Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини

Причини не включення статті, яка б присвячувалася питанням гарантування та захисту права власності до Пактів добре висвітлені в п. 197 Зауважень до тексту проектів міжнародних пактів про права людини, підготовлених Генеральним Секретарем ООН від 01 червня 1955 р., в якому, зокрема, зазначено таке: «Хоча ніхто не ставив під сумнів право людини на володіння майном, дехто сумнівався у можливості використання статті про право власності в пактах. Було зазначено, що існують значні відмінності відносно обмежень, яким має підлягати право власності. Враховуючи такі розходження було б дуже важко підготувати текст, який знайшов би загальне визнання. Була також висловлена думка про те, що є недоцільним включати таке право, як право власності в пакт, що стосується невід'ємних прав людської особистості. Було достатньо проголошення права власності у Загальній декларацій прав людини. Держави повинні бути вільними для розробки подібного регулювання права» [237]. На нашу думку, в умовах середини ХХ ст., коли в світі панували дві діаметрально протилежні концепції права власності (т. зв. капіталістична, що сповідувала максимальну свободу права приватної власності, та соціалістична, що, навпаки, стояла на засадах захисту державних та громадських інтересів) до даних універсальних міжнародно-правових актів не могло бути запроваджено норм, які б ефективно захищали чи гарантували право власності.

Водночас варто відмітити, що окремі положення Пактів все ж таки пов'язані із правом власності. Наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року передбачає обов'язок держав-учасниць визнавати право кожної людини на користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є. Окрім цього слід враховувати, що при реалізації положень Пактів 1966 року, право власності може розглядатися як фактор, що правомірно обмежує реалізацію людиною її прав, зокрема громадянських та політичних. На це вказує, наприклад, такий хоча й неофіційний, однак авторитетний документ, як «Сіракузькі принципи про положення, що стосуються обмеження та применшення прав в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права» 1985 року [175]. Згідно них, вживане в даному Пакті поняттям «громадська безпека» пропонується розуміти «захист від загрози безпеці населення, його життю чи фізичному здоров'ю, чи серйозної шкоди його власності». Та й ст. 47 даного Пакту передбачає, що жодне його положення не може тлумачитись як ущемлення невід'ємного права всіх народів володіти і користуватися повною мірою і вільно своїм природними багатствами та ресурсами.

Разом з цим, не зважаючи на те, що Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року прямо не гарантують захист права власності, однак їх норми все ж таки застосовуються для захисту цього права, щоправда не прямо, а опосередковано. «В даний час захист права власності на універсальному міжнародно-правовому рівні носить непрямий (імплицитний) характер» [166]. Зокрема, захист права власності часто здійснюється через гарантоване Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 року право на ефективний засіб правового захисту (ч. 3 ст. 2). Наприклад, в п. 11 Міркувань, прийнятих Комітетом ООН з прав людини по п. 4 ст. 5 Факультативного протоколу відносно повідомлення № 2171/2012 (стосувалося примусового виселення з будинку та втрати майна автора повідомлення), прийнятих Комітетом на його 120-й сесії 13 липня 2017 р., було зазначено, що «згідно з пунктом 3 а) статті 2 Пакту держава-учасниця зобов'язана забезпечити автору ефективний засіб правового захисту. Це припускає надання державою-учасницею повного відшкодування особам, чиї права, передбачені Пактом, були порушені. Відповідно, держава-учасниця зобов'язана, зокрема, вжити належних заходів, для того, щоб виплатити автору достатню компенсацію, у тому числі за втрачене майно, відшкодувати судові та інші пов'язані з даною справою витрати, а також будь-яку іншу завдану шкоду». Також Комітет встановив, що в розглянутій ним справі мало місце свавільне та незаконне втручання держави в здійснення фізичною особою права на недоторканість житла, що, в свою чергу, є порушенням п. 1 ст. 17 Пакту. Такі справи є непоодинокими й, зауважує О. Г. Савельєва, «як показує аналіз практики Комітету ООН з прав людини, захист права власності здійснюється через інші права, що безпосередньо гарантуються в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, зокрема, право на справедливий судовий розгляд (ст. 14 Пакту), право на недискримінацію (ст. 26 Пакту), право меншин користуватися своєю культурою, мовою, виконувати обряди (ст. 27 Пакту) тощо» [166].

Отже, доктрина та практика застосування універсальних договірних норм у сфері захисту прав людини свідчать на користь необхідності включення до Пактів 1966 року положень щодо гарантії та захисту права власності. Окремі вчені навіть роблять спроби сформулювати проект таких положень. Наприклад, О. Г. Савельєва вважає за доцільне розробити Додатковий протокол до Міжнародних пактів 1966 року (не уточнюючи до якого саме) і включити до нього норму такого змісту: «Кожна людина має право володіти такою особистою власністю, яка є істотно необхідною для її нормальної життєдіяльності і сприяє збереженню її гідності, як особистості. Ніхто не може бути обмежений у своїх майнових правах або позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства або відповідно до закону» [166]. Не ставлячи під сумнів доцільність доповнення одного з Пактів 1966 року нормою, присвяченою гарантуванню та захисту права власності, ми, все ж таки, вважаємо наведене формулювання не досить вдалим. Адже авторка не обмежилася гарантуванням кожному права власності, а й окреслила обсяг гарантованої власності - істотна необхідність для нормальної життєдіяльності людини та сприяння збереженню її гідності, як особистості. На наш погляд, якби така норма набула чинності, то вона могла б призвести до того, що у разі, коли людина володіє власністю більшого чи меншого обсягу, тоді Пакт не поширювався б на її захист. Також речення друге в запропонованому варіанті варто було б викласти таким чином: «Ніхто не може бути обмежений у своїх майнових правах або позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства на умовах, передбачених законом». Додатково недоліком запропонованої норми є невизначеність поняття «нормальна життєдіяльність людини», також нею не вирішується проблема гарантування права власності юридичних осіб.

