Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

ДИСЕРТАЦІЯ

12.00.11 - міжнародне право

293 - міжнародне право

Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини

Горобець Наталія Григорівна

науковий керівник:

САВЧУК Костянтин Олександрович,

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

Київ - 2018

АНОТАЦІЯ

Горобець Н. Г. Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини. - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 12.00.11 «Міжнародне право». - Київський університет права НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київ, 2018.

Дисертація присвячена комплексному теоретико-правовому аналізу міжнародно-правових аспектів захисту права власності в практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), дослідженню проблем формування та розвитку європейських стандартів захисту права власності, а також з'ясуванню стану відповідності законодавства і практики України вимогам Протоколу 1 до Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини (далі - Протокол 1 до ЄКПЛ) 1952 року в контексті захисту права власності.

В роботі досліджено історичні етапи становлення та розвитку захисту права власності в міжнародному праві, яке спочатку розвивалося лише у формі захисту права власності іноземців. Зокрема, показано процес формування звичаєвих та договірних норм міжнародного права, спрямованих на захист права власності іноземних фізичних та юридичних осіб. Аналіз норм міжнародного права та доктрини дозволили виділити норми загального міжнародного права, що передбачали певні права і обов'язки держав щодо права власності іноземних фізичних і юридичних осіб. По-перше, право держав самостійно встановлювати режим перебування іноземців, характер і обсяг їх майнових прав на своїй території. Відповідно до доктрини, яка склалася у XIX ст., держава була зобов'язана забезпечувати іноземцям та їх майну таке ж саме ставлення, як до власних громадян, що відповідає міжнародному мінімальному стандарту. Недотримання його вважалося порушенням міжнародного права. По-друге, кожна держава мала право здійснювати контроль за користуванням майном іноземців, вживати заходів щодо обмеження права власності, наприклад, позбавлення права власності в формі націоналізації або експропріації. Сучасне міжнародне право також визнає правомірність таких заходів при дотриманні певних умов. Підстави правомірності націоналізації і експропріації іноземного майна закріплені в двосторонніх і багатосторонніх договорах та інших міжнародних документах. право власність міжнародний суд

Проаналізовано трансформацію норм міжнародного права в сфері захисту права власності у першій половині ХХ ст. З'ясовано, що принцип захисту приватної власності спочатку формується в звичаєвому міжнародному праві, а згодом отримує відповідну конкретизацію у міжнародних договорах, зокрема кодифікується у ст. 46 Положення про закони та звичаї суходільної війни, що є частиною IV Гаазької конвенції (1907 р.). Показано, що значний вплив на формування концепції захисту права власності у міжнародному праві спричинили також «доктрина Кальво» та «доктрина мінімального стандарту» або «формула Халла».

В дисертації відзначається, що питання захисту права власності особи набуває особливої актуальності в XX ст., оскільки вперше за всю історію право приватної власності, як одне із основоположних прав людини, отримує закріплення в міжнародно-правових актах універсального і регіонального характеру, таких як, Загальна декларація прав людини 1948 року (ст. 17), частково у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (ст. 15), Конвенції ООН про статус біженців 1951 року, Конвенції про статус апатридів 1954 року, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року, Міжнародній конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 1990 року, однак найбільш комплексно у Протоколі 1 до ЄКПЛ 1952 року (ст. 1) та ін.

Констатується, що не дивлячись на недостатню ступінь урегульованості питань захисту права власності в міжнародних актах універсального характеру порівняно з регіональними, діючі норми про право власності не тільки стали основою у сфері регулювання і захисту права власності в міжнародному праві, але й дали поштовх розвитку інституту захисту права власності на регіональному рівні, а також стали фактором удосконалення відповідних норм на національному рівні.

Головна увага в роботі приділяється дослідженню поняття і змісту права власності відповідно до Протоколу 1 до ЄКПЛ, зокрема в контексті мирного володіння своєю власністю. Першою міжнародною угодою, в якій було встановлено належні гарантії захисту права власності особи, став Протокол 1 до ЄКПЛ 1952 року, в ст. 1 якого йдеться про те, що кожному гарантується право на повагу свого майна і встановлюються певні гарантії прав осіб у випадку втручання держави в їхні права.

В рішеннях ЄСПЛ інститут захисту права власності був суттєвим чином трансформований у напрямку поступової відмови від суто речово-правового його розуміння. Аналізується прецедентна практика ЄСПЛ в сфері захисту права власності, а також досліджуються основні позиції ЄСПЛ щодо юридичної природи та змісту понять «майно», «власність», «право захисту права власності» тощо.

Показано, що ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ застосовується достатньо широко і до власності в контексті практики ЄСПЛ може відноситися значний перелік активів як матеріального, так і нематеріального характеру, зокрема, будинки, земельні ділянки, рухоме майно, орендна плата, кошти, присуджені судовим чи арбітражним рішенням, права, що випливають з акцій та патентів, ліцензії, право на отримання пенсії, найменування, репутація та клієнтура підприємства тощо. На підставі аналізу практики ЄСПЛ доводиться, що найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку органів державної влади, зокрема, органів виконавчої влади іноді - органів законодавчої і судової гілок влади шляхом прийняття законодавчих актів та/або при винесенні незаконного рішення суду.

Окрім того, в роботі проаналізовано конституційні гарантії права власності за законодавством і практикою України, рішення ЄСПЛ за Протоколом 1 до ЄКПЛ, постановлені проти України та проблемні питання їх виконання, а також досліджено сучасний стан відповідності законодавства і практики України в сфері захисту права власності практиці ЄСПЛ.

