Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини

Слід зауважити на тому, що в рішеннях ЄСПЛ інститут захисту права власності отримав особливий розвиток, який можна визначити як відхід від речово-правової концепції права власності, яка поки що є характерною для вітчизняного законодавства в контексті захисту права власності.

Таким чином, виходячи із вищезазначених положень, можна дійти висновку про те, що на підставі тлумачення ЄСПЛ ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ в практиці Суду закладено доволі широку концепцію права власності, яка не обмежується матеріальними речами і містить весь спектр нематеріальних об'єктів від інтелектуальної власності до прав вимоги. До власності в контексті практики ЄСПЛ відносяться такі матеріальні і нематеріальні активи, як-то: будинки, земельні ділянки, рухоме майно, орендна плата, кошти, присуджені судовим чи арбітражним рішенням, права, що випливають з акцій та патентів, ліцензії, право на отримання пенсії, найменування, репутацію та клієнтуру підприємства тощо. Такий широкий спектр об'єктів «власності» в розумінні ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ дає підстави стверджувати, що в основі цієї статті лежить «ціннісна» концепція власності.

Разом з тим, у своїх рішеннях ЄСПЛ вказує на те, що за певних підстав допускається втручання з боку органів державної влади в здійснення права власності. Більше того, відповідно до вимог принципу «належного управління» держава зобов'язана приймати всі необхідні заходи для захисту інтересів суспільства. Наприклад, в Рішенні ЄСПЛ в справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 р. судом була підкреслена особлива важливість принципу «належного управління» і розтлумачено зміст цього поняття, а саме, що «він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб» (п. 70) [196].

Для досягнення зазначеної мети може знадобитися введення певних обмежень щодо права власності конкретної особи чи групи осіб. Щоб бути визнаним правомірним, втручання в право власності має відповідати наступним вимогам (принципам): законності, захисту інтересів суспільства, пропорційності. Вищезазначені принципи отримали детальну розробку в рамках прецедентної практики ЄСПЛ.

Формами допустимого втручання в право власності, на думку ЄСПЛ, є такі: позбавлення власності, контроль за використанням власності, стягнення податків та інших передбачених законом зборів [58, c.21-22]. Разом з тим, варто зауважити, що під дію ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ підпадає тільки таке втручання у здійснення права власності, яке зачіпає економічні властивості майна, завдає шкоди його економічної цінності. Таким чином, слід констатувати, що норми ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ забезпечують комплексний захист права власності від довільного та необґрунтованого втручання. Якщо ті чи інші дії, що зачіпають право власності конкретної особи не можуть бути віднесені ні до однієї з форм втручання, передбачених ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, то на захист прав і інтересів власника розповсюджується дія норми зазначеної статті, що встановлює загальний принцип поваги власності.

Важлива роль при впровадженні допустимих обмежень права власності відводиться справедливій сатисфакції, яка в залежності від форми втручання може виступати в якості основного або допоміжного засобу забезпечення балансу публічних і приватних інтересів. У цьому зв'язку, ЄСПЛ сформулював вимоги, які можна охарактеризувати як: вимога адекватності, компенсації і реальності компенсації [58, c.13-14]. Про адекватність сатисфакції йде мова, зокрема, в Рішенні по справі, «Броньовські проти Польщі» в якому «Суд вказав, що у випадках, коли держава реалізує свої повноваження на експропріацію приватної власності, ст. 1 Першого протоколу вимагає, щоб сума компенсації експропрійованої власності «розумно співвідносилась» з її реальною вартістю. З огляду на те, що родина заявника одержала лише 2 % втраченої власності, Суд не виявив достатніх підстав, які б виправдовували позбавлення заявника права на отримання принаймні тих 15 %, яке зберігалося відповідно до нового законодавства за тими, хто раніше взагалі не отримав компенсації» [185]. Окрім цього, в Рішенні по справі «Джан та інші проти Німеччини» від 22 січня 2004 р. також зазначалося, що «у кожному випадку має бути досягнута справедлива рівновага між загальними інтересами суспільства та вимогою забезпечення фундаментальних прав людини. Суд вкотре зазначив, що позбавлення права власності без виплати відповідної до її вартості компенсації становить, зазвичай, непропорційне втручання. Цілковита відсутність компенсації може бути виправдана в контексті застосування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції лише у виняткових випадках… Суд, відтак, дійшов висновку, що навіть з урахуванням винятковості умов, які супроводжували процес об'єднання Німеччини, відсутність виплати будь-якої компенсації з боку держави за земельні ділянки, котрі заявники зобов'язані були передати в її розпорядження, є порушенням справедливого балансу між метою захисту права власності та вимогами загального інтересу» [189]. Водночас, у Рішенні по справі «Авіакомпанія Канади проти Сполученого Королівства» від 05 травня 1995 р., що стосувалася конфіскації літака, в якому були виявлені наркотичні речовини, а саме 331 кг конопляної смоли, й за який (літак. - Н. Г. ) було виплачено заставу в розмірі 50 000 фунтів стерлінгів, визначено, що застава літака є превентивним заходом, спрямованим на запобігання незаконному ввезенню наркотиків до Сполученого Королівства й має вважатися засобом здійснення контролю за використанням власності в розумінні ч. 2 ст. 1 Протоколу № 1 до ЄКПЛ. Окрім цього, в даному рішенні зазначалося, що «беручи до уваги велику кількість наркотиків, знайдених у контейнері, їхню ринкову вартість, а також ціну літака, вимога заплатити 50 000 фунтів стерлінгів була пропорційною прагненню запобігти нелегальному ввезенню наркотиків до Сполученого Королівства. Тому Суд вирішив, що в даній ситуації було досягнуто справедливої рівноваги між загальним інтересом суспільства та вимогою щодо захисту основних прав людини» [178].

