Кримінально-правова характеристика складу злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Набуло резонансу у суспільстві звільнення судом з під-варти екс-керівника спецпідрозділу «Беркут», якому повідомлено про підозру у вчиненні силового розгону учасників акції протесту у Маріїнському парку м. Києва 30 листопада 2013 року. Не надаючи оцінки фактичним обставинам, звернемо увагу, що якщо суддею (суддями) постановлено завідомо неправосудне рішення щодо потерпілого, який виконував службовий обов'язок, доказуванню підлягає, крім об'єктивних та суб'єктивних ознак, факт постановлення такого рішення у зв'язку з виконанням потерпілим службового обов'язку та злочинні наміри судді, як до прикладу, помста, припинення виконання службових обов'язків потерпілим.

г) тяжкі наслідки, завдані злочином. У п. 5 ч. 1 ст. 67 КК України передбачено окремо як обставина, що обтяжує покарання. У частині 2 ст. 375 КК України «тяжкі наслідки» є обставиною, що обтяжує покарання. В. М. Кудрявцев стверджує, що визнання наслідків тяжкими «...є питанням факту», а «встановлення розміру наслідків та оцінка їх порівняльної тяжкості відноситься до компетенції суду» [90, с. 173]. Наведеної позиції притримується М. І. Панов, Д. С. Констянтинов, Л. В. Горбунова. У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» № 15 від 26 грудня 2003 року тяжкими наслідками визнається заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або смерті, доведення до самогубства, спричинення матеріальних збитків, які у 250 і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян (п. 4 примітки до ст. 364 КК до внесення змін Законом № 1261-VII від 13.05.2014 р.). Варто зазначити, що після внесення змін у ст. 364-367 КК Законом № 1261-VII від 13 травня 2014 року, тяжкі наслідки полягають виключно у завданні матеріальної шкоди, що у 250 і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян. У дослідженні обґрунтовано позицію недоцільності виокремлення тяжких наслідків як кваліфікуючої ознаки, однак, у чинній редакції, на наш погляд, тяжкі наслідки у контексті ст. 375 КК України полягають у нематеріальній формі заподіяної шкоди. В. І. Тютюгін зазначає серед тяжких наслідків засудження невинної особи до тривалого строку позбавлення волі чи до довічного позбавлення волі 245, с. 44. Конкретно тяжкі наслідки не можливо і не доцільно передбачити у диспозиції правової норми, але вони у обов'язковому випадку підлягають встановленню у конкретному провадженні разом з суб'єктивними ознаками;

д) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані. У законодавстві термін «неповнолітній» - це особа, яка не досягнула певного віку, з настанням якого закон пов'язує її повну цивільну дієздатність, тобто можливість реалізовувати в повному об'ємі передбачені Конституцією та іншими законами суб'єктивні права і обов'язки. Вік неповноліття не є універсальним для всіх держав світу, як правило, повнолітньою вважається особа, що досягла 18 років. У деяких країнах повнолітніми вважаються особи, що досягли віку 15, 20 і навіть 21 року [284, с. 13]. Тому, у міжнародно-правових актах зазначається про вікову групу неповнолітніх, граничною межею якої є 18 років із застереженням «якщо інший вік не встановлений національним законодавством». Саме так визначають неповноліття Мінімальні стандартні правила ООН (Пекінські правила ООН 1984 р.), що стосується здійснення правосуддя у справах неповнолітніх. Ще у Стародавньому Римі розрізняли три вікових періоди: 1) іnfantes, діти до 7-річного віку, безумовна неосудність; 2) іmpubes, від 7-14 років чоловіки і до 12 років жінки - умовна осудність - кожного разу суд вирішував питання про здатність дитини до усвідомлення вчиненого; 3) minores, неповнолітні до 18 років (іноді до 25 років) - вважалися осудними, проте до них застосовувалось м'якше покарання. Конституція України в розділі ІІ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» використовує терміни «діти», «повнолітні діти» (ст. 51, 52) та «неповнолітні» (ч. 5 ст. 43). Принцип найкращого забезпечення прав та інтересів дітей відображений у п. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини.

Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 3 КПК України неповнолітня особа - малолітня особа, а також дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. У КПК у редакції 1960 року «малолітній» не отримав визначення, положення врегульовано нормами щодо неповнолітніх (ст. 159 КПК в редакції 1960 р.). Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 52 КПК щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років, - з моменту встановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою передбачено обов'язкову участь захисника. З урахуванням особливості психіки та емоційної уразливості категорії, законодавець забезпечує права цієї категорії у процесі. У Мінімальних стандартних правилах ООН (Пекінські правила ООН 1984 р.), ст. 43, 51, 52 Конституції України, КПК визначено особу у віці до 18 років, у тому числі й малолітню як таку, що не досягла віку зрілості і вживається термін «неповнолітня». Вчинення злочину, передбаченого ст. 375 КК, щодо малолітнього суддею є обставиною, що обтяжує покарання і, як доведено у дослідженні, дану ознаку доцільно передбачити у кваліфікованому складі, за таких обставин, додаткова кваліфікація ознаки як такої, що обтяжує покарання, за правилам кваліфікації, не потрібна.

