Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини

Вихід права власності, яке є центральним у системі речових прав, за рамки регулювання лише внутрішнім правом держав і його закріплення на міжнародно-правовому рівні, спочатку в формі звичаєвих, а згодом і договірних норм міжнародного права, дозволяє ставити питання про поступове формування міжнародного майнового права як нової підгалузі міжнародного права в сфері захисту прав людини. Слід зазначити, що сам термін «міжнародне майнове право» або «міжнародне публічне цивільне право» був запроваджений у науковий обіг видатним радянським цивілістом та міжнародником І. С. Перетерським ще у середині 40-х років минулого сторіччя. Проте у його розумінні «міжнародне майнове право» складали норми, переважно договірного характеру, які регулювали майнові відносини між державами, а фізичні особи не розглядалися ним як його суб'єкти. До міжнародного майнового права І. С. Перетерський зараховував міжнародно-правові норми, що регулюють товарні, кредитні відносини, а також відносини, що складаються в сфері спільної економічної діяльності [112, c. 8]. Такий підхід згодом отримав подальший розвиток у міжнародно-правовій літературі, однак у формі виокремлення такої галузі міжнародного публічного права як міжнародне економічне право. Водночас такий відомий російській фахівець з міжнародного економічного права як Г. М. Вельямінов тлумачить міжнародне майнове право як підгалузь міжнародного економічного права і зауважує, що в його рамках «можна виокремлювати охорону і режим як державного майна, так і приватного майна» [7, c. 319]. Слід зауважити, що до складу міжнародного майнового права цей вчений зараховує міжнародно-правові норми, що визначають правовий режим міждержавних майнових відносин (сюди він включає державну територіальну власність, морські міжнародні майнові права, міжнародний режим «загальної спадщини людства», космічного простору, морського дна за межами національної юрисдикції тощо), міжнародне право інтелектуальної власності, міжнародне інвестиційне право; міжнародно-правові аспекти режиму транснаціональних корпорацій та міжнародне податкове право [7, c. 433]. Схожий підхід пропонується американським дослідником Дж. Спранклінгом, який у своїх працях досить переконливо обґрунтовує концепцію міжнародного права власності, підкреслюючи зокрема, що «міжнародне право все більше впливає на права власності недержавних суб'єктів, таких як підприємства та фізичні особи», а «зростаюча частина міжнародного права власності створює вертикальні відносини між міжнародною правовою системою, з одного боку, і громадянами окремих націй, з іншого» [265]. Проте він не обмежується тлумаченням міжнародного права власності лише в контексті захисту майнових прав особи, хоча і приділяє йому багато уваги, а розуміє його значно ширше - так, до його складових зараховуються норми міжнародного права, які регламентують правовий режим використання просторів, які знаходяться за межами національної території держав (відкрите море, Міжнародний район морського дна, космічний простір, Антарктика), правовий режим торгівлі квотами на викид парникових газів, передбачений Кіотським протоколом до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату 1992 року, захист прав інтелектуальної власності, боротьбу з контрабандою та транскордонними наслідками забруднення навколишнього природного середовища тощо. З нашої точки зору, пропонований підхід є занадто широким і більш коректним буде тлумачити міжнародне майнове праву як підгалузь міжнародного права прав людини, тобто систему принципів та норм, що регламентують захист права власності особи. Закріплення міжнародно-правових стандартів захисту права власності в таких універсальних та регіональних міжнародно-правових актах як Загальна декларація прав людини 1948 року, Протокол 1 до ЄКПЛ 1950 року, Американська конвенція прав людини 1969 року, Африканська хартія прав людини і прав народів 1981 року, Арабська хартія прав людини 2008 року, численних актах міжнародного м'якого права та практика міжнародних судових і квазісудових органів слугує переконливим доказом на користь цього.

Таким чином, в ході дослідження становлення та розвитку захисту права власності в міжнародному праві, ми дійшли наступних висновків:

Категорія права власності є однією з найдавніших і найважливіших категорій юриспруденції. Його корені слід шукати у стародавніх вавилонських джерелах права, праві грецьких міст-полісів, а перш за все в римському праві, в якому власність розумілася як повноправне і необмежене панування особи над річчю, тобто право абсолютне за можливістю його захисту. Першим законодавчим документом, який проголосив захист певних категорій прав людини, у тому числі і права власності доцільно розглядати ще англійську Велику хартію вольностей 1215 року. Згодом захист права власності був проголошений в документах епохи буржуазних революцій, в першу чергу у французькій Декларації прав людини і громадянина, прийнятій Національними установчими зборами від 26 серпня 1789 р. Водночас міжнародне право протягом багатьох століть свого розвитку практично не регулювало питання взаємовідносин держави з її підданими, у тому числі і питання захисту права власності. Питання права власності потрапляли у сферу регулювання лише як частина проблеми правового статусу іноземців, однак поступово в класичному міжнародному праві сформувалася звичаєва норма щодо захисту власності іноземця у країні перебування. Питання захисту права власності порушувалися в доктрині міжнародного права ще Гуго Гроцієм, однак серед представників класичної доктрини міжнародного права до розгляду питань захисту права власності іноземців найбільш системно Емерік де Ваттель у праці «Право народів або принципи природного права у застосуванні до поведінки і справ націй та суверенів». Паралельно з формуванням звичаєвої норми міжнародного права, яка вимагала надавати правовий захист майну іноземця, у формуванні якої велику роль зіграла доктрина міжнародного права, в класичному міжнародному праві починає розвиватися і практика укладання двосторонніх договорів з цього питання. Ще одним важливим напрямком розвитку класичного міжнародного права щодо захисту права власності було поступове становлення спочатку звичаєвих, а згодом і договірних норм, які захищали приватну власність під час ведення воєнних дій. Звичаєва норма щодо захисту права власності під час війни була конкретизована в Гаазьких конвенціях 1899 року і 1907 року. Питання захисту права власності, зокрема в контексті територіальних змін розглядалися ППМП у таких справах як «Про німецьких поселенців у Польщі», «Про деякі німецькі інтереси в польській Верхній Силезії», «Фабрика в Хожуві» тощо. Однак до середини XX ст. міжнародне право комплексно питання захисту права власності не регулювало. У другій половині ХХ ст. після створення ООН право приватної власності, як одне з основоположних прав людини, отримує закріплення в таких універсальних і регіональних документах як Загальна декларація прав людини 1948 року, певною мірою у Міжнародних пактах про права людини 1966 року, Протоколі 1 до ЄКПЛ 1950 року, Американській конвенція прав людини 1969 року, Африканській хартії прав людини і прав народів 1981 року. Все це свідчить про те, що право власності вийшло за межі регулювання тільки внутрішнім правом окремих держав і дає підстави казати про поступове формування міжнародного майнового права як підгалузі міжнародного права прав людини, що регламентує захист права власності особи.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛОЖЕНЬ ПРОТОКОЛУ 1 ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД 1950 РОКУ У РІШЕННЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