Водночас варто враховувати, що при розгляді питання про закріплення одним з Пактів 1966 року гарантій захисту права власності неодмінно постане проблема з віднесенням даного права до однієї з основних категорій прав людини: політичних, громадянських, соціальних чи економічних. Адже право власності, виконуючи ряд важливих і для людини, і для суспільства, і для держави завдань, може розглядатися як елемент кожної з названих категорій прав. «Характерна риса права власності полягає в тому, що його неможливо кваліфікувати як виключно громадянське чи політичне право або виключно економічне чи соціальне право» [78, c. 185].

Додатково варто відмітити, що в юридичній літературі висловлюються також сумніви щодо можливості включення гарантій захисту цього права до універсальних міжнародно-правових актів і в наш час. Наприклад, К. Краузе висловлює доволі слушне зауваження, що «не зважаючи на зниження ідеологічного та політичного напруження навколо прав власності, захист прав власності залишається суперечливим питанням у царині міжнародного законодавства в галузі прав людини. Права власності тісно пов'язані з програмами соціальної та економічної політики держав, отже, завжди існуватиме певний опір моніторингу здійснення цих прав з боку міжнародних установ» [78, c. 187]. Отже, в разі розробки доповнень до одного з Пактів 1966 року, які стосуватимуться права власності, даний аспект обов'язково необхідно враховувати.

Як було показано у попередньому параграфі, норми щодо захисту права власності під час збройних конфліктів знайшли свій подальший прогресивний розвиток в нормах «Женевського права». Нагадаємо, що ст. 53 Женевської конвенції 1949 року «Про захист цивільного населення під час війни» [52] забороняє будь-яке знищення окупаційною владою рухомого та нерухомого майна, що є приватною, державною чи колективною власністю, за умови що це не є абсолютно необхідним для проведення воєнних операцій.

Отже, враховуючи об'єктивну неможливість договірного закріплення загальної норми щодо захисту права власності в базових універсальних міжнародних договорах у сфері захисту прав людини, міжнародна практика йшла шляхом встановлення міжнародно-правових гарантій захисту права власності окремих вразливих категорій осіб, щодо необхідності захисту права власності яких було простіше досягти консенсусу серед держав з різними моделями захисту права власності та різними підходами до розуміння її соціального значення. Стаття 13 Конвенції про статус біженців 1951 року [68] та Конвенції про статус апатридів 1954 року [67] містять однакові за змістом формулювання, згідно з якими, особам, що захищаються цими міжнародно-правовими документами «надається якомога сприятливіше становище і, у всякому разі, не менш сприятливе, ніж те, яке за тих же обставин зазвичай надається іноземцям». Стосовно захисту промислових прав, таких як права на винаходи, креслення і моделі, торгові марки, назви фірм і права на літературні, художні та наукові твори, то обидва міжнародно-правові інструменти виходять з необхідності надання апатридам та біженцям національного режиму. Стаття 16 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року, яка регламентує здійснення державами-учасницями заходів щодо ліквідації дискримінації жінок у шлюбно-сімейних стосунках, у п. «g» передбачає відповідне зобов'язання забезпечувати рівні права подружжя щодо володіння, придбання, управління, користування та розпорядження майном як безплатно, так і за плату [63]. В статті 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року [94] держави-учасниці зобов'язуються заборонити і ліквідувати расову дискримінацію і забезпечити рівноправність кожної людини перед законом, без розрізнення раси, кольору шкіри, національного або етнічного походження щодо таких прав як права на володіння майном як одноосібно, так і спільно з іншими, права спадкоємства, права на житло тощо.

Певне зазначенні в контексті проблеми, що розглядаються, мають положення міжнародного права, спрямовані на захист специфічних прав корінних народів. Як відомо, під корінними народами в міжнародному праві розуміються народи, які «здавна ведуть традиційний спосіб життя, від збереження якого залежить їх існування як окремої національної, відмінної від більшості населення даної держави» [44, c. 796]. Досить розгорнута система зобов'язань держав щодо специфічних прав корінних народів міститься у Конвенції Міжнародної Організації Праці «Про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя у незалежних країнах» № 169 від 27 квітня 1989 р. Попри порівняно невелику кількість ратифікацій (всього 23 станом на 2018 р.) вона характеризується досить продуманим і компромісним підходом до проблеми захисту прав цих народів, хоча, як слушно зазначає В. В. Мицик, запропоноване у цій конвенції розуміння «поняття «корінні народи» не є загальновизнаним, універсальним» [92, c. 297]. Водночас російський дослідник Р. Ш. Гаріпов наголошує, що ця Конвенція є «єдиним комплексним міжнародно-правовим документом, що містить в собі потенційно обов'язкові мінімальні стандарти (політичні, соціально-економічні, правові, духовні), для держав-учасниць, які можуть скласти основу забезпеченню життєдіяльності корінних народів» [13, c. 82]. Вищезазначена Конвенція у ст. 14 визнає за корінними народами «права власності та володіння на землі, які вони традиційно займають» [65]. Ця ж сама стаття передбачає застосування заходів з метою гарантування цим народам права користування також землями, до яких вони мали традиційний доступ, а також зобов'язання урядів держав-учасниць гарантувати ефективну охорону прав власності та володіння корінних народів та створити відповідну систему розв'язання спорів з приводу землі в рамках національної правової системи. Положення Конвенції містять також зобов'язання держав щодо вжиття заходів з охорони прав корінних народів на природні ресурси, які знаходяться на їхніх землях та, у тому випадку, якщо держава зберігає за собою власність на природні ресурси на цих землях, забезпечення цим народам справедливої компенсації за шкоду, яка може бути заподіяна ним діяльністю з видобутку цих ресурсів. Стаття 17 регламентує необхідність дотримання встановлених корінними народами процедур передачі прав на землю між особами, які належать до даних народів, та встановлює заборону застосувати звичаї цих народів або використовувати їх незнання закону з метою набуття у власність, володіння чи користування земель, що належать корінним народам.