Вперше в артикулі 43 Кримінального кодексу УСРР 1927 року передбачалося, що «суд, визначаючи заходи соціальної оборони насамперед розв'язує справу про суспільну небезпечність розглядуваного злочину, після того, визнаючи конкретні заходи, застосовує суворіші заходи соціальної оборони», зокрема, «якщо злочин заподіяно з особливою жорстокістю, насильством чи хитрістю або стосовно осіб, що через вік або інші умовини були в особливо безпорадному стані». Пряме унормування категорії «особа похилого віку» передбачено в Основах кримінального законодавства СРСР та союзнихреспублік 1958 року. У пункті 5 ст. 34 передбачалося, що при призначенні покарання обставинами, які обтяжують відповідальність передбачалося, вчинення злочину щодо особи похилого віку, така редакція мітилася у КПК 1960 року. Варто зазначити, що пенсійний вік визначений Законом України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» (ст. 26). У КК України кваліфікуюча ознака «вчинення стосовно особи похилого віку» передбачена лише у ч. 2 ст. 365 КК України. І, на відміну від тлумачення науковцями «безпорадного стану», як обумовленому об'єктивними і суб'єктивними факторами стані особи, в якому вона не може чинити опір злочинцеві або уникнути покарання [142, с. 286]; коли потерпілий не може уникнути посягання чи протистояти йому, зокрема, у зв'язку із хворобою, інвалідністю, втратою свідомості, тощо [144, с. 138]; наявність в організмі фізичних, психічних, психофізіологічних якостей, що виключають можливість самостійного вжиття заходів, необхідних для самозбереження у момент злочинного посягання [137, с. 55] вжито у контексті об'єктивної сторони зловживання своїми повноваженнями аудитором, нотаріусом, оцінювачем, тощо з метою підкреслення особливостей кримінально-правової охорони неповнолітнього та особи похилого віку нарівні із іншими потерпілими. Тому, виходячи із міжнародних джерел, вважаємо позитивним визначення як обставини, що обтяжує покарання, вчинення злочину щодо малолітнього та особи похилого віку у контексті ст. 375 КК України.

Отже, обставинами, що обтяжують постановлення завідомо неправосудного судового рішення, можуть бути: вчинення злочину повторно; групою осіб за попередньою змовою; у зв'язку з виконанням потерпілим службового обов'язку; тяжкі наслідки, завдані злочином; вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку. При цьому, ознаки, що пропонується визначити у редакції статті, зокрема, вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку, недієздатної, в інших особистих інтересах чи інтересах третіх осіб, поєднане із засудженням невинного у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, вчинене суддями Верховного Суду є обставинами, що можуть обтяжувати покарання судді (спеціальна норма), тому додаткової кваліфікації за відповідним пунктом ст. 67 КК не потребують. Такі обставини свідчать: 1) про підвищений ступінь суспільної небезпеки злочину та/чи особи винного; 2) посилюють міру призначуваного кримінального покарання в межах санкції статті особливої частини КК України; 3) виступають засобом індивідуалізації покарання; 4) мають вичерпний характер та не підлягають розширенню судом; 5) не утворюють ознак складів злочинів, а відтак не впливають на диференціацію кримінальної відповідальності [94, с. 324].

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

Дослідження об'єктивних та суб'єктивних ознак сторони постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови є підґрунтям для формулювання таких основних висновків і пропозицій:

Склад злочину постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення - суспільно небезпечне протиправне діяння, відповідальність за яке передбачена КК, криміналізація якого є актуальною для українського суспільства та відповідає вимогам Ради Європи.

Автором обґрунтовано, що особливістю родового об'єкта злочину є кримінально-правова охорона правосуддя. З аналізу норм Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» простежено, що функцію правосуддя здійснюють в Україні виключно суди, відомчий контроль за діяльністю суддів здійснюють спеціально створені органи у сфері правосуддя. Віднесення спеціально утворених органів у сфері правосуддя до Розділу VIII Конституції України «Правосуддя» свідчить про особливе місце органів, що здійснюють професійний добір та відомчий контроль у системі правосуддя. Виходячи з конституційних приписів, що правосуддя здійснюється судами системи судоустрою (ст. 125), а також спеціально утвореними органами у сфері правосуддя, практики ЄСПЛ щодо тлумачення категорії «суд, встановлений законом», пропонується згрупувати кримінально-правові норми, що охороняють правосуддя як конституційну функцію у окремому розділі Особливої частини КК за назвою «Злочини у сфері правосуддя». До розділу віднести склад злочину «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» та інші діяння, що можуть бути криміналізовані, вчинені такими суб'єктами у сфері правосуддя як Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, Вищою радою правосуддя.

Основним безпосереднім об'єктом цього злочину визначено конкретні суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя, що поставлені під охорону ст. 375 КК України.

На підставі проведеного дослідження структурних елементів аналізованих суспільних відносин (його суб'єктів, предмета та соціального зв'язку) слід зазначити, що під час постановлення завідомо неправосудного рішення соціальний зв'язок зовні виступає у формі нормальної діяльності судді (суддів), що полягає у постановленні акта правосуддя та базується на вимогах закону. Як елемент суспільних відносин, він завжди перебуває у нерозривному взаємозв'язку з іншими структурними елементами суспільних відносин, має предметний характер. При постановленні завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови розривається соціальних зв'язок правовідносин «зсередини». Таке неправосудне судове рішення порушує соціальний зв'язок, завдаючи йому шкоди. Таким шляхом розкривається механізм заподіяння шкоди основному безпосередньому об'єкту постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення.

Учасниками (суб'єктами) суспільних відносин, яким заподіюється шкода постановленням завідомо неправосудного судового рішення можуть бути фізичні або юридичні особи і навіть держава. Предметом суспільних відносин у аналізованому складі виступає нормальна діяльність носіїв судової гілки влади.

У підрозділі доведено, що склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 375 КК України, є одно об'єктним (посягає на один конкретний об'єкт кримінально-правової охорони). При постановлені неправосудного судового рішення з метою перешкоджання законній професійній діяльності додатковим обов'язковим безпосереднім об'єктом кримінально-правової охорони виступають суспільні відносини у сфері свободи слова.

Предметом злочину, передбаченого ст. 375 КК, є вирок, рішення, ухвала та постанова, діяння кваліфікується за незалежно від підстав: а) яка судова інстанція ухвалила судове рішення; б) яка галузева приналежність справи; в) яким складом суду ухвалене рішення. У диспозиції основного складу злочину йдеться про певні види предметів - судові рішення. Предметом аналізованого складу злочину є судові рішення по суті розгляду спору якими встановлюються, припиняються правовідносини, визнається винуватість або не винуватість особи. Автором запропоновано у редакції ч. 1 ст. 375 КК України предмет злочину у виді вироку, рішення, ухвали або постанови узагальнити єдиним словосполученням «судове рішення», що відповідатиме приписам ст. 129-1 Конституції України.

