Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини

Згодом природно-правове розуміння права власності знайшло відображення в Декларації прав людини і громадянина, прийнятій Національними установчими зборами революційної Франції 26 серпня 1789 р., яка у ст. 17 передбачила що, «скільки власність є правом недоторканним і священним, то ніхто не може бути позбавлений її інакше, як у випадку встановленої законом суспільної необхідності та за умови справедливого і попереднього відшкодування» . Схожий підхід до розуміння права власності демонструє Американський Білль про права. Поправка 5 до Конституції США передбачає, що ніхто не може бути позбавлений життя, свободи чи власності без законної процедури, а приватну власність не можна відбирати для громадських потреб без справедливої винагороди [73].

Як вже наголошувалося вище, питання щодо захисту права власності, так само як і питання захисту прав людини загалом, тривалий час розглядалося суверенними державами як таке, що належить до їх виключної компетенції. Цілком обґрунтованою є точка зору американського дослідника Дж. Спранклінга, який з цього приводу зауважував, що виходячи з притаманної класичному юридичному позитивізму точки зору, «права власності існують лише в тій мірі, в якій вони визнані національним урядом» [265, c. 465]. Розвиток окремих міжнародно-правових норм щодо захисту права власності відбувався досить повільно протягом всієї тривалої історії міжнародного права. Навіть сьогодні в юридичній літературі на питання щодо існування у міжнародному праві свого «автономного» поняття «права власності» немає однозначної думки. Одні автори зазначають, що міжнародному праву невідома автономна дефініція даного терміну, інші вважають, що категорія права власності у міжнародному праві має автономне значення, яке не співпадає з тим, що прийняте у національних правових системах [76, c. 515]. Вважаємо, що видається обґрунтованою думка про те, що категорія «право власності» в міжнародному праві має автономне значення, що не співпадає з тим, яке прийнято в національних правових системах. Це пояснюється тим, що застосування і тлумачення міжнародних договорів підпорядковане особливим, міжнародно-правовим правилам. Право власності - це, перш за все, інститут об'єктивного права, що є основою для суб'єктивного права власності та його правомочностей, для права оперативного управління тощо. Міжнародне право розглядає власність в першу чергу через категорії суб'єктивних прав.

Такий саме висновок випливає також з практики ЄСПЛ, який вважає, що об'єктом права власності, може бути будь-яке майно. Поняття «власність» у практиці ЄСПЛ має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві (Рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 р. у справі «Кечко проти України» (п. 22)) [149].

З метою дослідження міжнародно-правового захисту права власності вважаємо за доцільне застосовувати саме широкий підхід до розуміння права власності, адже цьому є пояснення практичного та доктринального характеру. Як справедливо зазначає І. В. Мінгазова, «нормам міжнародного права відводилась роль додаткового регулятора, що використовується в контексті прав, гарантованих іноземцям, зокрема, для захисту іноземних власників від націоналізації, експропріації та інших форм обмеження прав іноземної власності, при виникненні колізій з нормами внутрішнього права» [91].

Право власності - частина проблеми правового статусу, режиму перебування іноземців в країні перебування. Проблема правового статусу іноземця в країні перебування існує майже три тисячі років. З тих пір як утворилися перші в історії людської цивілізації держави, населення розділилося за територіальним принципом і з'явився поділ на власних громадян та чужинців. Ставлення до іноземців зазнало в світовій історії тривалу еволюцію: від майже повної нетерпимості до них, сприйняття чужинця як ворога - до поступового подолання такого забобону, від їх безправного, беззахисного становища - до наділення їх тим чи іншим обсягом прав і обов'язків, зокрема правовим захистом їхньої власності. Шукаючи історичні коріння виникнення у міжнародному праві окремих норм, які регулювали захист права власності іноземців можна звернутися навіть до правової спадщини країн стародавнього світу. Варто зазначити, що практика держав Стародавнього близького Сходу з питань правового становища іноземців не вирізнялась одноманітністю. Так, відомі дослідники історії міжнародного права Ю. Я. Баскін та Д. І. Фельдман досліджуючи це питання показали, що в Вавилоні до прийняття законів Хаммурапі іноземці не користувалися жодним юридичним захистом, проте вже в першому тисячолітті нашої ери становище греків в Давньому Єгипті було досить сприятливим і вони навіть мали свою колонію, яка керувалася власними законами і мали право судноплавства по Нілу [2, c. 18]. На прикладі Давньої Греції можна простежити певну еволюцію домінуючих правових уявлень про становище іноземців - від однозначного прирівнення будь-якого іноземця до ворога, що було характерним для раннього етапу розвитку давньогрецького права, до поступового визнання їх правосуб'єктності, що закріплювалося, зокрема, у міжнародних договорах, які укладали між собою давньогрецькі міста-поліси. Схожу тенденцію можемо спостерігати і на прикладі Давнього Риму. Якщо у V-IV ст. до н. е. іноземець є юридично безправним і його право власності жодним чином не захищено нормами римського jus civile, то, як, наприклад, наголошує К. О. Савчук, «поступово в Римі склався спеціальний правовий інститут для захисту прав іноземців (яких римляни називали перегрінами) - перегрінський претор. В результаті діяльності перегрінських преторів в Римі склалася система правових норм, що регулювала відносини між римськими громадянами та іноземцями, тобто «jus gentium». Обсяг прав перегрінів постійно розширювався, поки у 212 р. н. е. імператор Каракалла у своєму відомому едикті не надав права римських громадян всім вільним мешканцям своєї величезної імперії» [171, c. 35].

