Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини

Окрім цього, частини 3 та 4 ст. 13 Конституції України передбачає, що власність зобов'язує. Вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом [70]. Окремо ст. 14 Конституції України передбачені основоположні засади реалізації права власності на землю, згідно яких право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону [70]. Згідно п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України «права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України» [70]. О. О. Гріненко вкладає доволі широкий зміст в п. «й» ч. 1 ст. 92 Конституції України. Зокрема, вона підкреслює, що «зі змісту положень статті 92 Конституції України випливає те, що виключно законами України визначається правовий режим власності, поширюється і на встановлення обмежень у здійсненні права власності чи набутті права власності на майно. Адже правовий режим власності включає водночас режим здійснення права на таку власність, а отже обмеження, встановлені іншими нормативно-правовими актами, слід вважати неконституційними» [30, c.136].

Окрім зазначеного, до положень Конституції України, які регулюють права власності можна віднести і ст. 54, яка передбачає, що «громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності» [70]. Додатково в літературі висловлюється позиція, що ст. 15 Конституції України, яка визначає, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах економічної багатоманітності, в якості її складової вбачає плюралізм форм власності. «Економічну багатоманітність у праві характеризують як можливість рівноправного існування різних форм власності (державної, комунальної, колективної, приватної) і різних форм господарювання» [122,c.88]. Захист права власності, як і інших конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснюється в органах, визначених ст. 55 Конституції України (в судах, , шляхом звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, шляхом звернення із конституційною скаргою до Конституційного Суду України, в міжнародних судових установах чи компетентних органах міжнародних організацій, за допомогою інших не заборонених законом засобів). Зокрема, згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 р. «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства» (ст. 5) [137]. Водночас, відповідно до взятих на себе нашою державою зобов'язань, що випливають із її членства у Раді Європи та ратифікації ЄКПЛ, для кожного, хто перебуває під юрисдикцією України, у разі вичерпання всіх національних засобів правового захисту, гарантується можливість звернутися до Європейського суду з прав людини для захисту своїх прав.

Отже, Конституція України достатньо системно визначає умови реалізації права власності та засади його захисту. Водночас слід враховувати, що відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України ЄКПЛ є частиною національного законодавства України, тож забезпечує гарантії конвенційних прав як в сенсі її матеріальних норм, так і відповідними юрисдикційними механізмами їх захисту. Окрім цього, Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. [126] джерелом національного права визначено не лише ЄКПЛ, а й практику Суду, яку національні суди мають застосовувати при розгляді справ (ст. 17). Також Цивільний процесуальний кодекс України [223] передбачає, що суд застосовує при розгляді справ ЄКПЛ і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику ЄСПЛ як джерело права (п. 4 ст. 10).

Закріплення в Конституції України права власності створює умови для розгляду його в якості основоположного конституційного принципу. Як зазначає О. М. Клименко, «Принцип непорушності права власності закріплений у ст. 41 Конституції України, яка міститься в розділі ІІ - «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», що свідчить про його належність до системи конституційних прав і свобод людини та їх гарантій. Водночас цей принцип перебуває у зв'язку з положеннями частини другої ст. 3, статті 13, 14 Конституції України, які віднесені до загальних засад конституційного ладу. Це дає підстави розглядати його як загальний конституційний принцип» [61]. Крім того, основоположні засади принципу непорушності права власності регламентуються й у законах України, зокрема ст. 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ), згідно якої «Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні» [100], ст. 147 Господарського кодексу України (далі - ГКУ), яка передбачає, що «майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом Вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом. Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону» [27] та інших законах і підзаконних нормативно-правових актах.

Однак будь-яке право особи стає практично цінним лише тоді, коли державою створюється механізм його реалізації та захисту. Не зважаючи на те, що інститут права власності, зокрема приватної власності розвивається українськими правознавцями з перших років здобуття Україною незалежності, оскільки саме в цій сфері мали відбуватися перші кроки економічних реформ, наразі українське законодавство потребує суттєвого вдосконалення юридичного механізму забезпечення права власності, особливо в його публічно-правовому аспекті, тобто як права людини й при цьому, передусім, мають враховуватися європейські стандарти захисту права власності.

Як вище зазначалося, ст. 41 Конституції України встановлено, що право приватної власності є непорушним, тобто ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Ці положення є основоположними принципами юридичних гарантій захисту права приватної власності та цілком кореспондується із ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. Подібні основоположні норми знайшли своє закріплення в конституціях багатьох європейських держав. Так, наприклад, в Конституції Республіки Польща від 02 квітня 1997 р. в ст. 64 зазначається, що кожен має право на власність, на інші майнові права, а також право спадкування. Власність, інші майнові права, а також право спадкування підлягають рівному для всіх правовому захисту. Власність може бути обмежена лише у порядку закону і лише в таких межах, в яких він не порушує сутності права власності [71].

В Конституції Литовської Республіки від 25 жовтня 1992 р., в ст. 23 вказується, що «власність є недоторканною. Права власності охороняються законом. Вилучення власності можливе лише у встановленому законом порядку для суспільних потреб і при справедливому відшкодуванні» [72].

