Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини

У цій справі, також, своєрідно було вирішено питання вичерпання заявниками всіх національних засобів захисту своїх прав. Суд вирішуючи його наголосив, що у сфері вичерпання національних засобів захисту існує розподіл тягаря доведення. Уряди, які стверджують, що національні засоби захисту не було вичерпано, повинні довести Суду, що засіб юридичного захисту був ефективним як в теорії, так і на практиці в той час, коли мали місце відповідні події, а саме що він був доступний, міг надати відшкодування заявникові стосовно його скарг та давав розумні перспективи на успіх. У зв'язку з цим ЄКПЛ визначив, що «уряд-відповідач не зміг виконати тягар доведення наявності у заявників будь-якого засобу, який міг би надати юридичний захист стосовно їхніх скарг відповідно до Конвенції та мати розумну перспективу успіху. Тому заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту відхиляється» [204].

Питання вичерпання національних засобів захисту прав піднімалося також у справі «Акдівар та інші проти Туреччини», Рішення по якій було прийнято 16 вересня 1996 р. Справа стосувалася того, що після вчиненого 01 листопада 1992 р. Курдською робітничою партією терористичного акту, сили безпеки Туреччини вживали заходи з пошуку терористів в прилеглих районах, у тому числі, згідно версії заявників, наказавши евакуювати всіх жителів села Келекчі, підпалили дев'ять будинків, включаючи будинки, що належали деяким із заявників. Через певний час сили безпеки Туреччини повернулися в село і підпалили решту будинків. Дана справа є цікавою тому, що заявителі, всупереч ст. 26 ЄКПЛ, подали скаргу не вичерпавши всі засоби внутрішнього правового захисту і, незважаючи на це, Суд не відхилив прийняття скарги. Щоправда він зауважив, що «дане рішення має відношення тільки до конкретних обставин даної справи і не може бути інтерпретовано як заяву загального характеру про те, що в зазначеному районі Туреччини засоби внутрішнього захисту не є ефективними або що заявники звільняються від обов'язку, передбаченого статтею 26 Конвенції. Лише з огляду на виняткові обставини даної справи, Суд може допустити звернення заявників з відповідними скаргами безпосередньо до органів Конвенції в Страсбурзі без попереднього використання всіх засобів внутрішнього правового захисту» [206]. В результаті розгляду цієї справи ЄСПЛ постановив наявність порушення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ.

Разом з цим, в Рішенні по справі «Цезар та інші проти України» від 13 лютого 2018 р. також вирішувалося питання щодо вичерпання заявниками всіх внутрішньодержавних процедур захисту прав і свобод людини. Заявники по даній справі, громадяни України, які проживають у м. Донецьк, тобто на території, яка непідконтрольна у цей час Уряду України, скаржилися, що українська влада незаконно і непропорційно призупинила виплату їм пенсій та інших соціальних виплат, які їм призначалися у місті Донецьку. Вони також стверджували, що у результаті переведення судів зі Східної України, вони не могли подавати позовів до суду. Щодо останнього твердження, ЄКПЛ зазначив, що «у вересні 2014 року органи влади перемістили всі суди в райони, які більше не перебувають під їхнім контролем, у сусідні регіони... Суд також… нагадує, що в конкретному контексті, в якому виникла справа, жоден із заявників не був непропорційно обмежений у своєму праві на доступ до суду, гарантованому цим положенням. Отже, Суд доходить висновку, що, не подаючи своїх скарг до національних судів, заявники не надали національним органам влади можливості, яка в принципі повинна бути надана Договірним державам згідно зі статтею 35 Конвенції, а саме можливість для запобігання або виправлення правопорушень Конвенції через свою власну правову систему. Відповідно, заперечення Уряду про невикористання національних засобів правового захисту має бути підтримано» [203].

Часто держави, в разі зміни суспільно-економічного устрою та за інших обставин запроваджують на своїх територіях повернення власності попереднім власникам (реституцію), не передбачивши при цьому належний механізм її реалізації (зокрема, компенсації нинішнім власникам вартості повернутого майна), у зв'язку з чим виникають спори, що передаються на розгляд ЄСПЛ. Такими є Дікманн і Гіон проти Румунії (заяви № 10346/03 та № 10893/04), які виникли через неефективність механізму реституції, передбаченого в законодавстві Румунії про повернення майна. Заявники стверджували, що «незважаючи на те, що їх право на власність, яка належала їх попередникам до націоналізації під час комуністичного режиму - будівля та присадибна земельна ділянка - було визнане судами Румунії, вони не могли користуватись їх відповідним правом через продаж власності державою» [123].

Як зазначалось вище, аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку органів державної влади, зокрема, органів виконавчої влади. Слід констатувати, на жаль, що наразі різко збільшується кількість рішень по суті, винесених ЄСПЛ у справах проти України.