Характеризуючи правове становище іноземців у Середньовічній Європі, слід зазначити що режим їх перебування на території іншої держави значною мірою обумовлювався специфічними середньовічними уявленнями про правову природу державної території, які суттєво відрізняються від сучасних. Справа у тому, що у часи середньовіччя територія держави розглядалася як приватна власність - її можна було подарувати, продати, поміняти. Як слушно зазначав відомий дослідник історії міжнародного права академік В. Е. Грабар, «власність і влада, два юридичні поняття, в теперішній час такі, що легко розрізняються і суворо відокремлюються, зливалися у феодальній Європі в одне уявлення про панування над землею (територією) і всім, що знаходиться в її межах» [29, c. 33] Отже, проживання іноземця на території, яка належала тому чи іншому феодалу, протягом більш ніж одного року могло призвести на перетворення його на кріпака, майно померлого іноземця переходило не його спадкоємцям, а власнику території тощо [2, c. 58]. В середньовічній Європі існував ще ряд подібних звичаїв, які, як справедливо вказує Д. Б. Левін, «грубо порушували особисту і майнову недоторканість іноземців» [79, c. 18]. Одним з таких звичаїв, що не тільки брутально порушував елементарні майнові права іноземців, але й суттєво гальмував розвиток міжнародної торгівлі в цілому було так зване берегове право, тобто «право феодала на майно, викинуте на належний йому берег в результаті корабельної аварії» [209, c. 45]. Так, відповідно до нього, пише К. О. Савчук, «викинутий на берег корабель, і все, що знаходилося на ньому ставало власністю того, хто володів цією частиною берега» [171, c. 47]. Характеризуючи походження цього звичаю, автор відповідної статті в «Енциклопедії міжнародного права», підготовленій Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, зазначає, що «звичай походив з того, що власник узбережжя є і власником будь-яких «дарів моря», у тому числі і майна та людей (останніх він перетворював на рабів або встановлював за них викуп) із суден, що зазнали морської катастрофи» [164, c. 248]. З поступовим зміцненням королівської влади відбувається поступовий і тривалий процес усунення феодального свавілля щодо іноземців та їх власності, перші норми щодо захисту прав іноземних підданих починають включатися до міжнародних договорів.

Питання захисту права власності порушувалися в доктрині Гуго Гроцієм (1583-1645 рр.), праця якого «Про право війни та миру» [32] заклала основні підвалини самостійної науки міжнародного права, а сам він справедливо розглядається в міжнародно-правовій літературі якщо не засновником такої науки взагалі, то принаймні фундатором однієї з її головних течій [28]. Однак, попри надзвичайно шанобливе ставлення до права приватної власності, яке, як він зазначав, «в тому вигляді, в якому воно існує на сьогоднішній час встановлено волею людини; але, оскільки воно встановлено, то в силу природного права є злочинним крадіжка проти волі чужої власності» [32, c. 71], Гроцій відмовляє майну супротивника на війні, незалежно від того, чи належить воно державі чи приватним особам, у правовому захисті. Він стверджував, що під час війни «право народів дозволяє заподіювати шкоду та грабувати майно, що належить ворогам, як воно дозволяє умертвляти їх» [32, c. 632]. Виходячи з тогочасних міркувань про юридичну природу війни він наголошував на тому, що «хто завгодно в урочистій війні стає необмеженим власником речей, які відбирає у супротивника» [32, c. 640]. Водночас Г. Гроцій наполягає на необхідності поваги до права власності підданих нейтральних держав, які не беруть участь у війні, і підкреслює, що така власність не може становити предмет воєнної здобичі, навіть якщо вона знаходиться на території воюючої держави. Надзвичайно цікавими є міркування Г. Гроція щодо необхідності поваги до власності приватних осіб в контексті питання - якими прерогативами наділений монарх щодо майна його підданих приватних осіб, якщо відчуження такого майна виступає необхідною умовою для задоволення вимог переможця відповідно до положень мирного договору з іншим монархом. На думку Г. Гроція, оскільки «майно підданих підкоряється територіальному верховенству держави, так що держава або той, хто діє від її імені, можуть цим майном користуватися і навіть знищувати або відчужувати його не тільки у випадку крайньої необхідності, …, але і в інтересах державного блага» [32, c. 775]. Іншими словами, якщо під час переговорів щодо укладення мирного договору, переможець вимагає сплатити йому таку суму контрибуції яка перевищує наявні можливості державної скарбниці, держава вправі використати для виплати такої контрибуції приватне майно. Водночас, можливість такого відчуження майна підданих Г. Гроцій обумовлює обов'язком держави в майбутньому компенсувати приватним особам збитки з державної скарбниці, зауважуючи при цьому, що «від цього тягаря не звільняється держава, навіть якщо у даний момент воно і не в змозі виконати своє зобов'язання; як тільки у держави з'являються кошти, знову нібито оживає спляче зобов'язання» [32, c. 775].