В Конституції Естонської Республіки від 28 червня 1992 р. в ст. 32 зазначається, що «власність кожного є недоторканною і однаково захищеною. Власність може бути відчужена без згоди власника лише у встановлених законом випадках і у передбаченому законом порядку в суспільних інтересах за справедливу і негайну компенсацію. Кожен, чиє майно було відчужене без його згоди, має право звернутися до суду і оскаржити відчуження майна, компенсацію або її розмір. Кожен має право вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Обмеження встановлюються законом. Власність не повинна використовуватися на шкоду спільним інтересам. У спільних інтересах законом можуть бути встановлені види майна, які в Естонії можуть набувати у власність лише громадяни Естонії, юридичні особи деяких категорій, місцеві самоврядування або Естонська держава. Право успадкування гарантується» [70].

Основний закон Федеративної Республіки Німеччина від 23 травня 1949 р. [110] у ст. 14 передбачає, що «(1) Право власності і право спадкування гарантуються. Їх зміст та межі встановлюються законом. (2) Власність зобов'язує. Її використання повинно також слугувати суспільному благу. (3) Відчуження допускається лише в цілях суспільного блага. Воно може здійснюватися лише відповідно до закону або на основі закону, що врегульовує вид і розмір відшкодування. Відшкодування визначається на основі справедливого врахування інтересів суспільства і зацікавлених осіб. Спори щодо розміру компенсації розглядаються судами загальної юрисдикції» [110].

Включення права власності до Конституцій ряду держав викликає потребу у викладенні головних тенденцій та проблем конституційно-правового забезпечення захисту права власності та у визначенні напрямів удосконалення вітчизняного законодавства в цій сфері з урахуванням європейських стандартів захисту права власності.

Як зазначає професор О. М. Клименко, «актуальність проблематики конституційно-правового забезпечення захисту права власності пояснюється природою права власності, що лежить в основі самого людського буття. З одного боку, це право забезпечує основу свободи людини і в цьому плані є умовою розвитку особистості та громадянського суспільства. В системі прав і свобод людини це право визначають як основне, фундаментальне, таке, що забезпечує можливості реалізації інших прав і свобод. З іншого боку, з цим правом пов'язана система найбільш важливих правовідносин, що стосуються присвоєння та розподілу (обороту) матеріальних благ у суспільстві, з чим пов'язують загальний соціально-економічний розвиток. Відносини власності забезпечують основу економічної системи, що є складовою конституційного устрою. Відповідно безперечним виявляється зв'язок права власності з економічною системою, що виступає основою, «базисом» для будь-якої суспільно-державної формації. Тож, є обґрунтованим визнання права власності цінністю в загальносуспільному значенні, багатогранність якої проявляється в комплексних його ознаках, зокрема як економічної, соціальної, політичної та правової категорії» [60].

Конституційно-правове забезпечення захисту права власності варто сприймати в його широкому значенні. Зокрема, широка концепція полягає в розумінні конституційно-правового забезпечення захисту права власності в значенні закріплення на конституційному рівні як власне засад захисту права власності (у разі порушення відповідного суб'єктивного права), так і конституційної моделі (системи) відносин власності (конституційних засад інституту власності) в контексті загального правового режиму охорони та захисту економічних основ організації суспільства. Тож, відповідна конституційна концепція має передбачати, насамперед, визначення власності основою економічної системи, з якою пов'язують економічну безпеку та суверенітет народу, держави [60]. Зокрема, відповідно до статей 1 та 17 Конституції України [74] Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, найважливішими функціями якої та справою всього Українського народу є захист її суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення її економічної безпеки [74]. Забезпечення економічної безпеки держави здійснюється шляхом визначення в Конституції правового режиму на важливі природні ресурси, від збереження та розвитку яких залежить нормальна життєдіяльність України як держави та її населення. Мова йде про землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які визнані Конституцією об'єктами права власності Українського народу, що реалізує свої повноваження в цій сфері через органи державної влади та місцевого самоврядування, а також про такий особливо значимий для України об'єкт, як земля, яка визнана Конституцією України в якості національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Ці положення, на думку О. М. Клименко, у системному зв'язку з ч. 1 ст. 17 Конституції України забезпечують основу державного суверенітету, та кореспондуються з приписами Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. [60]. Слід зазначити, що в Конституції України відсутній розділ, яким було б визначено засади економічної системи України, хоча в перших проектах Основного Закону України та Концепції нової Конституції України, схваленої Постановою Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 р., передбачалося включення відповідного окремого розділу (глави). Пізніше також робилися спроби доповнити Основний Закон таким розділом [75, c. 52].

