та Аристотель, які невдоволені реаліями сучасних їм Афін, при створенні моделей своїх держав (для яких, у тому числі, є характерним принцип поділу влади), розглядають останні в цілому, безвідносно конкретних країн. Полібій, навпаки, в якості ідеалу має на увазі існуючу державу. Перший підхід (Платон та Аристотель) умовно можна назвати доктринальним, другий (Полібій) - раціональним. З часом раціональні теорії поділу влади все більшою мірою набувають характеру принципу, який починає пропагуватися або втілюватися в рамках конкретних держав. На другому етапі (епохи Відродження, Реформації та Просвітництва, перша половина ХІХ ст.) поділ влади спочатку заперечується взагалі, а згодом, відкидаючи релігійну гілку, набуває доктринального вигляду у формі теорії поділу влади, яка тепер акцентується на трьох гілках державної влади суто світського спрямування. При цьому, слід мати на увазі, що теорія поділу влади отримує два втілення: домінування та рівноваги. Втілення рівноваги передбачало рівнозначний статус гілок влади. Втілення домінування розглядало принцип поділу влади на три гілки, за якого одна з них має домінуючий характер щодо інших. На третьому етапі (друга половина ХІХ - початок 80-х років ХХ ст.) відбувалося накопичення фактичного матеріалу з означеної проблематики, здійснювалися перші спроби її теоретичного осмислення. В дореволюційній зарубіжній та російській, а також в радянській юриспруденції з'явилася низка праць, присвячених взаємодії різних гілок влади. Здійснювались спроби висвітлити позитивні й негативні аспекти реалізації означеного принципу. І якщо ідея поділу влади в дореволюційній Німеччині та Росії здебільшого сприймалася негативно, хоча необхідність запровадження системи стримувань і противаг визнавалася більшістю дореволюційних правознавців, то французька юриспруденція розглядала поділ влади як принцип функціонування будь-якої конституційної держави. Особливо цікавою уявляється позиція академіка М. Палієнка, який був одним із перших правознавців, хто виступав проти абсолютної інституціалізації гілок влади. Саме, виходячи з його точки зору ми можу сприймати поділ влади як сукупну діяльність усіх державних органів, в якій виявляється законодавча, виконавча та судова влада. На четвертому етапі (друга половина 80-х років ХХ ст. - початок ХХІ ст.) при дослідженні теорії та принципу поділу влади умовно можна виділити три підходи до поставленої проблеми. Так, зокрема, низка дослідників розглядає саму теорію та принцип поділу влади з урахуванням їх сутності та статусу. При цьому сутність принципу поділу влади здебільшого має на увазі його поняття та причини виникнення, а статус акцентує нашу увага на залежності принципу поділу влади від існуючої форми правління, типу держави, політичного режиму тощо. Інший підхід полягає у розгляді питання взаємодії різних гілок влади в державі. При цьому дослідниками головна увага зосереджується як на кількості самих гілок, так і на обґрунтуванні їхньої взаємодії. При цьому, щодо кількості гілок влади в державі, то далеко не всі правознавці погоджуються з існуванням лише «класичної тріади». І, нарешті, ще один підхід до принципу поділу влади пов'язаний із місцем окремих державних органів (парламент, уряд, суд, глава держави, контрольно-наглядові органи) в системі органів державної влади.

2. Наукову бібліографію, присвячену поділу влади можна розділити на три категорії: монографічна література, автореферати дисертацій і наукові статті. В свою чергу, монографічну літературу можна об'єднати в три блоки. В першому блоці містяться індивідуальні монографії, що безпосередньо пов'язані з поділом влади. Друга група монографій також, так чи інакше, досліджує поділ влади, хоча й присвячена трохи іншим темам. І, нарешті, остання група монографій присвячена окремим державним інституціям, які реалізують ті чи інші повноваження державної влади.