Доведено, що Конституція України та чинне законодавство України в цілому на достатньому рівні системно визначають засади захисту права власності. Конституцією України передбачено два механізми судового захисту. Перший виступає як національна-правова гарантія, що охоплює систему національних засобів судового захисту (статті 124, 125 Конституції України). Другий механізм судового захисту відноситься до міжнародно-правових гарантій і базується на визнанні права особи та створення відповідних умов для цього звернення за захистом до міжнародних судових установ, зокрема до ЄСПЛ.

В роботі розглянуто рішення ЄСПЛ, постановлені проти України, що пов'язані з порушенням права власності з боку України, а також сучасний стан виконання цих рішень її державними органами. Показано, що порушення державою своїх міжнародно-правових зобов'язань за Протоколом 1 до ЄКПЛ відбувається через втручання в право власності фізичних та юридичних осіб з боку органів державної влади, зокрема, через прийняття законодавчих актів або при винесенні незаконного рішення суду. Разом з тим, ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Констатується, що наразі різко збільшується кількість рішень по суті, винесених ЄСПЛ у справах проти України. Все зростаюча практика звернення фізичних та юридичних осіб, зі скаргами проти України за захистом права власності до ЄСПЛ зумовлює необхідність подальшого удосконалення законодавства і практики України в цій сфері. З'ясовано, що найчастіше фізичні і юридичні особи України подають позови до ЄСПЛ для захисту свого права власності та тривалого невиконання рішень національних судів, що безпосередньо стосується права на ефективний засіб правового захисту.

Ключові слова: власність, майно, право на мирне володіння своїм майном, право власності, захист права власності, Європейський суд з прав людини, практика Європейського суду з прав людини, міжнародно-правові гарантії права власності, законодавство і практика України.

SUMMARY

Horobets N. G. Property rights protection in the practice of the European Court of Human Rights. - Qualifying scientific work on he rights of manuscripts.

Thesis for the degree of Candidate of Sciences on specialty 12.00.11 «International Law». - Kyiv Law University of the National Academy of Sciences of Ukraine, Koretsky Institute of State and Law of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2018.

Thesis is dedicated to comprehensive theoretically-legal analysis of the international-law issues of the property right protection in the practice of the European Court of Human Rights (hereinafter referred to as ECHR), research of the pending matters of European standards in property rights protection formation and development along with review of the state of compliance of the law and legal practice of Ukraine to the requirements of the Protocol I to the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (hereinafter referred to as Protocol I to ECtHR) of 1952 it in the context of property right protection.

The thesis researches the historical stages of property rights protection development in the international law which initially has been developing only in the form of non-residents property right protection. In particular the process of common and conventional international law rules formation is shown aimed to protect property right of non-resident and foreign legal entities. Rules and doctrines of the international law analysis allowed to identify the rules of the common international law which provided for certain rights and liabilities of the states with regards to the property right of the foreign individuals and legal persons. First, it is the right of state to establish independently aliens' stay regulations, the character and scope of their proprietary rights at such state's territory. In compliance with doctrine which has established in 19th century the state has been obliged to provide same relation to non-residents and their property with its own nationals and their property, which corresponds to the international minimal standard. Failure of observe it is deemed to be the breach of the international law. Second, each state had the right to make the control of aliens property use, undertake measures to restrict the right of property, for example dispossession in the form of nationalization or expropriation. Modern international law also recognizes eligibility of such measure subject to the certain conditions. The grounds for foreign property nationalization and expropriation legitimacy fixed in bilateral and multilateral treaties and other international instruments.

The thesis analyzes transformation of the international law provisions in the field of property rights protection in the first half of the 20th century. It was clarified that the principle of private property protection has been initially formed in the customary international law, and further on came to appropriate instantiation in the international treaties, in particular, codified in the Art. 46 Regulations on the laws and customs of the Land War, which is part of the 4th Hague Convention (1907). It is shown that the «Calvo doctrine» and «minimum standard doctrine» or «Hallu's formula» also had significant influence on the property rights protection concept in the international law.

The thesis states that the issue of the property rights protection has become especially pending in the 20th century, since for the first time in the history, the right to private property as one of the fundamental human rights, is fixed in international legal acts of the global and regional character, such as, the Universal Declaration of Human Rights of 1948 (Article 17), to some extent the International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights of 1966 (Article 15), UN Convention on Refugee Status of 1951, Convention on stateless persons status of 1954, International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination of 1965, International Convention on the Protection of the Rights of All Migrant Workers and Members of Their Families of 1990, and the most comprehensively the Protocol 1 to ECHR of 1950 (Article 1), etc.

It is stated that despite the insufficient degree of regulation of issues of protection of property rights in international acts of a universal nature compared with regional ones, current norms on property rights not only became the basis in the field of regulation and protection of property rights in international law, but also gave impetus to the development of the institute for the property rights protection at the regional level, and also became a factor in improving the relevant provisions at the national level.

The main attention in the thesis is devoted to the research of the property rights concept and content in accordance with Protocol 1 to the ECHR, in particular in the context of the peaceful possession of the own property. The first international treaty, which established the appropriate guarantees for the protection of the rights of the person, was Protocol No. 1 to the ECHR of 1952, Article 1 of which states that everyone is guaranteed the right to respect for his/her property and establishes certain guarantees of the rights of individuals in the event of state invasion into his/her rights.