Однак право власності має не тільки економічне спрямування, воно також відіграє соціальну функцію, оскільки власність зобов'язує (ч. 3 ст. 13 Конституції України) і кожен власник, реалізуючи свої повноваження, повинен діяти в інтересах суспільства, не повинен використовувати її на шкоду людині і суспільству, зокрема не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію держави. Ці обов'язки, в свою чергу, становлять межі використання власності. «Правова синергія конституційних цінностей власності та права власності виявляються у забезпеченні загальносуспільних та індивідуальних (приватних) інтересів. При цьому в умовах сучасної правової держави забезпечення останніх у контексті утвердження конституційних гарантій прав і свобод людини походить з інтересів загальносуспільних, водночас реалізація індивідуальних (приватних) інтересів трансформується в механізми забезпечення загальних інтересів. І якщо в цивільному праві власність, насамперед, слугує інтересам приватного власника, то в системі конституційного ладу цінність власності виявляється в тому, що вона уособлює «річ для всіх» [62, c. 12-13]. Водночас, на думку Ю. В. Кириченка «видається доцільним положення ч. 7 ст. 41 включити до ч. 3 ст. 13 Розділу I «Загальні засади» Конституції України, в якій уже закріплено конституційну норму про те, що «власність зобов'язує» і вона «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству» [59, c. 32].

З іншого боку, соціальний аспект права власності проявляється в тому, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Додатково соціальна функції власності виражається у правилі, закріпленому в ч. 5 ст. 41 Конституції України, яка передбачає можливість у виняткових випадках та з мотивів суспільної необхідності в умовах воєнного чи надзвичайного стану примусово відчужувати об'єкти права приватної власності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Водночас, О. О. Гріненко, цілком слушно, наголошує на ряді проблемних моментів застосування цієї статті. Зокрема, вона підкреслює, що «склалася ситуація, яка потребує уточнення підходів щодо критеріїв правомірного обмеження прав і свобод людини і громадянина, що містяться на конституційному рівні та приведення їх у відповідність з нормами міжнародного права та досвідом зарубіжних держав» [30, c. 134]. Також вона наголошує на складності визначення поняття «суспільна необхідність». Зокрема, вона пише, «але слід зазначити, що вживання у першому реченні ч. 5 ст. 41 оцінного поняття «суспільна необхідність», яке є підставою примусового вилучення приватної власності й указує на можливість зіткнення приватних і публічних інтересів, є дискусійним» [30, c. 135].

Отже, аналіз чинного законодавства України, що регулює право власності дає підстави зробити висновок про те, що юридичний зміст принципу непорушності права власності полягає у встановленні конституційним правом абсолютного обов'язку кожного не порушувати суб'єктивне право власності (окрім як в інтересах суспільства і у випадках та в порядку, передбачених законом), а також позитивного обов'язку держави охороняти та захищати права усіх власників. Правовий захист права власності здійснюється виключно на основі та відповідно до законів України або міжнародних договорів, згоду на обов'язковість виконання яких надала Верховна Рада України.

В руслі вивчення конституційних гарантій захисту права власності видається доцільним окремо проаналізувати проблемні питання їх реалізації у зв'язку із формуванням на Сході України незаконних територіальних формувань ДНР та ЛНР та анексією Російською Федерацією Автономної Республіки Крим (далі - АРК). Адже дані порушення поряд із проблемами національної єдності та територіальної цілісності викликають питання щодо механізмів захисту права власності Українського народу, держави, фізичних та юридичних осіб на об'єкти, що перебувають в межах цих територій.

Українські фахівці неодноразово підкреслювали грубі та масові порушення прав людини, зокрема права власності на території АРК після її анексії, що в багатьох випадках призводило до націоналізації майна. «Після окупації Кримського півострова Росією масовими, системними і грубими стали порушення права власності. Захоплення власності проводять загони, підпорядковані «урядові Криму». З моменту початку окупації вони взяли під свій контроль підприємства, банки, готелі, бензоколонки, пекарні, склади Ялтинської кіностудії. В цілому постраждало не менше ніж 5000 осіб, загальна вартість власності оцінюється приблизно в 1 млрд дол. США» [54, c. 329]. Всі аспекти націоналізації незаконною владою АРК майна, що належав українським суб'єктам, доволі розгорнуто показано, наприклад у Аналітичному звіті «Громадянство, земля, «націоналізація власності» в умовах окупації Криму: дефіцит прав», підготовленому Українським незалежним центром політичних досліджень за підтримки Програми розвитку ООН (ПРООН) [31]. До того ж, Резолюцією № 72/190 «Становище в області прав людини в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, Україна», прийнятою ГА ООН 19 грудня 2017 р., [143] окрім того, що було засуджено вчинені російською окупаційною владою порушення, зловживання і дискримінаційні заходи та методи щодо жителів тимчасово окупованого Криму, у тому числі кримських татар, а також українців і осіб, що належать до інших етнічних і релігійних груп (п. 1), також наполегливо закликано Російську Федерацію поважати закони, що діють в Україні, та скасувати закони, введені в Криму Російською Федерацією, що дозволяють здійснювати примусове виселення і конфіскацію приватної власності в Криму на порушення застосовних норм міжнародного права (пп. «d» п. 3).

Схожі питання гостро стоять у зв'язку із формуванням на Сході України незаконних територіальних формувань ДНР та ЛНР. Зокрема, О. Первомайський під час виступу на Міжнародній конференції «Право власності: європейський досвід та українські реалії», що відбулася 22-23 жовтня 2015 р. у Верховному суді України поставив питання, на які необхідно дати відповідь насамперед, зокрема, «хто насправді є суб'єктами відповідальності, враховуючи, що постраждалими є і приватні особи, і держава Україна та український народ загалом? Як це трактується у міжнародному праві? Яким має бути оптимальний формат захисту права власності на окупованих територіях і територіях, де проводиться АТО?» [121]. На думку даного вченого, вирішити ці питання «зможе міжнародний трибунал, модель створення якого мають підказати і країни-посередники» [121].

