Поділ державної влади в контексті конституційної юриспруденції

На другому етапі, або, як говорив К. Велькер, у «юнацькому віці» божественне подається як дія. Основою теократії є віровчення: «тому особи, наділені владою авторитетного тлумачення божественної волі, мають ключове становище в державі: священики й пророки визначають як мету, так і вищий закон держави» [310, с. 124 ]. Життєвою силою законів є сліпа віра людей, тому всі повинні мати віру. Потенційний вплив іноземних учень відкидається, немає інтелектуальної свободи. Оскільки людина - образ Божий, вона є морально шанованою особистістю, котра вимагає гідності й свободи. Тим не менш, не існує ані свободи переконань, ані прав на участь. Віра реалізується виключно в інтересах відправлення влади. Суспільство характеризується осілим сільським господарством і релігійно зумовленими сімейними та родинними відносинами [310, с. 124-126].

«У послідовності історії розвитку Велькера конституційна держава є адекватною формою правління для народів, які дозріли для мужності» [310, с. 126]. Розвиваються розум і логічне мислення. Релігійна впевненість більше досягається не зовнішнім сприйняттям, як у молодості, а розумом і совістю. Однак індивідуальне веде до різних точок зору, тому легітимність панування відбувається через договірну угоду. «Цей закон міцного, морально-ліберального і об'єктивного консенсусу всіх незалежних осіб, захищених неупередженим судженням і відповідальністю службовців насильства, повністю уособлює всю священну особу і особисту свободу..., таку як політична конституційна свобода і майже всі вільні народи... конституційної і республіканської свободи» [313, с. 407]. Основні умови конституційної держави спираютьсяі: на міський бізнес, що існує поряд з сільським господарством; сімейні відносини, засновані на моногамних шлюбах; повагу особистої гідності інших.

Статус і офіційні відносини розвиваються в умовах вільного самовизначення. У принципі, існує поділ влади, але між церквою і державою, а управління узаконюється об'єктивною спільною волею. Культурний розвиток є метою верховенства закону і досягається за допомогою освіти та науки [310, с. 126-128].

На завершальному етапі, або у «старості» відбувається повернення правила чуттєвості, включаючи деспотизм. Саме тому, за словами Б. Берез, розумна політика повинна бути зосереджена на збереженні й розширенні верховенства права, щоб уникнути рецидиву в деспотизм [289].

Приділяв К. Вількер увагу й судовій владі. Зокрема, суддям заборонялося судити злочинців відповідно до їхнього характеру та освіти, оскільки правова свобода однакова для всіх осіб. Покарання повинно бути адаптоване до конкретної вини. Законодавчий орган може встановити пом'якшувальні і обтяжливі підстави. Однак не можна встановити математичний зв'язок між провиною і покаранням, люди повинні робити те, що пернбуває у їхній владі [313, с. 269-273]. «Ніколи справжній стан закону не потребуватиме жорстокого покарання», - зазначав К. Велькер [313, с. 273].

Значна кількість дослідників звернула увагу на органічний характер державності К. Вількера. «На найвищій стадії розвитку органічна концепція включає в себе поняття живої, самодостатньої єдності, яка стабілізується і підтримується «участю всіх членів в цілому» як мережі взаємозалежностей, що перебуває в гармонії» [310, с. 133]. Утім, ця ідея не включає поділ влади у сучасному розумінні. Річ у тім, що конституційна складова концепції держави К. Вількера означає обмеження монархічної влади владою конституції, яка гарантує окремі сфери свободи і політичну участь громадян. У державі, яка вважається живим організмом, державна конституція, народ і уряд разом працюють гармонійно. Уряд несе відповідальність за завдання гармонізації та постійного самореформування держави у напрямку політичного прогресу. Люди ж інтегровані в державну організацію і мають права, гарантовані державної конституцією, оскільки, згідно з К. Вількером, кожен організм прагне до гармонії [310, с. 147-153].

Проте, фактично заперечуючи поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, вчений не відкидає як також поділу влади взагалі. Зокрема, вище вже наголошувалося на поділі влади між церквою та державою. Крім того, К. Вількер в своїх працях звертається до американського досвіду федералізму - своєрідного «вертикального» поділу влади між федеральним центром та суб'єктами федерації. Як уявляється, він припускав, що німецькі держави повинні сформувати конституційну федеративну державу на кшталт моделі США, за якої національні державні збори повинні спочатку схвалити рішення федерального уряду. Однак права на громадянство повинні бути гарантовані федерацією [310, с. 133-135].

Рішуче заперечував поділ влади й інший основоположник теорії правової держави німецький юрист Р. фон Моль. Виступаючи на користь ідеї єдиної державної влади, мислитель вказував: «У рішучому протиріччі з положенням, що державна влада є єдиною й неподільною, перебуває відоме вчення, запропоноване ще Аристотелем, значно розвинене Локом, і, врешті-решт, головним чином поширюване Монтеск'є, а саме: державна влада розпадається на три повністю відмінні складові частини, і в кожній вільній конституції повинен існувати повний поділ влади, так, щоб кожна з її гілок була передана окремим фізичним особам або корпораціям, що є незалежними одна від одної. Несправедливість цієї думки хоча й визнана тепер у науці майже явно, але трапилося це вже після того, як вона вчинила колосальні потрясіння в історії й багато шкоди у житті» [160, с. 86].

Недоречність теорії поділу влади Р. фон Моль обґрунтував як, на його думку, її логічними протиріччями, так і політичною недоцільністю. Зокрема, розглядаючи логічні протиріччя теорії поділу влади, основоположник теорії правової держави наголосив на двох моментах: «1) вона завжди ставить суддів поряд із виконавчою владою як рівноправних учасників поділу, тоді як суди лише застосовують закон та його виконують, а тому, так звана судова влада є власне нічим іншим як частина виконавчої; 2) законодавство та виконання законів далеко не вичерпують усіх завдань та всієї діяльності держави й мети державної влади, тому поділ цієї влади є далеко не повним» [160, с. 86].