Ряд норм, що стосуються права власності такої вразливої категорії осіб як «трудящі-мігранти» міститься у Міжнародній конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 1990 року [93]. По-перше, це загальне антидискримінаційне положення ст. 7, яке забороняє дискримінацію трудящих-мігрантів у тому числі і за майновою ознакою. Стаття 15 цієї Конвенції містить найбільш деталізовану клаузулу щодо захисту права власності у порівнянні з іншими міжнародними договорами з питань захисту прав людини універсального характеру. Відповідно до цієї статті «трудящий-мігрант та член його або її родини не можуть свавільно позбавлені власності, якою вони володіють індивідуально або сумісно з іншими особами. Там де відповідно до чинного законодавства держави праці за наймом, активи трудящого-мігранта або член його або її родини експропріюються повністю або частково, відповідна особа має право на справедливу та належну компенсацію» [93].

Інтенсивний розвиток експорту іноземного капіталу в другій половині ХХ ст. одночасно з розпадом колоніальної системи і здобуттям незалежності державами Африки та Азії обумовив укладення договорів з питань іноземного інвестування, в яких отримав відповідний розвиток принцип захисту іноземної власності. Природно, що розвинуті країни Заходу намагалися забезпечити міжнародно-правові гарантії інвестиціям у країнах, що розвиваються. Першим договором такого роду став договір, укладений у 1959 році між Федеративною Республікою Німеччиною та Пакистаном [249, c. 18]. За підрахунками німецького юриста-міжнародника М. Гердегена станом на 2011 рік у світі нараховувалося понад 2500 двосторонніх міжнародних договорів про захист інвестицій [15, c. 406]. Україна з моменту здобуття незалежності у 1991 році уклала договори про сприяння та захист інвестицій з понад 70 держав світу. Проаналізуємо на прикладі укладеної 05 лютого 2015 р. Угоди між Україною та Японією про сприяння та захист інвестицій [212] юридичний зміст такого роду документів, спрямованих на захист іноземної власності. Стаття 1 визначає поняття «інвестиція», під яким розуміються всі види активів, які прямо або опосередковано контролюються інвестором, і встановлює перелік таких активів, зазначаючи при цьому, що він не є вичерпним. Так, в якості інвестицій розглядаються: підприємства та їхні філії, акції, цінні папери або інші форми участі в акціонерному капіталі підприємства, облігації, боргові зобов'язання, позики та інші види заборгованості, права за договорами, у тому числі «під ключ», будівництва, управління, виробництва і контрактами про розподіл доходів, вимоги за грошовими зобов'язаннями і зобов'язаннями щодо вчинення будь-яких дій відповідно до договорів, що мають фінансову цінність, права інтелектуальної власності, включаючи авторські і суміжні права, патентні права і права, які стосуються корисних моделей, товарних знаків, промислових зразків, інтегральних мікросхем, нових сортів рослин, фірмових найменувань, зазначень походжень чи географічних позначень і нерозкритої інформації, концесії, ліцензії, погодження та дозволи, у тому числі на розвідку та експлуатацію природних ресурсів, будь-яке інше матеріальне і нематеріальне, рухоме і нерухоме майно, і будь-які пов'язані з ними права власності, такі як оренда, іпотека, застава та порука [212]. Угода передбачає зобов'язання сторін створювати сприятливі умови на своїй території для здійснення інвестицій інвесторами іншої сторони (ст. 2), надання інвесторам іншої сторони національного режиму (ст. 4) та режиму найбільшого сприяння (ст. 5) та «режиму відповідно до міжнародного права, включаючи справедливе і рівне ставлення та повний захист і безпеку» [212]. Питанням захисту права власності іноземного інвестора присвячена ст. 13 Угоди, яка передбачає, що націоналізація або експропріація інвестиції може бути здійснена лише: для суспільних цілей; недискримінаційним шляхом; із виплатою швидкої, адекватної та ефективної компенсації та відповідно до належної правової процедури [212]. Поняття «швидкої, адекватної та ефективної компенсації» Угода тлумачить таким чином, що така компенсація має бути еквівалентна справедливій ринковій вартості експропрійованих інвестицій на момент коли про експропріацію було публічно оголошено або коли сталася експропріація, залежно від того що мало місце раніше. Передбачено також, що компенсація має виплачуватися без затримки, включати відсотки за комерційно обґрунтованими ставками, беручи до уваги тривалість часу до моменту платежу, та вільно переводитись і вільно конвертуватись у валюту інвестора, а також у вільно використовувані валюти, за ринковим курсом на момент експропріації. Стосовно втрати або пошкоджень інвестицій, які стали результатом збройного конфлікту або надзвичайного стану, таких як революція, повстання, громадянські заворушення або будь-яких інших аналогічних подій, що є безперечно актуальним для України у зв'язку з тимчасовою окупацією частини її території та триваючим збройним конфліктом на Сході, то Угода у ст. 14 також передбачає надання інвестору національного режиму та режиму найбільшого сприяння у питанні реституції, відшкодування та компенсації збитків.