Як відомо, класична наука міжнародного права у ХVII-XVIII ст. значною мірою розвивалася двома, так би мовити, паралельними шляхами - природно-правовим та позитивістським. Хоча певну увагу правовому становищу іноземців приділили увагу як представники школи природного права (наприклад, Християн Вольф (1679-1754 рр.), у якого увага до цього питання значною мірою обумовлена його ідеєю «союзу народів»), так і представники юридичного позитивізму (наприклад, Корнеліус Ван Бінкерсгук (1673-1743 рр.), однак варто підкреслити, що серед представників класичної доктрини міжнародного права до розгляду питань захисту права власності іноземців найбільш системно підійшов відомий швейцарський юрист-міжнародник Емерік де Ваттель (1714-1767 рр.), який у своїй праці «Право народів або принципи природного права у застосуванні до поведінки і справ націй та суверенів» [6] висловив ряд важливих положень з цього приводу. Вищезгадана праця Е. де Ваттеля за своїм значенням і впливом на реальну дипломатичну і міжнародно-правову практику держав напевно була другою після «Права війни та миру» Г. Гроція. Так само як і Г. Гроцій Е. де Ваттель виходить з природного характеру права власності і зауважує при цьому, що «кожен власник має право управляти своїм майном та розпоряджатися ним як він забажає, поскільки це не зачіпає прав будь-кого стороннього» [6]. Водночас Ваттель наполягав на тому, що це право може певною мірою бути обмежено заради загальносуспільних потреб, наводячи в якості аргументу на користь цієї тези право суверена здійснювати антимонопольні заходи. Щодо можливості здійснення міжнародно-правового захисту прав іноземців, у тому числі і їхнього права приватної власності, то Ваттель у цьому питанні виходив з вимог природного права та справедливості. Хід його міркувань наступний - оскільки всі нації підпорядковані природним законам так само як і індивіди, то відповідно і всі обов'язки, які індивід повинен нести по відношенню до інших індивідів, кожна нація повинна нести по відношенню до іншої нації. Такий обов'язок Е. де Ваттель називає загальним обов'язком людяності, і окремо пояснює, що всі нації взаємно пов'язуються ним. Питанням правового статусу іноземців Ваттель присвятив окрему главу своєї фундаментальної праці. Захищаючи принцип територіального верховенства держави Ваттель підкреслює, що суверен вправі дозволяти або не дозволяти доступ іноземців на свою територію, наводячи в якості прикладу Китай та Японію, які такий доступ у той час не дозволяли, та більшість держав Європи, які в середині XVIII ст. надавали такий доступ всім, крім, за висловом Ваттеля, ворогів держави, бродяг та безхатченків [6, c. 270]. Водночас Ваттель вважає, що оскільки суверен погодився надати іноземцям доступ до своєї території, то тим самим він бере на себе обов'язок покровительства та захисту щодо них. Отже, стверджує він, суверен має поважати права іноземців, які законно знаходиться на його території, у тому числі і право власності. Сутність свого вчення щодо захисту права власності іноземців Ваттель сформулював наступним чином: «Майно приватної особи не перестає належати їй внаслідок ї перебування в іноземній державі і складає частину загального майна нації. Претензія на майно іноземця, яке володар території забажав би пред'явити, суперечила б як правам власника, так і правам нації, до якої він належить» [6, c. 273]. Тобто необхідність поваги до права іноземця володіти своєї власністю за Ваттелем випливає як із природного характеру права власності, так і з принципу рівності всіх держав, який він досить послідовно проводить у своїй праці. Нагадаємо, що саме Ваттелю належить вислів, який в концентрованому вигляді відображає юридичний зміст принципу суверенної рівності держав, що почав формуватися після Вестфальського мирного договору 1648 року і наразі є одним з основних принципів міжнародного права, закріпленим в Статуті ООН: «нації, що складаються з людей та розглядаються як вільні особи, які живуть разом у природному стані, також від природи є рівними і мають від природи одні й ті ж обов'язки та права» [6, c. 31]. Ваттель також у досить категоричних висловах захищає право іноземця вільно розпоряджатися своїм майном у заповіті і критикує архаїчну вже на той час практику деяких держав щодо передачі у державну власність майна, яке залишилося після смерті іноземця. Водночас Ваттель вважає правомірним встановлення обмежень або навіть повної заборони іноземцям володіти землею або іншим нерухомим майном. Таким чином, можна стверджувати, що саме у праці Е. де Ваттеля «Право народів або принципи природного права у застосуванні до поведінки і справ націй та суверенів» міститься досить розгорнуте обґрунтування щодо необхідності міжнародно-правової охорони власності іноземців. Аналізуючи вплив концепції Е. де Ваттеля щодо необхідності захисту приватної власності іноземців на подальший розвиток доктрини і практики міжнародного права сучасна російська дослідниця І. В. Мінгазова зауважує, що з вчення Е. де Ваттеля випливало, що цей захист «може здійснюватися з урахуванням двох обставин: 1) конфіскація майна іноземця суперечить праву тієї держави, до якого він належить; 2) конфіскація суперечить праву власника, яке є для нього природним правом» [91, c. 19].

Ідеї щодо наявності в міжнародному праві окремих норм щодо захисту права власності, зокрема власності іноземців та власності приватних осіб під час війни висловлювалися і в дореволюційній російській та українській науці міжнародного права, які в той період безперечно були складовою європейської науки міжнародного права. Класик російської дореволюційної науки міжнародного права професор Санкт-Петербурзького університету Ф. Ф. Мартенс у своєму відомому курсі «Міжнародне право цивілізованих народів» стверджував, що «всі освічені держави визнають за людиною як такою, безвідносно до його підданства або національності, певні основні права, які нерозривно пов'язані з людською особистістю» [88, c. 256-257] і, наводячи перелік таких прав, згадує право володіти власністю.

Паралельно з формуванням звичаєвої норми міжнародного права, яка вимагала надавати правовий захист майну іноземця, у формуванні якої, як було показано вище, велику роль зіграла доктрина міжнародного права, в класичному міжнародному праві починає розвиватися і практика укладання двосторонніх договорів з цього питання. Держави починають укладати між собою двосторонні договори про дружбу, торгівлю і мореплавство, в яких регламентувалося, зокрема і питання статусу, який кожна країна надає громадянам іншої країни, які перебувають на її території. Американський юрист-міжнародник Дж. Ф. Койл наголошує, що першим подібним договором у практиці США став Договір про дружбу та торгівлю між Сполученими Штатами та Францією від 06 лютого 1778 р. Джон Адамс, другий президент США, який був одним з переговірником з американського боку під час укладення цього договору зазначав, що немає більш чітко встановленого принципу права націй ніж поваги до права власності іноземців [249, c. 111].

Таким чином, у класичному міжнародному праві ХІХ ст. звичаєва норма про обов'язок захисту власності іноземних осіб була поступово підтверджена на рівні міжнародних договірних зобов'язань між державами.