Практика ЄСПЛ засвідчує, що найчастіше втручання в право власності фізичних та/або юридичних осіб відбувається з боку органів державної влади, зокрема, органів виконавчої влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів [120]. ЄСПЛ неодноразово наголошувало на тому, що втручання має бути законним, тобто здійснене на підставі закону. При цьому під «законом» ЄКПЛ розуміє «нормативний акт, що має бути «доступним» (accessible) та «передбачуваним» (foreseeable). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність закону» означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та в окремих осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону» [120].

Надзвичайно важливою проблемою, що повною мірою стосується і справ щодо захисту порушеного права власності є проблема підходу ЄСПЛ до виконання рішень, які передбачають повернення майна. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що метою рішення в тих випадках, коли встановлено порушення конвенційних норм, є покладення на державу-відповідача зобов'язання припинити порушення і компенсувати його наслідки таким чином, щоб, наскільки це можливо, поновити ситуацію, що існувала до порушення (restitutio in integrum).

Як зазначає А. А. Яковлєв, «у тих випадках, коли restitutio in integrum є неможливим, держава-відповідач має обрати засоби виконати рішення за умови їх відповідності позиціям та тлумаченням, що містяться в рішенні» [231].

Під «реституцією» слід розуміти повернення в первісний стан унаслідок визнання договору недійсним. На думку ЄСПЛ, реституція має, наскільки це можливо, усунути усі наслідки незаконного діяння і поновити ситуацію, яка, ймовірно, існувала за умови, що такі незаконні діяння не були вчинені. Аналізуючи вибір, наданий державі щодо виконання рішення, можна сказати, що ЄСПЛ не розглядає це зобов'язання як цілком примусове.

На думку А. А. Яковлєва, з якою можна погодитись, ЄСПЛ також не формулює чітких критеріїв «можливості» застосування реституції, хоча сам по собі «тест на можливість» є необхідним [231]. А. А. Яковлєв зазначає також, що «специфічним аспектом права на реституцію є наявність процесуальних гарантій. Законодавство і практика в цій сфері, якими встановлюється форма реституції або порядок отримання компенсації за вилучене майно, як випливає з практики ЄСПЛ, повинні мати чітко визначені процедури врегулювання спорів» [231].

Таким чином, з огляду на зазначені вище положення, можна дійти висновку що, на час підписання ЄКПЛ, вона не містила норми про захист права власності як одного із основоположних прав людини, оскільки на той час держави-підписанти не мали однозначної думки щодо обсягу поняття власності та способів його захисту. Важливість цього права була зрозумілою кожному з розробників проекту ЄКПЛ, а тому його було закріплено ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ, яка не тільки гарантувала його, а й визначила межі втручання держави в це право. Як зауважив О. С. Данелія, «розвиток інституту захисту прав людини призвів до того, що стали захищатися також і економічні права фізичних та юридичних осіб» [33].

У рішеннях ЄСПЛ інститут захисту права власності отримав особливого розвитку, який можна охарактеризувати як відхід від речово-правової концепції права власності й перехід до «ціннісної концепції права власності». В основу кваліфікації того чи іншого об'єкта правовідносин як «майно» покладені ознаки «економічної цінності» та реальності. Стаття 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ застосовується лише до реально існуючого майна, а не до права набувати власність. Крім того, на держави-учасниці ЄКПЛ покладено міжнародно-правове зобов'язання привести законодавство у відповідність до ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ.

Аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що Суд розглядає право власності як органічний елемент всієї системи фундаментальних прав і свобод людини, яке реалізується в нерозривному зв'язку з іншими правами. Інститут права власності є складним і багатогранним, і як наслідок практика Суду щодо його захисту є такою значною і носить різнобічний характер, що далеко не всі правові позиції ЄСПЛ знайшли своє відображення у вітчизняній науці міжнародного права. Крім того, ЄСПЛ ставиться до ЄКПЛ як до «живого організму», що постійно розвивається, у зв'язку з чим, підходи ЄСПЛ до розуміння окремих положень ЄКПЛ та Протоколів до неї, у тому числі і положень щодо права власності, еволюціонують, зазнають часом істотних змін у зв'язку з чим виникає необхідність в аналізі новітніх підходів ЄСПЛ щодо змісту та юридичної природи права власності.

2.2 Розгляд скарг Європейським судом з прав людини за Протоколом 1 до Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод 1950 року

Як вже зазначалося раніше, гарантії захисту права власності були включені до Протоколу 1 до ЄКПЛ, а не до тексту самої Конвенції у зв'язку з тим, що розробники Конвенції спочатку мали сумніви щодо віднесення права безперешкодного користуватися своїм майном до прав людини, а також через ряд інших причин. «Показово, що сумніви щодо статусу і конкретного формулювання цього права призвели до того, що воно не було включено в початковий текст Конвенції, а було лише згодом закріплено в Протоколі 1 до ЄКПЛ» [83]. На це ж звертає увагу й російська дослідниця Т. Н. Нешатаєва, вказуючи, що Конвенція при її підписанні не містила норми про власність як фундаментального права людини, так як держави-учасниці мали в той період досить диференційовані уявлення про обсяг поняття власності і способи його регулювання [104]. Розвиток інституту захисту прав людини призвів до того, що Протоколом 1 до ЄКПЛ стали захищатися також і економічні права фізичних та юридичних осіб.

На нашу думку, в контексті дослідження питання порядку розгляду скарг Судом за Протоколом 1 до ЄКПЛ, доцільно спочатку визначитись з колом суб'єктів, які підпадають під сферу дії ст. 1 Протоколу 1. Так, в ній йдеться про право приватної власності, тому в якості суб'єктів виступають фізичні та юридичні особи приватного права.