3. Усі навчальні підручники і посібники, автори яких приділили увагу поділу влади, можна поділити на три групи. По-перше, підручники та навчальні посібники, які служать основою для філософського та теоретичного осмислення поділу влади. Це, звісно, навчальна література з філософії та теорії держави і права. При цьому, остання має як індивідуально-авторський характер, так і характер спільних зусиль двох та більше авторів. По-друге, аналіз історичних витоків поділу влади є неможливим без використання підручників з історії держави і права. По-третє, сучасна реалізація поділу влади багато в чому висвітлюється в навчальній літературі з конституційного та адміністративного права. З неюридичної навчальної літератури найбільший потенціал щодо подання інформації про поділ влади мають підручники і навчальні посібники з політології.

4. Проміжне становище між науковою та навчальною літературою займають науково-популярні видання. З одного боку, вони містять наукові дані. З іншого - мають більш доступний, інколи навіть публіцистичний стиль викладення. Звісно, вони не популяризують безпосередньо теорію або принцип поділу влади. Проте, цих дослідженнях якнайкраще ілюструється безпосередня реалізація зазначеного принципу, а також чинники, які заважають цьому.

5. Розглядаючи принцип та теорію поділу влади влади в контексті загальних парадигм, слід констатувати, що, зокрема, теологічна парадигма розглядала поділ влади у виключно вертикальному аспекті, тоді як соціальні парадигми (солідаризм, насильництво, культурологія) робили це виключно в контексті суспільного життя. Зокрема, крізь призму солідаризму поділ державної влади розглядається як результат реалізації суспільних функцій парламенту і уряду, як їхня діяльність, що спрямована на благо суспільства. Прихильники насильницької парадигми необхідністю регулювати суспільне життя виправдовували саме існування гілок влади. Основоположник культурологічного напрямку М. Вебер фактично стояв у витоків ідеї європейської моделі поділу влади на партійну та адміністративну. Обираючи між соціальними парадигмами дослідження поділу влади, ми можемо констатувати, що саме в рамках соціальної парадигми можна детально розглянути вплив на поділ влади суспільства і, водночас, дослідити зворотний бік - регулювання суспільних відносин окремими гілками влади.

6. Серед юридичних парадигм особливе місце займає історична, виходячи з якої принцип поділу влади розглядається у певному соціокультурному аспекті, через який можна дослідити його застосування в кожній конкретній країні. Проте, сам принцип поділу влади краще розглядати крізь призму природно-правової парадигми, адже саме в її рамках він розкриває основне призначення поділу влади - загальна користь і спільне благо. Водночас, формування і функціонування кожної окремої гілки влади було б доречно розглядати в контексті позитивізму, який найістотнішим чином може досліджувати структуру державної влади.

7. Наукове дослідження теоретико-правових основ поділу влади потребує використання широкого та багатогранного арсеналу принципів та методів. Від їхнього вибору значною мірою залежить його результативність. Особливе місце при цьому займає діалектичний метод, який спирається на використання трьох законів діалектики: закону про перехід кількісних змін у якісні, закону про єдність і боротьбу протилежностей та закону заперечення заперечення (закону подвійного заперечення). Відомо, що як нові, так і накопичені раніше знання перебувають у діалектичній взаємодії. Найкраще та прогресивне із старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Це видно, зокрема, у тому, що європейська модель поділу влади втілюється в Україні досить успішно, тоді як повноцінна реалізація американської моделі зітнулася із певними проблемами. На наш погляд, це викликано як певним зовнішніми обставинами (Україна - частина Європи), так і історичним причинами: в СРСР існувала влада КПРС і влада державного апарату, влада КПРС трансформувалася у владу багатопартійної системи (партійна гілка влади), а влада радянського державного апарату - у владу сучасного професійного чиновництва (адміністративна гілка влади). Сама так, досить оригінально спрацював третій закон діалектики. Водночас важко уявити суть системи стримувань і противаг без урахування другого закону, а формування, з окремих судових та адміністративних рішень, прецедентного права, яке лежить в основі діяльності судової влади США без першого закону діалектики.