2.1 Поняття та сутність захисту права власності за Протоколом 1 до Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод 1950 року

Як справедливо зазначається у вітчизняній юридичній науці, «інститут власності є одним з найбільш динамічних правових інститутів, що зазнавав особливо суттєвої трансформації в ХХ ст. під впливом різноманітних суспільних чинників» [231]. Умовно ці чинники можуть бути розділені на два тісно взаємодіючих процеси.

На думку А. А. Яковлєва, «з одного боку, на рівні національних правових систем відбувалася диференціація змісту та засобів правового регулювання відносин власності, яка мала забезпечувати їх адекватність специфічним умовам окремих країн (економічним системам, соціокультурним традиціям тощо). З іншого боку, на основі процесів інтернаціоналізації економічного життя починається поступова уніфікація правового режиму власності що, зокрема, проявляється у становленні регіональних та універсальних стандартів правового регулювання відносин власності» [231].

ЄКПЛ мала стати регіональним міжнародно-правовим актом, в якому б, за задумом його авторів, передбачалися гарантії захисту права власності. «Формування правової, соціальної та демократичної держави тісно пов'язано із встановленням у державі системи правового захисту такого фундаментального права людини як право власності. Не випадково право на вільне володіння власністю знайшло своє закріплення в одному з фундаментальних європейських міжнародних договорів - ЄКПЛ (ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ)» [21, c. 307]. Зрозуміло, що виникненню цієї ідеї сприяв історичний момент, на який припало її створення. Адже у зв'язку із включенням до Статуту Ради Європи від 05 травня 1949 р. положення про те, що кожен її член зобов'язаний визнавати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією (ст. 3), дана Організація повинна була негайно розпочати роботу з підготовки міжнародно-правового акту, який би визначав права і основні свободи людини. Окрім цього, розробка каталогу прав і свобод людини мала стати своєрідним підсумком тієї політичної ситуації, що склалася на той час в Європі. Її дуже влучно окреслив Ф. МакКарті, зазначивши, що «навіть побіжний огляд матеріалів, які відображають перебіг розробки проектів ЄКПЛ, демонструє, що ключовим стимулом до її створення було не шляхетність духу або перехід до всесвітньої рівності наприкінці епохи імперій, а скоріше страх перед минулим і майбутнім. Європа зробила перші важкі кроки на довгій дорозі відродження після жахів Другої світової війни, викликаних надмірною жагою Гітлера та Третього рейху до влади. Попереду з'явився новий, потенційно більш страшний привид, як комунізм, так і його загроза для панування західного капіталізму. Конвенція була створена для захисту основних прав та свобод громадян кожної з договірних держав, що до неї приєдналися» [260]. Один із зазначених Ф. МакКарті аспектів розвинула також Т. І. Дудаш, зазначивши, що «Конвенція була реакцією на серйозні порушення прав людини у Європі під час Другої світової війни і мала стати механізмом оповіщення європейських держав про порушення прав людини у майбутньому з тим, аби була можливість відреагувати на такі порушення» [47]. Водночас, як справедливо наголошують П. М. Рабінович та М. О. Соловйов, «історія підготовки Конвенції свідчить, що цей міжнародний договір не мав на меті створити певне нове право у сфері прав людини, а лише був покликаний засвідчити існуючий, досягнутий стандарт прав людини у країнах Західної Європи» [141, c. 82], тобто йшлося про забезпечення міжнародно-правових гарантій таких прав, існування яких в принципі не заперечувалося на той момент. Окрім цього, слід враховувати, що у 1948 році була схвалена Загальна декларація прав людини, яка, з-поміж інших прав, в ст. 17 передбачала право кожної людини володіти майном як особисто, так і разом з іншими та забороняла свавільно позбавляти осіб майна. Схвалення цього міжнародно-правового акту стало могутнім посилом світовому співтовариству про необхідність подальшого поглибленого правового регулювання зазначених в ній прав та свобод.