Право на звернення до ЄСПЛ зі скаргою про порушення прав, проголошених ЄКПЛ, закріплене в ст. 34 ЄКПЛ: «Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права» [49].

Як зазначає О. С. Данелія, «стаття 34 ЄКПЛ є важливою з точки зору створення та функціонування ефективної наднаціональної юрисдикції, якою є Суд. Розробники Конвенції відмовилися від традиційних уявлень про компетенцію постійних міжнародних органів як обмеженою виключно для спорів між державами і допустили пряме звернення індивідів зі скаргами на порушення державами положень Конвенції в наднаціональний суд» [35, c.106].

Важливо відмітити, що, згідно ст. 34 ЄКПЛ, позиція заявника повинна бути пов'язана з поняттям «жертва», або згідно українського перекладу Конвенції - з поняттям «потерпілий». Тобто, на відміну від деяких статей ЄКПЛ, захищатись в ЄСПЛ, відповідно до ст. 1 Протоколу 1, в контексті порушення прав власності може лише реальна жертва (потерпілий), а не потенційна. Для визнання особи жертвою (потерпілим) остання повинна зазнати конкретного втручання з боку органу державної влади. У цьому зв'язку показовою є справа «Класс та інші проти Німеччини» [193], відповідно до якої ЄСПЛ вказав: «У принципі, твердження конкретного заявника про те, що вже саме існування закону порушує його права, гарантовані Конвенцією, не є достатньою підставою для заяви; необхідно, щоб він зазнав шкоди внаслідок застосування цього закону» [193]. Умови, за яких особа може вважатися жертвою (потерпілим) в розумінні ст. 34 ЄКПЛ, розтлумачені, зокрема, в Рішенні ЄСПЛ від 27 травня 2004 р. «Щодо питання прийнятності скарги № 60974/00 «Росеэлтранс» «(roseltrans)», «Финлиз» «(finlease)» и Борис Володимирович Мышкин (boris vladimirovich myshkyn) против Российской Федерации», згідно якої «щоб особа вважалося «жертвою» порушення Конвенції, необхідно, щоб на неї здійснювався прямий вплив спірними методами… Поняття «жертва», що використовується в цілях статті 34 Конвенції, має розумітися автономно і незалежно від концепцій національного права таких, як здатність розпочинати судовий розгляд і приймати в ньому участь…» [144]. Разом з цим, ЄСПЛ встановлено, що при отриманні особою належної компенсації вона не може вважати себе жертвою. Наприклад, в Рішенні ЄСПЛ у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» від 18 жовтня 2005 р., було зауважено, що «Суд зазначає, що ця скарга заявника була ефективно виправлена на національному рівні, а заявнику було присуджено еквівалент приблизно 926 113 євро в якості компенсації матеріальної та моральної шкоди та судові витрати. Ця призначена сума не може вважатися нерозумною. Таким чином, заявник не може більше вважати себе жертвою в розумінні статті 34 Конвенції» [201].

Якщо говорити про визнання фізичних осіб в якості жертв (потерпілих) в розумінні ст. 34 ЄКПЛ, то з цього приводу варто навести Рішення у справі «Бьорден і Бьорден проти Сполученого Королівства» від 29 квітня 2008 р. яка стосувалася скасування податку на майно для однієї сестри, у випадку смерті іншої. Зокрема, щодо жертв (потерпілих) в справі відмічається, що «Велика Палата нагадує, що особа має право стверджувати, що закон порушує її права, якщо належить до групи осіб, яких законодавство може прямо зачіпати. З урахуванням віку, оформлених заповітів і вартості майна, яке їм належить, заявниці прийшли до висновку про те, що існує реальна загроза того, що в недалекому майбутньому одна з них зіткнеться з необхідністю сплати значного податку на спадкування щодо майна, що перейшло від сестри. За даних обставин вони можуть стверджувати, що є жертвами передбачуваного дискримінаційного поводження» [40].

Разом з цим, заявниками до ЄСПЛ не можуть бути окремі учасники юридичної особи, які виступатимуть від її імені і в її інтересах. Про це йдеться, наприклад, в Рішенні ЄСПЛ від 27 травня 2004 р. «Щодо питання прийнятності скарги № 60974/00 «Росеэлтранс» «(roseltrans)», «Финлиз» «(finlease)» и Борис Володимирович Мышкин (boris vladimirovich myshkyn) против Российской Федерации», де зазначено, що «Європейський суд нагадує, що акціонери компанії, у тому числі і власники великого пакета акцій, не можуть вимагати визнання себе «жертвами» порушення прав компанії відповідно до Конвенції» [144]. Таке ж положення міститься в п. 28 Рішення ЄСПЛ у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» [201] від 18 жовтня 2005 р., коли Суд визначав прийнятність скарги, заявниками по якій виступали два співвласника Терем ЛТД.

Дискусійним є питання про можливість поширення сфери дії ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ на осіб публічного права, оскільки держава відповідно до цієї ж норми виступає, насамперед, як зобов'язаний суб'єкт. Вбачається, що у разі поширення сфери дії ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ на публічних власників, може виникнути небезпека того, що правоволоділець і зобов'язана особа щодо конкретного майна можуть збігатися в особі одного суб'єкта. Натомість, як відомо, з точки зору теорії суб'єктивних прав, власнику обов'язково повинні протистояти носії обов'язку.