Враховуючи вимоги ст. 149 Конституції України, Висновок Європейської Комісії «За демократію через право» від 20 грудня 2010 року, доводи, викладені у Постанові Верховної Ради України «Про реагування на факти порушень суддями Присяги суддів» № 775-VІІ від 24 лютого 2014 року доведено необхідність доповнення КК новою ст. 375-1, предметом якої є рішення КСУ.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 375 КК України, посягає на суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя суддею одноособового (колегією суддів) або судом присяжних, тому потерпілим від злочину є особа право якої на здійснення правосуддя порушено. Аналіз ознак, що характеризують потерпілого, дає підстави говорити про особливості статусу неповнолітньої особи та особи похилого віку за ознакою віку. У даному контексті неповнолітня особа та особа похилого віку виступає учасником правовідносин у сфері правосуддя і одночасно потерпілим від постановлення неправосудного судового рішення. Аналіз правової охорони недієздатних осіб як категорій осіб із спеціальним статусом дав підстави визнати ознакою, що характеризує потерпілого нарівні із засудженням невинного за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

З точки зору конструкції об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 375 КК України, то він є злочином із простим (одне діяння) формальним складом. Злочинний результат не є обов'язковою ознакою діяння складу злочину. Об'єктивна сторона у формі «постановлення» складається з декількох етапів, розпочинається з виходу судді (суддів) до нарадчої кімнати та завершується проголошенням судового рішення. Доводиться, що для вираження діяння судді, враховуючи приписи Конституції України (ст. 126, 129-1, 147) та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 02 червня 2016 року (ст. 15, 48, 49) необхідно вживати єдиний термін «ухвалення».

Кваліфікованим видом цього злочину є поєднання діяння, визначеного ч. 1 ст. 375 КК, із тяжкими наслідками. Тяжкі наслідки як кваліфікуюча ознака складу злочину знаходяться за межами діяння і не повинні мати значення для кваліфікації у зв'язку з чим з доведено доцільність у ч. 2 ст. 375 КК України словосполучення «що спричинили тяжкі наслідки» виключити з диспозиції норми. Обґрунтовано, що постановлення неправосудного судового рішення, вчинене колегією суддів підвищує суспільну небезпеку злочину, нівелює інститут правосуддя в особі суддів перед суспільством, тому повинно бути виокремлено у окрему кваліфікуючу ознаку «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб».

Автором доведено, що обстановка та час вчинення злочину є обов'язковими ознаками складу злочину. При вчиненні злочину під впливом обстановки, яка давала реальні підстави побоюватись про життя, здоров'я, особисту безпеку, а також життя, здоров'я, безпеку близьких родичів обстановка виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину, що може бути підставою для виокремлення у привілейований склад злочину у КК.

Злочин, передбачений ст. 375 КК, може бути вчинений тільки з прямим умислом. При прямому умислі: 1) при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 375 КК України (злочині з формальним складом) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння та бажає його вчинити; 2) за ч. 2 ст. 375 КК України (злочині з матеріальним складом) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Суспільно небезпечні наслідки при вчиненні діяння, передбаченого ч. 1 ст. 375 КК України можуть бути, але виходячи із структури складу злочину, знаходяться за межами його обов'язкових ознак. При кваліфікації злочину за ч. 2 ст. 375 КК України обов'язковим є встановлення вини як щодо дії так і її наслідків, ставлення до тяжких наслідків як кваліфікуючої ознаки може бути виражено як у формі непрямого умислу так і необережності (злочинної самовпевненості). На підставі аналізу наукових підходів до розуміння ознаки «завідомо» у КК, враховуючи фах і професійну підготовку судді (суддів), що постановляє судове рішення обґрунтовано недоцільність у конструкції у ч. 1 ст. 375 КК вживати ознаку «завідомо» та запропоновано виключити її з редакції норми.

Мотив «в інших особистих інтересах» та мета «перешкоджання законній професійній діяльності журналіста», що вказані у ч. 2 ст. 375 КК, є обов'язковими ознаками цього злочину і мають значення для кваліфікації діяння у зв'язку з чим повинні бути встановлені у кожному випадку. Редакція «в інших особистих інтересах» не охоплює інтереси третіх осіб, які «ззовні» є поштовхом для постановлення неправосудного рішення і не є учасниками судового розгляду. Враховуючи наведене, ч. 2 ст. 375 КК України доцільно доповнити кваліфікуючою ознакою «в інтересах третіх осіб».

Автором доведено, що суспільні потреби та положень європейських стандартів у сфері доступу до публічної інформації вказують на більш широке коло суспільних відносин, що поставлені під охорону закону. Запропоновано у ч. 2 ст. 375 КК України, як кваліфікуючу ознаку, визначити вчинення злочину з метою перешкоджання доступу до публічної інформації або реалізації права на мирні зібрання.

Суб'єктом складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, є суддя (судді) як фізична осудна особа, що є громадянином України, досягла віку, необхідного для кандидата на посаду судді, має необхідний стаж професійної діяльності у сфері права, у передбачених законом випадках науковий ступінь та стаж наукової роботи у сфері права, наділена рисами компетентності, володіє державною мовою, призначена на посаду у встановленому законом порядку та наділена на момент винесення неправосудного судового рішення повноваженнями судді у конкретних правовідносинах.

У зв'язку з положенням Конституції України (ст. 124), що народ бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних доведено, що суд присяжних, враховуючи вимоги ч. 4 ст. 124 КУ, ч. 4 ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», є суб'єктом відповідальності за ст. 375 КК. Пропонується ч. 1 ст. 375 КК України після слів «суддею (суддями) доповнити словами «судом присяжних».