In the judgments of the ECtHR, the institution of property rights protection has been substantially transformed in the direction of the gradual abandonment of its exclusively substantive and legal understanding. The case law of the ECtHR in the property rights protection field is analyzed and the main standpoints of the ECtHR concerning the concept of «possessions», «property», «right to protect property right», etc. are researched.

It has been shown that Article 1 of Protocol 1 to the ECHR is applied rather widely also to the property in the context of ECtHR's practice and can include a significant list of assets, both tangible and intangible, in particular, buildings, land plots, movable property, rent, monetary means awarded by a judicial or arbitration decisions, rights arising from shares and patents, licenses, the right to receive a pension, the name, reputation and clientele of the enterprise, etc. Based on the analysis of the practice of the ECtHR, it has been argued that the most often invasion with the ownership of individuals and legal entities takes place on the part of the state authorities, in particular, the executive authorities, sometimes by the legislative and judicial branches of the power by adopting legislative acts and / or by taking an illegal court decisions.

In addition, the thesis analyzes the constitutional guarantees of ownership rights under Ukrainian law and practice, the judgments of the ECtHR in accordance with Protocol 1 to the ECHR, the decisions made against Ukraine and the pending issues of their implementation, and also investigates the current state of Ukrainian legislation and practice in the sphere of property rights protection compliance with the practice of the ECtHR.

It is substantiated that the Constitution of Ukraine and current legislation of Ukraine in general comprehensively establish property rights protection grounds.

The Constitution of Ukraine provides for two mechanisms of judicial protection. The first acts as a national legal guarantee covering the system of the national remedies (Art. 124, 125 of the Constitution of Ukraine). The second mechanism of judicial protection applies to international legal guarantees and is based on the recognition of the right of an individual and the creation of appropriate conditions for his/her appeal for protection to the international judicial institutions, in particular the ECtHR.

In this paper, the judgments of the ECtHR taken against Ukraine concerning the violation of property rights on the part of Ukraine, as well as the current state of these judgments enforcement by Ukrainian state bodies have been considered. It has been shown that the violation by the state of its international legal obligations under the Protocol 1 to the ECHR takes place through state authorities' interference into the ownership right of individuals and legal persons, in particular, through the adoption of legislative acts or through illegal court judgments taking. At the same time, Article 1 of the Protocol 1 to the ECHR prohibits any unjustified interference by public authorities, in particular through the adoption of legislative acts or through illegal court judgments taking. It is noted that at the present the number of substantive decisions made by the ECtHR in cases against Ukraine is sharply increasing. The growing practice of appeals of individuals and legal entities, with complaints against Ukraine on the protection of property rights to the ECtHR, necessitates further improvement of Ukrainian legislation and practices in this area. It is revealed that in most of the cases, natural and legal persons of Ukraine file lawsuits against to ECtHR to protect their property rights and due to the long time non-enforcement of the judgments of the national courts, which directly relate to the right to an effective remedy.

Key words: ownership. property, right for peaceful possession of own property, ownership right, ownership right protection, European Court of Human Rights, European Court of Human Rights practice, international law guarantees of the property right, legislation and practice of Ukraine.

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Право власності характеризується тривалим розвитком від визнання його спочатку в національному праві держав, а згодом і в міжнародному праві, як одного із основоположних прав людини до інституту міжнародного права прав людини, що забезпечується відповідним захистом. Будучі основою функціонування сучасного громадського суспільства інститут власності займає особливе місце в суспільному житті держав, у тому числі й України.

Зародження норм щодо захисту права власності відбувалось протягом тривалої історії народів і держав. Його корені слід шукати у практиці ще стародавніх держав. Це, насамперед, стародавні вавилонські джерела права, право грецьких міст-полісів, а також римське право, яке з його рецепцію Середньовічною Європою, стало основою регулювання правовідносин власності в сучасних суспільствах. Серед ранніх джерел гарантій права власності особи слід віднести Велику хартію Вольностей 1215 року, яка визнала право власності «вільної людини» і необхідність його захисту. Помітну роль в історії становлення і розвитку інституту права власності відіграла Велика Французька революція, яка суттєво змінила уявлення про права людини в цілому. Одним із перших документів, що нормативно закріпив природно-правове розуміння права власності, стала Декларація прав людини і громадянина, прийнята Національними установчими зборами революційної Франції 26 серпня 1789 р. Однак протягом тривалого часу право власності залишалося виключно інструментом національного права держав, а міжнародне право в той час майже не регулювало захист права власності особи, як і захист прав людини. Захист права власності в міжнародному праві стосувався іноземців, зокрема надаючи їм певні гарантії від свавільної націоналізації та експропріації. Важливу роль у становленні звичаєвих норм щодо захисту власності іноземців відіграло класичне міжнародне право ХVIII - початку XX ст., представлене зокрема працями Е. де Ваттеля, який одним із перших юристів-міжнародників системно дослідив цю проблематику.

Серед перших багатосторонніх міжнародних договорів щодо захисту права власності окремих категорій осіб слід назвати Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років, які підтвердили засаду недоторканості приватної власності під час ведення воєнних дій, що сформувалася як звичаєва норма міжнародного права. Захист права власності під час воєнних дій отримав подальший розвиток в положеннях Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року.