РОЗДІЛ 2

ПРИНЦИП ПОДІЛУ ВЛАДИ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

2. 1 Концептуальні питання конституційного поділу влади в сучасній юриспруденції

Поняття «влади», яке має багатогранний характер. Зокрема, академік НАН України Ю. Шемшученко виділяє, принаймні, п'ять визначень влади: 1) відносини між людьми, коли одні командують, а інші підкорюються; 2) здатність досягати поставленої мети; 3) спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень; 4) спосіб самоорганізацію людської спільноти, заснованої на розподілі функцій управління і виконання; 5) можливість і здатність проводити свою волю [279, с. 489].

Саму ж державну владу можна визначити як «здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об'єднань, що знаходяться на її території» [201, с. 85]. Зазначене визначення вказує на функціональний характер державної влади.

Категорія «функція» є філософським поняттям, яке означає «спосіб поведінки, що притаманний певному об'єкту і сприяє збереженню існування цього об'єкта або тієї системи, до якої той включається в якості елементу» [165, с. 418]. При цьому, існує два втілення функцій: функції в соціології та функції в математиці. Соціологічне втілення функцій вказує на ту роль, яку певний соціальний інститут або ж приватний соціальний процес відіграє щодо цілого, наприклад, функції держави, родини, мистецтва, системи освіти тощо й стосовно суспільства [165, с. 419].

«Територіальна організація влади, яка об'єднує населення на засадах громадянства, здійснюється за посередництвом апарату управління шляхом ухвалення і реалізації законів та інших правових актів задля забезпечення функціонування та сталого розвитку суспільства, захисту прав людини і громадянина» визнається державою [180, с. 89].

У межах її території влада держави характеризується суверенітетом [280, с. 80].

В Декларації про державний суверенітет України категорія «суверенітет» розкривається через «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади» [123, с. 249]. Остання категорія, фактично, створює своєрідну колізію із закріпленим в ст. 6 Конституції України принципом поділу влади. Тобто, з одного боку, Україна, як суверенна держава, характеризується неподільністю влади в державі, а з іншого, означена влада здійснюється на засадах її поділу. Щоб подолати означену колізію, слід, на нашу думку, на конституційному рівні (ст. 1) закріпити наступне положення: «Суверенітет України означає верховенство, самостійність, повноту і неподільність її державної влади на всій території України».

При цьому, слід мати на увазі, що категорія «неподільності» тотожна «єдності» державної влади.

За загальним правилом, «єдність державної влади» означає, що в державі не може бути дві, три або більше різних влад, не однакових за своєю природою, принциповими ідеями та такими, що мають відокремлені засоби державного примусу [235, с. 171].

При цьому, за словами В. Корельського, єдина державна влада організаційно та інституціонально поділяється на три відносно самостійні гілки - законодавчу, виконавчу та судову» [247, с. 143].

Така ж точка зорк була відображена і в конституційних документах. Так, у відомому рішенні United States v. Richard Nixon, винесеному в липні 1974 р., Верховний Суд США пояснив: «Конституція не тільки розосередила владу для кращого забезпечення свободи, але вона також передбачає, щоб на практиці розосереджена влада була об'єднана в ціле для ефективного управління. Конституція приписує, що гілки влади були одночасно відокремлені одна від одної і взаємозалежні, являючись автономними і взаємодіючими одна з одною» [224, с. 17].

Аналогічною, щоправда не подібною, була ситуація і в конституціях інших країн. Так, В. Чиркін свого часу зазначав, що в Заїрі до 1990 р. конституцією встановлювалась організаційна єдність влади, яка закріплювалася на конституційному рівні. Зокрема, в Основному законі проголошувалось, що «…в країні існує «єдиний інститут» - правляча (єдина) партія - Народний рух революції. Її членами вважаються усі громадяни Заїру. Державні органи - законодавча ради (парламент), виконавча рада (уряд), судова рада (система судів) вважаються органами цієї партії» [271, с. 5].