У контексті судової реформи Верховний Суд розглянуто як орган касаційної юрисдикції у складі системи судоустрою, повноваження та правовий статус якого визначені главою 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якого Суд здійснює правосуддя. Автором доведено, що рішення Верховного Суду як органу касаційної юрисдикції є предметом аналізованого складу злочину і, враховуючи суспільну небезпеку, запропоновано доповнити ст. 375 КК новою ч. 3 у якій передбачити судові рішення Верховного Суду як предмет аналізованого складу злочину.

Визначено обставини, що обтяжують постановлення завідомо неправосудного судового рішення, зокрема: вчинення злочину повторно; групою осіб за попередньою змовою; вчинення у зв'язку з виконанням потерпілим службового обов'язку; тяжкі наслідки, завдані злочином; вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку.

Сформульовано в порядку de lege ferende нову редакцію ст. 375 КК та запропоновано редакцію ст. 375-1 КК України:

«Стаття 375. Умисне ухвалення неправосудного судового рішення

1. Умисне ухвалення неправосудного судового рішення,-

карається …

2. Те саме діяння, вчинене в інших особистих інтересах чи інтересах третіх осіб або щодо неповнолітнього, недієздатного, особи похилого віку або за попередньою змовою групою осіб або поєднане із засудженням невинного у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину або вчинене з корисливого мотиву або з метою перешкоджання доступу до публічної інформації та/або реалізації права на мирні зібрання, -

карається

3. Діяння, передбачені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, вчинені суддею (суддями) Верховного Суду,-

караються…»

Запропоновано доповнити КК новою ст. 375-1 у такій редакції:

«Стаття 375-1. Умисне ухвалення неправосудного рішення суддею (суддями) Конституційного Суду України

1. Умисне ухвалення неправосудного судового рішення суддею (суддями) Конституційного Суду України, -

карається, -

2. Ухвалення неправосудного судового рішення суддею (суддями) Конституційного Суду України з метою порушення конституційного принципу народовладдя, зміни конституційного ладу України, порушення конституційного принципу розподілу влад, -

карається…»

Примітка. Під неправосудним судовим рішенням у статтях 375 та 375-1 КК необхідно розуміти як незаконний так і необґрунтований вирок, рішення, ухвалу або постанову місцевих судів, апеляційних судів, Верховного Суду, Конституційного Суду України за результатами судового розгляду або перегляду кримінального провадження або спірних правовідносин, заяви про перегляд рішення за ново виявленими та виключними обставинами у якому висновки суду завідомо суперечать фактичним обставинам провадження та завідомо неправильно застосовують норми матеріального права та/або завідомо постановлене з грубим порушенням норм процесуального права.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ РОЗМЕЖУВАННЯ ПОСТАНОВЛЕННЯ СУДДЕЮ (СУДДЯМИ) ЗАВІДОМО НЕПРАВОСУДНОГО ВИРОКУ, РІШЕННЯ, УХВАЛИ АБО ПОСТАНОВИ ІЗ СУМІЖНИМИ СКЛАДАМИ ЗЛОЧИНУ ТА ВІДМЕЖУВАННЯ ВІД СКЛАДІВ ІНШИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