Як зазначалося вище, первісно право власності мало увійти до передбаченого ЄКПЛ каталогу прав і свобод. Першу редакцію відповідної статті запропонували представники міжнародної неурядової асоціації «Міжнародний Європейський рух» у липні 1949 року Комітету міністрів Ради Європи. Вона звучала таким чином: «Стаття 1 - Кожна держава-член цієї конвенції повинна гарантувати всім людям на їх території наступні права: …(k) свободу від свавільного позбавлення власності» [262]. Однак, в ході роботи першої сесії Консультативної Асамблеї Ради Європи було запропоновано врегулювати дане питання ст. 2 майбутньої Конвенції, сформулювавши її так: «В цій Конвенції держави-члени зобов'язуються забезпечити всім особам, які проживають на її території… (12) право власності згідно зі ст. 17 Декларації ООН» [262]. Члени Правового комітету Консультативної Асамблеї, розглядаючи цю пропозицію 07-08 вересня 1949 р., висловили ряд заперечень, які П.-А. Тайтген охарактеризував так: «Деякі члени вважають, що це право носить економічний характер і що, оскільки наш список не включає інших прав такого типу, як, наприклад, можна розглядати відносно проблем роботи, було б краще, якби право володіти майном не повинно було включатися до списку. Інші члени Комітету притримувалися іншої точки зору, вважаючи, що було б важко організувати який-небудь міжнародний захист права власності. Такий захід потребував би експертизи з боку міжнародної організації, яка відповідала б за цей захист, обмеження зборів та інших обмежень, які кожна держава має право накладати на приватну власність на своїй власній території з урахуванням її соціальної функції чи загальної користі. Деякі члени Комітету вважають, що складно поставити перед міжнародним судом чи міжнародною комісією завдання вирішувати питання про перевищення державою при здійсненні своїх прав ліміту зборів, які вона справедливо і розумно могла очікувати. Однак більшість Комітету, вважаючи, що право на володіння майном є попередньою умовою особистої та сімейної незалежності, в кінцевому підсумку, проголосувала за включення цього права в список, що представлений» [262]. Отже, розробники проекту ЄКПЛ, натхнені Загальною декларацією прав людини 1948 року та політичним становищем в Європі не мали жодних сумнівів у важливості права власності, однак ряд з них вбачали ряд теоретичних проблем у включенні цього права до каталогу інших прав, що передбачався проектом даної Конвенції. Зокрема, вони ставили під сумнів доцільність включення до неї економічного права, тобто права власності, без включення інших прав цієї групи. Окрім цього, існувало побоювання, що включення даного права може призвести до обмеження суверенітету держави, яка є незалежною у формуванні своєї національної економічної та соціальної системи.

Разом з цим, вже під час вивчення проблеми права власності Комітетом експертів з прав людини Ради Європи 02-08 лютого 1950 р., було поставлено питання про доцільність його включення до Протоколу, а не до Конвенції. Цей Комітет в цілому висловився за включення його, разом з правом на освіту, до Конвенції, однак при цьому зауважив, що дані питання носять політичний характер і мають остаточно вирішуватися іншими органами Ради Європи. Поруч з цим значну цікавість становить аргумент, наведений Комітетом експертів з прав людини на користь важливості цих прав. Він відмітив, що «тоталітарні режими мають тенденцію втручатися в право володіння майном як засіб законного тиску та чинити негативний вплив на виховання дітей, позбавляючи їх прямого впливу з боку своїх батьків» [262].

При подальшому вивченні в різних органах Ради Європи питання включення права власності до проекту ЄКПЛ, відповідна стаття знайшла нову редакцію. Зокрема п. 11 ст. 2 пропонувалося сформулювати так: «Всі фізичні та юридичні особи мають право на повагу свого майна. Таке майно не підлягає свавільній конфіскації. Тим не менш, це ніяким чином не наносить шкоди праву різних держав на прийняття таких законів, які можуть бути потрібними для забезпечення використання цього майна для суспільного блага» [262]. Отже, в такій редакції ЄКПЛ вже не тільки фіксувала зобов'язання держав гарантувати право власності, а також визначала межі втручання держави в це право, хоча, як можна помітити, дане формулювання було ще доволі небезпечним для власників, оскільки таке втручання не стримувалося вимогами закону, не підлягало компенсації, окрім цього, категорія «суспільне благо» була доволі абстрактною. Подальше обговорення регулювання проектом ЄКПЛ права власності призвело до формулювання П.-Г. Тайтгеном ідеї включити до Конвенції ст. 10 такого змісту: «Кожна фізична чи юридична особа має право на мирне користування своїм майном. Таке майно не може бути свавільно конфісковано. Однак даний захід не повинен розглядатися як порушення яким-небудь чином права держави на прийняття необхідного законодавства для забезпечення того, щоб вказане майно використовувалося згідно із спільними інтересами» [262].

Врешті-решт, дебати навколо змісту статті, присвяченої праву власності, призвели до того, що було запропоновано врегулювати всі питання, відносно яких не було досягнуто згоди, не в ЄКПЛ, а в додатковому протоколі до неї, а ЄКПЛ була відкрита до підписання 04 листопада 1950 р., без норми, яка була б присвячена праву власності. Як зазначив з цього приводу Г. Є. Лукьянцев, «25 серпня того ж року (мова йде про 1950 рік. - Н. Г.) Консультативна асамблея, після розгляду доповіді Комісії з правових питань, прийняла рекомендацію схвалити текст проекту, зробивши, тим не менш, ряд пропозицій щодо поправок до нього. Зокрема, Асамблея за рекомендацією Комісії виступила за те, щоб включити в рамки конвенційного захисту додатково такі права, як право власності, право на освіту та право на вільні і таємні вибори. Не бажаючи відкладати далі підписання Європейської конвенції і породити нові дебати по запропонованим Консультативною асамблеєю поправкам, Комітет Міністрів вирішив відправити їх на доопрацювання юридичним експертам, а на підписання винести текст, вже схвалений Комітетом у серпні. В результаті Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод була підписана 04 листопада 1950 року в замку Барберіні в ході сесії Комітету Міністрів у Римі. Лише Греція і Швеція підписали Конвенцію пізніше - 28 листопада того ж року в Парижі» [83].