На існування доктрини єднання влади як доктрини організації державного апарату свого часу звернув нашу увагу і Ю. Ірхін, який, зокрема, зазначав, що згідно неї «…мандат на реалізацію тих чи інших державних функцій дає представницька влада, тобто фактично виконавчі та судові органи діють лише від «особи» влади, не будучи її суб'єктами» [98, с. 196]. Майже аналогічної точки зору дотримується Ю. Шемшученко, вказуючи на концепцію єдиновладдя народу, який теоретично «…є єдиним суб'єктом державної влади і ні з ким її не ділить. Але народ доручає відповідним органам виконувати певні функції по реалізації належної йому влади» [281, с. 105].

На тому ж наголосив 05 жовтня 2005 р. Конституційний Суд України, зазначивши у своєму рішенні № 6рп/2005, що влада народу реалізується як через певні форми безпосередньої демократії, так і «через сформовані у встановленому порядку Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування» [206].

Водночас, єдина державна влада утворює цілісну систему при наділенні кожної з гілок певним статусом самостійності. Причому, в системі усі елементи взаємопов'язані та взаємозалежні. Кожна, тяжіючи до суті влади, її повноти, виконує роль противаги стосовно інших її складових, зміцнюючи при цьому цілісність та єдність системи [33, с. 115].

При цьому, одним із вимірів означеної єдність є єдність основних цілей і напрямів діяльності.

Виходячи з цього, ст. 6 Конституції України можна викласти в наступній редакції: «Єдина за цілями та напрямами діяльності державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» або ж, звернувшись до суверенітету: «Неподільна за цілями державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову».

У даному випадку «неподільність» буде акцентована на цілях державної влади в Україні, а поділ - на проблематиці її розмежування.

Більшість дослідників наголошує на тому, що поділ влади є «засобом проти узурпації влади якимось органом чи особою» [6, с. 272], засобом для того, «щоб запобігти надмірному посиленню будь-якої гілки влади, не допустити… встановлення диктатури» [241, с. 15], розмежуванням «компетенції або функцій, як своєрідний «розподіл праці» у державному механізмі» [213, с. 124], перешкодою «процесам необмеженої і некерованої концентрації влади завдяки створенню системи взаємного контролю і взаємного врівноваження різних гілок влади» [90, с. 152], теоретичною і ідеологічною базою «боротьби проти будь-яких форм диктатури, небезпека якої - постійне суспільне явище» [194, с. 193], засобом підвищення ефективності держави, який дозволить «…різним її органам спеціалізуватися на виконанні певних функцій, здійснюючи поділ політичної праці» [49, с. 189], засобом забезпечення захисту «політичної свободи громадян» [64, с. 208] тощо. У такому ж сенсі, тобто крізь призму самообмеження, розглядають поділ влади й інші вчені. Зокрема, О. Герасимов наголошує на тому, що «…поділ влади виражається у розгалуженні компетенції, взаємному контролі, у системі стримувань і противаг і спрямований на те, щоб стати на заваді можливим зловживанням» [170, с. 331]. Цю думку поділяли й відомі українські правознавці Ю. Тодика та В. Яворський, котрі стверджували, що принцип поділу влади є раціональною організацією державної влади в демократичній державі, що «повинен сприяти здійсненню гнучкого взаємоконтролю та взаємодії вищих органів української держави як частин єдиної державної влади через систему стримувань і противаг» [252, с. 42].

В. Глущенко вважав поділ влади способом «забезпечення стійкості самої влади» [61, с. 242]. При цьому, на його думку, обов'язково повинні існувати правові процесуальні та матеріальні процедури взаємного контролю гілок влади. Оцінювати ступінь тяжкості порушень та приймати правозастосовні акти стосовно однієї з гілок влади може лише інша гілка влади тощо [61, с. 243].