Отже, у міжнародно-правовому контексті проблема захисту права власності спочатку розглядалась виключно по відношенню до іноземців - фізичних та юридичних осіб, оскільки регулювання відносин між державами і громадянами щодо гарантій захисту права власності перебувало у внутрішній компетенції держав. Із розвитком міжнародної торгівлі відбувається посилення руху осіб, капіталів, послуг, товарів (майна) та відповідних прав на нього, зумовлюючи необхідність регулювання захисту права власності і на міжнародному рівні.

З створенням у 1945 році Організації Об'єднаних Націй виникла нова галузь міжнародного права прав людини, основу якого складає принцип поваги прав людини, встановлений в ст. 1 Статуту ООН. Захист права власності отримав подальший розвиток в ст. 17 Загальної декларації прав людини 1948 року та певною мірою в ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. Згодом захист права власності став регламентуватися також положеннями ряду конвенцій ООН, зокрема Конвенції ООН про статус біженців 1951 року, Конвенції про статус апатридів 1954 року, Міжнародної конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 1990 року та численних декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй, особливо Декларації соціального прогресу та розвитку 1969 року.

Найбільш детально захист права власності регламентується в регіональних міжнародно-правових актах, таких, зокрема, як Протокол 1 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - ЄКПЛ), Американська конвенція про права людини 1969 року, Африканська Хартія прав людини і народів 1981 року та ін. Наразі загальновизнаним фактом є те, що Протокол 1 до ЄКПЛ серед інших міжнародних договорів являє собою найбільш ефективну модель захисту прав людини на регіональному (європейському) рівні.

Актуальність даної проблематики обумовлюється також збільшенням кількості звернень громадян України до Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) в контексті захисту порушеного права власності, передбаченого ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. Наразі суттєва кількість скарг українських громадян та юридичних осіб до ЄСПЛ стосуються, власне, порушення права власності на тимчасово окупованих територіях окремих районів Донецької та Луганської областей та території Автономної Республіки Крим і міста Севастополь (далі - АРК та м. Севастополь). Членство України в Раді Європи обумовлює необхідність подальшої національної імплементації в вітчизняне законодавство і практику конвенційної норми щодо захисту права власності та дослідження особливостей організаційно-правових, інституційних та інших заходів, пов'язаних з такою імплементацією.

Сьогодні в Україні недостатньо спеціальних досліджень, присвячених міжнародно-правовому захисту права власності, перш за все в рамках Ради Європи. Актуальність теми даного дисертаційного дослідження визначається необхідністю врахування новітньої прецедентної практики ЄСПЛ щодо застосування положень Протоколу 1 до ЄКПЛ, яка розширює поняття «майно» в контексті міжнародно-правового захисту. Проблемою й дотепер залишається практичний аспект застосування національними судами України практики ЄСПЛ під час розгляду справ, пов'язаних із захистом права власності. Вищеназвані чинники визначають актуальність теми дисертації та її важливість з точки зору доктрини та практики міжнародного права.

Водночас стан наукової розробленості теми характеризується наявністю комплексних досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених в сфері міжнародного захисту прав людини, які частково охоплюють питання захисту права власності. Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених, які зробили вагомий внесок у дослідження розвитку організації діяльності та практики ЄСПЛ, зокрема це праці: М. В. Буроменського, В. Г. Буткевича, О. О. Гріненко, В. Н. Денисова, В. І. Євінтова, О. В. Задорожнього, О. М. Клименко, О. Л. Копиленка, І. І. Лукашука, Т. І. Дудаша, В. В. Мицика, В. П. Паліюка, П. М. Рабіновича, В. М. Репецького, К. О. Савчука, С. В. Шевчука, І. В. Яковюка та ін. Втім, безпосередньо окремим аспектам захисту права власності в контексті діяльності ЄСПЛ присвячували свої роботи значно менше дослідників, зокрема Б. Л. Зимненко, О.С.Данелія , Т. Н. Нешатаєва, В. І. Манукян, І. В. Мінгазова, О.І.Котляр , Є. Г. Савельєва. Особливо варто виділити дослідження А. А. Яковлєва, присвячене міжнародно-правовому співробітництву у захисті права власності в системі Ради Європи. Питання міжнародно-правового регулювання захисту права власності досліджувало чимало зарубіжних вчених, починаючи від Е. де Ваттеля, і закінчуючи такими представниками сучасної науки міжнародного права як Я. Броунлі, Р. Біндшедлер, Д. Гом'єн, Л. Зваак, Нгуен Куок Дінь, Дж. Спранклінг, Д. Харріс та ін.

Нормативну та емпіричну основу дисертаційного дослідження складають: Статут ООН 1945 року, Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Протокол 1 до ЄКПЛ, Американська конвенція про права людини 1969 р., Африканська Хартія прав людини і народів 1981 року, резолюції та рекомендації міжнародних організацій, відповідні нормативно-правові акти України у сфері захисту права власності, рішення ЄСПЛ, інших міжнародних юрисдикційних органів та національних судів в цій сфері.