Як вже зазначалося вище, бурхливий процес деколонізації, що розпочався у середині XX ст. і швидко призвів до суттєвого збільшення кількості незалежних держав, обумовив постановку цими державами питання про постійний суверенітет над природними ресурсами, що, в свою чергу, неминуче ставило питання про можливість націоналізації іноземної власності. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1803 (XVII 1962) «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» було проголошено що, «право народів і націй на невід'ємний суверенітет над їхніми природними багатствами і ресурсами повинно здійснюватися в інтересах їхнього національного розвитку і благополуччя населення відповідних держав». Відповідно до положень цієї резолюції ввезення іноземного капіталу, необхідного для розробки таких ресурсів має здійснюватися відповідно правил та умов, «які народи й нації, за своїм рішенням, вважають необхідними або бажаними, для дозволу, обмеження або заборони такої діяльності». Резолюція, прийнята на піку процесу деколонізації, послідовно виходить з пріоритету мотивів суспільної користі, безпеки або національних інтересів над приватними інтересами як громадян, так і іноземців під час проведення націоналізації, експропріації або реквізиції. Питання компенсації регулюється цим документом у досить розпливчатих формулюваннях, які явно не співвідносяться з вимогами «формули Халла». Передбачено лише виплату компенсації за правилами, які діють в держави, яка вживає цих заходів, та відповідно до міжнародного права. Інший базовий акт м'якого міжнародного права у сфері міжнародних економічних відносин - Хартія економічних прав та обов'язків держав від 12 грудня 1974 р. [220], який також був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН переважною більшістю голосів під суттєвим впливом держав «соціалістичного табору» та країн, що розвиваються, у п. «с» ст. 2 передбачає, що кожна держава має право «націоналізувати, експропріювати або передавати іноземну власність». У такому випадку, держава має «сплачувати відповідну компенсацію з урахуванням його відповідних законів і постанов та всіх обставин, які ця держава вважає доречними» [220]. Водночас Декларація соціального прогресу та розвитку, прийнята Генеральною Асамблею ООН 11 грудня 1969 р. наголошує, що «соціальний прогрес і розвиток потребує участі усіх членів суспільства у продуктивній та суспільно корисній праці і встановлення, у відповідності з правами людини і основними свободами, а також у відповідності з принципами справедливості і соціальної функції власності, таких форм власності на землю та засобів виробництва, які виключають будь-які форми експлуатації людини, забезпечують рівні права на власність для усіх і створюють умови, які ведуть до істинної рівності серед людей» [39]. Таким чином, в актах міжнародного м'якого права, прийнятих у формі резолюцій Генеральної Асамблеї ООН балансує приватний інтерес власника власності з публічним інтересом приймаючої іноземної держави. Економічна взаємозалежність держав сприяє розвитку практики, орієнтованої на використання класичних правил (норм) для захисту власності. Безумовно, застосування цих норм не залишається незмінним з часом. Тому цілком закономірним є інше їх тлумачення відповідно до змінених умов [19, c. 367]. Тобто, як слушно зазначає О. І. Котляр, «роль сучасного міжнародно-правового регулювання захисту іноземної власності проявляється у забезпеченні єдиного демократичного режиму для власників з інших країн, дозволяючи національному законодавству встановлювати певні обмеження для іноземців з метою захисту суверенних інтересів свого економічного розвитку, закріплює свободу переведення прибутку отриманої власниками за кордоном, визначає методи вирішення конфліктів на міждержавному рівні» [76].

Як слушно відзначає вітчизняний юрист-міжнародник професор В. В. Мицик, «проблема міжнародного захисту прав людини існує як на універсальному, так і на регіональному рівні, що зумовлює наявність відповідних механізмів захисту в різних регіонах земної кулі. Регіональне співробітництво держав у сфері захисту прав людини може суттєво доповнити універсальну систему захисту прав людини і основних свобод, дати можливість заповнити її прогалини, врахувати особливості регіону, збагатити загальновизнаний рівень їх забезпечення. Нині можна говорити про регіональне співробітництво в галузі прав людини арабських, африканських, американських країн і європейської спільноти» [92, c. 315].

Навряд чи викличе заперечення теза про те, що найефективнішою регіональною системою міжнародного захисту прав людини є європейська, яка функціонує під егідою таких організацій як Рада Європи, Європейського Союзу (ЄС) та Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) [92, c. 315]. Як слушно зауважує О. І. Котляр, «Рада Європи стала центральною регіональною міжнародною організацією, відповідальною за питання гуманітарної співпраці, а Європейський Союз став відповідати за функціонування загального економічного простору провідних західних країн» [76]. Відповідно базовим міжнародно-правовим договором у сфері захисту прав людини в рамках Ради Європи стала Європейська конвенція про захист прав та основоположних свобод людини 1950 року (далі - ЄКПЛ). Згодом у 1952 році до ЄКПЛ був прийнятий Протокол 1 (далі - Протокол 1 до ЄКПЛ), який гарантує захист права власності. Так, у ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ йдеться про те, що кожному гарантується право на повагу свого майна і встановлюються певні гарантії прав приватних осіб у випадку втручання держави в їхні права. Пізніше у тлумаченні ЄСПЛ було відзначено, що «по суті стаття 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ гарантує право власності» [103, c. 94]. У ній, зокрема, проголошується: «Кожна фізична особа або юридична особа має право безперешкодно користуватися своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, окрім як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права. Попередні положення в жодному випадку не ущемляють права держави забезпечувати виконання тих законів, які йому представляються необхідними для здійснення контролю за використанням власності у відповідності з загальними інтересами або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів» [49]. Процес підготовки та прийняття ЄКПЛ та Протоколу 1 до неї буде розглянутий нами у наступному розділі. Отже, зупинимося зараз на закріпленні права особи на власність в регіональних міжнародно-правових актах у сфері захисту прав людини і міжнародно-правових механізмах захисту цього права, які існують в рамках міжамериканських та африканських міжнародних організацій - Організації Американських Держав та Африканського Союзу, які роблять важливий внесок в формування відповідних регіональних стандартів в сфері захисту прав людини.

Американська конвенція прав людини 1969 року (т. зв. Пакт Сан-Хосе, набула чинності 18 липня 1978 р.; налічує 22 держави-учасниці; при цьому вона у 1998 році була денонсована Тринідадом і Тобаго, а у 2012 році - Венесуелою) [253] відноситься до числа тих регіональних міжнародних договорів, які містять норми щодо захисту права власності, що в юридичній літературі сприймається як вагомий здобуток даного міжнародно-правового акту. Зокрема, аналізуючи юридичний зміст цього міжнародно-правового акту, Х. ван дер Вільд зауважив, що «особливість Конвенції полягає в охороні права на ім'я (ст. 18), права на громадянство (ст. 20), права на недоторканість майна (ст. 21) і права просити та отримувати притулок (ст. 22 (7))» [8]. Отже, ст. 21 «Право на майно» Американської конвенції з прав людини 1969 року (далі - Американська конвенція) передбачає, що «1. Кожен має право на користування та володіння своїм майном. Закон може підпорядковувати таке користування та володіння інтересам суспільства. 2. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, крім як з виплатою справедливої компенсації виходячи з міркувань публічної користі чи соціального інтересу, і у випадках та згідно з формами, встановленими законом. 3. Лихварство та інші форми експлуатації людини людиною повинні бути заборонені законом» [236].