Досить цікавими уявляються й думки щодо загального поняття поділу влади й вчених з далекого зарубіжжя. Так, на думку Б. Зігана, у своєму практичному втіленні досліджуваний принцип поділу влади спрямований на те, щоб вирішити внутрішньо досить суперечливу проблему, пов'язану зі створенням державно-правової системи, яка, з одного боку, «була б достатньо владною, щоб повністю виконувати своє призначення, а з іншого - не настільки всесильною, щоб пригнічувати суспільство й окремих людей. Відомо, що необмежена влада незалежно від того, в руках якого органу вона зосереджується - короля чи парламенту, завжди містить в собі ризик бути поступово трансформованою в необмежену тиранію» [311, с. 17].

Загалом у зарубіжній науковій літературі нерідко трапляються висловлювання, які зводяться до того, що поділ влади є не загальною теорією, а лише концепцією відділення один від одного інститутів, які спільно здійснюють державну владу. Можливість «чистої» теорії поділу влади не підтверджується практикою, загалом же такий формалістичний підхід шкідливий для об'єктивного дослідження діяльності державного апарату та вирішення проблем оптимального функціонування гілок влади. Концепцію поділу державної влади варто розглядати лише як ідеальну конструкцію, яка відіграє роль методологічної моделі [264, с. 475].

Є інші критичні зауваження. Зокрема, О. Скакун вважає, що принцип поділу влади не є абсолютним, адже, з одного боку, існує потреба узгодження та взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади, а з іншого - здійснення судового контролю над законністю діяльності управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, адже таким чином судова влада втручається у виконавчу. Таким чином, принцип поділу влади не можна реалізувати повністю [216, с. 105].

Викликають критику й погляди Дж. Лока на тісну співпрацю та взаємодію гілок влади при верховенстві законодавчих органів. Зокрема, на думку Ю. Краснова, це може призвести до зосередження «всієї влади» в якомусь одному органі і «врешті-решт призводить до встановлення тоталітарних режимів» [134].

Питання поділу влади має й значні термінологічні проблеми. Основне питання при цьому полягає у виборі між «поділом» та «розподілом» влади. Так, В. Шаповал, акцентуючи нашу увагу на хибності поняття «поділ влади», вказує на те, що «…в Україні замість широко прийнятого в теорії конституціоналізму формулювання «розподіл влад» офіційно вживається словосполучення «поділ влади». Таку заміну не можна оцінювати однозначно. Формулювання «розподіл влад» треба сприймати як таке, що натякає на різні, відповідно розмежовані, або розподілені, три основні функції єдиної і цілісної державної влади. Трактування принципу розподілу влад саме як такого, що передбачає розмежування відповідних функцій, характеризує сучасний стан теорії конституціоналізму. Водночас словосполучення «поділ влади» може сприйматися як хибна вказівка на якусь подільність єдиної державної влади» [124, с. 235].

Інша проблема полягає у тому, щоб, замість «поділ» або «розподіл» влади, уживати термін «поділ» або «розподіл» повноважень. Зокрема, В. Лузін, детально проаналізувавши конституційну систему США, звернув увагу на хибність перекладів Конституції. Зокрема, він зазначав, що в російських перекладах Конституції США стосовно функціональної компетенції Конгресу вживається поняття «усі законодавчі повноваження» (в тексті оригіналу all legislative Power), стосовно функцій президента - «виконавча влада» (The executive Power), стосовно функцій Верховного суду та нижчестоящих судових органів - «судова влада» (The judicial Power). При цьому дослідник наголошує: «Чому один і той же термін перекладається по-різному? Здавалося б відповідь є елементарною. В англійському тексті у першому випадку слово power вживається у множині, а російською мовою вираз «усі законодавчі влади» звучало б дивно. Насправді ж істина є не настільки очевидною» [145, с. 84].