У зв'язку з цим, цілком слушною є думка тих вчених, які вважають, що «суб'єктами права власності відповідно до статті 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ не можуть бути державні утворення, державні підприємства (створені державою та їй підпорядковані), коли в якості правоволодільця виступає держава. Ця теза підтверджується практикою ЄСПЛ, який не розглядав спори за участю осіб публічного права» [205, c. 49]. Як відмічено в Рішенні ЄСПЛ в справі «Україна-Тюмень» проти України» від 22 листопада 2007 р. «Суд нагадує, що юридична особа, «яка вважає себе потерпілою від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї» може звертатися до Суду, якщо така юридична особа є «неурядовою організацією» в розумінні ст. 34 Конвенції. Термін «урядова організація», на відміну від «неурядової організації», поширюється на юридичних осіб, які беруть участь у здійсненні владних повноважень чи виконують публічну функцію під контролем Уряду… Вирішуючи питання, чи належить певна юридична особа до однієї з вищезазначених категорій, Суд має взяти до уваги її юридичний статус, характер її діяльності, контекст здійснення такої діяльності та ступінь незалежності особи від публічної влади» [202].

Окрім цього, як підкреслила адвокат, національний тренер Ради Європи з європейських антидискримінаційних стандартів Віра Михайленко під час тематичного семінару «Захист власності в Європейському Суді з прав людини», організованого Комітетом з міжнародного права Асоціації адвокатів України 27 листопада 2015 р., «продовжуючи тему щодо того, хто може бути заявниками у Європейському Суді, Віра Михайленко зазначила, що такими можуть бути навіть державні персони. Показова справа - «Колишній король Греції та інші проти Греції» [194], хоча тут слід було б додати, що в названій справі вони розглядалися як приватні особи, а не представники королівської родини. Зокрема, в Рішенні ЄСПЛ по справі «Колишнього короля Греції та інших проти Греції» від 23 листопада 2000 р. «Суд дійшов висновку, що майно, яке стало безпосереднім предметом спору (йшлося про три маєтки: Татої, Полидендрі і Мон-Репос), належало заявникам як приватним особам, а не як членам королівської сім'ї, а, отже, ці маєтки відповідають поняттю «майно» відповідно до змісту ч. 1 ст. 1 Протоколу № 1» [194].

Відповідно до ст. 35 ЄКПЛ існує дві умови прийняття Судом справи до розгляду: вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права; закінчення шестимісячного строку від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні [49].

ЄСПЛ не розглядає жодної індивідуальної заяви, якщо: 1. Заява є анонімною або заява за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом чи була подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нових фактів у справі (ч. 2 ст. 35); 2. Суд вважає, що заява є неприйнятною, якщо вона несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви (п. «а» ч. 3 ст. 35); 3. Суд вважає, що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих ЄКПЛ і Протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином (п. «b» ч. 3 ст. 35). Суд має право відхилити будь-яку заяву, яку він вважає неприйнятною на будь-якій стадії провадження у справі (ст. 37) [49].

Рішення ЄСПЛ у всіх справах становлять систему прецедентного права ЄСПЛ, і повинні враховуватися в правозастосовчій практиці всіх держав, які ратифікували ЄКПЛ, незалежно від того, проти якої держави винесено рішення Судом і хто подавав скаргу, за якою було винесено рішення.

Держава несе відповідальність за дії державних органів та їх посадових осіб, дії неурядових компанії, якщо такі: перебувають у власності держави або підконтрольні їй; фінансово та оперативно незалежні від держави, але виконують суспільно значущі функції (що мало місце в Рішенні ЄКПЛ по справі «Евалдссон та інші проти Швеції» від 13 червня 2007 р., яким було визнано, що держава мала нести позитивний обов'язок в організації контролю за діяльністю незалежних організацій (профспілок) в сфері використання коштів, які надходять їм в якості внесків) [155], дії муніципальних підприємств та установ - шкіл, дитячих садків, медичних закладів; дії органів місцевого самоврядування. Як підкреслила Л. В. Сагдєєва, «з огляду на суспільну значущість діяльності, що здійснюється приватною компанією, Європейський суд може прийти до висновку про залучення держави до відповідальності за її дії в силу її позитивної відповідальності» [173].

Отже, важливо також повернутися в цьому контексті до доктрини позитивної відповідальності держави, яку напрацював ЄСПЛ своєю практикою. Тут є показовим Рішення ЄСПЛ в справі «Онер'їлдіз проти Туреччини» [245], в якому Суд висловився наступним чином: «Справжнє, ефективне здійснення права, що охороняється цією нормою, не залежить від одного обов'язку держави не втручатися і може вимагати забезпечення позитивних заходів щодо захисту, особливо, якщо існує позитивний зв'язок між заходами, здійснення яких заявник вправі очікувати від державних органів, і ефективним користуванням його майном…» (п. 134) [245].