Емпіричну основу дослідження також склали рішення ЄСПЛ у справах «Маркс проти Бельгії» (рішення від 13.06.1979 р.), «Колишнього короля Греції та інших проти Греції» (рішення від 23.11.2000 р.), «Онер'їлдіз проти Туреччини» (рішення від 30.11.2004 р.), «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (рішення від 23.09.1982 р.), «Білецька проти України» (рішення від 10.12.2009 р.), «Деревенко та Довголюк проти України» (рішення від 29.11.2007 р.), «Дідух проти України» (рішення від 31.12.2008 р.), «Гайкович проти України» (рішення від 20.12.2007 р.), «Совтрансавто-Холдинг проти України» (рішення від 25.07.2002 р.), «Білокінь проти України» (рішення від 18.06.2009 р.), «Юрій Миколайович Іванов проти України» (рішення від 15.10.2009 р.), «Будченко проти України» (рішення від 24.04.2014 р.), «Бочан проти України (№ 2)» (рішення від 05.02.2015 р.) та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, грантами. Дисертаційне дослідження є складовою науково-дослідницької роботи кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Київського університету права НАН України «Державно-правове регулювання суспільних відносин в умовах нових глобалізаційних викликів: вітчизняні та міжнародні реалії» (номер державної реєстрації 0116U004745).

Мета і завдання дослідження полягають у здійсненні комплексного правового дослідження міжнародно-правового регулювання захисту права власності в контексті практики Європейського суду з прав людини. Метою дослідження також є сформулювати пропозиції та рекомендації з метою удосконалення правотворчої та правозастосовної практики України з урахуванням універсальних та європейських міжнародно-правових стандартів захисту права власності.

Дана мета обумовила постановку та вирішення таких наукових завдань:

- проаналізувати становлення та розвиток інституту захисту права власності іноземних фізичних та юридичних осіб в міжнародному праві;

- визначити трансформацію захисту права власності в міжнародному праві у першій половині ХХ ст.;

- охарактеризувати генезис доктринальних підходів вітчизняних та зарубіжних представників науки міжнародного права щодо змісту та правової природи права власності як одного із основоположних прав людини;

- проаналізувати специфіку міжнародно-правового регулювання захисту права власності на універсальному та регіональному рівнях, з визначенням сучасних тенденцій;

- встановити особливості сучасної практики Європейського суду з прав людини у формуванні європейських стандартів захисту права власності;

- визначити сутність та елементи поняття «майно» в контексті практики Європейського суду з прав людини;

- проаналізувати на даний час відповідність законодавства та практики України європейським стандартам в сфері захисту права власності;

- дати оцінку рішенням Європейського суду з прав людини за Протоколом 1 до ЄКПЛ, винесеним проти України та ефективності їх виконання;

- сформулювати пропозиції та рекомендації з метою удосконалення правотворчої та правозастосовчої практики Україні з урахуванням європейських стандартів захисту права власності.

Об'єктом дослідження є міжнародні правові відносини, які виникають в практиці Європейського суду з прав людини під час розгляду скарг у зв'язку із порушенням права власності відповідно до Протоколу 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Предметом дослідження є міжнародно-правові норми, що регламентують захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини.

Методи дослідження. У процесі підготовки дисертаційного дослідження, відповідно до специфіки теми, мети та завдань застосовувався комплекс філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів, з метою єдності правового аналізу міжнародно-правових аспектів захисту права власності в практиці Європейського суду з прав людини.

Міжнародно-правові аспекти захисту права власності в практиці Європейського суду з прав людини досліджено на основі загальних принципів, зокрема, обґрунтованості, об'єктивності, наступності та узагальнення теоретико-правової спадщини. Застосовувалися такі методи як історичний, порівняльний та аналітичний, методи класифікації, метод аналізу і синтезу, дедукції, діалектичний метод пізнання, формально-юридичний, системно-структурний, а також звернення до категорії загального та особливого, суті та явища, абстрактного та конкретного. Історичний метод використовувався для визначення правової природи поняття «власність» в контексті захисту права власності іноземців в міжнародному праві (підрозділ 1.1) та особливостей трансформації захисту права власності в міжнародному праві у першій половині XX ст. (підрозділ 1.2). Формально-логічний метод сприяв з'ясуванню та уточненню змісту таких понять як «власність» та «право власності» підрозділ 1.1). За допомогою порівняльного методу встановлено особливості розвиту законодавства України в сфері захисту права власності та стан його відповідності європейським стандартам в цій сфері (підрозділ 3.2). Формально-юридичний метод сприяв встановленню юридичного змісту стандартів захисту права власності (підрозділ 1.2). На основі системного аналізу було досліджено і охарактеризовано законодавство України в сфері захисту права власності (підрозділ 3.1), та виявлено закономірності, що можуть бути використані на внутрішньоправовому рівні сприяючи удосконаленню вітчизняного законодавства та правозастосовної практики у сфері захисту права власності (підрозділи 3.2, 3.3). Метод прогнозування дозволив розробити рекомендації і пропозиції щодо подальшого вдосконалення захисту права власності в Україні, та належного функціонування системи виконання рішень ЄСПЛ, постановлені проти України у тому числі в зв'язку із порушенням права власності відповідно до Протоколу 1 до ЄКПЛ (підрозділи 2.2, 3.2).