Один з найкращих радянських фахівців в сфері конституційного права США А. Мішин дав наступне оригінальне пояснення цьому факту: «В Основному законі мова йде лише про дві влади: виконавча влада надається президентові, а судова - Верховному суду… Що ж до Конгресу, то він, виходячи суто з букви Конституції, є носієм законодавчих повноважень, а не тим, хто має законодавчу владу. Навряд чи можна вважати формулу ст. 1 простою випадковістю чи редакційною погрішністю» [159, с. 17]. На думку А. Мішина, у формулі ст. 1 Конституції США знайшов свій вираз страх перед можливою тиранією законодавчої влади.

Можливо, А. Мішин був правим, але, на думку В. Лузіна, може існувати й інше бачення даної проблеми. Вчений ставить під сумнів саму правильність використання в російських перекладах терміну «влада» стосовно функцій президента та Верховного суду. На його думку, у тексті Конституції США мова йде не про дві, а лише про одну владу. Державна влада є єдиною, за задумом батьків-засновників, але від неї виділяються різні конституційні повноваження, які доручені Конгресу, президентові та Верховному суду [145, с. 84].

Таким чином, на думку В. Лузіна, більш точним, вірогідніше за все, стане переклад Конституції США, де «…еквівалентом терміну «power» в ст. 2 і 3 буде термін «повноваження». Звісно, переклад «Виконавче повноваження надається Президентові Сполучених Штатів Америки» звучить не настільки красиво, як той, що існує зараз, але зате він точно відповідає сенсу оригіналу» [145, с. 85].

Таку ж точку зору сповідував й відомий російський письменник В. Набоков, який, у передмові до англійського перекладу «Герой нашого часу», писав: «Слід раз і назавжди відмовитися від поширеної думки, начебто переклад «повинен легко читатися» і «не повинен справляти враження перекладу»… Як на те, будь-який переклад, що не справляє враження перекладу, за близького розгляду обов'язково виявиться неточним, тоді як єдиною перевагою якісного перекладу слід вважати його вірність та адекватність оригіналу» [164, с. 88]. Саме тому, на думку, В. Лузіна, «…подібні вимоги слід мати на увазі і при перекладі конституційних текстів» [145, с. 85].

Проте, як уявляється, термінологічні проблеми, які піднімають вищезазначені автори, мало впливають на саму суть явища поділу влади.

Утім, існують і інші проблеми, однією з яких є спроба створити ідеальний поділ влади. Основними вимогами щодо зазначеного ідеалу, є:

* поділ повинен мати системний характер та забезпечуватись правовими, адміністративно-розпорядницькими, фінансовими, структурно-територіальними методами. Відсутність системності чи існування окремних видів зв'язків (наприклад, адміністративно-господарських) знижує ефективність, а то й може звести нанівець сам поділ;

* контакти між гілками влади повинні бути строго регламентованими процесуальними нормами, регламентами роботи, статутами органів влади та бути оприлюдненими; інші ж контакти повинні заборонятися законодавчо та засуджуватися суспільством;

* перехід індивідуумів на роботу з органів однієї гілки влади до органів іншої гілки влади повинен бути регламентованим правом та тимчасовими інтервалами. Наприклад, Конституція США передбачає, що член законодавчої влади не може перейти на роботу до виконавчої влади протягом усього терміну повноважень;

* слід удатися до системних заходів з вилучення кадрового застою в будь-якій гілці влади;

* слід передбачити демократичні та такі, що можуть бути реально здійснені, процедури зміни елементів влади у випадку конфліктів гілок влади, втрати працездатності однієї з гілок влади [61, с. 242-243];

* наділення кожного з органів можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу та виключення зосередженості усієї повноти влади в однієї з гілок [216, с. 105].

Проте, практика вказала, що більшість із зазначених вимог мають лише характер побажання і, зокрема, в умовах сучасної України, реалізовані бути не можуть.

Однією ж із форм практичного здійснення принципу поділу влади передання повноважень одними виконавцями державної і політичної влади іншим, періодична змінюваність влади, оновлення її персонального складу тощо [209, с. 22].