Були й заперечення політичного характеру. Річ у тім, що віддаючи перевагу «державі, що заснована на ідеї права» [160, с. 255], Р. фон Моль вбачав у поділі влади не стільки систему, спрямовану на самообмеженість держави, скільки чинник дезінтеграції останньої та потужний ризик численних зловживань, оскільки «передача лише частини державних справ певній особі не заважають ані односторонньому зловживанню владою цією особою, ані об'єднанню декількох таких осіб задля того, щоб спільними зусиллями пригнічувати народ. Але потім, за подібного розриву на частини державної влади, виникли б, скоріше за все, замість правильної взаємодії задля спільного блага, жаркі розбрати та взаємні затримки, і замість законної свободи лише анархія» [160, с. 86-87].

У подальшому принцип поділу влади так чи інакше знайшов своє відображення в роботах німецького юриста Г. Еллінека. При цьому, розглядаючи ідею поділу влади як у правлячому, так і в територіальному аспекті, вчений наголошував на неможливості реалізації означеної теорії у принципі. Зокрема, характеризуючи правлячий аспект поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, Г. Еллінек наголошував: «Кожен орган держави являє собою, в межах своєї компетенції, державну владу. Саме тому можливим є поділ компетенцій, але не поділ влади» [81, с. 368]. Щодо територіального аспекту, то вчений акцентує нашу увагу на поділі влади між центральними та регіональними органами, вказуючи, що владні повноваження будь-якої державної території «…стосуються лише предметів, які входять до її компетенції відповідно до союзної конституції» [81, с. 370].

На противагу німецьким правознавцям, юристи Франції здебільшого позитивно ставляться до принципу поділу влади. Зокрема, ідеолог солідаризму Л. Дюгі всі юридичні функції держави зводить до трьох, які втілюють у собі класичну тріаду гілок влади: «На сьогодні панівна доктрина розрізняє три найважливіші функції держави: а) законодавчу, б) адміністративну та в) юрисдикційну. Однак існують розбіжності щодо того, як повинна бути визначена кожна з цих функцій. Не заперечуючи поки та не захищаючи цих визначень, ми розуміємо їх наступним чином. За допомогою законодавчої функції держава формулює об'єктивне право, за допомогою адміністративної - створювати стан суб'єктивного права; за допомогою юрисдикційної - констатує існування та обсяг правової норми або правового стану, а у випадку їхнього порушення чи оскарження, встановлює необхідні заходи, щоб забезпечити до них повагу» [79, с. 197]. І хоча, на думку основоположника теорії інституціоналізму М. Оріу, Л. Дюгі ставився негативно до доктрини поділу влади [171, с. 643], проте ми можемо констатувати, що ідеолог солідаризму усього лише не вважав за потрібне інституціалізувати окремі гілки влади.

В середині ж ХХ ст. французький юрист М. Дюверже обґрунтував залежність поділу влади від партійної системи: «Реальний поділ влади є, відповідно, результатом взаємодії партійної системи та конституційних норм» [78, с. 474].

Таким чином, як ми бачимо, протягом ХІХ-ХХ ст. доктрина та принцип поділу влади мав досить дискусійний характер.

Це також можна прослідкувати при дослідженні праць відомих російських та українських дореволюційних юристів - М. Ворошилова, В. Гессена, М. Захарова, М. Коркунова, Ф. Кокошкіна, М. Лазаревського, М. Палієнка, М. Ренненкампфа, В. Сокольського, Є. Спекторського, Г. Шершиневича та ін.

Серед дореволюційних правознавців ідея поділ влади мала досить популярний характер, про що, зокрема, свідчить позиція відомого українського та російського конституціоналіста М. Лазаревського, який свого часу писав: «По своїй суті принципи конституційного ладу можуть бути зведені до наступних трьох засад: 1) поділ влади; 2) народне представництво і 3) права громадянської свободи» [138, с. 4]. Тим самим вчений на перше місце ставив саме поділ державної влади.

Утім більшість дослідників означену доктрину не поділяли. Так, відомий юрист М. Ворошилов писав: «Держава - єдність всього життя народу; роздрібнення цієї системи призводить і до знищення самої держави. Через те державна влада як вираження цієї єдності повинна бути одна: декілька влад, однаково самостійних та рівних одна одній, призводять до постійних зіткнень, боротьби між ними, і, внаслідок цього, до знищення держави» [135, с. 64].

В. Гессен вважав теорію поділу влади алогічною, адже «тріада влад Монтеск'є опирається не на один, а на два відмінних один від одного принципи: формальному - при відокремленні законодавчої влади від урядової та матеріальному - при відокремленні судової влади від тієї чи іншої. Одним і тим же терміном - терміном відокремлення влад - визначаються явища різного порядку: відокремлення органів законодавчої та урядової влади та відокремлення функцій влади судової від функцій інших влад» [59].

Утім, на нашу думку, таке ставлення В. Гессена до теорії Монтеск'є викликане лише невдалим перекладом робіт видатного філософа, який, хоча й розмірковував з приводу монарха, організації парламенту та суду, проте жодним чином не ототожнював гілки влади із конкретними персоналіями. Обґрунтовуючи ж необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, Монтеск'є наголошував: «Усе загинуло б, якщо б в одній і тій же особі чи установі поєднувались ці три влади: влада створювати закони, влада виконувати постанови загальнодержавного характеру та влада судити злочини чи позови приватних осіб» [161, с. 291].

Академік М. Палієнко, протиставляючи концепцію суверенітету та принцип поділу влади, вказував, що «двох суверенних влад в одній і тій же державі не може бути» [175, с. 365].

Утім, на нашу думку, він був одним із перших правознавців, хто виступав проти абсолютної інституціалізації гілок влади. Зокрема, розглядаючи законодавчу владу, вчений зазначав, що мова тут йде «не про окремі органи законодавства, а про ту сукупну їхню діяльність, в якій виявляється законодавча влада» [175, с. 377].

На нашу думку, такий підхід є найбільш адекватним при характеристиці гілок влади - це сукупна діяльність усіх державних органів, в якій виявляється законодавча, виконавча та судова влада.

Інший український правознавець В. Сокольський взагалі вважав, що вчення про поділ влади є «нелогічним і не витримує ані теоретичної, ані практичної критики» [225, с. 237].

Г. Шершиневич, заперечуючи рівність гілок влади, писав: «Трьох рівних по силі влад бути не може… законодавство, виконання (управління) і суд - ще не три влади, це тільки три форми прояву єдиної, неподільної державної влади, або, як висловлюються, три функції влади» [135, с. 64]. Як ми бачимо, вчений, формально виступаючи проти поділу влади, фактично наголошував на можливості його функціонального виміру.