Варто зауважити, що ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ не містить прямих вказівок на позитивні зобов'язання держави. Однак практика ЄСПЛ дозволяє формулювати такі зобов'язання, що по суті випливають з конвенційної норми через її тлумачення. Як відмічає Г. Христова, «хоча у практиці Європейського суду не сформульована загальна дефініція позитивних зобов'язань держави, вона може бути реконструйована на основі конкретних рішень Суду, які відтворюють цілісне бачення концепції таких зобов'язань. Основною характеристикою позитивних зобов'язань держави виступає те, що, по суті, вони вимагають від національних органів влади застосувати необхідні засоби для гарантування прав людини, а точніше - вжити прийнятних (розумних) та належних засобів для захисту цих прав» [221, c. 34]. При цьому, при розробці вчення про позитивні зобов'язання, використовуються Рішення ЄСПЛ у справах, не пов'язаних із правом власності. Зокрема, в Рішенні ЄСПЛ у справі «Новоселицький проти України» від 11 березня 2003 р. було зазначено, що «Суд нагадує, що відповідно до статті 1 Конвенції кожна договірна держава «гарантує кожній особі, яка знаходиться під її юрисдикцією, права та свободи, визначені в (...) Конвенції». Цей обов'язок гарантувати ефективне використання прав, визначених цим міжнародним інструментом, може призвести державу до виконання позитивних зобов'язань… У схожому випадку держава не обмежуватиметься лише пасивністю та «не має різниці між дією та бездіяльністю» [195]. Також в ряді Рішень ЄСПЛ встановлюється, що негативні зобов'язання держави можуть доповнюватися позитивними. Наприклад, в Рішенні ЄСПЛ в справі «Х та У проти Нідерландів» від 26 березня 1985 р. зазначалося, що «хоча метою статті 8 і є в основному захист індивіда від свавільного втручання з боку державних властей, вона не просто зобов'язує державу утримуватися від такого втручання: це негативне зобов'язання може доповнюватися позитивними зобов'язаннями, невід'ємними від дійсної поваги особистого або сімейного життя» (п. 23) [153]. Також в Рішенні по справі «Маркс проти Бельгії» від 13 червня 1979 р. зазначалося, що «проголошуючи в п. 1 право на повагу до сімейного життя, стаття 8 насамперед передбачає, що державні органи не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком конкретних випадків, перелічених у п. 2 статті 8. …Більш того, стаття 8 не просто вимагає, щоб держава утримувалося від подібного втручання. На додаток до цього його негативного обов'язку можуть існувати і позитивні обов'язки держави, які полягають в реальній «повазі» сімейного життя» [86]. У Рішенні ЄКПЛ по справі «Лопес Остра проти Іспанії» від 09 грудня 1994 р. зазначено, «якщо розглянути питання з точки зору позитивних зобов'язань держави - вжити адекватних і розумних заходів для захисту прав людини, керуючись пунктом 1 статті 8, …або якщо розглядати питання про виправдане «втручання органу державної влади», за пунктом 2 статті 8, застосовувані принципи є досить схожими. В обох випадках слід підтримувати справедливу рівновагу між конкуруючими інтересами особи і суспільства в цілому, беручи до уваги, що держава користується в будь-якому випадку певною свободою розсуду» (п. 51) [159]. Крім того, новою тенденцією в сфері визначення позитивних зобов'язань держави, як відмітив А. А. Яковлєв, є «забезпечення ефективного розслідування уповноваженими державними органами заяв фізичних та юридичних осіб про злочини, що пов'язані з порушенням майнових прав (наприклад, крадіжки)» [231].

Разом з цим, на думку А. А. Яковлєва, з якою ми також погоджуємось, «принцип позитивних зобов'язань має важливу противагу у вигляді свободи розсуду, яка за певних умов звільняє державу від позитивних зобов'язань. У цьому проявляється двозначність позиції ЄСПЛ відносно принципу позитивних зобов'язань» [231]. Водночас «Стаття 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ ґрунтується на припущенні про наявність у цій сфері широких можливостей розсуду держави, яка може враховувати різні обставини, наприклад, особливості економічної системи, традиції, наявні ресурси, політичну доцільність тощо. Очевидно, цим пояснюється те, що Суд визнає наявність позитивних зобов'язань у сфері захисту права власності набагато рідше, ніж щодо інших прав людини (наприклад, права на приватність, права на справедливий суд тощо)» [231].

Виходячи з практики ЄСПЛ, в літературі сформувалася позиція, що положення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ складають на три норми-принципи: 1) принцип безперешкодного, вільного (мирного) користування власністю; 2) позбавлення майна можливо лише за певних умов; 3) можливість державного контролю за використанням власності і умови такого контролю. Суд, спираючись на цю структуру, визначає правила оцінки обставин справи, з метою встановлення наявності порушень ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. Зокрема, як відмічено в Рішенні по справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 р., «ця стаття містить три окремі норми. Перша норма, яка має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам - вона міститься в другому реченні частини першої. Третя норма визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети; ця норма міститься в частині другій. Перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першу норму, Суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм» [198]. Як зазначив О. В. Музиченко, «У рішенні у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 р. визначено структуру ст. 1 Протоколу № 1…» [98, c.282].

Отже, як слушно підкреслив О. С. Данелія, «при розгляді справи за скаргою про порушення положення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ ЄСПЛ проводить наступний аналіз. Перш за все, він визначає, чи мало місце втручання в право власності. При цьому необхідно враховувати, що юридично право власності може бути не було порушено, але при цьому можливість здійснення права власності була порушена» [34]. Поруч з цим, наприклад, в справі «Агротехсервіс проти України» ЄСПЛ в якості порушенням права мирного володіння майном було визнано скасування остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду, винесеного на користь заявника. Зокрема в Рішенні ЄКПЛ від 05 липня 2005 р. по цій справі зазначалося, що «скасування такого рішення після того, як воно набуло статусу остаточного та не підлягало оскарженню, є втручанням в право заявника на мирне володіння своїм майном…» (п. 45) [160].

Практика ЄСПЛ, ґрунтуючись на положеннях ЄКПЛ, виробила принципи, на основі яких оцінюється обґрунтоване втручання держави у право власності: воно має здійснюватися на підставі та відповідно до закону, для задоволення інтересів закону, при чому має бути дотримано співрозмірності між приватними (тобто фізичних і юридичних осіб) та публічними (тобто державними і громадськими) інтересами. Як відмітив О. С. Данелія, «узагальнюючи практику ЄСПЛ, можна виходити з того, що втручання у здійснення права власності допускається при наявності трьох умов: 1) втручання повинно здійснюватися виходячи із загального інтересу, 2) втручання допустимо тільки відповідно до закону, 3) при здійсненні втручання повинен дотримуватися принцип балансу приватних і публічних інтересів» [34]. На цих правилах також наголошено в Рішенні по справі «Звежинський проти Польщі» від 19 червня 2001 р., де, зокрема, відмічено: «позбавлення майна, у значенні цього речення, може бути виправданим, лише якщо воно відбувається в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом. Крім того, будь-яке втручання у право власності має відповідати критерію пропорційності. Суд нагадує, що під час втручання необхідно дотримуватися «справедливої рівноваги» між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основних прав людини» (п. 71) [192].