Перед розглядом змісту ст. 21 Американської конвенції варто наголосити, що деякі держави Американського континенту приєдналися до положень Конвенції із застереженнями щодо особливостей поширення на них ст. 21. Наприклад, Аргентина зауважила відносно ст. 21, що питання, пов'язані з економічною політикою уряду, не підлягають розгляду міжнародним судом. Він також не розглядає те, що може розглядатися національними судами як «публічна користь» та «соціальний інтерес» чи розумітися ним як «справедлива компенсація». Таким чином, дана держава обмежила можливість захисту особами свого права власності від свавільних дій органів державної влади в міжнародній юрисдикційній установі, утвореній відповідно до положень Американської конвенції.

Фахівці в сфері прав людини наголошують на одній спільній рисі в інтерпретації права власності Європейською та Міжамериканською системами захисту прав людини - вони обидві формулюють власне розуміння «власності», яке є автономним від тих, що діють в праві окремих держав, що беруть участь у міжнародних договорах щодо захисту прав людини, прийнятих в рамках цих систем. «Необхідно відмітити, що і Європейський Суд з прав людини, і Міжамериканський суд з прав людини солідарні в тому, що «власність» має «автономне значення», саме визначення права власності не залежить від того, що може відноситися до нього по внутрішньому праву держав» [168, c. 89]. Ця думка підтверджується положеннями ряду рішень Міжамериканського суду з прав людини. Наприклад, в рішенні по справі Маянья (Сумо) Авас Тінгні Комьюніті проти Нікарагуа від 31 серпня 2001 р. зазначалося: «умови міжнародного договору про права людини мають автономне значення, тому вони не можуть бути еквівалентними сенсу, наданому їм внутрішнім законодавством. Крім того, такі договори про права людини - це живі інструменти, інтерпретація яких повинна пристосовуватися до еволюції часу і, зокрема, до поточних умов життя» [254].

Вивчаючи ст. 21, також варто звернути увагу на те, що в ній, як і в Протоколі 1 до Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод поняття «власність» ґрунтується на ціннісній концепції, яка не притаманна цивільному праву України, більш орієнтованому на «речову концепцію». Висновок про те, що ціннісна концепція лежить в основі розуміння власності і в європейській системі захисту прав людини, і в міжамериканській робиться низкою вчених, серед яких Т. М. Нєшатаєва, О. Г. Савєльєва тощо. Зокрема, О. Г. Савєльєва, порівнюючи захист права власності в Європейському суді з прав людини та в Міжамериканському суді з прав людини, зауважила, що «Міжамериканський суд з прав людини також притримується ціннісного підходу при визначенні об'єктів права власності» [168]. Як відомо, для цього підходу є характерним широке визначення об'єкту власності, який охоплює всі об'єкти, що мають цінність і перебувають в обігу, незалежно від того чи є вони матеріальними, чи нематеріальними. Саме такий підхід був використаний в ряді справ, розглянутих Міжамериканським судом з прав людини. Зокрема, в рішенні по справі Маянья (Сумо) Авас Тінгні Комьюніті проти Нікарагуа від 31 серпня 2001 р. зазначалося, що «власність можна визначити як матеріальні речі, якими можна володіти, а також будь-яке право, яке може бути частиною власності (patrimony) особи; ця концепція включає в себе всі рухомі та нерухомі об'єкти, тілесні і нематеріальні елементи та будь-який інший нематеріальний об'єкт, здатний мати цінність» [254]. Також в Рішенні по справі Івчер Бронштейн проти Перу від 06 лютого 2001 р. містилося аналогічне визначення: «власність можна визначити як матеріальні речі, а також будь-яке право, яке може бути частиною майнового становища особи; ця концепція включає в себе всі рухомі і нерухомі, тілесні та безтілесні елементи, та будь який нематеріальний об'єкт, що має вартість» [254].

Виходячи із тексту ст. 21 Американської конвенції зрозуміло, що право власності не носить абсолютний характер, оскільки може бути обмежено згідно закону з міркувань публічної користі чи соціального інтересу. О. Г. Савєльєва справедливо відмітила з цього приводу, що «незважаючи на широту обсягу права власності, різноманітність її об'єктів у прецедентній практиці Європейського та Міжамериканського судів з прав людини, право власності саме по собі не вважається абсолютним… Американська конвенція дозволяє закону держави підпорядкувати користування та володіння власністю інтересам суспільства» [168, c. 91-92]. Як було зауважено Міжамериканським судом з прав людини у Рішенні по справі Івчер Бронштейн проти Перу від 06 лютого 2001 р.: «Стаття 21 Американської конвенції визнає право на приватну власність. У цьому зв'язку встановлюється: а) що «особа має право на володіння та використання її майна»; б) таке володіння та використання може бути підпорядковане, згідно з мандатом закону, «інтересам суспільства»; в) особа може бути позбавлена своїх активів з причин «публічної користі чи соціального інтересу, а також у випадках та за формами, встановленими законом»; г) зазначене позбавлення буде здійснюватися шляхом сплати справедливої компенсації» [254].

Захист права на майно, передбачений ст. 21 Американської конвенції мав далекосяжні наслідки, оскільки став основою для захисту територіальних прав корінних народів. Це мало місце, зокрема, під час розгляду спочатку Міжамериканською комісією з прав людини, а потім Міжамериканським судом вже згаданої справи Маянья (Сумо) Авас Тінгні Комьюніті проти Нікарагуа. Рішення суду в цій справі отримало позитивну оцінку в юридичній літературі. Зокрема, наголошувалося на тому, що «вперше в історії міжнародних відносин судовий орган підтримав територіальні права корінних народів та підтвердив, що ці права засновані на володінні та користуванні вказаними територіями згідно з традиційними місцевими формами володіння, а не на основі визнання чи внесення в реєстр владою. Фактично Суд визнав, що правовий титул корінних народів, права на споконвічну землю і ресурси, засновані на їх традиційному володінні, зобов'язує міжамериканське законодавство про права людини визнати недійсними багатовікові американські правові установки, згідно з якими права корінних народів на землю залежали від визнання колоніальними властями та національними урядами, що змінили їх» [13].