Як зауважував Я. М. Романюк, «наразі Україна постала перед новими викликами й загрозами. З 20 лютого 2014 р. внаслідок збройної агресії Російської Федерації українська територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя тимчасово окуповані. Так само з 2014 року перед нами стоїть інший загрозливий виклик, тому на Сході України триває антитерористична операція з метою подолання терористичної загрози, протистояння агресії сусідньої держави - Росії - та збереження територіальної цілісності України. На жаль, сотні тисяч українців стали вимушеними переселенцями, полишили власні домівки, втратили своє майно. Велика кількість суб'єктів господарювання АРК, промислових районів Луганщини та Донеччини припинили господарську діяльність, утратили активи у вигляді майна, а також налагоджені підприємницькі зв'язки. Усі ці події, безумовно, негативно позначилися на відносинах у сфері власності. Тому рано чи пізно, можна спрогнозувати, що ми одержимо велику кількість судових справ, ініційованих суб'єктами, які втратили свою власність у зоні АТО, на лінії розмежування, унаслідок проведення АТО чи під час тимчасової окупації АРК. Слід констатувати, що цей процес уже розпочався, але наскільки масштабним він буде, спрогнозувати неможливо» [163].

Відповідно до законодавства України територія АРК та м. Севастополь, а також окремі райони Донецької та Луганської областей визнаються окупованою територією України. На цих територіях має застосовуватися українське законодавство, яке встановлює правовий режим власності та гарантує його дотримання. Саме такий підхід, на нашу думку, слід застосовувати щодо власності та користування майном на території АРК. «Адже, фізичні та юридичні особи мають «на руках» правовстановлюючі документи, видані українськими органами державної влади. Право, яке підлягає реєстрації, зокрема, на землю та нерухомість, зареєстроване в загальноукраїнському Державному реєстрі прав, а отже, охороняти та гарантувати дотримання цих прав повинні українські органи державної влади та українські суди» [20]. Окрім цього, також в Резолюції № 72/190 «Становище в області прав людини в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, Україна» [143], прийнятою ГА ООН 19 грудня 2017 р. було засуджено також незаконне встановлення Російською Федерацією законів, юрисдикції і управління в окупованому Криму і вимагалося, щоб Російська Федерація дотримувалася міжнародно-правові зобов'язання в частині поваги законів, що діяли в Криму до окупації (п. 2).

Зважаючи на ситуацію, що склалася в АРК, Україна розробила особливе правове регулювання відносин, у тому числі й відносин власності, у таких умовах, Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 р. [130], Закон України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» від 12 серпня 2014 р. [136], Закон України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції» від 12 серпня 2014 р. [131].

Беззаперечно, масові порушення кримською «псевдовладою» прав власності громадян України на території АРК є грубим порушенням права власності як одного із базових прав людини, і відповідно зобов'язань Російської Федерації у сфері захисту цього права, закріплених у ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. Проте й дотепер відкритими залишаються питання щодо механізмів захисту цих прав за існуючих умов.

Аналізуючи законодавче врегулювання здійснення та захисту права власності щодо майна, яке знаходиться на тимчасово окупованій території України, а також проблемні аспекти правозастосовного характеру слід зазначити, що відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» [130], який побудований на засадах визнання території півострову Крим частиною території України, право власності на тимчасово окупованій території охороняється згідно із законодавством України (ч. 1 ст. 11). За державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, у тому числі територіальною громадою міста Севастополя, державними органами, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами публічного права зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території (ч. 2 ст. 11). За фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу, підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України (ч. 3 ст. 11). Набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території. У разі неможливості здійснення державним реєстратором повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на тимчасово окупованій території орган державної реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України (ч. 4 ст. 11). На тимчасово окупованій території будь-який правочин щодо нерухомого майна, у тому числі щодо земельних ділянок, вчинений з порушенням вимог цього Закону, інших законів України, вважається недійсним з моменту вчинення і не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ч. 5 ст. 11). Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які є об'єктами права власності Українського народу, військове майно, майно державних органів, державних підприємств, установ та організацій, що знаходяться на тимчасово окупованій території і є власністю держави Україна, не можуть переходити у власність інших держав, юридичних або фізичних осіб в інший спосіб, ніж передбачений законами України (ч. 6 ст. 11).

Такий же підхід використано і в Законі України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 р. № 2268-VIII [134], в якому зазначається, що за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України. За державою Україна, територіальними громадами сіл, селищ, міст, розташованих на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами публічного права зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях (ст. 2).