• 3.1 Концептуальні засади розмежування постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови із суміжними складати злочину (поняття та структура розмежування)
• Оскільки процес розмежування складів злочинів не обмежується лише процесом кримінально-правової кваліфікації, то й теорія розмежування складів злочинів не охоплюється повністю теорією кримінально-правової кваліфікації. Дослідження ознак, характерних для складів злочинів із спільними ознаками проводилось в роботах Є.В.Фесенка [261, с. 117]. Л.П. Брич розглядає теорію розмежування злочинів як комплексну систему правових ідей, що включається у сфери: законодавчої техніки, тлумачення кримінального закону та кримінально-правової кваліфікації [20, с. 19]. Л. Л. Кругликов акцентує, що у кримінально-правовій літературі серед сукупності нематеріальних засобів і прийомів, що використовуються для надання змісту норм відповідної форми [87, с. 15], саме так пропонують розуміти зміст поняття «законодавча техніка» [92, с. 46] не називають, й відповідно не розкривають тих засобів, котрі мають забезпечити розмежування складів злочинів у подальшому застосуванні кримінально-правових норм. Виникають наукові дискусії при розмежуванні термінів «суміжні склади злочинів» та «склади, передбачені конкуруючими нормами» [34, с. 211-255].
• Загалом у кримінально-правовій доктрині термін «розмежування» використовують для позначення процесів мислення і їхніх результатів, що полягають у розрізненні різних явищ, понять, наприклад, понять «об'єкт» і «предмет» правових досліджень [15, с. 247]; складів злочинів та норм кримінального права [264, с. 258]; статей; відповідальності; стадій; співучасті; сукупності і конкуренції кримінально-правових норм, тощо. У словнику іменник «розмежування» має декілька значень: 1) розділяти, проводячи, визнаючи, встановлюючи межі; 2) відокремлювати одне від іншого; 3) визначати межі обов'язків, повноважень [91, с. 161]. Правова сутність же його зводиться до встановлення і виявлення місця явищ, що існують у одній площині, одне щодо одного, та щодо сфери їхнього існування, та їх відокремлення одне від одного, встановлення меж між ними. У такій же сутності зміст відповідного поняття виявляється й стосовно розмежування складів злочинів, яке на всіх рівнях його існування (конструювання складу злочину і системи складів злочинів зі спільними ознаками; тлумачення кримінального закону; застосування кримінального закону) покликане забезпечити досягнення кінцевої мети кримінально-правової кваліфікації - вибору конкретної кримінально-правової норми чи норм, що передбачають вчинений злочин [19, с. 48]. За змістом термін «інтерпретація» (лат. - роз'яснення, тлумачення) наближений до терміна тлумачення [232, с. 711].
• Система складів злочинів зі спільними ознаками, як і будь-яка інша, характеризується наявністю елементів, розташованих у певному порядку [283, с. 184] та наявністю взаємозв'язків між ними. Саме від вірного вибору таких зв'язків конкретних складів злочину залежить правильність кваліфікації вчиненого діяння. Тобто, можна зазначити, що процес розмежування здійснюється завдяки визначенню відношення між обсягами понять, що відображають суміжні склади злочину. За своїм обсягом поняття розмежування складів злочину є процесом розумової діяльності і має на меті досягнення результату (вибору кримінально-правової кваліфікації). Як вказує Л. П. Брич, діяльність розмежування складів злочинів - це процес порівняння змісту ознак складів злочинів, що призводить до (встановлення) виявлення їхніх функцій: спільних, розмежувальних, спеціальних, додаткових; визначення типів співвідношення між складами злочинів зі спільними ознаками. Ця діяльність здійснюється з метою виявлення складів злочинів, які відповідають вчиненому злочину. Останнє і є результатом і метою діяльності з розмежування складів злочинів у кримінально-правовій кваліфікації. Цей результат розмежування складів злочинів дасть можливість вибрати норму (норми), які підлягають застосуванню у кожному конкретному випадку [20, с. 46, 48] А. І. Іванчин вважає, що розмежування складів злочинів відбувається на 3 рівнях: конструювання складів злочину, що здійснюється в процесі законодавчої діяльності; тлумачення кримінального закону; застосування закону в процесі кримінально-правової кваліфікації [55, с. 128].
• Серед науковців точаться дискусії щодо співвідношення категорій «розмежування» та «кваліфікації», єдиного підходу щодо їх співвідношення у науці немає. Є. В. Фесенко вказує, що кваліфікація полягає у доборі конкретної правової норми до життєвого випадку [261, с. 114]. В. О. Навроцький розмежування складів злочину вважає як один з етапів кримінально-правової кваліфікації [135, с. 478]. З наведеного варто зробити висновок, що метою розмежування кримінально-правових норм є відшукування відмінних ознак між версіями кваліфікації, тому, як нам видається, розмежування є важливою самостійною частиною процесу кримінально-правової кваліфікації. Досліджуючи питання розмежування Т.М. Марітчак вказував про те, що злочин є явищем, фактом дійсності, що має персональні ознаки та пропонував процес виокремлення спільних та відмінних ознак називати розмежуванням не злочину, а кримінально-правових норм [121, с. 106]. В. О. Навроцький етап розмежування складів діянь відносить до першого етапу кваліфікації, добору правової норми, етап оцінки діяння, що охороняються декількома правовими нормами - стадії встановлення відповідності між юридично значущими ознаками діяння і ознаками, передбаченими кримінально-правовими нормами. Питання об'єкту розмежування у науці також не знайшло єдності. Вчені називають об'єктом процесу положення кримінального закону; кримінально-правові норми [74, с. 255]; статті кримінального закону [117, с. 61]. Разом з тим, не зовсім вдалим, на наш погляд, є визначення процесу як «розмежування кримінально-правової норми» у зв'язку з тим, що усі норми Особливої частини КК України, а не лише ті, що перебувають у відносинах конкуренції, є подібними за законодавчою конструкцією, містять назву, ознаки складу злочину, вид кримінального покарання, але у такому випадку недоцільним є застосування способів розмежування як при виокремленні схожих ознак складів злочину.
• У теорії кримінального права, кримінально-правові норми класифікують як описові, бланкетні, відсилочні; заборонні, роз'яснювальні, заохочувальні, виняткові. К. П. Задоя вказує, що проблема розмежування норм може виникати лише між нормами-приписами [50, с. 3]. Етапи розмежування складів злочинів, що спільні із суміжними полягають у наступному: П. Гришаєв вказував, що підставою для розмежування норм є наявність схожих ознак [32, с. 10], тобто першочерговим є відшукання спільних у складах злочину ознак. У подальшому, необхідно вирішити питання, яка із схожих норм буде застосована у конкретному випадку. І, нарешті, визначити, яка кримінально-правова норма підлягає застосуванню. Л. П. Брич визначає також додаткові етапи: з'ясування змісту і функції спільних ознак складу злочину; виявлення типу співвідношення із спільними ознаками і виду розмежування; застосування правил кримінально-правової кваліфікації [20, с. 70]. Такий підхід є послідовним у зв'язку з чим сприяє правильному визначенню кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню.