Дисонансом, поряд із М. Лазаревським, у цьому хорі негативного сприйняття теорії поділу влади служать і праці М. Ренненкампфа та М. Коркунова. Саме останній, навіть заперечуючи абсолютне відокремлення гілок влади одна від одної («Нема жодної держави, де б законодавство, виконання та суд були б абсолютно відокремленими одне від одного» [127, с. 375]), наполягав на створенні системи стримувань і противаг.

Український правознавець М. Ренненкампф зазначав, що «єдина державна влада поділяється на окремі види, виходячи із обов'язків та органів, яким вона надається; головними ж серед них є законодавча, урядова (виконавча, адміністративна) та судова. Кожна з цих влад має певну самостійність лише у колі своєї діяльності» [203, с. 163].

Означені ідеї були близькі і для одного з лідерів партії конституційних демократів (кадетів) Ф. Кокошкіна. Зокрема, у своїй праці «Російське державне право у зв'язку з основними засадами загального державного права» він, ще у 1908 р., виділяв головні елементи стримування законодавчої та виконавчої гілок влади. Так, для стримування останньої вчений виділив три елементи: контроль представницького органу за бюджетом та чисельністю армії, відповідальність міністрів та право судової влади перевіряти законність урядових розпоряджень. Щодо законодавчої влади, то Ф. Кокошкін вказував на чотири «гарантії»: 1) участь глави виконавчої влади у законодавчому процесі за допомогою абсолютного та відкладного «вето», 2) наявність двох палат, 3) права громадян, 4) зміна конституції за допомогою особливого порядку. Звертає на себе увагу відсутність у цьому списку найбільш серйозного механізму стримування парламенту - надання якійсь з гілок влади права його розпуску. Скоріше за все, у цьому знайшла своє відображення ситуація в Росії, пов'язані з достроковим розпуском першої та другої Державної Думи. Цікаво також зазначити, що Ф. Кокошкін у своєму дослідженні жодним чином не навів елементів стримування судової влади, вказавши лише принципи її функціонування: незмінність суддів та суд присяжних [145, с. 83].

Ідею покладення стримуючої ролі на монарха відстоював М. Захаров, який наполягав на тому, що «при надзвичайно складному і розвиненому сучасному державному житті, при безлічі найрізноманітніших прагнень та інтересів, не можна не бачити необхідності існування влади нейтральної, врівноважуючої, такої, що стоїть вище за всі окремі інтереси й сутички» [93, с. 280].

Таким чином, ідея поділу влади в дореволюційній Росії здебільшого сприймалася негативно, проте необхідність запровадження системи стримувань і противаг визнавалася більшістю дореволюційних російських правознавців.

Після 1917 року вітчизняні правознавці, керуючись ленінським принципом організації державної влади як працюючої корпорації, яка «…одночасно і видає, і виконує закони» [140, с. 45], взагалі починають відкидати теорію поділу влади, віддаючи перевагу з'єднанню влади, згідно якого мандат на реалізацію тих чи інших державних функцій дає представницька влада, тобто фактично виконавчі та судові органи діють лише від «особи» влади, не будучи її суб'єктами [98, с. 196]. Про це, зокрема, свідчить той факт, що органами державної влади в СРСР визнавалися лише «представницькі органи, їх президії або аналогічні їм органи та посадові особи» [246, с. 317]. Водночас усі інші органи не визнавалися органами дердавної влади, а були органами державного управління, правосуддя, прокуратури, контролю, державної безпеки, внутрішніх справ тощо, що виділялися залежно від конкретного змісту роботи та форми її практичної реалізації [246, с. 316].

В цілому ж у юриспруденції ХІХ - початку 80-х років ХХ ст. переважав критично-описовий характер теорії поділу влади, значна увага приділялася негативним аспектам реалізації принципу поділу влади, вочевидь спостерігалося обґрунтування неможливості його реалізації на теренах Росії, Німеччини та СРСР. Водночас французька політико-правова доктрина розглядала принцип поділу влади здебільшого позитивно.

На четвертому етапі (друга половина 80-х років ХХ ст. - початок ХХІ ст.), при дослідженні теорії та принципу поділу влади, умовно можна виділити три підходи до поставленої проблеми. Так, зокрема, низка дослідників розглядає саму теорію та принцип поділу влади з урахуванням їх сутності та статусу. При цьому сутність принципу поділу влади здебільшого має на увазі його поняття та причини виникнення, а статус акцентує нашу увага на залежності принципу поділу влади від існуючої форми правління, типу держави, політичного режиму тощо.

Зокрема, аналізуючи сутність поділу влади, О. Малько стверджував, що серед «правообмежуючих засобів особливе місце займає проблема поділу влади. Її головна вимога, висунута Дж. Локом та Ш. Монтеск'є в період боротьби буржуазії з феодалізмом, полягала у тому, що, для затвердження політичної свободи, забезпечення законності і усунення зловживання владою з боку будь-якої соціальної групи, установи чи окремої особи, необхідно поділити державну владу на законодавчу (обирається народом та покликана розробляти стратегію розвитку суспільства шляхом прийняття законів), виконавчу (призначається представницьким органом влади і займається реалізацією означених законів та оперативно-господарською діяльністю) і судову (виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливого покарання винуватих) « [245, с. 255]. Причому «…кожна з них, будучи самостійною і такою владою, що взаємно стримує одна одну, повинна здійснювати свої функції шляхом особливої системи органів та у специфічних формах» [112, с. 278]. І хоча приписування Дж. Локу та Ш. Монтеск'є вищезазначених положень є не зовсім вірним (і Дж. Лок, і Ш. Монтеск'є пропонували передати виконавчу владу монарху, при цьому Дж. Лок взагалі не виділяв судової влади), проте саме викладення ідеї поділу влади, що здійснене О. Мальком, є досить коректним.

Щодо статусної характеристики поділу влади, то досить оригінальну модель взаємодії поділу влади із формою правління запропонував О. Євтушенко, виділяючи при цьому «1) країни, в яких відсутня система поділу влади; 2) держави соціалістичного (радянського) типу; 3) парламентська або конституційна монархія; 4) парламентські республіки; 5) президентські республіки; 6) парламентсько-президентські республіки; 7) «суперпрезидентські» республіки» [82, с. 90]. І хоча така градація носить здебільшого ідеологічний, а не формально-юридичний характер (об'єднуються елементи форми правління і політичного режиму, який автор називає державним устроєм), проте в самій роботі ще раз доведено, що «реалізація принципу поділу влади є запорукою політичної стабільності та безперервності функціонування державної влади на шляху демократії» [82, с. 89].