При подальшому розгляді питання права власності органами Ради Європи за основу проекту відповідної статті було взято варіант, раніше запропонований П.-Г. Тайтгеном. Дебати розгорнулися навколо повноважень держави обмежувати право власності. Уряд Великобританії зробив пропозицію врегулювати їх таким чином: «Кожна фізична чи юридична особа має право на мирне користування своїм майном. Однак це положення не вважається яким-небудь чином порушенням права держави забезпечувати дотримання таких законів, які вона вважатиме необхідними для обслуговування цілей правосуддя, або для забезпечення виплат грошових коштів, що підлягають сплаті у вигляді податків чи іншим чином, або забезпечити набуття чи використання майна згідно спільних інтересів» [262]. Уряд Бельгії, зберігши перше речення без змін, запропонував таку редакцію подальших положень статті: «Ніхто не повинен бути позбавлений свого майна, крім як в суспільних інтересах, в таких випадках і за такою процедурою, яка може бути встановлена законом і підлягає справедливій компенсації, що має бути встановлена заздалегідь. Штраф за повну конфіскацію майна не допускається. Запропоновані заходи не повинні, однак, яким-небудь чином порушувати право держави приймати законодавство для контролю за використанням майна згідно спільних інтересів чи стягувати податки або інші внески» [262]. Однак в результаті обговорень цих та інших пропозицій в різних органах Ради Європи врешті-решт з 20 березня 1952 р. було відкрито до підписання Протокол до ЄКПЛ, в якому була закріплена ст. 1, що передбачала гарантії права власності в тому вигляді, в якому вони існують нині. Як відмітив Ф. МакКарті, «посилання на «свавільне позбавлення» було змінене, оскільки воно вважалася надто неточним в юридичному тексті. Ніякого прямого права на компенсацію не було включено, хоча вважалося, що це було адекватно охоплено посиланням на принципи міжнародного права» [260]. В свою чергу В. І. Манукян розглядає ст. 1 Першого протоколу як таку, що надає державі широке коло повноважень в сфері обмеження права власності. Зокрема, він зазначив, що «частина друга цієї норми показує, що Страсбург залишив на розгляд держави багато питань, пов'язаних з реалізацією цього права, і держава, тим самим, може активно втручатися в право власності для досягнення своїх соціальних та економічних цілей» [85, c. 431].

Цей протокол, який став Першим протоколом до ЄКПЛ, набув чинності 18 травня 1954 р., коли до нього приєдналися 10 держав - членів Ради Європи: Велика Британія, Данія, Ірландія, Ісландія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Саар (з 1957 р. частина ФРН), Туреччина, Швеція. Слід зазначити, що після 1954 року держави приєднувалися до нього не дуже активно: у 1955 році до нього приєдналися Бельгія та Італія, у 1957 р. - Німеччина, у 1958 р. - Австрія, у 1962 р. - Кіпр, у 1967 р. - Мальта, у 1974 р. - Франція та Греція, у 1978 р. - Португалія, у 1989 р. - Сан-Марино, у 1990 році - Іспанія [246]. Після 1991 року, з розпадом СРСР, кількість держав-учасниць і Конвенції, і Протоколу зросла разом із збільшенням членства в Раді Європи, що відбулося за рахунок колишніх радянських республік та держав, що входили до соціалістичного табору. Нині Перший протокол до ЄКПЛ нараховує 45 держав-учасниць й тільки 2 держави - члени Ради Європи підписали, але не ратифікували його - це Монако та Швейцарія [246]. Україна підписала Перший протокол до ЄКПЛ 19 грудня 1996 р., ратифікувала його Законом України від 17 липня 1997 р. [135], й з 11 вересня 1997 р. він набув для неї чинність.

Ратифікувавши ЄКПЛ Україна визнала право на звернення фізичних та юридичних осіб до ЄСПЛ за захистом своїх порушених прав та охоронюваних Конвенцією свобод, у тому числі пов'язаних з реалізацією захисту права власності.

Наразі кожен, хто перебуває під юрисдикцією України, після вичерпання всіх національних засобів правового захисту і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення на національному рівні, має не лише право, а й реальну можливість звернутися до ЄСПЛ за захистом своїх прав та свобод, проголошених в Конвенції та додаткових протоколах до неї. Зокрема, «вичерпання національних засобів захисту» було розтлумачено в Ухвалі ЄСПЛ від 17 грудня 2002 р. щодо прийнятності Заяви № 21287/02, поданої Даниїлою Семенівною Приставською проти України таким чином: «що стосується вимоги про вичерпання, то слід зазначити, що п. 1 ст. 35 Конвенції передбачає, що лише ті засоби правового захисту повинні бути використані особою, які є доступними та достатніми для отримання компенсації за вказані порушення прав. Метою п. 1 ст. 35 Конвенції є надати Договірним Сторонам можливість запобігати та виправляти порушення, що ставляться їм у вину, перед тим, як ці заяви будуть подані до Суду… Норма, передбачена п. 1 ст. 35 Конвенції, ґрунтується на припущенні, що існує ефективний засіб правового захисту відносно заявлених порушень прав особи, передбачених Конвенцією… Проте заявник не є зобов'язаним звертатись до засобів захисту, які є невідповідними чи неефективними… З цього випливає, що використання таких засобів захисту матиме наслідки для визначення «остаточного рішення» та, відповідно, для розрахунку початку перебігу 6-місячного терміну…» [217].

Окрім цього, приєднавшись до ЄКПЛ та Протоколів до неї, в практичне життя було впроваджено ч. 4 ст. 55 Конституції України: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» [74].

Переходячи до аналізу змісту Першого протоколу ЄКПЛ варто навести думку С. Флінтермана, що «можливість уніфікації правового інституту права власності стала можливою лише на основі формування міжнародно-правових стандартів захисту права власності як одного з фундаментальних прав людини» [252]. Однак, при практичному застосуванні цих міжнародно-правових стандартів виникає проблема чіткого та правильного розуміння їх змісту. Велике значення для вирішення цієї проблеми відіграють рішення ЄСПЛ, юрисдикція якого, відповідно до ст. 32 ЄКПЛ, поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї. Як відмічає з цього приводу А. А. Яковлєв, «основною проблемою застосування цих міжнародно-правових стандартів є з'ясування змісту цих норм та їх тлумачення. Тлумачити конвенційні норми щодо захисту права власності може лише ЄСПЛ через судові рішення, які мають дві принципово важливі ознаки. По-перше, вони є обов'язкові, насамперед, для тих держав-учасниць Конвенції, які є сторонами в судовому процесі. По-друге, вони містять стандарти (принципи) вирішення певних правових ситуацій» [232].