У щорічному Звіті Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини за 2017 рік перелічені основні проблеми, які призводять до порушень Україною положень ЄКПЛ, а саме: невиконання або тривале виконання рішень національних судів; надмірна тривалість проваджень у цивільних і кримінальних справах; тривале та неефективне розслідування обставин смерті осіб; жорстоке поводження з особами, які перебувають під контролем держави (в місяцях досудового тримання під вартою або в місцях виконання покарань); неефективність розслідування правоохоронними органами скарг на жорстоке поводження представників державних органів, зокрема, в місяцях досудового тримання під вартою або в місцях виконання покарань; неналежні матеріально-побутові умови тримання осіб, які перебувають в місцях досудового тримання під вартою або в установах виконання покарань, а також ненадання вказаній категорії осіб належної медичної допомоги; нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у зв'язку із застосуванням до заявників наручників під час перебування у лікарні в період досудового розслідування; недоліки законодавства та судової практики, які призводять до тримання особи під вартою без належної законної підстави; недоліки законодавства та судової практики, що унеможливлюють реалізацію заявниками свого права на відшкодування шкоди за незаконне застосування до них запобіжного заходу у вигляді взяття під варту; недоліки судової практики, що призводять до порушення права особи на справедливий судовий розгляд; неналежна адміністративна практика органів державної влади, зокрема правоохоронних органів; відсутність у заявників ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку з встановленими порушеннями; недоліки законодавства та судової практики, які призводять до притягнення особи до відповідальності двічі за одне і те саме правопорушення; недоліки судової практики щодо права на свободу вираження поглядів [230].

Аналіз рішень ЄСПЛ щодо порушення Україною ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, дозволяє навести наступну класифікацію найпоширеніших категорій справ:. більшість рішень ЄСПЛ щодо України останнім часом стосуються виконання рішень національних судів; спори, пов'язані із витребуванням майна в особи, що набула право власності чи право оренди цього майна за правочином, вчиненим органом державної влади із перевищенням повноважень (як правило, йдеться про заборгованості щодо виплати заробітної плати); спори щодо відшкодування моральної шкоди у зв'язку із кримінальним провадженням; спори щодо порушення майнових прав юридичної особи; спори щодо вилучення майна з мотивів суспільної необхідності. Окремо слід згадати скарги громадян України до ЄСПЛ щодо відшкодування збитків, завданих в ході проведення АТО в окремих районах Донецької та Луганської областей, а також питання виплати пенсій та ін. соціальних виплат на тимчасово окупованих територіях.

Практика звернення фізичних та юридичних осіб зі скаргами проти України за захистом прав власності до ЄСПЛ є важливою в контексті подальшого удосконалення законодавства і практики України в цій сфері. До того ж, аналіз подібних рішень є важливим для фізичних та юридичних осіб, права яких порушуються державою, і які несуть не тільки матеріальні, але й моральні збитки. У складній економічній ситуації громадяни України потребують підвищеного рівня захисту права власності, який забезпечується можливістю звернутися за захистом своїх інтересів у тому числі й до наднаціональної судової інстанції, якою є ЄСПЛ.

Цікавим з точки зору тлумачення змісту поняття «право власності» ЄСПЛ є його Рішення по справі «Совтрансавто-Холдинг проти України» від 25 липня 2002 р. [197]. У своєму рішенні щодо прийнятності Суд зазначив, що акції, якими володів заявник, мали безсумнівно економічну цінність та становили «майно» в сенсі ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. Зокрема, свою позицію Суд обґрунтував тим, що «акція товариства є складною річчю. Вона свідчить про те, що власник має частину акціонерного капіталу та відповідні права. Тут мова не йде лише про непрямий контроль за акціонерними активами, оскільки й інші права, особливо право голосу та право впливати на товариство, можуть випливати з акції» [197].

Разом з цим маємо звернути увагу на те, що велика кількість рішень ЄСПЛ, пов'язаних із захистом права власності, стосуються невиконання рішень національних судів. Як зазначив І. Ліщина, «головною проблемою для Секретаріату ЄСПЛ, є невиконання рішень національних судів. Європейський суд з прав людини встановлює, що грошова вимога є власністю особи, особливо якщо така вимога підтверджується рішенням національного суду. Якщо з тих чи інших причин держава не виконує рішення проти себе щодо сплати компенсації, то ЄСПЛ вважає, що тут має місце порушення норм статті 6 «Право на справедливий суд», так і статті першої «Протоколу права власності Європейської конвенції із захисту прав людини і основних свобод» [80].

У цьому зв'язку, вбачається доцільним проаналізувати деякі рішення ЄСПЛ постановлені проти України у зв'язку з невиконанням рішень національних судів, що призвело до порушення права власності. Наприклад, порушення ст 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ щодо мирного володіння майном було встановлено Рішенням ЄСПЛ у справі «Баландіна проти України» від 06 грудня 2007 р. [179]. Справа стосувалася виплати заборгованості по заробітній платі, яку державне підприємство (Державне комунальне ремонтно-будівельне підприємство з ремонту житлового фонду Фрунзенського району м. Харкова) мало сплатити заявниці згідно рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 05 травня 2000 р., однак не здійснював це більше семи років та шести місяців через відсутністю коштів. Суд констатував порушення ст. 1 Першого протоколу та постановив, що держава-відповідач повинна виплатити заявниці заборгованість за рішенням суду, яка досі належить їй до виплати і 2000 євро відшкодування моральної шкоди.