Інший підхід полягає у розгляді питання взаємодії різних гілок влади в державі. При цьому дослідниками головна увага зосереджується як на кількості самих гілок, так і на обґрунтуванні їхньої взаємодії. При цьому, щодо кількості гілок влади в державі, то далеко не всі правознавці погоджуються з існуванням лише «класичної тріади».

І, нарешті, ще один підхід до принципу поділу влади пов'язаний із місцем окремих державних органів (парламент, уряд, суд, глава держави, контрольно-наглядові органи) в системі органів державної влади.

Саме в рамках цього підходу можна виділити деякі праці, які мають безпосереднє значення для цього дисертаційного дослідження. Зокрема, слід відзначити монографію співробітників Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Український парламентаризм: минуле і сучасне» [257]. Це - багатопланове дослідження парламентаризму, його витоків, особливостей становлення, реформування і розвитку. Особливу увагу автори в цій роботі приділяють проблемам формування й функціонування представницьких органів Україні. В цій колективній монографії робиться спроба проаналізувати організаційні засади, форми і методи діяльності Верховної Ради України в сучасний період.

Близькими до цієї роботи є статті американських дослідників С. Валанзуали, Л. Готропа, Т. С. Кілера та ін., у яких на прикладі США, окремих країн Європи й Латинської Америки розглядаються закономірності перехідного періоду, в умовах якого відбувається трансформація авторитарних режимів у демократичні та роль у цьому органів законодавчої та виконавчої влади [47; 65; 108].

В монографіях В. Сухоноса «Організація і діяльність прокуратури в Україні: історія і сучасність», «Прокуратура в системі державних органів України: теоретичний аналіз сучасного стану та перспектив розвитку» і «Правові та організаційні аспекти розвитку прокуратури України в сучасних умовах» [240; 241; 242] характеризується роль прокуратури як контрольно-наглядового органу при реалізації принципу поділу влади.

У фундаментальній праці В. Скрипнюк «Розвиток системи державної влади в Україні: конституційно-правові аспекти» [217] досліджуються діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади як в Україні, так і в провідних європейських країнах.

Складні і суперечливі процеси реалізації поділу влади дедалі більшою мірою збільшують роль глави держави при забезпеченні взаємодії окремих її гілок. Тут, насамперед, виділяються праці «Глава держави. Порівняльно-правове дослідження (автор - В. Чиркін) [268]; «Інститут глави держави в системі вищих органів влади й управління зарубіжних країн» (автор - Ю. Коломієць) [111]; «Інститут президентства в сучасному світі (автор - М. Сахаров) [211]; «Інститут глави держави в конституційному праві» (автор - В. Сухонос) [238] та ін. У цих роботах висвітлюється роль глави держави в забезпеченні процесів взаємодії окремих гілок влади задля забезпечення єдності державної влади. Це багато у чому перекликається з точкою зору С. Алєксєєва, який свого часу наголошував, що «…влада в державі повинна бути одночасно і «розділена», і залишатися цілісною, єдиною. Ось чому, поряд із названими «трьома гілками», потрібним є, у якості особливого самостійного інституту, глава держави (президент - у республіці; монарх - в конституційній монархії) « [7, c. 17].

Досить оригінальною є й спроба поширити принцип поділу влади на сферу місцевого самоврядування [148].

Аналіз джерельної бази дослідження дозволив поділити його бібліографію на наступні групи: перша - соціально-філософське та ідеологічне осмислення поділу влади, яке втілилося в працях філософів та ідеологів; друга - науковий аналіз принципу поділу влади, який було здійснено в низці монографій, статей, а також (за певних обставин) авторефератів дисертацій та тез доповідей на конференціях, конгресах, «круглих столах» тощо; третя - навчальна та довідково-енциклопедична література, яка акумулювала в собі наукові данні щодо поділу влади; четверта - науково-популярна література, п'ята - нормативні матеріали, які втілюються в конституційному законодавстві України та зарубіжних країн, а також (за певних обставин) - в актах вищих судових органів України (Конституційний суд) та зарубіжних країн (наприклад, Верховний суд США).

Отже, бібліографія поділу влади не вичерпується філософсько-ідеологічними роботами. Наукову ж бібліографію, присвячену поділу влади, як вже зазначалося вище, можна розділити на три категорії: монографічна література, автореферати дисертацій, наукові статті та тези доповідей на конференціях. При цьому, дві останні категорії фактично є однією - «статті в наукових журналах і збірниках».

У свою чергу, монографічну літературу можна об'єднати в три блоки. В першому блоці містяться індивідуальні монографії, що безпосередньо пов'язані з поділом влади. Серед них, зокрема, можна виділити праці радянських вчених-юристів О. Барнашова [31], А. Мішина [159], українських правознавців І. Процюка [198], В. Шаповала [275], І. Яценка [287], російських правників Л. Ентіна [284], В. Лузіна [146] та ін.

Друга група монографій також, так чи інакше, досліджує поділ влади, хоча й присвячена дещо іншим темам. Зокрема, можна згадати колективну монографію «Механізм сучасної держави: класична і посткласична парадигми» [156], праці вітчизняних фахівців фундаментальної та конституційної юриспруденції А. Зайця [90], С. Серьогіної [214], В. Сіренка [215], О. Скрипнюка [219], В. Сухоноса [239], В. Шаповала [278] та ін., дослідження відомих російських державознавців О. Автономова [5], В. Глущенка [61], Е. Григоніса [66], О. Іванченка [96], А. Ковлера [110] та ін., праці учених далекого зарубіжжя В. Бернхема [34], Дж. Бюрдо [290], К. Дайсона [295], Л. Жауме [299], І. Коннака [292], І. Мені [302], М. Мура [303], В. Орландо [305], Г. Рейні [306], Г. Флейзіга [296], А. Шлезінгера [308], К. Шмітта [309] та ін.