У цьому контексті цікавим, на нашу думку, є огляд практики вирішення різних питань права власності на цих територіях. Зокрема, як відмічалося вище, ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», врегульовано таку важливу складову набуття та припинення права власності, як державна реєстрація. Зокрема, у разі неможливості здійснення державним реєстратором повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на тимчасово окупованій території орган державної реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України. Первісно, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 р. № 226 «Питання державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, яке розташоване на тимчасово окупованій території» державну реєстрацію цих прав та вчинення інших реєстраційних дій щодо нерухомого майна, яке розташоване в межах території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, мали здійснювати органи державної реєстрації прав Херсонської та Запорізької областей відповідно до законодавства України в сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно [113]. Однак, правознавці цілком слушно вказали на недолік даного регулювання, зауваживши «згідно із положеннями вказаної постанови можлива реалізація права розпорядження нерухомим майном, що розташоване на території АРК, однак здійснення такого права є лише зміною формального власника цього майна, але реальної зміни власника все ж не відбувається, оскільки користування та розпорядження таким майном є фактично неможливим» [51]. Однак, даний нормативно-правовий акт втратив свою чинність у 2016 році. Нині, відповідно до Наказу Міністерства юстиції України № 898/5 від 28 березня 2016 р. «Про врегулювання відносин, пов'язаних з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно, що розташоване на тимчасово окупованій території України» [128] державна реєстрація права власності та інших речових прав на нерухоме майно, що розташоване в межах території Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, а також тимчасово окупованої території Донецької та Луганської областей, проводиться незалежно від місцезнаходження такого майна. Ведення реєстраційних справ у паперовій формі щодо нерухомого майна, що розташоване в межах території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, забезпечує Головне територіальне управління юстиції у Херсонській області. Ведення реєстраційних справ у паперовій формі щодо нерухомого майна, що розташоване в межах тимчасово окупованої території Донецької та Луганської областей, забезпечують відповідно до компетенції Головне територіальне управління юстиції у Донецькій області (розташовано у м. Краматорськ) та Головне територіальне управління юстиції у Луганській області (розташовано у м. Сєвєродонецьк).

Якщо говорити про судову практику вирішення спорів, пов'язаних із правом власності на тимчасово окупованій території України, на території проведення АТО та у зв'язку з проведенням АТО, то, на підставі аналізу узагальнення практики застосування судами Луганської області законодавства, що регулює захист права власності на тимчасово окупованій території України, на території проведення АТО та у зв'язку з проведенням АТО за 2014-2015 роки [214], найбільш поширеними категоріями справ з приводу захисту права власності були: визнання права власності за набувальною давністю; визнання права власності за договорами купівлі-продажу; визнання права власності в порядку спадкування за законом і за заповітом.

Як відмічають представники судової влади, «для справ досліджуваної категорії характерні: наявність майна на тимчасово окупованій території України, на території проведення АТО; неможливість для позивача здійснити своє суб'єктивне право, оскільки його право на розпорядження чи користування цим майном обмежене; розгляд справи судом з урахуванням вимог до суб'єктів правовідносин, підвідомчості та підсудності справ судам» [51, c. 132]. Також, існують проблеми з «викликом сторін, свідків у судові засідання, витребуванням доказів, бо з початком проведення бойових дій на території Луганської області більшість мешканців цих територій були вимушені покинути свої домівки та виїхати в інші регіони України, здебільшого без реєстрації, як особа переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції. Крім того, поштові відправлення та судові повістки, які направляються в деякі регіони Луганської області повертаються до суду з відміткою «відсутня доставка», «зона АТО - під ЛНР», «за зазначеною адресою не проживає», тощо [214].

Підчас вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на території АРК чи ДНР, чи ЛНР часто виникають проблеми із витребуванням доказів. Приклад таких наводиться «Узагальненнях практики застосування судами законодавства, що регулює захист права власності на тимчасово окупованій території України, на території проведення АТО та у зв'язку з проведенням АТО: проблемні питання», підготовлених представниками судової влади О. В. Желепа, В. М. Мившук. Наприклад, під час розгляду справи за позовом Ю. до Л. про визнання права власності в порядку спадкування було постановлено ухвалу про витребування доказів. Однак Міністерству юстиції України не вдалося виконати ухвалу суду щодо витребування доказів, оскільки відповідно до наказу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 25 грудня 2015 р. № 358/2 було припинено приватну нотаріальну діяльність приватного нотаріуса Донецького міського нотаріального округу Т. О. Курильчук за власним бажанням. Архівні документи приватного нотаріуса Т. О. Курильчук будуть передані на зберігання до Донецького обласного державного нотаріального архіву після закінчення АТО. До цього часу архів перебуває на відповідальному зберіганні Т. О. Курильчук. Справу вдалося вирішити тільки на підставі копії спадкової справи, яка була надана суду під час розгляду іншої цивільної справи, за рішенням по якій Ю. був поновлений строк на прийняття спадщини [51].