Законність втручання, тобто втручання держави у право власності на підставі і згідно закону, в Рішенні ЄСПЛ в справі «Україна - Тюмень» проти України» від 22 листопада 2007 р. розглядається як «перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу», оскільки, «друге речення першого пункту дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом всіх статей Конвенції» [202]. Окрім цього, як вже неодноразово зазначалося, дане втручання має здійснюватися в інтересах суспільства. Розгорнуті міркування ЄСПЛ щодо особливостей перекладу та змісту поняття «інтереси суспільства» наведені в Рішенні по справі «Справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 р. [190].

Як було зазначено вище, при оцінці втручання держави в право власності також оцінюється, чи було при такому втручанні дотримано співрозмірності чи балансу між приватним та публічним інтересом. Наприклад, в Рішенні ЄСПЛ по справі «Колишнього короля Греції та інших проти Греції» від 23 листопада 2000 р. було встановлено, що вилучення у заявників їхнього майна завдало їм шкоди і порушило справедливий баланс між необхідністю захисту приватної власності і суспільними інтересами» [194]. На основі чого Суд визнав порушення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. Широке тлумачення «пропорційності втручання» наведено в Рішенні ЄСПЛ в справі «Україна - Тюмень» проти України» від 22 листопада 2007 р., зокрема, що «втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи… Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності… Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, Суд визнає, що держава користується широкою свободою розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети закону, про який йдеться. Проте, Суд не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на «мирне володіння його майном» в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу… Умови надання компенсації згідно з положеннями відповідного законодавства є значущими для оцінки того, чи оскаржуваний захід зберігає необхідний справедливий баланс, та особливо для визначення того, чи покладає такий захід непропорційний тягар на заявників. В цьому зв'язку Суд вже встановлював, що позбавлення власності без сплати суми її вартості становитиме непропорційне втручання та що відсутність будь-якого відшкодування може бути виправданою відповідно до пункту 1 статті 1 Першого протоколу лише за виключних обставин…» [202]. У свою чергу, Д. В. Новіков уточнив застосування цього правила, зазначивши, що, «порушення ст. 1 Першого Протоколу матиме місце також і у випадку, коли наявна непропорційність між тягарем, який довелося понести приватній особі, і переслідуваними цілями інтересів суспільства» [108, c.163].

Отже, при визначенні наявності порушень права власності ЄКПЛ як правило з'ясовує такі обставини: чи можна вважати об'єкт спору «майном» («власністю»), в розумінні ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ; чи порушила (позбавила) держава-відповідач права заявників на мирне (безперешкодне) володіння майном, відповідно до ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ; чи не було це порушення вчинено в «інтересах суспільства»; чи було таке втручання здійснено на підставі та згідно із законом; чи відповідало втручання критерію пропорційності, тобто «справедливої рівноваги» між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Дещо інший порядок вивчення ЄСПЛ питання дотримання права власності в справах тлумачить вітчизняний дослідник О. С. Данелія. Зокрема, він вважає, що в такій ситуації Суд, насамперед, вивчає такі питання: «1) чи є право власності за змістом статті 1 Протоколу? 2) Чи має місце втручання в здійснення права власності? 3) Відповідно до якої з трьох норм статті 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ потрібно розглядати таке втручання? 4) Чи переслідує втручання будь-яку законну мету в інтересах суспільства? 5) Чи відповідає втручання принципу правової визначеності та законності? 6) Чи є втручання пропорційним, тобто чи зберігається в результаті втручання справедлива рівновага між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав особистості?» [34, c. 96]. Порушення права власності часто має місце у зв'язку із сплатою податків. На думку, О. С. Данелії «одним із перших рішень ЄСПЛ за заявою юридичної особи у сфері оподаткування стала справа «Гасус Досьер- унд Фордертехнік ГмбХ» проти Нідерландів» (скарга № 15375/89)» [242]. Її суть зводилася до того, що німецька юридична особа «Gasus Dosier- und Fцrdertechnik GmbH», поставила голландській компанії «Atlas Junior Beton B.V.» обладнання (бетонозмішувач), вартість за яке не була виплачена повною мірою. Однак, дане майно було конфісковане податковими органами Нідерландів в якості заходу по забезпеченню сплати голландською компанією своїх податкових боргів. Зі свого боку ми маємо додати, що дана справа розглядалася саме в контексті порушення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ і що в результаті її розгляду було постановлено відсутність порушення цієї норми. Однак, до Рішення в справі була додана Окрема думка двох суддів Руссо та Юнгвірта, які не погоджувалися з рішенням в цій справі, зокрема, виходячи з того, що державі хоча й належить свобода у визначені національної системи стягнення податків та контролю в цій сфері, однак певні межі в ній мають існувати. Зокрема, «існує, звичайно, необхідність визначити ці межі в таких випадках, як цей, де податкові органи захопили товари, які, без сумніву, належали третій стороні, щоб відновити податкову заборгованість іншої особи. Межі повинні бути знайдені, насамперед, при перевірці пропорційності, що є важливим елементом статті 1 (P1-1)… По-перше, сума, що відшкодовується щорічно податковими органами шляхом відчуження майнових прав третіх осіб, незначна... Більш того, більш загальне питання перевірки не має відношення до цієї справи, оскільки існують незаперечні договірні докази того, що бетонозмішувач був проданий під «утриманням правового титулу» і, отже, - відповідно до положень комерційного права, що застосовується також в Нідерландах - належав третій стороні. Нарешті, я не згоден з тим, що третя особа, якщо вона є приватною особою, має нести ризик, що особа, з якою вона укладає угоду, не сплатила усі свої податки. Зазвичай третя сторона нічого не знає про податковий статус свого ділового партнера, оскільки в більшості країн розкриття посадовими особами інформації такого характеру будь-якій приватній, банківській чи або кредитній службі є караним діянням» [242].