У Рішенні ЄСПЛ по іншій справі - «Батрак проти України» від 18 червня 2009 р. [180] також розглядався спір щодо невиконання Рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука від 09 квітня 2004 р. про виплату заявниці 8636,45 гривень виплат, гарантованих ст. 57 Закону України «Про освіту». Заявниця стверджувала, що надмірна тривалість виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним на її користь, порушувала її право на мирне володіння своїм майном. В результаті розгляду справи ЄСПЛ постановив виплатити їй кошти, які були присуджені заявниці рішенням суду та досі належали їй до сплати як компенсація матеріальної шкоди, а також 1200 євро компенсації моральної шкоди плюс будь-який податок, який може бути стягнуто. Аналогічна ситуація розглядалася ЄСПЛ й у справі «Безуглий проти України» [181]. Зокрема, ЄСПЛ було встановлено порушення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ у зв'язку із тим, що заявнику не були виплачені державним підприємством присуджені національним судом виплати по заборгованій заробітній платі. Схожа ситуація стала предметом розгляду ЄСПЛ у справі «Білецька проти України» (Рішення від 10 грудня 2009 р.) [182], в якій також було встановлено порушення права на мирне володіння своїм майном через невиконання рішення суду про виплату заробітної плати. Зокрема, Суд в цьому рішенні чітко визначив, що є майном в даній справі, що є порушенням ст. 1 Протоколу № 1 до ЄКПЛ. Зокрема, ним було зазначено, що «кошти, присуджені заявниці за рішенням суду, становлять її майно, а неможливість для заявниці домогтися виконання судового рішення становить втручання у право на мирне володіння майном» (п. 13) [182]. Крім того, питання невиконання рішень національних судів щодо виплати заробітної плати розглядалося ЄКПЛ у справах «Деревенко та Довгалюк проти України» [188], «Дідух проти України» [191].

Цікавою у цьому зв'язку є й Рішення ЄСПЛ у справі «Гайкович проти України» від 20 грудня 2007 р. [187], в якому ЄСПЛ констатував порушення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, невиконанням рішення національного суду про відшкодування моральної шкоди у зв'язку із кримінальним провадженням. Як один із прикладів можна також навести Рішення у справі «Білокінь та інші проти України» від 18 червня 2009 р. [183]. Дана справа стосувалася того, що 26 липня 2001 р. Полтавський міський суд задовольнив позов заявників до колективного підприємства та зобов'язав відповідача повернути всім заявникам певне сільськогосподарське обладнання вартістю 13 382 гривень. 17 жовтня 2001 р. міський суд за клопотанням заявників змінив спосіб виконання рішення та зобов'язав боржника сплатити їм 13 382 гривень замість повернення обладнання на цю суму. З метою забезпечення позову суд виніс ухвалу про накладення арешту на зазначене обладнання. 09 листопада 2001 р. було відкрито виконавче провадження. У квітні 2002 року державна виконавча служба наклала арешт на обладнання боржника. Рішення було виконано частково, заявникам було сплачено 2000 гривень. Жодних подальших заходів щодо виконання судового рішення вжито не було. У 2004 році заявники звернулися до Жовтневого районного суду м. Полтави з позовом до державної виконавчої служби, вимагаючи відшкодування завданої шкоди, який було задоволено та зобов'язано державну виконавчу службу сплатити заявникам 11 562 гривень, тобто залишок від загальної суми відшкодування, присудженого рішенням від 26 липня 2001 р., а також кожному з них по 1000 гривень відшкодування моральної шкоди. Зазначене рішення залишається невиконаним через відсутність коштів у боржника. В результаті розгляду справи ЄСПЛ констатував як порушення п. 1 ст. 6 ЄКПЛ (право на справедливий судовий розгляд), так порушення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ та зобов'язав державу сплатити заявникам борг, який належить їм за рішенням суду від 05 серпня 2004 р., та сплатити кожному по 1100 євро відшкодування моральної шкоди.

Також, у Рішенні ЄСПЛ у справі «Бочан проти України» від 03 травня 2007 р. [184], яке стосувалося у тому числі порушення ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ, були виявлено ряд інших проблем судової системи України, в результаті чого ЄСПЛ констатував, що «беручи до уваги обставини справи, за яких ВСУ змінив територіальну підсудність, і відсутність достатнього обґрунтування у рішеннях національних судів та розглядаючи ці питання разом і в їх сукупності, Суд вважає, що право заявниці на справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції було порушено. Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції» [184]. Як підкреслюється в літературі: «за загальною практикою Суду, відсутність у держави коштів для відшкодування шкоди не є підставою для визнання правомірною відсутності відповідної компенсації. На думку Суду, право, передбачене ст. 6 Конвенції, включає в себе забезпечення виконання рішення, яке було ухвалено за результатом судового розгляду. Ефективний захист права на мирне володіння майном включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок» [107, c.94].

Як відомо, у результаті оцінки системних звернень громадян України до ЄСПЛ, Суд застосував процедуру «пілотного рішення» у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04, рішення від 15 січня 2010 р.) [154] щодо невиконання рішень національних судів. Причина звернення Суду до «пілотного рішення» роз'яснена ЄСПЛ так: «повторюваний і хронічний характер проблем, які лежать в основі порушень, велику кількість потерпілих від таких порушень в Україні та нагальну необхідність надання їм невідкладного й належного відшкодування на національному рівні» [154]. Також ЄСПЛ констатував, що зазначені вище порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає в систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв'язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту. Він постановив, що держава-відповідач повинна невідкладно вжити заходів із виправлення такої ситуації, зокрема запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів.

Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини І. Ліщина дав наступний коментар даної справи: «у 2009 році ЄСПЛ було прийнято, так зване «пілотне рішення» по справі «Іванов та інші проти України» у якому суд надав строк Україні для вирішення загальних проблем. У зв'язку з незбалансованістю між національним законодавством, проблема так і не була вирішена, а кількість заяв у період з 2011 по 2013 роки збільшилась в десятки разів. Українські суди прийняли сотні тисяч рішень, що стосувались соціальних виплат на користь заявника, але громадяни, які отримували рішення судів, не могли отримати ці гроші, оскільки вони не були передбачені бюджетом. Тому громадяни звертались до ЄСПЛ, як до останньої інстанції, сподіваючись що рішення ЄСПЛ будуть виконані. Суд приймав такі рішення і держава Україна виконувала рішення ЄСПЛ, але крім заборгованості відповідно до рішення національного суду та сатисфакції, яка призначалась як компенсація за невиконання рішень. Сатисфакція, як правило, перевищувала розмір заборгованості. Це призвело до того, що громадяни почали частіше звертатись до ЄСПЛ. В результаті ЄСПЛ не міг опрацьовувати таку велику кількість заяв і прийняв рішення по справі «Бурмич та інші проти України» у якому 12 жовтня 2017 р. закрив провадження у 12 148 справах і передав до держави Україна та до Комітету Ради Міністрів для прийняття заходів загального характеру, встановивши строк у 2 роки протягом якого ці заходи мають бути впроваджені» [80].