Численні проблеми виникають у зв'язку з оформленням права власності на спадкове майно. Так, при розгляді справи за позовом К., яка діє як законний представник в інтересах К. до К. про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності було встановлено, що К. помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Центральним відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Сімферопольського міського управління юстиції в АР Крим. 03 листопада 2014 р. К., яка є законним представником К., направила рекомендованим листом з описом вкладення в Першу Херсонську державну нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини від 31 жовтня 2014 р., в якому підписи К. і К. засвідчені нотаріусом Сімферопольського нотаріального округу Республіки Крим Л. Г. Ребровою (зареєстровано в реєстрі № 1-336), однак свідоцтво про право на спадщину за законом К. не видано у зв'язку з наказом Міністерства юстиції України № 1087/5 від 07 липня 2014 р. «Про припинення приватної нотаріальної діяльності» особами, які здійснювали приватну нотаріальну діяльність на території АР Крим та м. Севастополь і призначені на посаду нотаріуса Російської Федерації, наказано припинити приватну нотаріальну діяльність з 08 липня 2014 р. Спадкова справа не відкривалася, але й у відкритті спадкової справи відмовлено не було. Також свідоцтво про право на спадщину за законом на К. не видавалось, але й не було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Таким чином, за наявності вказаних обставин позивач змушений був звернутися до суду з позовом для захисту своїх прав як спадкоємця, оскільки державні органи відмовляли останньому в здійсненні оформлення права власності на спадкове майно [51].

Загалом, велика кількість справ виникає через неможливість вчинення нотаріальних дій на непідконтрольних Україні територіях. Наприклад, як відмічається в «Узагальненнях захисту права власності на території АТО», підготовлених Апеляційним судом Харківської області, «Рішенням Чугуївського міськрайонного суду Харківської області від 27 липня 2015 р. по справі № 636/2533/15-ц задоволено позовні вимоги про визнання права власності в порядку спадкування за законом та визнано за Особою 1 право власності на грошовий вклад в ПАТ «Державний ощадбанк України» в порядку спадкування після смерті батька померлого 06 березня 2014 р. Рішення мотивоване тим, що на даний час позивач не має змоги звернутися до Краснолуцької державної нотаріальної контори Луганської області, так як ця територія не підконтрольна наразі Україні. До того ж, відповідно до довідки позивач взята на облік, як особа переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» у разі якщо останнім місцем проживання спадкодавця є тимчасово окупована територія, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. Так як книжка щодо грошового вкладу знаходиться за місцем проживання позивача в Харківській області, Чугуївський район, с. Тернова…, то відповідно до ч. 2 ст. 1221 ЦК України спадщина відкривається за місцем знаходження рухомого майна» [213].

Судами також часто розглядаються спори, що виникають у зв'язку з неправильним розумінням законодавства, яке встановлює правовий режим тимчасово окупованих територій та фізичних осіб, які виїхали на контрольовані території. Наприклад, 29 листопада 2017 р. до суду України звернулася 81-річна громадянка України з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Краматорськ, Управління праці та соціального захисту населення Краматорської міської ради про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії. Громадянка України постійно проживає в м. Краматорськ, однак з серпня 2017 року їй було припинено виплату пенсії, оскільки у зв'язку з тим, що позивачка є зареєстрованою у м. Краматорськ з 11 жовтня 2016 р., тобто після початку АТО, її вважали внутрішньо переміщеною особою, а тому їй необхідно було надати Пенсійному фонду за місцем реєстрації в якості переселенця довідку про взяття на облік в якості особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території. Суд прийняв рішення про задоволення позову, зокрема, з таких підстав: (1). З огляду на положення ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає; (2). Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Стаття 46 Конституції України передбачає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом. (3). Згідно ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження; (4). На момент перебування на обліку позивача в Управлінні Пенсійного фонду України у м. Краматорськ, а саме: з 11 жовтня 2016 р. діяла нова редакція ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 р. № 1706, яка визначала внутрішньо переміщених осіб без згадки прописки на контрольованій території України, після початку антитерористичної операції [158].

Отже, Україна продовжує вживати всіх можливих заходів щодо гарантування прав і свобод людини й громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, зокрема тим, що проживають на тимчасово купованих територіях, так і тим, що переїхали з них. Проте, незмінним залишається той факт, що гарантувати право власності на непідконтрольній органам влади України території вкрай складно.

Як слушно зазначає Я. Романюк, «вітчизняна судова система не має досвіду практичного втілення в життя гарантій захисту права власності в подібних умовах. Тому і в юристів-практиків, і в суддів прогнозовано виникає та виникатиме маса запитань. Запитань багато, адже й спори, які виникатимуть із таких відносин, будуть різноманітними, з різними підставами, обставинами, вимогами, з різними за правовим статусом суб'єктами. Проте чи не найголовніше з цих питань: хто загалом повинен відповідати за порушення права власності, які відбулися, але загалом виходять за звичні рамки та специфіку окремих судових спорів? Яка держава - Україна чи Російська Федерація - повинна стати суб'єктом відповідальності за ті масштабні порушення прав українських власників, які вже сталися в Автономній Республіці Крим, окремих районах Луганської та Донецької області та ще будуть відбуватися, допоки зазначена територія не повернеться під повний контроль України?» [163]. Одним з перших прикладів тих проблем, з якими стикатиметься сучасна Україна у зв'язку із окупацією та анексією частин її території є ситуація, умовно названа «Справа про Скіфське золото». Вона виникла у зв'язку з тим, що у 2014 році в Німеччині, а потім в Нідерландах проходила виставка, на якій Музеєм історичних коштовностей Національного музею історії України, Бахчисарайським державним історико-культурним заповідником, Керченським державним історико-культурним заповідником, Центральним музеєм Тавриди (м. Сімферополь), Національним заповідником «Херсонес Таврійський» були представлені унікальні експонати скіфської доби. У зв'язку з тим, що виставка завершилася після анексії Російською Федерацією території Криму розпочалася дискусія відносно того, якій державі слід повертати культурні цінності: Україні, що було цілком логічно і справедливо, чи Росії? У 2016 році окружний суд Амстердаму прийняв рішення, що вони мають бути повернені в Україну, однак справа продовжує розглядатися в подальших судових інстанціях Нідерландів.