Як зауважив С. І. Калінін, «особливість податкових спорів полягає в тому, що оподаткування завжди є одним з видів обмеження права власності (див.: наприклад, справа Спасек С.Р.О. проти Чеської Республіки (1999). Заходи забезпечення сплати податків чи інших внесків або штрафів потрапляють в контекст пункту 2 статті 1 Протоколу № 1… Справляння податку завжди проголошується ЄСПЛ легітимним публічним інтересом» [56]. В свою чергу П. О. Селезень підсумував, що, платники податків при зверненні до ЄКПЛ найчастіше посилаються на «ст. 6 про право на справедливий судовий розгляд, ст. 13 про право на ефективний засіб правового захисту, ст. 14 щодо заборони на дискримінацію та ст. 1 Протоколу № 1 до ЄКЗПЛ про право на власність» [174]. Хоча при цьому автор зазначає, що в цілому в прецедентній практиці ЄСПЛ склалося усталене правило не застосовувати ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ до спорів, пов'язаних з податками, однак дана ситуація може змінитися «з огляду на більш широке застосування права на справедливий суд в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. та Американської конвенції про права людини 1969 р. Крім того, привертає до себе увагу те, що практика самого ЄСПЛ у цьому питанні є доволі суперечливою, про що свідчить, наприклад, прийняття ЄСПЛ до розгляду на підставі п. 1 ст. 6 ЄКЗПЛ справи щодо відшкодування шкоди, завданої підприємству ненаданням податкових пільг у ситуації, коли такі пільги були надані за тих самих обставин конкурентам (справа «Видання «Перископ» проти Франції»)» [174, c.492].

При розгляді ЄСПЛ спорів щодо оподаткуванням, в яких порушувалася ст. 1 Протоколу 1 можна виділити ряд цікавих моментів, зокрема те, що в таких справах вважається, що порушення даної статті констатується тоді, коли воно становить надмірний тягар для платника податків. Наприклад, в Рішенні ЄСПЛ у справі «Інтерсплав проти України» від 09 січня 2007 р. зазначалося, що «за таких обставин Суд вважає, що втручання у право власності заявника було непропорційним. Фактично постійні затримки відшкодування і компенсації у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, так само як і стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника, порушує «справедливий баланс» між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном. На думку Суду, заявник перебував і продовжує перебувати під надмірним для нього тягарем… Відповідно у справі було і продовжується порушення статті 1 Першого протоколу» (п. 40) [156]. Під «майном» в таких спорах можуть розглядати правомірні сподівання на відшкодування ПДВ, який платник податку сплатив під час здійснення своєї господарської діяльності, так само як і на компенсацію за затримку його виплати» (п. 31).[156] При цьому, Н. Н. Воробйова, класифікувавши «правомірні сподівання» в податкових спорах, тим самим більш розгорнуто показала різноманіття «майна». Як вона зауважила, «що стосується «правомірних очікувань» виникнення права власності, то вони охоплюють: 1) отримання відшкодування ПДВ (право на податкове вирахування), 2) право на компенсацію сплачених помилково сум податків, 3) правомірне очікування виплати відсотків на суму переплаченого в казну податку при його несвоєчасному поверненні» [9, c.34].

Таким чином, в ході дослідження особливостей застосування положень Протоколу 1 до ЄКПЛ у рішеннях ЄСПЛ, ми дійшли наступних висновків.

ЄКПЛ як міжнародно-правовий акт, що уособлював дух повоєнної Європи, постраждалої від жахіть Другої світової війни повинна була стати новітнім зразком стандартів у сфері захисту прав людини. Однак, попри те, що розробники її проекту не мали жодного сумніву у важливості міжнародного нормативного закріплення захисту права власності, воно не було включено до остаточного тексту ЄКПЛ через дискусії з ряду питань. Зокрема, щодо доцільності включення до тексту Конвенції економічного права без включення інших прав цієї групи, щодо можливості розгляду не втручання у внутрішні справи держави, яка є самостійною та незалежною у визначенні своєї політичної та економічної системи, зокрема моделі правового регулювання відносин власності. Також між розробниками проекту тексту ЄКПЛ не було єдності думок щодо змісту цього права, його обсягу, способів захисту та можливості обмеження державою. Будучи запланованим в одному з перших проектів ЄКПЛ в якості складової загального списку прав і свобод людини, що має гарантуватися державами-членами Ради Європи, врешті-решт це право знайшло своє закріплення в ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ 1952 року, як право кожної фізичної та юридичної особи на мирне, тобто вільне і безперешкодне володіння своїм майном, щодо якого у держави існує негативний обов'язок - не втручатися в здійснення права власності, окрім як тільки діючи в силу принципу «належного управління», тобто на умовах, встановлених законом і загальними принципами міжнародного права, а також відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Практика ЄСПЛ вивела із ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ також позитивний обов'язок - створювати умови для реалізації особою права власності та захищати право власності від будь-якого свавільного втручання.