Отже, дуже часто українські громадяни подають позови до ЄСПЛ для захисту свого права власності, яке порушується через тривале невиконання рішень національних судів, чого безпосередньо стосується і право на ефективний засіб правового захисту.

Отже, Україна також доволі часто не виконує рішення ЄСПЛ. Виконання рішень ЄСПЛ не може підлягати звичайним національним процедурам виконання судових рішень, оскільки Суд є особливим, міжнародним судом, покликаним розглядати як міждержавні справи, відповідно до ст. 33 ЄКПЛ, так і згідно ст. 34 ЄКПЛ індивідуальні заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з держав - учасниць Конвенції порушення прав. Як відмічається в юридичній літературі, «виконання рішень ЄСПЛ є специфічним правовим інститутом, відмінним від схем, передбачених для виконання рішень національних судів, а також для визнання й виконання на території України рішень іноземних судів та іноземних недержаних установ. Тому з огляду на міжнародні зобов'язання, передбачені Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, і наддержавний статус ЄСПЛ установлено й особливі механізми реалізації його рішень» [225]. Норми щодо виконання рішень ЄСПЛ містяться в ЄКПЛ, зокрема ст. 46 передбачає, що держави-учасниці Конвенції зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням. Якщо Комітет Міністрів вважає, що держава відмовляється виконувати остаточне рішення у справі, в якій вона є стороною, він може, після формального повідомлення цієї Сторони і шляхом ухвалення рішення більшістю у дві третини голосів представників, які мають право засідати в Комітеті, звернутися до Суду з питанням про додержання цією Стороною свого зобов'язання щодо виконання рішення ЄСПЛ. Якщо Суд встановлює порушення даного зобов'язання, він передає справу Комітетові Міністрів з метою визначення заходів, яких необхідно вжити. Деякі уточнення цієї процедури містяться в Регламенті ЄСПЛ, зокрема те, що Секретар надсилає копії рішення сторонам, Генеральному секретареві Ради Європи, третім сторонам, включаючи Комісара з прав людини і іншим безпосередньо заінтересованим особам. Оригінал, належним чином підписаний та скріплений печаткою, здається на зберігання до архіву Суду (ст. 77) [142]. Отже, передумовою виконання рішень ЄСПЛ є згода держав-учасниць Ради Європи виконувати рішення ЄСПЛ, прийняте по будь-якій справі, в якій вони виступають стороною. Сам Суд не бере участі в контролі за виконанням винесених ним рішень. Вони направляються до Комітету міністрів Ради Європи, який повинен контролювати їх.

В Україні питання виконання рішень ЄСПЛ регулюється, передусім Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. [126] та Законом України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 р. [125] Спираючись на ст. 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» доктрина та практика виробили наступне визначення «виконання рішень ЄСПЛ» - «це вжиття державою індивідуальних заходів, спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного в рішенні Суду, та заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для надходження до Суду аналогічних заяв проти України у майбутньому» [84]. Отже, відповідно до ст. 1 цього Закону виконання рішення може проводитися в двох формах, перша - це вжиття заходів загального характеру, а друга - виплата стягувану відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру. Виплата заявнику відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття рішенням ЄСПЛ статусу остаточного або у строк, передбачений у рішенні. З метою забезпечення відновлення порушених прав заявника, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, а саме: відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі чи повторного розгляду справи адміністративним органом) чи вживаючи інші заходи індивідуального характеру, передбачені у рішенні ЄСПЛ. З метою забезпечення додержання державою положень ЄКПЛ, порушення яких встановлене рішенням ЄСПЛ, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді державою мають вживатися заходи загального характеру, зокрема: внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; внесення змін до адміністративної практики; забезпечення юридичної експертизи законопроектів; забезпечення професійної підготовки з питань вивчення ЄКПЛ та практики Суду прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи; інші заходи.

На забезпечення виконання положень Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» до Кабінету Міністрів щоквартально Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини вносить «Подання про виконання рішень Європейського суду з прав людини, які набули статусу остаточного», в яких повідомлялось про рішення, постановлені ЄСПЛ щодо України, про причини порушень ЄКПЛ, констатованих ЄСПЛ, а також зазначаються заходи, необхідні для виконання зазначених рішень ЄСПЛ [230]. Крім того, він готує аналітичний огляд для Верховного Суду України та пропозиції для врахування під час підготовки законопроектів для Апарату Верховної Ради України.