В рамках наймолодшої з регіональних систем захисту прав людини - африканської - діє Африканська хартія прав людини і прав народів 1981 року (набула чинності 21 жовтня 1986 р.; її учасницями є 54 держави (тільки Марокко не бере в ній участі через те, що є єдиною країною Африки поза рамками Африканського Союзу внаслідок конфлікту навколо Західної Сахари) [259]. У вітчизняній юридичній літературі її справедливо розглядають як «самобутній правовий інструмент регіонального рівня, який значною мірою ґрунтується на уявленнях африканської філософії про місце і спосіб життя людини в традиційному суспільстві, а також враховує те, що для країн Африки первісне значення надається соціально-економічному розвитку» [43, c. 177]. Зокрема, дана Хартія містить окрему ст. 14, що регулює право власності. Згідно неї: «Право власності гарантується. Воно може бути обмежено лише в інтересах публічної необхідності чи загальних інтересів громадськості та згідно положень відповідних законів» [235]. Окрім цього, в ст. 21 Африканської Хартії зазначається, що всі народи повинні вільно розпоряджатися своїм багатством і природними ресурсами. У випадку його розкрадання, постраждалі народи мають право на законне стягнення свого майна, а також на адекватну компенсацію.

Як відомо, початково Африканською хартією прав людини і прав народів 1981 року було передбачено єдиний механізм контролю за додержанням її положень - розгляд повідомлень (повідомлень від держав і індивідуальних повідомлень) Африканською комісією з прав людини і прав народів (далі - Африканська комісія). За час роботи даної Комісії нею було розглянуто по суті 20 справ, що стосувалися порушення ст. 14 Африканської хартії прав людини і прав народів. Характерним прикладом міжнародно-правового захисту права власності в рамках африканської системи захисту прав людини є справа № 286/04 «Діно Нока проти Демократичної Республіки Конго» [248] оскільки центральним її питанням було саме питання порушення права власності, оскільки Комісія під час розгляду справи зазначила, що «порушення статті 14 Африканської хартії буде розглянуто спочатку з урахуванням того, що воно стало джерелом інших порушень» [248].

Справа стосувалася будівлі, зареєстрованої в м. Букаву (Демократична Республіка Конго, тоді - Заїр), що належала громадянину Італії Лучіо Нока, який виїхав за межі Заїру (він помер у 1992 році, тому стороною в справі виступав його син Д. Нока). Управління будівлею здійснювалося, за дорученням Л. Нока, Національною страховою компанією SONAS для того, щоб її не можна було визнати покинутою. Незважаючи на те, що управління будівлею здійснювалося названою страховою компанією, компетентними органами влади Заїру було неправомірно вчинено адміністративне розпорядження від 03 вересня 1980 р. про визнання її покинутою, що, згідно діючого в цій державі законодавства, давало право її передачі громадянам Заїру. Представники SONAS оскаржили розпорядження від 03 вересня 1980 р. і його було визнано недійсним за розпорядженням Міністра в справах земельної власності та нерухомості цієї держави від 20 вересня 1982 р., а також 02 лютого 1984 р. Президент Заїру відмінив Указ, який дозволяв передачу покинутих приміщень громадянам Заїру. Однак, не зважаючи на ці заходи, право власності на оспорювану будівлю було передано 09 липня 1984 р. Головою управління земельними ділянками (Head of Lands Department in Bukavu City) прокурору Верховного суду Букаву Кафва Касонго у власність. Хоча Голова мав копію розпорядження Міністра від 20 вересня 1982 р. і вимагав підтвердження дійсності даного документу, що було зроблено 05 липня 1984 р. в телефонному режимі, а також листом міністра земель про дійсність документу.

Африканська комісія, розглянувши всі обставини справи визнала, що Демократична Республіка Конго порушила положення ряду статей Африканської хартії, зокрема ст. 14, передавши будівлю, що належала Л. Нока третій стороні на підставі скасованих нормативно-правових актів. Вона своїм Рішенням від 22 жовтня 2002 р. зобов'язала ДРК відновити право власності бенефіціаріїв покійного Д. Нока, відновивши відповідний державний акт на спірну будівлю, або, в іншому випадку, виплатити їм швидку та справедливу компенсацію. Окрім цього, ДРК мало невідкладно компенсувати шкоду, заподіяну сім'ї Д. Нока відповідно до чинного законодавства Конго.

До цього варто додати, що обґрунтовуючи своє рішення, Комісія зробила ряд важливих юридичних оцінок та зауважень щодо практики застосування ст. 14 Африканської хартії. Наприклад, оцінюючи дії органів влади з видачі свідоцтва про право власності на будівлю К. Касонго, Комісія відмітила, що хоча є вірним те, що вони не знали про відміну розпорядження від 03 вересня 1980 р., однак видача акту про право власності на ділянку землі, яка вже мала акт про право власності означало, що держава не виконала своє зобов'язання захищати права іноземців, які проживають на її території, і що держава могла проявити добросовісність шляхом відновлення прав постраждалого. Також Комісією було зазначено, що право власності, в розумінні Африканської хартії, базується на двох ключових принципах: загальному, який фокусується на принципі володіння і мирного користування майном та принципі, що фокусується на можливості і умовах позбавлення права власності. У статті 14 Африканської хартії визнається, що держави мають право контролювати використання права власності за певних обставин, зокрема, в інтересах публічної необхідності чи загальних інтересів громадськості та згідно положень відповідних законів (про те, що право власності в розумінні ст. 14 Африканської Хартії базується на двох зазначених принципах, відмічалося також в Рішенні Африканської комісії по справі № 373/06 Інституту прав людини та розвитку в Африці, і Мавританської асоціації прав людини проти Ісламської Республіки Мавританії від 03 березня 2010 р.) [257]. При чому під законом в даному випадку розуміється як національний закон, так і міжнародно-правові норми. Окрім цього, Комісія зауважила, що обмеження права на майно повинні здійснюватися виходячи з принципу пропорційності, тобто обмеження права власності повинно бути пропорційним законним потребам і становити найменшу обмежувальну міру.