• Для правильності процесу розмежування безперечно необхідно визначити його критерії. Л. П. Брич критерієм розмежування, з урахуванням принципів логіки [20, с. 27], визначає ознаку складу злочину, а не склад злочину загалом. Як вважає А. Н. Трайнін, шлях порівняння «окремих елементів», що характеризують об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину є найбільш вірним при розмежуванні суміжних складів [240, с. 192]. При цьому, сам процес розмежування, як вважає переважна більшість дослідників цього питання, не є негативним явищем. Проблемою є саме нечітка конструкція ознак конкретних складів злочинів, а їх відсутність у складах злочину утворює колізію. Для усвідомлення значення й змісту ознак складу злочину необхідно дослідити також їх властивості. Non differunt quae concordant re, tametsi non in verbis iisdem, тобто, ті речі не відрізняються, суть яких однакова, хоч вони й виражені різними словами [103, с. 270]. Іноді збігатимуться не конкретні ознаки складу злочину, а їх елементи. При цьому, якщо ознаки, що позначені однаковими термінами, у одному складі належать до числа об'єктивних ознак, у іншому - суб'єктивних, то такі ознаки не є спільними. З урахуванням аналізу підходів до змісту спільних ознак, Л. П. Брич визначає спільні ознаки як пару (групу) ознак різних складів злочинів, кожна з яких є ознакою окремого складу злочину, зміст яких повністю або частково збігається [20, с. 117], що відповідно є першим етапом при розмежуванні.
• Наукові підходи до поняття «суміжні склади злочину» різняться. Так, В. І. Малихін суміжні склади злочинів визначав як такі, що мають значну кількість однакових ознак [118, с. 28]. В. О. Навроцький писав, що «проблема розмежування виникає лише щодо споріднених - суміжних злочинів чи інших правопорушень, тобто таких, які збігаються за рядом своїх характерних рис»; «збігання ознак говорить про те, що порівнювані злочини є суміжними» [135, с. 479]. А. Н. Трайнін [241, с. 188], Є. В. Фесенко [261], Н. Ф. Кузнецова [92, с. 48], В. Н. Кудрявцев [90, с. 126] при тлумаченні спираються на відмінні ознаки елементів суміжних складів злочинів, Т. А. Костарєва вважає, що ознака відмінності - єдина [246, с. 369]. Однак, автори спільні у позиції, з якою безумовно варто погодитись, що суміжні склади повинні мати тотожні (подібні) ознаки. Важливим є те, як справедливо вказував В. О. Навроцький, що розмежувальними ознаками окремих злочинів виступають тільки обов'язкові, конститутивні ознаки складу - ті, котрі прямо названі в диспозиції відповідних статей Особливої частини КК України [136, с. 65].
• 3.2 Питання відмежування постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови від суміжних складів злочину. Судова помилка
• Проблема розмежування злочинів проти правосуддя із суміжними складами злочину є актуальною у зв'язку з триваючим люстраційним процесом як елементом судової реформи з метою більш якісного та професійного їх добору, а також підвищенням значення права громадян на доступ до правосуддя.
• Аналіз складів злочину суб'єктами вчинення яких можуть бути судді вказує на наявність схожих елементів, однак наведені склади злочинів мають й власні особливості, які доцільно виокремити. В. Н. Кудрявцевим, С. А. Тарарухіним серед проблем кримінально-правової кваліфікації приділено увагу розмежуванню складів злочину за об'єктом [230, с. 130]. Н. Ф. Кузнєцова характер суспільної - небезпеки вважала об'єднуючим критерієм складів злочинів, що входять до кола суміжних [92, с. 48]. Л. П. Брич вказує, що безпосередній об'єкт, хоч і вважається самостійною, проте не є очевидною ознакою складу злочину у зв'язку з тим, що практично не вказується в диспозиції кримінально-правової норми [20, с. 370].
• Так, КЗПЛ передбачає шість випадків законного позбавлення волі. Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню в якій би то не було формі перелік принципів на які повинні орієнтуватися службові особи, здійснюючи досудове слідство [53]. Положення щодо справедливого, неупередженого і об'єктивного виконання прокурором своїх функцій з метою забезпечення функціонування системи правосуддя закріплені у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 06 жовтня 2000 року «Про роль прокуратури в системі кримінального правосуддя» [206]. У документі «правопорушники і жертви: відповідальність і справедливість у процесі відправлення кримінального правосуддя» [175] ще раз підкреслюється розмежування балансу між боротьбою зі злочинністю та належною правовою процедурою. Необхідно у контексті кримінально-правової характеристики складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, зупинитись на виявленні розмежувальних ознак складу злочину із ознаками складу злочину, передбаченого ст. 371 КК України. По-перше, варто зазначити, що функції, які стоять перед суб'єктами відповідальності у наведених складах злочину є самостійними, що підкреслено законодавцем у конструкції норми. Тобто завдання, що стоять перед компетентними органами і суспільні цінності, що перебувають під кримінально-правовою охороною аналізованих злочинів є різними [173, с. 179]. М. Г. Арманов вказує на важливість значення у процесі розмежування предмета складу злочину [6, с. 158]. Слово слідство як юридичний термін вступає в лексико-семантичні відношення входження зі словом розслідування за дихотомією «досудовий - судовий». У цьому разі обсяг поняття «слідство» охоплює дві ознаки «досудовий» і «судовий», а тому є ширшим, ніж обсяг поняття «розслідування», яке охоплює лише одну ознаку «досудовий». Отже, поняття «розслідування» за цими диференційними ознаками перебуває у відношенні входження до поняття «слідство». «Розслідування» стадія кримінального процесу (неофіційна назва стадії досудового слідства), в ході якої органи дізнання й досудового слідства виконують передбачені кримінально-процесуальним законом дії і приймають рішення для збору й перевірки доказів,
• швидкого і повного розкриття злочинів, притягнення як обвинувачених осіб, що їх вчинили; вживають заходи для запобігання злочинам, з'ясування й усунення причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів, а також заходів, які забезпечують відшкодування збитків, завданих злочином» [287, с. 243]. Слідство «у кримінальному процесі - збирання та перевірка доказів, необхідних і достатніх для обставин, що входять в предмет доказування. Слідство охоплює: досудове слідство - стадія кримінального процесу; судове слідство - частина судового розгляду» [287, с. 251].