Особливо цікавими уявляються фундаментальна робота О. Скрипнюка «Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики» [221], в якій автор, поміж іншим, аналізує поділ влади в якості конституційного принципу, а також праці В. Сухоноса «Динаміка сучасного державно-політичного режиму в Україні: антиномія демократизму і авторитаризму» [237] і «Держава: питання теорії (загальний і конституційно-правовий аспекти) « [235]. У першій з них автор аналізує поділ державної влади в США. Інша ж робота, поміж іншим, висвітлює питання поділу влади як втілення єдності державної влади.

І, нарешті, остання група монографій присвячена окремим державним інституціям, які реалізують ті чи інші повноваження державної влади. Зокрема, значна кількість монографічних робіт присвячена інституту президентства. Зокрема, можна згадати праці С. Серьогіної [213] та В. Шаповала [274], а також спільну монографію Ю. Тодики і В. Яворського «Президент України: конституційно-правовий статус» [252]. Досить цікавими уявляються й праці зарубіжних учених, присвячених органам виконавчої влади - спільна праця працівників Всесвітнього банку [162] та дослідження Г. Ласкі [300].

Всі ці роботи, так чи інакше, стосуються діяльності окремих гілок державної влади.

Близькими до монографічної літератури є й певні дисертаційні дослідження поділу влади та її гілок. Зокрема, істотна частина дисертацій присвячена різного роду конституційним аспектам поділу влади. Зокрема, тут можна назвати роботи К. Бабенка [27], О. Бульби [44], В. Єрмоліна [83], Я. Митровки [158] та ін. Крім того, істотна частина досліджень присвячена теоретичній парадигмі поділу влади. Серед них можна назвати праці Н. Жук [85], В. Ладиченка [137], С. Матвєєва [154], І. Процюка [197], Т. Струс-Духнич [233], В. Тароєвої [244], О. Хоменко [263] та ін. Є й роботи, пов'язані з політичним виміром зазначеного принципу, серед яких гідне місце посідають дисертаційні дослідження Л. Галаган [57], Л. Голубевої [63] та Р. Мартинюка [152]. Діяльність окремих державних органів (зокрема, суду) в сфері реалізації поділу влади досліджено в працях Ю. Рємєскової [205] та Е. Тертичної [249].

Іншим напрямком наукової джерельної бази є наукові статті в журналах, збірниках тощо. Зокрема, різні аспекти принципу та теорії поділу влади проаналізовані в працях, авторами яких є вітчизняні правознавці О. Євтушенко [82], В. Забарський [86], Ж. Заєць [91], Л. Касинюк [105], О. Манько [149], К. Осадчук [173], І. Слободянюк [223], В. Толстенко [253], П. Трачук [255], Г. Федоренко [260], О. Хоменко [264] та ін. Істотно збагатили теоретичну основу поділу влади праці, авторами яких були вчені з близького та далекого зарубіжжя - І. Бачило [33], І. Грессмен [297], Б. Зіган [311], Ю. Краснов [134], В. Лузін [145], Т. Новицька [167], В. Чиркін [271] та ін.

Існує й група статей, автори яких звертають нашу увагу не стільки сам принцип поділу влади, скільки на взаємодію її гілок, у тому числі - на так звану «систему стримувань і противаг». Зокрема, цій проблематиці присвячені праці таких зарубіжних учених як О. Котенков [131], К. Лівенштейн [301], О. Осавелюк [172], В. Чиркін [269], спільна стаття О. Косопкіна та Т. Нефедової «Президент, конгрес, законодавство (досвід взаємодії виконавчої та законодавчої гілок в Сполучених Штатах Америки) « [129], історико-правові дослідження І. Костюченка [130], О. Котенкова [132], М. Марченка [153] та ін.

І, нарешті, остання група статей об'єднує дослідження, автори яких аналізують функціонування окремих гілок влади та органів, що їх втілюють. Так, зокрема, питання парламентаризму і законодавчої влади висвітлюються в працях С. Ківалова [107], С. Косінова [128], Л. Кривенко [135], В. Плавича [185] та деяких інших правознавців. Функціонування та організація виконавчої влади досліджується в працях В. Авер'янова [4], О. Ноздрачова [168], Т. Пахомової [178] та ін. Організація та відправлення судової влади стали об'єктом дослідження статті радянського правознавця С. Кобликова [109], а також праць таких відомих вчених-юристів України як І. Борщевський [43], М. Вільгушинський [56], В. Григор'єв [67], Ю. Данієлян [69], М. Пєнцов [182], Р. Рева [202], В. Сердюк [212], Т. Струс-Духнич [232] та ін.

Не менш цікавими уявляються роботи, присвячені органам, що однозначно не можна віднести до жодної з гілок влади - президенту, прокуратурі тощо. Зокрема, остання досліджувалася в працях В. Долежана [73], В. Скрипнюк [218] та ін. Президентська влада стала об'єктом дослідження в статтях таких правників з України та країн близького зарубіжжя як А. Тарасов [243], В. Чиркін [270], Г. Шмавонян [282] та ін.

Не менш значним джерелом є навчальна та довідково-енциклопедична література, яка акумулювала в собі наукові данні щодо поділу влади.

При цьому, усі навчальні підручники і посібники, автори яких приділили увагу поділу влади, можна поділити на три групи. По-перше, сучасна реалізація поділу влади багато в чому висвітлюється в навчальній літературі з конституційного [124] та адміністративного [60] права.

По-друге, підручники та навчальні посібники, які служать основою для філософського та теоретичного осмислення поділу влади. Це, звісно, навчальна література з філософії [84] та теорії держави і права [170]. При цьому, остання має як індивідуально-авторський характер, так і характер спільних зусиль двох [112] та більше [248] авторів. До індивідуальних підручників і навчальних посібників, автори яких висвітлювали питання теорії і принципу поділу влади можна віднести праці С. Алексєєва [7], А. Венгерова [53], Р. Мухаєва [162], В. Протасова [196], О. Скакун [216], Л. Спиридонова [230], З. Трофимової [256] та ін. У спільних роботах окремі аспекти поділу влади висвітлювалися ще в радянських підручниках з теорії держави і права [246], хоча таке висвітлення здебільшого й мало характер беззаперечної критики. Сучасні підручники і навчальні посібники з України [89] та Росії [247], навпаки, головну увагу зосереджують на позитивних аспектах поділу влади. Є в Україні [6] та Росії [194] навчальна література, яка має більш фундаментальний характер при висвітленні питань поділу влади.