І хоча твердження, сформульовані у судових рішеннях ЄСПЛ, носять як обов'язковий (ratio decidenti), так і необов'язковий характер (obitеr dictum), на що неодноразово звертали увагу такі представники вітчизняної доктрини міжнародного права, як М. В. Буроменський [4, c. 87], С. В. Шевчук [228], В. П. Паліюк [111] та ін., практика Суду ЄСПЛ відіграє вирішальну роль в процесі впровадження європейських стандартів захисту права власності в національні правові системи держав-учасниць ЄКПЛ, оскільки навіть твердження obitеr dictum хоча й не мають обов'язкової сили, однак є важливими для обґрунтування тих чи інших правових позицій. Автори сучасного вітчизняного компендіуму, присвяченого теорії і практиці застосування ЄКПЛ за редакцією професорів О. В. Сердюка та І. В. Яковюка підкреслюють, що «конвенція сформувала власну теорію і практику тлумачення, які певною мірою відрізняються від загальних принципів тлумачення, передбачених статтями 31-33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.» [210, c. 13].

ЄКПЛ, разом з протоколами, які є її складовою, є міжнародним договором, що закріплює перелік найбільш важливих для людини прав та свобод. Як відмічається в юридичній літературі, «Європейська конвенція про права людини - найстаріший міжнародний договір, призначення якого полягає в тому, щоб гарантувати права людини. Тому наданий нею інструментарій захисту є найбільш розвиненим» [16, c. 29]. Стаття 1 «Захист власності» Протоколу 1 до ЄКПЛ сформульована наступним чином: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів» [139].

З аналізу вищезазначеної ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ випливає, що її норми встановлюють для держав-учасниць Конвенції два види обов'язків. Негативні - держава не повинна втручатися в здійснення права власності приватної особи без наявності на те вагомих і об'єктивних підстав. Будь-яке необґрунтоване і довільне втручання в право власності з боку держави є абсолютно неприпустимим. І позитивні - держава несе обов'язок щодо захисту права власності приватної особи від будь-якого необґрунтованого і свавільного втручання з боку третіх осіб і зобов'язані, в разі потреби, вжити всіх необхідних заходів, щоб запобігти подібному втручання. На ряді цікавих аспектів реалізації державою її позитивних зобов'язань в сфері права власності наголошує А. А. Яковлєв зауважуючи, що «позитивні зобов'язання можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності. До позитивних зобов'язань держави належить забезпечення ефективного розслідування уповноваженими державними органами заяв фізичних та юридичних осіб про злочини, що пов'язані з порушенням майнових прав (наприклад, крадіжки), а також необхідність захисту конвенційних прав не лише в сфері відносин особи і держави, але й у сфері відносин між фізичними та юридичними особами. Принцип позитивних зобов'язань має важливу противагу у вигляді свободи розсуду, яка за певних умов звільняє державу від позитивних зобов'язань. В цьому проявляється двозначність позиції Суду відносно цього принципу. Стаття 1 Протоколу 1 базується на уявленні про наявність в цій сфері широких можливостей розсуду держави, яка може враховувати різні обставини: особливості економічної системи, традиції, наявні ресурси, політичну доцільність, тощо» [231]. Розгорнуте тлумачення «позитивних зобов'язань держави» ЄСПЛ сформулював в Рішенні по справі «Котов проти Російської Федерації» від 03 квітня 2012 р., зокрема, Суд послався на ряд розглянутих ним справ, в яких було вказано на те, що здійснення права, яке захищається ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, не залежить виключно від обов'язку держави не втручатися в його здійснення, але може вимагати заходів захисту позитивного характеру. При цьому Суд відмітив, що «неможливо чітко розмежувати позитивні і негативні зобов'язання за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте застосовні принципи є аналогічними. Чи розглядається справа з точки зору позитивного зобов'язання держави або з точки зору втручання органів державної влади, яке має бути виправданим, застосовні критерії по суті не відрізняються. В обох випадках необхідно брати до уваги справедливу рівновагу, яка повинна бути досягнута між конкуруючими інтересами особи і суспільства в цілому. Також вірно, що цілі, які використовуються в цьому положенні, можуть мати певне значення при оцінці того, чи було досягнуто справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і фундаментальними майновими правами заявника. В обох контекстах держава користується певною свободою розсуду при визначенні заходів, які повинні бути прийняті для забезпечення дотримання Конвенції… Характер і обсяг позитивних зобов'язань держави коливаються в залежності від обставин. …Заходи, вжиття яких може бути покладено на державу, можуть бути превентивними або відновлювальними» (п. 109-113) [41]. Якщо говорити про заходи, які держава повинна вчинити для виконання свого позитивного обов'язку для забезпечення особі умов для реалізації права власності, то в Рішенні ЄКПЛ у справі «Будченко проти України» від 24 квітня 2014 р., такими були визнані встановлення державою механізму для реалізації статті закону, яка передбачає пільги для фізичних осіб. Нездійснення цього означало невиконання державою своїх обов'язків. Зокрема, в цьому рішенні зазначалося, що «враховуючи тривалу бездіяльність держави та той факт, що заявник працював на державному підприємстві, Суд вважає, що через нездатність забезпечити звільнення його від оплати, на що заявник мав право за законом в розумні терміни, держава поклала на нього надмірний та неспіврозмірний тягар, порушивши таким чином свої зобов'язання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції» [186].