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є одним із перших у вітчизняній науці комплексних досліджень захисту права власності в практиці Європейського суду з прав людини. Отримано результати, що мають наукову новизну та обґрунтовують нові і важливі для юридичної науки поняття, положення та висновки. До них можна віднести такі:

вперше:

- доведено, що становлення міжнародно-правового регулювання захисту права власності було пов'язано виключно з правовим становищем іноземців - фізичних та юридичних осіб, оскільки відносини між державою і особами щодо власності відносилися до внутрішньої компетенції держав;

- доведено, що універсалізація міжнародного права, яка полягала в розвитку міжнародного співробітництва держав в різних сферах, у тому числі захисту прав людини, призвела до визнання серед інших її прав - «права мирного володіння власністю»;

- сформульована концепція становлення нової підгалузі міжнародного права - міжнародного майнового права, яка виходить з необхідності впровадження в законодавство та практику держав міжнародних стандартів захисту права власності, у тому числі встановлених в Протоколі 1 до ЄКПЛ, та дотримання принципу соціальної справедливості цього захисту;

- дана оцінка сучасного стану законодавства і практики України в контексті захисту права власності на тимчасово окупованих територіях окремих районів Донецької та Луганської областей, АРК та м. Севастополь, яка свідчить про необхідність його вдосконалення з питань відшкодування шкоди, завданої внаслідок обмеження в здійсненні права власності на нерухоме майно або його знищення, передбачивши виділення відповідних коштів в Законі про державний бюджет України;

удосконалено:

- розуміння новітньої практики ЄСПЛ щодо тлумачення понять «власність» та «майно», під яким пропонується розуміти будь-які права фізичної або юридичної особи, що містять в собі майнову цінність (економічні активи), і яке охоплює, зокрема, будинки, земельні ділянки, рухоме майно, орендна плата, кошти, присуджені судовим чи арбітражним рішенням, права, що випливають з акцій та патентів, ліцензії, право на отримання пенсії, найменування, репутація та клієнтура підприємства тощо;

- характер трансформації захисту права власності в міжнародному праві у першій половині ХХ ст., як одного із основоположних інститутів міжнародного права прав людини;

- положення щодо необхідності внесення змін в чинне законодавство України, що регулює статус внутрішньо переміщених осіб в частині відшкодування шкоди органами державної влади України у зв'язку із збройним конфліктом в окремих районах Донецької та Луганської областей;

набули подальшого розвитку положення:

- щодо недопущення втручання у сферу права власності фізичних та юридичних осіб, органів державної влади України, шляхом прийняття доповнень до законодавства України, що стосується імплементації рішень ЄСПЛ та його прецедентної практики в цілому;

- щодо порівняльного аналізу трьох регіональних механізмів захисту прав людини в контексті захисту права власності, які виявили об'єктивну можливість використання рішень ЄСПЛ в сфері захисту права власності в інших регіональних системах захисту прав людини;

- щодо важливості встановлення в державах учасницях ЄКПЛ контролю за використанням власності в суспільних потребах виходячи з критерію справедливості, який полягає в дотриманні співвідношення загальносуспільних та приватних інтересів;

- щодо необхідності вироблення в Україні єдиної судової практики у сфері захисту права власності, яка б відповідала міжнародно-правовим стандартам, напрацьованим ЄСПЛ та іншими європейськими та міжнародними інституціями

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що результати даного дослідження і сформульовані в дисертації висновки можуть бути використані у:

- науково-дослідній сфері - для подальшого дослідження міжнародно-правових аспектів захисту права власності в цілому та практиці ЄСПЛ зокрема;

- правотворчій діяльності - при розробці проектів нормативно-правових актів України, імплементації положень ЄКПЛ до законодавства України;

- у навчальному процесі - при викладенні навчальних дисциплін «Міжнародне публічне право», «Міжнародне право прав людини», «Європейське право захисту прав людини», «Європейський Суд з прав людини» та ін.;

- правовиховній роботі - для підвищення рівня правосвідомості та правової культури громадян.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане автором самостійно з урахуванням новітніх досягнень науки і практики міжнародного права. Усі сформульовані в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора.

Апробація матеріалів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Київського університету права НАН України. Положення і висновки дослідження оприлюднені на всеукраїнських та міжнародних наукових і науково-практичних конференціях, зокрема на: Міжнародній науково-практичній конференції «VIII Наукові читання, присвячені пам'яті В. М. Корецького» (м. Київ, 26 лютого 2015 р.; тези опубліковано); ХХ Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених та студентів Київського міжнародного університету: «Європейський вибір України: сучасні виклики та реалії» (м. Київ, 24 квітня 2015 р.; тези опубліковано); VI Всеукраїнській науково-практичній конференції: «Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні» (м. Рівне, 26 квітня 2015 р.; тези опубліковано); Міжнародній науково-практичній конференції: «Юридична наука та практика: виклики сучасних євроінтеграційних процесів» (м. Братислава, Словацька Республіка, 27-28 листопада 2015 р.; тези опубліковано).

Публікації. Основні наукові положення та практичні висновки дисертаційного дослідження викладені в 10 індивідуальних публікаціях автора, зокрема: у 5 статтях у наукових фахових виданнях України з юридичних наук, 2 з яких внесено до міжнародних наукометричних баз даних, 1 стаття в іноземному періодичному юридичному виданні і 4 опублікованих тезах доповідей на міжнародних та Всеукраїнських науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які поділені на вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 216 сторінок, з них основний текст - 182 сторінки, список використаних джерел складає 32 сторінки (270 найменувань), додатки на 2 сторінках.