Якщо говорити про виплату заявникам відшкодування, то за даними Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, у 2017 року на виконання рішень ЄСПЛ з державного бюджету було сплачено 61 365,7 тисяч гривень. У 87 рішеннях ЄСПЛ, в яких було констатовано порушення Україною положень Конвенції, заявники вимагали компенсацію на загальну суму близько 1 454 237 673,61 євро. Після розгляду справ з урахуванням позицій Уряду України ЄСПЛ зобов'язав Україну сплатити заявникам 873 216,0 євро. Таким чином, ЄСПЛ було відхилено вимоги заявників на суму 145 3364 457,6 євро, що складає понад 99,9 % [230]

3.3 Відповідність національного законодавства у сфері захисту права власності практиці Європейського суду з прав людини

Побудувати досконало законодавчу систему без своєчасного врахування міжнародного права наразі не може жодна держава, оскільки від узгодженості національних правових систем з міжнародним правом багато в чому залежать рівень міжнародного співробітництва держави та її авторитет. Така позиція України була закріплена в ст. 9 Конституції України, яка передбачає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України» [74]. Вищезазначений конституційний принцип знайшов своє відображення у чинному Законі України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. [132].

З метою приведення українського законодавства у відповідність до норм та принципів міжнародного права, вкрай важливим є вивчення досвіду застосування ЄКПЛ у практиці ЄСПЛ, адже загальновизнаним фактом є те, що ЄКПЛ серед інших регіональних міжнародних договорів із сфери захисту прав людини становить собою найкращу модель захисту прав людини. Як слушно вважав В. І. Євінтов, що положення ЄКПЛ «в контексті прав людини займають вищий щабель в ієрархії законів України, а основний закон - друге місце» [48, c. 184]. Саме така точка зору підтримується іншими фахівцями, які свою позицію додатково підкріплюють ч. 1 ст. 3 Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, такий підхід до юридичної природи ЄКПЛ, а також сприйняття практики ЄСПЛ (навіть тієї, де Україна не виступала стороною у справі) як джерела права України дає підстави вважати, що її положення, посідають пріоритетне місце у внутрішньому правопорядку України. «Знання практики Європейського Суду є невід'ємною частиною пізнання права та системи Конвенції про права людини. Вивчаючи чи ознайомлюючись виключно із текстом Конвенції про права людини, майже неможливо дійти однозначного висновку, яким чином вона має тлумачитися та застосовуватися. Конвенція створює свою унікальну систему юриспруденції, що якщо навіть і не повинна бути наслідуваною, на відміну від юридично обов'язкових джерел права, оскільки не є прецедентом в його класичному розумінні, то в будь-якому випадку має бути відомою юристам-практикам. І хоча підхід Конвенції до вирішення питань щодо визнання порушення прав людини і, зокрема, права власності і відрізняється від підходу української юриспруденції, все ж так Конвенція та її норми, як норми міжнародного права, що є частиною законодавства України, повинна бути зрозумілою для юристів з метою належного застосування її норм» [87, c. 111].

Як підкреслив В. П. Кононенко, «ратифікувавши Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання подвійного спрямування: по-перше, сьогодні вона повинна виконати необхідну роботу з приведення у відповідність з Конвенцією свого національного законодавства; по-друге - ліквідувати будь-які порушення прав та свобод людини, що захищаються нею на власній території» [69, c. 3]. Такої ж думки дотримається й Н. Б. Мушак, яка відзначає, що «Україна, вступивши до Ради Європи у 1995 році, ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, посідає п'яте місце серед 47 країн - членів РЄ за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини, що свідчить про наявність на національному рівні проблем не лише з дотриманням гарантованих Конвенцією прав, а й з їх ефективним судовим захистом, з одного боку, і недосконалістю внутрішнього законодавства (а в деяких випадках - суттєвими прогалинами в ньому) - з іншого» [99]. З огляду на зазначене вище, як зазначає Н. Б. Мушак, наразі «існує нагальна необхідність і надалі продовжувати реформувати внутрішнє законодавство України згідно з стандартами Ради Європи» [99].

Як зазначалось вище, Україна станом на 2017 рік займала п'яте місце за кількістю винесених щодо неї рішень ЄСПЛ, число справ, що розглядається судом щодо України також є доволі великим. Наведені дані є однозначним свідченням недостатньої розвиненості або, навіть, відсутності окремих ефективних внутрішньодержавних захисних механізмів. Зазначена статистика є також тривожним показником низького рівня поваги до прав і свобод людини в Україні. ЄСПЛ оцінює порушення нашою державою окремих гарантій Конвенції як «системне», «повторюване» явище, яке видається Суду наслідком різноманітних «дисфункцій правової системи», «структурною проблемою України» [140]. Прикладом такої оцінки ЄСПЛ захисних механізмів України в сфері прав людини є пілотне Рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 р., де ЄСПЛ встановив, що «структурні проблеми, на існування яких Суд вказує в цій справі, мають широкомасштабний і комплексний характер. Судячи з наявної інформації, вони вимагають здійснення всебічних і комплексних заходів, можливо, законодавчого та адміністративного характеру, із залученням різних національних органів. Справді, Комітет міністрів має кращі можливості і ресурси для здійснення моніторингу за заходами, які має запровадити Україна в цьому зв'язку» (п. 90) [154].