Отже, відповідно до практики ЄСПЛ ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ закріплює право безперешкодного та вільного (мирного) користування своїм майном (власністю), регулює умови позбавлення власності, визнає право держави здійснювати контроль за використанням власності відповідно до загальних інтересів, тобто включає три окремі правила (принципи). На цих трьох правилах (принципах) наголошується в багатьох рішеннях ЄСПЛ. Зокрема, у першому реченні ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ йдеться про «мирне володіння». При цьому, порушення принципу, встановленого у цьому положенні може мати місце і за відсутності прямого або фізичного втручання у право власності особи. Зокрема, таке порушення може проявлятися у вигляді позбавлення можливості використовувати власність, ненадання відповідних дозволів, або інших форм перешкоджання реалізації права власності, що є наслідком застосування законодавства або заходів органів державної влади [229]. Наприклад, в Рішенні ЄКПЛ в справі «Броньовскі проти Польщі» від 22 червня 2004 р. було встановлено, що порушення державою права мирного володіння мало вигляд прогалин та недоліків законодавства. Дана справа стосувалася нездатності органів влади Польщі забезпечити Заявнику, Є. Броньовскі, право на компенсацію вартості втраченого нерухомого майна, яке знаходилось у місті Львів і належало його бабусі ще до початку Другої світової війни. Право на компенсацію вартості цієї власності перейшло йому в порядку спадкування. Як відомо з історії України, поляки, що проживали на території нинішніх західних областей України, вимушені були після Другої світової війни переселитися до Польщі. При цьому їм мала бути компенсована вартість залишеного ними майна. Зокрема, між Польським комітетом національного визволення та урядами Литовської РСР, Білоруської РСР і Української РСР було підписано договори, згідно з якими їх сторони зобов'язувались надати належну компенсацію вартості залишеного нерухомого майна усім репатрійованим особам. Також у 1946 році у Польщі було ухвалено закон, згідно з яким переселенцям надавалось право купувати у держави земельні ділянки для забудови чи інше нерухоме майно із зарахуванням вартості залишеної власності, а також право брати ділянки у так зване «довічне» користування із зарахуванням вартості залишеного майна у плату за користування земельною ділянкою. Однак, рішення Уряду Польщі від 10 травня 1990 р. та інші акти, що згодом приймались, зменшували площі земель, початково відведених на компенсаційні потреби та встановлювали інші обмеження прав забужанських переселенців на компенсацію залишеної власності. Основна причина цього полягала в тому, що держава не мала ні достатнього обсягу земель, ні вільних коштів у бюджеті, а тому була неспроможною забезпечити компенсаційні потреби цих осіб. При вирішенні цієї справи ЄКПЛ було зазначено, що «послідовне впровадження державними органами, через законодавство, нових обмежень щодо можливостей заявника реалізувати право на кредит та звуження цих можливостей через особливу практику застосування відповідних норм зрештою перетворило право на компенсацію в ілюзію, зруйнувавши таким чином саму сутність цього права. Стан невизначеності, в якому заявник опинився внаслідок численних затримок і встановлення все нових перешкод для реалізації права на компенсацію, вже сам по собі був несумісний із зобов'язаннями, закладеними у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме із обов'язком держави забезпечити особі мирне володіння майном та особливо з обов'язком зробити це в межах прийнятного часу належним способом» [185]. Також Суд підкреслив, що «факти даної справи свідчили про існування у правовій системі Польщі низки упущень, внаслідок яких сформувалась значна за кількістю група осіб, які не могли реалізувати право на мирне володіння своїм майном» [186].

З аналізу практики ЄСПЛ випливає, що принцип першого речення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ включає в себе два аспекти: процесуальний, який встановлює процесуальні гарантії проти втручання у мирне володіння і матеріальний, який надає захист проти свавільних дій держави або покладання на особу надмірного тягаря. Відзначимо, що саме в такому поєднанні процесуальних та матеріальних засад має розумітися справедливий баланс між суспільними інтересами та вимогами захисту права власності.

Крім того, зі змісту ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, а також практики ЄСПЛ (наприклад, Рішення ЄСПЛ у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 січня 1986 р. [190] також випливає, що позбавлення володіння є найсерйознішим обмеженням права власності. Це є, власне, предметом безпосереднього регулювання другого речення першої частини ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, що вимагає, аби таке позбавлення відбувалося в загальних інтересах.

Третій принцип, що випливає зі змісту ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, стосується суверенних повноважень держави регулювати відносини власності. Так, на думку ЄСПЛ, питання контролю за використанням власності може мати різні форми: планування міст, регулювання орендних відносин, регулювання зовнішньоекономічної діяльності тощо. У цьому зв'язку, ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що держава у випадках оскарження заходів контролю за використанням власності має довести наявність «розумного співвідношення пропорційності» між запровадженими заходами та переслідуваною правомірною метою. У будь-якому випадку ЄСПЛ визнає за державами доволі широке поле розсуду. Проте використання таких державних повноважень повинно відповідати матеріальним і процесуальним гарантіям, які випливають із першого принципу ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ [227, c.708-709].

Отже, друге та третє правило охоплює своїм регулюванням такі прерогативи суверенної держави як право вилучати власність у громадських інтересах, право регулювати використання власності та право встановлювати власну податкову систему [227, c.687-688]. При цьому варто підкреслити, що відповідно до практики ЄСПЛ, вищезазначені принципи не є відокремленими один від одного. Друге та третє правило «стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном» і повинні тлумачитися в світлі загального принципу першого речення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. Зокрема, про це йде мова в ряді Рішень ЄСПЛ, наприклад, в Рішенні ЄСПЛ в «Справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 р., згідно якого «Стаття 1 Протоколу № 1, по суті, гарантує право на власність… вона містить «три окремі норми»: перша норма, викладена в першому реченні частини першої, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, яка міститься в другому реченні частини першої, стосується позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам; третя норма, зазначена в частині другій, визнає, що Договірні держави мають право, зокрема, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів… Суд також зазначив, що перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першої загальної норми, він має встановити, чи застосовні в цій справі дві інші норми… Однак, хоча ці три норми і є «окремими», вони пов'язані між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном і, отже, мають тлумачитися у світлі загального принципу, проголошеного в першій нормі» (п. 37) [190].