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1.1 Захист права власності іноземців в міжнародному праві

Хоча право власності є однією з найважливіших юридичних категорій, що значною мірою визначає становище особи в суспільстві, питання захисту права власності особи, як власно кажучи і питання взаємовідносин індивіда і держави загалом, тривалий час розглядалися юридичною наукою, і в першу чергу практикою міжнародного права, як такі, що відносяться до внутрішньої компетенції кожної конкретної держави. «Права власності традиційно створювалися та визначалися внутрішнім правом» [264, c. 3], - слушно підкреслює відомий американський дослідник міжнародно-правових аспектів захисту права власності Дж. Спранклінг. Розвиток міжнародно-правового регулювання в цій сфері спочатку йшов в першу чергу в напрямку захисту права власності іноземних фізичних та юридичних осіб. Вбачається, однак, що перш ніж досліджувати механізми захисту права власності іноземців в міжнародному праві, спочатку доцільно здійснити аналіз генезису поняття «власності» і «права власності» як юридичної категорії.

Дослідження питань виникнення і розвитку права власності відноситься, скоріше, до предмету вивчення історичних і соціально-економічних наук, ніж, юридичних. Тривалий час власність тлумачилася перш за все як ставлення людини до речі, владою її над річчю, можливістю для людини володіти, розпоряджатися, використовувати матеріальні умови свого існування; при цьому прагнення людини до володіння речами визнавалося за природний, невід'ємний інстинкт. Проте з розширенням знань щодо законів суспільного розвитку стали змінюватися і уявлення про власність - у бік усе більшого визнання не природної, а соціальної її основи. Протягом століть найрізноманітніші мислителі - філософи, економісти, юристи, державні діячі робили численні спроби дати вичерпне визначення поняття власності і права власності. Навряд чи таке всеохоплююче визначення в принципі можливо дати, отже мав рацію O. A. Омельченко, який зазначав, що «...ця категорія є історично конкретною; кожна юридична традиція, кожна правова культура наповнює своїм змістом поняття власності» [109, c. 161].

Категорії «власність» і «право власності» є одними з найдавніших категорій юриспруденції, тому визначення й аналіз поняття права власності стає неможливим без звернення до його історичних коренів. Незаперечним і, як здається, загальновизнаним буде твердження про те, що фактичним родоначальником і одним із головних джерел права всіх європейських (а багато в чому - і не тільки) країн виступало римське право. Непересічне значення римського права визначалося його величезним впливом не тільки на наступну еволюцію правової традиції, системи права, а й на розвиток культури в цілому, оскільки римське право характеризувалося неперевершеною за точністю розробкою всіх існуючих правових відносин, і не в останню чергу - правовідносин власності [106, c. 5].

Як зазначає О. Г. Савельєва, багатовікова історія розвитку права власності з об'єктивних причин мала безпосередню залежність від тих соціальних і економічних змін, які відбувалися в суспільстві на різних етапах його розвитку [166]. На кожному такому етапі розвиток майнових відносин в суспільстві, пов'язане з поділом праці, розподілом матеріальних благ, появою різних соціальних верств, вимагало відповідного рівня розвитку права, як регулятора нових відносин.

Видається, що у зв'язку з цим слід згадати найдавніші національно-правові джерела, в яких вже містилися положення про право власності, такі як Закони Хамураппі, царя Вавилона (1792-1750 рр. до н. е.), що описують не тільки поняття власності, але і різні його види, зокрема право власності повноправних вільних людей (авілум), особисто вільних, але безземельних орендарів (мушкенум), держави в особі правителя [208, c. 35]. Сучасні дослідники історії держави і права Давньої Греції відмічають, що право власності в Афінах досягло «порівняно високого рівня», і зауважують, що «в інтересах суспільства в цілому приватна власність обмежувалася» [55, c. 37-38]. Своєрідною формою такого обмеження права власності в суспільних інтересах був інститут літургії, тобто суспільних повинностей, які покладалися на заможних афінських громадян. Римське право власності, що стало основою сучасного регулювання права власності, сформованого в європейських кодифікаціях, визначило долю і подальший розвиток інституту власності в сучасному світі. Напрацювання римських юристів, як докласичного, так і класичного періоду, в цій області внесли неоціненний вклад в історію правового регулювання майнових відносин. У Законах XII таблиць (451-450 рр. до н. е.) вже згадується про право власності, яке позначалося терміном «dominium». До терміну додавали фразу ex jure Quiritium, тобто власність по праву квиритів, найдавнішого племені, цим римляни хотіли підкреслити непорушність, абсолютність і повноту цього права. При цьому в «dominium» входили всі речові права, повне панування над річчю [146, c. 178].

Загальне визначення права власності, сформульоване римськими юристами, у наступні періоди розвитку правової науки було запозичене багатьма національними кодифікаціями, зокрема, Цивільним кодексом Франції 1804 року, який, як й давньоримські кодифікації, розуміє під власністю найповніше панування, абсолютне право користуватися і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, що встановлювалися правом чи угодою. Як зазначає М. Сирко, «Цивільний кодекс Франції 1804 р. розроблений за активної участі Наполеона Бонапарта закріпив найважливіші цінності суспільства, зокрема, рівність всіх громадян перед законом, свободу особистості, свободу переконань, право власності, відокремлення церкви від держави, право на розлучення, право синів на рівні частки у спадщині та інші права і свободи громадян. Цивільний кодекс Наполеона 1804 р. фактично започаткував романську підсистему цивільного права. Основним інститутом речового права у Кодексі було право власності» [176, c. 109].

Проте, Є. О. Харитонов та О. І. Харитонова зауважували, що «оскільки опосередкування розподілу, перерозподілу, а також захист речових прав виступали головним завданням римського приватного права, то й інститут «Res» (речі) займав у ньому центральне місце» [219, c. 79]. Іншими словами, зважаючи на свою роль і значення, інститут права власності у будь-якій, а не тільки у римській системі права, був і є центральним правовим інститутом, і саме він багато в чому визначає характер всіх інших інститутів приватного права.