По-третє, аналіз історичних витоків поділу влади є неможливим без використання підручників з історії держави і права [99].

З неюридичної навчальної літератури найбільший потенціал щодо подання інформації про поділ влади мають підручники і навчальні посібники з політології, авторами яких, зокрема, є І. Василенко [48], Д. Гончаров [64], Ю. Ірхін [98], Л. Куликов [136], О. Панарин [176], С. Рябов [209] та ін.

Близькими до навчальної літератури є різного роду енциклопедії [30] та довідники [49]. На нашу думку, однією з найбільш фундаментальних енциклопедій на сьогодні є «Юридична енциклопедія» в 6 томах, яка була підготовлена на базі Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України і статті якої [259], безперечно зробили істотний внесок в усвідомлення автором цього дисертаційного дослідження. При цьому дисертантом енциклопедичні поняття («влада» [279], «державне управління» [2], «закон» [188], «виконавча влада» [273], «форма державного правління» [277] тощо) використовувалися у якості основи для своєї праці.

Не менш значним був і внесок Національної академії правових наук України, колектив якої підготував низку статей для багатотомної «Великої сучасної юридичнох енциклопедії». Саме з цього джерела дисертант використав поняття «держава» [180], «поділ влади» [181], «функції держави» [200] та деякі інші.

Серед неюридичних довідників найбільш популярними є політологічні [190]. При цьому, деякі з них мають енциклопедичний характер [40].

До довідників також можна віднести й хрестоматії [267], у тому числі й хрестоматії із всесвітньої історії [100].

Проміжне становище між науковою та навчальною літературою займають науково-популярні видання. З одного боку, вони містять наукові дані. З іншого - мають більш доступний, інколи навіть публіцистичний стиль викладення. Зокрема, тут можна назвати праці С. Амброза [8], О. Баришева [32], М. Блока [36], О. Зинов'єва [94], Е. Іваняна [97], Г. Мирського [157] та ін.

Звісно, вони не популяризували безпосередньо теорію або принцип поділу влади. Проте, в їхніх дослідженнях якнайкраще ілюструється безпосередня реалізація зазначеного принципу, а також чинники, які сприяють чи заважають цьому.

І, нарешті, останню групу джерел утворює нормативний матеріал, який міститься в законах [92] і збірках конституцій [224] сьогодення [122] й минулого [121], а також, як вже зазначалося, у відповідних рішеннях органів конституційної юрисдикції [207].

При цьому автор окремо використовує конституційні акти Королівства Бахрейн [114, с. 23-52], Королівства Бельгія [118], Королівства Бутан [120], Держави Бруней Даруссалам [119], Держави-Міста Ватикан [294], Ісламської Республіки Іран [114, с. 234-274], Італійської Республіки [122, с. 135-157], Канади [122, с. 358-392], Держави Катар [114, с. 323-344], Китайської Народної Республіки [122, с. 260-278], Держави Кувейт [114, с. 356-382], Султанату Оман [114, с. 465-480], Республіки Польща [122, с. 173-205], Російської Федерації [122, с. 221-242], Королівства Саудівська Аравія [122, с. 310-316], Сполучених Штатів Америки [122, с. 333-345], Королівства Тонга [293], України [125], Федеративної Республіки Німеччина [122, с. 83-123] та Франції [122, с. 47-72] в якості ілюстрацій поділу влади в світі.

Проміжне становище між навчально-довідковою літературою та нормативним матеріалом є збірники законодавства минулого [116], які не мають характеру хрестоматій.

Підводячи підсумок вищенаведеному огляду літератури, можна констатувати, що дослідження поділу влади не є новою ідеєю. Однак подібні праці щодо його функціонального аспекту є поодинокими. У дослідженнях автори або взагалі не згадують про функціональний поділ державної влади, або обмежуються лише згадкою про нього.

Водночас, проблематика поділу влади досліджується не лише в науковій літературі, але й в роботах науково-популярного та навчально-довідкового плану.

1.2 Методологічні засади дослідження поділу влади: загально-правовий, конституційний та історико-філософський контексти

Принцип поділу влади є «визначальним принципом правової держави» [220, с. 8] та однією з найважливіших характеристик демократичної держави. Водночас він є об'єктом дослідження багатьох наук і навчальних дисциплін - конституційного права, теорії та історії держави і права, історії політичних і правових вчень, філософії, політології та ін. При цьому вивчення поділу влади ведеться під різними кутами зору, в контексті різних парадигм.

Поняття наукової парадигми, уведене Т. Куном, означає «систему категорій та методологічних інструментів певної галузі знань, відповідно до яких зорганізується дослідницька практика науковим співтовариством у певний історичний період. Парадигма - одне з ключових понять сучасної філософії науки, що означає, по-перше, сукупність переконань, цінностей, методів і технічних засобів, що забезпечує існування наукової традиції, по-друге, наявність наукового співтовариства, яке сповідує певну парадигму» [88, с. 14].

Парадигми є складовою частиною методології, здатної, за словами В. Плавича, «відповідати на нову реальність за умови дотримання дисциплінарної семантики термінологічної означеності понять, як вони утвердилися у класичній юридичній науці» [184, с. 11]. Саме тому можна погодитися із думкою Р. Мухаєва [162, с. 13-14], який виділяє три рівні методології: рівень парадигм, рівень принципів і рівень методів.

За загальним правилом, виділяється два типи парадигм - загальнотеоретичні та юридичні. До загальнотеоретичних парадигм належить теологічна, натуралістична і соціальна. До юридичних - позитивістська (іноді її називають нормативістською [196, с. 127-128] або легістською [169, с. 55]), природно-правова і історична.

В рамках теологічної парадигми державу і право розглядали як надприродні прояви Божої волі. Основні засади теологічної парадигми були сформульовані в працях християнських мислителів Аврелія Августина та Фоми Аквінського. Зокрема, Августин Блаженний свого часу наголосив: «церква є царством Христовим і царством небесним» [1, с. 198]. Ця ідея приблизно у 1075 році вилилася в «Диктат пап» римського понтифіка Григорія VII, який закріпив домінуюче становище церкви відносно держави. З цього часу і аж до початку Епоха Просвітництва XVIII ст. теологічна парадигма стала домінуючою при розгляді державно-правових явищ, у тому числі й поділу влади, який в ті часи розглядався у виключно вертикальному аспекті, про що буде сказано нижче.