Крім того, зі змісту ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ також випливає, що кожному гарантовано право на повагу до свого майна та передбачено певні гарантії прав приватних осіб у випадку втручання держави в їхні права. Як слушно зазначає С. В. Шевчук, ЄСПЛ безпосередньо визнав, що «стаття 1 гарантує, по суті, «право власності»: це є прямим наслідком використання слів «володіння» та «використання власності» (французькою - «biens», «propriйtй», «usage des biens»); підготовчі матеріали, своєю чергою, також недвозначно це підтверджують; розробники постійно вказували на «право власності» або «право на власність» для окреслення об'єкта проектів, які передували прийняттю ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ [227, c.687-688]. Власне, право розпоряджатися власністю становить традиційний та основоположний аспект змісту права власності.

Аналіз змісту ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, а також практики ЄСПЛ свідчить, що концепція права власності є доволі широкою і не обмежується виключно матеріальними речами, а включає у тому числі й нематеріальні об'єкти: від інтелектуальної власності до прав вимоги. Для кваліфікації того чи іншого об'єкта правовідносин як «майно» першою і основною є ознака «економічної цінності». Наприклад, в Рішенні по справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» від 25 липня 2002 р. було констатовано, «що акції, якими володів заявник, мали безсумнівно економічну цінність та становили «майно» в розумінні статті 1 Протоколу № 1» (п. 91) [197]. Так, з позиції ЄСПЛ інститут захисту права власності повинен поширюватися на всі оборотоздатні об'єкти, яким притаманні ознаки економічної цінності незалежно від їхньої матеріальної або нематеріальної природи [205, c.50]. У зв'язку з цим, винятком із поняття «майно» в контексті ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ можуть бути лише ті об'єкти, які в силу прямої заборони, встановленої національним або міжнародним правом, вилучені із економічного обігу або ті об'єкти, які не можуть належати на праві власності приватним особам, хоча фактично вони будуть мати економічну цінність (наприклад, деякі види зброї, радіоактивні матеріали, наркотики). Таке обмеження права власності приватних осіб виправдано міркуваннями суспільного інтересу, тому держава має в цьому аспекті певну свободу розсуду при визначенні того, що може бути об'єктом права приватної власності, а що ні [229].

Повертаючись до питання широти сприйняття обсягу об'єктів права власності в розумінні ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ варто підкреслити, що ЄСПЛ тлумачить «власність» та «право власності» автономно від прийнятих поглядів на ці поняття в національному праві держав, а отже коло об'єктів права власності може бути іншим, ніж їх коло, визначене цивільним правом певної держави. Взагалі, «автономність тлумачення» є одним з основних принципів тлумачення положень ЄКПЛ Європейським судом з прав людини. Причини вироблення Судом даного принципу полягають в тому, що «ЄСПЛ нерідко доводиться мати справу з великою кількістю правових понять, що не мають єдиного визначення в різних європейських країнах. Це практично унеможливлює тлумачення деяких термінів Конвенції відповідно до їхнього буквального значення. За цих умов Суд пішов шляхом пошуку «спільного знаменника» у розумінні відповідних понять» [224, c.533-534].

На автономності тлумачення ЄСПЛ поняття «майно» наголошується в ряді рішень Суду. Наприклад, в п. 124 Рішення ЄСПЛ в справі «Онер'їлдіз проти Туреччини» від 18 червня 2002 р. доволі ґрунтовно викладалося це положення. Зокрема, зазначалося, що «Суд нагадує, що поняття «майно» у першій частині статті 1 Протоколу № 1 має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному праві: питання, яке слід дослідити, це те, чи можна вважати, враховуючи всі обставини справи, що в заявника є право на істотний інтерес, що захищається цим положенням... Відповідно, так само як фізичні речі, певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у цілях цього положення... Поняття «майна» не обмежується «існуючим майном», але може також охоплювати активи, у тому числі вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має, як мінімум, розумне та «правомірне очікування», що він матиме можливість ефективного здійснення майнового права...» [245]. Також, в п. 22 Рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 р. у справі «Кечко проти України» [149] зазначається, що «поняття «власності», яке міститься в першій частині ст. 1 Протоколу № 1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві». Також, в Рішенні ЄСПЛ по справі «Беєлер проти Італії» від 05 січня 2000 р. вказано, що «поняття «майно» у світлі ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, можуть розглядатися як «майнові права» і, таким чином, як «майно» в контексті цього положення» (п. 100) [241].

Як зокрема зазначалось на конференції «Право власності: європейський досвід та українські реалії», що відбулася на базі Верховного Суду України 23 жовтня 2015 р. [121], на підставі аналізу практики ЄСПЛ, доходить висновку, що під поняття «власність» за відповідних умов підпадають: існуюче майно або кошти, у тому числі позови, які позивач може обґрунтовувати принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (рішення ЄСПЛ від 01 червня 2006 р. у справі «Федоренко проти України» (п. 21) [152]; законні сподівання щодо прибутку відповідно до положення угоди (рішення ЄСПЛ від 01 червня 2006 р. у справі «Федоренко проти України» (п. 24); право інтелектуальної власності (рішення ЄСПЛ від 29 січня 2008 р. у справі «Балан проти Молдови» (п. 34) [147]; акції товариств (рішення ЄСПЛ від 25 липня 2002 р. у справі «Совтрансавто-Холдинг проти України» (п. 90-92) [150]; право на здійснення підприємницької діяльності (рішення ЄСПЛ від 03 лютого 2011 р. у справі «Стебницький та «Комфорт» проти України» (п. 64) [151]; «добре ім'я», створення власною працею клієнтури (рішення ЄСПЛ від 26 червня 1986 р. у справі «Ван Марле та інші проти Нідерландів» (п. 41) [148]; неодержаний прибуток, якщо він передбачався нормативно-правовими актами, і особа його заробила (рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 р. у справі «Кечко проти України» (пункти 23-26) [149].