• Як нами вказано раніше, у складі злочину, передбаченому ст. 375 КК України, предметом злочину є вирок, рішення, ухвала або постанова, предмет належить до обов'язкових ознак складу злочину. Разом з тим, визначати предмет як ознаку розмежування, за відсутності вказівки на неї у складі злочину, передбаченому ст. 371 КК України, є невірно, виходячи із позиції, що розмежуванню підлягають лише обов'язкові елементи конкретного складу злочину. Особливістю складу злочину, передбаченого ст. 371 КК України, є те, що у ч. 2 передбачене самостійне діяння, а не його кваліфікуючу ознаку, тому ч. 1 та 2 ст. 371 КК України є основними складами злочину.
• У контексті проаналізованої проблематики зазначимо, що конструкція складу злочину, передбаченого ст. 371 КК, не досить вдала у зв'язку з тим, що законодавцем не чітко визначено саме діяння. У конструкції ст. 375 КК України об'єктивна сторона виражена у формі дії, постановлення неправосудного судового рішення, у ч. 1 та 2 ст. 371 КК України чітке формулювання діяння відсутнє отже, з метою його визначення необхідно звернутись до процесуального законодавства, яке визначає порядок та коло осіб, уповноважених на здійснення затримання, приводу, домашнього арешту або тримання під вартою. У статтях 207 та 208 КПК України не дано визначення уповноваженого на затримання особи суб'єкта. У частині 3 ст. 208 уповноважена особа, слідчий і прокурор вказані окремо, з чого можна зробити висновок, що такі особи є самостійними суб'єктами. Варто погодитись із науковцями, які вважають, що уповноважена особа, слідчий, прокурор законодавцем у ст. 207 та 208 КПК України визначені самостійними, відокремленими один від іншого суб'єктами, виходячи з наступного. Затримання на території України особи, яка розшукується іноземною державою здійснюється у відповідності до ч. 1 ст. 582 КПК України уповноваженою особою. У статті 519 КПК «службові особи, уповноважені на вчинення процесуальних дій», якими є: керівник дипломатичного представництва чи консульської установи; капітан судна України, інша службова особа, якщо наведені суб'єкти є потерпілими від правопорушення. Наведені особи є уповноваженими у тому числі й на затримання [270, с. 86]. Отже, конструкція ст. 371 КК безумовно потребує внесення до неї змін шляхом уточнення форми діяння та способу його здійснення (до прикладу, звернення із клопотанням до суду). У такому випадку видається за можливим вважати об'єктивну сторону елементом розмежування.
• Так, відповідно до вимог ч. 3 ст. 331 КПК України суд, незалежно від наявності клопотань, зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку. Порядок вирішення питання щодо обрання, зміни або скасування запобіжного заходу під час судового розгляду, передбачений ст. 331 КПК України. Суддя під час судового розгляду може обрати запобіжний захід у виді тримання під вартою чи домашнього арешту за клопотанням сторони або за власною ініціативою до спливу двохмісячного строку. Виходячи з посилання у ст. 331 КПК України на главу 18 КПК «Загальні положення досудового розслідування», можна говорити, що суддя першої інстанції при розгляді питання щодо запобіжного заходу бере на себе функції слідчого судді. При цьому, правовий статус та завдання слідчого судді, який виконує контрольні функції на досудовій стадії та судді, що розглядає провадження по суті є принципово відмінними. Загалом, суддя першої інстанції, постановляючи ухвалу про привід, домашній арешт, тримання під вартою покликаний забезпечити виконання кола завдань, що стоять перед ним у судовій стадії і не може виконувати функції, що стоять перед слідчим суддею у розумінні досудової діяльності. Таким чином, розмежувальною ознакою основних складів (ч.1 та 2 ст. 371 та ч. 1 ст. 375 КК України) є ознака спеціального суб'єкта та, у разі внесення змін до диспозиції ст. 371 КК шляхом конкретизації форми діяння та способу, може виступати ознака об'єктивної сторони. Хоча суб'єкт у складі злочину, передбаченому ст. 371 так і ст. 375 КК України є спеціальним, правовий статус судді та слідчого судді відповідно різниться за своїми процесуальними функціями та колом завдань. У зв'язку з чим дії судді, що розглядає кримінальне провадження по суті, у якому постановлено завідомо незаконну ухвалу про привід, обрання запобіжного заходу у виді домашнього арешту або тримання під вартою в судовому слідстві, на наше переконання, повинні бути кваліфіковані за ст. 375 КК України. Об'єктивна сторона основних складів ч. 1 та 2 ст. 371 та ч. 1 ст. 375 КК України виражена у формі дії, кожна з яких є самостійною, порядок складання протоколу про затримання в порядку статті 208 КПК, звернення з клопотанням та постановлення ухвали регламентовано окремо, складається з певних етапів у зв'язку з чим виступає самостійним елементом розмежування. Виходячи з теорії, що розмежуванню підлягають лише формальні або матеріальні склади, тяжкі наслідки, корисливий мотив та особистий інтерес є спільними елементами складу злочину ч. 3 ст. 371 КК України (матеріальний склад) та ч. 2 ст. 375 КК України (матеріальний склад). Тому, при вірному розмежуванні основних складів, кваліфіковані склади не утворюють відносин конкуренції і не підлягають процесу розмежування.
• Для позначення проблеми вибору кримінально-правової норми, яка виникає у процесі кваліфікації, коли вчинене особою одне діяння підпадає під ознаки двох чи більше норм Особливої частини Кримінального кодексу України у науці виник термін «конкуренція». В. М. Кудрявцев вважає, що колізія двох і більше норм існує незалежно від того, чи наявні конкретні факти, які підпадають під ці норми чи ні. Колізія існує незалежно від того, чи наявні кримінальні провадження, у яких необхідно було застосовувати ці норми. Таким чином, конкуренція більш складне явище, ніж колізія; у ній переплітаються питання факту з питанням права [89, с. 245]. В узагальнені судової практики Верховного Суду України з питань кваліфікації повторності та сукупності злочинів від 01 грудня 2008 року вказується, що у випадках конкуренції між загальною та спеціальною нормами суди застосовують загальне правило: якщо злочин одночасно передбачений загальною і спеціальною нормами, то сукупність злочинів відсутня, і застосуванню підлягає спеціальна норма, яка найбільшою мірою відображає специфіку та особливості такого злочинного діяння [255]. У пункті 3 Листа Центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України від 26.02.2009 № ДЦ-04-1417/0/6-09 зазначено: «при конкуренції загальних і спеціальних норм підлягають використанню спеціальні, а при конкуренції спеціальних і виняткових - виняткові. Це так звана змістова колізія» [281].Така позиція щодо вирішення питання співвідношення загальної і спеціальної норм домінує у теорії кримінально-правової кваліфікації.