Проте, практична реалізація принципу поділу влади інколи залишає бажати кращого. Зокрема, узгоджена робота усіх гілок влади не завжди вдається. Часто в умовах поділу влади відбувається боротьба між органами, що уособлюють ту чи іншу гілку влади (наприклад, президента і парламенту), за більші повноваження, за верховенство в системі єдиної державної влади. Цей процес, в цілому, може стати досить грізною політико-правовою подією, адже, за такого способу, боротьба дуже часто набуває достатньо гострих, навіть жорстких форм і здатна персоніфікуватися.

Неоднаковою є й реалізація принципу поділу влади в різних країнах. Цьому сприяє низка чинників.

Перш за все, вони стосуються взаємовідносин гілок влади. При цьому, більшість дослідників наголошують або на єдності [256, с. 70], або ж на взаємодії [281, с. 228], або на взаємоконтролі [136, с. 203] гілок влади.

Щодо взаємодії, то можна говорити про дві її основні форми. Зокрема, В. Ладиченко свого часу наголошував на існуванні двох доктрин поділу влади: доктрині потрійного поділу влади, згідно з якою «законодавча, виконавча та судова влади повинні взаємно доповнювати, стримувати та контролювати одна одну» і доктрині єдиної влади, за якою «мандат на здійснення тих чи інших функцій дає представницька влада, тобто виконавча та судова влада діють лише від імені влади, не будучи її суб'єктами» [137]. Отже, як ми бачимо, В. Ладиченко фактично говорить про вищезгадані дві форми взаємодії гілок влади, одну з яких можна визначити як форму рівноваги, а іншу - як форму домінування.

Звичайно, більшість демократичних держав сприйняли ідею рівноваги, тоді як за відсутності демократії слід говорити про форму домінування.

Утім, питання єдності не вичерпується лише взаємодією гілок влади, адже суть та сенс принципу поділу влади передбачає таку діалектику розмежування владних функцій, котра, окрім такого собі «простого» поділу об'єктивно зумовлених владних функцій у формі гілок влади, обов'язково включає механізм, який має на увазі подвійну - плюральну та інтегративну - перспективу взаємовідносин та взаємодії розділених гілок влади. Відповідно до плюральної перспективи взаємовідносини гілок влади повинні конструюватися так, щоб, взаємно стримуючи, протидіяли та врівноважували одна одну, кожна гілка залишалася окремою та відносно самостійною, займалася своєю справою, зберігала якісно функціональну визначеність, специфіку та особливості, тим самим обмежуючи моноцентричні тенденції в структурі державної влади. Відповідно ж до інтегративної перспективної конструкції взаємовідносин та взаємодії гілок влади повинна підштовхувати (а іноді й примушувати) їх до співробітництва та співіснування сприяти координації дій та інтеграції розділених гілок влади в рамках стабільного цілого. За втілення даного механізму (так званого механізму «стримувань і противаг») однорідний функціональний зміст кожної з гілок влади, який передбачався від самого початку, набуває певних змін, адже доповнюється повноваженнями, що є характерними для інших гілок влади, але лише з метою створити збалансовану конструкцію влади, яка до того ж контролює сама себе. Без цього механізму, який є найважливішим компонентом принципу поділу влади, взагалі не можна було б говорити про поділ влади.

Таким чином, згідно з поділом влади механізм, що забезпечує, з одного боку, плюралізм, а з іншого - цілість та єдність держаної влади, вкорінюється у міжвладному комунікативному процесі, тобто в процесі взаємодії та взаємовідносин владних структур [282, с. 91].

Порівнюючи реалізацію принципу поділу влади в США та РФ, ми можемо констатувати, що там законодавча влада обирається народом і таким чином реалізує його політичний суверенітет, його статус джерела влади. Виконавча ж влада підпорядкована законодавчій, але водночас має свої автономні права. Прерогативи законодавчої влади засновані на принципі легітимності влади, відносна автономія виконавчої влади покликана забезпечити її ефективність - оперативність та дієвість її рішень. Між легітимністю та ефективністю можуть виникнути протиріччя, адже перший принцип передбачає численні процедури узгодження дій виконавчої влади у парламенті (Конгресі), що може негативно вплинути на оперативність та дієвість її рішень.