Безумовно, що відповідь на окреслені питання мають дати міжнародні судові установи, зокрема ЄСПЛ на основі ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. «Україна, не перша держава, яка переживає подібні виклики. Нам може стати в нагоді досвід і практика країн Європи, які вже мали проблеми, подібні до тих, що наразі постали перед нашою державою, а тому знають шляхи вирішення цих проблем. Досвід протистояння збройній агресії та сепаратизму, діяльності в умовах утворення та функціонування так званих самопроголошених «республік», не визнаних міжнародною спільнотою, мають багато інших держав, наприклад Хорватія, Сербія, Боснія і Герцеговина, Кіпр, Туреччина, а також найближчі до нас держави колишнього пострадянського простору - Грузія, Молдова, Азербайджан та Вірменія. Тому на сьогодні вже існує практика Європейського суду з прав людини щодо цих держав, яку ми можемо проаналізувати» [163].

3.2 Характеристика рішень Європейського суду з прав людини щодо України та ефективність їх виконання

Статистичні дані ЄСПЛ свідчать, що число звернень до його механізмів захисту прав людини від дій органів державної влади України є доволі високим. Зокрема, на 2017 рік щодо України було подано 82 514 заяв, з яких 65 145 визнані неприйнятними [268]. Окрім цього, на 2017 рік щодо України було винесено 1213 рішень, з яких 341 стосувалося порушень ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. В цьому питанні Україна поступається тільки Туреччині (щодо якої з 1959 по 2017 роки було винесено 3386 рішень, з яких 657 стосувалися права власності); Італії (щодо якої на 2017 рік винесено 2382 рішення, з яких 365 стосувалися права власності); Російській Федерації (щодо якої на 2017 рік винесено 2253 рішення, з яких 593 стосувалися права власності) та Румунії (щодо якої на 2017 рік винесено 1352 рішення, з яких 471 стосувалися права власності) [268]. Причому у 2017 році було винесено 87 рішень щодо України, з яких 4 стосувалися права власності [269]. Порушення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ стосуються 11,15 % всіх розглянутих справ ЄСПЛ [268].

Велике число звернень до ЄСПЛ щодо України свідчать про вагомість цієї міжнародної судової інституції та її прецедентної практики. З огляду на це, а також на ту обставину, про яку неодноразово говорилося вище - що численні порушення прав людини, зокрема права власності в незаконних територіальних формуваннях ДНР та ЛНР, а також в Криму неминуче призведуть до передачі спорів, що виникнуть на цій основі, на розгляд ЄСПЛ, вважаємо за необхідне, передусім, розкрити особливі аспекти розглянутих ЄСПЛ спорів, які виникали на фоні міжнародно-значимих подій. Їх вивчення дасть змогу зробити висновки, що можуть стати в нагоді при формуванні Україною своєї стратегії захисту прав держави в ЄСПЛ. Окрім цього, рішення ЄСПЛ у справах «Луїжіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 р. та «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 р. становлять значний інтерес з огляду на скарги подані Україною до ЄСПЛ проти Росії, а саме Скарги № 42410/15, згідно якої Україна стверджує, що Російська Федерація здійснює ефективний контроль над Кримом та, шляхом контролю за сепаратистами та збройними групами, й де-факто контроль над областями Донецька та Луганська. Тому вона несе відповідальність за численні порушення ЄКПЛ на цих територіях, зокрема за порушення ст. 1 Протоколу № 1 [251].

Отже, показовою в цьому плані є Рішення ЄСПЛ у справі «Луїжіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 р., оскільки в ній наводяться цікаві аргументи на користь визнання Туреччини порушницею прав людини, зокрема ст. 1 Протоколу № 1 до ЄКПЛ та відповідачкою у справі. Справа стосувалася того, що заявниця, громадянка Кіпру пані Лоізіду, володіла в Кіренії кількома ділянками землі. У 1972 році вона вийшла заміж і переїхала в Нікосії. Починаючи з 1974 року вона була позбавлена можливості доступу до зазначеної вище власності через поділ Кіпру на грецьку і турецьку частини. У зв'язку з цим вона вважала, що неможливість доступу до її земельної власності є триваючим порушенням ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ. В ході розгляду справи ЄСПЛ було зроблено два важливі висновки, один з яких стосувався чинності законодавства Турецької Республіки Північний Кіпр (ТРПК). Зокрема з цього приводу він підкреслив, що «світова спільнота не вважає ТРПК державою в сенсі міжнародного права. Тільки Уряд Республіки Кіпр є єдиним легітимним на Кіпрі і відповідно зобов'язане поважати міжнародні норми щодо захисту прав людини, так само як і права національних меншин. За таких обставин Суд не може розглядати як такі, що мають юридичну силу для цілей Конвенції такі правові норми, як стаття 159 Конституції ТРПК, на яку посилається Уряд Туреччини» [207]. Окрім цього, Суд констатував, що Туреччина здійснює контроль над територією ТРПК, а отже, вона є відповідачем у справі. «Цілком очевидно, з огляду на значну кількість турецьких військ, які перебувають в північній частині Кіпру…, що турецька армія повністю контролює цю частину острова, що тягне за собою, з огляду на обставини справи, відповідальність Туреччини за політику і дії влади ТРПК… Особи, які на собі відчували і відчувають результати зазначеної політики та діяльності влади ТРПК, фактично виявляються під «юрисдикцією» Туреччини в сенсі статті 1 Конвенції. Таким чином, зобов'язання Туреччини щодо забезпечення гарантованих Конвенцією прав і свобод поширюються і на північну частину Кіпру» [207].