Великий вплив на формування концепції захисту власності у міжнародному праві спричинили також «доктрина Кальво» та «доктрина мінімального стандарту» або «формула Халла». Як слушно відзначає вітчизняний юрист-міжнародник В. Н. Денисов, у міжнародному праві термін «доктрина» вживається переважно у двох незалежних один від одного значеннях: перше визначається п. 1 «d» ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН (далі - МС ООН), згідно з яким Суд при вирішенні справ може застосовувати «доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм»; та друге, що характеризує цей термін з погляду позиції суб'єктів міжнародних відносин з політичних питань, які часто є вираженням їх зовнішньої політики і можуть мати міжнародно-правові наслідки. У другому значенні доктрина виступає як зовнішньополітична позиція держави в процесі визначення та реалізації нею її зовнішньої політики» [45, c. 255]. Відповідно, «доктрина Кальво» та «доктрина мінімального стандарту», як раз і відносяться до того типу доктрин, що справили суттєвий вплив на міжнародно-правову практику держав у питанні про захист прав іноземного власника.

«Доктрина Кальво» була висунута у 1868 році аргентинським юристом та державним діячем Карлосом Кальво і наголошує на неправомірності збройного втручання з боку будь-якої держави у внутрішні справи іншої держави з метою стягнення з останньої боргів на користь своїх громадян. Суть її полягає в тому, що іноземці можуть розраховувати рівно на такий самий рівень правового захисту своєї власності, як і власні громадяни - не більше, але й не менше, тобто вимагається, щоб ставлення до іноземних і національних осіб було однаковим. Правила відповідно до яких іноземець може розраховувати на більшій рівень захисту, які часто нав'язувалися латиноамериканським країнам їх більш потужними партнерами, такими як США, Велика Британія, Франція тощо, Кальво вважає такими, що суперечать засадам рівності держав. Таким чином, згідно з «доктриною Кальво», будь-яке привілейоване становище іноземної власності має бути виключено. На початку ХХ ст. «доктрина Кальво» була розвинена і модифікована міністром закордонних справ Аргентини Л. М. Драго. Сутність цієї доктрини, як справедливо наголошує К. О. Савчук, полягає у «незастосуванні державами збройної сили з метою стягнення боргів» [170, c. 882]. Згодом ця доктрина дістала подальший розвиток і була закріплена у 1907 році у Гаазькій конвенції про обмеження випадків застосування сили при стягненні за договірними борговими зобов'язаннями (Конвенції Драго-Портера). «Доктрина мінімального стандарту», навпаки, робить основний акцент не на правах держави, а на правах іноземця і послідовно відстоювалася країнами Західної Європи та США. Мінімальний стандарт включає до себе, - наголошують автори авторитетного німецького керівництва з міжнародного права, «основні права, які будь-яка цивілізована держава має визнавати за індивідом» [90, c. 317].

Ще одним важливим напрямком розвитку класичного міжнародного права щодо захисту права власності було поступове становлення спочатку звичаєвих, а згодом і договірних норм, які захищали приватну власність під час ведення воєнних дій. Ф. Ф. Мартенс досліджуючи питання захисту права власності під час війни зазначає, що на відміну від державної власності ворожої держави, яка є законним предметом воєнної здобичі, «приватна власність, в принципі, є недоторканою» [89, c. 359]. Ф. Ф. Мартенс звертає увагу на суттєву відмінність позиції доктрини і практики міжнародного права кінця ХІХ ст. від міжнародного права XVII-XVIII ст., коли заволодіння власністю приватних осіб як воєнною здобиччю не тільки широко практикувалося у багаточисельних війнах, але і захищалося багатьма юристами-міжнародниками як таке, що відповідає приписам міжнародного права, і на доктринальному рівні. Одним з напрямків розвитку міжнародно-правових норм в сфері захисту права приватної власності під час морської війни стала Паризька декларація про принципи морського міжнародного права від 04 квітня 1856 р., яка скасувала каперство та передбачила, що нейтральний прапор покриває ворожий вантаж за виключенням воєнної контрабанди, а нейтральний вантаж за виключенням воєнної контрабанди не може бути захоплений навіть якщо він знаходиться на судні під ворожим прапором [38]. Попри безперечно прогресивний характер цього документу зауважимо, що він захищав лише нейтральну власність і не забороняв конфіскацію приватної власності, яка належала громадянам держави супротивника.

Що стосується недоторканості приватної власності під час війни на суші, то вона спочатку формується як норма звичаєвого міжнародного права, згодом знаходячи підтвердження в таких актах, як Кодекс Лібера (Інструкція для керування діючою армією Сполучених Штатів, затвердженої наказом А. Лінкольна 1863 р.) [256], Брюсельська декларація (1874 р.) [263], Оксфордське керівництво (1880 р.) [266]. Кодекс Лібера, що є, по суті, першою кодифікаціє законів і звичаїв війни, щоправда поки що на рівні внутрішнього права США, торкається відносин захисту приватної власності у ст. 37, яка передбачає, що «Сполучені Штати визнають і захищають у ворожих країнах зайнятих ними … приватну власність» [256]. Стаття 38 передбачає, що за загальним правилом приватна власність, може бути захоплена лише як військова необхідність, для підтримки або іншої користі армії або Сполучених Штатів. Брюссельська декларація 1874 року також проводить чітке розмежування між державним майном, заволодіння яким окупаційною армією визнавалося правомірним і водночас вимагала поваги до приватної власності особи, встановлюючи у ст. 37 норму, згідно з якою приватна власність не могла бути конфіскованою. Схожий підхід демонструє і така зване «Оксфордське керівництво» схвалене такою авторитетною міжнародною науковою установою як Інститут міжнародного права у 1880 році, яке у ст. 54 встановлює, що приватна власність, незалежно від того, що вона належить приватним особам чи корпораціям, повинна поважатися.

1.2 Трансформація захисту права власності в міжнародному праві у першій половині ХХ сторіччя

В силу природного характеру права власності, останнє потребує абсолютної охорони (захисту) від зазіхань з боку інших осіб. Як було показано вище, спочатку така охорона регламентувалася виключно внутрішньодержавним правом. Однак, поступово захист приватної власності піддається міжнародно-правовій регламентації і в міжнародному праві, на перших порах у формі міжнародно-правової охорони власності іноземних підданих, а згодом і у формі охорони власності особи під час ведення війни.