З початком Епохи Просвітництва місце теологічної парадигми багато в чому починає займати так звана натуралістична парадигма, яка, поміж іншим, розглядала державу і право в контексті домінуючого впливу позасоціальних, природних чинників - ґрунту, географічного середовища, клімату, природжених якостей людини, її інстинктів тощо.

Зокрема, загальновідомим є той факт, що один з основоположників теорії поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову Ш. Л. Монтеск'є розмірковував про природу держави саме в контексті натуралістичної парадигми. Зокрема, він виділяв три форми правління (філософ називав їх образами правління) : республіку, монархію і деспотію. При цьому «республіканське правління - це те, за якого верховна влада знаходиться в руках або всього народу, або ж його частини; монархічне, - за якого управляє одна людина, але шляхом встановлених незмінних законів; тоді як в деспотичному все поза всяких законів і правил рухається волею і свавіллям однієї особи» [161, с. 169]. Як ми бачимо, розмежування між монархією і деспотією здійснюється, перш за все, з урахуванням психологічних аспектів, що є характерним для натуралістичної парадигми. Розмірковуючи ж над ідеальним образом правління, він вивів залежність останнього від територіального розміру держави: «Республіка, за своєю природою, потребує невеликої території, інакше вона не утримається… Монархічна держава повинна бути середньої величини… Велетенські розміри імперії - передумова для деспотичного управління» [161, с. 263-295].

Порівнюючи європейські країни з Османською імперією, Монтеск'є торкається й питання поділу влади: «У більшості європейських держав встановлено поміркований образ правління, тому що їхні державці, володіючи першими двома гілками влади, надають своїм підданим відправлення третьої.

У турків же, де ці гілки влади є з'єднаними в особі султана, царює жахливий деспотизм» [161, с. 291].

У даному випадку спостерігається певне ігнорування філософом того факту, що, незважаючи на колосальні прерогативи султана, він не має можливості виходити за межі впливу саме судової влади, діяльність якої опиралась на мусульманське право - закони шаріату. Тим самим султан також, за виразом Монтеск'є, володіє «першими двома гілками влади» (тобто законодавчою і виконавчою), тоді як «відправлення третьої» (тобто судової), надане підданими султана - факіфам (знавцям мусульманського права) та кадіям (суддям).

Інша річ - ідея французького філософа формувати судову владу з осіб, «які у визначені пори року, через указаний в законі спосіб, залучаються з народу для утворення суду, тривалість дії якого визначаються вимогами необхідності» [161, с. 291]. Звісно, в Османській імперії таким способом суди не формувалися, а тому протиставлення між нею та європейськими державами здійснюється Монтеск'є, фактично, з огляду на культурні канони, що також притаманне натуралістичній парадигмі.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. юриспруденція починає розглядатися в контексті соціальної парадигми. Зокрема, поширився класовий підхід К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та ін., які розглядали державу і право з точки зору протистояння та боротьби класів. Зокрема, полемізуючи із своїми опонентами, К. Маркс і Ф. Енгельс в «Маніфесті комуністичної партії» заявили: «…ваше право є лише зведена в закон воля вашого класу» [150, с. 443]. У своїй лекції, прочитаної 11 липня 1919 р. в Свердловському університеті, В. Ленін щодо держави констатував: «Держава є машиною для пригноблення одного класу іншим, машина, щоб тримати у покорі одному класові усі інші підлеглі класи» [141, с. 14].

Звісно, і К. Маркс, і Ф. Енгельс, і В. Ленін виступали проти поділу влади, а тому, в рамках марксизму, принцип поділу влади здебільшого розглядався критично.

На відміну від марксистів, основоположник солідаризму Л. Дюгі розглядав державно-правові інститути в контексті волі спільноти. Зокрема, мислитель зазначав, що «кожен індивідуум повинен виконувати у суспільстві певну функцію, задовольняти певні потреби. Він не може ані не виконувати цієї функції, ані не задовольняти цих потреб, адже, внаслідок його відмови, виникне безлад або, принаймні, суспільна шкода. З іншого боку, дії, вчинені ним всупереч покладеній на нього функції, будуть придушуватися суспільством. Усі ж дії, що, навпаки, спрямовані ним для виконання покладеної, виходячи з його місця у суспільства, на нього функції, будуть суспільством захищатися й гарантуватися» [80, с. 582]. Філософ, розмірковуючи на теми поділу влади, розглядав крізь призму солідаризму (солідарність він визначав як взаємозалежність [80, с. 583]) функціональний аспект означеного принципу: «…кожна група людей…, будь то уряд або ж усемогутній парламент… повинні виконувати певне завдання у тій великій майстерні, якою є суспільний організм. Ця функція визначається тим становищем, яке фактично людина чи група займають у колективі. Вони не мають суб'єктивних прав, вони не можуть їх мати, адже право є лише позбавленою реальності абстракцією, але внаслідок того, що вони є членами суспільства, на них покладено обов'язок реалізовувати певну соціальну функцію і всі дії, які вчиняються ними задля досягнення цієї мети, мають суспільне значення і будуть захищені суспільством» [80, с. 583-584]. У даному випадку, як ми бачимо, поділ державної влади розглядається як результат реалізації суспільних функцій парламенту і уряду, як їхня діяльність, що спрямована на благо суспільства.

В рамках соціальної парадигми розглядали державу і право основоположники теорії насильства. Зокрема, відомий німецький філософ К. Каутський у своїй фундаментальній праці «Матеріалістичне розуміння історії» розглядав державу як «панування меншості над більшістю. Примусова сила держави спиралася не на моральну перевагу більшості, тобто значної маси людей, але на перевагу меншості над великою більшістю - на перевагу, що була пов'язана із перевагою в зброї, в знаннях, в багатстві, з економічною або іншою незамінністю цієї меншості» [106, с. 56]. І хоча ці погляди, до певної міри, перекликаються із марксистськими, проте, мислитель так не вважав, адже, на його думку, в основі появи держави лежить не поява класів, а війна, яка «…дає перших рабів, а, отже, й перших робітників, які працюють не для себе і для общини, а для чужого пана. Війна дає здобич, що, в свою чергу, дає можливість окремим індивідуумам та їхнім родинам накопичувати багатства, котрих вони ніколи не могли б створити у такій кількості особистою працею. У цьому напрямку ми й повинні проводити дослідження, якщо ми хочемо віднайти походження класів та держави» [106, с. 77].