Прийняття у 1952 році Протоколу 1 до ЄКПЛ значно розширило і конкретизувало захист права на мирне володіння власністю. Інститут права власності в рішеннях ЄСПЛ зазнав суттєвої трансформації, яка полягає у відмові від речово-правової концепції захисту права власності. Основною кваліфікуючою ознакою того чи іншого об'єкта в контексті поняття «власність», «майно» є ознака економічної цінності (наприклад, справа «Совтрансавто-Холдинг» проти України») та реальності (наприклад, в справі «Маркс проти Бельгії» не було визнано майном право на придбання майна шляхом спадкування за законом і прижиттєвого розпорядження).

До поняття «власність», виходячи з практики Суду, відносять такі матеріальні і нематеріальні активи, як-то: будинки, земельні ділянки, рухоме майно, орендна плата, кошти, присуджені судовим чи арбітражним рішенням, права, що випливають з акцій та патентів, ліцензії, право на отримання пенсії, найменування, репутацію та клієнтуру підприємства. До цього кола відноситься також неодержаний прибуток, якщо він передбачався нормативно-правовими актами (наприклад, передбачена законодавством України доплата до пенсії, як у справі «Суханов та Ільченко» проти України). В справі «Чірагов та інші проти Вірменії» майном було визнано земельні ділянки, що згідно законодавства СРСР, не могли належати фізичним особам на праві власності. При розгляді ЄСПЛ спорів, пов'язаних з податками, які часто пов'язані із порушенням ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ під «майном» можуть розглядати правомірні сподівання на відшкодування ПДВ, який платник податку сплатив під час здійснення своєї господарської діяльності, так само як і на компенсацію за затримку його виплати. Одночасно, не є «майном», «власністю» в розумінні ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ об'єкти вилучені з цивільного обігу; об'єкти, які не можуть належати приватним особам на праві приватної власності; право набути власність, що може виникнути в майбутньому (наприклад, право на спадок) тощо.

Суб'єктами права власності в розумінні ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ є фізичні та юридичні особи приватного права (Справа «Україна-Тюмень» проти України»), але не її окремі учасники, що виступають від імені і в інтересах юридичної особи (Справа «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України»). Причому заявник повинен бути реальним «потерпілим» («жертвою»), але не потенційним, щоб на нього здійснювався прямий вплив з боку держави спірними методами.

Втручання в право власності з боку держави допускається якщо воно є правомірним, тобто законним, здійсненим в інтересах суспільства, із збереженням принципу пропорційності чи співрозмірності між загальними інтересами суспільства та вимогою забезпечення фундаментальних прав людини. Втручання може мати місце у тому числі тоді, коли право власності фактично не порушено, однак була порушена можливість здійснення права власності. В справі «Агротехсервіс» проти України» порушення права власності мало місце у формі скасування рішення суду, яке набуло статусу остаточного та не підлягало оскарженню.

При визначенні наявності порушень права власності ЄКПЛ як правило з'ясовує такі обставини: чи можна вважати об'єкт спору «майном» («власністю»), в розумінні ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ; чи порушила (позбавила) держава-відповідач права заявників на мирне (безперешкодне) володіння майном, відповідно до ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ; чи не було це порушення вчинено в «інтересах суспільства»; чи було таке втручання здійснено на підставі та згідно із законом; чи відповідало втручання критерію пропорційності, тобто «справедливої рівноваги» між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основних прав людини.

На підставі аналізу практики ЄСПЛ у зв'язку із порушенням права власності, можна дійти висновку, що переважно саме органи виконавчої влади (наприклад, податкові органи) втручаються у право власності фізичної або юридичної особи і тим самим спричиняють порушення міжнародно-правових зобов'язань відповідної держави за ЄКПЛ та Протоколом 1 до неї. Однак, в справі «Евалдссон та інші проти Швеції» було визнано, що держава мала нести позитивний обов'язок в організації контролю за діяльністю незалежних організацій (профспілок) в сфері використання коштів, які надходять їм в якості внесків працівників.

РОЗДІЛ 3. ЕФЕКТИВНІСТЬ ВПРОВАДЖЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ У ВНУТРІШНЄ ПРАВО УКРАЇНИ

3.1 Конституційні гарантії захисту права власності і практика України в їх забезпеченні

Як зазначається у ст. 3 Конституції України, «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю в Україні» [74]. Це положення є основою розвитку громадянського суспільства та правової держави, в яких право власності є непорушним. Конституційні гарантії права власності в Україні встановлюються рядом статей Конституції. Передусім, відповідно до ст. 41 Конституції України, «кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» [74]. Базовим положенням названої статті є , безумовно, те, що передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. На відміну від ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, розробники Конституції України не зробили окремого застереження, що це право вільного, безперешкодного чи мирного володіння, користування і розпорядження власністю. Окрім цього, право власності визначається тут через характерну для цивільного права України «тріаду» - володіння, користування та розпорядження, чого, в свою чергу, немає в ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, оскільки він базується на «ціннісній концепції» права власності, а не на «речовій». Разом з цим, О. О. Гріненко погоджується з позицією ряду українських вчених відносно того, що розробники Конституції України могли більш широко викласти повноваження власників. Так, вона зауважує, що «можна погодитись з міркуваннями тих вітчизняних вчених, які справедливо зазначають, що законодавець під час формулювання зазначеної конституційної норми оминув увагою одне з важливих прав людини, за яким вона може вільно здійснювати право власності щодо належного їй майна, а саме: …використовувати його для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, передавати у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі, вільно відчужувати. Нарешті, право приватної власності може бути передано у спадок» [30, c.156]. Однак, на наш погляд, було б помилково йти шляхом визначення в Конституції України всіх можливих способів реалізації права власності. Адже в умовах постійного розвитку економічних відносин виникають все більш нові способи реалізації права власності, які можуть бути не включені до зазначеного переліку.