З огляду на проблеми, що виникають у зв'язку із порушенням права власності на території ДНР та ЛНР, велику цінність становлять окремі положення Рішення ЄСПЛ у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 р. [204]. Заявники в цій справі стверджували, що вони - азербайджанські курди, які проживали в Лачинському районі (нині невизнана Нагірно-Карабахська Республіка). Через Карабаський конфлікт вони були змушені покинути своє майно й втекти до Баку. З того часу вони не мали можливості повернутися до своїх домівок та майна через вірменську окупацію й, у тому числі, вдатися до всіх засобів захисту своїх прав, які передбачені вірменським законодавством.

В попередньому розділі дисертаційного дослідження вже розкривався один особливий аспект даної справи - суд розглянув в якості права власності на майно земельні ділянки, які за радянським законодавством не могли належати фізичним особам на праві власності. Однак, для цієї справи є характерними і інші особливості. Зокрема, до її розгляду була залучена третя сторона - Уряд Азербайджану. Окрім цього, при її розгляді вивчалася та давалася оцінка міжнародно-правовим питанням. Зокрема, Суд оцінював чи здійснює Республіка Вірменія владу чи контроль над “НКР” та навколишніми територіями. Вивчення даного питання було необхідним для того, щоб визначити державу, яка має відповідати за порушення прав і свобод людини і особливої актуальності дане питання набуло в умовах міждержавного територіального конфлікту. В результаті з цього питання ЄКПЛ зауважив, що «хоча юрисдикція держави, насамперед, визначається територіально, поняття юрисдикції у розумінні ст. 1 Конвенції не обмежується національною територією Високих Договірних Сторін, а відповідальність держави може наставати внаслідок дій та бездіяльності її органів влади, що призвело до наслідків поза її територією… (п. 167). Суд визнавав здійснення екстериторіальної юрисдикції Договірною Стороною, коли ця держава, шляхом ефективного контролю відповідної території та її мешканців за кордоном внаслідок військової окупації або за згоди, запрошення чи погодження уряду цієї території, здійснює всі або частину функцій публічної влади, які зазвичай здійснює такий уряд (п. 168)» [204]. У результаті вивчення справи ЄСПЛ констатував, що «Республіка Вірменія, від початку нагірно-карабаського конфлікту, мала значний та вирішальний вплив на “НКР”, що два суб'єкти глибоко інтегровані один з одним майже в усіх важливих питаннях і що ця ситуація триває дотепер. Іншими словами, “НКР” та її адміністрація продовжує своє існування завдяки військовій, політичній, фінансовій та іншій підтримці з боку Вірменії, яка, внаслідок цього, здійснює ефективний контроль над Нагірним Карабахом та навколишніми територіями, у тому числі Лачинським районом. Таким чином, оскаржувані питання відносяться до юрисдикції Вірменії в цілях статті 1 Конвенції (п. 187)» [204].

Додатково Суд в цій справі визначив способи, за допомогою яких держава могла відновити право власності постраждалих внутрішньо переміщених осіб. Зокрема, ним зазначалося, що «рекомендації щодо заходів, які Уряд-відповідач може і повинен вжити з метою захисту майнових прав заявників, можна знайти у відповідних міжнародних стандартах, зокрема в Принципах Пінейру ООН …та вищезгаданій резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи (мова йде про Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1708 від 28 січня 2010 р. «Вирішення майнових питань біженців і внутрішньо переміщених осіб». - Н. Г.). На поточному етапі, та до досягнення комплексного мирного врегулювання, видається особливо важливим створити механізм подання майнових вимог, який повинен бути легко доступним та включати процедури, що передбачають гнучкий стандарт доведення та дозволяють заявниками та іншим особам у схожій ситуації відновити свої майнові права і отримати компенсацію за втрату можливості користування ними (п. 199)» [204]. Також ЄКПЛ наголосив на відповідальності Вірменії не лише щодо права власності вірмен, які проживали на території Нагірного Карабаху, а й азербайджанців, що мешкали тут. Зокрема, він зазначив, що «Суд повною мірою усвідомлює, що Уряд-відповідач повинен був надавати допомогу сотням тисяч вірменських біженців та внутрішньо переміщених осіб. Проте, …захист цієї групи не звільняє Уряд від його обов'язків по відношенню до іншої групи, а саме громадян Азербайджану, які, як заявники, були вимушені втекти під час конфлікту» (п. 200) [204].