Розмірковуючи на питання, пов'язані із функціонуванням державної влади, К. Каутський наголошує, що в державі «існує керівництво, існує судова влада для вирішення суперечок, як і усвідомлене регулювання суспільної поведінки чи то час від часу, чи то ж систематичне регулювання будь-яких можливих випадків одного й того ж роду, оскільки соціальних прагнень та інстинктів, чеснот та вимог життя недостатньо для того, щоб забезпечити це регулювання суспільного життя» [106, с. 55].

Як ми бачимо, існування гілок влади прихильники теорії насильства виправдовували необхідністю регулювати суспільне життя.

Завершуючи вплив соціальної парадигми на дослідження поділу влади, ми не можемо не торкнутися певних культурологічних поглядів М. Вебера. Саме він, фактично стояв у витоків ідеї європейської моделі поділу влади на партійну та адміністративну. У своїй фундаментальній праці «Політика як покликання та професія», мислитель писав: «…політичний чиновник не повинен робити саме того, що завжди і належним чином повинен робити політик - як вождь, так і його свита, - боротися… Діяльність вождя завжди підпорядковується абсолютно іншому принципу відповідальності, який є повною протилежністю відповідальності чиновника. У тому випадку, якщо (незважаючи на його уяви) вищестояща установа віддасть наказ, який навіть він буде вважати помилковим, справою честі чиновника є виконання наказу під відповідальність того, хто наказує, виконати добросовісно і точно, так, немов би цей наказ відповідає його власним переконанням: без такої, вищою мірою, моральної дисципліни та самовідданості розвалився б весь апарат. Навпаки, честю політичного вождя, тобто державного діяча-керівника, є суто виключна особиста відповідальність за те, що він робить, відповідальність, позбавитися якої чи то відхилити він не може і не має права» [50, с. 19-20].

Ці ідеї стали основою сучасного європейського розуміння поділу влади, який здійснюється не за «класичною тріадою», а шляхом поділу влади на партійну верхівку та професійну бюрократію (чиновництво), що буде проаналізовано нижче.

Таким чином, обираючи між соціальними парадигмами дослідження поділу влади, ми можемо констатувати, що саме в рамках соціальної парадигми можна детально розглянути вплив на поділ влади суспільства і, водночас, дослідити зворотний бік - регулювання суспільних відносин окремими гілками влади.

Проте, в рамках соціальної парадигми далеко не повністю розкривається принцип поділу влади, а тому слід звернутися до юридичних парадигм.

Серед сучасних юридичних парадигм історично першою була природно-правова, в рамках якої питання держави і права досліджували в контексті невід'ємних прав людини і справедливості, а право було «одним із найбільш важливих і дієвих важелів регулювання суспільних відносин» [183, с. 367].

Основоположником методологічного аспекту теорії природного права був голландський філософ Г. Гроцій. У своїй збірці «Про право війни та миру» він наголошував, що «матір'ю природного права є сама природа людини, яка змушувала б її прагнути до взаємного спілкування, навіть якщо б ми не потребували нічого; матір'ю ж внутрішньодержавного права є саме зобов'язання, прийняте за взаємною згодою; виходячи ж із того, що останнє отримує свою силу від природного права, то природа може начебто вважатися тим, що породжує внутрішньодержавне право» [68, с. 48]. І хоча сам мислитель наголошував, що «право існує не задля однієї лише користі» [68, с. 49], проте, торкаючись питань реалізації законодавчої влади, він змушений констатувати, що «…ті, хто видає для інших закони, зазвичай переслідують якусь користь або, принаймні, повинні її переслідувати», адже «до природного права також приєднується користь, через те, що за волею Творця природи ми, люди, окремо один від одного насправді є безпорадними і потребуємо багатьох речей задля благоустрою свого життя, щоб із більшим завзяттям прагнути розвивати спільне життя; користь же послужила приводом для виникнення внутрішньодержавного права, адже так само як і спільнота, про яку йде мова, так і підпорядкування виникли та встановлені задля якоїсь користі» [68, с. 48]. У даному випадку, ми бачимо, що, з одного боку, відбувається протиставлення природного та внутрішньодержавного права, що характерно для доктрини природного права, а з іншого - відправлення державної (у даному контексті - законодавчої) влади обов'язково повинно бути корисним для суспільства, нести за собою так зване «загальне благо».

На відміну від природно-правової, позитивістська парадигма відстоює ідею права як примусового порядку, що утворюється державою, «чинність права визначається виключно юридичними нормами, а не етичними принципами та якимись іншими системами цінностей. У позитивізмі справедливість ототожнюється з волею держави: те, що приписує закон, те і справедливе» [779, с. 227].

Засади юридичного позитивізму виникають у ХІХ ст. у працях англійця Дж. Остіна та француза О. Конта.

Зокрема, Дж. Остін, досліджуючи природу права та виділяючи його позитивну природу, розглядає право в широкому та вузькому сенсі. В широкому сенсі право - це «правила, які призначені для управління поведінкою однієї розумної людини з боку іншої розумної людини, що має владу над першою» [174, с. 400]. У вузькому ж сенсі право - це сукупність правил чи «єдина частина такої сукупності» [174, с. 401], що встановлюється «політично пануючими особами (political superiors), котрі виступають суверенами, тобто особами, які здійснюють верховне, засноване на підпорядкуванні, правління в незалежних державах чи незалежних політичних спільнотах» [174, с. 400-401].

Ідея прогресу, на думку філософів-позитивістів, стала наріжним каменем розвитку. При цьому, сам позитивізм розглядали як першу наукову парадигму. Видатний французький філософ О. Конт так визначав роль позитивізму в науковому пізнанні: «Істинний позитивний дух полягає переважно у заміні вивчення перший та остаточних причин явищ вивченням їх характерних законів; іншими словами - у заміні слова „чому” словом „як”« [126, с. 181].

Фактично, саме в рамках позитивної парадигми важко досліджувати принцип поділу влади, проте функціонування та формування окремих гілок державної влади в контексті позитивізму можна досліджуватися з точки зору їхньої практичної реалізації.