Початок трансформації звичаєвих норм міжнародного права щодо захисту права власності приватних осіб під час ведення воєнних дій у договірні норми був покладений прийнятими документами на двох конференціях миру, що проходили в Гаазі 1899 року і 1907 року [18, c. 42]. Аналізуючи значення цих Гаазьких конвенцій для подальшого розвитку правового регулювання законів та звичаїв війни професор В. М. Репецький наголошував, що «практично всі конвенції були сприйняті сучасним міжнародним правом, а деякі з них розвинуті Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 р. і Додатковими протоколами до них 1977 р.» [95].

Захист приватної власності від конфіскації, що по суті вже діяв на момент укладання Гаазької конвенції як норма звичаєвого міжнародного права та був кодифікований у IV Гаазькій конвенції про закони та звичаї сухопутної війни та Положенні до неї (1907 р.) [64]. Гаазьке положення у розділі, що стосується правового режиму воєнної окупації, досить ґрунтовно регламентувало питання захисту власності приватних осіб в цьому випадку. Стаття 43 зобов'язала державу-окупанта з моменту фактичного переходу до нього влади вживати всіх залежних від нього заходів для того, щоб, по можливості, відновити і забезпечити громадський порядок і безпеку, дотримуючись існуючих у країні законів, за виключенням, коли це абсолютно неможливо, що очевидно зобов'язує окупанта забезпечити захист права приватної власності осіб, що опинилися під владою окупанта. Стаття 46 містить положення, що сімейна гідність і права, життя фізичних осіб і приватна власність, а також релігійні переконання і обряди мають поважатися та прямо забороняє конфіскацію приватної власності. Стаття 47 забороняє мародерство, ст. 48 передбачає, що у випадку стягнення окупантом податків, мит та зборів, він має здійснювати це, по можливості, відповідно до чинних правил оподаткування і відповідно на нього покладається обов'язок нести витрати по управлінню окупованою територією у тій самій мірі, як це був зобов'язаний робити законний уряд. У випадку стягнення інших податків Гаазьке положення передбачає, що таке стягнення має здійснюватися лише для потреб армії або управління зазначеною територією. Гаазьке положення закріплює також, що жодне загальне стягнення не може застосовуватися до всього населення через дії окремих осіб (ст. 50), грошові внески з населення окупованої території можуть збиратися лише на підставі письмового наказу та під відповідальність верховного головнокомандувача, по можливості згідно з чинними правилами оподаткування та з обов'язковою видачею розписки (ст. 51.). Щодо реквізиції у негрошовій формі та у формі послуг, то вони можуть вимагатися від муніципалітетів і жителів лише для потреб окупаційної армії і мають за можливості оплачуватися готівкою, а в іншому випадку здійснюватися під розписку, а оплата належної суми здійснюється якнайшвидше (ст. 52). Стаття 53 чітко розрізняючи приватну власність і власність, що належить ворожій державі встановлює, що «окупаційна армія може заволодіти лише грошима, фондами та цінними паперами, які виключно є власністю держави, складами зброї, транспортними засобами, виробничими запасами та, загалом, всією рухомою власністю держави, що може бути використана для військових дій» [64], а ст. 57 прирівнює власність громад, релігійних, благодійних, освітніх, художніх і наукових установ до приватної власності, а отже забороняє їх відчуження.

Перша світова війна 1914-1918 років, що стала безпрецедентним світовим катаклізмом, що врешті решт призвів до краху Німецької, Австро-Угорської та Османської імперій і виникнення на їхніх уламках національних держав, а особливо Жовтнева революція в Росії 1917 року, одним з результатів якої була повномасштабна експропріація іноземної власності без виплати будь-якої компенсації, поставили під сумнів здавалося б беззаперечну норму як звичаєвого, так і договірного міжнародного права щодо захисту приватної власності іноземних підданих. При цьому, - наголошує сучасний російський дослідник А. А. Данельян, «в 30-40-ті роки ХХ ст. відомі міжнародні арбітражні суди винесли достатню кількість рішень про необхідність виплати компенсації західним концесіонерам, але СРСР недвозначно відмовився їх виконувати» [36, c. 275-276]. Водночас створення першої універсальної міжнародної організації - Ліги Націй і утворення в її рамках першого постійно працюючого міжнародного судового органу - Постійної палати міжнародного правосуддя створювали можливості як для кодифікації міжнародного права у цьому напрямку, так і для захисту відповідних відносин власності за допомогою цієї міжнародної юрисдикційної установи. Російський юрист-міжнародник В. Л. Толстих з цього приводу зазначав, що «розвинені держави і ряд авторів, ґрунтуючись на класичних судових рішеннях, винесених Постійною палатою міжнародного правосуддя і арбітражними судами в першій половині XX ст., відстоювали позицію, відповідно до якої зміна суверенітету щодо конкретної території не повинно зачіпати прав приватних осіб, придбаних відповідно до законів держави-попередника. Дана позиція в другій половині XX ст. отримала підтримку в рамках концепції прав людини, відповідно до якої права людини повинні поважатися незалежно від трансформації державного суверенітету щодо тієї чи іншої території» [209, c. 387].

Надзвичайно важливою в контексті становлення норм міжнародного права щодо захисту права власності є практика Постійної палати міжнародного правосуддя, оскільки питання власності поставали перед ППМП в процесі вирішення різноманітних спорів у низці рішень та консультативних висновків, таких як: консультативний висновок «Про німецьких поселенців у Польщі» («The German Settlers in Poland Case») [234], справа «Про деякі німецькі інтереси в польській Верхній Силезії» («The Certain German Interests in Polish Upper Silesia Case») [243], справа «Концесії Мавромматіса в Єрусалимі» (Mavrommatis Jerusalem Concessions) [261], справа «Фабрика в Хожуві» («Chorzow Factory Case») [244] та ін. Професор В. Г. Буткевич справедливо наголошує, що «позитивна діяльність Постійної Палати міжнародного правосуддя викликала у держав довіру до судової форми вирішення проблем» [5, c. 511].