• Проблема вибору правової норми може мати декілька проявів (форм): а) на застосування «претендують» декілька норм, що передбачають правові наслідки, які виключають один одного (суперечливі правові наслідки); б) на застосування «претендують» декілька норм, що передбачають різні правові наслідки (відмінні, нетотожні правові наслідки); в) на застосування претендують декілька норм, що передбачають одні й ті самі правові наслідки (тотожні правові наслідки). Прикладом першої форми проблеми вибору правової норми може бути колізія між загальною і винятковою нормою або між зобов'язуючою та забороняючою нормою. Прикладом другого варіанту проблеми вибору правової норми є конкуренція загальної і спеціальної норми, яка часто виникає при виборі кримінально-правових норм в процесі кваліфікації злочинів [20, с. 4].
• У зв'язку з наведеним окремого аналізу потребує з'ясування зв'язків у складі злочину, передбаченому ст. 375 КК України, із складами злочинів Розділу «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної із наданням публічних послуг». М. І. Хавронюк з цього приводу зазначає, що у більшості кримінальних кодексів держав Європи, крім держав СНД, не передбачено відповідальності за зловживання владою чи службовим становищем та за перевищення влади чи службових повноважень. Зазвичай, кримінальна відповідальність установлена тільки за конкретні, чітко визначені дії, що становлять собою спеціальні випадки незаконного використання службового становища [270]. У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексу України щодо імплементації до національного законодавства положень ст. 19 Конвенції ООН проти корупції» зазначено, що така законодавча новела обґрунтовується тим, що у Резолюції № 1862 від 26 січня 2012 року Парламентська Асамблея Ради Європи чітко підкреслила, що ст. 364 та 365 КК є занадто широкими у застосуванні та, по суті, дозволяють постфактум криміналізацію звичайних політичних рішень.
• Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 07 квітня 2011 року № 3207-VI внесені зміни, згідно з якими визначено поняття службової особи. Родові ознаки поняття «службова особа» законодавцем визначено у ч. 3 та 4 ст. 18 КК України. Загалом, у науці склався підхід, що загальними видами службових злочинів є зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади або службових повноважень та службова недбалість. Наявність посади судді, кола повноважень, функції представника влади та їх постійний (призначення безстроково) або тимчасовий характер (призначення строком на 5 років) дає підстави стверджувати про наявність у судді функцій службової особи. З теорії відомо, що правило кваліфікації за спеціальною нормою застосовується при повній конкуренції норм, коли склад злочину, передбачений загальною нормою включає усі ознаки спеціальної норми [20, с. 328]. Так, у складі злочину, передбаченому ст. 364 КК України, мета у виді одержання будь-якої неправомірної вигоди є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину. П. П. Андрушко та А. А. Стрижевська визначають корисливі мотиви у складі зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України) як «прагнення особи отримати для себе отримати не будь - яку вигоду, а лише матеріальну вигоду (наприклад, отримати майно або право на майно, звільнитись від матеріальних витрат внаслідок своїх дій)», а інший особистий інтерес як «будь - які інтереси службової особи, окрім корисливих, зокрема, вчинення цього злочину з почуття помсти, кар'єризму, бажання приховати недоліки в роботі, отримати будь-яку вигоду нематеріального характеру тощо» [4, с. 228].
• Термін «неправомірна вигода» запроваджено у зв'язку з ухваленням Закону України від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв'язку з виконанням плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» [180]. Визначення дефініції неправомірної вигоди дано у п. 2 примітки до ст. 354 КК України. У основному складі злочину, передбаченому ст. 375 КК України, така мета відсутня. При цьому, у конструкції норми, передбаченої ч. 2 ст. 375 КК України, кваліфікуючою ознакою є корисливий мотив. Як вказувалося, за правилами розмежування суміжних складів не підлягають розмежуванню основний склад з кваліфікованим. Учені, визначаючи, що зловживання владою або службовим становищем є умисним злочином не приходять до спільної позиції щодо ставлення винного суб'єкта до наслідків. Деякі вважають, що умисел є єдиною і нерозривною формою вини [113, с. 73-75; 158, с. 87-89]. Інші вказують на існування «подвійної» або «змішаної» [124, с. 21-23; 140, с. 36]. На думку О. Я. Свєтлова, не може бути умислу стосовно дій (або бездіяльності) і необережності стосовно наслідків, оскільки поняття вини єдине, і один і той же злочин не може бути одночасно і умисним і необережним [213, с. 69]. Додатковим аргументом противників змішаної форми вини є твердження про те, що зловживання - не складений злочин. Як тільки відпадуть суспільно-небезпечні наслідки у виді істотної шкоди чи тяжких наслідків, то умисні використання службовою особою своїх повноважень втратять характер злочинної поведінки й автоматично перетворяться у звичайний дисциплінарний проступок [248, с. 599].
• Такою, що не потребує додаткового обґрунтування є позиція, що вина у складі зловживання владою або службовим становищем характеризується усвідомленням суспільно небезпечного характеру свого діяння, передбаченням невідворотності настання суспільно небезпечних наслідків та бажанням чи свідомим допущенням їх настання. Така форма вини притаманна також постановленню завідомо неправосудного судового рішення, а тому не може виступати розмежувальною ознакою. Об'єктивна сторона зловживання владою або службовим становищем має три обов'язкові ознаки: 1) діяння - використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, що полягає в певних діях або бездіяльності суб'єкта; 2) наслідки, що виявляються у завданні істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб; 3) причиновий зв'язок між діянням і наслідками. Відсутність однієї із зазначених ознак свідчить про відсутність складу злочину, передбаченого ст. 364 КК. Для кваліфікації вчиненого діяння за ч. 1 ст. 364 КК України, обов'язковим є настання істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, яка визначена у п. 3 примітки до ст. 364 КК України. Кримінально-правові наслідки для кваліфікації діяння за ч. 1 ст. 375 КК України не є обов'язковим елементом. Причинний зв'язок при постановленні суддею (суддями) завідомо неправосудного судового рішення, що спричинило тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів, в інших особистих інтересах чи з метою перешкоджання законній професійній діяльності журналіста (ч. 2 ст. 375 КК України) може характеризуватися наявністю численних ланок між злочинним діянням і суспільно небезпечними наслідками. При вчиненні злочину, передбаченому ч. 2 ст. 375 КК України, суспільно небезпечний наслідок може бути поставлений у вину особі лише за умови, що він перебував у причинному зв'язку з її дією. Суб'єкт злочину є спеціальним, тобто службова особа, ознаки якої визначені у п. 1 примітки до ст. 364 КК України.