Класична римська власність була вищим проявом панування особи над землею і рабами, однак формування понятійного розуміння власності і визначення самого поняття права власності відбувалося дуже повільно. Спеціального терміну для позначення власності, як зазначалося вище, у римському праві не існувало, а поняття dominium означало «панування» і застосовувалося до всіх випадків, коли яка-небудь річ знаходилася під загальним правовим пануванням особи над нею, або ж до всього того майна, що знаходилося у господарстві, в будинку (domus). Підкреслюючи давність відповідних відносин власності, а отже, їх усталеність, непохитність, недоторканність, римляни додавали до цього терміну посилання на право одного з найдавніших римських племен - квіритів, і вживали вираз «dominium ex jure Quiritium» [114, c. 129].

Відносини власності протягом тривалого історичного періоду називалися цим терміном поряд з іншими відносинами панування над речами, і лише з І ст. н. е. почалося поступове обмеження змісту і значення терміну dominium, а й тоді він усе ще продовжував позначати набагато ширше коло суспільних явищ, ніж просто власність. Так, у кодифікації Юліана (II ст. н. е.) термін dominium застосовувався для визначення взагалі прав на річ -- in rem; та річ, на яку існувало право, іменувалася proprietas, а сам приватний власник -- dominus proprietatis. Наприкінці класичного періоду, близько III ст. н. е., розробка приватноправового поняття власності була довершена, і звичайно застосовуваним позначенням для власності з цього часу починає виступати термін proprietas [165, c. 21].

Цей термін позначав власність як особливі відносини панування над речами. Вони визнавалися вищими за інші відносини. Право такого панування могло існувати і як «голе право» - nudum jus. Власність відкривала носію цього права всебічну можливість користування і розпорядження річчю (відчуження, обтяження) і виключала втручання всіх сторонніх осіб у сферу панування приватного власника [146, c. 178].

Як зазначає О. Г. Савельєва, з цього моменту «головною якістю права власності стало з'єднання найбільш абсолютного панування особи над річчю з правом розпорядження нею, правом визначати її долю (продати, обміняти, закласти, знищити)» [166]. Аналогічне уявлення про право власності було закріплено в Кодифікації Юстиніана терміном plena in re potestas - повна влада над річчю. Обсяг і межі права власності римляни визначали за допомогою вказівки на правомочності власника. В результаті деяких перетворень у змісті права власності в кінцевому варіанті можна було виділити три основні правомочності: право володіння (jus possidendi), право користування (jus utendi) і право розпорядження (jus abutendi), що включають в себе всі можливі форми і способи впливу власника на річ і водночас відмежовує посягання інших осіб на цю річ [166]. Очевидно, що континентальна система права зобов'язана саме римському праву концепцію «тріади повноважень власника», яка вже століттями зберігається в основних європейських, та й не тільки, кодифікаціях цивільного права.

Водночас спеціальні дослідження римського права давали і дають підстави для того, щоб поставити під сумнів існування у римському приватному праві єдиної категорії права приватної власності [46, c. 65-66] Є. О. Харитонов та І. О. Харитонова, поділяючи думку В. О.Савельєва, теж вважають, що визначити право власності у Стародавньому Римі можна лише досить приблизно: як встановлення максимально повного панування особи над річчю, доповнене правом визначати юридичну та фізичну долю останньої.

При цьому характерними рисами відносин власності за римським правом були: 1) безпосередня влада власника над річчю; 2) абсолютна влада над річчю (яка, втім, може бути обмежена різними способами); 3) абсолютний захист прав власника від порушень з боку «всіх і кожного»; 4) еластичність права власності - його здатність до самовідновлення після припинення обмежень, встановлених законом або угодою; 5) можливість для власника використовувати позитивні якості речі, у тому числі отримувати прибутки від її використання; 6) можливість для власника розпорядитися речами, належними йому, тобто, визначити їх фактичну і юридичну долю; 7) можливість (право) власника витребувати свою річ від будь-якої особи, яка утримує цю річ без законних підстав [46, c. 65-66].

Отже можна стверджувати, що хоча римські юристи й стояли біля витоків формування власності як правового інституту, вони не ставили собі за завдання розкрити його юридичну, а тим більше соціальну сутність. Це також не було пріоритетним завданням і середньовічної юридичної науки.

Тлумачення права власності як природного права людини набуло значного поширення у філософії епохи просвітництва, що знайшло своє відображення у працях Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Д. Дідро, Ф.-М. Вольтера, Ж-Ж. Руссо та інших видатних філософів - представників теорії договірного походження держави та школи природного права. Вони розглядали власність як природне право, яке належить кожній людині від народження і є невідчужуваним правом.

Щодо проголошення окремих норм, які стосувалися надання певних гарантій захисту права власності, в законодавчих актах держав, то, з нашої точки зору першим таким документом варто розглядати ще англійську Велику хартію вольностей 1215 року, яка і досі вважається важливою складовою неписаної конституції Великої Британії. Стаття 39 цього документа проголосила, що «жодна вільна людина не буде заарештована або ув'язнена, чи позбавлена володіння, або яким-небудь (іншим) способом знедолена, і ми не підемо на неї і не нашлемо на неї інакше, як за законним вироком рівних їй і за законом країни» [267].