Консультативний висновок ППМП від 10 вересня 1923 р. у справі «Про німецьких поселенців у Польщі» стосувався питання про те, чи тягнуть за собою зміни суверенітету щодо конкретної території (у даному випадку мова йшла про колишні території Німецької Імперії, які відповідно до Версальського мирного договору 1919 року перейшли до відновленої польської держави) зміни права власності приватних осіб, набутих відповідно до законів держави-попередника. Польський уряд, посилаючись на положення ст. 256 Версальського договору 1919 року, яке передбачало, що держави, які отримують відступлені німецькі території, набувають будь-яке майно та блага, що належать Німецької Імперії або Німецьким Державам та розташовані на цих територіях, законом прийнятим 14 липня 1920 р. поставило під сумнів права на землю німецьких мешканців цих територій, набуті ними після 09 листопада 1918 р. (тобто повалення монархії в Німеччині і проголошення республіки). Польський уряд вважав себе вправі виселити німецьких поселенців, чиї права на землю він поставив під сумнів. Після відповідних звернень Німецької ліги захисту меншин Рада Ліги Націй звернулася до ППМП за консультативним висновком. У консультативному висновку від 10 вересня Палата постановила, що «приватні права мають поважатися новим територіальним сувереном» [234]. Правова позиція ППМП щодо необхідності поваги прав приватних осіб у випадку переходу частини території однієї держави до іншої отримала подальший розвиток у рішенні від 25 травня 1926 р. по справі «Про деякі німецькі інтереси в польській Верхній Сілезії». Сутність правової проблеми, що розглядалася ППМП, так само як і у попередньому випадку полягало у розв'язанні питання про право Німеччини розпоряджатися державною власністю в період після 09 листопада 1918 р. і до фактичної передачі Польщі суверенітету над цією територією. Справа, серед іншого, стосувалася і розташованої у сілезькому місті Хожув фабрика, яка була у 1919 році продана Німеччиною приватній компанії Oberschlesische Stickstoffwerke. Польський уряд здійснив експропріацію цієї фабрика, а Німеччина в свою чергу, діючи в інтересах своїх громадян, звернулася з позовом проти Польщі до ППМП. Палата постановила, що «до ефективної передачі суверенітету Німеччина зберегла право розпоряджатися цим майном, і тільки зловживання цим правом або порушення принципу добросовісності можуть надати акту відчуження характер порушення договору» [243]. У наступній справі, «Фабрика в Хожуві», порушений Німеччиною проти Польщі з метою домогтися виплати останньою компенсації німецьким компаніям за незаконну експропріацію їхнього майна, Палата визнала порушення Польщею своїх міжнародно-правових зобов'язань і зобов'язала її сплатити компенсації. Зауважимо, що в доктрині міжнародного права є практично загальновизнаним значення цієї справи для становлення принципу відповідальності суб'єкта міжнародного права за міжнародно-протиправне діяння. У рішенні у справі «Концесії Мавромматіса в Єрусалимі» ППМП підтвердила свою позицію, що права набуті відповідно до законодавства держави-попередника зберігають чинність при зміні правового титулу державної території, визнавши дійсність концесій громадянина Греції Мавромматіса, які були надані йому урядом Османської імперії у 1914 році, і після того як Туреччина за умовами Лозаннського мирного договору 1923 року відмовилась від Палестини, яка стала підмандатною територією під управлінням Великої Британії.

У зв'язку з цими рішеннями в науці міжнародного права отримала доктрина «набутих прав». Швейцарський професор Біндшиндлер стверджував, що раніше набуті права відрізняються від поняття права власності. Пізніше включили в поняття «права власності» термін «набуті права» як (особливої) її частини на відміну від тих прав, які належать кожному [239, c. 215]. Проблема набутих прав часто розглядається в науці і практиці міжнародного права в контексті чинності концесійних угод, як це було у вищезгаданому рішенні ППМП ««Концесії Мавромматіса в Єрусалимі».

Відомий французький правознавець Нгуен Куок Динь наголошував, що стосовно концепції набутих прав можна виокремити два підходи - перший який він називає традиційним і якого намагаються дотримуватися країни Заходу і другий, який набув популярності у країнах Третього світу і соціалістичних країнах. Традиційний підхід наголошує на тому, що «виходячи з міркувань справедливості, необхідно, перш за все, захистити майнові права, набуті приватними особами на основі законодавства держави-попередника або укладених з ним договорів» [101, c. 335]. Критики цього підходу посилаються на пріоритет економічного суверенітету новоутворених держав а також на те, що «дотримання набутих прав несправедливо, тому що обкладає слабкі і бідні держави тяжким фінансовим тягарем, який звужує їхню реальну свободу в проведенні економічної політики» [101, c. 335].

«Доктрина мінімального стандарту» отримала завершений вид у період, що розглядається, у вигляді так званої «формули Халла». Своєю назвою ця формула зобов'язана прізвищу державного секретаря США Кордела Халла, який під час спору з Мексикою щодо націоналізації останньою нафтових родовищ, які перебували у власності іноземних, зокрема американських громадян, не ставлячи під сумнів право суверенної держави в принципі здійснювати такі заходи, в ноті уряду Мексики вимагав «швидкої, адекватної та ефективної» компенсації [249, c. 13].