Як зазначає А. А. Яковлєв, «імплементація міжнародно-правових норм про права людини в українське законодавство виявляється складною процедурою, що вимагає доктринального осмислення» [231]. Для підвищення якості цього процесу, Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [126] було в якості заходу загального характеру, спрямованого на усунення зазначеної в рішенні ЄСПЛ системної проблеми та її першопричини, передбачено забезпечення юридичної експертизи законопроектів (ст. 13). Окрім цього, ним передбачено, що орган представництва здійснює юридичну експертизу всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації, на відповідність ЄКПЛ за результатами чого готує спеціальний висновок. Наприклад, за даними Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини «у період з 01.01.2017 по 31.12.2017 Уповноваженим було здійснено юридичну експертизу на відповідність положенням Конвенції 1417 проектів законів України, постанов Кабінету Міністрів України та 1670 нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади… За результатами вказаної експертизи та з метою попередження й запобігання порушенням Конвенції було надано 103 висновків про невідповідність положенням Конвенції та 54 проектів актів визнано такими, що потребують доопрацювання» [230]. Окрім цього, Верховний Суд України здійснив аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ, в результаті чого, зокрема, було підсумовано, що «усі… проаналізовані положення чинного законодавства кореспондуються з нормами ст. ст. 13, 41 Конституції і ст. 1 Першого протоколу до конвенції, якими закріплені основні принципи здійснення права власності та його обмеження: по-перше, встановлено право безперешкодно і в повному обсязі здійснювати правомочності власника щодо свого майна; по-друге, визначено межі допустимого розумного втручання держави у здійснення правомочностей власника. Причому таке втручання повинно бути законним і має здійснюватися з дотриманням принципу справедливого балансу між публічними і приватними інтересами» [1].

Разом з цим, фахівці Верховного Суду України підсумували, що «більшість спорів, які виникають у сфері втручання держави в право власності фізичної чи юридичної особи, потенційно вимагають від українських судів застосування положень ст. 1 Першого протоколу. Тому для суддів і учасників судових процесів важливим є правильне розуміння критеріїв, які належить оцінювати на предмет відповідності втручання в право власності принципам, закладеним у ст. 1 Першого протоколу, а також обґрунтоване (адекватне, виважене, виправдане) застосування практики Європейського суду з прав людини» [211]. У цьому зв'язку вбачається доцільним проаналізувати практику застосування судами України положень Протоколу 1 до ЄКПЛ, рішень ЄСПЛ в цій сфері з метою виявити проблемні питання у процесі застосування практики ЄСПЛ та положень Протоколу 1 до ЄКПЛ судами України.

Наприклад, 23 січня 2007 р. Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ) виніс постанову за результатами розгляду касаційного подання прокурора м. Севастополя та касаційної скарги Севастопольської міської ради на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2006 р. щодо справи № 47/83, розглянутої Господарським судом м. Києва за позовом прокурора м. Севастополя в інтересах держави, в особі Севастопольської міської ради до ТОВ «Реал Істейт АГ» та до Севастопольської міської державної адміністрації про визнання недійсним договору оренди землі [115]. При розгляді касаційного подання та касаційної скарги ВГСУ визнав за необхідне застосувати практику ЄСПЛ, зокрема Рішення ЄСПЛ «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» від 24 червня 2003 р. [199], з якого ним було взято висновок, що «визнання недійсним договору згідно якого покупець отримав майно від держави та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон є неприпустимим» [115].

В іншій справі № 2/168, Рішення ЄСПЛ «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» від 24 червня 2003 р. [199], було використано як аргумент одного з відповідачів. Разом з тим, ВГСУ не взяв до уваги цей аргумент, зазначивши, що «...застосування судами першої та апеляційної інстанцій статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини та рішення ЄСПЛ від 24.06.2003 р. по справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства» безпідставне, оскільки в цій статті Протоколу йдеться про захист прав власності саме власника, а в зазначеному Рішенні вказано про перевищення повноважень місцевою адміністрацією при позбавлені громадянина права на подовження договору оренди землі...» [116].

Як вірно зазначає М. Гончарук і Л. Литвинець, «у контексті застосування права, задекларованого в статті 1 Протоколу 1 до Конвенції не є винятком також податкові спори, де суди теж все частіше посилаються на практику Європейського суду з прав людини. У цій категорії спорів встановлення обов'язку сплатити податок чи позбавлення права отримати податкову вигоду (податковий кредит чи бюджетне відшкодування ПДВ) розглядається як позбавлення власності. Відповідно, воно повинно здійснюватися «на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права» [17]. Серед найвідоміших рішень ЄСПЛ, прийнятих з цього питання, є Рішення ЄСПЛ у справі «Інтерсплав» проти України від 09 січня 2007 р. [156], в якій було констатовано, що в даній справі спір стосується не конкретної суми відшкодування ПДВ або компенсації за затримку у його виплаті, а загального права заявника відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість». Суд зауважує, що ознайомившись із критеріями та вимогами, встановленими національним законодавством, заявник мав достатньо підстав сподіватись на відшкодування ПДВ, який він сплатив під час здійснення своєї господарської діяльності, так само як і на компенсацію за затримку його виплати» (п. 31) [156]. На дане Рішення ЄСПЛ посилалися сторони в ряді справ, що розглядалися судами України, наприклад, у справі № 2а-18782/11/2670 за позовом ТОВ «Інтерпалета» до ДПІ у Солом'янському районі м. Києва про визнання протиправними та скасування податкового повідомлення-рішення [119], у справі № 22-а-28584/08 за апеляційною скаргою ДПІ у м. Вінниці на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 13 червня 2008 р. у справі за адміністративним позовом ТОВ «Барлінек Інвест» до ДПІ у м. Вінниці про визнання протиправними дій [117]. Ще в одній справі № 2а/0370/2384/12 за позовом ТОВ «Ковальсько-пресового підприємства» до Ковельської об'єднаної державної податкової інспекції про скасування податкового повідомлення-рішення позивач посилався на Рішення ЄСПЛ в справі «Булвес «АД проти Болгарії», яка також стосувалася податкових питань. У всіх цих справах суди визнали посилання на практику ЄСПЛ або не приймали, або визнавали неправомірним чи помилковим. Однак, існують справи з податкових питань, коли суди посилаються на практику ЄСПЛ в обґрунтування своєї позиції, що мало місце в Постанові Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2012 р. у справі № 2а-4713/11/1470 [118], в якій посилався на Рішення ЄСПЛ в справах: «Булвес» АД проти Болгарії», «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії», «Інтерсплав» проти України»)». На підставі цих рішень, суд зробив висновок, що: «З наведених рішень Європейського суду з прав людини вбачається, що при розгляді даної категорії справ Європейський суд з прав людини виходить з того, що держава в особі податкових органів може і повинна вживати заходів для недопущення та/або зупинення зловживань у сфері сплати ПДВ та бюджетного відшкодування, але відмова у бюджетному відшкодуванні платнику податків, який добросовісно виконав свої зобов'язання перед бюджетом і виконав всі передбачені національним законодавством умови для отримання такого відшкодування, тільки на тій підставі, що податковий орган не встановив сплати ПДВ з боку постачальника та/або його контрагентів у ланцюгу, за умови відсутності шахрайських дій з боку отримувача відшкодування, на думку Європейського суду з прав людини, порушує права такого платника податків» [118].