В США між Конгресом та президентом періодично виникають протиріччя, пов'язані з незбігом легітимності та ефективності. Виконавча влада, звісно, прагне до того, щоб її руки були розв'язані і нарікає на численні регламентації та опіку з боку Конгресу. Зокрема, американські президенти доби «холодної війни» скаржилися на те, що у військо-політичному протиборстві з СРСР вони втрачають дорогоцінний час на нескінченні узгодження рішень з Конгресом, тоді як правителі СРСР є вільними у своїх діях і можуть приймати рішення, наприклад про розміщення нових ракет середньої дальності в країнах Східної Європи, без будь-якого узгодження з безправною та декоративною Верховною Радою СРСР. Батьки-засновники Америки передбачали подібні колізії, але при цьому вважали, що легітимність у довгостроковій перспективі є важливішою за кон'юнктурну ефективність. Тому головні зусилля вони присвятили проблемі законодавчого контролю над діями виконавчої влади і заклали основи сильного Конгресу.

Водночас, батьки-засновники сучасної Російської Федерації вчинили у цьому відношенні інакше: вони вочевидь віддали перевагу принципу ефективності на шкоду легітимності. Оскільки вони не дуже вірили в «демократичні інстинкти» російського народу та його здатність робити «правильний вибір», то змогли убезпечити дії демократичного президента від опіки з боку «не зовсім демократичного парламенту», особливо його нижньої палати, склад якої повністю формується на виборній основі [176, с. 112-113].

Таким чином, порівняльний аналіз Росії та США свідчить про існуючу там взаємодію гілок влади. Проте її реалізація в цих країнах істотно відрізняється.

Отже, як ми бачимо, за останні три століття доктрина та практика поділу влади змінилася.

По-перше, затвердилась теза про взаємодію гілок державної влади, необхідність якої випливає із загального спрямування державної політики. Звісно, це не виключає відмінностей у способах, методах здійснення державної влади тими чи іншими державними органами і не відміняє можливих конфліктів гілок влади, їх органів. Як ми знаємо, такі конфлікти на практиці існують (наприклад, вотум недовіри уряду з боку парламенту або визнання конституційним судом закону (його частини) таким, що не відповідає конституції). Водночас відмінності та протиріччя на сьогодні зазвичай не доводяться до підриву самих принципів організації та діяльності державної влади, до застосування насильницьких методів, що призводить до порушення конституційної законності сторонами, що знаходяться у протиборстві, як це було, наприклад, на початку жовтня 1993 року у Москві.

По-друге, в сучасних умовах у науці було сформульовано положення про можливу субсидіарність дій гілок влади.

Субсидіарність - це принцип, що покладено в основу розподілу повноважень і компетенції між учасниками різних щаблів владної піраміди. Сам по собі принцип субсидіарності свідчить, що управління здійснюється на якнайнижчому рівні, коли це є доцільним [265, с. 95].

Витоки субсидіарності слід шукати у працях Аристотеля, який, на думку С. Большакова, звертався до окремої людини, котра усвідомлювала відповідальність за власні дії як перед собою, так і перед суспільством в цілому [39, с. 126]. У подальшому ця ідея, до певної міри, набула розвитку в незакінченій праці середньовічного теолога Фоми Аквінського «Про правління державців» [262, с. 233-244], в якій була здійснена спроба пристосувати суспільно-політичні погляди Аристотеля до догматів католицизму. З початком Реформації ідея субсидіарності у традиційному розумінні вперше виникає у праці Й. Альтузія «Політика» [288]. У подальшому ж ідеї субсидіарності розвиваються під впливом американських «федералістів», які, задля попередження диктатури, пропонують удатися до децентралізації [28, с. 43].