Характеризуючи розвиток міжнародного права у сфері захисту права власності іноземців слід наголосити на тому, що питання кодифікації норм, що регламентували відповідальність держави за шкоду, заподіяну власності іноземців жваво обговорювалася в міжвоєнний період, коли було запропоновано ряд доктринальних та офіційних проектів кодифікації цього питання. Поштовхом для цього стало прийняття Асамблеєю Ліги Націй резолюції про створення комітету експертів з метою визначення предметної сфери кодифікації міжнародного права. У 1926 році Японська асоціація міжнародного права розробила проект кодексу міжнародного права, окрема глава якого була присвячена відповідальності держави щодо життя, особистості та майна іноземців [82, c. 57]. Російська дослідниця І. В. Мінгазова, підкреслює, що «радикальні зміни в світі, викликані діями окремих країн, свідчили про розбіжності доктрини і практики держав в ставленні до права власності» [91, c. 63]. На 34 сесії Асоціації міжнародного права у 1926 році у Відні поряд з питаннями юрисдикції у відкритому морі та проектом створення Міжнародного кримінального суду жваво оговорювався і Проект правил стосовно захисту прав національних меншин і приватної власності. У резолюції, прийнятій на сесії знайшли відображення наступні позиції: приватна власність не може бути експропрійована без компенсації; цей принцип можна застосувати в міжнародному праві; міжнародне право дає повноваження одній державі втручатися в справи іншої в разі порушення цього принципу; мирні договори, укладені після Першої Світової війни, підтверджують і визнають цей принцип [91, c. 63]. У 1929 році Гарвардський університет представив розроблений його фахівцями проект Конвенції «Про відповідальність держав за шкоду, заподіяну на їх території особі або майну іноземців» [250]. Загалом, всі ці проекти тією чи іншою мірою регулювали питання відповідальності держав за правопорушення тільки щодо іноземних громадян.

Cкликана Лігою Націй конференція з кодифікації міжнародного права в Гаазі з 13 березня по 12 квітня 1930 р. обговорювала 3 питання: громадянство, статус територіальних вод і відповідальність держав за збитки, завдані на їх території особистості та майну іноземців [12, c. 79]. Комітет, який обговорював питання відповідальності за шкоду, заподіяну іноземцям загалом розглянув та прийняв проект з 10 статей, однак завершити вивчення цієї теми через суперечності між учасниками Конференції виявився не в змозі і відмовився представити Конференції свої висновки. Причиною невдачі були різні підходи до захисту прав іноземців у більш економічно потужних держав, які намагалися відстоювати в цілому більш високий рівень захисту, і менш економічно розвинутими країнами, які намагалися захищати свою економічну самостійність. Отже, спробу кодифікувати в рамках Ліги Націй питання відповідальності за порушення права власності іноземців важко назвати успішною, проте норми щодо захисту права власності іноземців поступово утверджуються в практиці держав та міжнародних юрисдикційних органів.

1.3 Концептуальний підхід до захисту права власності особи в сучасному міжнародному праві

В сучасному міжнародному праві проблематика захисту права власності як одного з основоположних прав людини і водночас важливого інституту принципово нової галузі міжнародного публічного права - міжнародного права прав людини, набуває нового значення і як чинник вдосконалення національно-правового регулювання захисту права власності. Тривалий час, як було показано у попередніх параграфах роботи, національно-правове регулювання питання власності приватних осіб відігравало вирішальну роль, а міжнародне право вторгалося в цю сферу лише у питанні захисту права власності іноземців а також в аспекті захисту права власності особи під час воєнних дій. Як вірно вказується в міжнародно-правовій доктрині, в «цілому, це логічно пояснюється переважанням приватноправових засад в інституті права власності, спрямованістю його предмета на приватні майнові відносини» [166]. Своєю чергою, дослідження питань регулювання захисту права власності в сучасному міжнародному праві як публічно-правового інституту набуває все більшої актуальності у зв'язку зі збільшенням практичної значущості закріпленого у Преамбулі та ст. 1 Статуту ООН міжнародно-правового принципу поваги і дотримання прав людини та основоположних свобод міжнародним співтовариством держав в цілому.

З розвитком міжнародного права прав людини інститут права власності виходить за межі регулювання національним правом і отримав своє закріплення на міжнародному універсальному та регіональному рівнях. Міжнародно-правові норми, що регламентують захист власності, мають безпосередній вплив на розвиток національного законодавства у сфері майнових відносин, яке вкрай потрібно приводити у відповідність з універсальними та регіональними міжнародними стандартами. Інститут захисту права власності у міжнародному праві характеризується тим, що нормами національного права передбачені широкі повноваження у власників, а на держави відповідно до їх міжнародно-правових зобов'язань покладається обов'язок по охороні і захисту права власності осіб. Обмеження прав і свобод встановлюється державами на основі відповідних положень свого внутрішнього права самостійно, проте нормами міжнародного права регламентуються межі і порядок обмеження прав, а при запровадженні у своєму національному законодавстві будь-яких форм обмежень права власності держави повинні дотримуватися загальновизнаних норм і принципів міжнародного права в цій сфері.

В універсальних та регіональних міжнародно-правових документах з прав людини можна простежити загальні тенденції щодо формування міжнародно-правової позиції держав до захисту права власності. Безумовно, що право власності є одним із найважливіших в системі основних прав людини, що визнається і захищається сучасним міжнародним правом. Свідченням цього є документи як універсального, так і регіонального характеру, в яких, попри певні відмінності обумовлені різними підходами до розуміння і захисту власності держав з різними соціально-економічними і культурними системами, можна спостерігати загальні тенденції щодо визнання права власності як одного із основоположних прав людини. «Піднесення міжнародного права прав людини призвело до широкого визнання права людини на власність» [264, c. 3], - справедливо підкреслює Дж. Спранклінг. Отже, як було показано вище у сучасному міжнародному праві право власності знаходить своє закріплення як в рамках універсальної системи захисту прав людини, так і на регіональному рівні.

Універсальні правозахисні механізми - це органи і організації, які розповсюджують свою діяльність на весь світ, незалежно від державних і регіональних кордонів. Ці механізми пов'язані з основною міжнародною організацією світу - ООН. По перше, її членами є практично всі суверенні держави світу (на 2018 р. - 193), по-друге, відповідно до Преамбули та ст. 1 Статуту ООН однією з найважливіших цілей діяльності цієї організації є «утвердження віри в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості» та «здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови, релігії» [216].