У Рішенні ЄСПЛ від 08 листопада 2005 р. у справі «Кечко проти України» також уточнювалося, що «деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» [149].

У Рішенні ЄКПЛ в справі «Суханов та Ільченко проти України» від 26 червня 2014 р. [200] в якості «майна», у розумінні Протоколу 1 ЄКПЛ, також розглядалася доплата до пенсії (п. 34), що згідно класифікації, наведеної Н. Кузнєцовою може розглядатися, як неодержаний прибуток, якщо він передбачався нормативно-правовими актами, і особа його заробила. Зокрема, це обґрунтовувалося тим, що хоча держава, беручи на себе зобов'язання із виплати соціальної допомоги, самостійно визначає шляхи та форми реалізації даного зобов'язання, «проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату в якості права на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам» [200].

Окрім цього, в даній справі розкривалися «тонкощі» розуміння «законних очікувань» чи «законних сподівань» на отримання майна в якості «власності», що охороняється ст. 1 Протоколу 1 ЄКПЛ, про що згадувала вище Н. Кузнєцова. Зокрема, було зазначено, що «за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування… Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами» [200].

Окрім цього, до поняття «власності» в розумінні ст. 1 Протоколу № 1 належать також і активи приватного права, які не є «фізичною власністю», зокрема акції або грошові вимоги, засновані на договорі або делікті. Право вільно користуватись майном також охоплює деякі економічні вимоги, які ґрунтуються на публічному праві, зокрема пільги, які отримуються згідно з системами обов'язкового страхування, встановлені законодавством [77].

Вбачається, що така позиція ЄСПЛ є цілком виправданою, адже за сучасних умов розвитку міжнародного співтовариства відбувається значне розширення кола об'єктів права власності. Крім речових об'єктів об'єктами права власності розглядаються також неречові, тобто безтілесні об'єкти. Фактично мова йде про певні права, що мають вартість та грошову оцінку. В якості таких об'єктів цивільно-правова доктрина та практика як національних судових інституцій, так і ЄСПЛ, розглядає об'єкти промислової, фінансової і комерційної власності, зокрема інформацію.

На думку Н. Кузнєцової, з якою ми також погоджуємось, «не може вважатися власністю (майном): сподівання на визнання існування «старого» права власності, яке давно було неможливо використовувати ефективно, а також умовна вимога, яка втрачає силу внаслідок її недотримання (рішення ЄСПЛ від 01 червня 2006 р. у справі «Федоренко проти України» (п. 21); право на набуття майна, наміри стосовно набуття власності - індексації грошових заощаджень (рішення ЄСПЛ від 02 липня 2002 р. щодо неприйнятності у справі «Гайдук та інші проти України» [157])». Окрім цього, згідно практики ЄКПЛ, ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ не застосовується до права набути власність, що може виникнути в майбутньому (наприклад, право успадкування). Про це, зокрема, йдеться в Рішенні по справі «Маркс проти Бельгії» від 13 червня 1979 р., в якій розглядалося питання передбаченого законодавством Бельгії позбавлення дітей, які народилися поза шлюбом права спадкування майна своїх біологічних батьків (в даному випадку - матері). Суд, вивчаючи це питання, оцінював у тому числі і можливість порушення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, у зв'язку з чим ним було зазначено, що «Суд виключає статтю 1 Першого протоколу № 1, оскільки Суд разом з Комісією та Урядом вважає, що дана стаття лише констатує право будь-якої особи на безперешкодне розпорядження «своїм» майном, а отже, ця норма може бути застосована тільки до існуючого майна конкретної особи і не гарантує право на придбання майна шляхом спадкування за законом і прижиттєвого розпорядження» [86].

Разом з цим, слід враховувати один цікавий аспект - ЄСПЛ за певних обставин визнав в якості «майна» в розумінні ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ об'єкти, що, згідно законодавства держави, на території якої вони розташовувалися, не могли належати на праві власності фізичним особам. Мова йде про Рішення ЄСПЛ у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 р., в якому, зокрема, розглядалося питання про визнання в якості «майна» земельних ділянок, які, згідно законодавства СРСР та його республік могли належати громадянам тільки на праві користування. Зокрема, в цьому Рішенні зазначалося, що «згідно з радянською системою права, громадяни мали право мати у власності житлові будинки, але не існувало приватної власності на землю, яка натомість вважалася державною власністю. Для Азербайджанської РСР (у тому числі для Нагірного Карабаху та Лачинського району та інших навколишніх територій, які тепер знаходяться під окупацією), ці норми були визначені в Конституції 1978 року, а також в Земельному кодексі 1970 року та Житловому кодексі 1983 року. …Відповідно, будинки, у яких заявники проживали в Лачинському районі, були частиною їхньої особистої власності, тоді як земельні ділянки, на яких ці будинки знаходилися, були в їхньому «праві користування»… «Право користування» було єдиним титулом на землю, який могли отримати особи. Це право надавалося місцевою радою народних депутатів для кількох різних цілей, у тому числі для випасу худоби та ведення сільського господарства, а також - що найважливіше в контексті цієї справи - для спорудження будинку. Бенефіціари цього права були зобов'язані використовувати земельні ділянки суворо в цілях, у яких вони надавалися. «Право користування» надавалося безстроково або на певний період. Тому, якщо особа мала безстрокове «право користування» та дотримувалася визначеної мети, вона могла користуватися землею все життя. Більше того, це право могло передаватися у спадок. Тому не існує сумніву, що «право користування» надавало заявникам сильне та захищене право, яке становило істотний економічний інтерес… З огляду на автономний характер статті 1 Протоколу № 1, «право користування» землею таким чином становило «майно» згідно з цим положенням. Цей висновок застосовується також до прав, які особи мали по відношенню до житлових будинків та рухомого майна» [204].