Варто зазначити, що до Африканської комісії із повідомленнями про порушення права власності звертаються переважно фізичні особи чи громадські організації. Однак, порушення гарантованого ст. 14 Африканської хартії права власності було констатоване і в справі, що виникла за повідомленням держави. Мова йде про Рішення в справі № 227/99 Демократична Республіка Конго проти Бурунді, Руанди та Уганди від 29 травня 2003 р. [247]. У 1999 році Міністр з прав людини Демократичної Республіки Конго звернувся до Африканської Комісії з повідомленням про серйозні, численні та масові порушення низки статей Африканської Хартії прав людини і прав народів в східних провінціях ДРК військовими Бурунді, Руанди та Уганди, які були присутніми на цих територіях в порушення норм міжнародного права. При розгляді даного повідомлення, Комісією було додатково констатовано, що грабежі, вбивство, масове та невибіркове вивезення населення, зупинення та пошкодження гідро-дамби, зупинення роботи лікарень, що призвело до загибелі пацієнтів та загального руйнування життя, а також стан війни, що мали місце, коли сили держав-відповідачів займали та контролювали східні провінції держави-заявника, є порушенням ст. 14, яка гарантує право власності, а також статей 16 і 17 Африканської Хартії прав людини і прав народів, які передбачають право на максимально можливий рівень фізичного та психічного здоров'я та на освіту, відповідно. У результаті, Африканська Комісія визнала Бурунді, Руанду та Уганду винними в порушенні цілого ряду статей Африканської Хартії, у тому числі і ст. 14. Вона також закликала до дотримання державами-відповідачками норм міжнародного права та до виведення їх військ з території ДРК. Також вона рекомендувала їм виплатити адекватне відшкодування державі, яка звернулася із повідомленням та жертвам.

Даючи оцінку діяльності Африканської комісії в цілому В. Н. Денисов справедливо відмічав, що «ця система захисту прав людини не могла задовольняти ні міжнародні, ні внутрішні вимоги, що невпинно зростали, зважаючи на необхідність подальшого розвитку в її структурі інституційного механізму» [43. c. 177]. Висвітлене вище Рішення Африканської комісії в справі № 227/99 Демократична Республіка Конго проти Бурунді, Руанди та Уганди від 29 травня 2003 р. добре показали недосконалість роботи Комісії, яка на незаконні дії іноземних військ на території ДРК, які призвели до сотень людських жертв та руйнування інфраструктури, змогла тільки «закликати» та «рекомендувати». У зв'язку з цим, держави-члени Африканського союзу у 1998 році прийняли Протокол до Африканської хартії, яким передбачалося заснування Африканського суду з прав людини і народів. Однак, з ряду причин, цей суд ще не розпочав працювати повною мірою і справи, які б стосувалися ст. 14 Африканської хартії ним ще не розглядалися. Таким чином можна констатувати, що певна практика щодо міжнародно-правового захисту права власності в діяльності Африканської комісії з прав людини і прав народів вже наявна, хоча її звичайно поки що не можна порівнювати з практикою ЄСПЛ. Всі недоліки, які стосуються недостатньої ефективності Африканської системи захисту прав людини повною мірою стосуються і захисту права власності. Зауважимо з цього приводу, що авторитетний фахівець з міжнародно-правового захисту прав людини в Африці Д. Абебе найсуттєвішими такими проблемами називає процесуальні недоліки та брак належного виконання державами рішень африканських міжнародних юрисдикційних органів [233, c. 530].

В юридичній літературі наголошується на ще одній проблемі, яка виникає з приводу застосування ст. 14 Африканської хартії. Це невизначеність суб'єктного складу, на який вона поширюється. Адже в даній статті доволі лаконічно зазначено, що право власності гарантується. В розглянутій нами справі № 286/04 Діно Нока проти Демократичної Республіки Конго Комісія також торкнулася даної проблеми й висловила позицію щодо її вирішення, зазначивши, зокрема, у своєму рішенні наступне: «У статті 14 Хартії не вказується, хто є власником у праві власності. Однак його тлумачення в контексті статті 2 Африканської хартії і судової практики комісії ясно свідчать, поза всяким сумнівом, що кожна людина має право на власність відповідно до Хартії» [248]. Подібна позиція висловлюється і в юридичній літературі. Наприклад, К. Краузе зазначає: «Ще одне розходження в формулюванні цих положень полягає у відсутності чітко визначеного суб'єкта Статті 14 АфХПЛН. Це може викликати питання про те, чи не дає право власності в АфХПЛН підстав для формування особистого права. Оскільки зміст Статті 14 неможливо відірвати від Статті 2 АфХПЛН згідно з якою «кожній особі може забезпечена можливість користування правами та свободами, визнаними та гарантованими цією Хартією», висновок про те, що право власності є одним із особистих прав, видається неминучим» [78, c. 192].