Варто додати, що фахівці в сфері податкового законодавства, проаналізувавши практику Верховного Суду України також констатували, що «правові позиції ВСУ узгоджуються із практикою ЄСПЛ, в якій зазначається, що платник податку не повинен відповідати за невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і як результат - сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню. На думку ЄСПЛ, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами публічного інтересу та вимогами захисту права власності» [17].

Окрему категорію справ, що розглядаються в національних судах України і є пов'язаними із правом власності, є справи щодо відшкодування шкоди за зруйноване майно (нерухомість) вимушено переселеним особам (далі - ВПО) у зв'язку із збройною агресією РФ в окремих районах Донецької та Луганської областей. Однак, фахівці констатують, що потерпілі особи не завжди знаходять можливість звернутися до суду за захистом своїх справ, а ті що звертаються не завжди отримують належне задоволення своїх вимог через відсутність у державі потрібних коштів та певного законодавчого регулювання. Фахівці підкреслюють, що «навіть якщо суд першої інстанції приймає рішення на користь постраждалої особи, держава доводить справу до апеляційного та касаційного судів. Це відбувається через відсутність відповідного законодавства щодо компенсації за пошкоджене майно внаслідок бойових дій. Друга причина - у державному бюджеті не закладено коштів для виплати таких компенсацій. Юридична невизначеність разом із фінансовими проблемами зі сплатою судового збору перешкоджає багатьом людям звертатися до суду. Лише судові витрати складають 1 % від заявленої вартості майна, чого пересічні громадяни дозволити собі не можуть [3].

Поруч з цим, цікавою є справа, що розглядалася в суді України, який, посилаючись на практику ЄСПЛ (Рішення у справі «Айдер та інші проти Туреччини» від 08 січня 2004 р.) визнав, що держава повинна компенсувати шкоду, заподіяну терористичним актом. Мова йде про рішення Апеляційного суду Донецької області від 15 березня 2016 р. [50]. Воно стосувалося позову фізичної особи до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та до Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди. Оскільки з 12 квітня 2014 р. по 05 липня 2014 р. на території м. Слов'янська проводились диверсійні дії, неодноразові обстріли житлових районів міста, позивач на час проведення антитерористичної операції змушений був покинути свою квартиру. 07 червня 2014 р. під час масового обстрілу в будинок, в якому розташована його квартира, потрапили снаряди, виникла пожежа, внаслідок чого квартира знищена і відновленню не підлягає, відшкодування якої позивач і вимагав. Розглядаючи справу суд вказав, що «відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права. Так, у рішенні від 08 січня 2004 р. у справі «Айдер та інші проти Туреччини» [145] (Ayder and Others v. Turkey) ЄСПЛ вказав, що «відповідальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (social risk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 70)». При цьому, на думку ЄСПЛ, відсутність об'єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їх посадових осіб» [50]. Подібний підхід ЄСПЛ застосував у Рішенні по справі «Катан та інші проти Молдови та Росії» від 19 жовтня 2012 р. ЄСПЛ зазначив, що «хоча Молдова не має ефективного контролю над діями «ПМР» в Придністров'ї, той факт, що цей регіон визнається за міжнародним правом як частина території Молдови, тягне за собою обов'язок за статтею 1 Конвенції використати всі доступні їй юридичні та дипломатичні засоби з тим, щоб продовжувати гарантувати здійснення прав і свобод, визначених Конвенцією, усіма особами, які там проживають» [57].

Отже, позиція ЄСПЛ ґрунтується на відповідальності держави, яка зобов'язана забезпечити мир, порядок, особисту і майнову безпеку людей, які знаходяться під її юрисдикцією і має нести відповідальність не залежно від того, чи виходила насильницька дія від посадових осіб держави, терористів, або ж невстановлених осіб. Суди України підтримують цю позицію. Наприклад, 18 вересня 2017 р. Печерський районний суд м. Києва розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом фізичної особи до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства Внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої в результаті проведення АТО, встановив стягнути з відповідачів на користь позивача відшкодування за матеріальну та моральну шкоду [50]. Її було заподіяно в ході проведення українськими військовими підрозділами антитерористичної операції, під час якої снарядами були пошкоджені житловий будинок з житловою прибудовою та надвірними побудовами позивача. Підставою для такого відшкодування послужили норми Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 р., а саме ст. 19 «Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом», згідно якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом» [124]. Разом з цим залишається невирішеним питання про те, за рахунок яких коштів буде покрита шкода, відшкодована державою Україна.