На рівні універсальних міжнародно-правових документів право власності вперше отримує закріплення у ст. 17 Загальної декларації прав людини 1948 року [53] (далі - ЗДПЛ) у такому формулюванні:

«1. Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так i разом з іншими.

2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна».

Очевидно, що зміст цієї статті має загальний характер, і не містить зі зрозумілих причин і не може містити визначення самого поняття власності. Досить слушно висловися з цього приводу Дж. Спарклінг: «Стаття 17 була проривом, тому що вона: a) закріпила право власності приватних осіб; b) накреслила, що вони можуть відстоювати його проти своєї власної держави» [264, c. 10]. Водночас значення ЗДПЛ у формуванні міжнародно-правових норм щодо захисту права власності далеко не вичерпується положеннями ст. 17. Це і положення статей 1 і 2, що стосуються рівності людей у своїй гідності і правах і заборону дискримінації за будь-якою, у тому числі і майновою, ознакою, ст. 7 щодо рівності людей перед законом та їхнього права на рівний захист закону, ст. 8 щодо права на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами, ст. 12 щодо права на недоторканість житла тощо. Окремо слід наголосити на положенні п. 2 ст. 27, яка передбачила, що «кожна людина має право на захист моральних та матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних та художніх праць, автором якої вона є» [53]. Водночас положення ст. 29 ЗДПЛ стосовно можливості встановлення обмежень прав і свобод людини, які однак, можуть запроваджуватися тільки законом «виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» [53] повною мірою стосуються і права власності, яке, як буде показано нижче, також не є абсолютним і, відповідно до положення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ 1952 року та практики ЄСПЛ може бути обмежено в інтересах суспільства. Отже, значення ЗДПЛ для розвитку міжнародно-правового регулювання власності полягало в тому, що вперше на рівні звичаєвої норми універсального міжнародного права було закріплено право на захист приватної власності кожної людини. Щодо юридичної сили відповідних положень ЗДПЛ стосовно захисту права власності, то зазначимо, що зрозуміло ЗДПЛ не є міжнародним договором, оскільки за своєю юридичною природою вона є резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р., які відповідно до ст. 13 Статуту ООН носить рекомендаційний характер. Проте, як слушно відмічається багатьма представниками вітчизняної та зарубіжної науки міжнародного права, на сьогоднішній день, більшість положень ЗДПЛ визнається юридично обов'язковими в якості звичаєвих норм загального міжнародного права. Так, Я. Броунлі вважає, що «деякі її положення скоріше складають загальні принципи права або представляють елементарні міркування людяності» [240, c. 535], а український професор В. В. Мицик наголошує на тому, що Декларація є «умовно кажучи, кодексом загальновизнаних міжнародно-правових звичаєвих норм, більшість з яких визнана jus cogens в галузі міжнародного права прав людини» [92, c. 140].

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року [97], на відміну від ЗДПЛ, окремо не закріплює захист права власності, за виключенням визнання за кожною людиною права користуватися захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є, яке передбачено п. 1 ст. 15 цього міжнародно-правового документу. Також важливе з точки зору формування міжнародно-правових стандартів захисту права власності положення п. 1 ст. 11 цього Пакту, яке проголошує, що «держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне покращення умов життя…» [97]. Саме за допомогою широкого тлумачення відповідних приписів, а також положень ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року [96] стосовно зобов'язання держав - учасниць Пакту забезпечити ефективний правовий захист та ст. 26, де міститься заборона дискримінації, у тому числі і за ознакою майнового стану, здійснюється міжнародний контроль за дотриманням відповідних зобов'язань держав в цій сфері.

Слід однак констатувати, що безперечно однією з проблем універсального міжнародно-правового захисту права власності є відсутність у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року та Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 року норм, які б прямо гарантували та захищали це право. На дану прогалину вказують численні фахівці в сфері міжнародного права прав людини. Наприклад, М. Новак з приводу даного Пакту зауважив: «Хоча він становить собою компроміс між превалюючими в той час західною та соціалістичною концепціями прав людини, він і сьогодні залишається на диво сучасним документом. В ньому закріплені всі найважливіші сучасні права людини, крім права на майно та на притулок» [105].

Щоправда варто відмітити, що під час розробки проекту Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року в рамках Комісії з прав людини ООН широко обговорювалося питання про включення до його складу норми, яка б гарантувала та захищала право власності. Як справедливо відмітила К. Краузе: «Право власності обговорювалося під час підготовки проекту Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права, але в той самий час автори проекту наголошували на тому, що право власності підлягає негайному впровадженню подібно до прав, включених у Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права» [78, c. 186]. В процесі такого обговорення було запропоноване компромісне формулювання статті, яка мала б захищати право власності у такому вигляді: «Держави, що беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються поважати право кожного на власність як самостійно, так і спільно з іншими. Це право підпадає під такі обмеження, які встановлюються законом у суспільних інтересах та в інтересах соціального прогресу у відповідній країні. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності без належної правової процедури. Експропріація може відбуватися лише з міркувань суспільної необхідності або корисності, як це визначено законом, і підлягає такій компенсації, яка може бути приписана» [265, c.466-467].Однак навіть таке досить обережне формулювання, адже мова йшла лише про «повагу до права власності» і в принципі визнавалася можливість обмеження цього права не тільки з метою забезпечення суспільного інтересу, але й навіть «в інтересах соціального прогресу», що ніби то повинно було задовольнити інтереси всіх держав, незалежно від їх соціально-економічного ладу, викликало принципові заперечення як з боку Радянського Союзу та інших країн соціалістичного табору, так і з боку нових незалежних держав Азії та Африки, що тільки звільнилися з колоніальної залежності. Соціалістичні країни та особливо країни «третього світу» не були зацікавлені у договірному закріпленні міжнародно-правових обмежень експропріації іноземної власності.