Стосовно розвитку міжнародно-правового співробітництва в сфері забезпечення прав людини на азіатському континенті, то в доктрині міжнародного права слушно зверталася увага на те, що «тут не прийнято жодного юридично обов'язкового документа з прав людини. Міжнародної азіатської системи захисту прав людини не створено» [226, c. 166]. В. Н. Денисов оперуючи в «Енциклопедії міжнародного права» поняттям «азіатська система захисту прав людини» водночас тлумачить її не як комплекс договірних та інституційних механізмів в сфері захисту прав людини, що є визначальною ознакою європейської, міжамериканської та навіть африканської систем захисту прав людини, а лише як «різноманітну практику азіатських країн і неурядових міжнародних організацій, спрямовану на розроблення концепцій прав людини» [42, c. 58]. Загальна ісламська декларація прав людини, прийнята за ініціативою Ісламської Ради Європи 19 вересня 1981 р. звичайно ж не може розглядатися ані в якості міжнародно-правового акту, ані як вичерпний виклад загальномусульманської точки на питання прав людини, проте все ж-таки може розглядатися як певне узагальнення ісламської концепції прав людини. Стаття 15 вищезгаданого документа, яка присвячена економічному і соціальному порядку формулює норму щодо захисту права власності у наступній формі: «Кожен має право на власність, як в індивідуальному порядку, так і спільно з іншими. Націоналізація ряду економічних засобів в громадських інтересах визнається легітимною» [11]. Декларація прав людини прийнята на саміті глав держав та урядів держав - членів Асоціації країн Південно-Східної Азії від 18 листопада 2012 р. закріплює право власності у такому формулюванні: «Кожна людина має право володіти, використовувати, розпоряджатися та передавати законно набуте майно самостійно або спільно з іншими. Жодна особа не може бути свавільно позбавлена такої власності» [37].

Відсутність єдиних для всього азіатського континенту договірних та інституційних механізмів в сфері захисту прав людини можна пояснити суттєвими соціокультурними та релігійними відмінностями між різними країнами Азії. Однак, на субрегіональному рівні, як було показано вище у випадку прийняття Декларації прав людини держав - членів Асоціації країн Південно-Східної Азії відбуваються певні кроки у напрямі створення системи захисту прав людини. Так, поступово відбувається формування міжарабської системи захисту прав людини під егідою такої організації як Ліга Арабських Держав. В Арабській Хартії прав людини 2004 року, яка набула чинності у 2008 року [238], гарантуються громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права та передбачається створення Арабського комітету з прав людини, хоча його повноваження в сфері захисту прав людини виглядають відверто слабкими - Комітет лише розглядає доповіді держав-учасниць Хартії і не наділяється жодними судовими чи квазі-судовими повноваженнями. Однак, слід констатувати, Хартія у ст. 31 встановлює міжнародно-правові гарантії захисту права власності у такій формі: «Кожна людина має гарантоване право володіти приватною власністю. Ніяка людина за будь-яких обставин не може бути позбавлена всього або будь-якої частини її майна в свавільному чи незаконному порядку» [238].

Систему захисту прав людини, утворену в рамках Співдружності Незалежних Держав важко назвати дієвою, а досвід існування Комісії СНД з прав людини, як справедливо зауважує професор В. В. Мицик, «показав неефективність її діяльності» [92, c. 435]. В рамках СНД у 1995 році була прийнята Конвенція про права і основні свободи людини [66], яка у ст. 26 закріплює право кожної фізичної та юридичної особи на власність. Ця ж сама стаття передбачає, що «ніхто не може бути позбавлений свого майна, крім як в громадських інтересах, в судовому порядку і при дотриманні умов, передбачених національним законодавством і загальновизнаними принципами міжнародного права» [66]. Також сторони Конвенції передбачили, що положення цієї статті не зачіпають права держав-учасниць приймати закони, необхідні для контролю над використанням предметів, вилучених із загального обороту в державних і суспільних інтересах, що очевидно пояснюється тим фактом, що на той час (як до речі і на сьогоднішній день) в багатьох державах - учасницях СНД існували обмеження щодо прав іноземних осіб купувати землі сільськогосподарського призначення. В Конвенції про права і основні свободи людини СНД беруть участь лише чотири держави - Російська Федерація, Киргизстан, Таджикистан та Білорусь. Пояснюючи причини такої непопулярності цього документу В. В. Мицик зазначав, що «зміст Конвенції багато в чому повторює положення ЄКПЛ, МПГПП і деякі інші акти в сфері прав людини. Тому нові держави, що беруть участь у міжнародних організаціях, під егідою яких діють ці правові акти, утримуються від участі в Конвенції СНД» [92, c. 436].

Наразі сучасні міжнародно-правові відносини характеризується постійним розширенням об'єктної сфери регулювання міжнародного права, що не може не призводити до виникнення нових галузей і підгалузей міжнародного права. Якщо класичне міжнародне право XVIІ-XVIII ст. регулювало порівняно невелике коло переважно політичних відносин між державами, то вже з середини ХІХ ст. міжнародне право рішуче вторгається в ті сфери відносин, які традиційно вважалися сферою дії внутрішнього права держав. Починають укладатися багатосторонні та двосторонні міжнародні угоди, присвячені правовому регулюванню питань транспорту і зв'язку, торгівлі і мореплавства, співробітництва у соціальній сфері, захисту авторського права та прав промислової власності, охорони деяких об'єктів навколишнього природного середовища, боротьби з міжнародною кримінальною злочинністю, захисту поки що окремих аспектів прав людини, створюються перші міжнародні організації постійного характеру у формі міжнародних адміністративних союзів держав тощо. Міжнародне право, як справедливо зазначає І. І. Лукашук, «включає до своєї орбіти справи, які раніше знаходилися поза міжнародним співробітництвом, у тому числі і ті, що вважалися суто внутрішнім правом держав» [81, c. 246]. Після створення Організації Об'єднаних Націй у 1945 році і виникнення системи спеціалізованих установ цей процес пришвидшується і на сьогоднішній день важко знайти хоча б одну сферу суспільних відносин, яка хоча б частково не потрапляла у сферу дії міжнародного права. Отже, кількість галузей та підгалузей міжнародного права постійно збільшується і, як справедливо зазначає К. О. Савчук, «диференціація системи міжнародного права на галузі - об'єктивний процес, зумовлений диференціацією системи міжнародних відносин і постійним розширенням сфери правового регулювання міжнародного права» [169, c. 610]. Тенденцію до «посилення диференціації міжнародного права» [15, c. 87] відзначає і німецький юрист-міжнародник М. Гердеген. Яскравим свідченням цього процесу є бурхливий розвиток таких галузей міжнародного права як міжнародне економічне право, міжнародне космічне право, міжнародне екологічне право, міжнародне інформаційне право тощо.