Водночас, 30 травня 2016 р. Голосіївський районний суд м. Києва розглянувши заяву про забезпечення позову фізичної особи до Російської Федерації про відшкодування моральної та майнової шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Луганської області (справа № 752/7929/16-ц) своєю ухвалою [218] встановив: накласти арешт на право вимоги за трастовим договором від 24 грудня 2013 р., укладеним між Україною, від імені якої діяв Міністр фінансів України у відповідності до Інструкції Кабінету Міністрів України, та компанією «The Law Debenture Trust Corporation PLC» та заборонити будь-яким суб'єктам права вчиняти будь-які дії, що спрямовані та/або призводять до зміни, припинення зазначених прав вимоги, будь-яку передачу повністю або частково цих прав вимоги будь-яким суб'єктам права (зокрема, але не виключно, державам та іншим суб'єктам публічного права, фізичним особам, юридичними особам); зупинити здійснення платежів за державним зовнішнім запозиченням України перед Російською Федерацією в розмірі 3 мільярди доларів та нарахованих відсотків за трастовим договором; заборонити Кабінету Міністрів України, Міністерству фінансів, Національному банку, державному казначейству України та іншим органам державної влади, а також їх посадовим особам виконувати будь-які дії, пов'язані із здійсненням таких платежів.

Однак, незважаючи на згадані рішення, часто констатують, що внутрішньо переміщені особи не отримали дієвого механізму захисту своїх порушених прав, зокрема, права власності. Переважна більшість таких осіб програють судові процеси або їм відмовляють у позовах або такі особи просто не мають можливості сплатити судовий збір. У зв'язку з цим, можна прогнозувати, що переважна більшість громадян України право власності яких порушено у зв'язку із збройною агресією РФ та проведенням антитерористичної операції в окремих районах Донецької та Луганської областей, масово звертатимуться до ЄСПЛ у тому випадку, якщо вони вичерпають всі національні засоби правового захисту в Україні.

Окремо слід зупинитись на проблемі невиконання судових рішень в Україні, що захищають власність, яка була актуальною з моменту набуття Україною незалежності і залишається такою дотепер, особливо з огляду на те, що ЄСПЛ в багатьох рішеннях щодо України акцентує увагу на цій проблемі, зокрема в «пілотному» Рішенні у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», яким Україну було зобов'язано запровадити ефективний засіб юридичного захисту, який би забезпечив адекватний та достатній захист від невиконання або затримки у виконанні рішень національного суду, за виконання якого вона несе відповідальність відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ. Зрозуміло, що основною причиною невиконання рішень виступає відсутність коштів, необхідних для виконання рішень національних судів, де держава є боржником. Обсяг фінансування, яке закладається у річному бюджеті є недостатнім і дієвих заходів в цій сфері Україна так і не змогла вжити, зокрема, не було вирішено ситуацію і з прийняттям Закону України «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду» [129] та змін до нього. Зокрема, Комітет Міністрів Ради Європи в Резолюції CM/ResDH(2012)234 від 06 грудня 2012 р. зауважив щодо даного закону, що він стосується «незважаючи на пілотне рішення, лише майбутніх судових рішень і, отже, не дозволяє репатріацію заяв, що повторюються і вже знаходяться на розгляді Суду, а також не зупиняє надходження нових схожих заяв» [258].

Своєю чергою, Комітет Міністрів Ради Європи (далі - КМ РЄ) при оцінці ситуації щодо стану виконання судових рішень Україною у вересні 2016 року підкреслив, що проблема невиконання або затримки виконання внутрішніх судових рішень триває в Україні уже понад десять років. Проблема роками залишається не вирішеною незважаючи на численні рекомендації КМ РЄ наданні Україні і попри наявність пілотного рішення щодо цього питання ЄСПЛ. КМ РЄ підкреслив, зокрема, що невиконання рішень національних судів «є надзвичайно небезпечним, не в останню чергу через порушення принципу верховенства права, а також через зниження рівня довіри громадян до судової системи і загалом ставить під питання довіру до держави в цілому» [10]. Попри заходи, які вчиняються Україною у зв'язку із виконання судових рішень, «Секретаріат ЄСПЛ повідомив Комітет Міністрів про те, що Україні представляє собою одну найбільш серйозну проблему, бо більше 9000 скарг з одного і того самого питання (невиконання або необґрунтовано довге виконання судових рішень) наразі перебувають на розгляді у ЄСПЛ» [102]. В результаті ЄСПЛ при розгляді справи «Бурмич та інші проти України» постановив всі заяви, яких стосується це рішення, включаючи ті, що знаходилися на розгляді в Суді на момент постановлення рішення, так і будь-які інші подібні майбутні заяви, мають розглядатися національними органами влади в межах заходів загального характеру, зобов'язання по яких визначені у пілотному рішенні у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України». Це рішення зобов'язує також органи державної влади України забезпечити поновлення порушених прав на підставі відмови виконати або триваючого невиконання рішень національних судів. Комітет Міністрів Ради Європи разом із Урядом України мають знайти вирішення цієї проблеми, а всі нові заяви до ЄСПЛ, пов'язані із порушенням ЄКПЛ невиконанням рішень українських судів будуть одразу передаватися до Комітету Міністрів. Можливо, ситуація певною мірою покращиться у зв'язку із запровадженням в Україні інституту приватних виконавців, що передбачається чинними Законами України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» [133] та «Про виконавче провадження» [125]. На нашу думку, для пошуку рішення щодо вдосконалення механізму виконання рішень ЄСПЛ вбачається доцільним звернутись до досвіду деяких держав-членів РЄ, які запровадили парламентський контроль щодо виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ.